Українська політична еміграція і Гетьманщина в 1710–1742 рр.: політико-дипломатичний аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українська політична еміграція і Гетьманщина в 1710-1742 рр.: політико-дипломатичний аспект

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Однією з найскладніших проблем історії будь-якого народу є втрата своєї державності, коли він із суб'єкта міжнародного права перетворюється у об'єкт впливу інших держав.

Вся відповідальність в такі складні періоди лягає на єдиний законний механізм впливу - емігрантський, або екзильний уряд. Всесвітня історія знає чимало випадків, коли саме такий уряд ставав запорукою відновлення держави. Для українського народу така сторінка історії пов'язана з іменем гетьмана Пилипа Орлика та його емігрантського уряду.

Політична еміграція, яка виникла в результаті поразки курсу гетьмана І. Мазепи, спрямована на відокремлення Лівобережної України від Росії, розпочала активну діяльність з 1709 р. Свій організований характер вона зберігала до 1720-х років, політичний - до смерті її керівників та ідеологів у 1740-х - 1750-х роках.

Політичний та організаційний характер еміграції визначався тим, що територію Лівобережної України гетьман залишив з більшістю генеральних старшин, полковників, кошовим отаманом Запорозької Січі, а також значною частиною козацтва.

Актуальність дослідження дипломатичної діяльності українських емігрантів зумовлена ще й тим, що довгий час історики оцінювали їх дії досить неоднозначно. Об'єктивне і неупереджене висвітлення подій 1708-1740-х років допоможе ліквідувати радянські стереотипи у сприйнятті цих подій та сприятиме науковому з'ясуванню багатьох політичних процесів, які відбувалися в Україні. Адже донедавна спробу І. Мазепи визволити Україну з-під влади Росії називали «зрадою», а його послідовників, особливо уряд української політичної еміграції, «бунтівниками» та «політичними злочинцями».

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою частиною планової теми кафедри історії України Чернівецького національного Університету ім. Ю. Федьковича відповідно до науково-дослідної теми «Актуальні питання історії, історіографії та культури України ХVІІ - ХХ ст.» (реєстраційний номер 0199U001874).

Мета і завдання дослідження. На основі вивчення масиву доступних нині документів і архівних матеріалів та опублікованих джерел здійснити комплексний аналіз й визначити роль і місце уряду першої української політичної еміграції на чолі з Пилипом Орликом у політичному житті України у першій половині ХVIII ст., охарактеризувати її стосунки з урядами Гетьманщини, з'ясувати значення її діяльності для підтримання в народі ідеї української державності.

Відповідно до мети автор поставила перед собою такі завдання:

- проаналізувати причини виникнення політичної еміграції;

- дослідити процес формування українського еміграційного уряду;

- висвітлити проблеми, пов'язані з обранням гетьмана України в екзилі;

- простежити дипломатичні стосунки між урядом П. Орлика та Туреччиною;

- показати мету та характер походу на Правобережжя 1711 р., його наслідки для України;

- охарактеризувати стосунки між урядом української еміграції та гетьманськими урядами І. Скоропадського, П. Полуботка і Д. Апостола;

- визначити вплив І та ІІ Малоросійських колегії на становище українських емігрантів;

- простежити дипломатичні стосунки Пилипа Орлика з європейськими урядами та їх спрямованість.

Об'єктом дослідження є дипломатична діяльність провідних членів українського еміграційного уряду на чолі з Пилипом Орликом.

Предметом дослідження стали стосунки між українською політичною еміграцією, гетьманами та урядами України, а також вплив еміграційного уряду на політичне становище в Україні у першій половині ХVIII ст.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є принципи історизму та наукової об'єктивності, що ґрунтуються на пріоритеті задокументованих фактів. З метою реалізації завдань дослідження використовувалися проблемно-хронологічний та порівняльно-історичний методи аналізу подій та процесів, пов'язаних із розгортанням діяльності української політичної еміграції, з урахуванням епістолярної спадщини. Для глибшого вивчення використовувалися і такі методи, як системний, частково-пошуковий, проблемно-тематичний та метод комплексного аналізу фактів і джерел.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з 1708 р. - від зародження першої політичної еміграції до 1740-х рр. - смерті її керівника гетьмана-емігранта Пилипа Орлика. Цей період можна поділити на кілька етапів, які збігаються з назвами тих місцевостей, де перебував еміграційний уряд: 1 - «бендерський» (1709-1714); 2 - «європейський» (1714-1722); 3 - «турецький» (1722-1742).

Територіальні межі - українські землі, на яких велася військова і дипломатична боротьба за відновлення політичних прав України в І половині ХVIII ст. До територіальних меж можна віднести й деякі землі європейських держав, на яких перебували емігранти. Залежно від методів боротьби територія діяльності еміграційного уряду то звужувалася, то розширювалася.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що по-новому висвітлюється аспект тогочасних взаємин уряду України у вигнанні та багатьох зарубіжних країн. Долаючи окремі прояви історіографії часів тоталітаризму, автор з наукових методологічних засад дає всебічну об'єктивну оцінку діяльності першої вимушеної української політичної еміграції, внеску останньої у підтримання і збереження ідеї української національної державності.

Найбільше уваги в роботі приділено ролі Пилипа Орлика як політичного керівника української еміграції у налагодженні дипломатичних зв'язків з країнами Європи (Франція, Англія, Голландія, Німеччина, Туреччина та ін.). Охарактеризовано з новітніх концептуальних засад ставлення гетьмана-емігранта до гетьманів Лівобережної України та уряду І і ІІ Малоросійських колегій. Більш широко відображені стосунки емігрантів із Запорозькою Січчю.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що матеріали дослідження можуть бути використані при підготовці узагальнюючих праць з історії України, підручників і науково-методичних посібників з історії України ХVIII ст., лекційних курсів, спецкурсів, у якійсь мірі вони можуть становити інтерес для окремих працівників дипломатичних служб України.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження оприлюднені на науково-методичних семінарах кафедри історії України Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Окремі положення викладено у доповідях і повідомленнях на міжнародних і всеукраїнських конференціях: Дні науки національного університету «Острозька академія»; «V конгрес Міжнародної асоціації україністів. Історія. Чернівці»; Міжнародна Наукова конференція «Ставчанська битва 1739 року», Хотин.

Публікації. Результати наукових пошуків викладено в 7 публікаціях автора, з них 5 у фахових виданнях, які входять до переліку ВАК України.

Структура дисертації зумовлена метою, завданням і характером дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів (9 підрозділів), висновків. Загальний обсяг дисертаційної роботи 216 сторінок (у т.ч. основний текст - 185 стор.), список використаних джерел та літератури складається з 384 найменувань.

Основний зміст дисертації

дипломатичний орлик політичний еміграція

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, окреслено територіальні та хронологічні межі, визначено об'єкт, предмет, мету й основні завдання, методологічні засади, методи, наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи.

У першому розділі «Історіографія та джерельна база дослідження» проведено аналіз стану наукової розробки теми, охарактеризовано джерела, що використовуються для вирішення поставлених завдань.

Опрацювавши в ході підготовки дисертації історіографічні надбання з означеної проблеми, автор для раціональної їх характеристики вважала за доцільне поділити умовно наявну літературу на кілька розділів.

Насамперед це література вітчизняних істориків дорадянського періоду. Однією з найбільш інформативних праць того часу є монографія історика й археографа Д. Бантиш-Каменського «История Малой России». Автор дає детальну характеристику подіям, що відбувалися в Гетьманській Україні, але наголошує на вирішальному впливі постійних «зрад», зловживань козацької верхівки, які нібито створили підґрунтя для падіння давніх народних прав. Цінною монографією, яка стосується життя та діяльності Пилипа Орлика, є праця В. Різниченка «Пилип Орлик (Гетьман-Емігрант)». Ідейна спадщина української еміграції відображена в праці Ф. Уманця «Гетьман Мазепа», в роботах А. Петрушевича «Фылиппъ Орлик. Послъдній польскій гетьманъ Украины. 1709-1742 г.» та Ф. Голійчука «Филлип Орлик в Галичині».

У радянський період дана тема вивчалася надто обмеженим колом дослідників, причому обов'язково з класових тенденційних позицій. Гетьмана Івана Мазепу вважали «зрадником», а його прибічників і послідовників - «бунтівниками» та «політичними злочинцями». Зокрема, діяльність еміграційного уряду досліджували Л. Гісцова, О. Заікіна, В. Дядиченко, Л. Окиншевич. Частина цих досліджень містить елементи аналізу окремих аспектів діяльності еміграційного уряду та біографічні дані окремих осіб.

Здобуття Україною незалежності стало поштовхом для критичного переосмислення низки положень і стереотипів радянської історіографії. Найбільш помітними монографічними дослідженнями цього періоду зазначеної проблеми є праці С. Зеркаля, О. Кресіна, Т. Чухліба, у яких зроблено важливі наукові висновки стосовно політики «мазепинців» і гетьманів України. Автори дають також об'єктивну характеристику діяльності запорозького козацтва. Слушно зосереджено увагу на реалізації урядом української політичної еміграції концепції балансування між визнанням протекції двох монархів задля збереження власної влади.

Більш глибоко проблема виникнення й діяльності української еміграції розглядалася в публікаціях, виданих українською діаспорою. До них належать дослідження М. Андрусяка, М. Битинського, І. Борщака, М. Василенка, М. Возняка, І. Джиджори, Б. Крупницького, О. Оглоблина, О. Пріцака, О. Субтельного та ін.

Джерельну базу дослідження складають архівні документи, опубліковані збірники документів, мемуарна література, епістолярна спадщина.

Першорядне значення мали документи і матеріали Центрального державного історичного архіву України в м. Києві, зокрема такі фонди: 51 - Генеральна військова канцелярія (1656-1765), 53 - Перша малоросійська колегія (1722-1727), 59 - Київська губернська канцелярія (1708-1782), 220 - Колекція документів Київської археографічної комісії, 221 - Колекція документів «нова серія» (1720-1730), 49 - Потоцькі - польські поміщики (1730-1734), 1721 - Ахтирська полкова канцелярія (1710-1718), а також Колекції мікрофільмів (1, 15).

Деяку кількість справ залучено із фондів Центрального державного історичного архіву у м. Львові. Зокрема, використано документи фондів: 688 - Хоткевич Гнат - письменник і редактор (1829-1924) (витяги з документів, які стосуються політики І. Мазепи), 132 - Листи державних, громадських і церковних діячів України, Польщі та інших країн (1234, 1516-1888) (маніфест Карла ХІІ до магістрату м. Львова за 1706 р.).

З опублікованих документів варто відзначити «Універсали гетьмана Мазепи», збірку листів «Переписка и другие бумаги шведского короля Карла ХІІ, польського Станислава Лещинского, татарского хана, турецкого султана, Генерального Писаря Ф. Орлика и Киевского Воеводы», збірник документів «Політична історія Гетьманщини ХVІІІ ст. у документах і матеріалах».

Важливим джерелом для дослідження теми є література мемуарного характеру (хроніки, щоденники). Серед них потрібно в першу чергу назвати щоденник Пилипа Орлика. «Діярій гетьмана П. Орлика».

Цінна інформація почерпнута зі щоденників таких авторів, як генеральний підскарбій Я. Маркович і генеральний канцелярист в уряді І. Скоропадського М. Ханенко, зі щоденника сина гетьмана Данила Апостола Петра та словацького священика Даніеля Крмана.

При дослідженні даної теми принципове значення мала епістолярна спадщина гетьмана-емігранта Пилипа Орлика та членів його уряду. На жаль, повного видання листів П. Орлика на сьогодні немає, але окремі з них надруковані в збірці «Orlikiana» (Опис невиданих матеріалів про гетьмана Орлика, його родину й оточення за редакцією І. Борщака). Велика частина листів зібрана в збірнику «Матеріали до історії Козаччини з 1709-1722 рр.».

Отже, наявні праці вітчизняних і зарубіжних дослідників, різноманітні та різнопланові джерела дозволили глибше вивчити й науково висвітлити тему, яка стосується дипломатичної діяльності української політичної еміграції, проаналізувати її взаємовідносини з Гетьманською Україною.

Другий розділ «Виникнення української еміграції та її інституалізація» присвячений політичній діяльності гетьмана Івана Мазепи, спрямованій на відокремлення України від Росії та пошуку нового сюзерена, окремо розглядається формування українського еміграційного уряду, який виник внаслідок військової та політичної поразки гетьмана.

В дисертації зазначається, що політичне становище, в якому опинився гетьман І. Мазепа та Україна з початком Північної війни, розпочатої в 1700 р. між Росією і Швецією за вихід до Балтійського моря, було вкрай важким. Адже російський цар Петро І одразу ж почав вимагати від гетьмана великого війська та фуражу, що призвело до підвищення податків.

Успіхи шведського короля Карла ХІІ в цій війні стали поштовхом для І. Мазепи до пошуку нового сюзерена і виходу України з-під влади Росії. На основі аналізу джерельної бази в дисертації доведено, що дипломатичні переговори між українським гетьманом і шведським королем розпочалися в 1705 р. за посередництва польського короля Станіслава Лещинського і його тітки Анни Дольської. Як відомо, до пошуків виходу зі складної політичної та військової ситуації, в яку потрапила Україна, гетьмана спонукали й козацькі полковники, які постійно зазнавали кривд і образ від російських офіцерів. З метою привернення на свій бік Карла ХІІ Іван Мазепа через С. Лещинського обіцяв шведському королю допомогти розгромити російське військо, але той погодився не одразу, ймовірно, через побоювання програти.

У дисертації розкрита суть плану, за яким мали діяти спільно І. Мазепа, Карл ХІІ та С. Лещинський, але, як відомо, йому не судилося здійснитися, бо Карл ХІІ, не дотримуючись плану та не попередивши гетьмана, повернув у 1708 р. на Україну. Водночас аналізується договір, підписаний між І. Мазепою та Карлом ХІІ, згідно з яким Швеція мала допомогти Україні звільнитися з-під влади Росії. Значним успіхом для гетьмана стало приєднання до нього козаків із Запорожжя на чолі з кошовим К. Гордієнком, з яким у нього до цього часу були досить напружені стосунки.

Що ж до військових операцій, то вони розвивалися не на користь українсько-шведських військ. Основна битва відбулася 27 червня 1709 р. біля Полтави, яка закінчилася повним розгромом спільного війська Івана Мазепи та Карла ХІІ. У дисертації обґрунтовується, що саме ця подія й ознаменувала собою початок української політичної еміграції, бо гетьманський уряд І. Мазепи після поразки змушений був шукати притулку у закордонних правителів і там формувати свої органи правління.

З великими втратами гетьману і шведському королю вдалося дістатися до м. Бендер у турецьких володіннях, де вони знайшли захист. Однак здоров'я українського гетьмана було підірвано, і невдовзі після прибуття в Бендери він помер. Після смерті гетьмана перед емігрантами постало два життєво важливих питання: хто стане гетьманом України в еміграції та хто буде володіти казною, яку вдалося врятувати? Від вирішення другого питання залежав вибір гетьмана.

На цю посаду найбільш реальними були дві кандидатури: племінник І. Мазепи Андрій Войнаровський та генеральний писар Пилип Орлик. Між ними виникла суперечка, пов'язана з грошима. Щоб вирішити дану проблему, була створена спеціальна т.зв. Бендерська комісія. А. Войнаровському вдалося добитися того, що рішення вона прийняла на його користь, і це було підтверджено сюзереном Карлом ХІІ, однак від посади гетьмана він відмовився.

По закінченні роботи комісії у квітні 1710 р. гетьманом був обраний Пилип Орлик. Одночасно затверджено і нову генеральну старшину. Отже, сформовано перший український еміграційний уряд.

Одразу ж новообраний гетьман склав два документи. Перший - це «Пакти і Конституція прав та вольностей Війська Запорозького» від 5 квітня 1710 р. На основі аналізу документів видно, що поява Конституції свідчить про суттєве обмеження ролі правителя та чітке розмежування влади на три гілки: виконавчу, законодавчу і судову. Наступним документом стала гарантія, якої П. Орлик домігся від Карла ХІІ, під назвою «Diploma assecuratorium pro Duce et Exercitu Zaporoviensi» («Гарантійний диплом війську Запорозькому»), згідно з яким шведський король зобов'язувався не складати зброю до того часу, поки не буде визволена з-під влади Росії Україна і все козацтво.

В розділі наголошується на тому, що Пилип Орлик протягом усього життя не зрікався ні задекларованої протекції Карла ХІІ, ні тим більше, основних положень Конституції, тобто прагнення визволити всю Україну від чужоземного впливу. Не маючи матеріальних коштів, він розпочав жваву дипломатичну діяльність, спрямовану на те, щоб домогтися підтримки місцевого українського населення, прагнув залучити на свій бік турецьку владу, щоб з її допомогою здійснити свій визвольний похід на Україну.

У третьому розділі «Взаємовідносини уряду української еміграції з Гетьманською Україною та європейськими державами в 1710-1724 рр.» проаналізовано діяльність уряду Пилипа Орлика на початковому етапі, розкрито суть військового походу на Правобережжя, а також зосереджена увага на взаємовідносинах між гетьманами Лівобережної України І. Скоропадським, П. Полуботком і гетьманом-емігрантом П. Орликом.

У дисертації аналізується політична діяльність П. Орлика та його уряду на території турецьких володінь протягом 1710-1714 рр. Акцентується увага на умовах договору, який вироблявся між Швецією, Туреччиною й Україною. Одночасно подано план військового походу спільних сил трьох держав на Україну. Дається аналіз дипломатичних стосунків між урядом П. Орлика, кримським ханом і турецьким султаном, яких гетьман-емігрант намагався схилити до думки, що війна з Росією необхідна для всіх. Поряд з цим генеральний осавул Г. Герцик вів агітацію серед Донського Війська. Активні дії емігрантів мали успіх, це підтверджено тим, що 10 листопада 1710 р. на нараді дивану турки оголосили війну Росії.

В розділі подана характеристика воєнних дій, які тривали протягом січня-липня 1711 р. Головна увага звернена на те, що протягом цього часу П. Орлику вдалося схилити на свій бік майже всю Правобережну Україну. Однак через зраду татар, які не встояли перед спокусою пограбування краю, дана акція на початковому етапі (січень-квітень 1711 р.) зазнала поразки. Акцентується увага і на тому, що тодішній гетьман Лівобережної України І. Скоропадський, боячись втратити своє майно і розправи російського царя над ним та його оточенням, не підтримав план П. Орлика, суть якого полягала у звільненні України з-під впливу Росії. Поразки зазнали і шведські війська, які рухалися в напрямку Польщі.

12 липня 1711 р. російські війська на чолі з царем Петром І в бою з військом хана зазнали поразки біля с. Нові Станілешти. У роботі підкреслюється, що Балтаджі-паша всупереч хану запропонував Петру І розпочати переговори. Як наслідок між Османською та Російською імперіями був підписаний Прутський мирний договір. Одним із найважливіших питань, які обговорювалися, було питання про політичний статус України, що зафіксовано в ІІ статті Прутського миру. Однак окремі пункти складалися поспіхом, і тому кожен уряд (російський, турецький, український) трактував їх по-своєму. Необхідність чіткого визначення щодо того, чи має Петро І відмовитися від усієї України, чи тільки від Правобережжя і Запорожжя, змусила уряд Туреччини і Росії через деякий час повернутися до обговорення окремих положень Прутського миру. Це призвело до того, що султан скликав нараду, на якій мало вирішитися остаточно українське питання. Гетьман-емігрант П. Орлик відправив до Стамбула своїх уповноважених на чолі з Д. Горленком, які розпочали активну діяльність, спрямовану на те, щоб повернути Україну до її давніх меж і статусу часів Б. Хмельницького.

У дисертації звернена особлива увага на договори, підписані між українським і турецьким урядами внаслідок діяльності української делегації. Довгий час існувала думка, що був один договір, але на основі аналізу документів з'ясувалося, що їх було два: один від 25-28 грудня 1711, а другий - від 15 березня 1712 р. Згідно з другим договором гетьману-емігранту передавалась тільки Правобережна Україна. Ситуація для емігрантів ускладнилася ще й тим, що у квітні 1712 р. Порта підписала договір з Росією.

Потреба виходу з такого становища змусила П. Орлика звернутися до провідних європейських країн (Англії, Франції, Голландії) з проханням допомоги. Внаслідок політичної діяльності дипломатів указаних країн, особливо Франції, в листопаді 1712 р. Туреччина оголосила нову війну Росії, але вона так і не почалася.

Значний вплив на становище емігрантів мали і події, пов'язані з перебуванням Карла ХІІ на турецькій території, який на початку 1713 р. став таємно готуватися до виступу проти Польщі. Його плани не сподобалися туркам, що й призвело до т.зв. «Калабалику». Дана подія мала негативні наслідки для еміграційного уряду: хан Девлет-Гірей наказав їм негайно покинути Туреччину і перейти на Правобережжя. Орлик спробував використати перебування на рідній території на свою користь, але й на цей раз зазнав поразки.

В червні 1714 р. уряд Туреччини знов порушив питання про оголошення війни Росії, але Петру І вдалося підкупом домогтися миру. Це призвело до того, що П. Орлик разом з Карлом ХІІ та своїм найближчим оточенням змушений був виїхати до Швеції. Це знаменувало завершення політики П. Орлика т.зв. «бендерського періоду».

У дисертації значна увага приділена позиції лівобережних гетьманів щодо уряду української еміграції та їх родичів, які залишилися в Україні. Відомо, що після проголошення анафеми І. Мазепі гетьманом був фактично призначений Петром І І. Скоропадський. Після його смерті в Україні виникла необхідність вибору нового гетьмана, а поки що наказним козаки обрали П. Полуботка.

Одночасно в розділі розглядається політична діяльність П. Орлика та його уряду у Швеції. Він і його оточення потрапили в дуже скрутне матеріальне становище. Ще більше ускладнила становище емігрантів смерть їхнього протектора Карла ХІІ, яка сталася в грудні 1718 р. У зв'язку з такими обставинами П. Орлик вирішив повернутися на територію, підвладну Туреччині, де б він зміг бути ближче до Запорозької Січі та України. У дисертації проаналізовано дипломатичну діяльність П. Орлика під час його подорожі по країнах Європи (1720-1722 рр.), зазначено, що він через своїх кур'єрів зумів налагодити зв'язок із Запорозькою Січчю. Однак зустрітися з козаками він не зміг, бо у травні 1722 р. був відправлений турецьким урядом (за наполяганням російського царя Петра І) у Солунь, де провів 12 років у «почесному засланні».

У четвертому розділі «Зовнішньополітична діяльність уряду П. Орлика в другій чверті ХVIII ст.» висвітлені взаємовідносини між гетьманом-емігрантом П. Орликом і гетьманом Лівобережної України Данилом Апостолом, проаналізовано політичну діяльність П. Орлика з 1725 до його смерті 1742 р., розкрито суть політики І та ІІ Малоросійських колегій, її вплив на внутрішнє і зовнішнє становище України.

У розділі наголошується на тому, що вибори нового гетьмана, яким став Данило Апостол, не були продиктовані бажанням російського уряду відновити українські звичаї, а складною політичною ситуацією в Європі 1725 р. У вказаний час Європа поділилась на два ворожі табори: Віденську і Ганноверську коаліції.

У роботі розглядаються проблеми взаємовідносини між Д. Апостолом, П. Орликом і запорізькими козаками. Щодо П. Орлика, то він практично не спілкувався з лівобережним гетьманом, бо вважав його зрадником інтересів України і козаків. Не зумів свого часу Д. Апостол допомогти й козакам, які в 1728 р. просили його сприяння, щоб перейти з Олешківської Січі на «cтарі місця». Тільки зі страху перед новою війною з Туреччиною цариця Анна Іванівна дозволила козакам перейти на «старі місця» і заснувати Січ на р. Підпільній.

У розділі подається також аналіз дипломатичної діяльності П. Орлика та його прихильників. Незважаючи на те, що він досі перебував у Салоніках без права виїзду, йому вдалося листовно заручитися підтримкою Франції, Англії, Швеції, основним його лобістом на міжнародних конгресах залишався С. Лещинський. Та політична ситуація в кінці 20-х рр. ХVIII ст. почала складатися не на користь П. Орлика: російський уряд і чути не хотів про його повернення в Україну і відновлення у правах; козаки, які залишилися з ним у турецьких володіннях, перебували у складному матеріальному стані; змінилася ситуація і в Речі Посполитій - С. Лещинському не вдалося після смерті короля Августа ІІ зайняти польський престол.

У роботі розглядаються окремо і дипломатичні стосунки між П. Орликом та урядом Франції. Як відомо з документів, саме французький уряд клопотав перед Туреччиною про звільнення П. Орлика із Солуня ще в 1730 р. Хоча розгляд цього питання і затягнувся, та все-таки за сприяння французького посла в Туреччині Віленева Орлика було звільнено в 1734 р. Одразу ж після звільнення він написав листа до козаків на Січ, де просив їх не приймати протекції російської цариці, але ситуація змінилася, йому відмовили.

У дисертації проаналізовано і суть політики Малоросійських колегій. Як відомо, І Колегія (1722-1727 рр.), під особливим контролем якої перебувала вся внутрішня і зовнішня політика України, окрім ідеологічного тиску, широко використовувала практику доносів, заохочувалися різного роду скарги на старшину, а особливі гоніння були на різного роду «зрадників». На той час за зрадника вважали кожного, хто коли-небудь був хоч у якомусь зв'язку з Мазепою чи «мазепинцями». Колегія невпинно стежила за родинами емігрантів та за «поворотцями» (тими, хто повернувся в Україну протягом 1711-1725 рр.). Крім того, до країн Європи і Туреччини були розіслані численні таємні агенти, які намагалися паралізувати дії українського емігрантського уряду. Подібні функції виконувало Правління гетьманського уряду (або ІІ Малоросійська колегія), створена після смерті Д. Апостола (1734-1750 рр.). На основі документів можна стверджувати, що російський уряд почав провадити політику, спрямовану на злиття двох народів (заохочувалися міжетнічні шлюби).

Суттєво вплинула на діяльність П. Орлика російсько-турецька війна (1735-1739 рр.), на яку він покладав особливі надії, бо сподівався за допомогою Туреччини повернути собі колишнє становище. Але війна закінчилася підписанням Белградського миру в 1739 р., у якому про Україну взагалі не йшлося. Складне становище Гетьманщини та геополітична ситуація в Європі призвели до краху планів П. Орлика. Однак це не зупинило його намірів: повернути Україні свободу.

На основі аналізу джерел встановлено, що Пилипу Орлику та його сину вдалося в 1741 р. домогтися від Швеції оголошення війни Росії, але вона закінчилася для Швеції поразкою і підписанням у 1743 р. миру між воюючими сторонами на користь Росії. Щодо П. Орлика, то він до останніх днів вдавався до пошуку всіх легальних політичних і дипломатичних засобів, щоб «заявляти мої права, і права моєї нації на Україну». Напевне, він ще довго шукав би шляхів вирішення українського питання, якби не його смерть, яка настала 24 травня 1742 р.

Дослідження політико-дипломатичної діяльності українського емігрантського уряду на чолі з Пилипом Орликом та аналіз їх відносин з урядами Гетьманської України протягом 1710-1742 рр. дають підстави зробити такі висновки:

Аналіз політичної ситуації в Україні на початку ХVIII ст. дозволив з'ясувати суть причин, які спонукали гетьмана І. Мазепу до пошуку нового союзника. Насамперед вони були пов'язані з централізаторськими намірами російського царя Петра І спрямованими на ліквідацію автономії України, та Північною війною (1700-1721 рр.). Незалежно від завершення війни Україна була приречена на руйнацію. В таких умовах гетьман І. Мазепа змушений був шукати нових союзників, які гарантували б українську державність. Ними стали шведський король Карл ХІІ та польський - Станіслав Лещинський.

Неузгодженість дій шведського короля Карла ХІІ з українським гетьманом та обмаль військових сил призвели до поразки під час Полтавської битви (27 червня 1709), яка стала катастрофою для України. Політичні плани гетьмана Мазепи та його однодумців стали нездійсненними. Українські землі дісталися на поталу російського переможця, що знаменувало собою крах української автономії. Все це змусило гетьмана та його однодумців відправитися в еміграцію, де вони вирішили продовжувати свою політичну діяльність, спрямовану на відновлення «прав та вольностей» України. Емігранти прибули у володіння Туреччини у м. Бендери і саме там почали формувати органи правління першої української політичної еміграції.

Смерть І. Мазепи поставила козаків перед проблемою вибору гетьмана, яка ускладнилася суперечкою за право володіння гетьманським скарбом. У зв'язку з цим було створено т.зв. «Бендерську комісію».

Завдяки підтримці шведського короля Карла ХІІ та вмілій дипломатичній діяльності новообраний гетьман-емігрант П. Орлик уклав союз із Кримським ханством та султанською Туреччиною й на почату 1711 р. здійснив спільний похід запорозьких козаків і татарських військ на Правобережну Україну. Здійснюючи похід на Правобережжя в 1711 р., П. Орлик сподівався звільнити Україну з-під впливу Росії. Однак невдача під Білою Церквою змусила гетьмана-емігранта відступити. Більше того, Прутський мир, підписаний 12 липня 1711 р. між Османською імперією та Росією, погіршив політичну ситуацію в Україні.

Щодо Туреччини, то вона загалом підтримувала плани П. Орлика, але вбачала в цьому й свій інтерес: прагнула стати протектором України і Війська Запорозького без втручання в українські справи Швеції. Однак бажання татар взяти ясир з України було сильнішим, ніж політичні договори, що ускладнило взаємовідносини з Кримським ханством та викликало суперечки між П. Орликом і урядом Туреччини. Внаслідок цього в 1714 р. українські емігранти залишили турецьку територію.

Українські гетьмани Лівобережної України, особливо І. Скоропадський, яких фактично призначав російський уряд, вели досить обережну політику, побоюючись розправ з боку царя. Методи їх політичної діяльності в справі збереження державності мали лише пасивні форми: письмові чи усні протести та прохання; на відміну від І. Мазепи та деяких інших українських політиків першої половини ХVIII ст.

За правління наказного гетьмана П. Полуботка (1722-1724 рр.) внутрішнє становище України погіршувалося з кожним роком, а його намагання відновити права українців нічого не дали, бо він не мав підтримки широких верств населення. Непевними були й його зв'язки з політичними емігрантами.

Правління Д. Апостола (1727-1734 рр.), вибори якого відбулися в 1727 р. з дозволу імператора Петра ІІ, по суті не поліпшило внутрішнього становища України. Російський уряд не мав наміру відновлювати інститут гетьманства, як це було за І. Мазепи, до таких дій його спонукала загроза російсько-турецької війни.

Створення І та ІІ Малоросійських колегій призвело до ускладнення становища в Україні та продовження переслідування «мазепинців» як у Гетьманщині, так і за кордоном.

Отже, П. Орлик, ставши гетьманом, усе своє життя провадив широку дипломатичну діяльність, спрямовану на звільнення України з-під влади Росії. Будучи гетьманом в еміграції практично без матеріальних коштів, він зумів налагодити стосунки з французьким королем Людовіком ІV, польськими королями Августом ІІ та Станіславом Лещинським, турецьким султаном Махмудом і кримськими ханами Девлет-Гіреєм та Каплан-Гіреєм, не кажучи вже про міністрів і радників. Маючи статус законного володаря України у вигнанні, Пилип Орлик намагався перебувати в центрі тогочасних важливих подій в Європі. Мета його активної дипломатичної діяльності була одна - шляхом створення різних міждержавних коаліцій домогтися від Росії та Польщі звільнення України й відновлення єдиної самостійної Української держави часів Б. Хмельницького. Навіть перебуваючи у формальному засланні в Салоніках протягом 1722-1734 рр., він усіляко намагався перешкодити Росії насаджувати свої порядки в Україні, дбав про долю всіх, хто ще залишився в еміграції.

Досвід боротьби першої української політичної еміграції переконливо засвідчує, що при всій особистій відвазі і наполегливості заручитися підтримкою зовнішніх сил справа української державності без широкої підтримки власного народу приречена на невдачу. І все ж, сам факт самовідданої боротьби цих перших політичних вигнанців за самостійну Україну, чи навіть, власне за те, щоб на згасла ідея української державності в мороці царського самодержавства заслуговує на наукове дослідження, на пошанування і народну пам'ять.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Яценюк Г.М. Перша українська політична еміграція (1710-1725 рр.) // Питання історії України: Збірник наукових статей. - Чернівці: Золоті литаври, 2002. - Т.5. - С. 14-18.

2. Яценюк Г.М. Політична діяльність Андрія Войнаровського (1709-1716 рр.) // Питання історії України: Збірник наукових статей. - Чернівці: Зелена Буковина, 2003. - Т.6. - С. 86-89.

3. Яценюк Г.М. Боротьба за скарб гетьмана Івана Мазепи // Питання історії України: Збірник наукових статей. - Чернівці: Зелена Буковина, 2004. - Т.7. - С. 26-28.

4. Яценюк Г.М. Доля козацької старшини після Полтавської катастрофи // Вісник Черкаського університету. Серія: Історичні науки. - Черкаси, 2004. - Вип. 61. - С. 17-22.

5. Яценюк Г.М. Діяльність Пилипа Орлика в період так званого «Солунського сидіння» 1722-1734 рр. // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені В. Гнатюка. Серія: Історія /За заг. ред. М.М. Алексієвця. - Тернопіль: Вид-во ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2005. - Вип. 1. - С. 215-221.

6. Яценюк Г.М. Таємні переговори між українським гетьманом Іваном Мазепою та королями польським - Станіславом Лещинським і шведським - Карлом ХІІ // Матеріали V конгресу Міжнародної асоціації україністів. Історія: Збірник наукових статей. Частина 2. - Чернівці: Рута, 2004. - С. 30-33.

7. Яценюк Г.М. Пилип Орлик та російсько-турецька війна 1735-1739 років: з історії діяльності українського емігрантського уряду в другій чверті ХVIII століття // Ставчанська битва 1739 року в контексті європейської історії ХVIII століття: Матеріали Міжнародної наукової конференції. - Чернівці: Прут, 2004. - С. 67-73.