Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Автореферат

"ІСТОРІЯ РОСІЙСЬКА" ВАСИЛЯ ТАТІЩЕВА: ДЖЕРЕЛА ТА ПОВІДОМЛЕННЯ

Спеціальність: Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

ТОЛОЧКО ОЛЕКСІЙ ПЕТРОВИЧ

Київ, 2005 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Східноєвропейське Середньовіччя є епохою надзвичайно бідно документованою в джерелах. Можна сперечатися щодо того, чи давньоруське суспільство було від початку погано документованим, і в розпорядженні сучасного дослідника знаходиться, загалом, репрезентативна джерельна база, чи бідність джерелами стала наслідком катастрофічності східноєвропейської історії, й до наших днів дійшла лише незначна частина колишнього текстового багатства. Обидві позиції є суто теоретичними, й вибір на користь котроїсь із них залежить від загального уявлення про природу давньоруського суспільства. Фактом лишається, що приступаючи до дослідження, історик Київської Русі передусім стикається з проблемою джерел і змушений в якийсь спосіб долати не уникненні обмеження своєї дисципліни.

Як правило, бідність джерел дисципліна компенсує все більшою витонченістю інструментарію, як в межах традиційних підходів, так і пропонуючи нові способи прочитання та інтерпретації текстів. Вдосконалення інструментарію, втім, лише частково покращує ситуацію. Цілі сегменти давнього життя залишаються (і, можливо, назавжди залишаться) поза межами дослідження насамперед через те, що відсутні розряди документів, котрі робили б можливим їх вивчення, або ж такі тексти одиничні чи навіть фрагментарно збережені.

Таке становище існує віддавна. Наука ХІХ століття завершила розшуки, збирання, а великою мірою й публікацію джерел до історії Київської Русі. Відтоді декілька поколінь істориків змушені жити з усвідомленням того, що джерельна база їхньої дисципліни остаточно визначена і суттєвих прирощень очікувати вже не доводиться.

Для тих, хто не згоден миритися із фатальністю, втім, існує “Історія Російська” Василя Татіщева. Ця праця, писана істориком протягом 1730-х - 1740-х рр., структурована як свого роду зведений літопис: текст розбито на характерні для літописних текстів порічні статті, а першу редакцію “Історії” навіть укладено мовою, близькою до літописної. Як стверджував Татіщев, він просто вносив у свою працю дослівні виписки з древніх літописів, не вигадуючи і не додаючи від себе нічого. З моменту появи “Історії Російської” чимало істориків схильні були довіряти її автору й розглядати його твір як безцінну колекцію фрагментів древнього літописання. Вага її для науки збільшувалася тим, що, як гадали, велике зібрання літописів Татіщева (звідки він черпав свої відомості) зникло в пожежі одразу ж після його смерті. Серед них були, як припускали, рідкісні й навіть просто унікальні, аналогів яким так ніколи й не вдалося розшукати серед сотень і сотень збережених літописних списків. Таким чином, текст “Історії Російської” лишався єдиним свідченням існування таких літописів.

“Історія Російська” Василя Татіщева містить велику кількість унікальних відомостей, які в науці одержали сумарну назву “татіщевських відомостей”. “Татіщевські відомості” мають особливий статус в науці про Київську Русь. Хоча назва вказує на те, що ми знаємо їх завдяки автору ХVIII ст., переважно в них схильні бачити автентичні фрагменти давнього літописання, а отже, використовувати в дослідженнях практично нарівні з безсумнівними літописними текстами, часом навіть віддаючи їм перевагу перед давніми літописами.

Серед “татіщевських відомостей” є повідомлення різного типу. Деякі з них пропонують нову дату тієї чи іншої події, інші - ім'я невідомого з джерел персонажа, ще інші - унікальні подробиці відомих, загалом, подій або ж цілковито невідомі, хоча й другорядні, події. Та є серед “татіщевських відомостей” тексти першорядної ваги, які суттєво міняють наші уявлення про самий характер і тип давньоруського суспільства та його культури. До таких належать численні заповіти й передсмертні розпорядження князів, панегірики князям з описами їхньої зовнішності, рис характеру й резюме їхнього правління, “політичні” промови князів та бояр, проекти перевлаштування державного устрою, повідомлення про школи та бібліотеки тощо.

Дослідникам, котрі бажали б розширити коло джерел з історії Русі, “татіщевські відомості” надають унікальний шанс. Традицію було започатковано досить давно: праця Татіщева увійшла до “канону” від самого початку становлення критичної історіографії наприкінці XVIII ст., і, всупереч поодиноким голосам скептиків, перебуває там досі. “Татіщевські відомості” так міцно увійшли до загального фонду повідомлень, котрими оперують історики, що часом їх походження навіть не усвідомлюється. Дисципліна, отже, “забруднена” великою кількістю фактів сумнівного статусу.

Разом з тим, систематичного дослідження “татіщевських відомостей” не існує. Поодинокі спроби піддати сумніву ті чи інші з них не впливали на загальне ставлення до “Історії”. Подібному становищу сприяло й те, що дослідники уникали ідентифікації джерел, дійсно використаних Татіщевим для написання його труда. Доти, доки джерела “Історії Російської” лишалися “невідомими” й “втраченими”, існувала можливість трактувати “татіщевські відомості” як вірогідні.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами і темами. Робота виконувалася в Інституті історії України НАН України в межах двох наукових тем: відділу історії України середніх віків (“Українське суспільство доби раннього Середньовіччя - початку Нового часу: політичні, соціальні, економічні, правові, міжконфесійні взаємини, соціокультурні уявлення та ціннісні системи” (№ 0103u003921) та Центру досліджень з історії Київської Русі (“Київська Русь та її спадщина у долях східнослов'янських народів” (№0103u005381).

Об'єктом дослідження є історичні містифікації в “Історії Російській” Василя Татіщева.

Предметом вивчення є тексти “Історії Російської”, а також літописні тексти ХІ - ХVII ст.

Метою роботи є систематично переглянути джерельну базу “Історії Російської”, з'ясувати, якими літописними текстами в дійсності користувався історик, що в його праці належить до вірогідних повідомлень, а що є наслідком творчої активності автора, нарешті, з'ясувати техніку створення містифікацій та прийоми їх аутентизації.

Для досягнення мети необхідно було вирішити такі дослідницькі завданя:

- визначити, які літописні тексти взяли участь у формуванні тексту “Історії Російської” в обох її редакціях та з'ясувати, з якими фізично збереженими рукописами вони ідентифікуються;

- встановити, з якими з відомих типів літописів можна ідентифікувати ті з джерел “Історії”, як яких не вдається віднайти реального рукопису;

- дослідити, яке місце посідав вимисел в загальному задумі “Історії Російської” та яку роль відігравали містифікації в формуванні наративу;

- окреслити коло сумнівних повідомлень та з'ясувати, як ідеологія Татіщева впливала на появу сталих розрядів відомостей у його праці;

- з'ясувати техніку роботи містифікатора та його прийоми аутентизації вимислу;

- окреслити рецепцію татіщевих містифікацій в критичній історіографії ХІХ-ХХ ст. та вказати напрямок, в якому “татіщевські відомості” вплинули на формування наукових уявлень про минуле та загальний образ Київської Русі;

- перевірити методи дослідження та його загальні підходи шляхом ряду case studies конкретних фрагментів та сюжетів.

Методологія та методи. Дисципліна давньоруської історії ґрунтується на критичному методі, яким завдячує позитивістській історіографії кінця ХІХ ст. Серед його найбільших досягнень виявилися текстологічні принципи дослідження древнього літописання, розроблені й застосовані на початку ХХ ст. в класичних працях О.О. Шахматова. З поправками і уточненнями, запропонованими пізніше, метод Шахматова понині вважається найбільш досконалим інструментом для дослідження джерел давньоруського часу.

Текстологія літописання, втім, має лише обмежене застосування для цілей роботи: вона прояснює походження текстів, їхнє співвідношення між собою, їхню історію. Для текстів вигаданих в роботі застосовується загальна теорія побудови наративів, розроблена в межах аналітичної філософії історії Артуром Данто. Автор також спирався на здобутки теоретиків т. зв. “лінгвістичного повороту” в англо-американській літературі 1980-1990-х рр.

Ступінь розробки проблеми. З часу першої публікації “Історії Російської” в другій половині ХVІІІ ст., історики витратили чимало зусиль на те, щоб довести її джерельну надійність та автентичність її унікальних фрагментів. Загальний апологетичний умонастрій призвів до того, що в історіографії накопичилося значно більше робіт “виправдального” характеру, ніж спроб критичного розгляду “Історії”. Хоча скептичний погляд на “татіщевські повідомлення” визначився досить рано, він не став ані домінуючим, ані скільки-небудь респектабельним. Довіра до Татіщева та його “Історії”, освячена іменами класиків дисципліни, виявилася такою, що дослідники, налаштовані скептично, воліли триматися осторонь дражливого питання, подібно до М.С. Грушевського лише позначаючи своє загальне ставлення. Довгий час таке становище можна було пояснити тим, що єдине видання “Історії Російської” (здійснене Г.Ф. Міллером в кінці ХVIII ст.) оприлюднило фінальну стадію роботи історика (т. зв. “другу редакцію”), за якою неможливо було скласти повне уявлення про методи й етапи роботи Татіщева. У дослідників просто було замало матеріалу для критичних студій тексту. Та навіть коли в кінці ХІХ ст., було відшукано рукопис т. зв. “першої редакції”, і навіть коли на початку ХХ ст., О.О. Шахматов розшукав репрезентативний набір рукописів та опублікував їхні описи, становище не змінилося. Протягом 1960-х рр., було здійснено академічне видання “Історії Російської”, що враховувало усі відомі рукописи Татіщева. Практично співпавши з публікацією праці С.Л. Пештича про російську історіографію (де було дано огляд рукописів Татіщева, а також його літописних джерел), воно мусило підштовхнути до критичного дослідження “Історії”. Та саме на 1960-1970-ті рр., припала публікація декількох книг Б.О. Рибакова, в яких енергійно стверджувалася автентичність усіх без винятку текстів Татіщева. Щоправда, протягом 1970-х рр., публікувалися статті Є.М. Добрушкіна, який намагався дослідити творчу лабораторію Татіщева та показати складний характер його текстів, а у 1980-х рр., побачило світ декілька досліджень Джованни Брожі Беркоф, яка продемонструвала коло читання Татіщева, а також вказала, як вичитані з книжок ідеї позначалися на “татіщевських відомостях”. Та й ці, надзвичайно проникливі студії, не змінили загального прихильного ставлення до “татіщевських відомостей”. Загальною практикою лишається залучення текстів “Історії Російської” як, можливо, й пізніх за словесним оформленням, проте в основі своїй древніх і надійних повідомлень, почерпнутих з втрачених літописів.

Хронологічні рамки дослідження. “Історія Російська” В. Татіщева є активним учасником історіографічного процесу від моменту її публікації. Тому хронологічно дослідження охоплює собою період від 1720-х рр., коли історик приступив до збирання матеріалів та написання праці до наших днів. Крім того, оскільки у зв'язку з дослідженням джерел Татіщева дисертація торкається суттєві проблеми історії давньоруського літописання, хронологічна глибина роботи сягає початків київського літописання в ХІ ст.

Наукова новизна одержаних результатів. Пропонована праця вперше об'єднує дослідження джерел Татіщева з дослідженням повідомлень “Історії Російської”. Систематичне обстеження літописних текстів, а також їх реально збережених рукописів, якими користувався Татіщев, дозволило встановити, що в його праці походить з джерел, а що є результатом творчості самого Татіщева. З'ясувалося, що усі без винятку джерела Татіщева відомі й сучасній науці, більшість із них збереглася в тих-таки рукописах, якими послуговувався й сам Татіщева, а решта - надійно ідентифікується з відомими сьогодні літописними текстами. Таким чином, загадки татіщевських джерел не існує. Інтрига довкола них, як з'ясовується, підтримувалася рядом історіографічних легенд: про пожежу в маєтку, про втрату бібліотеки. Не в останню чергу, до цього прилучився й сам автор “Історії”, містифікуючи дані про свої джерела, а часом відверто вигадуючи їх. Робота демістифікує проблему джерел Татіщева та переводить дискусію про них в площину обговорення конкретних літописних текстів, задіяних чи ні при написанні “Історії Російської”. Крім того, робота формулює теоретичне пояснення фальсифікованих фрагментів та документів в тексті “Історії”. Вимисел трактується як технічний прийом, що дав можливість подолати напруження між модерним типом історичного мислення автора “Історії” та прийнятою ним архаїчною манерою викладу. На багатьох прикладах досліджується спосіб роботи Татіщева з джерелами, характерні для нього прийоми й методи. На основі дослідження “Історії Російської” пропонується новий образ Василя Татіщева: не чесного, але недалекого збирача й переписувача джерел, але доволі тонкого історика, непогано технічно оснащеного, здатного ідентифікувати чимало з проблем, над якими битиметься наука наступних століть.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що нове розуміння унікальних текстів “Історії Російської” як вдалих історичних містифікацій дозволить очистити дисципліну історії Київської Русі від сумнівних повідомлень та фактів. Результати і положення, які розвинуті в дисертації, можуть бути використані при формуванні навчальних курсів з середньовічної історії, а також історіографії та джерелознавства.

Апробація результатів дослідження. Результати дослідження у вигляді доповідей оприлюднювалися в семінарі Українського наукового інституту Гарвардського університету (Кембрідж, Массачусетс, США, 1995), в семінарі факультету Середньовічних студій Центрально-Європейського університету (Будапешт, Угорщина, 2001), у вигляді лекції в Католицькому університеті (Люблін, Польща) та на низці міжнародних конференцій: “Восточная Европа в древности и средневековье. Политическая структура Древнерусского государства” (Москва, Росія, 1996), “Польща та її сусіди в ХІ ст.” (Варшава, Польща, 2001), Шостому міжнародному конгресі україністів (Чернівці, 2002), "Росія і Україна: історичні витоки, традиції, спадкоємність" (Москва, 2002), “Юрій Долгорукий і Рюриковичі ХІІ-ХІІІ ст.“ (Київ, 2003 р.), “Ярослав Мудрый и его эпоха. Конференция к 950-летию со дня смерти Ярослава Мудрого” (Москва, Росія, 2004 г.) Дисертація була обговорена на засіданні Відділу історії України середніх віків Інституту історії України НАН України.

Структура дисертації оформилася виходячи з головного завдання, що належало вирішити. Вона складається з вступу, заключення та двох частин, кожна з яких нараховує п'ять розділів (обсягом 34, 0 др. арк.).

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі подано загальну характеристику “Історії Російської” як історіографічної пам'ятки, окреслено основні проблеми її вивчення та домінуючі в попередній історіографії підходи, намічено вузлові теми дослідження та обґрунтовано його структуру.

Частина перша - “Джерела Татіщева” - трактує проблему літописних джерел “Історії Російської” і складається з п'яти глав. Розділ перший - “Історія створення “Історії Російської”: редакції та рукописи” - покликана нагадати, як сучасна наука уявляє собі процес творення Татіщевого труда, а крім того, уточнити деякі деталі загальної картини. Початок своїх занять історією Татіщев датував по-різному. У “Предъизвещении” до першої редакції він згадував, що зацікавитися російською історією його змусив граф Я.В. Брюс. Після Аландського конгресу 1718 р., той сам задумував писати історію, та, не маючи часу, доручив справу своєму підлеглому Татіщеву. Граф Брюс при тому, як свідчив Татіщев, передав йому якийсь літопис з бібліотеки государя (т. зв. “Кабінетний”). У 1720 р., історик дістав ще один літопис (той самий знаменитий “Розкольничий”), а, порівнявши його з “Кабінетним”, дійшов висновку, що між списками існує велика різниця. Татіщев вирішив розшукувати інші літописи, і так поклав початок своєму труду. З цієї історії, викладеної самим істориком у 1740-1741 рр., випливає, що він розпочав працю не раніше 1720 р. Утім, Татіщев називав й інші дати, найбільш вірогідною з яких є 1727 р., коли він повернувся з тривалого відрядження до Швеції. Є підстави припускати, що історія з Брюсом та літописом Петра І (як і рання дата) є легендарними. Вони пояснюються бажанням пов'язати не тільки ідею написання, але й початок роботи з часами Петра й навіть самим імператором. Ця версія виникла в правління Єлизавети Петрівни як елемент стратегії легітимізації проекту, що за правління її попередниці Анни Іоанівни зазнавав звинувачень у майже неблагонадійності.

Загальний план Татіщева полягав у поділі “Історії Російської” на чотири частини. Першу він гадав присвятити древній історії народів, що мешкали на території Росії “до начала обстоятельной руской гистории, по 860-й год по Христе”. Друга частина мусила охоплювати час “от начала руских летописей” до “нашествия татар в 1238-м году”, третя - від монгольського завоювання до “опровержения власти их” Іваном ІІІ (1462 р.), нарешті, четверта мала викладати події до обрання на царство Михайла Романова.

Цей задум Татіщеву так ніколи й не вдалося виконати. Розпочату першу частину йому довелося відкласти й зосередитися на другій та наступних частинах. Писати при цьому він вирішив не “гисторическим порядком” (як гадав початково), а імітуючи літописи. Причиною була та обставина, що джерела до російської історії були ще не зібрані й не систематизовані. Його “Історія”, отже, мусила стати першими досвідом такої систематизації - найповнішим літописом, який зібрав би у собі всі факти й повідомлення різних літописних списків. З літописною манерою письма виявилася нерозривно пов'язаною й манера викладу. Історик вирішив писати “древним наречием”, тобто мовою літописів (насправді, її імітацією).

1739 р., Татіщев вважав текст другої частини достатньо завершеним й, приїхавши до Петербургу, показував її публіці й давав читати. Текст цієї редакції не зберігся, але про її зміст та обсяг можна судити за німецькомовним перекладом “Предъизвещения” та приміток, зробленим в Академії наук.

Татіщев продовжував працювати над рукописом в Петербурзі, а після свого призначення на губернатора, в Астрахані, опісля - в своєму маєтку Болдіно, де перебував під домашнім арештом. У кінці 1746 р. він завершив ту редакцію “Історії Російської”, котру сьогодні прийнято називати “першою”, й відіслав її в Академію наук. Цей надзвичайно важливий для розуміння процесу роботи Татіщева рукопис (т. зв. “Академічний” - БАН 17. 17. 11) було розшукано лише в кінці ХІХ ст., а опубліковано на початку 1960-х рр.

Завершивши першу редакцію другої частини, Татіщев розчарувався у своєму задумі. Те, що раніше здавалося достоїнствами, тепер виглядало як недоліки. Проблемою виявилася “древня” мова, що утруднювала розуміння тексту. Історик вирішує довершити першу частину та перекласти на сучасну мову другу. Переклад насправді виявився новою (другою) редакцією другої частини “Історії Російської”.

Перед новою редакцією ставилися інші завдання. Структуру залишено було попередньою, літописною, але головним автор тепер вважав доступність викладу. У другій редакції, крім стилістичної ретуші, з'явилося чимало нових “татіщевських відомостей”, а сам текст значно збільшився в обсязі. Хід роботи Татіщева над другою редакцією досить повно висвітлений А.І. Андреєвим та С.Н. Валком.

Існування двох редакцій поставило перед дослідниками проблему автентичності кожної з них. Стримані дослідники, подібно до О.О. Шахматова, вирішували її в тому дусі, що в другій редакції можуть бути вигадані Татіщевим відомості, але в першій таких відшукати не вдасться. Утім, більшість вчених нові повідомлення другої редакції пояснювали повторним звертанням Татіщева до літописів по пропущені відомості.

Дане дослідження присвячено переважно “літописній” частині “Історії Російської”, що охоплює час з 860 по 1237 р.

Інші частини мають допоміжне значення, проте вони важливі для розуміння технічного боку роботи Татіщева й через те мусять бути коротко оглянуті.

Текст третьої (опублікованої ще Г.Ф. Міллером) та четвертої (знайденої у 1842 р. М.П. Погодіним) частин виявляється текстом на “древньому наріччі”. Тобто, вони мають складати єдиний комплект з першою редакцією. Утім, С.Н. Валк обгрунтував думку, що рукописи третьої та четвертої частин створювалися ще 1739 р., а отже, вони складають комплект втраченої т. зв. “попередньої” редакції. Для нашого дослідження важливо, що ці частини практично позбавлені “татіщевських відомостей”. Не тому, що Татіщев гадав залишити ХІІІ-ХVI ст., без унікальних подробиць, а тому, що не завершив роботу над цими частинами (хоча, як відомо, “заготовки” “татіщевських повідомлень” від підготовував). Точніше, у третій частині “татіщевських відомостей” усього декілька, а четверта частина являє собою буквальну копію одного із списків Никонівського літопису.

Попередні спостереження, отже, свідчать, що чим довше історик мав можливість працювати над текстом, тим більше зростав обсяг тексту й тим більше унікальних “татіщевських” відомостей в ньому міститься.

Розділ другий - “Джерела першої та другої частин “Історії Російської”. За усталеною історіографічною традицією, будь-яке дослідження джерел Татіщева здійснюється для того, щоб винести судження про достовірність “татіщевських відомостей”. Надзвичайно важливим при цьому є ідентифікація літописних текстів, використаних під час роботи над першою (в другій редакції вона стала другою) частиною його праці. Історики здебільшого уникали систематичного обстеження джерел Татіщева, оскільки це дозволяло оперувати фантомними “невідомими” та “втраченими” літописами й возводити до них практично будь-яке привабливе повідомлення.

Характеристиці своїх джерел історик присвятив спеціальну главу (“О списках или манусткрыптах” у першій редакції, “О списках или манусткрыптах, употребленных к сему собранию” у другій редакції). Короткий опис літописів містила також “попередня” редакція. У цьому першому варіанті автор перерахував вісім списків: Розкольничий, Кенігсбергський, Голіцинський, літопис Кирило-Білозерського монастиря (з Сенатської бібліотеки), Новгородський “одержаний від розкольника в лісі”, Новгородський Крекшина, Псковський та Воскресенський.

Згодом Татіщеву вдалося розширити коло джерел. У першій редакції він зазначає вже десять літописів: до згаданих додалися “Кабінетний”, Нижньогородський, а крім того - сумарно згадані “степенні” й хронографи, а також літописи, одержані від знайомців Хрущова, Єропкіна. Відмінністю першої редакції є переміна свідчень про порядок одержання літописів: якщо в “попередній” редакції першим одержаним літописом був Розкольничий, то в першій редакції таким стає Кабінетний, який нібито й ліг в “основу” усього зібрання.

З мінімальними змінами список перейшов у другу редакцію. Єдиним суттєвим доповненням виявляється 11-й літопис, придбаний у Ярославлі та літопис Артемія Волинського.

По суті єдиною спробою послідовної ідентифікації літописів цих списків лишається здійснена 1960 р. С.Л. Пештичем. Його стислий, але точний огляд, втім, не справив враження на наступну історіографію. Саме тому в цій главі здійснюється повторний огляд, покликаний нагадати, що відомо науці про літописи Татіщева, а в деякий випадках уточнити наші знання. За основу тут взято каталог першої редакції як найближчої до джерел.

З перерахованих Татіщевим літописів надійно ідентифікуються такі. “Нижегородський” - це так званий Алатирський список Воскресенського літопису (що й, справді, має поміту Татіщева). “Новгородський” “попа Іоанна” - Академічний список Новгородського першого літопису (БАН 17. 8. 36). “Псковський” літопис - це список Новгородского п'ятого літопису (БАН 31. 4. 22). “Літописець Воскресенського монастиря” - це відомий список Никонівського літопису (БАН 17. 2. 5). “Кирилівський” - Львовський літопис (БАН 16. 12. 12). “Кенігсберський” - знаменитий Радзивілівський литопис (БАН ПІ Б77). “Голіцинський” літопис - це Єрмолаєвський список Іпатіївського літопису (РПБ F. IV, 231) (про нього, як і про Розкольничий літопис детальна мова в третій главі).

У літературі не ідентифікованим лишається літопис, що його Татіщев називав “Новгородським” або “Крекшинським” (за іменем власника). Про нього висловлювалися найрізноманітніші міркування. Насправді цей літопис цілком впевнено можна ідентифікувати як Чертковський список Володимирського літописця, колись відомий ще як “літопис князя Кривоборського” (ДІМ, Чертковське зібрання, №362).

Практично не піддається ідентифікації “Кабінетний” літопис. Утім, є підстави стверджувати, що він є містифікацією. Пештич звернув увагу на те, що, згаданий першим і нібито відомий Татіщеву ще з 1720 р., це список зовсім не згадано у “попередній” редакції 1739 р. Більше того, Татіщев стверджував, що поклав його “в основу” свого літописного зібрання, а між тим, посилань на нього в тексті “Історії Російської” немає, як немає й жодних текстуальних слідів такого літопису серед повідомлень “Історії”. Це дивує, адже літопис мав бути винятковим: він єдиний був “с лицами”, тобто ілюмінованим; надзвичайна рідкість і в часи Татіщева, і в наші. Літопис нібито належав самому Петру й був переданий історику з особистої бібліотеки імператора. У Петра, справді, був літопис - ілюмінований - котрим користувався Татіщев, але то був Радзивілівський. Дивно, але описуючи його, Татіщев не повідомив про ілюстрації. У попередній главі йшла мова про те, що історія з літописом Петра є елементом “подревнення” початку занять “Історією” та її легітимізації.

До списку літописів у другій редакції Татіщев додав “Ярославський”, на який в примітках посилався як на “Ростовський”. Рукопису цього літопису дослідникам відшукати не вдалося. Це, можливо, ще один літопис, зміст котрого містифіковано Татіщевим. Справа в тому, що історик стверджував, ніби у Ростовському літописі містився список Руської правди Короткої редакції. Сьогодні відомо (але цього ще не міг знати Татіщев), що таку редакцію містять лише списки Новгородського першого літопису молодшого ізводу. Це є їхньою індивідуальною особливістю, й жодний інший літопис не може містити Коротку редакцію.

Між тим, зміст “Ярославського/Ростовського” літопису не збігається з Новгородським першим. Цілком впевнено можемо твердити, що Татіщев містифікував й подальшу долю “Ярославського/Ростовського” літопису. Він стверджував, що відіслав його у подарунок лондонському Королівському товариству. Ні в Лондоні, ні в Петербурзі слідів літопису попри усі старання відшукати не вдалося. Натомість ми знаємо, що в Королівське товариство Татіщев відіслав копію “Новгородського” літопису (Новгородського першого літопису). Про цей останній історик стверджував, що одержав його “від розкольника в лісі”, але, як з'ясовується, присвоїв його з бібліотеки Сенату (й не повернув, а віддав до бібліотеки Академії наук). Натомість “сенатське” походження він приписав іншому своєму літопису - “Кирилівському”. Татіщев, отже, містифікував (і не одного разу) походження, подальшу долю, а також і зміст своїх літописів (про аналогічну історію з “Розкольницьким” літописом мова йтиме в наступній главі). Містифікованими виявляються літописи, що їм Татіщев приписує найбільшу кількість унікальних відомостей.

Крім ідентифікації реальних літописів та їхніх списків, що послужили джерелами для “Історії Російської”, у другій главі зроблено важливі спостереження над методами роботи Татіщева з літописами, а також над методою писання “Історії”.

Репутацією унікальної колекції фрагментів древнього літописання “Історія Російська” багато в чому зобов'язана легенді: після смерті історика його бібліотека, а разом з нею й багатюще зібрання літописів трагічно загинули в пожежі, що сталася в маєтку історика. Як з'ясовується, рукописи Татіщева ще існували в другій половині ХVІІІ ст., пожежі в його маєтках не було, а ця легенда вперше виникла у 1820-х рр., під впливом вражень від недавньої московської пожежі 1812 р.

Більше того, існує каталог бібліотеки Татіщева, укладений одразу ж після його смерті (й опублікований П. Пекарським ще в середині ХІХ ст.) З нього дізнаємося, чим насправді володів Татіщев в кінці життя. Бібліотека виявляється навдивовижу бідною літописами: таких значиться лише три: згадані у списку “Нижегородський” та “Псковський”, а також “Ростовський”. Куди зникло (і, очевидно, ще за життя історика) його знамените зібрання літописів? Оригінали літописів (тобто древні списки) Татіщев віддавав у бібліотеки. Сам він користувався виготовленими копіями. Метод роботи при цьому був такий. Татіщев обирав копію певного літопису за “основу”, починав його правити: скорочувати те, що вважав зайвим чи доповнювати відомостями інших списків. Подібну процедуру він пророблював також і з допоміжними списками. Після цього одержаний результат “перебілювався”, знову редагувався, ще раз “перебілювався” і т. д.

У процесі такої роботи список, обраний за “основу”, по суті, зникав, перетоплюючись на текст відповідної частини “Історії Російської”. Саме тому ми й не знаходимо між книжками Татіщева списків його головних літописів. Склад бібліотеки, отже, виявляється цілком закономірним: на 1750 р., у історика лишалися тільки літописи, що з певних причин зіграли другорядну роль у формуванні текстуального тіла “Історії Російської”. Крім інших спостережень, уявлення про технічний бік роботи Татіщева з літописами дають збережені копії другої частини Львовського літопису та Степенної книги князя Урусова. Ці чорнові матеріали не пішли в діло, через те й збереглися. Зазначені рукописи демонструють, як Татіщев працював над своїми літописами: як готував їх, як здійснював стилістичну правку, як викреслював “зайві” повідомлення й як вставляв вигадані. Не має сумніву, що й знамениті літописи пройшли крізь ту ж таки процедуру, перетворившись, в кінцевому підсумку, на рукописи “Історії Російської”.

Отже, зібрання унікальних літописів, принаймні в тому вигляді, як його уявляють собі дослідники, у Татіщева не було. Це вирішує проблему, що так довго інтригувала істориків, повторного повернення Татіщева до літописів для другої редакції. Виявляється, у Татіщева просто не було можливості звертатися по все нові й нові унікальні відомості до своїх літописів. Їх Татіщев добував зі своєї фантазії.

Розділ третій - “Українські літописи Татіщева (“Голіцинський” та “Розкольничий”) та `Annales sanctі Nestoris' Лева Кишки”. Серед літописів, перерахованих самим Татіщевим найбільшої слави заслужили два - Голіцинський та Розкольничий. Їм приписували більшість унікальних повідомлень “Історії Російської”. Не випадково з ідентифікацією саме цих двох виникали найбільші труднощі. Хоча в літературі висловлювалися припущення, що обидва літописи можна вважати близькими до Іпатіївського, панівною лишається версія, запропонована Б.О. Рибаковим: аналогів їм знайти неможливо, бо обидва являють собою пам'ятки київського літописання, древніші й повніші за списки Іпатіївського літопису.

У главі обґрунтовується думка, що за складом Голіцинський та Розкольничий літописи мусили бути близькими або й ідентичними до списків Іпатіївської групи. Утім, головною особливістю обох літописів, яка для багатьох дослідників служила вказівкою на їхню древність, є відсутність Галицько-Волинського продовження київського літописного зводу. Списки з такими особливостями досі були невідомі. Проте вдалося розшукати пам'ятку, що свідчить про існування у другій половині ХVII ст., українських списків Іпатіївського літопису без Галицько-Волинської частини. Це - “Annales sancti Nestoris”, польськомовний переклад, виконаний на початку XVIII ст.

Левом Кишкою з літописного оригіналу, що містив Повість временних літ та Київський літопис, але, очевидно, не мав Галицько-Волинського літопису.

“Annales sancti Nestoris” переконує, що Іпатіївського типу літописи Татіщева мусили бути українськими списками Хлєбніковського кодексу. Це тим більш імовірно, що один із них - Голіцинський - походив із бібліотеки князя Голіцина, зібраної під час його воєводства у Києві. Що ж до походження другого - Розкольничого - є підстави сумніватися в наведеній Татіщевим історії його придбання в Сибіру від старообрядця. Крім інших міркувань, в українському походженні Голіцинського та Розкольничого літописів переконує та обставина, що обидва в заголовку мали ім'я Нестора, що, як відомо, є індивідуальною особливістю списків Хлєбніковського літопису.

У главі обґрунтовується висновок, що Голіцинський літопис насправді не втрачено, ним є відомий Єрмолаєвський список (поч. XVIII ст.) Іпатіївського літопису. На основі суцільного порівняння текстів Єрмолаєвського списку та “Історії Російської” доводиться, що в тексті Татіщева, дійсно, присутні індивідуальні риси Єрмол., включно із його помилковими читаннями та приписками на полях.

Разом з тим, у тексті “Історії” присутні й такі Іпатіївські читання, що не можуть бути возведені до Єрмол. Вони ближчі або тотожні до читань, представлених Хлєбн. Другим літописом Татіщева з Іпатіївської групи був Розкольничий літопис, який, отже, впевнено ідентифікується як список типу Хлєбн.

Таким чином, виявляється, що загадки Голіцинського та Розкольничого літописів не існує. Вона створена й підтримувалася колективними зусиллями декількох поколінь дослідників. Відповідно, втрачає силу атрибуція переважної більшості унікальних повідомлень за ХІІ ст., які прийнято пов'язувати із Голіцинський та Розкольничим літописами.

Розділ четвертий - “Манускрипти” Волинського, Єропкіна, Хрущова” досліджує другорядні за обсягом джерела Татіщева. Вони, втім, часом постачали історикові тексти надзвичайної ваги. Ці три літописи лише побіжно описані в главі про джерела “Історії”, а один з них - Волинського - навіть не згаданий в першій редакції. Можна було б гадати, що скромна характеристика цих літописів віддзеркалює їхнє другорядне значення в очах Татіщева. Це справді так. Разом з тим, саме з цих літописів в “Історію” нібито потрапили деякі тексти першорядної ваги, а крім того, в багатьох випадках повідомленнями цих літописів історик підтверджував унікальні відомості інших джерел.

Єропкін та Хрущов, як відомо, були “конфідентами” А.П. Волинського, були заарештовані разом з ним та страчені у 1740 р. Цими обставинами, як правило, пояснюють стриманість Татіщева, який нібито волів не афішувати свої зв'язки з державними злочинцями. Тими ж міркуваннями також пояснюють відсутність імені самого Волинського у редакціях до 1750 р.

У характеристиці літописів Волинського, Єропкіна та Хрущова дослідники, як правило, йдуть за вказівками Татіщева, розсипаними в примітках до “Історії”. С.Л. Пештич, наприклад, відзначав, що оскільки літописець Єропкіна був укладений в Полоцьку, а літописець Хрущова - в Смоленську, мова може йти про “якісь західно-руські літописи”.

Аналізуючи свідчення Татіщева про літописець Волинського, відзначаємо їхню суперечливість та загальну ненадійність. Відомості, які Татіщев приписує літописцю Волинського, співпадають з окремими повідомленнями настільки різних літописів, що роблять практично неможливим їхнє співіснування в одному тексті. Підозру викликає й те, що літописець Волинського підтверджував унікальні повідомлення другої редакції. Такий літопис, імовірно, справді існував. У А.П. Волинського було власне зібрання літописів, конфісковане 1740 р. Деякі з них пізніше опинилися у Єлагіна, якась частина потрапила до бібліотеки Московського архіву Міністерства іноземних справ (де тепер зберігається “з книг Волинського” п'ять рукописів).

Знайомство Татіщева з Олексієм Хрущовим мало відбутися 1724 р., коли Татіщев відбирав учнів для навчання у Швеції. У 1730-х рр. Хрущов служив під командою Татіщева на Уралі. Значно менше відомо про стосунки Татіщева з Єропкіним, хоча їхнє знайомство також відбулося задовго до 1739 р. У 1739 р., коли Татіщев приїхав з першим варіантом “Історії Російської” до Петербургу, він знайшов у Хрущові та Єропкіні прихильних читачів. Вони, як свідчить сам Татіщев, допомагали йому не лише моральною підтримкою, але й пропонували матеріали для “Історії”. Щоправда, спілкування тривало недовго.

Що являли собою літописи Єропкіна та Хрущова сказати не так легко. Історик називає їх “манускриптами”, що в його вустах означало, як правило, літописи. Та часом він говорить про “Степенну Єропкіна”. В главі “Про наступних за Нестором літописцях” Татіщев стверджував, ніби літописець Єропкіна було укладено в Полоцьку, а Хрущова - в Смоленську. В іншому місці, втім, можна прочитати, що літопис Єропкіна було створено на Волині, а от Хрущова - в Полоцьку. Так само не цілком ясно, яким чином Татіщев користувався обома літописами. З однієї примітки можна дійти висновку, що він зробив лише короткі виписки з літописця Єропкіна, виписками ж володів Татіщев й з рукопису Хрущова. Та в іншому місці його можна зрозуміти й так, ніби пресловуті виписки надавали йому самі власники рукописів.

Які ж відомості Татіщев запозичив з цих літописів? У більшості це надзвичайно рідкісні чи й просто унікальні повідомлення. Спосіб поводження історика з ними також доволі прикметний: кількість посилань на рукописи Єропкіна та Хрущова збільшується від редакції до редакції, виходило б, що протягом десяти років у виписках з літописів (ким би вони не були зроблені) віднаходилися все нові й нові унікальні повідомлення. При тому, звершуючи другу редакцію, Татіщев став все сміливіше й сміливіше наводити унікальну інформацію Хрущова. Турбує й те, що Татіщев, схоже, “плутав” літописці Єропкіна та Хрущова, або - точніше - коливався, на чий рахунок віднести ті чи інші відомості. У кількох випадках для одного й того ж повідомлення в першій редакції джерелом вказувався літопис Єропкіна, в другій редакції - літопис Хрущова.

Можна припускати, що у випадку літописів Єропкіна та Хрущова (як і у випадку з Розкольничим літописом) маємо справу з реальними рукописами, чий зміст з певних міркувань виявився містифікований Татіщевим. У главі спеціально досліджується один із рукописів Хрущова - відомий в історіографії список Степенної книги (“Степенна Хрущова”). У ньому, так співпало, є фальсифіковані тексти невизначеного авторства, зокрема - промова Івана Грозного про негаразди боярського правління. Є підстави стверджувати, що Татіщеву вона була відома, відомим, отже, був і сам рукопис.

Причину, через яку Татіщев містифікував зміст літописів Волинського, Єропкіна та Хрущова вгадати (вже знаючи деякі важливі риси його методи) не важко: він використовував цих мовчазних свідків для документування власних здогадів та припущень.

Розділ п'ятий - “Іоакимівський літопис”. Уривок, відомий під такою назвою в історіографії, Татіщев вважав своєю найціннішою знахідкою. Історик стверджував, що відкрив найбільш древній історичний твір Русі, написаний в Х ст., новгородським єпископом Іоакимом. В історіографії “історії Іоакима”, як і іншим містифікаціям Татіщева, везло. Попри очевидні недоладності, вказані буквально першими ж критиками (Карамзін взагалі називав “Іоакимівський літопис” жартом Татіщева), в автентичність хотіли вірити і знаходили для цього підстави. Спочатку захищали автентичність відомостей, коли ж це стало неможливо, почали захищати автентичність самого документа: він може виявитися й пізнім і навіть підробленим, а Татіщев наївно сприйняв його за унікум. Ставка тут очевидна: Татіщев може бути нікудишнім істориком, але не може бути свідомим містифікатором, адже в такому разі підважуються усі без винятку “татіщевські відомості”.

Татіщев “знайшов” текст досить пізно, вже завершуючи другу редакцію свого труда. Оповідь про несподівану знахідку та наступне таємниче зникнення уривку викладена самим Татіщевим і являє собою, по суті, класичну історію, з якою не один фальсифікат явився на світ. У цей час історик вже почував себе впевнено, за його спиною був не один текст подібного ж походження. У “Іоакимівському літописі” Татіщев використав увесь накопичений арсенал технічних прийомів.

У главі демонструється, що “уривок Іоакима” безумовно належить авторству самого Татіщева. Про це, серед іншого, свідчить те, що автор “уривку” жив приблизно в часи Татіщева, користувався вченою бібліотекою того ж складу, що й у Татіщева, цікавився історичними питаннями, які хвилювали й Татіщева. Та вирішальним для доведення авторства стала та обставина, що гаданий автор Х ст. (або гаданий автор ХVIII ст.) вживає слова у тих же хибних значеннях, що й сам Татищев, й у тих же спотворених формах, які історик запозичив із Радзивілівського літопису.

Для чого на фінальному етапі роботи Татіщеву знадобилося впроваджувати до “Історії” фальсифікований текст чималого обсягу? Князювання Володимира Святославича, переломна епоха в історії Русі, надзвичайно скупо описано в збережених літописах. Замість детальної хроніки подій літописи подають переважно напів-фольклорного характеру оповідки. Надзвичайно важливі обставини лишаються невідомими. Іоаким, цей гаданий автор Х ст., свідок і учасник багатьох подій, подавав відомості саме з тих питань, які роками цікавили самого Татіщева, і розв'язував чимало проблем, над якими бився історик. Так, тільки в “Іоакимівському літописі” містилися відомості про хрещення Аскольда, яке Татіщев передбачав ще в першій редакції. Іоаким також подавав відомості про численних дружин Володимира та їхніх дітей і при тому саме так, як задовго до того гадав Татіщев.

Словом, “уривок Іоакима” став для Татіщева незамінною знахідкою, котра дозволила історику позитивно розв'язати чимало проблем. Він щедро почав посилатися на “історію Іоакима” в наступних частинах своєї праці, легітимізуючи - тепер уже не простою вірогідністю, але документом - свої численні здогади й кон'єктури. Зв'язок “Іоакимівського літопису” з улюбленими ідеями Татіщева настільки очевидний, що один із приязно налаштованих до Татіщева дослідників, Мішель Горлен, навіть припустив, ніби Татіщева ввів в оману хтось, хто був добре поінформований про хід роботи історика, або навіть читав його труд.

Лише за традицією дослідження цього тексту вміщено в частині про джерела “Історії Російської”. З більшим правом “Іоакимівський літопис” може числитися серед “татіщевських відомостей”.

Друга частина - “Татіщевські відомості” - досліджує деякі головні типи унікальних повідомлень “Історії Російської”. Загалом, фронтального дослідження джерел, на яких побудована “Історія Російська”, достатньо для того, щоб визначити міру вірогідності її унікальних повідомлень. Оскільки виявляється, що в руках у Татіщева не було тих унікальних літописів, на які століттями покладала надію історіографія, і, навпаки, усі літописи Татіщева надійно ідентифікуються, все, що знаходимо в “Історії Російській” понад обсяг відомих літописів мусить бути віднесено на рахунок творчої активності самого Татіщева. Тим не менше, в роботі здійснюється спроба розібрати техніку створення “татіщевських відомостей” на прикладі деяких надзвичайно популярних в історіографії сюжетів. Крім того, перший розділ - “Про вимисел і про наратив” - намагається віднайти теоретичне обґрунтування мотивів Татіщева, а також ролі, яку відігравав вимисел в загальній структурі його історичного мислення й письма.

Нечисленним спробам заперечити автентичність “татіщевских відомостей” завжди бракувало вказівки на мотив містифікацій. Повідомлення досі розглядалися ізольовано, поодинці, й мотив для їх появи в “Історії” кожного разу шукали свій і щоразу інший. Це суттєво зменшувало доказову силу подібних досліджень. Адже відсутність очевидного мотиву робила “татіщевскі відомості” випадковим набором найрізноманітніших фактів, в яких важко було побачити єдиний задум і, відповідно, єдине авторство.

У роботі проблема вирішується в загальному випадку. Іншими словами, для усієї різноманітності “татіщевських відомостей” відшукується єдиний спільний знаменник. Теоретичне пояснення шукається в здобутках так званої аналітичної філософії історії, зокрема, в теорії наративних тверджень, розробленій Артуром Данто.

Згідно Данто будь-який наратив, у тому числі й історичний, є не просто повідомленням, але також (а, може, у першу чергу) формою пояснення. Наратив не просто повідомляє про певну кількість подій в певній послідовності (здогадно, хронологічній та причинно-наслідковій), але одночасно надає цим розрізненим подіям осмисленості, сповіщає читачеві (або слухачеві) смисл того, що відбулося. Згідно Данто, наратив, навіть у найпростіших своїх формах - реченнях - є повідомленням про зміну. Він конструюється шляхом ідентифікації початкового та кінцевого станів, для яких підшукується “середня частина”, яка пояснила б переміну, що відбулася. Наратив тут виступає не тільки як форма презентації історичного знання, але й фундаментальним способом історичного мислення. Історики, як правило, не відчувають труднощів із ідентифікацією “початків” та “завершень” своїх наративів. Значно більше клопоту завдає їм пошук “середньої частини” - тієї єдиної події, явища, процесу - який міг би призвести (а ще краще, призвів) до гаданої зміни. Як правило, “середню частину” історики шукають в “історичних свідченнях” - документах епохи. Часто вдається відшукати текстуальне свідчення, в якому йдеться саме про ту подію, яка призвела до переміни. Та часом такого свідчення - попри усі старання - віднайти не вдається, і тоді історик змушений керуватися дедуктивним знанням про класи подій та явищ, котрі б потенціальне могли призвести до перемін того роду, яку від досліджує. “Середня частина” наративу в такому разі буде визначена гіпотетично, але для нас важливо, що - як демонструє Данто - наратив не втрачає своєї “істинності”. Він все одно зберігає пояснювальну силу, адже дотримано головну умову: структура наративу завершена. Це свідчить, що наративи зберігають свою здатність пояснювати навіть у тих випадках, коли “середня частина” визначена недостатньо точно чи навіть хибно, пояснення здобувається із самої природи наративного повідомлення.

Як зазначає Хейден Уайт історик працює з сумою розрізнених “фактів”, зв'язки між якими ще не встановлено. Їх, отже, можна уявити собі у вигляді каталогу різнорідних повідомлень, який Уайт пропонує називати “хронікою”. Тільки оброблена й препарована істориком, ця “хроніка” набуває форми наративу, у вигляді якого й презентується.

Саме в напруженні між цими двома формами презентації історичного знання - “хронікою” та “наративом” - в роботі здійснюється спроба знайти пояснення численним містифікаціям “Історії Російської”.

Татіщев, як з'ясовується, не був “останнім літописцем”. Він був ознайомлений, хай навіть і не з найновішими, проте цілком модерними європейськими способами писання історії. Татіщев був істориком, який мислить собі історію наративно. Натомість спосіб писання він обрав хронікальний, в якому імітував древні літописи. Татіщев, отже, мусив пророблювати описані вище процедури конструювання наративів, але змушений був записувати свої результати у вигляді літопису. Як і кожному історикові, йому доводилося шукати “середні частини” для завершення пояснення. Як і в кожного історика, тим більше в такій погано документованій ділянці, як історія Русі, у Татіщева були труднощі з відшуканням документально підтвердженої “середньої частини”, а часто навіть принципово неможливо було її знайти. Між тим, без “середньої частини” виклад позбавлявся осмисленості й в очах самого історика, й для його читачів. Саме в цьому й полягає призначення “татіщевських відомостей”, тобто численних містифікованих текстів: вони мусили служити “середніми частинами”. При тому літописний спосіб письма змушував Татіщева подавати свої припущення у вигляді повідомлень про події, що реально відбулися.

Містифіковані тексти можуть зіграти відведену для них роль тільки в тому випадку, коли виглядатимуть як автентичні. Окремий розділ цієї глави досліджує способи аутентизації фальсифікатів в історіографії ХVIII ст., переважно на прикладі англійської історіографії. Як зазначає Єн Хейвуд, фальсифікатори сприйняли для аутентизації деякі важливі інновації критичної історіографії. На XVIII ст. історична дисципліна винайшла декілька способів документації, які, на думку багатьох, забезпечували достовірність її тверджень. Серед таких винаходів століття було поняття про “манускрипт” як джерело достовірного (ще зіпсованого і безпечного від містифікації) знання про минуле. Добра праця мусить документувати свої твердження посиланнями на рукописи. Крім того, знайдений в рукописі текст потрібно видати, спорядивши його науковим “апаратом” (передмовою, примітками, аналізом змісту тощо), який би верифікував повідомлення та прояснив темні місця тексту. Нарешті, рукописи мусять походити з “архіву”, під яким розуміли зібрання автентичних (не тільки в смислі старовинних, але в смислі правдивих) текстів.

Усі ці елементи присутні в “Історії Російській”. Татіщев наголошував, що працює переважно з рукописами і що в саме в них черпає найзначніші свої відомості, що важливо, коли рукописи походять з архіви, та нарешті, Татіщев умів споряджати свої - і справжні, і вигадані - уривки текстів належним апаратом. Очевидно, Татіщев самостійно дійшов до такого стилю роботи, але це вказує, що в багатьох відношеннях він був цілком на рівні сучасної йому історіографії. Татіщев впроваджував вигадані тексти до своєї “Історії” тими ж засобами, які застосовував і до справжніх текстів. Це забезпечило містифікаціям Татіщева довге життя в наступній науці.

Останній розділ першої глави присвячено критичному перегляду спостережень та підрахунків Б.О. Рибакова, якими той обгрунтовував твердження, ніби Татіщев дійсно використав у своєму викладі невідомий літопис ХІІ ст. Рибаков склав діаграму розподілу “татіщевських відомостей” за ХІІ ст., й співставив її з обсягом Іпатіївського літопису. Виявилося, що “татіщевські відомості” розподіляються пропорційно обсягу Іпатіївського літопису: погано документованим у літописі фрагментам минулого відповідає менша кількість “татіщевських відомостей”, краще документованим - більша. Із цих загальних спостережень дослідник зробив висновок, що, оскільки “татіщевські відомості” не підпадають під інтуїтивно очікувану закономірність, вони можуть походити тільки з літопису, здогадно, більш докладного, ніж збережені списки Іпатіївської групи. Таким нібито був знаменитий Розкольничий літопис. Рибаков виходив з того, що очікуваний розподіл “татіщевських відомостей” (в разі, коли вони дійсно є містифікаціями) мусив би бути зворотній: Татіщев мусив би вигадувати більше там, де менше відомо й утримуватися від вигадок там, де літописи надають більше повідомлень. Саме цей вихідний пункт і є помилковим. Задовго до Рибакова аналогічний висновок, але на відтинку, що відповідає Повісті временних літ, зробив Й. Сенігов. Отже, пропорційний розподіл “татіщевських відомостей” обсягу літописної “основи” є характерною рисою усієї “Історії”, а не спеціально викладу за ХІІ ст.