Російська революція в Україні XIX ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Суспільно-політична боротьба 1905 рр.

1.1 Радикальний пролетарський рух

Погіршення становища народних мас у перші роки XX ст. у зв"язку з економічною кризою 1900-1903 рр. і поразкою в російсько-японській війні, які показали гнилість царського режиму, загострили суспільні суперечності і прискорили наростання революційної ситуації.

Активізація національно-визвольного руху в Україні на початку XX ст. створила ґрунт для виникнення політичних партій. Перша з них - Революційна українська партія (РУП) виникла 11 лютого 1900 р. у Харкові, її організаторами були діячі студентських громад Д. Антонович, П. Андрієвський, М. Русов, Л. Мацієвич, Б. Камінський та інші. РУП порвала з українським аполітичним культурництвом. Спочатку її основною програмною вимогою була «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ». Згодом гасло самостійної України було замінене вимогою культурно-національної автономії в межах Російської імперії [1, 107].

До РУП входили переважно студенти та учні середніх навчальних закладів. У Харкові, Києві, Полтаві, Чернігові та деяких інших містах вона мала місцеві осередки, що називалися «вільними громадами». З 1903 р. фактичним керівником РУП став М. Порш. Рупівці поширювали відозви, листівки, прокламації, в яких проповідували в основному мирні форми дій.

Початок революції поклали події 9 січня в Петербурзі, коли за наказом царя війська розстріляли мирну демонстрацію робітників до Зимового палацу. Тим самим була розстріляна віра робітників у доброго «батечка-царя».

Звістка про це вмить рознеслася по широких просторах Російської імперії і викликала загальне обурення трудящих. На кривавий злочин царизму робітники негайно відповіли мітингами, демонстраціями, страйками протесту [8, 325].

При цьому і ліві партії, і робітничі маси відчували необхідність єдності революційних дій. Ось чому вже в перші місяці революції - у січні-лютому 1905 р., у ряді міст передусім великих - Катеринославі, Харкові, Миколаєві, Києві, Луганську, - для керівництва страйками та іншими революційними виступами виникли коаліційні органи, до яких входили соціал-демократи - більшовики і меншовики, есери, бундівці та представники інших демократичних партій.

Уже 12 січня почався масовий страйк на великих машинобудівних заводах Києва - Південноросійському і на заводі Гретера та Криванека. Незабаром до них приєдналися робітники інших підприємств, студенти університету та інших учбових закладів [5, 41].

17 січня спалахнув загальний страйк у Катеринославі. Розгорнувся страйковий рух на заводах, шахтах і рудниках Донбасу і Криворіжжя.

У Харкові в авангарді йшли паровозобудівники, які застрайкували 17 січня, на багатолюдному мітингу робітники висловили своє обурення кривавим злодіянням царизму й почуття братерської солідарності з робітниками Петербурга.

Страйки відбулися також на окремих підприємствах Волинської і Полтавської губерній [7, 93].

Почавшись у січні, масові страйки, мітинги, демонстрації продовжувалися у лютому і березні. Всього в січні - березні 1905 р. в Україні відбулося не менше 177 страйків, у яких узяли участь близько 170 тис.чол. Із 810 тис. учасників страйків по всій Росії це становило понад 1/5 частину всіх страйкарів.

У ході страйків робітники України, як і всієї країни, поряд з економічними вимогами (збільшення зарплати, участь робітників у складанні розцінок, скасування надурочних робіт та ін.) висували вимоги й політичні - повалення царизму, встановлення демократичної республіки, введення восьмигодинного робочого дня, демократичних свобод - свободи спілок, зборів, сходок, друку, слова, совісті.

Перше травня робітники України, спільно з пролетарями всієї Росії, відзначили могутніми політичними демонстраціями, страйками й мітингами, які в деяких місцях, зокрема в Харкові, Катеринославі і Миколаєві, закінчилися сутичками з поліцією і військами. На ряді підприємств робітники припиняли роботу [8, 327].

У цілому в Україні у Першотравневі дні відбулося понад 50 страйків, у яких взяли участь близько 45 тис. чол. Всього в травні число страйків зросло до 102, в той час як у квітні їх було до 30. По всій Росії у травні страйкувало близько 200 тис. чол. За літні місяці (червень - серпень 1905 р.) в Україні відбулося 169 страйків, у яких взяли участь близько 55 тис. чол.

Улітку й на початку осені 1905 р. революція йшла на піднесення, Царський уряд, ведучи боротьбу проти революційних мас шляхом репресій, вирішив вдатися і до маневрування, до поступок. 6 серпня були опубліковані царський маніфест і підготовлене міністром внутрішніх справ Булигіним положення про вибори до Державної думи, за яким виборчі права надавалися лише особам, що володіють власністю». Робітники, сільська біднота, жінки, військовослужбовці, студенти права виборів не мали. Дума мала бути дорадчою [5, 99].

Більшовики, оцінивши булигінську думу, як, знущання з ідеї народного представництва», закликали трудящих до її активного бойкоту. Тактику бойкоту булигінської думи підтримали широкі демократичні кола - партія есерів, РУП, Бунд, соціал-демократи Польщі, Литви, Латвії, багато губернських учительських організацій та ін.

Продовжуючи йти на піднесення, революційний рух восени 1905 р. охопив усю Росію і вилився у Всеросійський жовтневий загальний політичний страйк. Першими на боротьбу піднялися робітники Москви і Петербурга [6, 418].

Ще 19 вересня почалися страйки в Москві, звідти вони перекинулися до Петербурга. На початку жовтня страйки спалахнули в ряді міст. Швидко страйк охопив усю країну. Припинили роботу не лише робітники, а й службовці торгових, почтово-телеграфних установ, чиновники, інженери, лікарі, адвокати, учителі і т.д. У більшості великих міст не працювали всі підприємства, трамваї, не діяли водогони, телефон, не було освітлення, не виходили газети. Школи, театри, установи були закриті. Одночасно страйкували 1700 тис. робітників і не менше 300 тис. службовців. Страйк став загальним, всеросійським, мав політичний характер. Головними вимогами страйкарів були вимоги політичні: встановлення демократичних свобод і восьмигодинного робочого дня, знищення самодержавства, негайне скликання Установчих зборів [3, 18].

Разом з робітниками Москви, Петербурга та інших промислових центрів Росії у жовтневий страйк активно включилися робітники України. Для керівництва страйками, мітингами, демонстраціями та іншими революційними виступами на місцях створювались коаліційні, координаційні, страйкові комітети, комісії, комітети боротьби та інші органи, до яких входили представники різних політичних партій та організацій - більшовики, меншовики, есери, бундівці, члени РУП, «Спілки» та ін [3, 19].

Одними з перших в Україні застрайкували харківські робітники. Ще 9 жовтня, після одержання звістки про страйк робітників на північних залізницях, припинили роботу телеграфісти станції Харків, а вранці 10 жовтня - всі харківські залізничники. Того ж дня застрайкували робітники всіх заводів і фабрик, друкарень, конки, торговельні працівники, службовці, студенти й учні. Страйк охопив усе місто і став загальним. На Ващенківській леваді, де зібралося близько 20 тис. робітників, відбувся мітинг, на якому виступаючі закликали до дальшої боротьби за повалення царизму. При поверненні робітників у свої райони в ряді місць між демонстрантами й поліцією та військовими відбулися сутички, в результаті яких були вбиті й поранені.

11 жовтня у Харкові для керівництва революційними діями було створено коаліційний комітет, до якого ввійшли по три представники від більшовиків, меншовиків і есерів. Того ж дня понад 15 тис. робітників зійшлися допаровозобудівного заводу, де знову відбувся мітинг. У той же день вранці в районі університету робітники і революційні студенти почали будувати барикади. Було споруджено вісім барикад. На будинку університету, соборі й барикадах замайоріли червоні прапори. На вулиці вийшли величезні маси народу, які відкрито співчували барикадним бійцям. Хоч війська і оточили університет, але власті не наважилися дати наказ про штурм барикад. Губернатор змушений був дозволити захисникам барикад 12 жовтня вільно залишити їх і стрункими рядами пройти на Скобелєвський (тепер майдан ім. Руднева) майдан, де відбувся мітинг. Численні мітинги в Харкові відбулися 13 жовтня, а 14 жовтня, незважаючи на те, що місто було оголошено на воєнному стані, похорон полеглих у час сутичок з військами вилився у політичну демонстрацію [6, 419].

Страйк охопив також робітників Катеринослава, Києва, Одеси, Донбасу, Миколаєва, Олександрівська, Полтави та інших міст. Всього в жовтневому страйку взяли участь 120 тис. робітників України.

На середину жовтня страйк охопив усю Росію. Сили царського уряду були паралізовані, і він змушений був видати маніфест 17 жовтня, який обіцяв демократичні свободи - не­доторканість особи, свободу совісті, слова, зборів, спілок і законодавчу думу [7, 96].

Найближчі після видання маніфесту 17 жовтня дні показали, що на словах у маніфесті царський уряд обіцяв свободи, а на практиці, на ділі через поліцію створював із карних злочинців та інших декласованих, темних елементів «чорні сотні», організовував розстріли демонстрацій (напр., 18 жовтня у Києві), убивства революціонерів, поліцейські погроми трудящих (у Катеринославі, Одесі, в Донбасі та інших місцях). За тиждень після видання маніфесту погроми відбулися майже в 100 містах Росії. У їх ході було вбито близько 4 тис. чол. і поранено 10 тис. чол.

У боротьбі проти царизму революційна творчість мас створила небачені раніше масові політичні організації - Ради робітничих депутатів, в окремих містах Ради робітничих та селянських депутатів і Ради робітничих, матроських та солдатських депутатів. По всій Росії протягом жовтня - грудня 1905 р. виникли понад 50 Рад, із них в Україні - 8. За прикладом робітників Петербурга, Москви, Іваново-Вознесенська та інших міст, що створили свої Ради, робітники України організували Ради: в Катеринославі, Києві, Єнакієво, Одесі, Миколаєві, Кременчуці, Юзівці і Маріуполі [8, 329].

У Радах, як органах революційної боротьби і влади, незважаючи на розбіжності в поглядах, разом з безпартійними, співробітничали представники різних партій - більшовики, есери, меншовики, бундівці та ін.

Ради робітничих депутатів діяли на противагу царським властям, як органи революційної влади. Вони явочним порядком запроваджували 8-годинний робочий день, скасовували цензуру, здійснювали свободу слова й друку, створювали бойові дружини, озброювали їх, готували робітників до збройного повстання, подавали допомогу безробітним, стежили за порядком у містах, перешкоджали бандитським діям чорносотенців і т.п. [7, 100].

У цілому ж Ради робітничих депутатів, виступаючи як органи повстання й зародок нової революційної влади, відіграли велику роль у революції 1905-1907 рр [9, 173].

Одночасно з Радами в жовтні - листопаді 1905 р. робітники почали широко створювати й свої професійні спілки - металістів, гірників, залізничників, машинобудівників, друкарів, пекарів, поштово-телеграфних службовців та ін. За роки революції профспілки виникли в 46 промислових центрах Росії, на кінець революції їх налічувалось по країні всього понад тисячу. Активно створювали профспілки й робітники України. На кінець 1905 р. їх було в Одесі - 27, Києві - 18, Харкові - 13, Катеринославі - 11, Миколаєві - 8. Загалом в Україні до кінця революції їх стало 280 [8, 330].

Першими збройну боротьбу проти влади почали робітники Москви. 7 грудня, за рішенням Московської Ради, керованої більшовиками, в Москві почався загальний політичний страйк, який 9 грудня переріс у збройне повстання, що тривало десять днів. Слідом за Москвою, на збройну боротьбу піднялися робітники більш як 30 міст Росії - Сормова, Новоросійська, Ростова-на-Дону, Пермі, Красноярська, Чити та ін. [4, 45].

Пролетаріат України також активно підтримав московських робітників. Як тільки в Україні стало відомо про початок страйку в Москві, 8 грудня застрайкували робітники Катеринослава, 8-9 грудня до страйку включилися залізничники Катерининської залізниці, за ними - робітники інших залізниць. 10 грудня почалися страйки в Одесі і Миколаєві, 13-го вони там стали загальними. 12 грудня загальні страйки розгорнулися - в Києві і Харкові. Усього в грудні 1905 р. в Україні сталося 70 страйків, у яких взяли участь близько 100 тис. робітників.

Безумовно, що грудневе збройне повстання 1905 р., яке стало найвищим пунктом у розвитку революції, зайняло місце в історії. Відданість його безпосередніх учасників У боротьбі за краще майбутнє народу, їх мужність, героїзм заслуговують найвищої похвали і доброї пам'яті. Але, разом з тим, зважаючи на набутий в революції досвід, слід відзначити, що заклики Леніна, більшовиків до негайного збройного повстання були передчасними й стали проявом революційного нетерпіння, радикалізму й екстремізму [8, 332]. Робітничий клас і селянство, революційні партії тоді не були готові до збройного повстання і повалення царизму ні політично, ні організаційно, ні морально.

1.2 Селянський рух в Україні і революційні виступи в армії та на флоті в 1905 р.

Під впливом робітничого руху, звісток про поразки російських військ у війні з Японією і агітації робітників ширилися революційні настрої серед селянства і стала розгортатися його боротьба проти поміщиків. Уже в лютому 1905 р. почався розгром поміщицьких економій у Курській і Орловській губерніях, звідки селянський рух перекинувся в сусідню Чернігівську, а потім - на Київську, Подільську та інші губернії України.

Селяни громили або палили поміщицькі маєтки, розбирали в них майно, хліб, корм для худоби, рубали поміщицькі й казенні ліси, робили спроби ділити поміщицькі землі і т.д. [10, 244].

Страйкова боротьба робітників сприяла активізації селянського руху. Серед селян вели роз'яснювальну й агітаційну роботу більшовики, есери, РУП, Спілка».

Україна стала одним з районів, де селяни виступали особливо гостро і широко. За даними, які наводила більшовицька газета, Пролетарки», весною і влітку селянськими рухами було охоплено на Лівобережжі -10 із 41 повітів, на Правобережжі - 20 із 36, на Півдні - 13 із 17, а всього 43 повіти із 94, або 46%. Протягом квітня - серпня 1905 р. в Україні відбулося близько 2 тис. виступів селян [6, 421].

У багатьох селах селяни збиралися на мітинги і сходи, де приймали петиції, постанови, в яких висували економічні і політичні вимоги - розподілу поміщицьких земель, скасування викупних платежів, свободи слова, друку, зборів, спілок, страйків, рівності всіх перед законом, ліквідації інституту земських начальників, скликання Установчих зборів, загального обов'язкового початкового навчання та ін.

Всеросійський жовтневий політичний страйк, а потім грудневе збройне повстання викликали дальше піднесення селянського руху [10, 245].

Селянський рух восени 1905 р. охопив понад 1/3 повітів (близько 170) Європейської Росії. В Україні у жовтні - грудні 1905 р. відбулося понад 1800 селянських виступів у 64 повітах (з 94). Всього за 1905 р. в Україні відбулося близько 4 тис. селянських виступів, якими було охоплено 6884 села з населенням понад 5 млн. чол. Виступи відбувалися в основному на Лівобережжі і на Півдні України [4, 47].

Один з найбільших виступів селян стався у с. Сорочинцях Миргородського повіту на Полтавщині (тепер с. Великі Сорочинці Миргородського р-ну Полтавської обл.). Маніфест 17 жовтня і відсутність будь-яких дій властей щодо задоволення насущних потреб селян, звістки про революційні дії робітників у містах зумовили збудження в селянських масах. У таких умовах арешт приставом 17 грудня місцевого селянина, члена селянської спілки Г. Безвіконного, який вів агітацію, викликав виступ селян. Наступного дня селяни зібралися на мітинг в кількості близько 5 тис. чол. і, створивши революційний селянський комітет, до якого ввійшли М. Козиленко, Г. Муха і Ф. Вільченко, заарештували пристава, вигнали з села попа і стражників, вивісили червоні прапори, вирішили не платити податків, не давати новобранців і закрити шинки [11, 130].

19 грудня до Сорочинців для втихомирення повстання прибула сотня козаків, але селянам вдалося відбитися. Але 21 грудня в село за наказом губернатора вступив новий загін козаків з двома гарматами, очолюваний статським радником Філоновим, який влаштував над селянами жорстоку розправу.

Поряд з розгромами поміщицьких маєтків селянами України, особливо Півдня і Лівобережжя, селянський рух продовжувався у формі мітингів, зборів, сходок, під час яких ухвалювали приговори з вимогами розподілу поміщицьких земель, політичних свобод, загального виборчого права, скликання Установчих зборів, ліквідації непрямих податків і т.д. [11, 131].

Як і по всій Росії, в Україні з літа 1905 р. почали виникати селянські спілки - губернські, повітові, волосні і сільські. В Україні було організовано 7 губернських і 12 повітових комітетів та понад 120 волосних і сільських організацій спілки. Найбільш активною в Україні була Покошицька селянська спілка, створена 30 жовтня 1905 р. у с. Покошичах Кролевецького повіту Чернігівської губернії (тепер Коропського району Чернігівської області). Керівні органи селянських спілок перебували під сильним впливом есерів, частково кадетів і українських націо­нальних партій. Відстоюючи перехід земель до рук селян, ці спілки в основі своїй були масовими, народними, революційними організаціями [10, 246].

Масовий робітничий і селянський рух, а також поразки царизму в російсько-японській війні вплинули на настрої солдатів і матросів. Найбільш видатною подією було повстання на броненосці Чорноморського флоту, Потьомкін», яке вибухнуло 14 червня І905 р.

Керівним центром підпільної роботи серед моряків Чорноморського флоту був Центральний матроський комітет РСДРП, відомий під назвою, Севастопольської матроської централки». Діяльністю, Централки» керував Севастопольський комітет РСДРП.

Севастопольська матроська централка» готувала збройне повстання матросів Чорноморського флоту. Першим, причому один, повстав броненосець, Потьомкін».

12 червня, Потьомкін» вийшов у море і рано-вранці 13 червня прибув у Тендрівську затоку (поблизу Одеси). Звістка про політичний страйк одеського пролетаріату, принесена на, Потьомкін» матросами міноносця №267, який привіз з Одеси продовольство, схвилювала команду і посилила революційні настрої. Найменша іскра могла привести до вибуху [8, 334].

Цією іскрою стало те, що матросам 14 червня на обід подали борщ з червивим м'ясом. Жоден матрос не торкнувся цього борщу. Командир корабля Голіков вирішив використати цей момент для виявлення і розстрілу революційних керівників. Він наказав вишикувати на палубі команду і запропонував відійти вбік до гарматної башти тих, хто згоден їсти борщ. Спочатку відійшло кілька чоловік. Але потім за порадою Вакуленчука й інші матроси почали перебігати до башти. Провокаційний план провалився. Тоді старший офіцер Гіляровський наказав караулу одну групу, принести брезент і накрити ним матросів, що означало засудити до розстрілу. Однак караул вийшов з покори і не виконав наказу. Гіляровський вихопив гвинтівку в одного з новобранців і вистрелив, смертельно поранивши Вакуленчука. Чаша терпіння матросів переповнилася. Матроси розправилися з найбільш ненависними офіцерами, а інших заарештували.

Оволодівши кораблем, матроси обрали революційний комітет, названий ними, судновою комісією», до якої ввійшли більшовики, есери, меншовики, анархісти. Головою було обрано П. Матюшенка, вихідця з сім"ї дрібного кустаря-шевця, людину великої фізичної сили, безмежно хороброї, але політично слабо підготовленої.

У ніч на 15 червня, Потьомкін» у супроводі міноносця №267 прибув до Одеси. Вранці 15 червня в порту зібралися величезні маси народу. Похорон Вакуленчука 16 червня вилився в могутню демонстрацію робітників і матросів проти самодержавства.

Царський уряд послав проти повсталих майже всю ескадру (12 кораблів)., Потьомкін» сміливо пішов їй назустріч. Але коли до нього приєдналася команда броненосця, Георгій Побідоносець», командування змушене було якнайшвидше відвести ескадру до Севастополя. Однак з допомогою зрадницької групи офіцерів і кондукторів (помічників офіцерів) командирові броненосця, Георгій Побідоносець» вдалося посадити корабель на мілину [6, 425].

Оскільки на, Потьомкіні» закінчилися запаси вугілля, харчових припасів і прісної води, а поповнити їх не вдалося, команда повела корабель до румунського порту Констанци, де 25 червня здалася румунським властям.

З невимовним болем у серці після одинадцятиденної боротьби залишали повсталі потьомкінці свій корабель [9, 175].

З усього екіпажу тільки 117 чол. повернулися тоді до Росії, інші залишилися за кордоном. Ті учасники повстання, які потрапили до рук царських властей, були засуджені до страти, каторги або тюремного ув'язнення.

У 1907 р. царським шпигам удалося вистежити й арештувати Панаса Матюшенка, що таємно повернувся до Росії. Військово-морський суд у Миколаєві засудив його до смертної кари через повішення. 20 жовтня 1907 р. у Севастополі на світанку вирок було виконано.

Хоч повстання на броненосці, Потьомкін» закінчилося поразкою, воно мало величезне значення, бо вперше велика частина військової сили царизму, - цілий броненосець, - перейшла відкрито на сторону революції [7, 103].

Незабаром революційні настрої в армії і на флоті посилювалилися.

26-27 жовтня 1905 р. відбулося повстання матросів і солдатів у Кронштадті, жорстоко придушене царськими властями, згодом (листопад 1905 р.) відбулися збройні виступи у Севастополі під керівництвом П. Шмідта [8, 336].

18 листопада 1905 р. відбулося повстання саперів у Києві. Сапери висунули вимоги поліпшити їх побутові умови. Обурені сапери уранці 18 листопада вийшли на збройну демонстрацію (спочатку їх було близько 800 чол.), яка з приєднанням інших військових частин мала перетворитися на повстання. Керівником виступу став підпоручик Б. Жаданівський. З Печерська, після приєднання частини робітників заводу, Арсенал», демонстранти вирушили на Жилянську вулицю. Коли в колону влилися й робітники Південноросійського заводу і демонстрантів стало близько 5 тис. чол., вони вийшли на Галицький майдан, маючи на меті з"єднатися з солдатами 45-го Азовського полку й робітничими бойовими дружинами Шулявки. Але тут демонстрація була зустрінута вогнем учбової команди Миргородського полку. Повстання саперів зазнало поразки. До слідства було притягнуто понад 100 чол. [2, 381-384]. Більшість із них засудили до каторги або дисциплінарних батальйонів. Жаданівського засудили до страти, заміненої довічною каторгою.

2. Національні і суспільні рухи в Україні в 1906-1907 рр.

2.1 Піднесення національно-визвольного руху в Україні в роки революції

Одночасно з революційною боротьбою трудящих за соціальне визволення в революції 1905-1907 рр. розгортався й національно-визвольний рух пригноблених царизмом народів за ліквідацію національного гніту, за вільний національний розвиток. Робітничий клас і селянство України спільно з пролетаріатом і селянами всієї Росії брали активну участь у революції на всіх її етапах.

Як і російські робітники та селяни, вони висували загальнореволюційні завдання - боротьбу за повалення царизму, встановлення демократичної республіки, 8-годинного робочого дня, конфіскацію поміщицьких земель і передачу їх селянам[13].

Одночасно з цим дедалі більша частина робітників і селян, демократична інтелігенція України разом з трудящими інших пригноблених царизмом націй Росії вимагали скасування будь-яких національних привілеїв і встановлення рівноправності всіх народів, вільного розвитку української мови й культури, безперешкодного навчання рідною мовою в школах, права вільного користування українською мовою в судах та інших адміністративних установах, заснування культурно-освітніх гуртків і товариств, видання літератури, газет і журналів українською мовою тощо.

Більш національно свідомими й активними учасниками національно-визвольного руху були селяни, які зберігали свою рідну мову, звичаї, культуру. Жителі багатьох сіл на своїх сходах вимагали загального обов'язкового навчання рідною мовою за рахунок держави, вживання рідної мови в школі, церкві, суді та інших установах [6, 422].

Найактивнішим учасником боротьби за національні права українського народу виступала українська демократична й ліберальна інтелігенція, шкільна й студентська молодь - діячі літератури й мистецтва, викладачі вузів, сільські інтелігенти, учителі, земські працівники та ін. їхніми загальними вимогами були скасування чинності Емського акту 1876 р., вільний розвиток української мови й культури, викладання рідною мовою в школах, створення українських кафедр у Київському, Харківському та Новоросійському (Одеському) університетах[13].

Важливим проявом піднесення і переходу на політичні позиції національного руху було оформлення й діяльність українських політичних партій, які в своїх програмах велике місце відводили розв'язанню українського питання. РУП, УСДРП, УДРП стояли за федеративний устрій Російської держави і автономію України в її складі. Дедалі менше національному питанню приділяла, Спілка». Лише УНП залишалась на самостійницьких позиціях. Усі вказані партії в своїх програмних положеннях вимагали рівноправності українського народу, права вільного розвитку української мови і культури. Вони видавали свої газети й журнали, брошури, відозви й прокламації, в яких роз'яснювали свої програмні положення, закликали населення добиватися здійснення національних і громадянських прав та свобод. Завдяки діям членів РУП (УСДРП) і, Спілки» вперше було здійснено переклад на українську мову й видано у Львові деякі марксистські праці лідерів міжнародної соціал-демократії К. Каутського, А. Бебеля, П. Лафарга В. Лібкнехта, в Східну Україну нелегально доставлялися твори Маркса і Енгельса, Спілка» видала програму РСДРП.

У масах єврейських робітників у час революції певну роботу проводили організації Бунду, що на початок 1907 р. налічували не менше 5,5 тис. чол. [8, 338].

Серед загальноросійських політичних партій право на самовизначення за всіма націями, що входили до держави, визнавала лише РСДРП. Але в роки революції її місцеві організації мали російський характер, працювали в основному з російськими та зросійщеними українськими робітниками, всю свою літературу видавали російською мовою і в українському національно-визвольному русі фактично участі не брали. А інші загальноросійські партії - кадети, октябристи, чорносотенні організації взагалі були прихильниками єдиної неділимої Російської держави і рішучими противниками українського національного руху й національних вимог українського народу.

Хід революції засвідчив, що соціальне й національне визволення пригноблених народів залежало передусім від успіхів спільних революційних дій трудящих усієї Росії. Саме під могутнім революційним натиском робітничого класу й селянства в 1905 році, в час Всеросійського жовтневого політичного страйку й грудневого збройного повстання, царизм був змушений послабити національний гніт й піти на поступки. Законом від 24 листопада 1905 р. дозволялося видавати літературу національними мовами, випускати журнали й газети, створювати культурно-освітні товариства й відкривати національні театри[14].

З листопада 1905 р. почали видаватися українські газети й журнали. Першою українською мовою вийшла 12 листопада 1905 р. в Лубнах газета «Хлібороб», редактором-видавцем якої був М. Шемет. Після того, як у четвертому номері її помістили заклик «Селяни усієї України, єднайтеся!», по опублікуванні п'ятого номера ця газета адміністрацією була заборонена. Згодом у Полтаві в почав видаватися політичний, літературний і науковий журнал «Рідний край». У цілому в 1906 р. видавалося Українською мовою 18 газет і журналів, а протягом 1905-1907 рр. - 25, із них в Україні - 21.

Після тривалої заборони було дозволено видання перекладу українською мовою Євангелія. З 1906 по 1912 р. синодальна друкарня випустила в світ понад 200 тис. примірників цього перекладу. Велике значення мало переведення в 1907 р. журналу, Літературно-науковий вісник» із Львова до Києва. Редагувати його став М. Грушевський. У 1907 р. у Петербурзі під редакцією Василя Доманицького видано перше повне видання, Кобзаря» Шевченка. Одночасно з цим розгорталися видання українською мовою публіцистичної, науково-популярної й художньої літератури - історичних, белетристичних книжок та ін. [1, 111].

За прикладом Галичини, у роки революції на Наддніпрянщині виникали українські культурно-освітні товариства -, Просвіти», вони діяли в містах Києві, Камянці-Подільському, Катеринославі, Одесі, Чернігові, Житомирі, а також в ряді провінційних міст і містечок, як філії губернських, Просвіт» (Мелітополь, Ніжин, Козелець), в деяких селах (Мануйлівка, Дієвка Катеринославської губернії) та ін. Українські «Просвіти» були засновані і працювали і в ряді інших місцевостей Росії, де жили українці, - в Катеринодарі, Мінську, Баку, Владивостоці та ін. містах [8, 343].

Просвіти» організовували бібліотеки й читальні, видавали українською мовою книжки, влаштовували для населення лекції, музично-драматичні вечори та ін. У, Просвітах» активну участь брали видатні діячі української культури: Леся Українка, М. Лисенко, М. Коцюбинський, Панас Мирний Д. Яворницький та ін. Поряд з, Просвітами» в Україні виникали кооперативи, передусім сільськогосподарські, які організовували взаємодопомогу селянам і проводили культурно-освітню роботу[14].

В роки революції 1905-1907 рр. піднімалося і мовне питання. Багато разів передова українська громадськість - учителі, професори, викладачі університетів, громадські діячі студенти та інші вимагали від царських міністрів дозволу на навчання учнів у початкових і середніх школах рідною мовою, на відкриття в Київському, Харківському й Новоросійському (Одеському) університетах українознавчих кафедр, зокрема введення курсів з історії України, української літератури, мови тощо.

У часи революції явочним порядком й з дозволу властей учителі запроваджували українську мову як мову всього навчання або як окремого предмета у початкових (народних і церковно-парафіяльних) та середніх школах Києва, Одеси, Камянця-Подільського та інших міст і багатьох сіл. Але з настанням столипінської реакції посилились національні утиски з боку царського уряду [9, 179].

Одним із проявів національного руху в Україні у роки революції було створення в І і II Державних думах української парламентської групи - Української думської громади. У І Думі, яка працювала 72 дні (від 27 квітня до 8 липня 1906 р.), представники пригноблених у Росії народів для об «єднання сил і відстоювання своїх прав створили, Спілку автономістів-федералістів» (близько 120 депутатів), яка вважала необхідним здійснити принцип автономізму, як можна більшу децентралізацію державного управління, забезпечити всім громадянам право на культурне й національне самовизначення. До Спілки ввійшли українська, литовська, татарська, естонська та інші парламентські групи [7, 106].

Поряд з цим понад 40 депутатів І Думи від України створили окрему парламентську фракцію - Українську думську громаду - її головою було обрано адвоката й відомого громадського діяча з Чернігова І. Шрага.

Серед членів громади були такі українські діячі, як В. Шемет з Полтавщини, М. Біляшівський від Києва, А. Вязлов від Волині, професор М. Ковалевський та ін. У Петербурзі громада почала видавати російською мовою журнал, Украинский вестник» [8, 345].

У II Думі, яка засідала 103 дні (від 20 лютого до 3 червня 1907 р.), 47 депутатів-українців створили, Українську думську громаду». До неї входили священик А. Гриневич, М. Рубіс, селяни Є. Сайко, В. Хвіст, С. Нечитайло. Громада видавала свій часопис «Рідна Справа -, Вісті з Думи».

Членів Української думської громади об'єднували спільні вимоги автономії України, широкого місцевого самоврядування, запровадження української мови у школі, адміністративних установах, суді, в церкві.

Отже, в період революції 1905-1907 рр. в Україні одночасно з загальнореволюційною боротьбою проти самодержавства, за демократизацію всієї країни розгортався й національно-визвольний рух, спрямований проти національного гніту, за вільний, рівноправний розвиток українського народу серед інших народів.

2.2 Революційна боротьба робітників і селян в Україні в 1906-1907 рр.

Грудневе збройне повстання 1905 р. було найвищим пунктом революції. Після його поразки настав другий період революції - період її відступу. Але робітники й селяни відступали поступово, з боями.

По всій Росії, за офіційною статистикою, в 1905 р. у страйках взяли участь близько 3 млн. чол., у 1906 р. - понад 1100 тис, у 1907 р. - 740 тис. В Україні у 1905 р. страйкували близько 500 тис. чол., у 1906 р. - понад 100 тис, у 1907 р. - майже 55 тис. Значними були страйки в ряді міст України в 1906 р. і в 1907 р. у зв'язку з роковинами «Кривавої неділі» 9 січня і в зв'язку з святом 1 Травня - Дня міжнародної солідарності трудящих. Страйки відбувалися на підприємствах Харкова, Києва, Одеси, на рудниках, шахтах і заводах Донбасу та в інших місцях. При цьому серед страйків значну частину становили страйки політичні[13].

Значного розмаху набув у 1906 р. селянський рух. Навесні він поширився майже на половину повітів Європейської Росії (249), восени - на 1/5 їх частину. В Україні селянські виступи весною 1906 р. охопили 57 повітів, влітку - 75, восени - 21 повіт. У 1907 р. селянський рух продовжувався, але був значно слабшим, ніж у 1906 р. Так, у 1906 р. в Україні відбулося 2194 селянських виступи, а в 1907 р. - 641, всього ж за 1906-1907 рр. відбулося 2835 виступів, що майже в 1,4 рази менше, ніж у 1905 р. У цілому протягом революції 1905-1907 рр. в Україні відбулося понад 6800 селянських виступів, якими було охоплено більш ніж 10 680 сіл з населенням понад 13 млн. чол. [12].

У 1906-1907 рр. відбувалися революційні виступи в армії і на флоті. У липні 1906 р. у Свеаборзі (недалеко від Гельсінгфорса) і Кронштадті повстали матроси Балтійського флоту. На Україні в 1906 р. сталися виступи солдатів Єлецького і Сєвського полків у Полтаві, у 1907 р. - солдатів Селенгинського полку і 3-ї саперної бригади в Києві [8, 347].

Царський уряд вів боротьбу проти революції, вдаючись до терору й репресій. Багато місцевостей, в тому числі й України, було оголошено на воєнному стані, стані надзвичайної або посиленої охорони. Як і в інших районах країни, в Україні лютували каральні експедиції. З 19 серпня 1906 р. почали діяти військово-польові суди. Поліція і каральні загони громили робітничі й селянські організації, арештовували й без суду розстрілювали активних учасників революції. Урядові допомагали чорносотенні банди, які тероризували робітників і селян. Капі­талісти теж вели наступ на робітників шляхом локаутів, складання «чорних списків» тощо[14].

Разом з тим, щоб залучити на свій бік ліберальні сили і послабити революційну боротьбу, розколоти й відвернути від революції недостатньо свідому частину народних мас, посіяти серед них конституційні ілюзії, уряд вирішив скликати Державну думу.

Вибори, які відбувалися в лютому - квітні 1906 р. на основі закону від 11 грудня 1905 р., були не загальними, не рівними, не прямими й не таємними. Великі переваги мали поміщики й буржуазія, виборчі ж права робітників і селян були сильно урізані.

Щоб не сіяти серед трудящих сподівань на Думу, ліві партії - соціал-демократи, есери, УСДРП та ін. відмовилися від участі у виборах і закликали маси до активного бойкоту їх [8, 348].

Перша Дума почала свою роботу 27 квітня 1906 р. в Петербурзі, в Таврійському палаці. Найбільшу фракцію мали кадети - 179 депутатів із 524, праві - 44, соціал-демократи (меншовики) - 18, трудовики - 94.

Серед 102 депутатів, обраних від українських губерній, кадетів налічувалося 36, трудовиків - 28, соціал-демократів (меншовиків) - 5. За соціальним станом депутати розподілялися так: поміщиків - 24, представників інтелігенції - 26, селян, переважно заможних - 42, робітників - 8 [12].

Як і селянські депутати від інших районів Росії, депутати від селян України виступали проти аграрного проекту кадетів, який передбачав відчуження частини поміщицьких земель і передачу її селянам за викуп. Вони підтримували проект трудовиків, який вимагав конфіскації всієї поміщицької землі та націоналізації всіх земель і наділення селян по трудовій нормі.

Обговорення аграрного питання в Думі, виступи селянських депутатів загострювали обстановку в країні. Хвиля селянських рухів пішла вгору. Тоді 8 липня 1906 р. царський уряд розпустив І Думу. Того ж дня було сформовано новий уряд на чолі з Столипіним [9, 180].

Вибори в II Думу відбувалися в січні-лютому 1907 р., в умовах спаду революції. Через це ліві партії, щоб використати Думу як трибуну для викриття політики царизму, вирішили взяти участь у виборах.

Друга Дума засідала з 20 лютого до 3 червня 1907 р. Участь у виборах лівих партій визначила лівіший склад Думи: на 518 депутатів у ній було 65 соціал-демократів (проти 18 у І Думі), трудовики разом з есерами мали 157 місць проти 94. Число кадетів зменшилося майже вдвоє - з 179 до 98 [14].

Від українських губерній в II Думі було 102 депутати, з них кадетів 10 (проти 36 в І Думі), соціал-демократів - 11 (проти 5), трудовиків - 40 (проти 28). За спеціальним складом: поміщиків - 16, попів - 4, селян - 59, інтелігентів - 17, робітників - 6.

Селянські депутати II Думи ще активніше, ніж у І Думі, вимагали конфіскації поміщицьких земель і націоналізації всієї землі, передачі землі селянам [7, 107].

Гарячі дебати з аграрного питання показали царизмові, що при існуючому виборчому законі повністю слухняної Думи він дістати не зможе. Продовжуючи наступ проти революції і посилюючи реакцію, уряд 3 червня 1907 р. розігнав II Думу і видав новий виборчий закон, здійснивши так званий третьочервневий державний переворот.

Висновки

В процесі роботи над темою, на основі опрацювання різноманітної літератури та джерел, нам вдалося висвітлити основні події та з'ясувати значення першої загальноросійської революції в Україні.

Революція 1905-1907 рр., у якій активну участь взяли й трудящі України, незважаючи на поразку, стала важливою віхою в історії нашої країни. Вона завдала серйозного удару царському самодержавству. Вона передусім показала силу й міць робітничого класу, активність у революційних виступах селянства й демократичної інтелігенції, характер і роль у суспільному житті різних політичних партій.

Перебіг революції яскраво продемонстрував, що найбільш революційні, радикальні, часом екстремістські позиції займали більшовики та есери. У революції брали участь меншовики, бундівці та інші соціалістичні й демократичні партії.

До видання маніфесту 17 жовтня й буржуазія певною мірою змушена була підтримувати вимоги народу, а після появи маніфесту створені тоді партії кадетів і октябристів рішуче відмежувались від революції і добивалися запровадження конституційної монархії в Росії мирним, реформістським шляхом.

У роки революції в Україні, як і в інших національних районах Росії, посилився національно-визвольний рух, оформилися й діяли українські політичні партії, на вищий рівень піднеслася національна самосвідомість українського народу. Революція 1905-1907 рр. сприяла також активізації революційного й національно-визвольного руху в західноукраїнських землях, які перебували тоді в складі Австро-Угорської імперії.

революція радикальний визвольний загальноросійський

Список літератури

1. Ботушанський В.М. Перегук революцій: До 100-річчя Першої російської революції 1905-1907 рр. // УІЖ. - 2005. - №4. - С. 107-113.

2. Васильківський Л. Роздуми на схилі життя (спогади революції 1905 р. в Києві) // Хроніка 2000. - 2002. - №51-52. - С. 379 - 398.

3. Горбунова М., Степаненко Т. Жовтневий політичний страйк в Україні // УІЖ. - 1975. - №10. - С. 17 - 28.

4. Історія України: Курс лекцій: У 2 кн. Кн. 2. - ХХ століття: Навч. посібник / Мельник Л.Г., Верстюк В.Ф., Демченко М.В. та ін. - К.: Либідь, 1992. - 464 с.

5. Крушинський В., Левенець Ю. Історія України. - К.: Зодіак-ЕКО, 1992. - 176 с.

6. Полонська-Василенко М. Історія України: У 2 т. - Т. 2. - 3-тє видання. - К.:Либідь, 1995. - 608 с.

7. Реєнт О.П. Революційні та соціальні рухи трудящих мас України: До 100-річчя Першої російської революції 1905-1907 рр. // УІЖ. - 2005. - №4. - С. 89-107.

8. Рибалка І.К. Історія України: Частина 2: Від початку ХІХ ст. до лютого 1917 р. - Х. Основа, 1997. - 480 с.

9. Сарбєй В.Г. Історія України: ХІХ - поч. ХХ ст. - К.: Генеза, 1994. - 224 с.

10. Тонка Р.В. Суспільно-політичний погляд українського селянства під час першої російської революції: на матеріалах наказів та ухвал до І Державної Думи // Український селянин. - 2002. - №5. - С. 244 - 247.

11. Якименко М. Повстання в Сорочинцях // УІЖ. - №1. - С. 130 - 133.

Размещено на Allbest.ru