Берлінська криза 1958-1963 рр. і зовнішня політика США

У першому розділі „Історіографія та джерельна база дисертації” розглянуто стан наукової розробки теми, охарактеризовано основні джерела по темі дослідження.

Стан наукової розробки проблеми. Загальний стан історіографії дослідження характеризується відсутністю цілісних робіт, присвячених аналізові формування та реалізації зовнішньої політики США щодо розв'язання Берлінської кризи.

Аналізуючи радянську історіографію можна виділити дві характерні ознаки. По-перше, радянські дослідники не мали доступу до першоджерел, які б могли пролити світло на процес прийняття політичних рішень американським керівництвом. По-друге, головна перешкода для об'єктивної розробки тем із зовнішньої політики США періоду холодної війни полягала в необхідності для дослідників працювати в рамках радянської парадигми. І хоча науковий доробок радянських вчених включає значний фактичний матеріал, для більшості історичних досліджень 1950-1980 рр. був властивий яскраво виражений ідеологізований характер.

В роботах Г. Акопова, В. Білецького, В. Висоцького Берлінська криза пояснюється як агресивна реакція західних держав на „оборонні” заходи країн соціалістичного блоку, спрямовані на стабілізацію режиму Німецької Демократичної Республіки і припинення „підривної діяльності”, яка велася з Західного Берліна. Хоча в цих працях можна простежити спроби авторів дослідити зовнішню політику США з урахуванням впливу, який здійснювали на неї внутрішні і зовнішні чинники, загальний тон робіт відзначається відсутністю об'єктивного аналізу проблеми Західного Берліна, тенденційним висвітленням політики західних держав.

Теоретичні і методологічні проблеми дослідження міжнародних криз розроблялись в працях В. Гантмана, Н. Дороніної, В. Журкіна, Є. Єгорової. Автори типологізують міжнародні конфлікти, здійснюють аналіз західних концепцій подолання криз, а також, на конкретних прикладах, характеризують зовнішню політику окремих країн. Так, В. Журкін, посилаючись на вислів американського теоретика міжнародних відносин Г. Снайдера, справедливо зазначає, що для періоду 1950-1960 рр. „законними” методами поведінки США в міжнародних кризових ситуаціях були: „війна нервів”, демонстрація сили волі, або навпаки, ірраціональність поведінки.

Початковому етапу розв'язання німецького і берлінського питань присвячено монографію С. Віскова та В. Кульбакіна. Вона містить детальний опис формування і застосування на практиці союзницької політики щодо переможеної Німеччини, заснований на документах із архівів СРСР і НДР. Основний акцент зроблено на формуванні політики СРСР, що робить працю дещо однобічною.

А. Філітов на основі широкого кола джерел з розсекречених на початку 1990-х рр. російських архівів досліджує етапи розв'язання німецького питання в більш широкому часовому проміжку, що дозволяє йому простежити динаміку загострення міжнародної ситуації через його неврегульованість та зробити ґрунтовні висновки щодо трансформації радянської політики щодо нього. Монографія А. Філітова є одним з кращих комплексних досліджень німецької проблеми, але її недоліком також є побіжність у висвітленні позиції США.

У 1995 році побачив світ збірник статей, в якому проблемам Німеччини і Берліна присвячені статті В. Малькова, А. Філітова та Т. Домрачева, В. Зубока та З. Водоп'янової. Основну увагу в згаданих статтях приділено формуванню, динаміці та результатам політики СРСР під час Берлінської кризи 1958-1963 років з погляду осмислення нових документів.

Спеціальних досліджень, присвячених політиці США в перебігу Берлінської кризи 1958-1963 років на теренах СНД не здійснювалось. Частково цієї проблеми торкалися в своїх роботах М. Павлов, А. Рощін, М. Стрілець.

Серед українських вчених варто виділити дослідження С.Юрченка, В.Чумака, які присвячені військовим і геополітичним аспектам формування зовнішньої політики США.

У зарубіжній науковій літературі, передусім американській, аналіз зовнішньої політики США під час Берлінської кризи займає значне місце. Проте слід враховувати, що більшість американських документів були в обмеженому доступі до кінця 1980-х років, їх опублікування почалося з початком 1990-х, а отже, вони були недоступні дослідникам.

Найбільш цікавими серед великого масиву ранніх праць, що присвячені цій тематиці є розвідки О. Катудала, К. Кейта, Д. Шіка та Р. Слуссера. Зазначені автори, доповнюючи один одного у викладі багатого фактографічного матеріалу, загалом дотримуються схожих позицій щодо характеру зовнішньої політики США в період Берлінської кризи. Так, вони відзначають орієнтацію на переговори з СРСР як основну складову американського курсу. Основним недоліком цих праць є те, що їх автори змушені були будувати свої гіпотези на матеріалах преси та спогадах сучасників тих подій, через те, що величезний масив документів залишався закритим.

Формування ядерної політики президентів Д. Ейзенхауера і Дж. Кеннеді у зв'язку з наростанням кризи навколо Берліна було предметом широкого аналізу серед американських дослідників. Одні з них, як, наприклад, Т. Ботті, на основі документів та інтерв'ю, реконструювали загальні погляди адміністрацій США на можливість застосування ядерної зброї. Інші аналізували її роль у міжнародних відносинах в умовах холодної війни.. Для дослідників-ревізіоністів характерним є проведення залежності зовнішньої політики країни від фактору володіння нею могутньою зброєю. Г. Алперовіц, С. Амброуз, В. Лафебер відзначають, що американська зовнішня політика під час Берлінської кризи стала надто мілітаризованою і ті, хто приймали рішення, були зацікавлені у постійному збільшенні військових замовлень.

Дослідники К. Крейг та Р. Іммерман аналізують зовнішню політику президента Д. Ейзенхауера, однак, роблять вони це під різними кутами зору. В центрі уваги К.Крейга знаходиться розвиток стратегії „нового погляду” Д. Ейзенхауера на уникнення війни з СРСР і її реалізація всупереч опозиції його адміністрації. Автор дещо ідеалізує постать Д. Ейзенхауера і наполягає на спадковості його стратегії адміністрацією Дж. Кеннеді. У монографії Р.Іммермана досліджується вплив, який здійснював держсекретар США Джон Ф.Даллес на Д.Ейзенхауера у прийнятті зовнішньополітичних рішень. Його висновки перегукуються з висновками російського американіста В. Малькова, який на початку 1990-х років мав можливість вивчити записи конфіденційної бесіди кореспондента „Юнайтед Прес Інтернешнл” Г. Шапіро та радника М.С. Хрущова Ю.Жукова, яка відбулася в січні 1958 року. В своєму звіті про цю зустріч Жуков писав: „Він (Шапіро--В.М.) заявив, що в США склалася незвична ситуація, коли в країні зараз „два президента”--з внутрішніх питань помічник президента Адамс, а з зовнішніх--Даллес” Монографія Т. Шварца має особливе значення для аналізу персоналій, і, зокрема, розкриває вплив Аденауера на прийняття зовнішньополітичних рішень в США. Проте, автор більше тяжіє до аналізу західнонімецької ніж американської позицій.

Заслуговує на увагу праця Дж. Оусланда. Фактично вона є спогадами учасника подій (він був членом Берлінської оперативної групи), але одночасно автор виступає і як дослідник. На його думку, конфронтація навколо Берліна в серпні 1961 року була тільки початком хронічної кризи, кульмінація якої відбулася в жовтні 1962 під час Карибської кризи. Цінність даної роботи полягає в тому, що в ній достатньо критично і об'єктивно висвітлюється діяльність американської розвідки та процес вироблення узгодженої політики між США та їх європейськими союзниками. Водночас, відчувається, що автор недооцінює значення Берлінської кризи особливо в порівняні з кризою Карибською.

Історик та журналіст М. Бешлосс вважає, що Дж. Кеннеді в зовнішній політиці був більше схильним до ризиків у порівнянні зі своїм попередником - Д. Ейзенхауером. Дві монографії, в яких автор торкається подій Берлінської кризи, є одними з найбільш детальних досліджень даного періоду. Разом з тим, нові документи залишились не доступними для дослідника.

Основну увагу Н. Гелба, П. Вайдена, А. Туси зосереджено на подіях 1961 року, які, на їх думку, стали переломним етапом кризи. Дослідниця А. Туса робить такий висновок: „Стіна, грубе і жорстоке явище, створила дві Німеччини, визначила останню секцію кордону Схід-Захід в розділеній Європі, створила передумови для окремого розвитку обох блоків і разом з тим, зробила їх існування безпечнішим”.

Значний інтерес становлять праці, присвячені діяльності розвідувальних служб СРСР і США та таємній дипломаті під час кризи. Серед перших, хто здійснив теоретичне осмислення цієї теми у зв'язку з подіями навколо Берліна - Р. Гартхофф, Дж. Геддіс, автори колективної праці „Поле битви Берлін” - Дж. Бейлі, С.А. Кондрашов, Д.Е.Мерфі.

Джерельною базою дисертаційної роботи є опубліковані документи виконавчої влади США, офіційні заяви і промови американських президентів, документи держдепартаменту США.

До початку 1990-х років у науковому обігу була лише незначна частина документів щодо німецького і берлінського питання. Втім, нещодавно (після спливання тридцятирічного терміну засекречення урядових документів) архівами США було надано доступ до колекцій, які відображають цей період і величезна кількість нових розсекречених документів дозволяє провести всебічне дослідження політики США під час Берлінської кризи 1958-1963 років. Йдеться про опублікування в 1993-1994 рр. документів в серійному офіційному виданні Foreign Relations of the United States (далі FRUS ), які покликані надати “найбільш повне зібрання архівних матеріалів в межах відповідальності держдепартаменту США”.

Чотири томи документів FRUS, які вміщують понад півтори тисячі документів, охоплюють найбільш важливі аспекти перебігу Берлінської кризи періоду адміністрацій президентів Д. Ейзенхауера і Дж. Кеннеді, включно з переговорами з Радянським Союзом, міжсоюзницькими дебатами, військовим плануванням та розробкою концепції реагування США на радянські ультиматуми. Збірники FRUS є найбільш повним зібранням документів і складаються з файлів виконавчої влади, президентських паперів, створених або затверджених держсекретарем матеріалів, стенограм зустрічей вищого керівництва США, документів дипломатичних служб і місій, а також офіційного листування з іноземними урядами і представництвами. До збірників FRUS було включено значну кількість документів, які торкаються воєнних питань, особливо це стосується паперів керівників Об'єднаного Комітету Начальників Штабів, Ради національної безпеки та Міністерства оборони США. Не розсекреченими залишились лише документи, що стосуються діяльності Центрального розвідувального управління та частина паперів президентів Д. Ейзенхауера та Дж. Кеннеді.

Збірки документів, що були опубліковані в СРСР, в першу чергу „Радянський Союз і берлінське питання” та „Зовнішня політика Радянського Союзу і міжнародні відносини” містять обмежену кількість документів, до того ж підібрані досить тенденційно. У 2004 році побачив світ збірник, який містить унікальну підбірку документів із розсекречених партійних архівів, які стосуються найважливіших питань внутрішньої і зовнішньої політики, і, зокрема, політики СРСР з німецького питання.

В рамках дослідницького проекту з міжнародної історії „холодної війни” при центрі В. Вільсона у 1993-2001 рр. було опубліковано документи із архівів колишнього СРСР, Польші, НДР, Чехословаччини. Вони стали важливим доповненням до американських документальних публікацій оскільки проливають світло не тільки на особливості еволюції радянської політики в берлінському питанні часів Й.Сталіна і М. Хрущова, але й на роль в ній генерального (пізніше--першого) секретаря ЦК Соціалістичної єдиної партії Німеччини В. Ульбрихта.

Події Берлінської кризи знайшли широке висвітлення в мемуарній літературі. Серед тих, хто стояв біля витоків прийняття зовнішньополітичних рішень і залишив свої спогади найбільш інформативними є мемуари президента США Д. Ейзенхауера, держсекретарів Д. Ачесона та Д. Раска, канцлера ФРН К. Аденауера, прем'єр-міністра Великобританії Г. Макміллана, посла США в СРСР Ч. Болейна, американського військового губернатора в Німеччині, а згодом представника президента у ФРН Л. Клея, міністра флоту, а згодом і міністра з питань озброєнь США, особистого радника президента П. Нітце, посла США у ФРН Д. МакГі. Хоча всі вони позначені різним ступенем суб'єктивізму, однак є цінним джерелом для глибшого розкриття теми дисертації.

Значний обсяг мемуарної літератури залишили також сучасники подій Берлінської кризи, тогочасні політичні діячі, соратники президентів Д.Ейзенхауера та Дж. Кеннеді: Р.Феррел, Т. Соренсен, П.Селінджер, А.Шлезінгер. Р. Гілсман. Їх спогади містять значну кількість фактичного матеріалу, який не завжди прослідковується за документами.

Спогади радянських учасників „холодної війни” також стали цінним джерелом даної роботи. Однак, їх достовірність дуже різна. Із мемуаристики членів вищого керівництва значний інтерес становлять спогади М. Хрущова, а спогади А.Громика є варіантом офіціозної історії радянської зовнішньої політики. Із спогадів дипломатів відзначимо книги А. Добриніна, Г. Корнієнка, Щ. Гриневського, М. Семіряги, К. Коваля, О. Трояновського.

Отже, аналіз історіографії з даної проблеми свідчить, що попри існування великої кількості праць, відчувається потреба у комплексному дослідженні зовнішньої політики США під час Берлінської кризи 1958-1963 років. Використання багатої джерельної бази з критичною її оцінкою та узагальнене осмислення попереднього історіографічного набутку дає можливість об'єктивно розкрити поставлену в дисертації проблему.

У другому розділі „Виникнення проблеми Берліна та її вплив на міжнародні відносини” в історичній ретроспективі розглянуто еволюцію берлінської проблеми від її виникнення відразу по завершенню Другої світової війни до першої розрядки в радянсько-американських відносинах середини 1950-х років.

Берлінська проблема була тісно пов'язана з німецьким питанням. Фактично ж, вона виникла на основі відсутності чіткої міжнародної регламентації статусу міста, а також засад доступу до нього. Відразу після завершення війни у Вашингтоні спостерігалася деяка розгубленість, невизначеність щодо подальшої долі Берліна. Однак, з початком обмеження доступу в місто, яке чинив СРСР, на Заході почали усвідомлювати, що політичні наслідки поразки в Берліні завдадуть значного удару західній політиці в Німеччині. У відповідь на радянську блокаду Берліна 1948-1949 рр., країни Заходу організували повітряний міст, що не тільки утримував кризу в мирних рамках, зумовив її згортання без застосування сили, але й стимулював процеси, протилежні до тих, на які сподівався Й.В. Сталін у випадку втілення своїх задумів. Перша Берлінська криза, як її стали називати пізніше, консолідувала країни Заходу навколо США, прискорила процес утворення ФРН і НАТО, продемонструвала, що свою присутність у Берліні США пов'язують з довготерміновими ставками в Європі. Лідери США прийшли до висновку, що “краще мати половину Німеччини повністю, ніж цілу Німеччину наполовину”. В результаті поділ країни на десятиліття став найважливішою проблемою для самої Німеччини, але разом з тим, заклав підвалини для стабілізації в післявоєнній Західній Європі.

Перша Берлінська криза зафіксувала різке загострення міжнародної ситуації, зі зростаючою можливістю військового зіткнення СРСР і західних держав. Оскільки можливість ескалації конфлікту до війни вважалась високою, США намагалися діяти обережно, не провокуючи широкомасштабних військових заходів з боку суперника. Було покладено початок американській орієнтації на політико-дипломатичні інструменти в розв'язанні конфліктів в Європі, при наявності в резерві чітко розробленої військової доктрини і стратегічного планування. Фактично, досвід першої Берлінської кризи примусив Вашингтон завжди тримати Берлін в полі підвищеної військово-політичної уваги. Тим більше, що з радянських ініціатив було зрозуміло, що СРСР планує використовувати проблему Берліна як засіб тиску й надалі.

Зусилля СРСР і США протягом 1950-х рр. не призвели до вироблення домовленості щодо довгострокового політичного статусу міста. Берлінське питання залишалося невід'ємною частиною німецького питання, яке після проголошення держав ФРН і НДР у 1949 році вступило в нову стадію. В 1950-ті рр. зросла роль США як гаранта стабільності в Європі. Союзницька військова і західнонімецька політична присутність в західних секторах міста постійно дошкуляли східнонімецькому режимові і СРСР. Оскільки Радянський Союз прагнув заморозити і легітимізувати політичний статус-кво в Центральній Європі, ізольоване місто надавало спокусливу можливість „вирвати” у Заходу визнання НДР.

У третьому розділі дисертації „Політика адміністрації Д. Ейзенхауера під час Берлінської кризи (1958-1960)” досліджується процес вироблення та реалізації американської політики щодо Берліна в умовах кризи, розпочатої ультиматумом М. Хрущова щодо ліквідації окупаційного статусу Берліна і його перетворення на вільне демілітаризоване місто.

Перший період другої Берлінської кризи, який хронологічно збігається з двома останніми роками адміністрації президента Д. Ейзенхауера, характеризувався особливими змінами як в міжнародному порядку, так і в методах його підтримання. Головний акцент в зовнішньополітичній доктрині США зміщується з військових на політичні аспекти ядерного озброєння, зі стратегії збройного конфлікту, на стратегію залякування противника. Ультиматум М. Хрущова 1958 року поставив Вашингтон перед вибором між вірністю ідеї німецького возз'єднання і можливим міжнародним конфліктом. Д. Ейзенхауер і Дж. Даллес, які скептично ставились до перспективи скорого возз'єднання, віддали перевагу переговорам, а не конфронтації. Президент був переконаний, що загроза правам західних держав у Берліні не є достатньою причиною для збройного втручання. Крім того, серед причин, які змусили творців американської політики бути гнучкими, можна виділити наступні: по-перше, криза, яку розпочав ультиматум М. Хрущова, була безпосередньою конфронтацію між СРСР і США, що могла вийти з під контролю і перетворитися на повномасштабний конфлікт; по-друге, Берлін, на відміну від ситуації 1948 року, не тільки не можна було утримати за допомогою повітряного мосту, але й взагалі захистити, що визнавав сам держсекретар Дж. Даллес; по-третє, обидві сторони конфлікту мали союзників, з позиціями яких треба було рахуватися і тому Вашингтон весь час знаходився в пошуках консенсусу прийнятного для всіх; і по-четверте, що було, можливо, основною причиною гнучкості -- у Білому домі не вірили, що М. Хрущов доведе справу до війни.

Американський президент був готовий обговорювати статус Берліна, але не ставив під сумнів американську військову присутність в Європі. Женевська конференція 1959 року збільшила напруженість у відносинах, не дивлячись на те, що західні міністри декларували протилежне. Наступна чотирьохстороння зустріч - паризький самміт в травні 1960 року - також закінчився колапсом. І причина була не тільки в збитому під Свердловськом американському розвідувальному літаку У-2, а й в тому, що не існувало такого розв'язання берлінської проблеми, на яке могли погодитися всі чотири країни. Проблема Берліна настільки переплелася з усіма іншими повоєнними дилемами, які турбували як Захід так і Схід, її розв'язання врешті-решт так ускладнилось, що межувало з неможливим. Надія на компроміс, і то нетривала, з'явилась тільки під час зустрічі Д. Ейзенхауера і М. Хрущова у вересні 1959 року в Кемп-Девіді, де лідери обох держав не тільки окреслили можливості взаємних поступок, але й погодились, що ситуація навколо Берліна є “ненормальною”. Самміт в Парижі мав якщо не зафіксувати офіційну домовленість, то принаймні покласти початок її виробленню. Внутрішні і зовнішні обставини змусили радянського лідера розпочати новий виток кризи і залишити її розв'язання до приходу до влади в США нової адміністрації.

У четвертому розділі „ Спроби розв'язання берлінської проблеми в період адміністрації Дж. Кеннеді” розглядається найбільш гострий період Берлінської кризи і політика США щодо її подолання.

Політика Дж. Кеннеді щодо берлінського питання пройшла еволюцію, яку хронологічно можна поділити на три періоди. Під час першого - від інавгурації президента до початку спорудження Берлінського муру - Дж. Кеннеді не бачив можливості досягнення компромісу на тих умовах, які пропонував СРСР, без нанесення удару по міжнародному престижу США. Успадковані від попередньої адміністрації суперечки з союзниками і відсутність власної чіткої політичної концепції щодо Берліна змусили президента відкласти двосторонні переговори з цієї проблеми до червня 1961 року, коли відбулась зустріч Дж. Кеннеді та М. Хрущова у Відні. За період майже піврічної підготовки Вашингтон дав зрозуміти, що три умови вважає незмінними і такими, що не підлягають обговоренню: право берлінців на самовизначення, присутність у Західному Берліні союзницьких військ і вільний доступ до нього. Під час віденської зустрічі „порожній портфель” президента і його заклики до збереження статус-кво призвели до нового ультиматуму, що на відміну від попередніх, поставив обидві держави перед потенційно найбільш небезпечним періодом конфронтації. Вже у липні 1961 року під час одного з інтерв'ю Дж. Кеннеді дещо пом'якшив свою позицію, оголосивши, що американські зобов'язання стосуватимуться лише Західного Берліна.

Другий період тривав від зведення Берлінського муру до розгортання радянських ракет на Кубі (серпень 1961 - жовтень 1962) і позначився двома загостреннями кризи - танковим протистоянням на перепускному пункті між Західним і Східним Берліном ( т. зв. КПП „Чарлі”) в жовтні 1961 року та обмеженням повітряного доступу в західні сектори Берліна в лютому - березні 1962 року. Пасивна реакція Вашингтона на спорудження Берлінського муру обумовила кризу довір'я до США у ФРН, яку президент спробував подолати, збільшивши американські війська у Західному Берліні на дві тисячі чоловік аби продемонструвати готовність розгорнути військові сили на берлінській сцені. Проте, виведення американських танків під час конфронтації на КПП “Чарлі” переконливо засвідчило, що Захід не намагатиметься відновити доступ у східні райони міста. Заради поліпшення відносин з СРСР американський президент був готовий піти на ускладнення відносин зі своїми союзниками. Так, переговори між Д. Раском та А. Громико були близькі до досягнення певного компромісу з берлінського питання, але втручання К. Аденауера та Ш. де Голля погіршило і без того нестабільне радянсько-американське зближення. Ймовірно, домовленість щодо Берліна відвернула б найбільш небезпечну конфронтацію між СРСР і США - Карибську кризу, і створила б сприятливий клімат для перефокусування уваги на інші актуальні проблеми. Проте, принципові розходження не дозволили втілити це на практиці.

Третій період розпочався з Карибською кризою, адже радянські ядерні ракети були розміщені на Кубі, в тому числі, аби послугувати перевагою у переговорах стосовно берлінської проблеми. Проте з улагодженням Карибської кризи стало зрозуміло, що угоди стосовно Берліна досягнути неможливо без того, аби порушити три „життєво важливі” для Заходу умови, на незмінності яких США продовжували наполягати. Замість цього увагу було зосереджено на не менш важливому питанні обмеження гонки озброєнь. Договір про заборону випробовувань ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі й під водою, що був підписаний в серпні 1963 року, фактично був певною „прихованою” домовленістю з німецького і берлінського питань. Відбулось формальне визнання НДР, оскільки вона з часом була допущена до підписання договору, як і ФРН, що перешкоджало ремілітаризації останньої. В свою чергу, М. Хрущов запевнив, що СРСР визнаватиме три умови Заходу і більше не ініціюватиме тиску на Західний Берлін.

У висновках підсумовуються такі основні положення, що виносяться на захист:

Стан наукової розробки теми дисертації характеризується трьома ознаками: переважно ідеологізованим забарвленням досліджень проведених як у США, так і в колишньому СРСР; відсутністю у науковому обігу минулих років достатньої кількості документальних джерел; суб'єктивністю оцінок, оскільки їх вироблення спиралося здебільшого на мемуарні матеріали та свідчення учасників подій. Задля подолання вищеназваних недоліків, були введені у науковий обіг вітчизняної історіографії документи зовнішньої політики США з серії Foreign Relations of the United States, надані Посольством США в Україні;

“Берлінська проблема” по завершенню Другої світової війни виникла непередбачено для США та їх союзників, внаслідок чого вони підійшли непідготовленими до першої Берлінської кризи 1948-1949 рр. За її результатами були внесені суттєві корективи в зовнішню політику США: запровадження детального стратегічного планування, перехід від політики економічної допомоги США Західній Європі (план Маршалла) до взаємного забезпечення безпеки і створення НАТО. Під час першої ( 1948-1949 рр.) і другої ( 1958-1963) Берлінських криз проблема Берліна мала пріоритетне значення для США перед іншими міжнародними проблемами, оскільки йшлося про центральний регіон американських інтересів. Якщо під час першої Берлінської кризи США більше виходили з ідейних постулатів, залучаючи до цього досить агресивну риторику і підкріплюючи це доктринами на кшталт “відкидання комунізму”, то в другій пол. 1950-х на поч. 60-х рр. домінуючими стали геополітичні міркування щодо підтримки і зміцнення ролі США як лідера у світі. Спільним у політиці двох адміністрацій було те, що ні Д. Ейзенхауер, ні Дж. Кеннеді не розглядали возз'єднання Німеччини як можливу близьку перспективу, натомість, німецьке питання для Білого дому сконцентрувалось переважно на збереженні свого статусу в Берліні. Підходи США до розв'язання Берлінської кризи зазнавали суттєвої трансформації в залежності від наявної міжнародної кон'юнктури або під впливом внутрішньополітичних обставин. Так, серед чинників впливу виділимо: появу в СРСР ядерної зброї, а з 1957 року і ракетних засобів її доставки, позиції союзників США, внутрішню критику, яка йшла передусім від військових і представників військово-промислового комплексу;

Берлінська криза 1958-63 років підштовхнула керівників СРСР і США до конструктивних змін у відносинах між обома країнами. Досвід п'ятирічного перебігу Берлінської кризи переконав Вашингтон і Москву тому, що переговори можуть бути малоефективними, але є набагато безпечнішими ніж пряме зіткнення. Крім того, криза змусила офіційний Вашингтон більш реалістично поставитися до ситуації в Європі. Впливові члени американського зовнішньополітичного істеблішменту виступали за збереження існуючого повоєнного порядку, а відтак, і поділу Німеччини.;

Фактор ядерної зброї під час Берлінської кризи 1958-63 рр. застосовувався як засіб тиску на противника, так й інструмент стримування серед союзників. Попри опозицію союзників, в США було прийняте рішення про те, що можливий конфлікт не повинен вийти за рамки використання конвенціональних сил. Ядерна зброя займала останню позицію в багатоступінчатих військових планах і вважалася інструментом „крайнього випадку”;

Новій гнучкій політиці США заважало те, що ФРН і Франція були не готові прийняти нові реалії 1960-х років, які вимагали відходу від прямої конфронтації зі Сходом і прийняття концепції співіснування. Механізм примусу, що був ефективним в перше повоєнне десятиліття, коли Західна Європа була слабкою в економічному і військовому плані, на поч. 1960-х рр. більше не міг застосовуватися щодо союзників США. В результаті, у 1961 році стався конфлікт з Ш. де Голлем, через його небажання йти на переговори з СРСР, а у 1962 році з К. Аденауером, через його опозицію досягненню компромісу з „берлінського питання”. Схильність Великобританії уникнути війни і піти на поступки СРСР - навіть більші, ніж були готові зробити США - не могло не вплинути на “особливі відносини” (special relationship) між Вашингтоном і Лондоном;

З розміщенням радянських ракет на Кубі, в Москві сподівалися отримати перевагу під час переговорів щодо врегулювання проблеми Берліна. Оскільки, основним завданням під час обох криз адміністрація США вважала змусити Москву шукати уникнення війни і повернення спіралі конфронтації назад, в Білому домі розглядалися варіанти „обміну” Берліна на Кубу. В решті-решт, вихід із гострої кризової ситуації, початок послаблення конфронтації СРСР і США обумовило завершення Берлінської кризи.

Основні положення дисертації викладено в наукових публікаціях:

США і початок Берлінської кризи (ультиматум М.С.Хрущова 1958 р. та його вплив на американсько-радянські відносини) // Міжнародні зв'язки України. Наукові пошуки і знахідки. - 2003 . - Вип.12. - С .186-194.

Висвітлення Берлінської кризи 1958-1962 років у мемуарній літературі // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. - 2003. - Вип. 66. - С. 78-81.

М.Хрущов і Дж. Кеннеді: як розв'язувалась берлінська проблема (червень 1961 р.) // Історичний журнал. - 2003 . - №4-5. - С .56-60.

Танки на Фрідріхштрассе: американсько-радянська конфронтація 1961 року // Історичний журнал. - 2004. - № 5. - С.49-54.

Нові документи з американських архівів щодо Берлінської кризи 1958-1963 років // Міжнародні зв'язки України. Наукові пошуки і знахідки / Міжвідомчий збірник наукових праць. Ін-т історії України НАН України. - 2004. - Вип. 13. - С.51-60.

Політика США щодо спорудження Берлінського муру в серпні 1961 // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія - 2004. - Вип. 74-76. - С.101-105.

АНОТАЦІЇ