Усні джерела "Повісті временних літ"

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Усні джерела „Повісті временних літ”

МОСКАЛЕНКО ОЛЕКСІЙ СЕРГІЙОВИЧ

УДК 930.2:[801.81+801.82]

07.00.06 - Історіографія, джерелознавство

та спеціальні історичні дисципліни

Київ-2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Київському славістичному університеті, кафедра історії.

Науковий керівник: член-кореспондент НАН України,

доктор історичних наук, професор

КОТЛЯР Микола Федорович,

Інститут історії України НАН України, головний науковий співробітник відділу історії України середніх віків

Офіційні опоненти: доктор історичних наук

ВОЙТОВИЧ Леонтій Вікторович,

Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України,

старший науковий співробітник відділу історії середніх віків

кандидат історичних наук, доцент

ЩОДРА Ольга Михайлівна,

Львівський національний університет імені Івана Франка,

доцент кафедри давньої історії України та архівознавства

Провідна установа: Інститут української археографії та джерелознавства

ім. М.С. Грушевського НАН України, відділ історії пам'яток княжої та козацької доби

Захист відбудеться 5 липня 2004 року о 13.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради по захисту дисертацій К.35.051.12 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Університетська, 1, ауд.337.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (79605 м. Львів, вул. М. Драгоманова, 5).

Автореферат розіслано “28” травня 2004 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат історичних наук, доцент Сухий О.М.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Усна народна творчість є важливим джерелом історичної інформації, яке дає змогу реконструювати ті сторінки давньої історії слов'янських народів, довкола котрих уже декілька століть точаться гострі суперечки.

Літописи Давньої Русі, на відміну від середньовічних хронік більшості країн Європи, складених латиною, були написані рідною мовою, близькою до народно-розмовної. Великим чином цим обумовлена популярність літописного жанру на Русі та його тісний зв'язок з усно-поетичною творчістю.

Формування давньоруської літописної традиції відбувалось в умовах відсутності місцевих письмових свідчень. Тому для відображення подій літописці широко користувались усіма доступними їм джерелами, важливою складовою яких були усні. Це не лише усталені фольклорні форми, а й спогади, враження очевидців, які ще не стали фольклором, оскільки не набули поширення в колективній пам'яті.

Складена у другому десятилітті ХІІ ст. „Повість временних літ” (далі - ПВЛ) не має аналогів за кількістю використаних фольклорних джерел та усних свідчень. Вони свідомо за хронологічним принципом залучаються літописцем для побудови ідеологічної концепції історії давньоруської державності, тісно пов'язаної з актуальними соціально-політичними потребами. Отже, при оцінці потенціалу давньоруського літописання, насамперед ПВЛ, для досліджень в царині історії та історіографії Давньої Русі суттєве значення має студіювання усних джерел під кутом зору “реконструкції ідей” раннього вітчизняного історіописання.

Бажання істориків відійти від традиційних, заздалегідь усталених висновків на основі традиційних підходів до джерельної бази ПВЛ вже давно поставило питання про спеціальне комплексне міждисциплінарне дослідження усних джерел ПВЛ, вирішення проблеми їх інформативності.

Розробка проблем джерелознавства “легендарного періоду” існування Давньоруської держави, творче переосмислення доробку загального літописознавства та історичної фольклористики, застосування сучасних джерелознавчих методів для інтерпретації усних джерел ПВЛ відкриває перспективи для подальшого дослідження цієї пам'ятки, реконструкції вузлових моментів історичного минулого східних слов'ян і визначає актуальність пропонованого дисертаційного дослідження.

Ці завдання, на наш погляд, можливо розв'язати в межах синтезу здобутків кількох дисциплін, зокрема, джерелознавства, фольклористики й історіографії, що вимагає впровадження історико-культурного підходу, поширеного в світі у новітніх гуманітарних дослідженнях.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Обраний напрямок дослідження має тісний зв'язок з планом наукової роботи кафедри історії Київського славістичного університету за темою: “Шляхи розвитку слов'янських народів”.

Робота виконувалась як авторський розділ даної теми.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на підставі комплексного джерелознавчого аналізу усних джерел ПВЛ дослідити феномен раннього історіописання в Давній Русі, окреслити значення фольклорної традиції в становленні вітчизняного літописання, зокрема, його найяскравішої пам'ятки - ПВЛ. Дисертант вважав за необхідне сконцентрувати свою увагу на найважливіших аспектах досліджуваної теми, що передбачало розв'язання таких дослідницьких завдань:

- визначити закономірності розвитку історіографії у контексті літописознавства й історичної фольклористики та появи сучасних міждисциплінарних студій;

- встановити роль і місце фольклорних джерел у давньоруській історіографії та історіософії;

- створити характеристику усним джерелам у комплексі джерельної бази ПВЛ;

- окреслити функціонально-соціологічні засади студіювання фольклору;

- простежити еволюцію та визначити специфіку типології фольклорних історичних творів у літописі;

- проаналізувати інформативні можливості усної (фольклорної) джерельної бази для реконструкції історичного підґрунтя усних витоків недатованого етногеографічного вступу ПВЛ у контексті світоглядних уявлень літописця.

Об'єктом дослідження є усна (фольклорна, епічна) традиція, що відбилася у світоглядних уявленнях літописця і відображена в ПВЛ.

Предметом дослідження є характер та зміст усних джерел, використаних літописцем при укладанні ПВЛ.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють період кінця ХІ - початку ХІІ ст., який визначається граничними датами укладання ПВЛ; розглядається також період формування раннього літописання.

Географічні межі дослідження визначаються територією Давньої Русі поч. ХІІ ст.

Методи дослідження. Виходячи з поставленої мети та дослідницьких завдань, принципів історизму, об'єктивності і науковості, дисертантом застосовано ряд загальнонаукових (типологізація, класифікація), міждисциплінарних (структурно-системний підхід) та власне історичних (проблемно-хронологічний, структурно-системний, історично-аналітичний) методів дослідження.

У праці особливе місце приділено використанню евристичних можливостей специфічно джерелознавчих методів в історичних дослідженнях усних джерел, а саме - їх виявлення, класифікація, встановлення часу і місця походження, спонукальних мотивів створення, текстологічного й герменевтичного вивчення, зіставлення, визначення їх цінності для конкретно-історичних досліджень. Важливе значення в роботі відіграє метод контент-аналізу, який дозволив аргументувати висновки щодо конкретних проявів впливу усної традиції на раннє історіописання, соціальної спрямованості, дійсних мотивів та мотиваційної логіки авторів ПВЛ, прослідкувати динаміку використання та територіальну локалізацію походження усних історичних свідчень, відбитих в ПВЛ.

Концептуальний підхід автора характеризується зверненням до джерела як до ланки інформаційних процесів періоду його доджерельного існування з урахуванням наявності в ньому різних пластів інформації, до того ж переосмисленої літописцем, та вилучення її з метою підвищення ефективності інтерпретації історичного джерела.

Наукова новизна дослідження. У процесі роботи над дисертацією вперше було зроблено спробу здійснити комплексний аналіз усних джерел раннього історіописання Давньої Русі. Окреслені основні принципи інтерпретації усних джерел ПВЛ, базовані на виокремленні низки різностадіальних пластів тексту та їх семантичних кодів, які містять інформацію різних структурних рівнів.

Вперше також запропоновано застосувати функціонально-соціологічні засади аналізу фольклору для дослідження усних джерел ПВЛ з метою глибшого з'ясування механізмів творення літопису.

Унаслідок дослідження здійснено спробу інтерпретації ідеологічної конструкції недатованого етногеографічного вступу ПВЛ.

Практичне значення одержаних результатів охоплює науково-дослідну, навчальну та інформаційно-аналітичну сферу їх застосування. Матеріали та результати дослідження можуть бути використані при студіюванні історії вітчизняної історичної науки. Розглянуті в ньому факти, зроблені висновки та спостереження можуть бути залучені при створенні узагальнюючих досліджень з конкретно-історичних, джерелознавчих та історіографічних проблем історії Давньої Русі, при розробці лекційних та спеціальних курсів у навчальному процесі вузів та шкіл.

Особистим внесоком здобувача є нетрадиційний підхід до висвітлення актуальної наукової проблеми, який дозволив з'ясувати походження, розкрити зміст та форми усних джерел ПВЛ, визначивши їхнє місце в комплексі джерельної бази давньоруського історіописання.

Апробація результатів дослідження. Рукопис дисертації обговорено на засіданнях кафедри історії Київського славістичного університету та відділу історії середніх віків Інституту історії України НАН України. Основні положення і результати дослідження представлено на наукових міжнародних та вітчизняних конференціях, а саме: “Генеалогия как форма исторической памяти” (Москва, 11-13 апреля 2001), “Історія та культура Лівобережної України” (Ніжин, 25-26 жовтня 2001), “Историческое знание и интеллектуальная культура” (Москва, 4-6 декабря 2001), щорічних наукових конференціях учених Київського славістичного університету (2000-2003).

Публікації. Результати дослідження опубліковано в 4 статтях у фахових наукових виданнях.

Структура дисертації визначена системним та історико-аналітичним підходами і відповідає поставленій меті та реалізації основних завдань дослідження. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, що включають 21 параграф, висновків, списку використаних джерел та літератури (581 позиція). Обсяг рукопису становить 256 сторінок (з них 170 сторінок основного тексту).

Основний зміст дисертації

фольклор давньоруський усний повість

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено мету і коло основних завдань, які вимагають свого розв'язання на сучасному етапі, сформульовано ряд положень, що виносяться на захист, наукову новизну та практичне значення дисертації.

Перший розділ - “Стан наукової розробки проблеми та методика дослідження” - складається з трьох параграфів. Перший з них - “Літописознавство” присвячено історіографії літописознавства. Зазначається, що вивченням ролі усних джерел у формуванні вітчизняного літописання вчені займаються вже понад 250 років. Проаналізовано погляди дослідників, починаючи з ХVIII ст. Цю тему студіювали у ХVІІІ - ХІХ ст. В. Татищев, А. Шльоцер, М. Карамзін, М. Погодін, П. Бутков, М. Костомаров, В. Іконніков. З самого початку проблема ролі усних витоків у становленні давньоруського літописання набула гострого дискусійного характеру, оскільки уявлення про усні джерела по-різному поєднувалося з розумінням вченими історизму фольклору, а отже, достовірності й інформативних можливостей інтерпретації літописів. Джерелознавча спрямованість дослідників літописання обумовлювала формування базового понятійного апарату щодо фольклорних джерел; однак найбільш перспективними виявились комплексні історико-філологічні дослідження, з поєднанням методів порівняльно-історичного мовознавства і позитивістської тези істориків “до джерел”.

У джерелознавчих студіях, присвячених розгляду фольклорних творів у давньоруському літописанні, вчені звертали увагу на багатошаровість усних джерел і складність формування тексту ПВЛ в теперішньому вигляді. Протягом останніх десятиліть ХХ ст. були не тільки сформульовані основні принципи дослідження фольклору як історичного джерела, але й здійснено спробу виявити закономірності, особливості і характер відображення історичної дійсності усною історією, представленою в багатьох літописних зводах, і, насамперед, ПВЛ. Зокрема, М. Котляр розглядає фольклорні джерела ПВЛ як результат тривалого позатекстового розвитку з подальшою їх історизацією і поповненням „історичними” сюжетами безпосередньо в процесі творення літопису Мельникова Е. Легенда о Кие: о структуре и характере летописного текста // А сє єго срєбро: Збірник на пошану члена-кореспондента НАН України М.Ф. Котляра з нагоди його 70-річчя. - К.: Інститут історії України НАН України, 2002. - С.11.

Сучасний історіографічний дискурс відбиває тенденцію постановки тематично вузьких дослідницьких завдань, що виявилася в останні роки. Наукові пошуки сфокусовані навколо ролі усних джерел раннього літописання в формуванні ментальних основ давньоруського середньовіччя. Змістове наповнення давньоруської культури утворювалося напруженим діалогом між світосприйняттям християнським і народним, що тяжіло до міфологічного. Поряд із застосуванням у своїх розвідках методів критичного аналізу літописного тексту, сучасні науковці не обмежуються з'ясуванням вірогідності буквальних повідомлень літописця, а й звертають увагу на приховані від аматорського прочитання глибинні пласти змісту літописів, побудовані на бібілійних алюзіях і авторській трактовці історичних подій літописцями. Такий підхід властивий дослідженням О. Мельникової, В. Петрухіна, І. Чичурова, А. Горського, І. Данилевського, С. Завадської в Росії та Ю. Писаренка і О. Толочка в Україні.

Другий параграф - “Історична фольклористика” присвячено основним етапам розвитку фольклористики як джерела історичної інформації. У процесі дослідження руського епосу увагу до неї виявляли вчені т.зв. “історичного напрямку” (Ф. Буслаєв, Є. Аничков, М. Костомаров, В.Міллер, М. Халанський, О. Веселовський, І.Франко). Теоретичне осмислення природи усної народної творчості вчені поєднували зі збиранням та публікацією фольклорного матеріалу. Порівняльно-міфологічний аналіз фольклору ХІХ ст. супроводжувався спробами виокремлення в ньому найдавніших пластів шляхом пошуку аналогій у літописах, без урахування мотивованості використання фольклору літописцем.

Багатовікове співіснування і взаємодія фольклорної і книжної традиції зумовили зв'язок вітчизняної фольклористики з історією літератури, що позначилось на сприйнятті фольклору, стимулювало увагу до джерелознавчих проблем, зокрема, осмислення тексту в його культурно-історичному оточенні. Один з важливих напрямків фольклористики другої половини ХІХ - початку ХХ ст. пов'язаний з дослідженням різноманітних взаємних відображень усної і письмової традицій. На думку І.Франка, не можна недооцінювати нерозривний зв'язок між усною і писемною творчістю, бо те, що витворено народною словесністю, з пам'яті поколінь може переходити в писемну традицію і навпаки. І.Франко висунув гіпотезу про віршований характер епічних уривків ПВЛ, наявність у літописі місцевої героїчно-дружинної, обрядової і візантійської церковно-дидактичної поезії. М. Грушевський також вважав, що історичні твори, писані та передані усною традицію, відбивали провідні ідеї староруської доби, зокрема уявлення про династичну та державну єдність Русі були притаманні не лише літописам, а й героїчним піснеспівам та воїнським повістям.

У другій половині ХХ ст. розробку проблем історизму давньоруського фольклору продовжили В. Адрианова-Перетц, Р. Липець, В. Соколова. Фольклористи С. Азбелев, В.Пропп, Б. Путилов запропонували своє розуміння фольклору як концентрованої форми відображення традиційного світосприйняття. С. Азбелев на конкретних прикладах прослідкував процес епічної поетизації історичного факту; переглянув питання про співвідношення історико-типологічних та історико-генетичних зв'язків в епосі. Системні дослідження в гуманітарних науках В. Іванова, В. Топорова з кін. 60-х рр. ХХ ст. поставили питання зв'язку усних джерел початкового історіописання з міфологічним мисленням. Так, Є. Мелетинський зазначав, що полістадіальність фольклору і сама техніка усного виконання сприяла поетичній стереотипії, збереженню повторюваних формул, що походили з міфології.

У третьому параграфі - “Методичні прийоми інтерпретації усних джерел” розкривається сутність порівняльно-історичного і структурно-семіотичного методів. Перший з них виокремлює низку різностадіальних пластів і розглядає хронологічно і генетично несумісні історичні події, тобто акцентує увагу на певній неоднорідності джерел; другий - дозволяє аналізувати джерело-твір як цілісність, поділяючи його на функціональні блоки та семантичні коди, що містять інформацію з різних сфер людського досвіду на різних структурних рівнях: мовному, стилістичному, сюжетному, ідеологічному тощо.

Упереджене ставлення багатьох представників історичної науки до будь-яких спроб співставлення фольклорного матеріалу з даними суміжних наук було спричинено тим, що: 1) чітко не визначалася специфіка фольклору як історичного джерела, а тому фольклорні свідчення тлумачились інтерпретаторами переважно занадто прямолінійно 3) недостатньо розроблялися питання порівняння історичної достовірності різних фольклорних жанрів; 4) ідентифікація дослідниками легенд й епосу з іншими типами історичних джерел нерідко призводила до явного викривлення історичної дійсності і до спрощеного трактування відомостей фольклорних пам'яток.

Поєднання різних джерел в ПВЛ часто зумовлювало зміщення семантики фольклорних джерел, задля здійснення мотивування спільних ідейних пластів в інформативних структурах літопису. Контекстуальне оточення зумовлювало перерозподіл значень змісту усних джерел, тому усні джерела ПВЛ, як правило, не мали чітко окресленого і вузького змісту, а переважно вказували на шляхи інтерпретації семантики в більш широкій текстовій і позатекстовій (соціокультурній) площині.

Другий розділ - “Джерельна основа раннього руського літописання в ПВЛ” - складається з чотирьох параграфів.

У першому параграфі - “Формування літописання в контексті становлення давньоруської культури” розглядаються витоки формування давньоруського історіописання на ґрунті поширення слов'янської писемності в межах християнської світоглядно-ідеологічної традиції, що в Давній Русі поступово набрало рис синкретичного світорозуміння (феномен т.зв. двовір'я). Вказується, що зрозуміти специфіку давньоруської християнської культури і літописання як їх важливу складову можна лише з урахуванням різних чинників (традицій), що вплинули на її генезу та розвиток. Особливу роль серед них відігравали писемна (візантійська, болгарська, давньоруська) та усна (місцева фольклорна та нефольклорна) традиції, з якими під впливом власних світоглядних уявлень й узгоджувалися позиції авторів наративних творів.

У другому параграфі - “Усна історія” в схемі раннього літописання” йдеться про те, що історія увійшла в літопис, попередньо оформившись у народно-поетичному середовищі. З виходом за межі первісної функціональної призначеності, локальної та епічної замкненості фольклор, особливо у формі героїчного епосу, не втратив самобутньої ролі і широко використовувався книжниками Давньої Русі. Історична література давньоруської доби формувалася на межі народної творчості й індивідуального авторства. У цій своєрідності міститься одне з джерел розбіжностей в її оцінці наукою нового часу: зведений характер літописів зумовив наявність різнорідних за жанрами і стилістикою матеріалів.

Третій параграф - “Усні джерела та їх місце в формуванні ПВЛ” розглядає літописання як унікальний процес історіописання, який, подібно до фольклорного, залучав до процесу формування історичної пам'яті численних укладачів. Документальність доробку попередників доповнювалась власними історіософськими побудовами літописців в останній “авторській” частині зводу, що уможливило збереження в ПВЛ не лише окремих ідей найдавніших літописів, але й залишків ідей усних джерел, які були покладені в їх основу.

У пропонованому дослідженні використані переважно три ранніх зводи, що містять текст ПВЛ: літописи Лаврентіївської та Іпатіївської групи, Новгородський перший літопис. Залучаються також окремі свідчення епічних пам'яток та пам'яток церковно-книжної літератури.

У Печерському монастирі давньоруське літописання із митрополичого і монастирського поступово піднялося до рівня загальноруського. Окрім започаткування традиції ведення записів фактів у хронологічній послідовності, поряд із записами легенд, пригадувань (“сказів”) і народних переказів, літописання стає однією із форм літературної праці князівських монастирів. Створення в ПВЛ концепції давньоруської історії стало можливим завдяки формулюванню оригінальної історіософської позиції, тісно пов'язаної з формуванням державницької суспільно-політичної ідеології.

У четвертому параграфі - “Розповіді очевидців у комплексі джерельної бази ПВЛ” автор намагався виокремити власні уявлення носіїв свідчень, використаних в ПВЛ, і з'ясувати їх вплив на літописців. Усні джерела відображають дійсність крізь призму епохи та її світоглядні засади, а, відповідно, релігійні уявлення, обрядові дії, ритуально-магічну-практику, складовою частиною та концентрованим виразом яких був фольклор. Тому неможливо проводити замкнений текстуальний аналіз фольклору без урахування історичного вивчення його видозмін в інших історичних умовах. Специфікою фольклору як історичного джерела визначено своєрідність процесу фіксації інформації її соціального осмислення й потенційна можливість переосмислення в ході зміни системи цінностей. У цьому сенсі фольклор ПВЛ виглядає надзвичайно цінним історичним джерелом для реконструкції ідеологічних уявлень різних соціальних груп.

Розглянута джерельна специфіка розповідей очевидців (у фольклористиці - “сказів”) на прикладі родових переказів Вишатичів. Дружні стосунки київських літописців з Яном і його батьком Вишатою протягом багатьох років, інтерес до новгородських подій і стосунків представників роду Вишатичів з князівським родом призвели до органічного використання в літописі низки місцевих і родинних переказів (із князівського, боярського, дружинного середовища), іноді навіть зберігаючи ідеологічне забарвлення усної традиції, зафіксованої також у Володимирському билинному циклі.

У третьому розділі - “Фольклорна та літописна історична пам'ять”, який складається з п'яти параграфів, головну увагу приділено теоретичній проблемі синхронного і діахронного впливу фольклору на літописання, типології та методиці дослідження усних джерел ПВЛ.

У першому параграфі - “Народна історична пам'ять” розглядається еволюція фольклору за межі первинної функціональної, соціальної та етнічної замкненості. Окреслено значення важливої суспільної функції фольклору як засобу етнічного самовиразу, що в умовах становлення давньоруської державності чітко усвідомлювалося літописцями. Зроблено висновок, що притаманну історичній пам'яті суспільства героїзацію та ідеалізацію минулого літописець використав як повчальне слово до сучасників.

Другий параграф - “Співіснування двох типів історизму (фольклорного та літописного, їх взаємовпливи)” розглядає традицію збереження історичної пам'яті в фольклорі та ранньому літописанні як співіснуючі два типи історизму. Проаналізовано два етапи розвитку історичного мислення, один із яких - історичний фольклор у суспільному русі був попередником другого - літописання. Специфічні архаїчні зв'язки раннього історіописання представлені “етнографічними” мотивами, пов'язаними з певними відголосками міфології, язичництва, магічної практики, соціальних і сімейних відносин додержавного періоду. Частіш за все вони в літописі вторинні за походженням, оскільки потрапляли до нього не із реального досвіду, а скоріш із архаїчної міфо-епічної традиції. У цьому контексті в третьому параграфі розглянута “Міфо-епічна основа початкового історіописання”, вплив якої позначився на історичному світогляді літописця, зокрема в способах організації часу (героїчний, циклічний), простору (центр-периферія, верх-центр-низ) на причинно-наслідкових побудовах, де санкціонований сакральним авторитетом прецедент є початком, зразком для наслідування. Відчуття родової, “отчої” глибини, довічності для Русі багатьох християнських образів виникло не в останню чергу і тому, що вони в процесі християнізації емоційно накладалися на міфологічно звичні давнім русичам архетипи світобачення. Зокрема, протиставлення “свій” - “чужий” належало до світоконструюючих у межах архаїчної міфологічної свідомості, а пізніше перейшло до царини етногеографічного світобачення середньовічної людини. На “свої” і “чужі” літописці поділяли землі та людей, етноси, які їх населяли.

У четвертому параграфі - „Фольклорні основи „слав” розглядається формування писемної традиції вітчизняного історіописання з позицій структуруючої ролі в ньому жанрових форм усної історичної пам'яті. Відзначено тривале співіснування в історичній літературі різних фольклорних форм (наприклад, традиції функціонально приурочених військових і вічових промов, промов послів, тісно пов'язаних із найдавнішими фольклорними жанрами замовлянь, традиційно усталених поздоровлень, побажань, заклинань, клятв), які в Давній Русі в умовах двовір'я не були повністю витіснені канонічними літературними жанрами. Проаналізовано фольклорно-обрядові витоки князівських “похвал”. Зазначається, що розвиток останніх в ПВЛ від прозових й віршованих “слав” обумовлений зміною функціонально-соціологічного призначення фольклорного жанру в літературній (зокрема, житійній) формі.

У п'ятому параграфі - “Світоглядна роль фольклорних джерел у давньоруській історіографії та історіософії” окреслено значну роль міфології, яка побутувала в усній формі і в силу своєї синкретичної природи мала непересічне значення в генезі ідеологічних форм. Тому ефектні міфопоетичні схеми набули особливої актуальності, як зразок, в період формування літописної традиції. Взаємодія християнської книжності з дохристиянською традицією Русі була значним чином обумовлена своєрідним характером перекладу низки архетипів давньої язичницької культури на мову християнського світосприйняття. Хронологічна глибина давньоруської історії значно збільшувалась за рахунок введення до історичного процесу дохристиянського періоду як рівноцінного стосовно усієї наступної історії “хрещеної” Русi. Це виявилось у неприпустимому з точки зору християнського канону прославлянні язичницьких князів; методах циклічного (подібно до природного) сприйняття часу, на чому базувався давньоруський життєвий оптимізм; належному поцінуванні родової традиції, згідно якої діяльність батьків і дідів становила основу “слави” живих нащадків.

Четвертий розділ - „Типологія усних джерел ПВЛ” - складається з чотирьох параграфів.

Перший параграф - “Функціонально-соціологічні засади типологізації усних джерел ПВЛ” присвячено аналізу механізмів творення літописного тексту через осмислення світоглядних уявлень літописців та вплив на них соціально-політичної структури середовища. Для глибшого проникнення у механізми творення літопису, крізь призму світоглядних поглядів літописця та соціальну структуру середовища, в якому створювалась ПВЛ в дисертації було застосовано функціонально-соціологічні засади аналізу фольклору. З метою дослідження різних структурних рівнів усних витоків ПВЛ, особливо ідеологічних аспектів, зроблено спробу їх типологізації за принципом виокремлення фольклорної свідомості окремих етносоціальних груп. Це вимагає урахування соціально-культурного погляду на феномен фольклору як історичного джерела.

У другому параграфі - “Типи усних історичних творів у літописі” простежено трансформацію усних джерел у літературну історичну традицію в процесі творення ПВЛ, що обумовило складність і багатомірність співіснування традиційних фольклорних форм і літературних жанрів. При цьому окремі типи фольклорних історичних творів у ПВЛ (зокрема, історичні перекази і апокрифічні легенди) розглядаються як своєрідні моделі світобачення, яким були притаманні власна логіка і власні закономірності. Для літописця вони досить часто являли собою каркас внутрішньої організації історичного матеріалу.

У третьому параграфі - “Дружинний епос” здійснено аналіз залишків найбільш соціально визначеного фольклору дружинного середовища, виявленого в ПВЛ у різних жанрових формах (родові перекази, дружинна поезія, діалогічні звороти). Їх соціальне забарвлення відбилося передусім в ідеалізації образу князя-воїна та його стосунків з дружиною. Звертає увагу та особлива роль, яку літописці надавали родоводам і дружинним пісням - “славам”.

У четвертому параграфі - “Ступені мотивації використання фольклору в ранньому літописанні” простежено процес переходу від невмотивованої фіксації існуючої міфологічної традиції до вмотивованого використання книжниками наявних традиційних засобів для творення нової історичної концепції. У межах конструкції літописця фольклорні форми дуже часто набирали іншого значення (наприклад, з локальних, родових перекази в межах літопису набирали значення загальноруських), змінювали функцію із вмотивованої (літописцем) до невмотивованої (суспільною свідомістю в якій функціонував текст літопису).

У п'ятому розділі - “Спроба реконструкції ідеологічного аспекту концепції давньоруської історії в ПВЛ” - у п'яти параграфах здійснено інтерпретації усних джерел недатованого вступу ПВЛ під кутом зору світоглядних засад літописця.

Параграф перший - „Історичне підгрунтя усних джерел недатованого вступу ПВЛ й історіософія літописця” містить аналіз космогонічних фольклорних свідчень та вступної частини ПВЛ, недатованість яких не випадкова, оскільки вони виконують однакові завдання - дають установку до майбутніх подій, котрі в сучасній історіографії було б названо “формулюванням передумов”. Фольклорні свідчення недатованого вступу ПВЛ використані літописцем не випадково. У дисертації висловлено припущення, що літописець звернувся лише до тих, які виявились актуальними для вирішення ідеологічних завдань кінця ХІ - початку ХІІ ст. Фольклор, породжений певною епохою, вже відокремлений від початкового середовища та своїх носіїв, був використаний літописцем для творення нової системи світосприйняття, набираючи при цьому нових значень та акцентів.

У другому параграфі - “Апокрифічна легенда про “ходіння” апостола Андрія” аналізується оповідь, що потрапила до літопису на початку ХІІ ст. Вказується, що літописець використовує архетипні уявлення про подорож - “ходіння” “культурного героя” - апостола Андрія для організації певної території з метою окреслити внутрішньополітичне центристське місце Києва та зовнішньополітичне в опозиції Захід - Рим, Південь - Візантія. У контексті літописного тексту легенда зафіксувала початок зміни політичного вектору з Візантії у бік Західної Європи. Висловлюється думка, що організація простору за схемою міфологічної традиції використана літописцем виключно з політичних міркувань. Це підтверджується тим, що монах-літописець не акцентує увагу на місіонерських діяннях апостола Андрія, а використовує його авторитетну постать передусім для санкціонування Києва як столиці слов'янського світу.

У третьому параграфі - “Перекази про заснування Києва” простежено фольклорні засоби, якими літописець стверджує традиційність і давність князівської влади в Києві, доводячи богообраність міста і династії, уособленням котрої у літописі виступив Кий. Давність традиції зображення Києва як традиційного і єдиного можливого культурно-політичного центру Русі літописець підкріплює переказами про Кия, а його невдалу спробу перенести резиденцію тлумачить як мало не фатальну його помилку. Ще яскравіше це змальовано на прикладі Святослава. Не випадково саме Подунав'я було обрано Нестором для протиставлення центризму Києва. У традиційних уявленнях слов'ян Подунав'я здавна було “центром світу”. Фактично в літописі простежується спроба свідомої критики усталеного стереотипу з метою забезпечення політичної стабільності Русі. Для сучасних літописцю князів ці яскраві образи мали обґрунтувати небезпеку перенесення резиденції з Києва до будь-якого іншого місця.

Поряд з темою богообраності Києва як столиці слов'янства розглядається провідне значення полян, котрі очолили процес об'єднання слов'янських племен у державу навколо Києва. Літописець в історичній ретроспективі протиставляє їх оточенню (іншим племенам), яке в подальшому різною мірою схилялося до сепаратизму. На ранніх етапах це виявлялося в конкуренції полянам в об'єднавчих процесах і збереглося у формі певних сепаратистських рухів до часів укладання ПВЛ, а тому підлягало нищівній критиці літописцем. Для цього був залучений фольклорний мотив “примучування” слов'ян-землеробів чужинцями-кочовиками. Але безпосереднім об'єктом примучення в переказі виступили дуліби, нащадки яких на поч. ХІІ ст. заселяли “бунтівні” галицькі землі.

Розгляду цієї проблеми присвячено параграф четвертий - “Перекази про примучення дулібів”. У дисертації висловлено припущення, що в традиційному фольклорному мотиві “примучення” Нестором проголошується в непрямій формі дорікання дулібам, їх певна дискредитація в очах нащадків. Саме дуліби виявились безсилими проти аварів і не змогли захистити своїх жінок від знущань загарбників, що ставить під сумнів обґрунтованість претензій цього племені на зверхність в об'єднавчих процесах. Інші племена піддані менш суворій критиці, але також в цілому схарактеризовані як потенційно нижчі за рівнем розвитку від полян.

Параграф п'ятий - “Перекази про хозарську данину” присвячено розгляду тексту, що міститься в завершальній частині недатованого вступу ПВЛ. Історичний переказ, згідно концепції літописця, методом уведення сакрального обосічного меча символізує появу на ґрунті попередньо окреслених домінант нової сили - соціального військово-купецького прошарку варязького походження, символічним проявом якого виступає обосічний, ймовірно варязький меч. Його поєднання з полянським компонентом створило політичну силу, потенціал якої значно перевищує потенціал будь-яких сусідів, зокрема, хозар.

На підставі проведеного аналізу було зроблено висновок, що в переказ про данину мечами хозарам, за задумом літописця мав: 1) засвідчити появу нової політичної сили в полянському Подніпров'ї, уособленням якої став варязький (пізніше - руський) меч; 2) ствердити потенційну перевагу цієї політичної сили над конкуруючим Хозарським каганатом. В очах сучасників збіг християнського розуміння обосічного меча як “зброї відплати” і “меча” - як символу давньоруської держави на чолі з київською династією, згідно задуму літописця, мав слугувати непорушним аргументом політичних домінант давньоруської державності.

Отже, літопис був набагато складнішим, ніж проста фіксація сучасних йому подій та “народної пам'яті” і, поза сумнівом, був спробою осмислення історії. Тому актуальним для подальших досліджень залишатиметься питання, наскільки послідовно літописець проводив власну інтерпретацію історичних подій у тексті. Сказане особливо стосується недатованої частини літопису, - етногеографічного вступу ПВЛ - покликаного закласти головні ідейні підвалини всієї наступної історії Русі.

Висновки

1. Детальний огляд історіографії досліджень усних джерел ПВЛ дав можливість виявити наявність різних галузевих підходів і методів щодо вивчення їх інтерпретації і констатувати відсутність узагальнюючої аналітичної джерелознавчої розробки. Цей стан речей обумовлений обмеженим використанням сучасних міждисциплінарних засобів комплексного аналізу, пов'язаного з літописом світоглядного феномену. Вирішальний вплив на становлення дослідницьких концепцій ХІХ - ХХ ст. мала внутрішня критика джерел ПВЛ, в основу якої, було покладено позитивістський метод дослідження. В останні роки з'явилась низка вузькофахових досліджень окремих усних джерел ПВЛ, які ґрунтуються на новітніх методах їхнього аналізу. Вважаємо перспективним використання сучасних міждисциплінарних засобів для комплексного аналізу, пов'язаного з літописом світоглядного феномена.

2. У дисертації розкривається поняття та специфіка “усного джерела” давньоруського літописання, яке містить не тільки уривки фольклорних традицій, але й оповіді та спогади сучасників історичних подій.

3. Внаслідок проведеного аналізу з'ясовано, що ПВЛ є унікальною пам'яткою давньоруської історіософської думки, яка не має аналогів за кількістю використаних фольклорних джерел та усних свідчень, а саме: місцевих легенд, родових переказів, дружинних пісень, прославлянь, промов, прислів'їв, приповідок. При цьому фольклорні свідчення виступають одним із активних інструментів творення літопису. В процесі залучення до літопису відбувалась часткова втрата розуміння семантики фольклорних джерел і, як наслідок, введення їх інформації до іншого контексту. Тобто, специфіка усних джерел полягає у самій природі усних, чи то фольклорних або нефольклорних джерел, у можливості кількох структурних рівнів історичної інформативності.

4. На початковому етапі літописання міфологічні свідчення (усні за формою побутування) за відсутності сталої писемної традиції у Давній Русі відігравали роль історичних джерел. Перші літописці, не маючи можливості впорядковувати відомості про давні події за принципом історизму, використовували міфо-епічний метод зображення часу як замкненої системи, широко застосовуючи фольклорні джерела. Незважаючи на стилістичні аналогії початкового літописання з власне “фольклорним” епосом, вони мають різне значення як історичні джерела, відрізняючись і за методами реконструкції історичної дійсності на їх основі.

5. У давньоруському суспільстві ХІ-ХІІ ст. зв'язок літописання з фольклором мав органічний характер. Це пояснюється тим, що їх живили спільні первинні формоутворюючі чинники і середовище -мова - побут. Усні джерела могли давати як матеріал, зміст, так і окремі ідеї для побудови давньоруської історії, почасти їх стилістичне оформлення, вони впливали і на мову.

7. Вважаємо, що в ПВЛ закладалися концептуальні підвалини для формування притаманного давньоруській добі бачення світу в його історичному вимірі. Християнська схема всесвітньо-історичного розвитку одержала в літописі оригінальне витлумачення залучених у ПВЛ писемної (візантійської, болгарської, давньоруської) та усної (місцевої фольклорної та нефольклорної) традицій, з якими під впливом власних світоглядних уявлень й узгоджувалися позиції авторів. При всьому розмаїтті джерельних складових, ПВЛ демонструє високу ідейну цілісність, завдяки наявності в літописі кількох підтекстів - “євангельського” і “власного”, пов'язаного з конкретною ситуацією.

Основні положення дисертації викладені у публікаціях:

1. Москаленко О.С. До питання класифікації давньоруського фольклору // Вісник Київського інституту “Слов'янський університет”. - Вип. - № 7: історія, 2000. - С.114-121.

2. Москаленко О.С. Усні перекази Вишатичів у “Повісті временних літ” // Вісник Київського інституту “Слов'янський університет”. - Вип. № 12: історія, - 2001. - С. 174-185.

3. Москаленко О.С. Усні перекази і рід Вишатичів у “Повісті временних літ” // Київська старовина. - 2001. - № 6. - С. 30-42.

4. Москаленко О.С. Чернігівські князі і тмутороканські відомості “Повісті временних літ” // Література та культура Полісся. - Ніжин, - 2001. - С. 53-57.

Анотація

Москаленко О.С. Усні джерела „Повісті временних літ”. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.06. - історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. - Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2004.

Дисертацію присвячено дослідженню усних джерел “Повісті временних літ” із застосуванням соціально-культурного підходу до феномену фольклору як історичного джерела. Здійснено спробу виокремлення низки ступенів мотивації використання фольклору в ранньому літописанні. Вперше запропонована функціонально-соціологічна методика аналізу фольклору для дослідження усних джерел ПВЛ. Особливе місце приділено виявленню і типологізації фольклорних історичних творів літопису (місцеві легенди, родові та історичні перекази, дружинні пісні, прославляння, промови, прислів'я, приповідки), окресленню специфіки передачі історичної дійсності під кутом зору фольклорного історизму та світоглядного прошарку свідомості літописця. У цьому контексті розглянуто трансформацію усних джерел у літературну історичну традицію, що обумовило багатомірність співіснування в ПВЛ традиційних фольклорних форм і літературних жанрів, використаних літописцем для побудови ідеологічної концепції історії давньоруської державності.

Ключові слова: Давня Русь, „Повість временних літ”, літопис, давньоруське історіописання, усне історичне джерело, фольклорний історизм, інтерпретація джерела, переказ, легенда, літописець.

Annotation

Dissertation to obtain the scientific degree of the candidate of historical sciences on specialization 07.00.06. - historiography, source study and special historical disciplines. - Lviv National I.Franko University, Lviv, 2004.

Dissertation is dedicated to oral sources research of `Story of Temporal Years” including social-cultural approach to the phenomena of folklore historical source. The attempt was made to detail series of motivation stages of folklore usage in the early chronicle writing. It is for the first time when functional-sociological methods of folklore analysis for the research of oral sources of `Story of Temporal Years” were suggested. Revelation and typolization of folklore historical works of the chronicle (local legends, clan and historical narration, songs of the armed source, glorification, speeches, proverbs and sayings) and designation of specific character of historical reality transmission from the point of view of folklore historism and chronicler`s world-outlook section of consciousness take the special place. In this context we considered transformation of the oral sources into literary historical tradition in the process of `Story of Temporal Years” creation, which conditioned complex co-existence of traditional folklore forms and literary genres used by the chronicler to create ideological conception of Old Russian statehood.

We analyzed oral evidences of non-dated part of `Story of Temporal Years” to reveal some peculiarities of Old Russian scribes` world-outlook. Non-dated ethno-geographical introduction of `Story of Temporal Years” formed fundamental ideological direction of the work. Moreover folklore evidences are some of the most active instruments of the work creation.

Key words: Old Russ, `Story of Temporal Years”, chronicle, Old Russian history writing, oral historical source, folklore historism, source interpretation, narration, legend, chronicler.

Аннотация

Москаленко А.С. Устные источники “Повести временных лет”. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.06 - историография, источниковедение и специальные исторические дисциплины. - Львовский национальный университет имени Ивана Франко, Львов, 2004.

Диссертация посвящена комплексному междисциплинарному исследованию устных источников “Повести временных лет” с применением социально-культурного подхода к фольклору как историческому источнику. Рассмотрена традиция сохранения исторической памяти в фольклоре и раннем летописании как сосуществующие два типа историзма. Спецификой фольклора как исторического источника определено своеобразие процесса фиксации информации ее социального осмысления и потенциальная возможность переосмысления в ходе смены системы ценностей.

В диссертации раскрывается понятие и специфика “устного источника” древнерусского летописания, которое включает в себя не только отрывки фольклорных традиций, но и рассказы и воспоминания очевидцев исторических событий, не обличенные в форму “коллективной памяти”.

В работе сделана попытка выявления нескольких степеней мотивации использования фольклора в раннем летописании. Впервые предложена функционально-социологическая методика анализа фольклора для изучения устных источников ПВЛ с целью определения механизмов создания летописи сквозь призму мировоззрения летописца и социальную структуру среды, в которой создавалась летопись.

Охарактеризована специфика фиксации исторической действительности с точки зрения фольклорного историзма и мировоззренческих установок летописцев, использовавших фольклорные источники (местные легенды, родовые и исторические сказания, дружинные песни, „славы”, „речи”, пословицы, поговорки) для создания летописи. В этом контексте рассмотрена трансформация устных источников в литературную историческую традицию, что обусловило многомерность сосуществования в ПВЛ традиционных фольклорных форм и литературных жанров, использованных летописцем для построения идеологической концепции истории древнерусской государственности.

На примере устных источников недатированной части ПВЛ раскрыты некоторые особенности мировоззренческих установок древнерусских книжников. Недатированным этногеографическим вступлением заложено ключевая для летописи идейная направленность произведения. При этом фольклорные источники являлись одним из активных инструментов создания летописи.

Исследована концептуальная основа ПВЛ, отражающая присущее древнерусской эпохи виденье мира в его историческом ракурсе. Христианская схема всемирно-исторического процесса была развита оригинальной трактовкой использованных в ПВЛ письменной (византийской, болгарской, древнерусской) и устной (местной фольклорной и нефольклорной) традиций, с которыми под влиянием собственного мировоззрения согласовывались позиции авторов. При разнообразии источников, использованных летописцами в ПВЛ прослежена идейная целостность текста, обусловленная наличием в летописи нескольких подтекстов изложения и трактовки событий - “евангельского” и “авторского”, актуальных для начала ХII ст.

Ключевые слова: Древняя Русь, „Повесть временных лет”, летопись, древнерусское историописание, устный исторический источник, фольклорный историзм, интерпретация источника, предание, легенда, летописец.

Размещено на Allbest.ru