"Синтагматіон про сім святих тайн" Гаврила Севера в контексті грецько-українських культурних та релігійно-політичних зв'язків (XVI-XVII століття)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Для української культури 16-17 ст., що перебуває в центрі уваги цього дослідження, властивий симбіоз двох культурних традицій: східної -- візантійської (і поствізантійської) та західної -- латинської. Географічно українсько-білоруські землі знаходилися на перетині цих двох основних європейських культурних ареалів, а тому тут взаємодіяли різні культурні елементи. Для створення цілісної наукової картини контактів українських земель з поствізантійськими осередками еллінізму важливим є всебічне вивчення джерельних матеріалів, що проливають світло на проблему.

Християнська культура включає як світські, так і релігійні елементи. Ідейно-політичний розвиток в Україні 16-17 ст. був тісно пов'язаний з духовною культурою, Церквою, формуванням богословської думки. У цей період українські землі опинилися в центрі церковно-політичних інтересів патріархів грецького Сходу, стосунки з якими суттєво впливали на формування культурної моделі, що витворилася в Україні у першій половині 17 ст. Вказані аспекти вивчені недостатньо. В радянський період дана ділянка в українській історіографії була занедбана, розроблялася поверхово, спотворювалася або й замовчувалася взагалі. Цим, зокрема, визначається актуальність дослідження, яке сфокусоване на релігійній культурі ранньомодерної України, її джерелах і впливах на ідеологію та політичний розвиток суспільства.

У наш час, в умовах глобалізації економіки й культури та у зв'язку з європейським політичним вибором пост-комуністичних держав, питання про традиції культурної відкритості та плюралізму і про можливість збереження при цьому самобутності є особливо актуальним. У той же час питання історії українського національно-культурного відродження ще не знайшли глибокого висвітлення, а деякі аспекти пов'язаних з цим процесів взагалі не вивчалися. Недостатньо досліджений міжнародний контекст подій. Джерела різних тенденцій часто розглядаютья спрощено. Інколи усі культурні інновації приписуються тільки західним впливам; при цьому не враховується важливість контактів з грецькою цивілізацією і з усім пост-візантійським культурним простором Однією з причин цього є занедбаність в Україні візантинологічних студій. Також детально не вивчалися стосунки українських культурних осередків з центрами грецької діаспори в Італії в добу першого культурно-національного відродження та наступні десятиріччя, а також значення візантійської загальнокультурної і богословської спадщини як підґрунтя східно-західного синтезу. Пропонована дисертація має бути внеском у заповнення наявних прогалин у цій ділянці.

Об'єктом дослідження є грецько-українські культурні та релігійно-політичні зв'язки на початку ранньомодерної доби, які особливо пожвавилися в контексті національно-культурного відродження кінця 16 -- початку 17 ст.

Предмет дослідження становить богословсько-догматичний трактат Гавриїла Севера, грецького православного митрополита філадельфійського з осідком у Венеції, «Синтагматіон про сім святих тайн» і недостатньо знаний в наукових колах український переклад цього твору, що виник у Дерманському Святотроїцькому монастирі на Волині 1603 р., в розпал полемічної боротьби між православними, з одного боку, і католиками та уніатами, з іншого.

Хронологічні межі дослідження охоплюють часовий проміжок від 60-их рр. 16 ст. до 40-их рр. 17 ст. -- період, який називають національно-культурним відродженням. Нижню межу ряд сучасних дослідників визначають як переломну грань між українським середньовіччям та початком нової доби. У цей час на українських і білоруських землях з'являються культурні осередки нового зразка -- братства і школи вищого типу, які інтенсивніше, ніж раніше, вбирають і адаптують грецькі культурні елементи, віднаходячи в них джерело власної релігійної та національної ідентичності. Верхня межа зумовлена смертю київського митрополита Петра Могили (1647), культорологічні концепції якого розвинулися на базі моделей, сформованих у львівському і особливо острозькому осередках кількома десятиліттями раніше, а також початком Великого козацького повстання (1648) і наступною Руїною, яка призвела до занепаду культурних ініціатив в Україні і наступного переходу українського політичного, культурного і церковного життя під впливи Росії. Водночас, з метою з'ясування передумов і наслідків досліджуваних культурних процесів залучається фактологічний матеріал з попереднього періоду.

Мета і завдання дослідження. Метою цього дисертаційного дослідження є всебічне висвітлення впливів візантійської і поствізантійської спадщини на розвиток української культури ранньомодерної доби, ролі грецького елементу в симбіозі східних і західних тенденцій в українській культурі вказаного періоду на основі критичного узагальнення історіографії попередніх дослідників і залучення маловідомого джерела -- українського перекладу «Синтагматіона про сім святих тайн» Гавриїла Севера. Для досягнення вказаної мети було поставлено такі завдання: простежити етапи засвоєння й адаптації візантійської та поствізантійської культурної традиції в Україні; описати культурні починання діячів острозького наукового гуртка і тримовної слов'яно-греко-латинської академії, а також роль грецьких ієрархів та вчених в ініціативах острозького осередку; проаналізувати перекладацьку й редакторську діяльність острозьких книжників-знавців грецької мови; висвітлити обставини виникнення грецької версії «Синтагматіона про сім святих тайн» Гавриїла Севера -- підставової сакраментологічної праці оновленого грецького богослов'я; вивчити богословські аспекти діяльності острозького наукового центру; всебічно дослідити український переклад «Синтагматіона», його мову і стиль, а також побутування пам'ятки та її вплив на подальший розвиток культури і богословської думки.

Методологічну основу дослідження становлять принципи історизму, системності, об'єктивності та конфесійної незаанґажованості. В роботі використано загальнонаукові методи -- логічний та історичний, які передбачають вивчення явищ у розвитку та тісному взаємозв'язку із загальною системою суспільних і культурних відносин.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що уперше зроблено спробу комплексного дослідження впливів візантійської і поствізантійської спадщини на формування української культури; доведено, що Острозька греко-слов'яно-латинська академія на початку ранньомодерної доби була важливим осередком грецистики Центрально-Східної Європи; досліджено переклади й нові редакції творів східних отців Церкви і грецьких богословів, здійснені острозькими вченими; вивчено питання новаторства венеційських учених-греків у богослов'ї 16 ст. і поширення нових тенденцій у східнохристиянському світі, зокрема на українських землях; уперше на основі джерельних текстів докладно висвітлено питання розвитку богословської думки в Україні наприкінці 16 -- на початку 17 ст. і роль острозького осередку в цьому процесі; залучено до наукового обігу маловідомий текст -- український переклад богословського трактату Гавриїла Севера «Синтагматіон про сім святих тайн», а також низку листів з кореспонденції між патріархами грецького Сходу та острозькими діячами; встановлено, що українська версія «Синтагматіона» мала виразний вплив на розвиток українського богослов'я в могилянський період, а також на формування культурної парадигми в Україні у 17 ст.

Практичне значення роботи полягає в тому, що результати дослідження можуть бути застосовані при написанні узагальнюючих праць з історії української культури ранньомодерної доби. Фактологічний матеріал дисертації та авторські висновки й оцінки використано в лекційному циклі, прочитаному слухачам Міжнародної школи гуманітарних наук при Варшавському університеті (2001), та у факультативному курсі «„Синтагматіон про сім святих тайн» Гавриїла Севера: культурний, богословський і мовний контекст» у Львівській Богословській Академії.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є частиною планових тем Відділу історії середніх віків Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України.

Наукова апробація роботи здійснювалася у формі доповідей на семінарах у Вюрцбурзькому (1999), Гарвардському (1997) та Люблінському католицькому (1995) університетах, ХІХ (Копенгаґен, 1996) і ХХ (Париж, 2001) Міжнародних конгресах візантиністів, IV Міжнародному конгресі україністів (Одеса, 1999), наукових конференціях в Україні (Київ, Львів, Острог), Польщі (Бидґощ, Люблін), Росії (Москва) та Італії (Ґарньяно дель Ґарда). Основні положення й висновки дисертації викладені у 14 наукових публікаціях.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів і висновків, а також списку використаної літератури (280 позицій). Загальний обсяг дослідження становить 206 сторінок, у тому числі 188 сторінок основного тексту.

У Вступі обґрунтовано тему дослідження, її актуальність. Визначено об'єкт та предмет, хронологічні рамки, мету й завдання роботи. Розкрито наукову новизну і практичне значення, описано форми апробації результатів дослідження.

У Першому розділі «Історіографія та джерела» дається аналіз історіографії проблеми та характеризуються джерела. Історія української культури має чималий історіографічний доробок, проте майже увесь цей корпус складають або праці, присвячені вузьким і частковим проблемам, або ж монографії, часто обширні й ґрунтовні, присвячені історії Церкви чи літератури, які також описують культурно-історичне тло, на якому відбувалися ті чи інші події та процеси.

Перші праці, що розглядали окремі аспекти історії української культури ранньомодерного періоду з'явилися у другій половині 19 і на початку 20 ст. Історики Церкви (Макарій (Булгаков), С. Голубєв) намагалися дати загальну характеристику культурних процесів. Наукове вивчення осередків, з якими пов'язане витворення нової моделі засвоєння поствізантійської й латинської культури і богословської думки започаткували історики, літературознавці, дослідники історії шкільництва та друкарства (М. Максимович, М. Петров, М. Возняк, К. Харлампович, Хв. Тітов, І. Огієнко). Переломним фактом в українській історіографії проблем специфіки української культури та її відношеня до поствізантійського культурного кола і європейських моделей стала праця М. Грушевського «Культурно-національний рух на Україні», де автор розглядає активізацію українського релігійного і культурного життя як українське національно-культурне відродження.

У 60-90 рр. минулого століття з'явилися праці авторів, які ставили питання історико-культурного розвитку на українсько-білоруських землях наприкінці 16 -- у першій половині 17 ст. в контексті загальноєвропейських і регіональних процесів і течій (Я. Ісаєвич, Н. Яковенко, І. Мицько, В. Нічик, А. Жуковський, І. Шевченко, A. Жобер). Окремі аспекти культури ранньомодерної України висвітлені у працях з історії філософії (М. Кашуба, І. Паславський, І. Захара, Я. Стратій, А. Пашук), мовознавства (В. Німчук), літературознавства (О. Мишанич, Б. Криса), мистецтвознавства (В. Овсійчук, В. Александрович), музики (Ю. Ясіновський, О. Цалай-Якименко). Підсумковою працею, що увінчує наукові дослідження культурних процесів, тенденцій і впливів за останні десятиріччя, є другий том п'ятитомної «Історії української культури», опрацьований відділом історії середніх віків Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України із залученням авторів з інших установ.

Тематика цього дослідження заторкує не лише історію ранньомодерної української культури, але й, висвітлюючи українсько-грецькі зв'язки кінця 16 -- початку 17 ст., зачіпає також історію «Візантії після Візантії» -- так Н. Йорґа у 30-х рр 20 ст. в однойменній книзі назвав культурну традицію, вироблену у візантійському середовищі, яка продовжувала побутувати в середовищі грецької діаспори та у народів, що прийняли християнство з Візантії.

Найдавніші свідчення про життя греків пост-візантійської епохи зустрічаємо в джерельних публікаціях сучасників М. Крузія та С. Ґерлаха, Й. Ламміуса. У 19 -- на початку 20 ст. з'вилася низка нових публікацій. К. Сатас опублікував сім том «Середньовічної бібліотеки», а Е. Леґран -- три серії «Грецької бібліографії» та збірку текстів грецькою народнорозмовною мовою ранньомодерного періоду. Поряд з уведенням в науковий обіг джерел одночано велися наукові дослідження. Серед найважливіших узагальнюючих праць того часу слід назвати «Новогрецьку філологію» К. Сатаса, студію про Мелетія Пігаса І. Малишевського, наукову розвідку про початки грецької громади у Венеції Й. Велудoса, побудовану на ретельному опрацюванні текстів працю Ф. Маєра про богословську літературу грецької Церкви 16 століття, ґрунтовний трактат про поствізантійське богослов'я М. Жюжі.

Нові видання архівних джерел та ґрунтовні дослідження окремих аспектів поствізантійського еллінізму з'являються у другій половині 20 століття. Це, зокрема, ретельна студія Ґ. Подскальського про грецьке богослов'я епохи турецького панування, серія монографій Д. Янакоплоса про впливи поствізантійської культури, її осередків на Заході та окремих діячів на європейський Ренесанс, праці С. Рансімена про константинопольську Церкву під турецьким поневоленням, Е. Лейтона -- про грецьке друкарство 16 століття, розвідки про окремих видатних діячів епохи, зокрема Дж. Федальто -- про Максима Маргунія, Ґ. Герінґа та В. Любащенко -- про Кирила Лукаріса Виникає декілька праць, присвячених локальним варіантам функціонування поствізантійської культури в різних регіонах Європи: у Болгарії (І. Дуйчев), Румунії (П. Панайтеску), в Україні (Я. Ісаєвич, І. Шевченко, Б. Ґудзяк), Pociї (О. Страхова, Т. Опаріна), Польщі (Т. Конлі).

Бібліографія, що стосується українсько-грецьких стосунків ранньомодерного періоду, на загал, небагата. Заслуговує уваги оглядова стаття Я. Ісаєвича «Greek Culture in the Ukraine: 1550-1650», що вийшла 1990 р. Особливу увагу автор зосередив на діяльності Острозької академії та Львівського ставропігійського братства -- двох провідних освітніх осередках, де на доволі високому рівні викладалася грецька мова, зокрема, силами грецьких «дидаскалів». Окремий розділ статті присвячений недовготривалому феноменові грецького друкарства в Україні.

Більше писалося про окремі осередки засвоєння і поширення грецької культури в Україні. Львівському братству присвячена монографія Я. Ісаєвича «Братства та їх роль в розвитку української культури XVI-XVIII cт.», де, зокрема, описано стосунки львівських братчиків з грецькими патріархами, діячами грецьких поселень Венеційської республіки, висвітлено діяльність греків-членів Львівського братства, підкреслено важливу роль, яку відігравало вивчення грецької мови в освітніх програмах львівської братської школи. Грецькі друки, що вийшли з-під верстату Львівського братства у 90-х рр. 16 ст. ґрунтовно схарактеризував М. Кисельов («Греческая печать на Украине в XVI веке: Иван Федоров и его последователи»). Особі Арсенія, єпископа Елассона і Димоніки, який у 1586-1588 рр. як екзарх константинопольського патріарха Єремії II Траноса перебував у Львові, де викладав грецьку граматику у братській школі, присвячено праці А. Дмитрієвського та Ф. Дімітракопулоса.

Острозький осередок, його наукову, освітню і видавничу діяльність і особливо історію створеної князем Константином Острозьким слов'яно-греко-латинської академії ретельно дослідив у своїй книзі «Острозька слов'яно-греко-латинська академія» І. Мицько. Заслугою автора є укладення словника діячів Острозької академії та каталогу їхньої книжкової спадщини, які окремими додатками супроводжують дослідження. 1997 р. у Польщі побачила світ наукова біографія княза Константина-Василя Острозького «Konstanty Wasyl Ostrogski (ok. 1524/1525-1608), Wojewoda Kijowski i Marszaіek ziemi Woіyсskiej» авторства Т. Кемпи. Основну увагу автор приділяє організаційним аспектам освітнього руху, а проблеми культурології та ідеології не входили до кола його зацікавлень.

Розвиток культурно-освітніх осередків на українсько-білоруських землях хронологічно збігається з розвитком книговидання і друкарства. Українському періодові діяльності Івана Федорова присвячена книга Я. Ісаєвича «Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні». Найдокладніше острозькі першодруки, обставини їх підготовки до видання і поширення розглядаються у книзі цього ж автора «Літературна спадщина Івана Федорова». Окремий підрозділ тут присвячено східнослов'янським і південнослов'янським перекладам патріаршого гоміліарія. Автор також розглядає місце грецьких текстів у редагуванні Острозької Біблії. Початки українського друкарства докладно висвітлив Є. Немировський; йому ж належить наукова біографія Івана Федорова.

У контексті церковної історії діяльність острозького та львівського культурних осередків наприкінці 16 ст. дослідив Б. Ґудзяк. Знання про Острог як про культурний центр поширюють нові праці В. Александровича, Ю. Ясіновського, О. Цалай-Якименко про роль Острога в розвитку образотворчого мистецтва та музики.

Слід підкреслити, що більшість авторів останніх десятиріч (крім хіба що Я. Ісаєвича, І. Шевченка та Б. Ґудзяка) спирається або лише на українську й російську літературу питання, або лише на західну й грецьку. Українські дослідження практично невідомі грецьким історикам і богословам. Одним із завдань цієї праці є спроба комплексно узагальнити студії, що проводилися в контексті української, західної (європейської та американської) та грецької науки.

У Другому розділі «Осередки культурного і релігійного життя України у їхніх зв'язках із грецькою культурою» аналізується засвоєння візантійської та поствізантійської духовної спадщини в 11 -- на початку 17 ст. Розглядаються основні осередки вивчення й адаптації візантійської культури, якими були православні монастирі Київської митрополії та її єпархій, а від 16 ст. також львівське Успенське та інші братства.

Особливу увагу приділено Острозькій греко-слов'яно-латинській академії та пов'язаному з нею науковому осередку. Під впливом ідей європейського гуманізму в Острозі на високому рівні було організоване навчання трьох сакральних мов, причому церковнослов'янська мова замінила в цій тріаді гебрайську. Однією з причин інтенсивного впровадження до навчальних планів Острозької школи грецької мови було прагнення православних зберегти свою релігійну ідентичність в умовах зростаючого релігійного протистояння напередодні і після Берестейської унії. Певну роль відіграли політичні плани князя Константина Острозького, його прагнення використати греків і грецьку православну Церкву у своїй політичній діяльності.

Налагодженню професійного викладання грецької мови в Осторозі сприяло декілька чинників. По-перше, сюди було запрошено досвідчених викладачів, для яких грецькa мова була рiдною, -- Никифора Парасхеса та Кирила Лукаріса. Незабаром їм на зміну прийшли місцеві грецисти, вихованці Острозької школи -- острозький архидиякон Кипріян, виходець зі Львова Гаврило Дорофеєвич, ігумен Дерманського монастиря Ісакій Борискович. За межами Острога ці традиції розвивали Йов Княгиницький, Тарасій Земка, Лаврентій Зизаній, Памво Беринда. По-друге, у розпорядженні викладачів і студентів були друковані підручники: грецько-церковнослов'янський Буквар (Острог, 1578), пізніше «Граматика доброглаголиваго еллинословенского язика» (Львів, 1591). Разом з тим наприкінці 16 ст. налагодилися книжкові зв'язки Острога з осередками грецистики у Європі та на грецькому Сході, звідки привозили книжки, які використовувалися, зокрема, для навчання мови. Таким чином, на кінець 16 ст. Острог стає одним з важливих центрів грецистики як в Україні, так і в рамках Південно-Східної Європи.

Острозька академія і створений при ній науково-літературний гурток виховали покоління талановитих і професійних перекладачів з грецької мови, які збагатили українську літературу рядом вартісних перекладів. Якщо на початковому етапі існування острозького осередку -- в період підготовки до друку Острозької Біблії -- переклади і редагування здійснювали здебільшого приїжджі греки (напевне, за участю місцевих книжників, бо самі греки не знали або погано знали слов'янські мови), то пізніше ці завдання доволі успішно виконували українці, переважно вихованці академії. Наприкінці 16 ст. діяльність острозького гуртка частково було перенесено до Дерманського Свято-Троїцького монастиря поблизу Острога. У 1599-1603 рр. тут велася інтенсивна перекладацька та видавнича діяльність, 1603 р. було засновано навчальний центр. Організатором цих ініціатив був ігумен, патріарший протосинкел Ісакій Борискович -- добрий знавець грецької мови та літератури

Острозькі перекладачі бралися за ексегетичні тексти («Бесіди на Євангеліє від Йоана» та «Бесіди на чотирнадцять послань апостола Павла» Йоана Золотоустого), догматичні («Синтагматіон про сім святих тайн» Гавриїла Севера), полемічні («Проти різних єретиків» Теодора Авукари), гномічні («Пчола» псевдо-Антонія), епістолярні (послання Мелетія Пігаса). Вони також брали участь у редакційній роботі над давнішими церковнослов'янськими перекладами патристичних та літургійних творів.

Чисельність та широкий репертуар перекладів з грецької мови свідчить про соціальне замовлення на них і зацікавлення читачів. Якщо в інших тогочасних осередках здійснювалися здебільшого концентрація, переписування та розповсюдження вже готових старих перекладів, то в Острозі виконувалися нові редакцій, і головний акцент ставився на переклад нових творів. Здійснені тут переклади і редакції мали значення не лише для України, але й поширювалися в Молдавії, Росії та на Балканах.

Важливою була роль Острога в міжнародному культурному спілкуванні України з Білоруссю, Росією, південними та західними слов'янами. Під кінець 16 ст. налагодилося листування між різними острозькими діячами та одним з найвизначніших діячів грецької Церкви -- александрійським патріархом Мелетієм Пігасом. Серед острозьких адресатів патріарха були К.-В. Острозький, його син Олександр, архидиякон Кипріян, острозький протопоп Ігнатій, княжий підскарбій Гліб, протестантський літератор Мартин Броневський.

Причиною доволі інтенсивного спілкування грецьких ієрархів з православними діячами східних теренів Речі Посполитої, зокрема з острожанами, наприкінці 16 століття була взаємна зацікавленість у такому діалозі. Грецькі патріархати, перебуваючи в турецький «облозі», переживали значні економічні труднощі і були обмежені в можливостях створювати і розвивати навчальні заклади, які б виховували молодь у дусі східнохристянських традицій. Тому ініціативи князя Константина здобули патріарше схвалення і заохочення. Першоієрархи розраховували також на грошові пожертви від Константина Острозького та інших українських православних магнатів. До того ж, попри важкі умови існування, вселенський патріархат почував відповідальність за долю Київської митрополії. Для острожан, у свою чергу, в умовах повсякчасної критики з боку католицьких та уніатських опонентів, було дуже важливо, спираючись на найвищі авторитети, якими для них були грецькі патріархи, довести у полеміці із супротивниками вартість і гідність своєї традиції.

Третій розділ «Письменницька спадщина Гавриїла Севера та його сучасників на тлі поствізантійської культури» присвячено грецькій колонії у Венеції, а також новим тенденціям у грецькій богословській літературі, започаткованим філадельфійським митрополитом Гавриїлом Севером та його однодумцями.

Архиєпископ Віссаріон у 15 столітті називав Венецію, яка стала йому другою батьківщиною, «quasi alterum Byzantium» -- «немовби іншим Візантієм» (тобто, Константинополем). Він, очевидно, мав на увазі, з одного боку, певні риси зовнішньої схожості між двома містами -- в архітектурі, декоративному мистецтві, звичаях, моді, мові, музиці, що була результатом кількохсотлітніх контактів між ними, а з іншого боку -- той факт, що після розгрому турками столиці Візантії Венеція стала притулком для десятків тисяч грецьких вигнанців, співвітчизників Віссаріона -- інтелектуалів, купців, ремісників. Православна грецька громада у Венеції була найдавнішим і найважливішим осередком еллінської діаспори. Протягом своєї тривалої історії вона підтримувала тісні соціальні, економічні та культурні зв'язки з грецькими землями Сходу. Через ці контакти здійснювався інтенсивний вплив на культурний розвиток та інтелектуальне пробудження греків протягом декількох століть після падіння Константинополя. Володіння Венеційської республіки, що включали грецькі острови Кріт, Корфу, Закінтос, Кефаленію та ін., а також інші грецькі колонії в Західній, Центральній та Східній Європі -- у Римі, Флоренції, Толедо, Ліоні, Відні, Будапешті, Одесі -- забезпечили тяглість культурної традиції греків від античності і Візантії, з одного боку, до модерної Греції -- з іншого, залишаючись важливими осередками еллінізму і поширення зразків візантійської культури аж до революції 1821 року.

Як i інші прояви візантійської культурної спадщини, грецька богословська думка епохи турецького поневолення розвивалася переважно у діаспорі. Перший період поствізантійської теології (1453-1581) характеризується продовженням традиційного богослов'я, без помітного впливу філософії; свою кульмінацію і завершення він знаходить у творах патріарха Єремії II Траноса. Теологія другої фази (1581-1629) на всьому своєму протязі проносить риси нового релігійного гуманізму, намагаючись подолати богословські суперечності між своїми найкращими представниками (наприклад, Гавриїлом Севером та Максимом Маргунієм).

Піонером і чільним представником нової течії у грецькій теології, орієнтованої на компроміс в політиці, на прийняття нових рис в оформленні богословських поглядів при збереженні тих основ, які були визначальними для православної ідентичності, був Гавриїл Север. Праці філадельфійського митрополита, хоч і відзначалися дещо поверховою методикою, протягом більш ніж століття залишалися в центрі міжконфесійних контроверсій в Європі.

Одним з богословськи найдовершеніших творів Гавриїла був «Синтагматіон про сім святих тайн». У 16 столітті питання сакраментології стають однією з найчастіше обговорюваних теологічних проблем. Тридентський собор (1545-1563) розгдядав святі тайни майже на всіх своїх сесіях. Дискутувалася ця проблематика і в православній Церкві. Викоритавши деякі схоластичні прийоми, Север за доволі стрункою схемою розглядає кожну зі Святих Тайн, додаючи цілу антологію визначень і пояснень зі Святого письма, отців Церкви, постанов Вселенських соборів.

«Синтагматіон» Гавриїла Севера як актуальний твір відомого й авторитетного богослова не тільки був відомий у східнохристиянському ареалі, але й користувався популярністю на Заході, особливо у Франції, де він у 17 ст. декілька разів був виданий у латинському перекладі.

Гавриїл Север, спираючись на надбання східнохристиянської традиції і досягнення західної схоластики, уперше в історії грецького богослов'я зумів створити чіткий і вичерпний виклад сакраментологічного вчення. Його сучасники і найближчі наступники -- Максим Маргуній, Мелетій Пігас, Георгій Корессіос, Мелетій Сірігос, єрусалимські патріархи Нектарій, Доситей і Хрисант підтримували і розвивали викладені ним положення. Але менш ніж через століття на соборах в Єрусалимі (1672) і особливо у Константинополі (1691) застосована Севером схоластична теорія преосуществлення була піддана критиці, як неприйнятна для грецької теології і грецької Церкви.

У Четвертому розділі «„Синтагматіон про сім святих тайн» Гавриїла Севера в українській культурі та в міжнародних культурних зв'язках» розглядається внесок Острозької академії і грецької культури у розвиток богослов'я в Україні у ранньомодерну добу. На основі дослідження джерельних текстів періоду стверджується, що культурне піднесення кінця 16 -- початку 17 ст. було тісно пов'язане з розвитком богословської думки. Острозький культурний осередок, як провідний інтелектуальний центр даного періоду, був важливим етапом концентрації і систематизації теологічних знань на українському ґрунті. Острозькі богослови не обмежувалися використанням старих церковнослов'янських перекладів грецької теологічної літератури. Вони самі читали і перекладали з грецьких оригіналів. Основою розвитку богословської думки були перекладені й адаптовані ідеї отців Східної Церкви, візантійських та поствізантійських теологів. Особливе місце у колі засвоєних грецьких богословських текстів належить «Синтагматіонові» Гавриїла Севера, український переклад якого здійснив у Дермані, ймовірно, острожанин Кипріян.

Збереглося два списки дерманського перекладу «Синтагматіона». Ще один список, що побутував в Україні, є копією московського перекладу Северового твору церковнослов'янською мовою. Дерманський переклад виконано «простою» руською мовою зі значним домішком полонізмів. Серед богословсько-філософських термінів багато таких, що мають грецьке і латинське походження. Аналіз методів і прийомів перекладача, який нерідко вдається до перифрастичної передачі мовних зворотів, зміни синтаксичних конструкцій, свідчить про його творчий підхід. Острозький книжник виявив добре володіння грецькою мовою, ґрунтовні філологічні знання і неабиякий літературний хист.

Цей догматичний твір видатного грецького вченого став першою богословською працею на українському ґрунті і знайомив українського читача зі здобутками змодернізованої грецької теології. Засвоєння «Синтагматіона» на українському ґрунті дало свої відчутні плоди. З богословською концепцією Гавриїла Cевера, чи принаймні з колом питань, які він піднімав у своїх працях, були обізнані видатні українські богослови 17 ст. Ці впливи помітні у Требнику Петра Могили (Київ, 1646), другій передмові до Служебника Тарасія Земки (Київ, 1629), «Дидаскалії», виданій Сильвестром Косовим (Кутейно, 1637), творі «О містеріях», приписуваному Арсенієві Желиборському (Львів, 1642).

Через півстоліття після появи острозького перекладу «Синтагматіон» Гавриїла Севера було перекладено церковнослов'янською мовою було у Москві і видрукувано у складі книги «Скрижаль духовная» (1659). Цей інтерлінеарний, місцями малозрозумілий переклад свого часу зустрів рішучий опір у середовищі московських книжників анти-Ніконівської партії. Він теж був відомий в Україні, хоч і не пов'язаний з дерманським перекладом.

Розповсюдження списків перекладу «Синтагматіона» та використання його тексту у полемічній літературі початку 17 ст. свідчить про поширення в Україні нових тенденцій теології грецької Церкви, виразником якої був Гавриїл Север, про спроби модернізації православної богословської доктрини під певним латинським впливом. Полемічні дебати в Україні у перші поунійні десятиліття створили той сприятливий клімат, що уможливив згодом феномен Києво-Могилянського колегіуму. Окреслена в Острозі та викристалізувана в Києві синтетична культурна модель мала значний вплив на розвиток інших держав православного світу.

Висновки. На зламі 16-17 ст., в час національно-культурного відродження України, активізуються контакти українських земель з країнами Заходу і Сходу й особливо актуальними стають питання модернізації культури, розвитку освіти, оновлення церковних структур. Усе це потребувало й відповідного теоретичного осмислення і богословського обґрунтування. Нові культурні ініціативи кінця 16 -- початку 17 століть, орієнтуючись на зміцнення православ'я і подальше засвоєння візантійської спадшини, почали, однак, свідомо чи мимоволі використовувати здобутки західної культури. Такий підхід, зокрема властивий Острозькій академії -- найавторитетнішій школі, що діяла у той час на українсько-білоруських землях. З одного боку, православні діячі острозького осередку дотримувалися орієнтації на візантійську (і поствізантійську) культурну спадщину, засвоєння якої слугувало збереженню релігійної і національної ідентичності. Вони провадили інтенсивний діалог з ієрархами Східної Церкви. В умовах ідеологічного розмежування і протистояння з католицькими, а після 1596 року також з уніатськими опонентами, вони потребували опертя на авторитетну моральну й духовну підтримку патріархів, щоб довести легітимність своєї позиції і традиції. З іншого боку, сюди доходили західні культурні впливи, як безпосередньо з боку сусідніх римо-католицьких держав, передусім Речі Посполитої, так і в шатах особливого східно-західного (грецько-латинського) синтезу культурних традицій, що виник в енклавах компактного проживання греків у Західній Європі і поширився у 17 ст. в різних країнах східнохристиянського ареалу (в Україні, Молдаво-Волощині, на Балканах, у Московській державі).

Найбільшим і найхарактернішим осередком останнього типу є грецька колонія у Венеції. Поєднання культурних тенденцій грецького Сходу і латинського Заходу простежується в науковому доробку філадельфійського митрополита з осідком у Венеції Гавриїла Севера, який започаткував нову тенденцію у грецькому богослов'ї доби турецького панування -- так званий релігійний гуманізм. В одному із найважливіших своїх творів -- «Синтагматіоні про сім святих тайн» (Венеція, 1600) -- для викладу основних засад православ'я Гавриїл пристосував формалізовані моделі, розроблені на Заході. Запозичено окремі елементи західної догматики, однак незмінною залишилася орієнтація на патристичне коріння грецької Церкви.

Ці окциденталізаційні віяння дісталися й до українсько-білоруських земель, де одним з виявів переведення синтезу східної і західної культурних моделей з ідеологічної в практичну площину став український переклад Северового «Синтагматіона». Переклад здійснив, ймовірно, вихованець Острозької академії архидиякон Кипріян -- один з найпродуктивніших перекладачів осередку. Однією з причин появи перекладу трактату Гавриїла Севера «простою» руською мовою була релігійна полеміка, що загострилася після Берестейської унії (1596). Православна сторона потребувала підкріплення своїх позицій давніми і новими авторитетами Східної Церкви. Тут добре міг прислужитися «Синтагматіон про сім святих тайн», що містить своєрідну антологію цитат зі Святого Письма, отців Церкви та постанов вселенських соборів. Окрім того, це була добра нагода протиставити дошкульним випадам Петра Скарги, який заперечував можливість богословствування слов'янською мовою, зразок по-схоластичному стрункої богословської праці про один з найважливішіх християнських догматів.

Культурно-національне відродження кінця 16 -- першої половини 17 століть стало переломним етапом в історії українського народу. Його суттю було подолання кризових явищ у культурному житті, створення нової моделі розвитку церковних структур, релігійної думки й культури, вдосконалення освіти, активізація літератури й мистецтва. Саме на цій підставі стали можливими кристалізація національної свідомості та формування ідеології визвольного руху.

Істотним моментом усіх цих явищ, провідною моделлю історичного процесу у вказаний період і пізніше було збереження основних вартостей традиційної культури в органічному поєднанні з творчим засвоєнням цивілізаційних здобутків, пов'язаних із загальноєвропейськими культурними процесами. Тим самим Україна стала на шлях активнішого посередництва між культурами Сходу й Заходу, що не тільки не призвело до втрати культурної самобутності, а, навпаки, сприяло активізації самобутніх рис української культури.

Література

1.Остріг як осередок міжслов'янських культурних взаємин наприкінці 16 -- на початку 17 ст. // Проблеми слов'янознавства. - Вип. 45. - Львів, 1993. С. 143-145.

2.Роль Острога в культурних взаєминах України із слов'янами і греками // Острозька давнина, I: Дослідження і матеріали. - Львів: Інститут українознавства НАНУ, 1995. - С. 97-103.

3.Грецька колонія у Венеції в ранньомодерну епоху: Quasi alterum Byzantium // Prosfwјnhma. Історичні та філологічні розвідки, присвячені 60-річчю академіка Ярослава Ісаєвича. / Уклав Б. Якимович за участю М. Боянівської, О. Середи, А. Ясіновського. - Львів, 1998. - С. 703-714. (=Україна: Kультурна спадщина, національна свідомість, державність. Збірник наук. праць, вип. 5).

4.The First Theological Treatise in `Prosta Mova' and its Relation to the Greek Original // Traduzione e rielaborazione nelle letterature di Polonia, Ucraina e Russia: XVI-XVIII secolo / A cura di G. Brogi Bercoff, M. Di Salvo, L. Marinelli. - Alessandria: Edizioni dell'Orso, 1999. - Р. 187-197. (=Slavica: Collana di studi slavi, 3)

5.Грецькі джерела до історії Острога: листи Александрійського патріарха Мелетія Пігаса та протосинкела Кирила Лукаріса // Матеріали I-III науково-краєзнавчих конференцій «Остріг на порозі 900-річчя» (1990-1992). - Ч. 2. - Остріг, 1992. - С. 114-116.

6.«Синтагматіон» -- пам'ятка української перекладної полемічної літератури (Дермань, 1603) // Матеріали IV науково-краєзнавчої конференції «Остріг на порозі 900-річчя». - Остріг, 1993. С. 199-202.

7.Дерманський переклад «Синтагматіона» Гавриїла Севера: побутування пам'ятки в Україні // Острозька давнина, I: Дослідження і матеріали. - Львів: Інститут українознавства НАНУ, 1995. - С. 104-106.

8.«Синтагматион» Гавриила Севера: Греческий оригинал и украинский перевод // Славяне и их соседи. Выпуск 6: Греческий и славянский мир в средние века и раннее новое время. Сборник статей к 70-летию академика Г. Г. Литаврина. - Москва: Индрик, 1996. - С. 163-168.

9.Про венеціансько-острозькі культурні контакти: «Синтагматіон» Гавриїла Севера // Україна XVII cт. між Заходом та Сходом Європи. Матеріали I-го українсько-італійського симпозіуму 13-16 вересня 1994 р. - Київ; Венеція, 1996. - С. 556-567.

10.Gabriel Severos' Syntagmation and its Ukrainian Translation (Ostrih 1603) // Byzantium: Identity, Image, Influence. XIX International Congress of Byzantine Studies, University of Copenhagen, 18-24 August, 1996. Abstracts of Communications / Ed. by Karsten Fledelius. - Copenhagen, 1996. - Nr. 6125.

11.Musical Items in the Eastern Patriarchs' Epistles to the Ukrainian Orthodox in the Sixteenth and Seventeenth Centuries // XI Musica Antiqua Europae Orientalis. Acta Musicologica. - Bydgoszcz, 1997. - P. 169-173.

12.Зі спостережень над українським перекладом «Синтагматіона про сім святих тайн» Гавриїла Севера // Християнство й українська мова. Матеріали наукової конференції, Київ, 5-6 жовтня 2000 року. - Львів: Видавництво ЛБА, 2000. -С. 131-136.

13.Перекладачі з грецької мови в Острозькому культурному осередку (кінець XVI -- початок XVII століття // Грецьке православ'я в Україні. Збірник наукових статей і матеріалів. - Київ: Прайм, 2001. - С. 56-63.

14.Внесок острозького культурного осередку в розвиток української богословської думки (кінець ХVI -- початок ХVII століття) // Ковчег. Науковий збірник із церковної історії. - Т. 3. - Львів, 2001. - С. 217-228.

Размещено на Allbest.ru