Країни Центральної Європи в політиці Європейського Союзу (1989 – 2004 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

ГЕРАСИМЧУК Таміла Федорівна

УДК 94 (4-191.2) “1989/2004”

КРАЇНИ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ЄВРОПИ В ПОЛІТИЦІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ (1989 - 2004 рр.)

07.00.02 - всесвітня історія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Київ - 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі всесвітньої історії і міжнародних відносин Інституту історії України Національної академії наук України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор ВІДНЯНСЬКИЙ Степан Васильович, Інститут історії України НАН України, завідувач відділу всесвітньої історії і міжнародних відносин.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, профессор МАЙБОРОДА Олександр Микитович, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, завідувач відділу етнополітики; кандидат історичних наук, старший науковий співробітник КІШ Єва Бернатівна, Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, старший науковий співробітник.

Провідна установа: Дипломатична академія України при Міністерстві закордонних справ України.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

На сучасному етапі розвитку людства відбувається перехід до нового міжнародного устрою, де на зміну непримиренному суперництву двох суспільно-політичних й економічних систем приходять партнерство та співробітництво. Нині, коли східна й західна частини європейського континенту врешті об`єднуються, Європа намагається відігравати провідну роль у системі сучасних міжнародних відносин і стає орієнтиром для багатьох країн і народів. Стабільність і безпека на європейському континенті у XXI ст. значною мірою залежать від успішної інтеграції посткомуністичних країн ЦСЄ, які, здійснивши соціально-економічні й політичні трансформації, стали повноправними членами Європейського Союзу.

Актуальність теми зумовлена як науково-пізнавальними, так і практичними чинниками і, в першу чергу, необхідністю вивчення й узагальнення ряду важливих подій міжнародного життя кінця 80-х - 90-х років ХХ ст. і приєднанням до ЄС десяти нових держав. В цей період на європейському континенті формується єдиний геополітичний простір, не як географічно-територіальне явище, а як культурно-цивілізаційна ідентичність, політична та економічна сила з новою архітектурою безпеки.

Щодо держав Центральної Європи, то з кінця 1980-х років тут відбуваються два небувалі за масштабами процеси: один з них - це притаманна всім країнам глобалізація, а інший - властива лише цьому регіону постсоціалістична трансформація, важливою складовою якої є інтеграція до європейських структур. Звільнившись від комуністичних режимів в 1989 - 1990 рр., центральноєвропейські держави поставили перед собою однакову мету - демократія та ринкова економіка, й розпочали радикальні суспільно-політичні й соціально-економічні перетворення. Немає нічого випадкового в тому, що Польща, Угорщина, Чехія й Словаччина виявилися в першій групі з постсоціалістичних країн, які стали повноправними членами Європейського Союзу. Саме ці країни Центральної Європи і в географічному, і в культурному вимірі ближче до Західної Європи. Традиційно вони перебувають у стані своєрідної з`єднуючої ланки між католицько-протестантським Заходом і православним Сходом. Цілком природнім було їх бажання повернутись в лоно європейської цивілізації. Здійснивши перехід до плюралістичної демократії та ринкової економіки, країни ЦЄ з 1 травня 2004 р. офіційно повернулись до тієї суспільно-політичної й культурологічної ментальної системи, до якої вони завжди належали. Історичний факт приєднання Польщі, Угорщини, Чехії й Словаччини до Європейського Союзу ще раз підтверджує, що період переходу від одного суспільно-політичного та соціально-економічного устрою до іншого вже в минулому, тобто це вже новітня історія цих країн.

Досвід країн ЦЄ заслуговує на вивчення, оскільки вони у порівняно короткий проміжок часу, як інші постсоціалістичні країни, завершили перехідний період і стали повноправними членами ЄС. Комплексне дослідження трансформаційних процесів у країнах ЦЄ, зміни та реалізації їх зовнішньополітичного курсу на інтеграцію до ЄС, еволюції відносин з ЄС має не лише важливе науково-теоретичне, але і практичне значення. Хоча світ і перестав бути двополюсним - “соціально-економічний кордон” між східною й західною частинами континенту продовжує зберігатися. Західні кордони України і є лінією такого поділу. Вивчення й врахування демократичного досвіду країн ЦЄ, їх інтеграції до ЄС, поза всяким сумнівом, може бути корисним для України, яка нині впевнено торує власний шлях у світовій політиці, є вагомим геополітичним фактором міжнародного життя. Саме зараз понад усе важливо для нашої держави, її політичного керівництва знайти додаткові важелі, які могли б вплинути на поглиблення стосунків України з ЄС. Це ще раз підтверджує актуальність даної теми і свідчить про необхідність вивчення досвіду центральноєвропейських держав, наших найближчих західних сусідів і стратегічних партнерів.

Зв`язок роботи з науковими програмами, темами, планами. Дисертаційне дослідження виконане згідно з науковими планами Інституту історії України НАН України, зокрема в рамках теми відділу всесвітньої історії і міжнародних відносин “Європа і Україна: загальне і особливе в культурно-цивілізаційному розвитку та міжнародних взаєминах у ХХ ст.” (державний реєстраційний номер 0199 U 004230).

Територіальні рамки: країни Центральної Європи (Республіка Польща, Угорська Республіка, Чеська Республіка, Словацька Республіка) та Європейський Союз.

Хронологічні рамки теми, що висвітлюється, обумовлені науковою спрямованістю і охоплюють період з 1989 р. до 1 травня 2004 р. Нижня межа співпадає з початком народно-демократичних революцій у Польщі, Угорщині й Чехословаччині. З цього часу в країнах ЦЄ викристалізувався новий зовнішньополітичний курс, основними векторами якого стала інтеграція до європейських структур і поглиблення регіональної співпраці. Верхня межа вказує на конкретні результати країн ЦЄ, що полягають у досягненні ними стратегічної мети - набуття повноправного членства в ЄС.

Мета дослідження полягає у з`ясуванні особливостей формування зовнішньополітичної стратегії країн ЦЄ в нових геополітичних умовах, впливу євроінтеграційного курсу на глибину суспільно-політичних та соціально-економічних трансформацій у країнах ЦЄ і взаємозалежності зовнішньополітичної стратегії, трансформаційних процесів у країнах ЦЄ від східної політики ЄС. З огляду на це, досягнення поставленої мети передбачає послідовне опрацювання та вирішення таких наукових завдань:

проаналізувати значення революційних змін 1989 - 1990 рр. у країнах ЦЄ і розв`язання проблеми блокового протистояння для подальшого розвитку центральноєвропейських держав і всього континенту;

дослідити основні пріоритети зовнішньої політики країн ЦЄ в 1990-х роках та роль субрегіональних об`єднань у їх зовнішньополітичній стратегії;

визначити основні напрями й особливості формування стратегії розширення ЄС на Схід у нових геополітичних умовах, розкрити необхідність і значення інституційної реформи ЄС для процесу розширення на Схід;

проаналізувати основні умови членства країн Центральної Європи в ЄС й особливості їх виконання;

розкрити зміст і значення Європейських угод для країн ЦЄ, простежити переговорний процес між країнами ЦЄ та ЄС і проаналізувати його результати; виділити основні етапи формування відносин між країнами ЦЄ та ЄС впродовж 1989 - 2004 рр.;

висвітлити основні проблеми реалізації пріоритетних форм співробітництва між країнами ЦЄ та ЄС, визначити місце й роль програм допомоги в інтеграції країн ЦЄ;

узагальнити досвід країн ЦЄ на шляху інтеграції.

Об`єктом наукового пошуку є інтеграційні, трансформаційні процеси та геополітичні зміни в центрі Європи, що розпочались наприкінці 80-х років ХХ ст. й продовжуються сьогодні.

Предмет наукового аналізу охоплює особливості формування євроінтеграційного напряму зовнішньої політики країн ЦЄ й еволюцію політики ЄС щодо країн ЦЄ в умовах геополітичних змін на європейському континенті, основи, зміст, особливості та закономірності реалізації євроінтеграційної стратегії країнами ЦЄ.

Методологія дослідження. За допомогою новітніх методологічних підходів і методів стало можливим ґрунтовне висвітлення основних проблем, що постали перед автором у процесі роботи над дисертацією. Орієнтація на оптимальні способи й шляхи досягнення мети сприяла піднесенню ефективності практичних зусиль наукової праці. Системний підхід, на основі якого побудована методологія дослідження, сприяв адекватній постановці наукових завдань і логічно-послідовній стратегії їх розв`язання.

Наукова новизна одержаних результатів є такою:

вперше в сучасній українській історіографії здійснено комплексний конкретно-історичний аналіз процесу повної (з часу поставленої мети до повноправного членства) інтеграції країн ЦЄ до ЄС;

проаналізовано зміну зовнішньополітичного курсу країнами ЦЄ в нових геополітичних умовах і доведено, що євроінтеграційний курс став головним рушієм суспільно-політичної та соціально-економічної трансформації у країнах ЦЄ і мав вирішальний вплив на формування їх зовнішньополітичної стратегії;

визначено й науково обґрунтовано хронологічні рамки та суть етапів інтеграції країн ЦЄ до ЄС, висвітлено особливості розвитку багатосторонніх взаємин між ЄС і країнами ЦЄ, між самими країнами ЦЄ в нових геополітичних умовах;

розкрито основні умови та шляхи членства країн ЦЄ в ЄС і на основі порівняльного аналізу показано особливості виконання країнами ЦЄ “копенгагенських критеріїв” членства;

введено до наукового обігу нові документи і матеріали з досліджуваної проблематики, в тому числі з архівів України, Росії, поточних архівів МЗС України, Польщі, Чехії, Словаччини; з центрів документації ЄС в Україні, Росії; урядові документи і національні програми розвитку країн ЦЄ;

особливу увагу зосереджено на проблемах, які на сучасному етапі актуальні в Україні. Адже після приєднання країн ЦЄ до ЄС Україна має спільний кордон з ЄС. А одним з основних зовнішньополітичних пріоритетів України є інтеграція до європейських структур. Тому вивчення досвіду інтеграції країн ЦЄ - важливе для України.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що вона робить внесок в українську історичну науку, зокрема, в історію міжнародних відносин, завдяки поглибленню і розширенню знань про специфіку розвитку інтеграційних процесів у Європі й особливості участі в них постсоціалістичних країн. Її основні результати можуть бути використані у вивченні й практичній реалізації таких важливих завдань, як розширення співпраці України з ЄС, розвиток білатеральних відносин між Україною й країнами ЦЄ, не тільки як стратегічними партнерами України, а водночас як повноправними членами ЄС. Отримані результати можуть бути використані при написанні навчальних посібників із всесвітньої історії, конкретних досліджень з історії міжнародних відносин, історії країн ЦЄ, у спецкурсах для студентів спеціальностей історія, міжнародні відносини, політологія, а також слугувати основою для написання монографії.

Апробація результатів дослідження. Дисертаційна робота виконувалася в Інституті історії України НАН України та обговорювалася на засіданні відділу всесвітньої історії і міжнародних відносин Інституту історії України НАН України. Основні положення дисертації були викладені автором на 7-ми наукових семінарах та конференціях, в т.ч. 6-ти міжнародних: Всеукраїнській науково-практичній конференції “Теоретичні та прикладні проблеми країнознавства” (24 - 25.04. 2002 р., РІС КіСУ, м. Рівне); ІІІ міжнародній конференції молодих вчених “Україна - Польща: шлях до європейської співдружності” (16 - 17.05. 2002 р., ТДПУ ім. В.Гнатюка, м. Тернопіль); міжнародній конференції “Державне управління в умовах інтеграції України в Європейський Союз” (29.05. 2002 р., УАДУ при Президентові України, м. Київ); міжнародному семінарі “Зовнішня політика України на початку ХХІ століття” (20 - 21.03. 2003 р., РІС КіСУ, м. Рівне); міжнародній науковій конференції “Національно-державне відродження слов`янських народів ЦСЄ крізь призму 85-річчя” (18 - 19.11. 2003 р., ТДПУ ім. В.Гнатюка, м. Тернопіль); міжнародному семінарі “Україна і слов`янський світ: історія і сучасність” (25 - 26.05. 2004 р., РІС КіСУ, м. Рівне); міжнародному семінарі “Геополітичні домінанти країн ЦСЄ на початку ХХІ століття” (11 - 12.04. 2005 р., РІС КіСУ, м. Рівне).

Публікації: зміст, основні положення і результати дисертаційного дослідження викладено у 9 наукових статтях; з них 8 публікацій за темою дисертації у фахових виданнях з історичних наук, що відповідають вимогам ВАК України.

Структура роботи обумовлена метою, завданнями і характером дослідження. Дисертація складається з вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури та додатків. Загальний обсяг тексту дисертації - 311 с., з них список використаних джерел і літератури - 65 сторінок (694 бібліографічні позиції), додатки - 14 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми, розкрито її актуальність, визначено об'єкт і предмет дослідження, сформульовано мету й завдання, подано методологічну основу дисертації, розкрито наукову новизну та практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі - “Джерела, історіографія та методологія дослідження” критично аналізуються архівні й опубліковані документальні матеріали, рівень і стан наукових досліджень проблеми в сучасній зарубіжній та українській історіографії, а також методологічні засади наукового дослідження. Специфіка наповнення кожної з частин джерельної бази залежала, з одного боку - від стану та резонансності стосунків між країнами ЦЄ та ЄС, а з іншого - від особливостей розвитку відносин між ними в нових геополітичних умовах. Джерельна база дисертації містить декілька типів використаних джерел. По-перше, матеріали поточних (електронних) архівів МЗС Польщі, Угорщини, Чехії та Словаччини (велика за обсягом договірна база між ЄС і Польщею, Угорщиною, Чехією, Словаччиною, що дає можливість відстежити й проаналізувати становлення та розвиток відносин між ними); архівних фондів Росії (зокрема, документи Горбачов-Фонду, Державного архіву РФ); України (зокрема, матеріали поточних архівів історико-архівного відділу МЗС України, документи ЦДАГО України). По-друге, нормативні документи (програмні документи парламентів і урядів країн ЦЄ, міждержавні угоди, конституції тощо). По-третє, офіційні матеріали й опубліковані документи інститутів Європейського Союзу (ЄК, ЄР, ЄП): угоди, протоколи, резолюції й висновки, доповіді, постанови, рішення, директиви та інші документи, що стосуються зовнішньої політики ЄС (у тому числі східної). По-четверте, особливу вагу мають статистичні та аналітичні матеріали. На увагу заслуговують протоколи засідань і рапорти Європейської Комісії, повідомлення прес-служб дипломатичних відомств, повідомлення інформаційних агентств тощо). По-п`яте, особливу цінність для дисертаційної роботи складають мемуари, спогади державних і політичних діячів, де автори не лише описують події, в яких вони були безпосередніми учасниками, а й дають свої власні оцінки процесів, що відбувалися на континенті протягом 1989 - 2004 рр.

Значний акцент у дисертаційній роботі зроблено на міждержавні договори центральноєвропейських країн з ЄС на урядовому, міжвідомчому рівні, а також на програмні документи парламентів і урядів. На основі історико-порівняльного аналізу, з одного боку - вищезгаданих джерел, а з іншого - документів ЄС, автор ретельно відстежує еволюцію відносин між країнами ЦЄ та ЄС протягом останнього десятиліття, політику та діяльність владних структур. І це не випадково, адже саме ці структури мали великі повноваження і несли відповідальність за створення необхідних умов для економічного процвітання та демократичного розвитку країн і в кінцевому результаті - їх інтеграції до ЄС. В даному контексті важливими є документи: польські - “Національна стратегія інтеграції” (Narodowa strategia integracji), “Стратегія розвитку польської співпраці” (Strategia Polskiej Wspуіpracy na rzecz rozwoju) і “Стратегія національної безпеки Республіки Польщі” (Strategia Bezpieczeсstwa Narodowego Rzeczypospolitej Polskiej); угорські - “Програма національного оновлення” (A nemzeti megujhodбs progrбmja), “Програма перебудови угорської економіки. Стабілізація та конвертованість” (A magyar gazdasбg бtallбnak йs fejlodйsenek programja. Stabilizaciу йs konvertiblitas), “Програма уряду Меддєші” (Magyarorszбg kormбnya. Az elsц szбz nap programja. A Medgyessy kormбny programja); чеські - “Національна програма підготовки Чехії до членства в ЄС” (Nбrodnн program pшнpravy ИR na иlenstvн v EU), “Національна стратегія регіонального розвитку” (National Strategy for Regional Development); словацькі - “Національна програма адаптації” (“National Programme for the Adoption of the Acquis”) та інші. У програмних документах простежується спільна мета: євроінтеграційний курс і подолання економічної кризи.

Важливу частину джерельної бази дисертаційного дослідження складають неопубліковані архівні матеріали, які вперше вводяться автором до наукового обігу. Безперечну важливість мають документи ДАРФ (фонд 89, опис 8, 9), що містять інформацію посольства СРСР у Польщі про оцінку подій у Східній Європі. Науковий інтерес викликають документи архіву Горбачов-Фонду (фонд 1, опис 1), зокрема інформація щодо формування принципово нового типу взаємовідносин між країнами блоку та поглиблення співробітництва в умовах перебудови в СРСР. Не менш важливі й цікаві джерела опрацьовано у ЦДАГО України. Автором вперше введено в науковий обіг директивні матеріали ЦК КПРС із загальних питань ідеологічної роботи напередодні та в період демократичних революцій, перших вільних виборів у країнах ЦЄ (1989 - 1990 рр.). У фонді 1, опису 32, ч. ІІІ особливу зацікавленість викликала інформація Генконсульства СРСР у Братиславі та Кракові, постійного представництва у Відні, що містить аналіз соціально-економічного й політичного становища у Чехо-Словаччині й Польщі на початку 1990 р. Заслуговують на увагу резолюції, постанови, звернення, заяви конференцій, зборів трудових колективів, окремих громадян з аналізом соціально-політичного та економічного життя в країнах ЦЄ; доповідні записки відділів зарубіжних зв`язків; дипломатичне листування, що включає аналіз міжнародних та міжнаціональних відносин у цих країнах на початку 1990-х років. Автором опрацьовано матеріали з поточних архівів історико-архівного відділу МЗС України. Проаналізовано документи фонду “Справи постійного зберігання за 1988 - 1999 рр.” (справа №700 “Довідка по країнах”). Переважно це аналітичні довідки, аналіз офіційної преси країни перебування, виступи перших посадових осіб країн ЦЄ, листи посольств України до МЗС України, що містять інформацію про події у ЦЄ протягом першої половини 1990-х років.

Автором використано як “традиційні” (друковані) джерела, так і електронні публікації офіційних документів ЄС. Серед друкованих видань важливе місце займає “Офіційний журнал Європейського Союзу” (до 2001 р. - “Офіційний журнал Європейських Співтовариств”), який щоденно відтворює зміст правотворчої діяльності ЄС. Широко використаним при написанні роботи є “Бюлетень Європейського Союзу”. В Центрах документації ЄС у Києві, Варшаві, Москві автором опрацьовано документи, які дають можливість прослідкувати еволюцію відносин країн ЦЄ з ЄС. Репрезентативність джерельної бази дозволяє в повній мірі дослідити особливості розвитку взаємовідносин між ЄС та країнами ЦЄ.

Історіографія теми включає значний за науковим спектром і обсягом масив літератури, що в основному висвітлює процес розширення ЄС на Схід, його східну політику, трансформаційні процеси в країнах ЦЄ. Принциповим є поділ наукових робіт на два основні масиви: 1) згідно з належністю до конкретних національно-державних наукових шкіл; 2) за тематично-дисциплінарним і хронологічним принципом. Окрім того, наукові праці з даної проблематики класифіковано таким чином: по-перше, це монографії, колективні роботи українських і зарубіжних вчених. У сенсі їх аналізу вважаємо за доцільне виокремити праці: а) російських, б) польських і чеських, в) інших західних вчених, г) українських вчених; по-друге, матеріали науково-практичних, міжнародних конференцій, симпозіумів, міжнародних з`їздів істориків, славістів тощо; по-третє, газетні та журнальні публікації. Порівняльний історіографічний аналіз наукових досліджень зроблено за основним структурним принципом: а) конкретно-історичні та інші країнознавчі роботи з проблем європейської інтеграції та постсоціалістичної трансформації 1990-х років у країнах ЦЄ; б) узагальнюючі дослідження з новітньої історії регіону ЦЄ та Європи; в) концептуальні науково-теоретичні та методологічні праці щодо системних суспільно-політичних перетворень на перехідному етапі постсоціалістичної трансформації.

Українська історична наука тривалий час досить продуктивно досліджувала проблеми польської, угорської, чехословацької історії та розвиток двосторонніх зв`язків з Україною. Під егідою Інституту історії України НАН України в період 1970 - 1980 рр. в Україні склалася своєрідна історична школа вивчення інтернаціональних, дружніх зв`язків українського народу з народами ЦСЄ, представлена публікаціями С.В. Віднянського, І.М. Кулинича, І.М. Мельникової, П.С. Соханя та інших дослідників. Становище кардинально змінилося на початку 90-х років, коли з відродженням Української держави розпочався новий період в історії українського народу. Утворення й інституціалізація незалежної України, зовнішньополітична орієнтація на Захід сприяли активізації досліджень із питань європейської інтеграції. Актуальність та значимість проблеми, розширення ЄС на Схід, що відбулося в травні 2004 р., стає об`єктом уваги науковців, політиків, дипломатів та широкої громадськості. Але рівень вивчення теми дисертаційного дослідження в сучасній українській історіографії залишається поки-що недостатнім. У вітчизняній історичній науці немає цілісного дослідження, де на основі системного підходу та порівняльного аналізу було б показано зміну зовнішньополітичного курсу країнами ЦЄ в умовах посилення глобалізації світу, реалізацію євроінтеграційної стратегії країнами ЦЄ, взаємозалежність зовнішньополітичної стратегії, трансформаційних процесів у країнах ЦЄ від східної політики ЄС і навпаки. Як результат - трансформація їх у якісно нові суб`єкти міжнародного життя, яким став ЄС - 25. Це є новим у сучасній українській історіографії.

На середину 1990-х років з`являлися лише окремі наукові розвідки щодо джерел формування зовнішньополітичних стосунків між країнами ЦЄ та ЄС, процесу двохстороннього співробітництва. Проблемними й ґрунтовними є наукові праці С. Віднянського, І. Вовканича, Т. Возняка, Б. Гудими, О. Дергачова, Б. Забарка, В. Замятіна, Г. Зеленько, Є. Кіш, О. Ковальової, В. Колесника, В. Копійки, О. Майбороди, І. Мельникової, Ю. Мовчана, С. Мотрук, І. Сюська, В. Посельського, В. Приходька, Д. Ткача, С. Трояна, І. Устича, С. Федуняка, С. Фоміна, О. Чучки, Г. Яворської та інших. Однак, вони здебільшого присвячені вивченню окремих питань. У другій половині 1990-х - початку 2000-х років кількість публікацій з даної проблеми суттєво зросла. Були опубліковані перші спеціальні історичні статті та монографії з проблем постсоціалістичних перетворень у центральноєвропейських країнах і становлення двосторонніх відносин цих країн з Україною (Л. Гайдуков, І. Гойло, Л. Губерський, О. Ковальова, В. Литвин, Р. Постоловський, В. Приходько, О. Санжаревський, Т. Сергієнко, І. Сюсько, С. Троян, Ю. Юрійчук). Становлення системи нового світового порядку аналізує В.Газін. Етнополітичні аспекти взаємин багатобічно досліджує О. Майборода.

Підвищення інтересу українських вчених до історії європейської інтеграції загалом та перспектив вступу країн ЦЄ до ЄС, зокрема, стало помітним лише з 2001 р., коли почав підсумовуватися десятирічний досвід міжнародних зв`язків України, а також геостратегічні інтереси України у регіоні ЦСЄ. В такому ракурсі розглядають інтеграційні процеси в Європі С. Віднянський, Б. Гуменюк, О. Горенко, В. Литвин, А. Мартинов, І. Мельникова та деякі інші вчені-історики у роботах, присвячених зовнішньополітичній діяльності України в 1991-2001 рр. Зокрема, в Інституті історії України НАН України було підготовлено ґрунтовну двохтомну анотовану історичну хроніку “Україна і Європа” й анотовану історичну хроніку міжнародних відносин “Зовнішня політика України в умовах глобалізації (1991 - 2003), де міститься узагальнений хронологічний матеріал з історії країн ЦЄ (1989 - 2000 рр.) і характеристика розвитку міжнародних відносин у регіоні. Окрім того, публікації по даній проблематиці зібрано в міжвідомчому збірнику наукових праць Інституту історії “Міжнародні зв`язки України: наукові пошуки й знахідки” (Випуск 7, 10, 12, 13). Є ряд публікацій і у “Науковому віснику Дипломатичної академії України “Українська зовнішня політика: десять років незалежності” (випуски 1 - 10), “Актуальних проблемах міжнародних відносин” Інституту міжнародних відносин КНУ ім. Т.Г. Шевченка, науковому щорічнику “Україна дипломатична” тощо.

Історичний екскурс у взаємини ЄС із країнами ЦЄ зробили у декількох роботах В. Копійка й Т. Шинкаренко. Одним із перших вітчизняних навчальних видань є їх колективна праця “Європейський Союз: заснування й етапи становлення”. На окрему увагу серед досліджень процесу розширення ЄС на Схід заслуговує монографія В.Копійки “Розширення Європейського Союзу. Теорія й практика інтеграційного процесу”, де подано комплексне дослідження історичних та сучасних аспектів розширення ЄС, висвітлено стан та перспективи розширення на Схід. Але у названих працях автори залишають поза увагою проблеми реалізації євроінтеграційної стратегії країнами ЦЄ та її залежність від політики ЄС і розвитку багатосторонніх відносин з ЄС. Значний науково-теоретичний і практичний інтерес представляє монографія Д.Ткача “Сучасна Угорщина в контексті суспільних трансформацій”, де на основі аналізу угорських джерел та літератури досліджено політичні трансформації в Угорщині наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст., стратегічні пріоритети зовнішньої політики країни. Під егідою Львівського національного університету ім. І.Франка у 2001 р. було опубліковано першу в Україні ґрунтовну “Історію Центрально-Східної Європи” за редакцією Л.Зашкільняка від найдавніших часів до сучасності, де стисло відображено і розвиток країн ЦЄ в 1990-ті роки.

Інтеграцію країн ЦЄ до ЄС більш інтенсивно, ніж історична наука, вивчає молода політична наука України. Сформувалася українська історико-політологічна школа дослідження міжнародних відносин. На сторінках часописів “Політика і час”, “Політична думка”, “Розбудова держави”, “Нова політика”, “Людина й політика” та інших публікувалася низка робіт із питань інтеграції країн ЦСЄ до ЄС, двохсторонніх відносин центральноєвропейських країн з Україною та глобальних міжнародних відносин.

Важливе місце у вивченні даної проблематики займає російська історіографія. Найбільш вагомим доробком із проблеми стало трьохтомне колективне видання вчених Інституту міжнародних економічних і політичних досліджень РАН “Центрально-Східна Європа в другій половині XX століття”. В першій частині третього тому монографії акад. А.Нєкіпєлов, д.і.н. І. Орлик, д.і.н. Б. Шмельов та ін. на основі праць західних вчених аналізують постсоціалістичну трансформацію в країнах ЦСЄ 1990-х років загалом, а в другій частині цього ж тому - в кожній окремо взятій країні. На увагу заслуговує праця вчених Інституту слов`янознавства РАН В.Волкова, Е. Задорожнюк, Ю. Новопашина, Н. Коровіциної “Центральна Європа в пошуках нової регіональної ідентичності”, де автори розкривають тенденції до нової внутрішньорегіональної ідентифікації у регіоні ЦЄ. Ю. Новопашин розглядає особливості політичного ландшафту країн ЦСЄ в 90-х роках, справедливо зазначаючи, що політична система посттоталітарних суспільств повернула свій справжній, тобто суто політичний, зміст. Подібного підходу дотримується і вчена-історик Е. Задорожнюк. Відомий російський історик Н. Коровіцина у працях “Соціокультурні трансформації другої половини ХХ ст. у країнах Центральної та Східної Європи”, “З Росією і без неї: східноєвропейський шлях розвитку” значної ваги надає проблемам суспільної трансформації та модернізації у країнах Центральної Європи. Вагомим доробком є колективна монографія вчених Інституту Європи РАН Ю. Борка, О. Буторіної та інших, “Європа: вчора, сьогодні, завтра” за редакцією директора Інституту, академіка Н.Шмельова. Не менш важливою є фундаментальна праця першого посла СРСР в ЄС В.Шемятенкова “Європейська інтеграція”. На рубежі віків побачила світ колективна монографія “Європейський Союз на порозі ХХІ століття: вибір стратегії розвитку” за ред. Ю. Борка та О. Буторіної. Професор Ю.Борко, директор Центру досліджень європейської інтеграції РФ, є автором і таких монографій: “Спільний європейський дім: що ми про нього думаємо?”, “Європейський Союз: поглиблення та розширення інтеграції”, “Від європейської ідеї до єдиної Європи” та ін. При аналізі даної проблематики загальною тенденцією є висвітлення ролі ЄС в інтеграційному процесі, а роль країн ЦЄ, їх реакція на вимоги ЄС у певній мірі ігнорується.

Нерівномірність соціально-економічної та політичної трансформації у країнах ЦЄ висвітлюють вчені Ю. Щербакова, Л. Ликошина, Ю. Ігрицький, Л. Шаншиєва, Є. Гуськова та інші у проблемно-тематичних збірниках “Країни Центральної й Східної Європи на порозі ХХІ ст.”, “Процеси демократизації у Східній Європі”, “Новий соціальний задум Східної Європи”. Цікавою й актуальною в контексті дослідницької проблематики є монографії: “Країни Центральної й Східної Європи на шляху в Європейський Союз” за ред. Н. Кулікової, “Розширення ЄС на Схід: передумови, проблеми, наслідки” за редакцією Н. Арбатової. На проблемах європейської інтеграції зосереджують увагу й такі російські дослідники як: Л. Глухарьов, Н. Говорова, Є. Горбатова, Р. Євстегнєєв, Б. Желіцкі, І. Іванов, Н. Кавешніков, М. Каргалова, І. Кривогуз, О. Майорова, А. Торкунов, А. Чубар`ян, П .Циганков та інші. Актуальні публікації з даної проблематики зустрічаються в російських періодичних виданнях, таких як “Международная жизнь”, “Мировая экономика и международные отношения”, “Россия и современный мир”, “Современная Европа”, “Свободная мысль” та інших.

Автор широко проаналізувала польську й чеську історіографію. Чи не найбільшої ваги даній проблемі надають польські вчені-міжнародники. Так історик А. Маршалек у працях “З історії європейської міжнародної інтеграції”, “Європейська інтеграція” та інших значну увагу надає євроінтеграції країн ЦЄ. Вагомим внеском у вивчення даної проблематики є праця проф. Х. Тендери-Влащук “Розширення Європейського Союзу на Схід”. В центрі уваги вченої - основні проблеми, що виникли на шляху інтеграції Польщі в порівнянні з іншими країнами ЦЄ. Але, на жаль, в даних працях автори не аналізують програмні парламентські й урядові документи, в яких і визначено основні шляхи досягнення членства в ЄС. Спробу комплексного дослідження процесу переходу до демократії у Польщі, Угорщині, Чехії та Словаччині зроблено польськими вченими А. Антошевським і Р. Хербутом у праці “Перехід до демократії країн Центральної й Східної Європи в порівняльній перспективі”. Динаміку структурних змін у країнах ЦЄ аналізує З. Загурський у працях “Структурні бар`єри трансформації та інтеграції”, “Трансформаційне суспільство” та інших. Фундаментальним дослідженням є двохтомна праця Єжи Клочовського “Історія Центрально-Східної Європи”, де також аналізується проблема системних змін у країнах ЦЄ протягом 90-х років ХХ ст. Досліджують дану проблематику і такі польські вчені як: А.Степець-Кучицька, А. Гарасімович, П. Калька, С. Конопацкі, Я. Купчак, Б. Муха-Лєшко, Ґ. Колодко, Р. Сухоцька, Є. Бояр, З. Дроздовіч, Р. Стемпловські, Й. Кукулка, В. Малeндовські, Ч. Мойсєвіч та інші. Не стоять осторонь даної проблематики і чеські дослідники. В. Пречан, П. Друлак, Я. Вечернік, Р. Викліцки, Л. Ровіна, В. Леска, В. Клаус та інші аналізують процеси демократизації у країнах ЦЄ та проблеми їх інтеграції до ЄС. Проблемі інтеграції до ЄС останнім часом багато уваги надається на шпальтах центральної і регіональної преси центральноєвропейських країн (польської - “Річ Посполита”, “Впрост”, “Газета виборча”, “Поліс”, “Політика”, “Погляд політичний”, “Погляд західний”, “Нове економічне життя”, “Солідарність”, “Право і життя” та інші; чеської - “Міжнародні зв`язки”, “Юрист” та інші).

У західній історіографії з дисертаційної проблематики фундаментальним є дослідження західного вченого, румуна за походженням, Марка Мареско “Розширення Європейського Союзу. Відносини між ЄС і Центрально-Східною Європою”. Автор багатобічно досліджує проблеми інтеграції країн ЦЄ до ЄС і у працях “Європейські угоди: нова форма співпраці між ЄС та країнами ЦСЄ”, “Асоціативне членство, співпраця, “передвступна” та “вступна” стратегія у розширенні Європейського Союзу. Відносини ЄС із країнами Східної Європи”. Спробою пояснити причини падіння комуністичних режимів у країнах Центральної Європи є монографія американського історика В.Тисменяну “Поворот у політиці: Східна Європа від Сталіна до Гавела”. Однією з найпопулярніших у західній науці є праця А. Пшеворського “Демократія та ринок. Політичні й економічні реформи в Східній Європі”, де автор акцентує увагу на ролі “радянського чинника” у процесах демократизації на пострадянському просторі. Ґрунтовно висвітлює сфери діяльності Євросоюзу британський професор Філіп Тоді у праці “Нарис історії Європейського Союзу”, аналізуючи і процес розширення ЄС на Схід. З подіями 90-х років ХХ ст. в регіоні ЦСЄ знайомить нас синтетична історія Центрально-Східної Європи знаного американського славіста П.Вандича “Ціна свободи. Історія Центрально-Східної Європи від Середньовіччя до сьогодення”. Певний інтерес становлять праці західних вчених, що презентують своєрідну дискусію з проблем європейської тематики. Серед них Річард Керні, А. Інотаї, Р. Сідельман, А. Рудка, Є. Кукан, Г. Клемент, Д. Геген та інші. Проблеми інтеграції центральноєвропейських країн до ЄС не залишились поза увагою найвідоміших західних вчених З. Бжезінського, Ж.Б. Дюрозеля, П. Кальвокорессі, Г. Кісінджера Д. Нормана, які системно досліджують ці проблеми.

Для аналізу різноманітних за характером джерел і наукової літератури з даної проблематики були використані нові методологічні підходи. У контексті досліджуваної теми важливе значення мали принципові зміни в методології української історичної науки за минуле десятиліття, де відбувся кардинальний перелом. В концептуальному ключі методологія дослідження ґрунтується на засадах політичного реалізму, як чільного теоретичного підходу до розуміння й аналізу процесу інтеграції країн ЦЄ до ЄС і діяльності ЄС на міжнародній арені у якості одного з головних акторів і суб'єктів. Основними підходами дисертаційного дослідження є системний, діалектичний, конкретно-історичний і міждисциплінарний. Системний підхід полягає у цілісному сприйнятті міжнародних відносин і в трактуванні ЄС як системи визначеного рівня зі складною організаційною структурою, динамічними внутрішніми взаємовідносинами (інституційна реформа) і зовнішніми зв'язками із системами нижчого рівня, або підсистемами (країнами-кандидатами на вступ до ЄС - Польщею, Угорщиною, Чехією й Словаччиною) та їх об`єднаннями (Вишеградською групою, ЦЄІ). Важливими єднальними компонентами взаємозв'язку систем виступає східна політика ЄС та євроінтеграційний вектор зовнішньої політики країн ЦЄ, кінцевою метою якого стала їх інтеграція до ЄС, а відтак - трансформація обох систем у систему з новими параметрами, якою і став ЄС - 25. Діалектичний підхід робить можливим сприйняття ЄС як динамічної системи, що перебуває в стані руху та розвитку, зумовленому її внутрішніми суперечностями, у постійній зміні: від економічного об`єднання “шести” до економічного, політичного союзу “двадцяти п`яти”. На основі конкретно-історичного підходу здійснено дослідження історичних етапів розвитку європейських інтеграційних процесів. На основі міждисциплінарного підходу на стику наук проведено аналіз механізму інтеграційних процесів, формування інституційних структур, економічної й політичної стратегії розвитку, як ЄС, так і країн ЦЄ.

Дисертаційна праця виконана на основі принципів структурування, історизму, наукової об`єктивності, історичного плюралізму. Застосування синтезу історичних і логічних методів забезпечує конкретно-історичний характер дослідження в реальних часових (90-і роки ХХ ст.) та просторових рамках (країни Центральної Європи та ЄС). На теоретичному рівні дослідження особливе значення мають методи індукції, дедукції, аналізу та синтезу. На емпіричному рівні дослідження ґрунтується на використанні таких методів, як спостереження, історико-порівняльний, аналіз документів, статистичний метод.

У другому розділі - “Нові геополітичні реалії на європейському континенті в умовах глобалізації (1989 - 1990-ті рр.)” проаналізовано перехід сучасного світу до нового міжнародного устрою, де на зміну непримиренному суперництву двох суспільно-політичних та економічних систем приходять партнерство і співробітництво. Висвітлено, з одного боку, вплив геополітичних змін на європейському континенті на глобалізацію і трансформацію всієї системи міжнародних відносин, а з іншого - вплив глобалізації на розвиток європейських інтеграційних процесів. Революційні зміни, що відбулися в країнах ЦЄ на рубежі 80-х - 90-х років ХХ століття, відкрили нові перспективи й шляхи розвитку європейського континенту. Завершення “холодної війни” та дезінтеграція СРСР надали унікальний шанс для зближення країн Центральної Європи з ЄС. Нові геополітичні реалії вплинули на зміну зовнішньополітичного курсу країнами ЦЄ: розпочалась переорієнтація їх з раніше пріоритетних політичних і економічних відносин з СРСР / Росією на країни Заходу, перш за все ЄЕС / ЄС. Після перших вільних виборів 1989 - 1990-х років країни ЦЄ почали формувати нову систему зовнішньополітичних пріоритетів, основними складовими якої стала інтеграція до європейських і євроатлантичних структур. Євроінтеграційний напрям зовнішньої політики визначав стратегію розвитку країн ЦЄ протягом 1990-х років. На період підготовки до вступу в НАТО та ЄС основними пріоритетами зовнішньої політики було приєднання до Ради Європи, участь у субрегіональних об`єднаннях, таких як Вишеградська група, Центральноєвропейська ініціатива та участь у Центральноєвропейській зоні вільної торгівлі (CEFTA).

У третьому розділі “Східна політика ЄС в умовах геополітичних змін на континенті (1993 - 2004 рр.)” дано коротку характеристику історичного розвитку ЄС та особливостей процесу розширення на Схід, що відбулось у 2004 р. Розширення 2004 р. мало відмінні від попередніх розширень особливості, а саме: масштабність розширення; низький рівень економічного розвитку країн-кандидатів та добробуту населення; проблеми розширення накладалися на проблеми реформування інститутів ЄС; розширення проходило в умовах глобалізації, яка диктує свої закони у сфері економіки. Розвиток ЄС у “східному напрямку” поставив перед ним безпрецедентну в теоретичному і практичному плані проблему, що стосувалась можливостей та механізмів здійснення інтеграції високорозвинутих країн з відносно відсталими країнами, які знаходились в процесі системної трансформації. На початку 90-х років перед ЄС постали такі основні проблеми: 1) визначити та юридично оформити основні принципи приєднання країн ЦЄ; 2) провести інституційну реформу; 3) знайти фінанси для надання допомоги країнам-кандидатам; 4) змінити деякі напрямки політики, в першу чергу Спільної сільськогосподарської політики й політики економічного та соціального єднання.

Проаналізовано основні умови членства в ЄС, що прийняті на саміті Європейської Ради в Копенгагені 21 - 22 червня 1993 р. Приєднання країн ЦЄ до ЄС обумовлено такими критеріями: 1) стабільність функціонування національних інститутів, що забезпечують демократію, верховенство закону, права людини і захист інтересів національних меншин; 2) наявність ринкової економіки, що склалась і функціонує та здатність конкурувати і витримати тиск ринкових сил на внутрішньому ринку Євроспільноти; 3) готовність прийняти на себе в повній мірі зобов'язання, пов'язані з членством в ЄС, включаючи визнання цілей політичного, економічного та валютного союзу. Після рішень Копенгагенського саміту країни ЦЄ подали офіційні заявки на вступ до ЄС. Власне з цього часу країни ЦЄ займають не лише певне місце у зовнішній політиці ЄС, а виділяється окремий напрям його політики, що отримав назву “східна політика ЄС”. Відбувся якісний перелом у відносинах країн ЦЄ з ЄС, оскільки з боку ЄС було визначено основні стратегічні завдання для країн-кандидатів. Наступний важливий крок зроблений на Ессенському саміті 9 - 10 грудня 1994 р., де була прийнята програма сприяння країнам-кандидатам у підготовці до вступу - “Стратегія підготовки до членства”, або “передвступна” стратегія”. Дана стратегія складала зміст “східної політики” ЄС у 1990-ті роки і включала чотири основні етапи: Європейські угоди; багатосторонній структурований діалог; підготовка асоційованих країн ЦЄ до інтеграції у Єдиний внутрішній ринок ЄС, що регламентувалась Білою книгою (1995 р.); фінансова допомога країнам ЦЄ.

Розкрито основні проблеми інституційної реформи ЄС. Наднаціональні організації та інститути, які виникли на підставі міжнародних угод, привели до такої інтеграції в галузі політики й економіки, яких Європа ще, не знала у своїй історії. Інститути Союзу пройшли фази становлення та розвитку і на сьогоднішній день діють достатньо ефективно. ЄС є винятковим рідкісним наднаціональним інститутом, рішення якого є обов'язковими для всіх держав-членів.

У четвертому розділі - “Реалізація євроінтеграційної стратегії країнами Центральної Європи (1991 - 2004 рр.)” проаналізовано значення Європейських угод для країн ЦЄ. Угоди з Польщею та Угорщиною набули чинності 1 лютого 1994 р., з Чехією та Словаччиною - 1 лютого 1995 р. Вони стали новими формами договірних відносин й інструментом спільної зовнішньої політики ЄС щодо цих країн. Угоди включали положення про політичний діалог, вільний рух товарів, переміщення людей, послуг та капіталу, економічне, культурне та фінансове співробітництво. З підписанням Європейських угод, набуттям країнами ЦЄ статусу асоційованих членів і прийняттям “копенгагенських критеріїв” членства було започатковано процес приєднання Польщі, Угорщини, Чехії й Словаччини до ЄС.

Процес інтеграції країн ЦЄ до ЄС невіддільний від внутрішніх трансформаційних процесів, які проходили в контексті “повернення до Європи” і виконання країнами ЦЄ “копенгагенських критеріїв”, які складали основу для визначення рівня готовності країн-кандидатів до вступу в ЄС. Готовність країн-кандидатів на вступ визначалася на основі звітів, що подані у Європейську Комісію МЗС, Комітетами з питань європейської інтеграції країн-кандидатів, також на основі експертних оцінок спостерігачів від ЄС, резолюцій Європарламенту, статистичних даних міжнародних фінансових інститутів. На основі оцінок економічного розвитку та зрілості демократичних систем у країнах-кандидатах (подані ЄК), на саміті ЄР у Люксембурзі (12 - 13 грудня 1997 р.) Польща, Угорщина, Чехія разом з Естонією, Словенією й Кіпром, були включені до “першої хвилі” розширення. В березні 1998 р. ЄС розпочав з ними переговори про вступ. Геополітичні реалії, що пов`язані з подіями в Косово (1999 р.), вплинули на зміну стратегії розширення ЄС. На саміті ЄР у Гельсінкі в грудні 1999 р. була ухвалена “нова стратегія” розширення і прийнято рішення про початок 15 лютого 2000 р. переговорів про вступ з Словаччиною, Латвією, Литвою, Болгарією, Румунією та Мальтою. Процеси розширення й поглиблення інтеграції набули особливого звучання після терористичних актів в США 11 вересня 2001 р., що показали важливість гарантій як зовнішньої, так і внутрішньої безпеки ЄС. Не зважаючи на всі труднощі, що супроводжували процес розширення, у грудні 2002 р. на саміті ЄР у Копенгагені було прийнято політичне рішення про приєднання в травні 2004 р. 10 нових країн-кандидатів. Укладену в межах ЄР Угоду про приєднання було передано до Європейського Парламенту й офіційно підписано 16 квітня 2003 р. в Афінах. Польща, Угорщина, Чехія й Словаччина разом з Латвією, Литвою, Естонією, Словенією, Мальтою й Кіпром з 1 травня 2004 р. стали повноправними членами ЄС. Оскільки дискусії про те, скільки років буде потрібно “новим” країнам-членам ЄС щоб наздогнати “старих” країн-членів ЄС, і надалі тривають у суспільстві - в черговий раз визначальним став політичний чинник. Проаналізувавши реалізацію країнами ЦЄ інтеграційної стратегії, визначено етапи розвитку відносин з ЄС, зазначено про основні проблеми повноправного членства країн ЦЄ в ЄС.

У результаті проведеного наукового дослідження автор виносить на захист наступні висновки і положення:

В регіоні Центральної Європи з кінця 1980-х років одночасно розвиваються два, небувалі за масштабами і темпами процеси: один з них - притаманна всім країнам і регіонам світу глобалізація, а інший - властива лише цьому регіону постсоціалістична трансформація, важливою складовою якої є “повернення до Європи” країн і народів регіону, їх приєднання до загальноєвропейського інтеграційного процесу. З одного боку, глобалізація була й залишається важливим каталізатором постсоціалістичної трансформації, а з іншого боку, глобалізації не існувало б, принаймні у таких масштабах і з таким динамізмом, якби в цьому процесі не брав участі, до того відокремлений і замкнутий, так званий “світ соціалізму”, в тому числі й країни Центральної Європи.

Обвал авторитарно-тоталітарних політичних устроїв у країнах ЦЄ призвів до зміни їх зовнішньополітичного курсу й був лише початком складного й тривалого процесу перетворень в усіх галузях суспільних відносин, що отримав назву системної трансформації. Результатом демократичних революцій стали не тільки кардинальні суспільно-політичні та соціально-економічні зміни в державах ЦЄ, але і зміни принципового характеру в системі міжнародних відносин. Біполярний світ перестав існувати й на зміну прийшла нова система міжнародних відносин, яка продовжує динамічно формуватись. Закінчення “холодної війни” не привело до відмирання обох блокових систем. Навпаки, після розпаду РЕВ та ОВД у нових геополітичних умовах зберегли свою роль інститути західноєвропейського (ЄС, ЗЄС, Рада Європи) та євроатлантичного (НАТО) співробітництва. Перед ними постало завдання визначити свою нову роль у вирішенні проблем розвитку європейського континенту, а також у формуванні відносин із посткомуністичними країнами.

Розв`язання проблеми блокового протистояння між Заходом і Сходом сприяло формуванню країнами ЦЄ системи нових зовнішньополітичних пріоритетів. Вирішальний вплив мав євроінтеграційний курс, який став головним рушієм суспільно-політичної та соціально-економічної трансформації у центральноєвропейських країнах. Стратегічний зовнішньополітичний курс на інтеграцію в європейський політичний, економічний, правовий простір характеризувався послідовністю й цілеспрямованістю, а реалізація євроінтеграційної стратегії стала головним завданням розвитку країн ЦЄ протягом 1990-х років. На період підготовки до вступу в НАТО та ЄС основними пріоритетами зовнішньої політики була участь у субрегіональних об`єднаннях, таких як Вишеградська група, Центральноєвропейська ініціатива, також участь у Центральноєвропейській зоні вільної торгівлі (CEFTA).

Важливими єднальними компонентами системи взаємозв'язків між ЄС і країнами ЦЄ виступала східна політика ЄС і євроінтеграційний вектор зовнішньої політики центральноєвропейських держав, кінцевою метою якого стала їх інтеграція до ЄС. В процесі реалізації євроінтеграційної стратегії, країни ЦЄ розв'язали низку складних економічних і політичних проблем. Але відбувалось це під пильною увагою та контролем з боку Європейського Союзу. Впродовж усього періоду підготовки до вступу, країни ЦЄ отримували значну фінансову допомогу з його фондів, таких як PHARE, SAPARD, ISPA, брали участь у багатосторонніх програмах ЄС.

В ході розвитку безпосередніх контактів ЄС з країнами ЦЄ були вироблені певні принципові підходи, які визначали стратегію розширення на Схід. Основними її складовими були: Європейські угоди; багатосторонній структурований діалог; підготовка країн ЦЄ до інтеграції у Єдиний внутрішній ринок; надання допомоги країнам ЦЄ в межах спеціальних програм.

Авторська концепція періодизації розвитку відносин країн ЦЄ з ЄС полягає у виділенні таких основних етапів: підготовчий етап розпочався з встановленням дипломатичних відносин ЄС з країнами ЦЄ у серпні - вересні 1988 р. до підписання Європейських угод; перший етап наступив з підписанням Європейських угод у грудні 1991 р. до прийняття основних критеріїв членства на саміті у Копенгагені в червні 1993 р.; другий етап - з червня 1993 р. по грудень 1997 р. З прийняттям “копенгагенських критеріїв” європейські інтеграційні процеси наповнилися новим змістом: з боку ЄС - це вироблення східної стратегії, а з боку країн-кандидатів - прийняття умов членства в ЄС, результатом чого були урядові програми розвитку, активний політичний діалог з ЄС і системна трансформація у відповідності з нормами й стандартами ЄС. Ця концепція викристалізувалась у нову форму взаємовідносин з країнами-кандидатами: “передвступну” стратегію, яка складала зміст “східної політики” ЄС у 1990-ті роки. На даному етапі країни ЦЄ отримали статус асоційованих членів і подали офіційні заявки на вступ до ЄС; третій етап - від Люксембурзького саміту в грудні 1997 р. до Гельсінського саміту в грудні 1999 р. В 1997 р. затверджено “Порядок денний - 2000” - фактичну програму розширення ЄС, яка впроваджувала стратегію “вступу хвилями”. Підписано Партнерські угоди з вступу, основою яких слугували загальні принципи та спільні пріоритети співробітництва з виконання критеріїв членства в ЄС; четвертий етап - від Гельсінського саміту 1999 р. до Копенгагенського саміту в грудні 2002 р. Надано новий імпульс процесу розширення. На зміну стратегії вступу “хвилями” прийшла стратегія “рівних можливостей”, або принцип “регати”: переговори про вступ розпочались фактично з усіма 12 країнами-кандидатами.; п`ятий етап - від Копенгагенського саміту 2002 р. до 1 травня 2004 р. Рішення Копенгагенського саміту формально завершили переговорний процес і відносини перейшли у якісно новий формат; з 1 травня 2004 р. для країн ЦЄ наступив новий етап, що пов`язаний з повноправним членством в ЄС.