Міжнародні відносини УНР доби директорії

Размещено на http://www. allbest. ru/

[Введите текст]

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

шамраєва валентина МИХАЙЛІВНА

УДК \94: 327\ (047) “1918/1920”

МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ УНР ДОБИ ДИРЕКТОРІЇ

Спеціальність: 07. 00. 02. - всесвітня історія

АВТОРЕФЕРЕТ

Дисертації на здобуття наукового ступеня

Кандидата історичних наук

Київ - 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському інституті Військово-Повітряних сил імені Івана Кожедуба.

Науковий керівник: доктор політичних наук, професор Головченко Володимир Іванович, Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри порівняльної політології та регіонознавства.

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор Гончар Борис Михайлович, завідувач кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн, Київський національний університет імені Тараса Шевченка;

кандидат історичних наук, доцент Капелюшний Валерій Петрович, декан юридичного факультету Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України

Провідна установа: Харківський національний університет імені Василя Каразіна, м. Харків.

Захист дисертації відбудеться 29 вересня 2003 року о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 26. 001. 29 в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м. Київ, вул. Мельникова, 36/1.

З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий 21 серпня 2003 року.

Вчений секретар Спеціалізованої вченої ради М. С. Каменецький.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Драматична боротьба за відновлення суверенітету України на рубежі 80-90-х рр. ХХ ст., ухвалення позачерговою сесією Верховної Ради Акту проголошення її незалежності 24 серпня 1991 р. і драматичний перебіг процесів подальшого державного будівництва миттєво актуалізували наукове дослідження уроків першого у минулому столітті досвіду національного державотворення 1917-1921 рр. Але попри його очевидність, вирішення цього завдання ще далеке від завершення. Зокрема, історія вироблення та реалізації зовнішньополітичної доктрини Української Народної Республіки її урядовими партіями за доби Директорії донедавна майже не розглядалася окремо від інших аспектів діяльності українського проводу того часу.

І все ж процес деідеологізації історичної науки, який розпочався наприкінці 80-х - на початку 90-х рр. ХХ ст. створив нову політичну ситуацію. Намагаючись знайти аргументовані відповіді на численні питання, які постають у ході зовнішньополітичної діяльності незалежної України сьогодні, ми щоразу частіше звертаємося до напівзабутих чи недавніх сторінок історії нашої країни.

Проявом подібних тенденцій стало формування нових підходів та оцінок до періоду Української національно-демократичної революції 1917-1920 рр. і міжнародної діяльності Директорії УНР зокрема. В незалежній Україні ми маємо не лише можливість, але й відчуваємо потребу переосмислення вітчизняної спадщини для повноправного входження у світове співтовариство, тому вкрай важливо зробити спробу реконструкції подій історії України початку ХХ ст., особливо її зовнішньополітичної діяльності та місця й ролі в регіональній структурі міжнародних відносин.

Щоб мати можливість для вироблення кваліфікованих рекомендацій дипломатам і політикам сьогодення, історики зобов'язані уважно вивчити зміст і причини невдач міжнародної діяльності національних урядів під час державницько-визвольних змагань 1917-1920 рр., зважаючи на значну кількість аналогій із сучасним періодом у житті України. Це завдання навіть теоретично неможливо виконати без масштабного аналізу, поряд із вітчизняною літературою, також і наукового доробку істориків української діаспори, вчених далекого зарубіжжя. Тільки в такому разі вдасться оцінити ступінь повноти, рівень, напрям і методи вивчення зовнішньої політики УНР за доби Директорії, усунути неадекватні реаліям історичного процесу судження та висновки. Крім того, поглиблення об'єктивного дослідження даної проблеми - важливий засіб суттєвого поліпшення якості наукових праць з історії Української революції.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках Комплексної програми науково-дослідницьких робіт Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України” (номер державної реєстрації 0196U015201), програми Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Розробка міжнародно-правових‚ політичних та економічних основ розбудови Української держави” (номер державної реєстрації 097U003322) і наукової теми Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Міжнародні правові, політичні та економічні засади розвитку України” (номер державної реєстрації 01БФ048-01). Дослідження здійснено згідно з напрямом діяльності кафедри порівняльної політології та регіонознавства Інституту міжнародних відносин “Соціально-політичні та національно-культурні аспекти становлення Української держави” (номер державної реєстрації 97126).

Потреба з'ясування впливу міжнародного становища УНР доби Директорії на перебіг та результати завершального етапу Визвольних змагань 1917-1921 рр. і вироблення нових концептуальних підходів до вивчення міжнародних відносин та зовнішньої політики УНР і ролі у цьому процесі політичних партій Директорії УНР зумовила мету й завдання даної роботи.

Метою дисертаційного дослідження є визначення місця УНР доби Директорії у структурі європейських міжнародних відносин через розкриття процесу вироблення та реалізації її зовнішньополітичної доктрини провідними урядовими партіями.

Зазначена мета передбачає вирішення наступних завдань дослідження:

- розглянути зовнішньополітичні аспекти програмних документів українських політичних партій періоду національно-демократичної революції 1917-1920 рр.;

- визначити особливості міжнародного становища УНР після перемоги загальнонародного повстання проти режиму гетьмана Павла Скоропадського;

- окреслити місце українського питання у зовнішньополітичних концепціях зацікавлених європейських держав і США;

- проаналізувати альтернативні варіанти зовнішньополітичної орієнтації Директорії взимку - навесні 1919 р.: на досягнення порозуміння з більшовицькою Росією чи з країнами Антанти;

- висвітлити причини невдач української дипломатії на Паризькій мирній конференції та їхні військово-політичні наслідки;

- розглянути основні напрямки співпраці УНР доби Директорії з державними утвореннями на теренах колишньої Російської імперії;

- простежити основні етапи українсько-польського зближення, оформлення військово-політичного союзу УНР і Другої Речі Посполитої та визначити причини його поразки.

Об'єктом дослідження виступає діяльність Української Народної Республіки на міжнародній арені за доби Директорії, коли при владі заходилися політичні сили переважно соціалістичного спрямування, які намагалися відстояти незалежність нашої держави і добитися її визнання міжнародним співтовариством.

Предметом дослідження автор обрав процес формування міжнародних відносин УНР та їхню еволюцію наприкінці 1918 - у 1920 рр.

Методологічну основу дослідження визначили його мета й поставлені завдання, її складають діалектичні принципи наукового пізнання. Принцип історизму (на ґрунті аналітичного, структурно-системного, проблемно-хронологічного, порівняльного, статистичного методів і методу абстрагування) передбачає висвітлення подій минулого в його історичному контексті, тобто з урахуванням тих змін, які відбувалися не лише з предметом чи об'єктом дослідження, але й з усіма пов'язаними з ними процесами та явищами. Завдяки використанню цього принципу формування зовнішньої політики Директорії УНР було розглянуте як продовження еволюції, за нових обставин, міжнародного курсу Центральної Ради і Української Держави. Крім того, застосування принципу історизму дозволило виявити загальноєвропейський контекст українського питання в умовах становлення Версальської системи міжнародних відносин.

Принцип багатофакторності передбачає вивчення всього комплексу факторів (суб'єктивних і об'єктивних, внутрішніх і зовнішніх, геополітичних і регіональних, регіональних, політичних і військових), які впливали на формування й реалізацію зовнішньополітичної доктрини УНР за доби Директорії. У дисертаційному дослідженні також використовується принцип всебічності, зорієнтований на визначення внутрішніх і зовнішніх взаємозв'язків і взаємообумовленості аналізованих явищ Української революції.

Зазначені принципи реалізовувалися за допомогою застосування як загальнонаукових методів - історичного, логічного і вивчення документів, з притаманними їм контент-аналізом, синтезом та системним підходом, так і загальноісторичних методів - порівняльного, ретроспективного, синхроністичного. З методів емпіричного дослідження використовувалися абстрагування, індукція та дедукція.

Хронологічні рамки дослідження визначені з урахуванням періодизації Української національно-демократичної революції. Нижня межа роботи окреслена перемогою антигетьманського повстання й приходом до влади Директорії та відновленням УНР, тобто груднем 1918 р. Верхня хронологічна межа дослідження позначена кінцем листопада 1920 р., коли Директорія УНР остаточно втратила реальний контроль над національною територією, а урядові установи і рештки Республіканської армії відступили за р. Збруч на території, окуповані ще формально союзною Польщею. Наступні уряди УНР діяли вже в умовах еміграції, і їх зовнішню політику ніяк не можна розцінювати як самостійну.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній на основі залучення й аналізу широкого кола архівних джерел та опублікованої літератури, частина котрих раніше не впроваджувалася в науковий обіг, зроблено одну з перших у вітчизняній історіографії спроб комплексно підійти до аналізу проблем зовнішньополітичної доктрини УНР та її практичного втілення в життя під час перебування при владі Директорії. Автор намагався розкрити проблему у всій її суперечності на тлі украй складної загальноєвропейської міжнародної ситуації, зробив спробу по-новому поглянути на розвиток відносин Директорії УНР із Радянською Росією, іншими суміжними державами, країнами Антанти, об'єктивно висвітлити роль українських політичних партій у цьому критичному процесі.

Найістотніші результати дослідження, котрі відображають внесок автора в розробку означеної проблеми, зводяться до наступного:

- критично проаналізовані основні періоди розвитку вітчизняної й зарубіжної історіографії історії становлення та розвитку зовнішньої політики Директорії УНР, а також з'ясовано походження і класифіковано джерельну базу з проблеми;

- з'ясовані концептуально-теоретичні підстави й політичні обставини вироблення зовнішньополітичної доктрини УНР за доби Директорії (програмні документи урядових партій - УСДРП, УПСР (центральної течії), УПСФ, УПСС, УНРП), а також простежена її еволюція від нейтралітету через спроби розв'язання альтернативної дилеми Антанта-Радянська Росія і запровадження політики “опори на власні сили” до відстоювання українських національно-державних інтересів на міжнародній арені;

- проаналізований вплив урядових партій УНР на процес вироблення її міжнародного курсу та визначені його позитивні й негативні фактори: прагнення забезпечити органічну єдність внутрішньої й зовнішньої політики держави, з одного боку, та перенесення деструктивних міжпартійних чвар на дипломатичну ниву - з іншого;

- розкрито місце українського питання в зовнішньополітичних концепціях суміжних і зацікавлених європейських держав. Доведено, що визначальним чинником для країн Антанти і США у Східній Європі було завдання організації єдиного антибільшовицького фронту, а дипломатичне визнання самостійної УНР цілком залежало від її ролі й ваги у ньому; певне розуміння українських національно-державних домагань мало місце лише серед частини польського, чеського і румунського політикуму (і то лише щодо Наддніпрянщини) та більшою мірою в урядів нових незалежних держав, які постали внаслідок розпаду імперської Росії;

- висвітлені особливості реалізації зовнішньополітичної доктрини УНР у регіональних і загальноєвропейських міжнародних відносинах; показано, що найоптимальнішим за тогочасних умов українському керівництву видавалося природне поєднання чорноморського і балтійського векторів зовнішньої політики у формі Балто-Чорноморського союзу, ключовою ланкою котрого мала стати УНР;

- окреслені причини й наслідки невдач української дипломатії на завершальному етапі визвольних змагань, визначені їхні уроки для сучасності. Головний із них полягає в тому, що Директорії й урядам УНР так і не вдалося переконати Захід у доцільності визнання за Україною ключової ролі у створенні східноєвропейської регіональної системи безпеки, що чималою мірою зумовлювалося тривалою невизначеністю зовнішньо- і внутрішньополітичних державних пріоритетів.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її результати поглиблюють знання про міжнародну історію Української Народної Республіки за доби Директорії. Висновки та узагальнення дослідження можуть бути використані в діяльності зовнішньополітичних та інших державних установ і відомств України при розробленні практичних питань регіональної та глобальної політики, підготовці узагальнюючих праць з історії європейських міжнародних відносин, лекційних і спеціальних курсів з історії зовнішньої політики та міжнародних відносин України.

Апробація результатів дисертаційного дослідження відбувалася у формі доповідей на науково-практичних конференціях Інституту сходознавства і міжнародних відносин “Харківський колегіум”, присвячених громадсько-політичній діяльності В. Винниченка (2001 р.) і П. Грабовського (2000 р.), - тези опубліковані; на науково-практичних семінарах Інституту; при проведенні семінарських занять зі студентами названого навчального закладу та обговорені на засіданнях кафедри міжнародних відносин і зовнішньої політики. Основні наукові положення та висновки дослідження знайшли відображення у п'яти наукових статтях автора, із яких три у фахових виданнях.

Структура дисертації обумовлена метою і завданням дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації - 203 сторінки, у тому числі основний текст - 189 сторінок. Обсяг використаних джерел та літератури українською, російською й англійською мовами становить 14 сторінок (кількість найменувань - 177).

політичний партія демократичний революція

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, наукове значення роботи, сформульована авторська концепція, визначено мету та завдання, об'єкт і предмет дослідження, його методологічні засади і хронологічні рамки, відображено наукову новизну й практичне значення, а також апробацію отриманих результатів.

У першому розділі - “Концептуально-теоретичні засади дослідження й огляд літератури” здобувач проаналізував сучасний стан наукового розроблення проблеми, джерельну базу дослідження і міжнародну проблематику в програмних документах провідних українських політичних партій. Зазначено, що комплексного та глибокого аналізу з обраної теми дослідження ще не проведено, існують лише фрагментарні праці, або ж розділи у більш загальних виданнях. Значний пласт іноземної літератури та архівних матеріалів залишився поза увагою науковців.

Вітчизняну історіографію автор вважає за доцільне розділити на три періоди, перший із котрих тривав із початку 20-х до середини 50-х рр. ХХ ст. і спочатку відзначався інтенсивним накопиченням історико-фактичного матеріалу (В. Поссе, М. Рафес, М. Яворський та ін.), але на рубежі 20-30-х рр. в історіографії остаточно утвердився ідеологізований підхід, який характеризувався гіпертрофованим перебільшенням ролі партії більшовиків у всіх галузях життя. Другий період почався приблизно у 1956 р. і позначений практичною відсутністю літератури з досліджуваної теми, не рахуючи певного сплеску наукової активності в 1960-х роках (О. Карпенко, І. Рибалко, Р. Симоненко), який був своєрідною відповіддю на праці науковців української діаспори і на покращення політичного клімату в самому СРСР. Третій період окреслився з кінця 80-х рр. і характеризується початком інтеграції української історичної науки в єдиний світовий процес, спалахом зацікавленості в дослідженні “білих плям” історії України, зняттям ідеологічних заборон на використання тих чи інших документів та архівних фондів, розробку нових тем (С. Варгатюк, Д. Вєдєнєєв, Н. Городня, О. Павлюк та ін.).

Одночасно з радянською історіографією з притаманною їй крайньою нетерпимістю до ідейних супротивників і відповідними нападками на них, українська еміграція також дедалі нарощувала зусилля щодо спростування концепцій вчених СРСР. Але збереглася міцна історіографічна база, представлена дослідженнями про події перших десятиліть ХХ ст. М. Грушевського, В. Винниченка, П. Христюка, Д. Дорошенка, М. Шаповала, І. Мазепи. Кожен із вищеназваних державно-політичних діячів та істориків стояв, по суті, біля витоків історіографії діяльності Директорії. Вони ввели разом до наукового обігу практично всі ті документи й матеріали, на яких будувалися інші радянські й зарубіжні публікації 30-х - першої половини 80- х рр. ХХ ст.

Практично завжди на заваді дослідникам стояла широко відома всім строката різноголосиця у поглядах на найбільш кардинальні зовнішньополітичні проблеми провідних політичних партій УНР (Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) та її лівого крила - “незалежників”, яке відокремилося у січні 1920 р.; Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) та її лівого крила - “боротьбистів”, що створило самостійну партію у березні 1919 р.; Української партії соціалістів-федералістів (УПСФ); Української партії соціалістів-самостійників (УПСС) та Української народно-республіканської партії (УНРП)), ідейні перепалки між їхніми керівниками, які іноді приводили до гострої ворожнечі. У результаті питання про зовнішньополітичну концепцію доби Директорії виявилось надто слабо розробленим, можна навіть стверджувати, що воно всерйоз у науковому плані не ставилося.

Дане дослідження спирається, перш за все, на матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України), значна кількість яких вводиться в науковий обіг уперше. Найважливішими є документи фондів 3696 - Народного міністерства закордонних справ Директорії УНР (інструкції, накази Ради Народних Міністрів та Директорії, інформаційні повідомлення про їхнє виконання та листування із зовнішньополітичним відомством) і 1429 - канцелярії Директорії УНР (інформації щодо діяльності дипломатичних місій та закордонних військово-санітарних делегацій, реферати пресових бюро дипломатичних місій УНР, тощо). Також у роботі широко використані матеріали особистих фондів видатних дипломатів і політиків тієї доби, зокрема, особистий фонд І. Мазепи (3933) містить матеріали Ради Народних Міністрів УНР; листи С. Петлюри до голови Ради Народних міністрів від за березень 1919 - травень 1920 рр.; звернення уряду УНР до Українського повстанського військово-революційного комітету та відозва Комісії Трудового Конгресу до українського народу; документи, що показують взаємовідносини Уряду УНР із ленінським урядом та іншими державами з вересня 1919 до кінця 1920 рр.

Матеріали Дипломатичного відділу МЗС УНР містять листування з Департаментом чужоземних зносин щодо персонального складу українських консульств; ноти та звернення до іноземних держав та урядів; в документах висвітлюються зносини України з Німеччиною, Туреччиною, Болгарією, Румунією, Швейцарією, Вірменією, урядом Всевеликого Війська Донського, представниками Криму, Грузією, Польщею, Білоруссю, Латвією, Естонією, Фінляндією, Кубанню, державами Антанти, Італією, Швецією, Норвегією, Данією, Голландією, Іспанією, Португалією та ін. країнами. Загалом із фонду використано біля 110 справ. У науковий обіг вводяться доповіді українських послів та глав дипломатичних місій; протоколи й резолюції їхніх нарад за кордоном; інформаційні повідомлення послів; звіти різних дипломатичних місій, послів і МЗС УНР у цілому; протоколи переговорів дипломатичних місій та ін.

Події досліджуваного періоду знайшли широке відображення в періодичній пресі того часу, коли кожна політична партія чи організація мала свої центральні й регіональні друковані видання, в котрих відображала власний погляд на події, визначала зовнішньополітичну позицію. Пресові видання дають дослідникові багато корисних відомостей у хронологічній послідовності, крім того, для періодики характерним є певний відбір даних, найбільш цінних за значенням, що сприяє дослідженню. У пресі були розміщені постанови, звіти інші документи, що стосуються міжнародної діяльності УНР та зовнішньополітичних позицій провідних українських політичних партій, які не готувалися до друку безпосередньо відповідними редакціями, а надходили у готовому вигляді.

Значну частину джерельної бази дисертаційного дослідження становить мемуарна література. У 20-х рр. ХХ ст. у СРСР друкуванням спогадів займалися такі журнали, як “Красный Архив”, ”Літопис революції”, їхні публікації ще не встигли заідеологізуватись, містять багатий фактичний матеріал, але в деяких часто зустрічаються неточності в датах і фактах. Оцінюючи ж оприлюднені в СРСР і діаспорі протягом 20-30- х рр. мемуари (В. Антонов-Овсієнко, Р. Гольдельман, А. Марголін, О. Назарук, О. Шульгин та ін.) в якості джерел при дослідженні обраної теми, варто зазначити, що хоча деякі з них написані дещо тенденційно, із численними неточностями у висвітленні політичної дійсності, водночас вони містять багато фактичних відомостей і є цінним джерелом інформації, звичайно, при застосуванні критичного підходу при використанні.

Комплексне використання різноманітних методів і підходів у роботі (принципів історизму, детермінізму, взаємодії зовнішнього і внутрішнього, об'єктивного і суб'єктивного та ін.) дозволило окреслити досить повну та об'єктивну картину особливостей структурування системи міжнародних відносин у Центрально-Східній Європі у 1918-1920 рр. та визначити місце України в цьому процесі. А запровадження до наукового обігу значного масиву раніше не досліджуваних чи неопублікованих оригінальних архівних документів та матеріалів додало обґрунтованості й достовірності науковим положенням і висновкам дисертації.

У другому розділі - “Формування зовнішньополітичної стратегії відновленої УНР” автор зробив спробу дослідити розвиток та визначити джерела формування вітчизняної зовнішньої політики в грудні 1918 - листопаді 1920 рр. Проблема розглядається у контексті наступності зовнішніх політик Центральної Ради та гетьманату, багато невирішених питань котрих перейшли до Директорії УНР. Ґрунтуючись на методі порівняльного аналізу, здобувач прийшов до висновку, що гетьманат у зовнішній політиці продовжував курс Центральної Ради на утвердження України в якості повноправного суб'єкти міжнародних відносин і передав його у спадок Директорії УНР. А центральним напрямком міжнародної діяльності останньої стало мирне співіснування з усіма народами світу, розвиток економічних та культурних зв'язків із сусідніми країнами.

У дослідженні обґрунтовується думка, що не існувало єдиної стратегії і тактики стосовно подальших дій серед політичного проводу відновленої УНР і Директорії. В. Винниченко, М. Грушевський, В. Чеховський, М. Шаповал та деякі інші виступали за союз з більшовиками проти Антанти. Інша група, яку очолював С. Петлюра, висувала протилежну думку - йти на союз з Антантою проти більшовиків. Навіть серед членів окремих впливових партій не було єдності поглядів, зокрема, в УСДРП виділялися “незалежники”-“кияни”, що відстоювали радянську систему організації влади і схилялися до порозуміння з Кремлем, й “катеринославці”, котрі орієнтувалися на парламентську демократію західного зразка і наполягали на здобутті дипломатичного визнання від держав Антанти.

До того ж по приході до влади Директорії в середині грудня 1918 р. відразу ж позначилася низка зовнішніх обставин, що ускладнювали політичну ситуацію в Україні: відновлена УНР опинилася практично у повному ворожому оточенні. На півночі й північному сході широкомасштабний наступ на неї розпочала Радянська Росія, на заході й північному заході у зв'язку з підготовкою до об'єднання із ЗУНР недоречно постав польський фронт, на південному заході Румунія займала вороже-вичікувальну позицію, на півдні висадила свій десант Антанта, а на південному сході активізувалася Добровольча армія А. Денікіна. Директорія намагалася дотримуватися нейтралітету в боротьбі, яка розгорнулася на теренах колишньої Російської імперії, але загальний стан не давав ніяких підстав вірити в те, що Україна втримається без союзу з однією із зовнішніх сил.

Аналізуючи ставлення провідних країн світу і сусідніх держав до українського питання, слід зазначити, що до початку ХХ ст. поняття “українське питання” і “Україна” були для офіційного Вашингтона “terra incognita”. США не здійснювали окремого курсу щодо України, розглядаючи її в якості складової своєї російської політики. Угорщина позитивно поставилася до утворення УНР, хоча в питанні про Закарпаття дві країни не знайшли спільної мови. Зовнішньополітична стратегія правлячих кіл Румунії на початку ХХ ст. базувалася на концепції об'єднання усіх “румунських історичних провінцій”, причому етнічні українські землі північної Буковини й півдня Бессарабії розглядались як частина “Великої Румунії”. Важливим позитивним політичним чинником розвитку чехословацько-українських відносин було те, що в Києві містилося головне відділення Чехословацької Національної Ради. Щоправда, прихильне ставлення голови останньої Т. Масарика до Центральної Ради змінилося (особливо після підписання мирного договору з центральними державами у Брест-Литовську) на негативне, повна самостійність України суперечила його поглядам на українське питання і післявоєнний устрій.

У політичних доктринах Польщі першої третини ХХ ст. незалежній Соборній Україні місця не було. Сутність програм усіх польських політичних сил (за винятком маловпливової Комуністичної робітничої партії) полягала в тому, щоб у результаті повалення царизму й розпаду Російської імперії створити у Східній Європі велику й міцну державу. Передбачалося, що до її складу увійдуть польські, литовські, білоруські й західноукраїнські землі. Важливим був розвиток зовнішньополітичної концепції Радянської Росії, що сягала своїм корінням дореволюційного великодержавного сприйняття України. Згідно Брестського договору Москва зобов'язана була укласти мир з УНР та визнати мирний договір між нею та Центральними державами, однак із виконанням цих зобов'язань Раднарком зволікав і, згідно зі своєю зовнішньополітичною стратегією, продовжував надавати військову допомогу Народному Секретаріату України, а згодом - Тимчасовому робітничо-селянському урядові, які лише на ній і трималися.

Спершу Директорія намагалася урегулювати конфлікт з РСФРР мирним шляхом. Із цією метою до Москви виїхала офіційна делегація на чолі з лівим соціал-демократом С. Мазуренком. Але позиція Раднаркому Росії на переговорах свідчила про те, що він не мав наміру встановлювати добрі стосунки з Директорією УНР. Представники радянської делегації не прийняли пропозицію українських дипломатів щодо припинення військових дій між двома державами, зводячи проблему до полагодження стосунків між урядом УНР та Радянською Україною. Підписавши пакт щодо посередництва РСФРР у переговорах між двома українськими урядами, місія С. Мазуренка погодилася на фактичну капітуляцію, якої Директорія ще під проводом В. Винниченка не прийняла. Безуспішні переговори у Москві спонукали Директорію змінити курс зовнішньої політики, шукати собі підтримки та союзників серед країн Антанти. Уряд УНР ніколи не залишав спроб порозумітися з Москвою, але через політику більшовиків усі ці намагання були марними. Остання спроба порозумітися з більшовицьким урядом була зроблена восени 1920 р., коли уряд Директорії звернувся з нотою до польського уряду про допущення УНР на переговори з Радянською Росією в Ризі.

Ще на засіданні ЦК УСДРП 9 лютого 1919 р. було прийнято рішення змінити зовнішньополітичний курс і йти на порозуміння з Антантою, тому, вийшовши на вимогу останньої з уряду, соціал-демократи і соціалісти-революціонери залишилися на місці для подальшої державної й суспільної роботи, перебуваючи в лояльній опозиції до нового центристського уряду С. Остапенка. Перед ним постало дуже нелегке завдання знайти шляхи до визнання Західними державами і відстояти незалежність України в надзвичайно складному міжнародному становищі. Але переговори місій Директорії УНР з представниками командування франко-грецького десанту в Одесі виявилися цілком безрезультатними, оскільки антантівські урядовці готові були вступити в дипломатичні зносини з українським урядом за умов, що позбавляли його суверенних прав.

Тоді з ініціативи представника Хліборобсько-демократичної партії С. Шемета і заступника міністра закордонних справ УНР А. Марголіна було встановлено зв'язки з одеськими представниками інших самостійних урядів, які утворилися на території колишньої Російської імперії - Кубанської Республіки, Всевеликого Війська Донського й Білоруської Народної Республіки. Тільки спільний військово-дипломатичний фронт таких урядів міг переконати Антанту, що концепція неподільної Росії приведе до краху антибільшовицької боротьби, а першим кроком у цьому напрямку стало подання 5 лютого 1919 р. відповідної колективної декларації антантівському командуванню в Одесі. У ній представники зазначених держав прохали допомоги в ліквідації унітарної російської монархію й урятуванні Росії від більшовицької катастрофи. Але жодна з держав Антанти не відреагувала на це звернення, бо Париж, Вашингтон, і Лондон не хотіли втручатися в справу колишньої союзної Росії й підтримували її єдність

Коли ж у другій половині березня 1919 р. на переговорах із місією міністра закордонних справ К. Мацієвича в Одесі французький штаб нарешті вирішив змінити пом'якшити свою позицію стосовно УНР, її армія зазнала прикрих поразок на антибільшовицькому фронті й відкочувалася до Дністра та Збруча. Тому командувач антантівських сил на Сході генерал Ф. д'Еспері вирішив негайно евакуювати французькі війська, а угоду з урядом УНР відкласти як неактуальну, його рішення були затверджені в Парижі. Найвища ж рада Антанти в середині травня 1919 р. поклала в основу своєї східноєвропейської політики зміцнення Польщі в якості свого головного союзника.

Українсько-антантівський договір так і не побачив світ, але чимала провина за провал переговорів у Одесі лежить і на керівництві УНР. Ще у грудні 1918 р. було очевидно, що Франція уповноважена вести політику Антанти на Півдні колишньої Російської імперії, тому доцільно було нав'язувати безпосередній діалог із Парижем, а не витрачати час на переговори з оперативним військовим штабом в Одесі.

У третьому розділі - “Проблема дипломатичного визнання України на Паризькій мирній конференції” - послідовно розглядаються спроби українського політичного проводу отримати від країн Заходу дипломатичне визнання і моральну та матеріальну підтримку. УНР, як і іншим державам, що утворилися на уламках колишньої Російської імперії, однаковою мірою загрожувала Радянська Росія та антибільшовицький “білий рух”. Але для допомоги з боку антантівських чинників їм було конче необхідним домогтися визнання світовим співтовариством статусу суверенних, незалежних держав - суб'єктів міжнародного права. Підставою для таких надій були проголошені на весь світ “14 пунктів” президента США В. Вільсона, які пропонували взаємні й однакові гарантії політичної незалежності та територіальної цілісності як великих, так і малих держав.

Саме тому Директорія УНР покладала великі надії на Паризьку мирну конференцію, але українська делегація, яка була найголовнішим вітчизняним дипломатичним представництвом за доби Директорії й одночасно репрезентувала Україну перед урядом Франції, не отримала офіційного статусу учасника конференції, оскільки сама УНР розглядалася як складова частина “російського комплексу”, а проблема державної належності західноукраїнських земель вирішувалася через призму питань щодо країн колишньої Австро-Угорської монархії.

І все ж у другій половині січня 1919 р. Радою Народних Міністрів УНР до Франції було відряджено Надзвичайну дипломатичну місію на чолі з Г. Сидоренком (УПСС), до її основного складу увійшли також О. Шульгин (УПСФ), А. Марголін (УПСФ) і Б. Матюшенко (УСДРП). Прибувши до Парижа, українська делегація розгорнула бурхливу діяльність, як інформаційну так і дипломатичну, уже 10 лютого Г. Сидоренко подав свою першу самостійну заяву, але ноти української делегації були надто формальні. Придбати статус рівноправного партнера на конференції було проблематично ще й тому, що згідно постанови голів країн Антанти до участі у світовому форумі запрошувалися тільки ті держави, які були на боці союзників або приєдналися до них наприкінці Першої світової війни. Україна ж з моменту підписання 27 січня 1918 р., тобто від Брестського миру, була в цій війні нейтральною, тому не визнавалася повноправним суб'єктом Паризької мирної конференції.

Саме тому українських дипломатів на світовому форумі ніхто не чекав, до того ж вони не мали належної фахової підготовки. Так, голова делегації УНР Г. Сидоренко, як і більшість його колег, не володів іноземними мовами, українській справі в Парижі шкодив сепаратизм деяких членів місії, всередині якої існувало три політичні течії: прихильники самостійності, федералісти та галицькі сепаратисти. Це цілком адекватно віддзеркалювало внутрішнє політичне становище тогочасного українського суспільства. Відсутність єдності між українськими дипломатами викликала звинувачення в нещирості й анархічності з боку представників країн Антанти, противники ж української справи - польська та російська делегації вміло й гнучко використовували таке становище для досягнення своїх великодержавницьких цілей. На недостатньому рівні було поставлене й інформування українською делегацією антантівських чинників щодо внутрішньої політики Директорії та подій, що відбувалися в той час в Україні. У цій справі бракувало системності, плану й тактики, не було жодного порозуміння і з прихильниками незалежної УНР з числа французьких громадсько-політичних діячів, які змушені були працювати самостійно для справи визнання України Антантою.

Вищезазначене певною мірою сприяло ухваленню 25 червня - 15 липня 1919 р. Паризькою мирною конференцією важливих рішень, руйнівних для української справи: Польща отримала дозвіл тимчасово окупувати Східну Галичину до річки Збруч, адмірал-великодержавник О. Колчак був визнаний головою уряду майбутньої єдиної Росії, держсекретар США Р. Лансінг повідомив представників УНР А. Марголіна і Т. Окуневського про вимогу Вашингтона - Директорія має безумовно визнати зверхність О. Колчака. Нарешті, українська делегація недостатньо доклала зусиль щодо переконання держав Антанти у легітимності УНР та стабільності її уряду, котрому Захід міг би довіряти. Нарешті, інформаційній роботі делегації бракувало методики, вона зовсім не велася з паризькими українофілами, незважаючи на поради прихильних до УНР іноземних політичних діячів, вітчизняна дипломатія майже нічого не зробила для порозуміння з румунами та чехами.

За таких умов в уряді УНР сформувалася нова зовнішньополітична концепція, за якою намічалося розпочати чергову дипломатичну акцію у Варшаві, бо панувала думка, що через своїх ближчих сусідів - Румунію та Польщу - Україна зможе добитися і прихильності Антанти. Але і в такому разі ще залишався шанс, бо на Мирній конференції можна було знайти зацікавленість тільки трьома проблемами: більшовизмом, протистоянням Німеччині ті Лігою Націй. Цими темами українській дипломатії зручно було наблизитися до Антанти, а з більшовицького питання взагалі вирости до рівня експертів. Але, не маючи відповідного досвіду, можливості підбирати відповідних людей і опинившись у нових обставинах, вона слабко орієнтувалася серед політичної гри в Парижі. Та найголовніше, що стало на перешкоді делегації, це - повне невизнання Антантою. Не довіряючи Україні, Західні держави зверталися до тих, кого добре знали і кого вважали компетентними у східноєвропейських справах, - білої Росії й Польщі.

У четвертому розділі “Відносини УНР із новими незалежними державами Східної Європи і Закавказзя” послідовно розглядається розвиток дипломатичних відносин із державними утвореннями, що виникли в результаті розпаду Російської імперії на її західних і південних окраїнах.

Основним об'єктом урядових зусиль УНР у цьому зовнішньополітичному напрямку були такі новопосталі державні одиниці, як Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія, Польща, Білорусь, Кубань, Держава Всевеликого Війська Донського, Грузія, Азербайджан, Вірменія. Разом цим країнам було набагато легше заручитися підтримкою Великих держав і добитися дипломатичного визнання на світовій арені, тому УНР усіма можливими засобами добивалася порозуміння зі своїми найближчими сусідами.

Налагодженню стосунків із Прибалтійськими країнами сприяли регіональні міжнародні конференції за участю УНР. На першій із них у Дерпті (Тарту) 9 листопада 1919 р. в результаті плідних переговорів учасники висловилися за необхідність союзу і співробітництва Естонії, Латвії, Литви, Фінляндії й залучення до цього процесу УНР, Польщі та Білорусі. Наступним зібранням була Перша ризька конференція кінця грудня 1919 р., в якій взяли участь Польща, Естонія, Латвія й Литва, після неї було скликано міжнародну конференцію Балтійських держав у Гельсінгфорсі 15 січня 1920 року. На неї, на жаль, УНР не отримала офіційного запрошення і брала участь як спостерігач та радник, пильно слідкуючи за перебігом дискусій та рішеннями конференції.

Але з огляду на загрозу своїй державності Прибалтійські країни були змушені водночас піти на мирні переговори з більшовицькою Росією. В результаті цих змін у пріоритетах зовнішньої політики Балтійських держав їхні відносини з Україною стали трохи прохолоднішими. І все ж необхідність укладення військово-політичного регіонального союзу була все ще актуальною, тому з ініціативи латвійського уряду з 5 серпня 1920 року було вирішено скликати Другу ризьку конференцію Прибалтійських держав, 6 липня офіційне запрошення на неї отримав і уряд УНР. Метою цього зібрання було створення так званої “Східної Антанти”, яка мала стати союзом держав регіону, що у своїх діях орієнтувався б на Велику Британію й Францію. Українська делегація, очолювана міністром внутрішніх справ М. Славинським, брала активну участь у роботі зібрання й виробленні основного документа - Політичної конвенції, що означав взаємне дипломатичне визнання й мав бути ратифікований урядами Естонії, Латвії, Литви, Польщі, УНР та Фінляндії до середини грудня 1920 р.

Паралельно з балтійським напрямком ще за часів гетьмана П. Скоропадського Україна прагнула налагодити відносини зі своїми південними та південно-східними сусідами - Грузинською, Азербайджанською і Вірменською Демократичними Республіками, Республікою Союзу горців Північного Кавказу та Кубанською Республікою. Саме в останній уряд Директорії бачив, висловлюючись сучасною мовою, свого “стратегічного партнера”. Узагалі цей регіон був дуже важливим для УНР з геополітичного погляду, у справі союзу проти більшовиків та з інших зовнішньополітичних міркувань, але з Кубанню прагнули особливо тісної співпраці аж до федеративного об'єднання. 7 серпня 1920 р. у Варшаві був укладений міждержавний українсько-кубанський договір, що мав стати осердям Причорноморського союзу.

Але з-поміж сусідніх держав, які утворилися на території колишньої Російської імперії, об'єктивно найважливішими виявилися відносини з Другою Річчю Посполитою, особливо з огляду на її військо-економічний потенціал і дипломатичну близькість до Антанти. Тому, опинившись навесні 1919 р. у дуже скрутному міжнародному становищі й усвідомивши безперспективність надій на швидке західне визнання та перебуваючи в стані війни на два фронти (проти Червоної й Добровольчої армій), угруповання С. Петлюри спрямувало свої зусилля на порозуміння з Варшавою та Бухарестом (задля останнього Директорія навіть офіційно відмовилася від будь-яких претензій на Бессарабію). Союзом із Варшавою й Бухарестом Директорія сподівалась, окрім іншого, змінити ставлення до себе Антанти і США. Активними поборниками цієї концепції виступали посли УНР у Румунії К. Мацієвич і у Швейцарії М. Василько та дипломатичний представник УНР у Ватикані (з 22 серпня 1919 р. - глава української делегації на Паризькій мирній конференції) М. Тишкевич.

Офіційні переговори з польським урядом велися дипломатичними місіями Директорії УНР з серпня 1919 р., але, попри швидке укладення перемир'я вже 1 вересня, досягнення повномасштабного порозуміння ускладнювалося проблемою визначення кордонів між обома країнами. Сумнівною для більшості польських партій, насамперед для націонал-демократів, які мали відносну більшість у Сеймі, була ідея незалежності України, гострим на переговорах виявилося і питання вступу союзних (у випадку підписання відповідної угоди) польських військ на територію Наддніпрянської України. З іншого боку, явно нерівноправний характер проектованого варшавською дипломатією союзного договору сприймався вкрай негативно широкими колами української громадськості як на Заході, так і на Сході. Накреслений В. Леніним і Х. Раковським у ході боротьби з денікінщиною курс на створення незалежної від Росії Української радянської республіки ніби-то втілювався в життя, тому оманливі ілюзій щодо перспектив існування самостійної УСРР поділяв навіть екс-голова Директорії В. Винниченко.

Тому Варшавський політико-військовий договір уряду Директорії з поляками 21-24 квітня 1920 р. належить до найбільш суперечливих міжнародних моментів Визвольних змагань українського народу за державність 1917-1921 рр. Але, незважаючи на значні територіальні поступки, які УНР змушена була зробити на користь ІІ Речі Посполитої, відмовившись від Східної Галичини, Західної Волині, Холмщини і Підляшшя, підписання союзницької декларації можна вважати здобутком вітчизняної дипломатії. Передусім, нарешті вдалася добитися офіційного визнання хоча б однієї держави Європи, що належала до антантівської коаліції, й отримати запевнення у наданні військової допомоги для боротьбі за відновлення незалежності Наддніпрянської України. Польща визнавала право України на незалежне державне існування й Директорію УНР на чолі з Головним Отаманом С. Петлюрою за верховну владу в УНР; вона не цікавилася північними, східними й південними кордонами України, але, користуючись із безвихідного в той час становища УНР, залишала за собою західноукраїнські етнічні регіони. Крім того, військова конвенція від 24 квітня, що становила інтегральну частину Варшавського договору, віддавала цілковиту перевагу польській стороні: воєнні дії проти радянської армії на Правобережжі мали відбуватися під польським головним командуванням; Варшава лишала за собою керування залізницями, охорону тилу, а також адміністративну владу на зайнятій у момент підписання конвенції території УНР; український уряд зобов'язувався постачати харчування і тягловий транспорт для польської армії після початку бойових дій.

Як і слід було чекати, угоди С. Петлюри і Ю. Пілсудського викликали вкрай неоднозначну реакцію як в Україні, так і в Польщі, і діапазон оцінок їхнього вчинку сучасниками був надзвичайно широким. Варто зазначити, що, на нашу думку, такий крок “начальника” Польської держави не був проявом якоїсь надмірної симпатії до України; навряд чи був він і підступним планом закабалення УНР. У ставленні до України Ю. Пілсудський керувався передусім національними інтересами своєї країни. Його розуміння цих інтересів передбачало послаблення Росії, від якої, на його погляд, походила головна небезпека існуванню польської державності. На тому етапі такий підхід об'єктивно збігався з національними інтересами УНР у її боротьбі за незалежність.

Так само і С. Петлюра виходив із власного розуміння національних інтересів України і робив те, що, як він вважав, було єдино правильним у тому надзвичайно складному внутрішньому становищі та ворожому міжнародному оточенні. Угода між С. Петлюрою і Ю. Пілсудським була політичним компромісом, коли (як це завжди буває) слабша сторона була змушена піти на більші поступки. Не слід відкидати і того безперечного факту, що завдяки Варшавській угоді Директорія УНР визнавалася іншою суверенною державою - союзницею Антанти. Тобто була досягнута мета, за яку українські політики й дипломати вели боротьбу з часу відновлення УНР Директорією.

Підсумовуючи розвиток українсько-польських стосунків необхідно визнати, що ключовою їхньою ланкою був Варшавський договір. Можна зробити висновок, що ініціатива його підписання належала С. Петлюрі, який хотів вірити в добру волю західних держав та Польщі. Польсько-український союз у той час був чи не єдиний шлях до військового порятунку УНР. С. Петлюра був свідомий того, що здобуття незалежності України вимагатиме величезних жертв і компромісів, але, як показав розвиток подій, його віра в об'єктивність країн Антанти і відновленої Речі Посполитої виявилася помилковою. А Варшавські переговори Надзвичайної дипломатичної місії УНР А. Лівицького у жовтні 1919 - квітні 1920 рр. переконливо свідчать про тривалу, сповнену драматизму, боротьбу української дипломатії за національні інтереси України. Лише катастрофічний внутрішній і міжнародний стан Директорії УНР та тактика відвертого політичного шантажу з боку польського уряду змусила українську дипломатичну місію у Варшаві піти на такі величезні поступки.

14 березня 1923 р. Рада послів Антанти прийняла рішення віддати Східну Галичину Польщі без проведення плебісциту, як це планувалося раніше. Безумовно на такі рішення Антанти вплинув не тільки факт уже майже чотирирічного перебування Західної України у складі Польської держави, а й Варшавська угода 1920 р. між Польщею та УНР і особливо Ризький мирний договір між Варшавою і Москвою, що визначав аналогічну лінію проходження міждержавного кордону. Західноєвропейським дипломатам важко було не рахуватися з офіційними дипломатичними актами, підписаними від імені українського народу керівниками УНР та УСРР.

У висновках викладені підсумки дисертаційного дослідження і зроблені відповідні узагальнення.

У рамках роботи було зроблено одну з перших у вітчизняній історіографії спроб здійснення всебічного аналізу міжнародних відносин УНР доби Директорії, запропоновано нове вирішення проблеми причин поразки і уроків української національно-демократичної революції 1917-1920 рр., що виявляється у дослідженні діалектичної залежності успіхів національно-державного будівництва у новітню епоху від забезпечення сприятливого зовнішньополітичного оточення та міжнародного дипломатичного визнання.

1. Як і сьогодні в незалежній Україні, зовнішня політика УНР доби Директорії визначалася політичними силами, які знаходилися при владі (такими як УСДРП, УПСР (центральної течії), УПСФ, УПСС, УНРП). Спираючись на програмові документи зазначених українських партій, можна констатувати той факт, що відразу після перемоги Лютневої демократичної революції 1917 р. впливові вітчизняні політичні сили виступали з вимогами національно-територіальної автономії для України, але через несприятливий розвиток подій на міжнародній арені протягом зими 1917-1918 рр. поступово перейшли до вимог незалежності, не покидаючи надій на союз із оновленою демократичною Росією у майбутньому.

2. Створення Директорії та організація нею народного повстання проти консервативного режиму гетьмана П. Скоропадського припали на час кардинальних змін у міжнародній ситуації й зовнішньополітичному становищі України, спричинених завершенням Першої світової війни. Для юної національної державності вони були дуже тривожними, бо з поразкою двох найбільших учасників Четверного союзу - Німеччини й Австро-Угорщини та евакуацією їхніх військ УНР загрожувала повномасштабна війна з РСФРР. Антанта негативно ставилася до “сепаратизму” народів, які входили до складу колишньої Російської імперії, на північному заході відновленої УНР активізувалися польські війська, що переважали українські кількістю і якістю; без формального оголошення війни посилився рух більшовицьких формувань з півночі й північного сходу; на південно-східному кордоні зростали сили “білої” Росії під командуванням А. Денікіна, а південна смуга з Кримом, Одесою, Миколаєвом і Херсоном була зайнята антантівським десантом. Загальний стан республіканського війська, що брало участь у протигетьманському повстанні, не давав ніяких підстав вірити в те, щоб Україна могла втриматися власними силами без союзу з одним із головних центрів сили у Східній Європі, - Антантою, РСФРР чи “білою” Росією, але жоден із них не відзначався прихильністю до української незалежності.

3. Треба зазначити, що країни Антанти і США при визначенні своїх союзників у Східній Європі користувалася передусім власними стратегічними інтересами у регіоні й не вважали уряд Директорії самостійним чинником європейської безпеки з огляду на її критичне військове і нестабільне внутрішньополітичне становище. Певний інтерес до УНР з'являвся лише тоді, коли союзникам здавалося, що уряд УНР може посприяти у реалізації їхніх стратегічних цілей - знищенні більшовицької влади (як під час українсько-антантівських переговорів в Одесі, Бірзулі й Ходорові на початку 1919 р.), або ж Республіканська армія УНР мала успіх на полі бою (як під час київських наступальних операцій серпня 1919 р. і квітня-травня 1920 р.). Домінуючими і визначальними для провідних держав Заходу на сході Європи були інтереси небільшовицької Росії та їхніх нових союзників - Польщі, Чехословаччини й Румунії. На Україну ж Антанта в цілому дивилася крізь призму загальної військово-політичної ситуації в регіоні та перебігу подій у Росії, часткове розуміння своїх інтересів УНР знаходила лише в аутсайдерів європейської політики - Німеччини, Австрії й Угорщини, а також Чехословаччини і Румунії за умови зречення Києвом Закарпаття, Буковини і Бессарабії.