Особливості реорганізації мережі споживчої кооперації Поділля у 1922-1925 роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особливості реорганізації мережі споживчої кооперації Поділля у 1922-1925 роках

Ладаняк І.А.

Глибокі соціально-економічні процеси, орієнтовані на підтримку приватного бізнесу в розвитку ринкової економіки сучасної України, призвели до очевидного поділу населення на переважну частину малозабеспечених та незначну кількість людей з достатнім рівнем життя. На нашу думку, один із шляхів подолання існуючих протиріч полягає у розвитку кооперативного руху як соціально орієнтованого та глибоко структурованого напрямку економічної взаємодії всіх верств населення, в основі якої лежить світовий досвід демократичного самоуправління та поєднання можливостей усіх складових багатоукладного господарства країни. Історія свідчить, що саме так на теренах України в роки нової економічної політики (1921-1928 pp.) радянська влада зуміла значно покращити рівень життя населення і досягла певної економічної стабілізації республіки. Тому, на нашу думку, важливим моментом у подоланні існуючих проблем є дослідження історичного досвіду попередників, вивчення кращих прикладів і запровадження їх у суспільне життя сучасної України.

Слід зазначити, що діяльність кооперації в умовах непу висвітлена в наукових працях відомих вітчизняних вчених, зокрема, С. Кульчицького [і], В. Марочка [2], А. Морозова [3], Т. Оніпко [4;5], А. Пантелеймоненка [6] та інших. Вони глибоко розглянули історію сільськогосподарської, кредитної та споживчої кооперації у всеукраїнському розрізі.

Важливе місце у розробці проблеми наукового осмислення діяльності споживчої кооперації УCPP у 1921-1928 pp. займають дисертаційні дослідження В. Мазура [7], О. Петасюка [8], І. Романюка [9], К. Філіпова [ 10]. Названі науковці довели, що кооперативна система в 20-х роках стала об'єктом постійного контролю з боку держави й була підпорядкована нею для усунення приватної торгівлі та промислового підприємництва, особливо на селі.

Однак, у названих працях діяльність споживчої кооперації на Поділлі відображена фрагментально і не відкриває всіх особливостей її перебудови на радянський лад. Tому в даній розвідці пропонується розглянути заходи більшовицької влади щодо реорганізації споживчої кооперації УСРР та висвітлюються деякі аспекти утворення окружних спілок на Поділлі у 1923-1925 років.

Відтак, протягом 20-30-х років XX ст. радянська влада проводила низку адміністративно-територіальних реформ, які, за задумом організаторів, мали щоразу удосконалювати систему управління народно-господарським комплексом республіки. Tак, у 1922 p., з метою наближення влади до населення, постанова третьої сесії ВУЦВК VI сликання «Про адміністраційно-територіяльний поділ У CPP і про спрощення радянського апарату» передбачала масштабну реформу в сфері будівництва радянських та господарських органів [11]. Згодом, у січні 1923 року, Рада Народних Комісарів (Раднарком, РНК) ліквідовала в межах українських губерній повіти і волості та замінила їх на округи як головні адміністративні одиниці, до складу яких входили певні райони з визначеним переліком селищ і сіл [12]. На території Поділля організовувалися 6 округів, до складу яких входило 93 райони, зокрема: Вінницький округ 18 р-нів; Проскурівський 16; Кам'янецький 17; Могилівський 15; Тульчинський 13; Гайсинський - 14 [13]. Наступною постановою PHK УСРР від 14 лютого 1925 р. були утворені спеціальні комісії в центрі та на місцях, яким доручалося провести до 1 жовтня 1925 р. всі заходи щодо ліквідації губерній та перейти на трьохступеневу систему управління: центр округ район [14]. Загалом, протягом 1924-1925 pp., відбулося встановлення меж округів, яких, згідно постанови ВУЦВК «Про ліквідацію губерній й про перехід на трьохступеневу систему управління» від 3 червня 1925 р. в Україні утворилося 41 одиниця (крім АМССР) [15]. Норми цієї постанови вимагали до 1 серпня припинити діяльність колишніх губернських структур та перейти у всіх сферах життя республіки на узгоджену управлінську модель.

Запровадження цієї адміністративно-територіальної реформи на Поділлі відбувалося з певними особливостями. Зокрема, утворений 1923 р. Гайсинський округ постановою ВУЦВК і PHK УСРР від 3 червня 1925 р. був розформований, частина населених пунктів окремих районів передавалися до округів Київщини та Одещини, а більшість населених пунктів розподілялися між іншими п'ятьма округами колишньої Подільської губернії [15]. Безперечно, такі експерименти влади вносили низку проблем у формування окружних управлінських та господарських структур й, особливо, негативновно позначилися на спілковому кооперативному будівництві, на чому ми зупинимося нижче.

Варто підкреслити, що у 1922-1925 pp., крім адміністративних реформ, які безпоседньо торкалися будівництва структури споживчої кооперації, відбувалося значні зміни у посилені державного нагляду за діяльністю кооперативних установ та організацій. Насамперед, 8 квітня 1925 р. ВУЦВК ухвалила постанову «Про перелік законів і розпоряджень про споживчу кооперацію, що втратили силу, а також що їх скасовано» [16], зокрема, постанови ВУЦВК від 19 квітня 1922 р. «Про спілкову мережу споживчої кооперації на Україні» [17] та «Про надання Вукоопспілці права змінювати мережу споживчої кооперації на Україні» від 14 березня 1923 року [18]. Водночас, постанова ВУЦВК від 8 квітня 1925 р. відмінила дію ще 14 актів, які регюлювали діяльність споживчої кооперації, зокрема, «Про невтрючання в харчову діяльність і організаційне будівництво кооперативів», «Про розмежування районів діяльності кооперативних організацій» та інші [16].

Скасування нормативних актів, які в деякій мірі обмежували втручання влади, фактично позбавило Вукоопспілку права самостійно змінювати власну мережу й зобов'язувало її чітко дотримуватися схем державного управління та адміністративно-територіальних меж у спілковому будівництві.

Зазначимо, що у 1922-1925 pp. із розгортанням ринкової торгівлі відбувся бурхливий розвиток приватного підприємництва й водночас поступове відродження діяльності різних форм кооперації. Це вимагало від влади змінити систему регулювання й, найголовніше, встановити чіткий контроль за діяльністю всіх учасників ринку. До цього часу ці функції здійснювали органи Наркомпроду, які на місцях проводили накопичення і розподіл товарних ресурсів, здійснювали реєстрацію торговельних та виробничих закладів, брали участь у виділенні кредитів для кооперації тощо. З насиченням товарного ринку функції продовольчих органів в значній мірі втратили своє значення, тому на рівні держави назріла чергова управлінська реформа. Так, постановою ВУЦВК та PHK УСРР «Про ліквідацію Наркомпроду» від 11 червня 1924 р. цей комісаріат ліквідовувався й на основі його матеріально-технічної бази та за рахунок залучення апарату утворювався Народний комісаріат внутрішньої торгівлі (Наркомвнуторг) [19], який перебирав на себе функції регулювання розвитку внутрішньої торгівлі в республіці. Закрема, в постанові ВУЦВК і PHK від 22 жовтня 1924 р. зазначалося, що до компетенції місцевих відділів внутрішьої торгівлі належить: «контролювати й наглядати за всіма без винятку державними, кооперативними й приватними підприємствами... регулювати й установлювати... ціни на крам, що є в обігу на місцевому ринку, а також контролювати додержання цін.., вести реєстр торговельних підприємств» [20]. Ця ж постанова означила компетенцію інспекцій внутрішньої торгівлі, які були зобов'язані «контролювати й наглядати за торговельною діяльністю державних, кооперативних і приватних підприємств.., сприяти розвитку торговельного обігу в межах округу, забезпечуючи переважний вплив в місцевому крамообізі державної і кооперативної торгівлі» [20]. Власне, з прийняттям вищеназваних законодавчих актів влада максимально наблизила систему споживчої кооперації УСРР до безпосереднього керівництва її структурною розбудовою. Більше того, контролюючи споживчу кооперацію і надаючи їй певні пільги, влада поклала на неї завдання бути господарсько-фінансовою структурою у боротьбі проти приватного підприємництва у сфері торгівлі, заготівель і виробництва.

В контексті вищенаведених нормативних актів ВУЦВК і PHK УСРР перебудова споживчої кооперації на Поділлі мала певні особливості, які були пов'язані з тим, що встановлення радянської влади тут відбулося лише на початку 1921 р. й тому запровадження декретів, ухвалених більшовицькою владою у 1918-1920 pp., відбувалося прискореними темпами. Офіційну думку щодо стану української кооперації на початку 20-х років висловив голова президії Вукоопспілки О. Генкін. В газеті «Комуніст» він характеризував його так: «...кооперація була заполонена петлюрівщиною, есерівщиною, отаманщиною, тут ховалася вся протирадянська «суспільність», сюди кинулися всі проводирі й ідеологи протирадянського ладу» [21].

Зрозуміло, що перебудова подільської кооперації на радянський лад відбувалася в складній політичній обстановці. При цьому, з прийняттям нових державних актів деякі з попередніх вже втратили свою чинність і тому процеси перебудови вимагали корегування на ходу. Так, у 1921 -1923 pp. відповідними декретами була відновлена діяльність сільськогосподарської та кредитної кооперації, які до цього часу були ліквідовані, а їхніми активами і пасивами заволоділа споживча кооперація [22,с.69]. Тому, ще не довівши до кінця процес ліквідації цих галузей, Подільська губспілка була змушена проводити заходи щодо повернення майна відновленим кооперативам та їх спілкам, займатися розмежуванням функцій та узгодженням сфери діяльності. Все це вимагало негайного врегулювання й, безперечно, негативно впливало на господарсько-фінансову діяльність споживчої кооперації краю.

Звертаючись до заходів влади, спрямованих на перебудову споживчої кооперації, слід зазначити, що вони передбачали максимальне наближення структури споживчої кооперації до запровадженої концепції будівництва партійно-радянської системи управління. Аналіз згаданої вище постанови ВУЦВК «Про союзну мережу споживчої кооперації України» від 19 квітня 1922 р. свідчить, що влада висунула свої вимоги щодо запровадження нової спілкової мережі, зокрема, передбачалося злиття та передачу всіх активів і пасивів колишніх кооперативних центрів «Поюр» (Харків), «Дніпросоюз» (Київ), «Одобсоюз» (Одеса) на баланс Вукоопспілки, а на території цих губерній утворення 15 райспоживспілок, які безпосередньо підпорядковувалися ВУКСу. Крім цього, передбачалося реорганізувати інші 6 губспоживспілок, створивши замість них 13 районних споживчих об'єднань. Окремо вирішувалося питання щодо спілкового будівництва Донбасу. Так, Донецька губспоживспілка перетворювалася в Губробкооп з правом самостійної організаційної структури в складі Вукоопспілки, а на території губернії засновувалися 6 райспоживспілок як структурних одиниць ВУКСу [17]. Таким чином, виконавча влада УСРР запровадила перехід на триступеневу систему управління Вукоопспілка райспоживспілка єдине споживче товариство (ЄСТ), що повністю співпадало з реформами в будівництві радянської моделі адміністративно-територіального управління республіки. Привертає увагу те, що в тексті згаданої постанови жодним^чином не йшлося про реорганізацію Подільської та Волинської губспілок. Ймовірно, враховуючи складні обставини встановлення радянської влади на цих територіях, ВУЦВК передав право на реорганізацію мережі губспілок до компетенції місцевих губвиконкомів, дозволивши їм самостійно визначити структуру споживчої кооперації. Такі дії центральної влади викликали певні непорозуміння між правлінням Подільської губспоживспілки та керівництвом місцевих райфілій, які на той час повністю залежали від губернському органу. Навіть розгорівся конфлікт, в основі якого лежали намагання керівництва низової ланки отримати фінансову самостійність, тобто перейти на статути райспоживспілок. Для врегулювання цієї проблеми з Харкова прибув член правління ВУКСу В. Целларіус, який, за відсутності постанови ВУЦВК щодо реорганізації подільської кооперації, запропонував власну схему, що передбачала зменшення кількості райфілій за рахунок перетворення окремих з них у звичайні контори з представницькими функціями. Так, Ново-Ушицька філія мала стати конторою Кам'янець-Цодільської, Деражнянська представляти інтереси Проскурівської, Тульчинська і Томашпільська повинна була об'єднатися з Вапнярською райфілією [23,арк.33]. Такий план вищого керівництва з недовірою сприймався серед існуючих філій, тому лише постанова ВУЦВК «Про розширення кооперативної мережі правобережжя України» від 18 жовтня 1922 р. розв'язала конфліктну ситуацію. Згідно цієї ухвали на території Київської, Чернігівської, Полтавської, Волинської та Подільської губерній утворювалися ще 12 райспоживспілок [24,с.778]. В свою чергу, дублюючи постанову ВУЦВК, Подільський губвиконком 23 жовтня 1922 р. видав наказ про ліквідацію губспоживспілки та утворив замість 13 райфілій 5 райспоживспілок: Бершадську, Вапнярську, Вінницьку, Кам'янець-Подільську та Проскурівську [25,арк. 13,20]. Також, була заснована самостійна структура робітничої кооперації «Губробкооп», яка згідно з наказом губвиконкому від 15 липня 1922 р. утворювалася на базі Вінницького міського єдиного споживчого товариства і отримала право на розбудову власної інфраструктури в регіональних робітничих центрах [25,арк.13,20]. Загалом, за даними Т. Оніпко, в У CPP до кінця жовтня 1922 р. замість 12 губспоживспілок було створено 46 райспоживспілок (45 райспілок та Донецький Союздонбасейн) [4,с. 141]. Важливою умовою при реорганізації системи споживчої кооперації передбачалося обрання нових органів управління товариств та їхніх спілок. Крім того, виконком оголосив перереєстрацію всі кооперативних установ губернії, утворивши в складі губернського кооперативного комітету спеціальну комісію, яка мала проводити цю роботу [26]. Запропоновані заходи зрушили темпи утворення споживчих товариств, однак не вирішили головного питання не сприяли фінансовому зміцненню споживчої кооперації, яке в значній мірі залежало від власних капіталів, утворених за рахунок внесків членів товариств та відрахувань від господарської діяльності. Лише з переходом у кінці 1923 р. на добровільне членство та введення норми обов'язкової сплати внесків вдалося покращити фінансовий стан споживчих товариств, особливо в сільській місцевості. Про стан розвитку і динаміку утворення мережі товариств у 1923 -1924 pp. можна довідатися з даних таблиці А [26].

споживчий кооперація поділля

Таблиця А

Аналіз вищенаведеної інформації свідчить, що будівництво низової мережі проходило надзвичайно високими темпами. Значно виросла кількість товариств (у понад 3 рази), у 10 разів збільшилося число сільських господарств, залучених до кооперативів, зрушилася з місця продаж товарів членам товариств (у 2 p.). Однак, всі ці заходи не зміцнили фінансову спроможність товариств і залишили їхні можливості в цілковитій залежності від державного кредитування.

Ще у гіршому економічному стані перебували райспоживспілки, більшість з яких, за висновками Подільського губкооператкому, у 1924 р. «прийшла до повного занепаду» [26]. В основі цього краху лежали: примусове районування і незначні надходження від членських організацій, що у підсумку призвело до відсутності власних обігових коштів; величезна заборгованість товариств за отриманий товар; високі ставки банківських кредитів та надзвичайно низькі темпи товарного обігу; нагромадження значного управлінського апарату тощо. Згубно вплинули на економічний стан спілок спроби деяких із них орендувати виробничі підприємства, зокрема, цукрові заводи, млини і т. п. Так, внаслідок значних витрат і невмілого господарювання під час оренди цукроварень Вінницька і Проскурівська райспоживспілки повністю втратили всі свої активи. Водночас, Гайсинська райспоживспілка заборгувала своїм кредиторам суми, які у 20 разів перевищували її платоспроможність [26]. Ледь-ледь зводили кінці з кінцями Могилів-Подільська та Кам'янець-Подільська райспоживспілки, які також потребували фінансового оздоровлення і балансували на межі банкрутства.

Безперечно, критичний економічний стан більшості райспоживспілок УСРР викликав занепокоєння серед кооперативної громадськості республіки і розгорнув жваву дискусію щодо різних варіантів виходу з цієї кризи. Так, один із керівників Вукоопспілки О. Генкін пропонував замість райспоживспілок заснувати закупівельні бюро, які утворювалися споживчими товариствами і виконували їхні товарні замовлення. Інший кооператор О. Биба, не враховуючи вкрай обмежених можливостей держави у власній мережі торговельних закладів, закликав до посилення ролі державних торговельних установ в обслуговуванні населення. Водночас, спілкове будівництво середньої ланки споживчої кооперації проходило під впливом настирливого бажання партійно-радянських керівників мати в регіоні підконтрольну, а, головне, насичену товарними фондами торговельну структуру. Тому, на думку автора статті «До питання про долю райсоюзів», потрібно було повести боротьбу з перекроюванням районів діяльності спілок за принципом адміністративно-територіальних меж округів й утворювати великі економічно міцні спілки з обов'язковим врахуванням географічних, транспортних та інших економічно доцільних міркувань [27,с.21].

Слід зазначити, що частина слушних зауважень автора публікації лягла в основу принципів спілкового будівництва, затверджених 3-ми зборами уповноважених Вукоопспілки в кінці 1924 року [28]. Зокрема, в резолюції зібрання регламентувалося таке: виникнення нових райспоживспілок могло бути лише за ініціативою й активності споживчих товариств, які добровільно і в достатньому розмірі формують пайовий капітал, знаходять довгострокові кредити з місцевих ресурсів; головною умовою при утворенні спілки повинна стати економічна доцільність, що базувалася на обслуговуванні значної кількості членів споживчих товариств з врахуванням купівельної спроможності місцевого населення, що в кінцевому результаті мало забезпечувати ефективний результат діяльності цього об'єднання. Один із пунктів прямо забороняв штучне утворення споживчих спілок, як у формі дрібних районних об'єднань, так і в формі закупівельних бюро, вважаючи існування таких сурогатів «недоцільним і шкідливим» [28].

Однак, у 1924-1925 pp. спілкове будівництво середньої ланки споживчої кооперації на Поділлі розгорталося в іншому руслі. Характерним прикладом може стати «епопея» навколо утворення Гайсинської спілки, яку всупереч вимог правління Вукоопспілки намагалися протягнути місцеві партійно-радянські функціонери. Так, мотивуючи постановою ВУЦВК про утворення Гайсинського округу (січень 1923 р.) та ігноруючи ухвалу цього ж органу «Про розширення кооперативної мережі правобережжя України» від 18 жовтня 1922 p., гайсинчанам вдалося переконати Губкооператком і правління Вукоопспілки у доцільності за рахунок поділу Бершадської райспоживспілки (до речі, економічно міцної) між Вапнярською і Гайсинською спілками утворення нового кооперативного об'єднання. Під тиском відповідних органів на засіданні президії ВУКСу від 4 квітня 1924 р. було надано дозвіл на проведення організаційної кампанії щодо утворення самостійної Гайсинської райспоживспілки за умови накопичення відповідних коштів згідно встановленого нормативу [28]. Однак, після проведення ревізії було виявлено, що гайсинські кооператори не зуміли сформувати власний капітал, тобто не виконали головної вимоги ВУКСу. Це стало приводом до ухвалення постанови президії від 11 липня 1924 p., в якій констатувалося, що правління Гайсинської райспоживспілки проігнорувало директиви Вукоопспілки, своєю діяльністю призвело до дефіциту обігових коштів і поставило спілку на межу банкрутства. Тому президія ВУКСу визнала неможливим підтримувати реєстрацію статуту. Більше того, ухвалила матеріали про безгосподарність й безвідповідальність керівництва спілки направити до органів Робітничо-селянської інспекції [28]. Невдовзі, 24 вересня, Головний кооперативний комітет УСРР затвердив постанову про ліквідацію Гайсинської райспоживспілки і доручив цю справу провести Подільському губкооператкому [28]. Аналогічна доля спіткала Вінницьку і Проскурівську райспоживспілки, які, перебуваючи у стані банкрутства, до кінця 1924 р. також були ліквідовані.

Зрозуміло, що окружні центри не могли існувати без власної кооперативної структури, тому у 1925 р. розпочалася нова хвиля організаційних заходів щодо відновлення втрачених споживспілок. На цей раз місцеве керівництво вдалося до утворення таких же спілок, тільки під іншими назвами. Так, колишня Вінницька райспоживспілка 16 лютого 1925 р. на з'їзді представників споживчих товариств відновила свою діяльність вже під назвою «Верхнє-Бужська спілка споживчих товариств» [28]. Колишня Проскурівська спілка постала на зібранні представників кооперативних установ 25-26 січня 1925 p., які вирішили назвати нове об'єднання «Західньо-Подільська спілка споживчих товариств» [29,с.43].

Важливо відзначити, що негативний досвід щодо ліквідації Гайсинської, Вінницької та Проскурівської спілок, змінив на краще ставлення кооперативної громадськості та керівництва деяких районів до питання фінансового зміцнення існуючих там кооперативних об'єднань. Так, утворена у квітні 1924 р. всупереч рекомендацій Вукоопспілки Могилів-Подільська райспоживспілка, провела низку заходів до покращення фінансового стану. За рахунок збільшення членських організацій спілки (з 43 до 141 одиниць), зміцнення пайового капіталу (з 1049 до 6000 крб.) та скорочення витрат на адміністративний персонал (утримували лише 3-х членів правління і 27 співробітників) спілці вдалося уникнути банкрутства й покращити господарсько-фінансову діяльність [30,с.28-29].

Водночас, керівництво Тульчинської райспоживспілки, налякане долею вищезгаданих споживчих спілок, у другій половині 1924 р. змушене було значно активізувати організаційно-кооперативну та господарську діяльність. Тамтешні кооператори успішно провели кампанію залучення населення до товариств на умовах вільного членства, переглянули оренду примітивних сільських млинів, відмовившись від них, залишили в експлуатації лише Сокілецький вальцевий, розгорнули з державними та комерційними структурами заготівельно-збутові операції, які забезпечили отримання 50 тис. крб. чистого доходу. Власне, здобутки від заготівель дозволили спілці покрити всі збитки від торговельно-промислової діяльності та забезпечили перспективу розвитку. Оцінюючи досягнення тульчинських кооператорів, не викликає сумніву, що ці здобутки були набуті завдяки досвіду Г. Горіна (голови правління), І. Рижія, С. Христича (членів правління) та інших дореволюційних кооператорів [31 ,с.25--26].

Однак, керівництво деяких районів, зокрема, Хмільницького і Гайсинського не полишали спроби утворити власні споживчі спілки. Так, керівництво Хмільницького району, мотивуючи відсутністю потрібного асортименту товарів, що не надходив від Вінницької спілки, поставило питання про утворення самостійної споживчої спілки. За висновками тамтешніх керівників, в районі, в якому мешкає близько 200 тис. жителів і працюють 72 споживчих товариства, існує декілька великих промислових підприємств та функціонує залізниця, потрібно утворити власну споживчу спілку [28]. Представники місцевих споживчих товариств на скликаному з'їзді 8 лютого 1925 р. зазначали, що вінницькі кооператори їх зовсім не обслуговують, товариства змушені самостійно постачати товари з приватних ринків Бердичіва, Любара і Старо-Константиніва і т. п. Тому оргбюро Хмільницької споживспілки прохало не включати їх до складу Верхнє-Бужського об'єднання й висловило впевненість, що «підтримка місцевих партійних органів і влади, райспоживспілка, як породження здорової ініціативи низів, буде життєздатною організаційно й зможе цілком гарно обслужити потреби своїх членів» [32]. Однак, бажання хмільничан керівництво нової Вінницької окрспоживспілки проігнорувало й вся ініціатива «знизу» залишилася лише імітацією кооперативної демократії.

Вирізнялося неабиякою наполегливістю керівництво Гайсинського району. Його не зупинила навіть попередня невдала спроба утворити самостійну спілку. На цей раз гайсинчани заручилися підтримкою окружного парткомітету [28], своє схвалення висловила кооперативна нарада при Подільському губпарткомі, звичайно, при «забезпеченні партійного керівництва» [28]. Перегрупувавши сили, тобто, провівши значну роботу щодо фінансового зміцнення та оновлення управлінських кадрів, гайсинські кооператори у квітні 1925 р. скликали з'їзд представників споживчих товариств і започаткували нове кооперативне об'єднання ПівденноПодільську райспоживспілку під назвою «Самодіяльність» [28]. Однак, згадана постанова ВУЦВК «Про ліквідацію губерній...» й відповідна ухвала ВУЦВК і PHK УСРР від 3 червня 1925 р. про розформування Гайсинського округу поставила остаточну крапку у намаганнях місцевих партійно-радянських і кооперативних органів збудувати власну кооперативну спілку. Губкооператком ЗО червня 1925 р. на поданий для реєстрації статут наклав такий вердикт: «організацію Швденно-Подільської райспоживспілки вважати недоцільною», мотивуючи відмову порушенням можливостей «всякого адміністративного догляду за цією організацією» [28].

Tаким чином, у 1922-1925 pp. більшовицька влада, запровадивши низку законодавчих актів, встановила безпосередній контроль за діяльністю споживчої кооперації. Перехід на добровільне членство та оголошений принцип економічної доцільності при створенні середньої ланки ієрархічної структури управління споживчої кооперації стали черговою декларацією органів влади, які, чітко виконували директиви «зверху», тобто, гальмували будь-яку ініціативу «знизу», якщо вона не вписувалася в проголошений курс партійно-радянського керівництва країни.

Структурна перебудова кооперативних установ Поділля проходила в особливих умовах ліквідації наслідків так званої «петлюрівщини» й визначалися певним протекціонізмом місцевої влади, яка намагалася утворити власну мережу кооперативних спілок, переслідуючи більше кон'юнктурні цілі ніж економічні можливості кооперативних установ й організацій регіону. Однак, незважаючи на рекомендації Вукоопспілки щодо обов'язкового дотримування принципів ініціативи знизу та економічної доцільності при утворенні споживчих спілок, вже до кінця 1925 р. реорганізація середньої ланки споживчої кооперації Поділля завершилася у відповідності до запровадженої владою адміністративно-територіальної реформи: утворилися Верхнє-Бужська (Вінниця), Західньо-Подільська (Проскурів), Тульчинська, Кам'янець-Подільська та Могилів-Подільська окружні спілки з інфраструктурою в межах адміністративних районів цих округів.

У наступних дослідженнях історії споживчої кооперації Поділля в умовах непу бачиться доцільним розглянути державну політику та вплив влади на посилення ролі споживчої кооперації у боротьбі з приватним підприємництвом.

Список використаних джерел

1. Кульчицький С.В. Україна між двома війнами (1921 1939 pp.) / С.В. Кульчицький. K.: Видавничий дім «Альтернативи», 1999. 336 с.

2. Марочко В.І. Українська селянська кооперація. Історико-теоретичний аспект (1861 1929 pp.) / В.І. Марочко. K., 1995. 224 с.

3. Морозов А.Г. Село і гроші. Українська кредитна кооперація в добу непу / А.Г. Морозов. Черкаси, 1993. 275 с.

4. Оніпко Т.В. Торговельна діяльність споживчої кооперації України в період непу (історико-економічний аспект) / Т.В. Оніпко: Монографія. Полтава: PBB ПУСКУ. 2010.

5. Оніпко Т.В. Виробничі галузі кооперації України в контексті нової економічної політики (1921-1928 pp.): Монографія Полтава: PBB ПУЕТ, 2010. 381 с.

6. Пантелеймоненко А.О. Аграрна кооперація в Україні: теорія і практика /А.О. Пантелеймоненко: Монографія. Полтава: РВЦ ПУСКУ, 2008. 347 с.

7. Мазур В. Кооперативний рух у національних районах УРСР (19211929 pp.): автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / В. Мазур. X., 2000 17 с.

8. Петасюк О. Виробнича діяльність споживчої та сільськогосподарської кооперації в УСРР: автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / О. Петасюк. КДУ ім. Т. Шевченка. К, 1994. 20 с.

9. Романюк І. Сільськогосподарська кооперація в Україні (1921-1927 pp.): автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / І. Романюк. КДУ ім. T. Шевченка. K., 1993. 20 с.

10. Філіпов К. Сільськогосподарська кооперація України в 20-ті pp. XX ст.: автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / К. Філіпов. X., 1998. 20 с.

11. Збірник законів та розпоряджень Робітничо-селянського уряду УСРР (далі-ЗУ УСРР), 1922. № 45. С.668.

12. Там само. 1923. № 5. С,151-154.

13. Там само. 1923. № 18-19. С,586-594.

14. Там само. 1925. № 6-7. С,100-102.

15. Там само. 1925. № 29-30. С,435-436, 444-447.

16. Там само. 1925. № 21. С,396-398.

17. Там само. 1922. № 19. С,329-330.

18. Там само. 1923. № 9. С,288-289.

19. Там само. 1924. № 13. С.282.

20. Там само. 1924. № 42. С,780-782.

21. П'ять років українській кооперації // Червоний край, 1925. № 41.

22. Аліман М.В. Теорія та історія кооперації. Хронологічна таблиця / М.В. Аліман, Т.В. Оніпко, О.В. Корягін. Полтава: PBB ПУСКУ, 2003.

23. Державний архів Вінницької області (далі-ДАВО). Ф.Р-779, оп. 2, спр. 60.

24. ЗУ УСРР, 1922. № 44.

25. ДАВО. Ф.Р-3413. Оп.1. Спр.1.

26. Там само. Ф.Р-3413. Оп.4. Спр.4. Арк. 2,17 зв.,49.

27. Б-щ. До питання про долю райсоюзів /Б-щ//Нова громада, 1925. № 1.

28. ДАВО.-Ф.Р-3413,-Оп.4.-Спр.2.-Арк.32,38,54,133-134,142-143,188,191.

29. Нова громада, 1925. № 5-6.

30. В.К. Споживча кооперація в Могилівській окрузі, на Поділлі / В.К. // Нова громада, 1925. № 7.

31. Степовий Г. Тульчинський райспоживсоюз житиме / Гриць, Степовий // Нова громада, 1925. № 7.

32. Омельченко 3. Потреби споживачів зможемо задоволити/ 3. Омельченко // Червоний край, 1925. № 58.

Размещено на Allbest.ru