Размещено на http://www.allbest.ru/

Політичні репресії радянського режиму проти студентської молоді на Північній Буковині в 1944-1953 рр.

Мусієнко І.В.

Вагоме значення у сучасній історичній науці відводиться дослідженням драматичних сторінок української історії XX ст. Особливо це стосується проблем політичних репресій в Україні, вивчення яких розпочалося лише зі здобуттям Україною незалежності. Значний інтерес викликає аналіз особливостей радянської соціальної та етнічної інженерії, методів гомогенізації суспільства, радянізації та розбудови радянських імперських структур на території приєднаних до СРСР у 1939-1940 рр. українських етнічних земель. Особливої уваги потребує дослідження політичних репресій щодо національної інтелігенції та, зокрема, її молодої генерації, котра сприймалася тоталітарним режимом як найбільш небезпечний соціальний прошарок, що відстоював ідеї національної незалежності та демократичні цінності. Тому авторка статті, опираючись насамперед на архівні матеріали, поставила за мету вивчити особливості репресивної політики радянського режиму щодо студентської молоді на території Північної Буковини в 1944-1953 рр. Ця політика відображала загальносоюзні тенденції, однак у той же час мала свою регіональну специфіку.

Історіографія даної теми доволі обмежена і фрагментарна. Серед монографічних розвідок слід відзначити ґрунтовну працю буковинської дослідниці Т. Марусик [8]. Опубліковано також кілька спогадів колишніх репресованих [11; 12]. Отже, проблема належить до числа найменш досліджених, що і вирішило вибір теми авторкою статті. Запропоноване дослідження виконано головним чином на матеріалах архівів, які вперше введені в науковий обіг. При написанні праці авторкою були використані унікальні архівні документи партійних, радянських і правоохоронних органів із Державного архіву Чернівецької області, Державного архіву Чернівецького обласного управління Служби Безпеки України.

За висновками дослідників радянська система, як "класичний", завершений тип тоталітарної системи, була самою своєю природою запрограмована на жорсткі політичні репресії проти еліти "національних окраїн" радянської імперії як до існуючої, так і тієї, що формувалася, а саме кращих представників студентської та шкільної молоді [10; 16, с.242]. На територіях, приєднаних до Радянського Союзу в 1939-1940 pp., репресивна політика щодо інтелігенції відрізнялася більшою жорстокістю, тривалістю і чітко вираженою антиукраїнською спрямованістю. 27 вересня 1944 р. ЦК ВКП (б) ухвалив постанову "Про недоліки в політичній роботі серед населення західних областей УРСР", у якій зазначалося, що "обкоми й райкоми не враховують у своїй роботі, що в умовах західних областей України, де населення та інтелігенція десятиліттями виховувались у дусі буржуазної ідеології і лише півтора роки жили при Радянській владі, особливо неприпустимо недооцінювати ідейно-політичну боротьбу проти націоналізму" [18, с.79]. У жовтні 1946 р. Політбюро ЦК КП (б) У ухвалило спеціальне рішення "Про заходи щодо посилення масово-політичної роботи в західних областях України" [16, с.215], а в 1947 р. постанову "Про покращення викладання і політико-виховної роботи у вищих навчальних закладах УРСР [13, с.21]. Ці документи поклали початок широкомасштабної кампанії боротьби проти "націоналізму" і шаленого морально-політичного тиску на інтелігенцію.

З місць до Києва надходили "сигнали" про факти "політично хибних" висловлювань і дій окремих науковців та студентів. Так, 6 жовтня 1947 р. секретар ЦК ЛКСМУ М. Мітрохін у своїй доповідній на ім'я Кагановича зазначав: " Комсорг ЦК ВЛКСМ Чернівецького університету Г. Іванушко навів ряд прикладів, зокрема, серед значної частини студентів використовують підручники і літературу явно ворожих шкіл і теорій Грушевського, Покровського та інших. Іноземну мову читають викладачі, які не розуміють марксистко-ленінської теорії та законів суспільного буття, викладають матеріал, відірваний від радянської дійсності, від життя нашої соціалістичної держави" [15, с.80-81].

Молоді, котра була майбутнім України, приділялася особлива увага. Виховна й навчальна робота в навчальних закладах усіх типів була спрямована на формування у молодого покоління ворожості до ідеї державності України. Молодь всіляко заохочували й примушували вступати до комсомолу. Так, у довідці ЦК ЛКСМУ до ЦК КП (б) У про роботу комсомольських організацій західних областей УРСР від 14 лютого 1946 р. зазначалося, що за показником збільшенням чисельності комсомольських організацій попереду інших областей ідуть Чернівецька й Волинська області. З 3 34 сіл Чернівецької області в 328 були створені первинні комсомольські організації [18, с.107].

У свою чергу й провід ОУН не залишався осторонь боротьби за душі, розум і серця молодих українців. У 1947 р. почали виходити журнали ОУН для молоді "На чатах", "На зміну", "За волю України". Свої ідеї щодо змісту освіти провідники ОУН виклали у брошурі "Слово до учителів, братів із східних областей України". Крім видавничої діяльності, ОУН провела кілька спеціальних акцій акцію проти набору української молоді до шкіл ФЗН, акцію проти участі української молоді в піонерських і комсомольських організаціях, акцію проти вживання російської мови. Найбільшою за масштабами була шкільна акція, яка полягала в активному нагляді підпілля за шкільництвом, за змістом викладання [17, с.145-146].

Протягом 1944-1953 pp. радянські каральні органи через свою агентуру "викрили" десятки молодіжних "антирадянських організацій" як реально існуючих, так і вигаданих (останніх була більшість вони створювалися на папері на підставі сфальсифікованих доносів і свідчень самих "учасників організацій", отриманих під час допитів

із застосуванням протизаконних методів ведення слідства). Так, лишеу 1951-1952 pp. органами МДБ було "викрито" 42 "підпільні молодіжні націоналістичні групи", у яких брало участь 182 особи. З них у західних областях 35 груп і 155 членів, у східних областях відповідно 7 і 27. Серед засуджених нараховувалося 19 студентів вузів, 29 учнів технікумів і середніх шкіл, 9 учнів початкових шкіл [17, с.148].

Перші арешти студентів на території Чернівецької області розпочалися вже в січнілютому 1945 р. Тоді УНКДБ по Чернівецькій області завело велику групову справу на 18 осіб, студентів держуніверситету та педінституту, котрих обвинуватили у приналежності до ОУН. Серед них К. Король, О. Кухта, О. Каплун та В. Термена. Слідство по їхній справі тривало 2 місяці і вже 12-13 квітня відбулося засідання Військового трибуналу військ HKBC Чернівецької області, на якому було ухвалено рішення: за ст.54-1 "А" KK УРСР засудити Короля до 15 років каторжних робіт, а його товаришів до 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах із конфіскацією майна [1].

У 1946 р. Чернівецьке обласне Управління НКДБ звітувало у вищестоящі інстанції про свій "великий успіх" розкриття "підпільної групи антирадянської націоналістичної молоді". До складу цієї групи входили студенти 1 курсу Учительського інституту В. Купченко, А. Унгурян, працівниця артілі Хімпрому Л. Івасюк і студентка 1 курсу ЧДУ А. Хілько [2]. Остання походила з Одеської області, після звільнення області від нацистів за фальшивим обвинуваченням була заарештована і звільнена лише після згоди стати сексотом. їй дали завдання виявляти й розробляти учасників підпілля ОУН із числа студентів, дозволили вести "антирадянські" розмови, чим вона активно користувалася, розповідаючи оточуючим про свої симпатії до членів ОУН, висловлюючи невдоволення економічним і політичним становищем у СРСР.

Однією з перших її жертв став хлопець, із яким вона зустрічалась і який її кохав однокурсник В. Купченко, далі А. Унгурян, яку Хілько підбила переписати та розклеїти написані нею ж листівки, що містили заклики не вступати до колгоспу. Однак через деякі помилки Хілько вона разом із іншими "членами" вигаданої нею "молодіжної оунівської організації" потрапила за грати. Військовий трибунал військ MBC Чернівецької області 4 липня 1946 р. засудив Купченко, Унгурян, Прокопця й Хілько за ст. ст.54-1 "А", 54-11 KK УРСР до 10 років позбавлення волі у ВТТ, із поразкою у правах на підставі ст.29 KK УРСР за пп. а, б, в і конфіскації усього їм належного майна. Івасюк же на підставі ст.54-12 KK УРСР за недонесення була засуджена до 4 років позбавлення волі з поразкою у правах на 2 роки.

У 1948-1949 рр. репресії проти студентської молоді на території Чернівецької області досягли свого апогею. Тоді було засуджено 45 студентів середніх, середніх спеціальних і вищих навчальних закладів. Хоча у ці роки внаслідок жахливого терору каральних органів ОУН перебувала у глибокому підпіллі і не проводила у середовищі чернівецького студентства якоїсь серйозної роботи, однак молох сталінського політичного правосуддя потребував нових жертв. Чернівецьке управління МДБ ішло найлегшим шляхом, здавна вже взятим на озброєння радянськими каральними органами а саме шляхом фабрикації справ при допомозі спеціально вишколених провокаторів.

На матеріалами кількох агентів МДБ, серед яких особливою завзятістю відрізнявся "студент ЧДУ" Станішевський, у надрах Чернівецького МДБ у березні 1948 р. була сфабрикована справа молодіжної націоналістичної організації "Буревій".

14 студентів потрапили за грати у січні-лютому 1948 р. [3]. Матеріали слідства по цій справі зайняли 4 томи. Про те, як провадилося слідство, красномовно свідчать спогади колишніх студентів, засуджених по цій справі О. Запаринюк і К. Хобзея. Як згадує О. Запаринюк, найважливішими доказами її нелояльності до радянської влади стали знайдені у неї при обшуці поштова марка із зображенням А. Гітлера й вірш, у котрому розповідалось про біль матері, що знайшла на полі бою сина, що упав за волю України. Слідчий так і сказав їй: "Нащо мені тебе бити, 10 років тобі і так забезпечено" [12, с.67-68]. Проти Хобзея у слідчих були значно вагоміші обвинувачення брошура "Програмні постанови Третього надзвичайного з'їзду ОУН", у якій він власноручно робив помітки і яку передав читати іншому студентові. К. Хобзей описав допити так: " Мене, дев'ятнадцятирічного юнака, катувало п'ятеро чекістів: підполковник Носков начальник слідчого відділу Чернівецької тюрми МДБ, майор Климочкін старший слідчий, капітани Воронов і Кисельов, старший лейтенант Шилін слідчі. Вони роздягали мене догола, кидали на підлогу, Кисельов ставав мені на ноги, Климочкін стискував мою шию своїми ногами, а Воронов і Шилін, роздягнуті до сорочок із закоченими рукавами, ставали зліва і справа, брали нагайки, скручені з трьох кабелів із дротом усередині, і періщили мене. Били від голови до ніг та від ніг до голови" [12, с.177]. Майор Климочкін на одному з допитів бив Хобзея ніжкою від крісла по голові, так що голова розпухла і шкіра на ній потріскалась. Прокурор Чубаров, що був присутній на одному із допитів і побачив упертість хлопця та його небажання зізнаватися, наказав "застосувати всі засоби, щоб заставити молокососа зізнатися!" [12, с.178-179].

Усі обвинуваченні по цій справі були визнані винними в інкримінованих ним злочинах і засуджені за ст. ст.54-1 "А", 54-11 KK УРСР і у відповідності до ст.2 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 травня 1947 р. "Про відміну смертної кари" до 10-25 р. позбавлення волі у виправно-трудових таборах, 5 років поразки у правах із конфіскацією майна. Кожен із засуджених молодих людей сповна випив гірку чашу долі політичного в'язня у найстрашніших сталінських таборах ум. Інті Комі АРСР, у Магадані, Норильську, Іркутській та Новосибірській областях, у Мордовській APCP

Після вивчення всіх документів по справі співробітники Чернівецької обласної прокуратури дійшли висновку, що "молодіжна націоналістична організація "Буревій" була створена співробітниками УМДБ по Чернівецькій області з провокаційною метою ознайомлення "членів" цієї організації, засуджених по справі, із деякими книгами та брошурами націоналістичного характеру, що не містить складу злочину. При проведенні слідства допускалися порушення, застосування незаконних методів. У справі відсутні докази активної допомоги з боку К. Хобзея бандитам ОУН і УПА" [3, арк.403]. Усі репресовані по цій справі були реабілітовані у відповідності зі ст. ст.1,7 Закону України від 17 квітня 1991 р.

політична репресія радянський режим

Наприкінці 1948 р. на початку 1949 р. органи НЕСДБ "розкрили" групу членів і симпатиків ОУН, що складалася зі студентів Чернівецького Учительського інституту [4]. Більшість цих студентів походили зі Станіславської області. 13 квітня 1949 р. відбулося засідання Військового трибуналу військ MBC Чернівецької області, на якому студентів засудили до 10-25 років позбавлення волі кожного. У 1954-1956 pp. колишніх студентів, засуджених по цій справі, звільнили з місць покарання. Кожен із них безвинно відсидів по 5-7 років. Найтрагічнішою виявилася доля А. Пасічник. Вона, не витримавши важкого табірного режиму, померла 21 липня 1949 р. у місцях позбавлення волі, маючи лише 19 років.

Як з'ясувалось згодом, ця "оунівська організація" була "створена", а потім "викрита" провокатором "студентом" Кучерко. Як писав у своїй скарзі Кривко, він особисто не створював ніякої організації, а лише роздавав літературу студентам, причому за вказівкою не міфічного оунівця Ємчука, а саме Кучерка. Барановська після звільнення в заявах про реабілітацію теж стверджувала, що всі, хто був засуджений разом із нею, можуть підтвердити те, що ця справа була провокацією Кучерко. Усі особи, засуджені по цій справі, реабілітовані за Законом України від 17 квітня 1991 р. як жертви політичних репресій.

12 червня 1948 р. заарештували студента історичного факультету Чернівецького учительського інституту С. Олійниченка [5]. Його біографія варта цілого роману він був ветераном війни, в'язнем нацистського концтабору. Основним приводом для арешту стали гострі питання Степана й висловлювання під час лекцій і семінарських занять і це все на фоні підвищеної цікавості до нього з боку органів ДБ як до людини, що пройшла через полон і американську зону окупації.

У квітні 1948 р. на лекції з Конституції CPCP Олійниченко задав питання: "У зв'язку із тим, що Україна є самостійною державою, чи є посольства УРСР у капіталістичних країнах?" Це питання настільки схвилювало асистента Басисту, що вона викликала на лекцію секретаря партійної організації інституту 1.1 Козирєва, котрий дав ствердну відповідь на питання Олейниченка. Але, як згадував у своїх спогадах сам Степан, "за це не одну ніч боліли в мене ребра, голова й спина в політичній тюрмі". На лекції з теми "Стаханівський рух у СРСР" Олійниченко в котрий раз задав асистенту Басистій незручне гостре питання: "Яким чином одна з колгоспниць Полтавської області в 1947 р. нав'язала вручну 6700 снопів ячменя протягом робочого дня? Я маю сумнів, що це можливо. Це свого роду приписка і "окозамилювання" [5, арк.184]. Як він писав у своїх спогадах після повернення з табору, тільки у в'язниці слідчий дав йому добре зрозуміти, що такі чудеса можливі.

Олійниченко був засуджений за "антирадянську агітацію" за ст.54-10, ч. I KK УРСР до 10 років позбавлення волі у BTT і двох років поразки у правах. Після звільнення працював шляховим робітником на залізниці, багато хворів давалися взнаки залишкові явища травми черепа. Йому, талановитому й допитливому хлопцю, колишньому студенту-відміннику, безвинно засудженому з політичних мотивів, чиновники Міністерства освіти не дали дозволу здати державні іспити і стати вчителем. Так був загублений ще один талант, покалічена ще одна доля.

У травні-вересні 1949 р. за ґратами опинилося ще семеро студентів чернівецьких вузів, колишніх однокласників, випускників Снятинської середньої школи, обвинувачених у зв'язках із членами ОУН і антирадянській націоналістичній агітації. Речовими доказами по справі стали зошити з націоналістичними віршами, і, як це не дивно, "Кобзар" та "Мала історія України". Крім читання "Кобзаря" студенти скоїли ще один "важкий злочин" вони співали стрілецькі пісні та колядки, у яких містилися рядки про волю України.Я. Кіцул був обвинувачений у "антирадянській агітації" тільки через те, що поділився враженнями із однокурсниками про свою поїздку до Києва, де членів його родини, одягнутих у вишивані сорочки, називали у громадському транспорті "бандерівцями, западенцями, націоналістами", де не було чути української мови, пам'ятник князеві Володимиру стояв недоглянутий, натомість пам'ятник "великому вождю" був у бронзі, мармурі та граніті [12, с.96-97].13 жовтня 1949 р. Військовий трибунал військ MBC Чернівецької обл. виніс своє рішення стосовно долі заарештованих студентів за ст. ст.54-1 "А", 54-11 KK УРСР, у відповідності зі ст.2 Указу ПВР СРСР "Про відміну смертної кари" - 1.В. Салій, О.В. Аронець, Я.С. Кіцул, О.М. Григорчук, М.М. Малюк були засуджені до 25 р. позбавлення волі у BTT кожний, 5 р. поразки у правах із конфіскацією майна, В.О. Попович до 10 р., М.П. Нижник до 5 р. позбавлення волі і 3 р. поразки у правах [6].

Квітень 1951 р. став початком страдницького шляху трьох студентів, другокурсників філфаку ЧДУ З. Підкови, В. Фащука і Я. Микитюка, яких перетворили на "ворогів народу" через те, що вони висловлювалися про відсутність у СРСР свободи слова, негативно ставилися до марксизму-ленінізму, були невдоволені тим, що викладачі ведуть лекції російською мовою, критикували колгоспи та їхніх керівників, слухали закордонні радіостанції, підтримували ідею самостійності України, "із націоналістичних позицій трактували творчість Шевченка, критично оцінювали дії Б. Хмельницького і возз'єднання України з Росією, схвалювали дії Мазепи". Цей список висловлювань також був оголошений складом кримінального злочину, що підпадав під диспозицію сумнозвісної 54 статті, пункту 10-"антирадянська агітація". Усі троє хлопців засуджені до 10 років позбавлення волі у BTT кожний [7].

Увагою радянських каральних органів користувались не лише студенти вищих навчальних закладів, а й учні шкіл, училищ, технікумів. Так, у 1948 р. "за анонімні листи антирадянського змісту" і як "вороже налаштований до радянської влади" був засуджений до 10 років студент 4 курсу технікуму житлово-комунального будівництва І. Кулик, 1925 р. н. [8], а у 1950 р. за проповідування ідей націоналізму й брехню на радянську дійсність другокурсник цього ж технікуму М. Чирак, 1930 р. н. [8].

6 вересня 1947 р. за зв'язок з ОУН і розповсюдження "антирадянської літератури" був узятий під варту учень 10 класу Кіцманської середньої школи Т. Антемійчук, 1926 р. н. із с. Веренчанки Заставнівського р-ну [9]. Перший допит Тодора відбувся у Заставнівському райвідділі НКДБ. За ніч допиту змінилося 3 слідчих через те, що вони втомлювались катувати хлопця і потребували відпочинку. Антемійчука кололи голкою, катували струмом, били головою об стінку [11, с.80]. У Чернівцях таке "слідство" продовжилось.6 лютого 1948 р. справа Антемійчука була розглянута Військовим трибуналом військ MBC Чернівецької обл., який засудив його за ст.54-1"А" KK УРСР до 10 років позбавлення волі у ВТТ. У Красноярський пересильній тюрмі зустрівся із засудженими чернівецькими студентами М. Войченком і В. Понуром. Вирішили тікати, почали робити вночі підкоп під підлогою бараку, але їх викрили. Знову катували, але вони не видали товаришів. Антемійчук разом із Войченком опинився у тундрі, неподалік від м. Норильськ, у таборі "Каєркан", де нараховувалося до 40% українців. Ув'язнені навіть у 50-градусний мороз мусили виходити на роботу. Про умови існування у таборі Антемійчук у своїх спогадах говорить так: " Усе було так продумано, що в'язень не міг ані жити, ані вмирати. Один із офіцерів якось сказав йому "Іш бандерівець. їм захотілось України. Тут отримаєш Україну, що й жити не захочеш. Вас пригнали сюди працювати." [11, с.132].11 травня 1955 р. прийшло довгоочікуване звільнення. У 1959 р. Антемійчук разом із дружиною, яка теж була засуджена з політичних мотивів, виїхав до Польщі. Там закінчив політехнічний інститут, працював у науково-дослідному інституті. А у 2001 р. написав книгу спогадів "Норильські табори. Табірник Е-058", яка була відмічена на конкурсі "Слідами пам'яті", що проводив у Варшаві Український архів та Інститут літературних досліджень Польської Академії Наук.

Таким чином, у 1944-1953 pp. на території Чернівецької області було засуджено з політичних мотивів 77 студентів і учнів шкіл. Переважна більшість із них (40 осіб) походили із західних областей, 25 були вихідцями з Чернівецької області, 12 із східних областей України. Така увага каральних органів до "західняків" зрозуміла адже на заході України традиційно була вища національна свідомість, молоді люди мали більше можливостей спілкуватися з членами українських націоналістичних організацій. Основна маса засуджених навчалися у Чернівецьких вузах 60 осіб, решта 14-у технікумах і училищах і 3 у школах. Роками найбільшого терору проти шкільної й студентської молоді стали 1948 (21 засуджений) і 1949 (24 засуджених). Більшість засуджених (53 особи) проходили по групових справах і притягалася також і за ст.54-11 KK УРСР (тобто за участь в організації), що ускладнювало їхнє становище. Головні обвинувачення, що пред'являлися студентам це "антирадянська агітація" (ст.54-10 KK УРСР) 29 осіб; участь у ОУН або пособництво цій організації (ст.54-1 "А" KK УРСР) 43 особи; недонесення (54-12 KK УРСР) 4 особи і "зрада Батьківщині" (ст.54-1 KK УРСР) 1 особа. Вироки за їхніми справами досить суворі більшість (40 осіб) позбавлялися волі терміном на 10 років; 20 студентів засудили до 25 років таборів; одного до 15 років каторжних робіт. Решта отримали вироки від 4 до 8 років позбавлення волі, 1 особа була виправдана.

Отже, на основі аналізу архівних матеріалів варто зробити такі узагальнення. Перше, репресії були одним із головних інструментів утвердження тоталітарного режиму та проведення "радянізації" Північної Буковини, вони проводилися цілеспрямовано і послідовно, головною метою їх стало придушення українського національно-визвольного руху. Більшість обвинувачень виявилася сфальсифікованою, добутою під час слідства із застосуванням тортур, всі засуджені реабілітовані. Друге, одним із ключових об'єктів репресивної політики була студентська молодь, майбутня українська еліта. Попри окремі регіональні особливості, пов'язані з етнічними і конфесійними відмінностями населення Чернівецької області, загальні напрями і масштаби цих репресій особливо не відрізняються від політики в інших областях Західної України. Проблематика політичних репресій щодо західноукраїнської інтелігенції та студентської молоді є надзвичайно важливим і перспективним напрямком історіографії, однак наявні "білі плями" у дослідженнях будуть остаточно ліквідовані лише після опрацювання усього масиву архівних документів, у тому числі із російських архівів, які зараз є недоступними для українських дослідників.

Список використаних джерел

1. Державний архів Чернівецького обласного управління СБУ Спр. П-7629.

2. Там само. Спр. П-5178.

3. Там само. Спр. П-5032.

4. Там само. Спр. П-5509.

5. Там само. Спр. П-6019.

6. Там само. Спр. П-1506.

7. Там само. Спр. П-5612.

8. Там само. Спр. П-5282.

9. Там само. Спр. П-5287.

10. Аксенов Ю.С. Послевоенный сталинизм: удар по интеллигенции // Кентавр. 1991. - № 10-12. - С.80-89.

11. Антемійчук Т. Норильські табори. Табірник Е-058 // Т. Антемійчук. Забже, Власне видання.252 с.

12. З аудиторії за колючі дроти: спогади студентів чернівецьких вузів, репресованих тоталітарною системою. Чернівці: Рута, 1995.164 с.

13. Кожукало І.П. Вплив культу особи Сталіна на ідеологічні процеси на Україні в 40-і на початку 50-х років // Український історичний журнал. 1989. № 2. С.14 25.

14. МарусикТ.В. Репресії серед студентської молоді Чернівців у 40-х роках XX ст. // Науковий вісник Чернівецького університету. Випуск 6-7. Історія. Збірник наукових праць. Чернівці: ЧДУ. 1996. - С.113-120.

15. Марусик Т.В. Західноукраїнська гуманітарна інтелігенція: реалії життя та діяльності (40 50-ті pp. XX ст.) // Т.В. Марусик. Чернівці: Рута, 2002.463 с.

16. Рубльов О. C., Черненко Ю.А. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції (20 50-ті роки XX ст.) // О.С. Рубльов, Ю.А. Черненко. К.: Наукова думка, 1994.350 с.

17. Сворак С. Молодіжний націоналістичний рух у школах та вузах західних областей України (1944-1953 рр.) // Галичина. 1998. - № I. - С.144-150.

18. Суспільно-політичний розвиток західних областей УРСР. 1939-1989. К.: Наукова думка, 1989.456 с.

Размещено на Allbest.ru