Особливості польсько-російсько-українського протистояння напередодні та під час Січневого повстання 1863 року

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особливості польсько-російсько-українського протистояння напередодні та під час Січневого повстання 1863 року

суспільний політичний січневий повстання

В суспільно-політичному житті Правобережної України, XIX ст. проходило, як відомо, в жорсткій боротьбі офіційної влади із так званою «польською інтригою», причому, жертвами цієї боротьби ставали не лише поляки, але й українці, які у кожному із випадків, як тільки-но намагалися виявити в чомусь власну самобутність, або заявити про власні інтереси, як відразу ж зараховувалися до союзників «польських інсургентів».

Так звана «польська проблема» вже була досить задавненою на середину XIX ст., однак жорсткі заходи, які проводилися владою з часів Листопадового повстання 1830-31 рр. дещо лібералізувалися в перший час приходу до влади Олександра II, який під враженнями щойно програної Кримської війни взявся за реформування імперії. Саме в цей час короткого періоду ліберальних настроїв новоявленого імператора, відбулося активне пожвавлення польського національного руху, що вийшов далеко за межі польських земель. Таємні гуртки, товариства, об'єднання створилися у Харкові, Києві, Петербурзі. В самій же Польщі, зокрема у Варшаві, патріотичний рух, започаткований таємними організаціями, переріс на початку 60-х рр. у цілий ряд відкритих антиурядових виступів, як-то: маніфестації 29 листопада 1860 p., 25 та 26 лютого 1861 p., а також 8 квітня 1861 р.[4,с.326-328]. Зрештою, російська влада запровадила в Королівстві військовий стан з жовтня 1861 p., а польські патріоти, в свою чергу, створили навесні 1862 р. Центральний Національний комітет і розпочали підготовку до збройного повстання.

В такому конфронтаційному протистоянні російсько-польських інтересів, які поширилися, безумовно, і на українські терени, кожна із сторін намагалася залучити українців на свою сторону і, воднораз, болісно та ревно реагувала на будь-яку невідповідність своїм сподіванням. Причому, російська влада трималася тактики силового збереження існуючого режиму в межах кордонівствореної імперії; натомість, поляки активно провадили роботу по формуванню нових стосунків в суспільстві, власне, створення нації поляків. He маючи важелів реального реформування взаємин серед різних станів польської спільноти, головними засобами діяльності польських активістів-націотворців були агітаційні акції та прокламації. Зміст тих агітацій та закликів свідчить про наявність в колах тогочасної польської аристократії та інтелігенції чіткого розуміння, що власну державу можна вибороти лише на нових умовах організації життя, а саме побудови громадянських стосунків.

Щодо діяльності поляків над реалізацією ідеї формування суспільних стосунків громадянського типу, красномовними документами є прокламації, що поширювалися того часу. Зокрема, влітку 1861 р. в Правобережній Україні з'явився документ-звернення до інтелігенції, в якому проголошувалося, що селяни залишаються незадоволеними після, так званого, звільнення, яке зберегло їхню залежність, а отже, цілком можливими в найближчому часі можуть стати масові протести. Уряд, в свою чергу, не в силах розуміти суть подій і веде Росію до Пугачовщини, тож освічені класи повинні взяти владу в свої руки, щоб врятувати народ від знущань: «Якщо суспільство не зробить цього, воно зазнає терору, тому що уряд, при своїй нездатності вести національні справи розумним чином, вдається до необхідності застосовувати систему утисків» [2,арк.2-3].

В іншій прокламації, адресованій полякам, наголошувалося, що всі верстви суспільства повинні жити в згоді і взаємній любові, намагатися піднімати селян до кращого рівня життя через переведення їх у стан власників землі, а також наданням їм освіти. Необхідно повсюдно створювати школи, перевиховувати старших людей і молодь. Потрібно поширювати дух недовіри до уряду, не шукати у влади допомоги у вирішенні жодних питань, все необхідно вирішувати самим, власними силами громадою. Необхідно єднатися і брататися всім станам поляків, а також євреям, які є такими ж поляками, тільки іншої віри і всім разом трудитися для блага незалежності Польщі. До цього ж запрошувалися також жителі Литви і Руси, які, не зважаючи на різницю станів, мов і віри, є також співвітчизниками поляків [2,арк. 8-9].

Такі ж заклики до порозуміння селян із поміщиками, а також до «злиття» євреїв з рештою польського суспільства проголошувала ще одна прокламація, водночас, вона ж пропонувала шлях реалізації таких цілей у спосіб «поширення серед народу переказів та ідей про Польщу, які б викликали любов до Польської історії та народної культури»[2,арк.83-84]. Реакцією на останню прокламацію стало розпорядження київського генерал-губернатора, яким він застерігав чітко контролювати можливі «зближення» поміщиків-поляків із селянами, зокрема закликав спостерігати аби не було поступок при отриманні селянами земельних ділянок, а разом з тим, навідріз забороняв людям польського походження, а також латинському духовенству створювати школи для навчання селян писемності [2,арк.85].

Як бачимо, кожен із наведених документів поширював ідеї гуртування всіх станів польського суспільства в єдиний організм нації. Однак, привертає увагу той факт, що в жодній із прокламацій ніколи не згадувалися імена етносів, які проживали на землях за які вели боротьбу поляки як за свої історичні креси та на яких, власне, і поширювалися ці прокламації. He йдеться, зокрема, й про українців як національно-культурну окремішність. Натомість, під поняттям «жителі Литви та Руси», автори намагалися «влити» народи українців, білорусів та литовців у «єдине море» польської нації. Красномовно зрозумілим це є із акценту стосовно євреїв, яких названо: «такими ж поляками, тільки іншої віри». Власне, тактика дій ідеологів та стратегів творення польського політичного організму польської нації через перелік вищевказаних фактів, до певної міри, співпадає із тактикою російських «великодержавників». Оголосивши територію в певних кордонах «історичними землями» колишньої Польщі, всі, хто перебував тут як місцеві мешканці, автоматично проголошувалися представниками польської нації і на всіх, в рівній мірі, мали поширюватися спільні закони польського політичного та культурного життя.

Такий тип націотворення, за відомою теорією Ентоні Сміта називається етнічно-генеалогічним, або народно-культурною мобілізацією, коли механізм формування нації приводиться в рух провідною частиною інтелігенції, яка, в свою чергу, має спиратися на так званий середній клас і діяти «знизу» «вертикальної» спільноти. Основними ж засобами впливу і мобілізації були, в такому випадку, культурні ресурси: етноісторія, релігія, мова, звичаї тощо [7,с.130].

Автори прокламацій заохочували до соціальної консолідації шляхом поступок селянам в питаннях земельної власності, а водночас наданням рівних прав всім станам суспільства, водночас, пропагувалася ідея громадянської форми правління. Важливою є також духовна консолідація до якої закликали прокламації: надання освіти всім станам суспільства, поширення ідей спільності історії та культури, спільності величі минулого та страждань теперішньої Польщі тощо. Все це свідчить про те, що серед поляків вже активно діяв фермент націотворення.

Однак, надзвичайно необачним прорахунком поляків була відмова українцям у праві власного політичного самовизначення. Більше того, зарахування українців a priori у склад польського суспільства та включення українських земель у межі територіальних претензій польської держави, відновлення якої було головною метою поляків, звісно були роздратуванням для українців. Причому, навіть ті незначні поступки, які проектувалися теоретично як демократичні засади побудови майбутнього польського суспільства, в повсякденному житті практично були недосяжними і не лише через відсутність реальних політичних важелів їх реалізації, але й через суспільні та культурні традиції взаємин між поляками та українцями, які склалися впродовж попередніх кількох століть спільного співжиття.

Поляки в своїх проектах побудови майбутньої Польщі передбачали певну національно-культурну автономію українців, але ця автономія мала реалізуватися виключно в межах польської держави. Відомою в цьому відношенні є так звана «Золота грамота» звернення до сільського українського люду із заохоченням до спільних повстанських дій проти імперської влади. Грамота, в основному, була спрямована на роз'яснення майбутньої політики Польської держави (після її відновлення) щодо земельного питання в Україні і гарантувала, таким чином, закріплення за всіма селянами земель, які хто тримав, «навічно і без викупу». В свою чергу, поміщикам, які втрачали такі землі, обіцяно було надати викуп з державного скарбу. Безземельним будникам, бобилям, халупникам, двірським людям обіцяно було вирішити питання про наділ землею найвищою владою, як тільки така влада буде встановлена. Що ж до громадського устрою, то Грамота передбачала надати всі права, свободи і вольності всім станам суспільства: «Ручаєм і вічно обіцяєм свободу прав віри, якої хто придержується і вживання своєї мови в школах судах і других земських розправах»[6,с.69-70]. Цим, власне, і вичерпується у вказаному документі вирішення проблеми суспільного устрою, без подальшої деталізації.

Набагато очевидніше виявляє себе польська позиція щодо українського питання у заяві Центрального Комітету (тобто, основного революційного уряду, який керував польським повстанським рухом), що була надрукована в «Колоколі» Олександра Герцена. «Ми [поляки, від імені яких говорить Центральний Комітет Ю.З.] були позбавлені політичного існування насильно. Ми цього насильства ніколи не визнавали й не можемо визнати. Тому ми не визнаємо ані нових кордонів, ані урядів, заснованих на руїнах нашої свободи. Для нас немає Польщі розділеної, для нас Польща єдина, та, що постає із злуки Польщі, Литви й українців, без всякої гегемонії котрогось з трьох народів. Виходячи з такої точки погляду, ми змагаємося відбудувати Польщу в давніх кордонах, залишаючи народам, які живуть в тих кордонах, тобто литовцям та українцям повну свободу залишатися в союзі з Польщею або влаштуватися за власною волею». І далі: «Вимагати від нас, поляків, щоб ми не домагались відбудування Польщі в давніх кордонах, значить, вимагати від нас визнати поділи і зректися сили, яку дає справі нашої свободи союз трьох народів злучених в одну цілість» [5,с.29].

Отже, Центральний Комітет найперше бачив своїм завданням відбудувати Польщу в «історичних кордонах», включно із українськими та литовськими землями. І лише згодом, «з рук самої Польщі» Україна і Литва можуть, «коли захочуть», дістати повну незалежність. Таке розуміння самоправності кожного з народів є, безумовно, таким, що зводить нанівець саму можливість справжнього волевиявлення і самореалізації народом, зокрема українцями, власних національних інтересів. Обіцянка, що самоправність могла бути реалізована після відбудови єдиної Польщі, є відвертою оманою, оскільки неможливо й уявити, щоб уряд відбудованої Польщі замість подальших дій збереження єдності такої держави, розпочав би діяльність по її дробленню, в задоволення національних інтересів українців, приміром. Такі сумніви можуть бути лише посилені з огляду на інші заяви поляків. Так, в декреті «Національного уряду» від 22 січня 1863 р. назви Польща, Литва й Україна є лише територіальними назвами, але не передбачалося так називати народи, що проживали на цих територіях. Навпаки говорилося про єдиний «народ Польщі, Литви й України», а замість «повної самоправності кожного народу» про «рівність і свободу усіх синів Польщі, без різниці віри і племені, роду і стану» [5,с.27].

Такою була позиція поляків у найвирішальніший час 1863 p., коли треба було максимально мобілізувати сили до участі у повстанні. Це була непорушна позиція про державну єдність Польщі, України й Литви. Щодо національних інтересів обіцялося лише «забезпечити братнім народам Литви й України, злученим з Польщею, якнайширший розвиток їх народності й мови»[5,с.28--29]. Крім того, ще очевидніше слова із агіток та прокламацій про громадянські стосунки та демократичність устрою не співпадали із реаліями повсякденного життя, в якому, зазвичай, не було толерантності у взаєминах українців-селян із поляками-землевласниками. Ці два народи не просто лише жили разом, але останні були ще й визискувачами-експлуататорами перших.

Складними були також стосунки й серед окремих верств польської спільноти. Надзвичайно яскраво звичаї польської шляхетської культури та особливості поведінки польської земельної шляхти XIX ст. подав Володимир Антонович. Шляхетське суспільство розпадалося на верстви, доволі численні, кожна з яких ставилася до іншої нижчої верстви з погордою і чванством. На горі цієї шляхетської ієрархії стояли магнати, але про них В. Антонович нічого не повідомляє, оскільки бувати в їхньому середовищі йому просто не доводилося, вони зазвичай проживали в столицях Варшаві або Петербурзі, в цілому ж їх вплив на шляхетське суспільство був дуже слабким.

Головну силу шляхетства складали пани «середньої руки», які володіли двома-трьома селами та брали участь у дворянських виборах, вони, властиво, й формували шляхетське коло. Нижче були шляхтичі землевласники, які не мали «повного цензу» так називали тих, які володіли малою кількістю землі та мали менше ста душ селян. Багатші ставилися до бідніших згорда. Ще нижче поціновувалася верства людей ліберальних професій лікарі, адвокати, землеміри, аптекарі їх в суспільстві дідичів-землевласників взагалі не приймали, лише при потребі користувалися послугами. Ще нижче стояла верства службової шляхти, яка «годувалася» із ласки дідичів із посад економічних (управителі, писарі, прислуга і т.д.). До цієї верстви дідичі ставилися зовсім без церемоній, зверталися на «ти», не дозволяли сідати у власній присутності, не стримували себе від лайки і т.п. [1,арк.35].

Шляхта, за переконанням самих її представників, була станом, котрий волею Бога і природи був створений на те, щоб володіти краєм і людьми. Всі інші стани вважалися від натури негідними рівнятися в чому не-будь зі шляхтичами. Такі кастові принципи виховувалися щоденним життям. Дітям заборонялося, приміром, товаришувати зі слугами та сільськими дітьми, так само, певні хиби поведінки або які-небудь погані слова чи манери ганилися не зате, що вони погані, а зате, що так говорять, або роблять хлопи [1,арк. 26].

За таких шляхетських цінностей цілком логічним виглядає застереження В.Антоновича щодо ідей демократизації в самому польському суспільстві: «всілякі демократичні думки заслуговували поважної полеміки, але свідчили тільки про те, що той, хто їх висловлює, в кращому разі божевільний, в гіршому -урядовий провокатор» [1,арк.З5]. Водночас, існував загальний польський патріотизм, він виявлявся в тому, щоб хвалити все своє, мовчати про свої хиби і ганити все чуже. В загальному своєму числі поляки були переконані, що Польща мала цивілізаційну місію і втратила свою самостійність саме через те, що не хотіла від цієї місії відступатися. Поміж іншими народами Польща свята мучениця, а всі її нещастя залежали від того, що в кожнім разі, хтось десь їй зраджував [1,арк.34]. Отож, заклики до братання поляків з українцями, власне шляхтичів із селянами про що говорилося у вище згаданих прокламаціях, та тлі повсякденної реальності виглядали абсолютною ілюзією і жодних дієвих механізмів реалізації цих закликів просто не існувало.

Цілком закономірно, що із початком польського повстання, брати участь в ньому кинулися далеко не всі поляки, власне, найгарячішими патріотами виявилися, звичайно, інтелігенція та представники так званої службової шляхти. В свою чергу, українське селянство відгукнулося не на заклики польських агітаторів, а навпаки виступило на боці російської влади, що взялася організовувати загони так званої самооборони. Зокрема, найбільшою мірою цей рух було організовано на Волині.

Згідно наказу київського генерал-губернатора, з числа офіцерів Київського військового округу було призначено начальників загонів сільської озброєної варти. До обов'язків цих офіцерів належало вести облік сільської варти; особисто перевіряти їх в місцях перебування; знати про можливі зміни в чисельному складі тощо. Вартові обирали з поміж себе так званих десяцьких та соцьких, а офіцер, в свою чергу, мав визначити чи мають обрані на керівництво належні здібності та чи є вони благонадійними. У випадку появи сумнівів, він мав вимагати перевиборів. Начальники-офіцери постійно перебували в повітових містах, а у випадку військових дій мали керувати вартовими [3 ,арк.6-7].

Важливо зазначити, що створення таких варт не було, звичайно, власною ініціативою селян. Влада врахувала тактику дій повстанців. їхні невеликі загони постійно переміщалися на досить широких просторах, несподівано з'являючись в різних місцях, а отже повстання носило характер своєрідної партизанщини. Боротися з повстанцями силою регулярних військ, влада практично не могла, а відтак вирішено було провести своєрідну «всенародну мобілізацію». Водночас, щодо механізму створення варти були вироблені спеціальні правила. Згідно параграфу 1-го тих правил, в кожному селі чи містечку третина дорослого населення повинна була вступити до сільської варти. Інструкція пояснювала, що третину треба рахувати не від числа «ревізьких» душ, тобто не від числа мешканців, а саме від числа дорослого населення. Наводився, навіть, приклад, якщо в селі 1000 душ, а здатних до роботи є 600, то число вартових має складати 200 осіб [3,арк.8].

Згідно передбачуваних обов'язків, варта порівну поділялася на два загони. Один називався охоронною вартою і мав охороняти своє ж поселення, залишаючись по своїм домівкам. А інший загін, так звана рухома варта, мав за обов'язок постійно пересуватися і оглядати навколишню місцевість, а щонайбільше ліси. П'ята частина рухомих вартових мала бути кінною. У випадку появи повстанців, вартові повинні були їх переслідувати та ловити, а коли повстанців було б багато, то повідомляти про них начальникам поліції, аби ті надіслали війська. В спокійний час, інструкція дозволяла рухомому складу варти залишатися на своїх місцях і займатися своїми сільськими справами.

Показовою є рекомендація щодо способу мобілізації до числа варти. Параграф 5-й інструкції зазначав, що варта як охоронна, так і рухома формується селянами самостійно та за бажанням, але якщо бажання немає, то вона повинна бути сформована за рішенням сільських і волосних старшин. Кожен, хто вступав до варти повинен був перебувати в ній не менше двох тижнів. Щодо вогнепальної зброї, то вона, пояснював параграф 13-й, видавалася лише десяцьким і соцьким, у випадку вміння стріляти. Інші вартові мали озброюватися піками, косами та сокирами, на випадок переслідування повстанців. А виконуючи свої обов'язки з охорони мостів, переправ, а також при допитах підозрілих осіб, озброєнням мали слугувати палиці та довбні [3,арк.8]. Параграф 16-й повідомляв, що зброя для десяцьких та соцьких буде доставлена з Київського арсеналу, якщо вони не зможуть відбити рушниці та пістолети у повстанців. 17-м параграфом гарантувалося, що за вбитих та покалічених вартових, відповідним сім'ям будуть видаватися залікові рекрутські квитанції. А ще однією пільгою, був привілей на право отримання частини того майна, що буде відбите у повстанців. Водночас, кожен, хто не виконав би своїх обов'язків вартового мав притягатися до відповідальності[3,арк.9].

Тож вочевидь зрозуміло, що влада надзвичайно вміло скористалася українсько-польською неприязню та ворожнечею, всіляко поглиблюючи її, а тим самим успішно залишала за собою імперське право повелівати ними як підданими його величності імператора самодержця. Характерно також, що влада вдалася до націоналізаційної тактики в своїй політиці, поступившись, водночас, традиційними для імперії становими принципами. Адже самодержавство оперлося у своїх діях на імперський патріотизм російського дворянства і організувало боротьбу із іншою частиною дворян Російської імперії, а саме із польською шляхтою, а українське селянство було залучене в якості союзника дворян-росіян проти дворян-поляків. Тож імперія вступила таким чином у період націоналізації своєї державної політики.

Список використаних джерел

1.Центральний державний історичний архів Україниу Києві.-Ф.832.-Оп.1 -Спр. 108.

2.Державний архів Хмельницької області. Ф.228. Оп.1. Спр.3307.

3.Там само. Ф.753. Оп.1. Спр.1.

4.Зашкільняк JI., Крикун М. Історія Польщі: від найдавніших часів до наших днів. Львів,2002. 752 с.

5.Лозинський М. Польський і руський революційний рух. K.,1907. 100 с.

6.СенгелевичХ. Золота грамота//За сто літ. -K., 1927. -Кн.1. -С. 67-72.

7.Ентоні Сміт. Національна ідентичність. K.: Основи, 1994. 223 с.

Размещено на Allbest.ru