Італо-турецький конфлікт в контексті міжнародних відносин початку ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

УДК 94(4) “1492/1914”

Левченко Микола Олександрович

ІТАЛО-ТУРЕЦЬКИЙ КОНФЛІКТ В КОНТЕКСТІ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

07.00.02 - Всесвітня історія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Донецьк - 2003

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі всесвітньої історії Донецького національного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: кандидат історичних наук, доцент Баришніков Сергій Анатолійович, доцент кафедри всесвітньої історії Донецького національного університету.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук Варварцев Микола Миколайович, головний науковий співробітник відділу всесвітньої історії та міжнародних відносин Інституту історії України НАН України доктор історичних наук, професор Бушин Микола Іванович, завідувач кафедрою історії України Черкаського державного технологічного університету.

Провідна установа: Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кафедра міжнародних відносин та зовнішньої політики.

Захист дисертації відбудеться 20.03.2003 року о 13.00 на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д 11.051.02 у Донецькому національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24, II корпус, ауд. 32.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Донецького національного університету (83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24).

Автореферат розісланий 17.02.2003 року.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

тріполітанія кіренаїки османська імперія італія

Актуальність теми дослідження визначається всім комплексом глобальних змін, що відбувалися протягом усього минулого сторіччя, у тому числі й у самому його початку. Однієї з особливостей міжнародних відносин кінця XIX- початку XX століття стала зростаюча конфліктність, обумовлена нерівномірністю розвитку великих держав в умовах, коли територіальний розподіл світу вже був довершений і почалася боротьба за його перерозподіл. Адекватний міждержавний механізм регулювання міжнародних відносин був відсутній. Рівновага сил до часу підтримувалося гонкою озброєнь і протистоянням союзів і коаліцій держав. Але вже почалися перші війни за переділ світу, що носили поки локальний характер. Вивчаючи період від початку ХХ ст. до першої світової війни, варто звернути увагу на ознаки нової епохи в історії людства і генезис війни світового масштабу, а також зробити акценти відповідно на завершенні другої стадії індустріальної революції, боротьбі за домінування в колоніях і напівколоніях, вгасанні імперій (Османської, Британської, Австро-Угорської, Російської), формуванні військово-політичних блоків протистояння і перших локальних криз. Саме до них і відноситься італо-турецький конфлікт 1911-1912 рр., що виник через північноафриканські провінції Туреччини - Тріполітанії і Кіренаїки, які згодом одержали назву Лівії.

У сьогоднішніх умовах подальшого загострення міждержавних, міжетнічних і міжконфесіональних (особливо в рамках дихотомії “християнство-іслам”) конфліктів виникає нагальна потреба усебічного вивчення історичного досвіду їхнього конфліктовирішення. Виходячи з цього, досліджувана проблема має не тільки теоретичне, але і практичне значення.

Необхідність наукового вивчення даної проблеми обумовлена і тим, що у вітчизняній історіографії відсутні роботи, у яких питання про виникнення і розвиток італо-турецького зіткнення розглядалося б на загальному тлі міжнародних відносин, комплексно, у тому числі й у площині тристороннього конфлікту, окремим і самостійним аспектом якого стало арабський (лівійський) опір італійської агресії.

Таким чином, наукова проблема полягає у встановленні органічного зв'язку італо-турецького конфлікту з основними тенденціями розвитку всесвітньої системи відносин держав і народів, що склалася на початку ХХ ст., в умовах розквіту капіталістичного способу виробництва і створення світового товарного ринку. Події цього колоніального зіткнення розглядаються в тристоронньому плані з врахуванням арабського (лівійського) фактора. З погляду комплексного й об'єктивного розгляду проблеми виникла необхідність вивчення нових якісних ознак і складових даної міжнародної кризи, що стала своєрідною пробою сил ведучих держав, які склали Троїсту згоду (Антанту) і Троїстий союз.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційної роботи відбиває один з напрямків комплексної програми науково-дослідної роботи кафедри всесвітньої історії Донецького національного університету “Історія соціальних і національно-визвольних рухів країн Європи й Америки в XVII-XX ст.” (номер державної реєстрації 01.86.0099079).

Об'єкт дослідження - комплекс міжнародних відносин, що склався на початку ХХ ст., основні напрямки зовнішньої і колоніальної політики великих держав у зазначений період.

Предметом дослідження став італо-турецький конфлікт, що переріс у колоніальну війну 1911-1912 рр., через Тріполітанію і Кіренаїку.

Хронологічні рамки. Крім тимчасових рамок безпосередньо самої італо-турецької війни, датованих з вересня 1911 р. по жовтень 1912р. включно, у дисертації досліджене зародження кризи, якому передувало тривале італійське проникнення в Лівію, починаючи з 1870 р.; також аналізуються події, що мали місце в Лівії після укладення мирного договору - аж до початку першої світової війни.

Територіальні рамки дослідження охоплюють європейський, азіатський (Передня Азія, Середній Схід) і африканський (Північна Африка, історичні області сучасної Лівії - Тріполітанія і Кіренаїка) театри, а також Середземноморський регіон, у рамках яких і розвивався італо-турецький конфлікт.

Мета дослідження полягає в комплексному історичному аналізі всієї сукупності італо-турецького конфлікту початку ХХ ст. і реакції на нього великих європейських держав того часу.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення наступних задач:

запропонувати наукову експертизу масиву джерел, насамперед архівних матеріалів, по проблемі дослідження;

дослідити історичний, політичний та економічний стан об'єктів територіальної суперечки - Тріполітанії і Кіренаїки, а також сторін, утягнених до конфлікту - Османській імперії та Італії;

визначити безпосередні причини й обставини виникнення кризи і цілі, що переслідувалися його прямими учасниками;

з'ясувати форми і методи дій сторін, прямо чи побічно утягнутих у конфлікт;

розкрити інтереси і наміри п'яти ведучих європейських держав, спонукальні мотиви їхньої участі у врегулюванні конфлікту й оцінити роль зовнішнього фактора в цілому;

підвести підсумки і дати оцінку наслідкам італо-турецької кризи в контексті міжнародної обстановки, що склалася перед початком першої світової війни.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що у ній вперше на дисертаційному рівні розглянуто коло питань досліджуваної проблеми, які ще не одержали належного висвітлення у вітчизняній науковій літературі, та здійснена спроба спеціального комплексного вивчення проблеми в її розширеному варіанті. У рамках італо-турецького конфлікту в якості багато в чому самостійного учасника виділяється арабський (лівійський) фактор, тобто по ряду істотних параметрів двосторонній конфлікт переводиться в площину тристороннього, і саме під цим кутом зору нами розглядається. На основі проведеного дослідження автор приходить до висновку, що Лівія, яка відстоювала свої інтереси не тільки в боротьбі з Італією, але й у протиріччях з Туреччиною, була не об'єктом, а суб'єктом кризи. Крім того, італо-турецький конфлікт досліджується не у вузьких рамках зовнішньої політики відповідно Італії і Туреччини, а в більш широкому міжнародному контексті, з урахуванням інтересів і позиції ведучих європейських держав того періоду. Дане дослідження проведене на основі архівних документів, більшість з який вводиться в науковий обіг уперше.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що висновки, оцінки і результати, фактологічний матеріал, який міститься в ній, можуть бути використані для поглибленого аналізу історичного і суспільно-політичного розвитку країн Середземноморського регіону. Матеріали дисертаційної роботи можуть бути корисними при дослідженні практичними організаціями проблем зовнішньополітичного і дипломатичного характеру, а також у читанні курсів лекцій по історії нового часу країн Європи, Азії й Африки, складанні навчальних і наукових посібників.

Апробація результатів дослідження відбулася на кафедрі всесвітньої історії Донецького національного університету. Основні положення дисертації знайшли відображення в повідомленнях і доповідях на трьох міжнародних наукових конференціях: “Исламская и христианская культуры: факторы взаимодействия и противостояния (геополитический аспект)” (Москва, вересень 2002 р.), “Межцивилизационные противоречия: история и современность” (Москва, січень 2003 р.), “Нації та міжнаціональні відносини в історії людства: очима молодих дослідників” (Донецьк, лютий 2003 р.).

Арабський (лівійський) компонент наукової проблеми було винесено на обговорення в Донецькому центрі Інституту сходознавства ім.А.Кримського НАН України. Матеріали дисертаційного дослідження використовувалися при проведенні семінарських занять по курсам “Історія нового часу країн Європи й Америки”, “Історія нового часу країн Азії й Африки”, “Світовий політичний процес і геополітика”, “Міжнародні відносини і зовнішня політика” зі студентами історичного факультету Донецького національного університету. Основні положення роботи викладені також у п'яти статтях, опублікованих у наукових виданнях України.

Структура дисертації складається з вступу, чотирьох розділів, висновків, приміток, списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг дисертації - 193 сторінки, в тому числі список використаної літератури на 14 сторінках (202 найменування українською, російською, італійською, англійською, французькою, німецькою, турецькою та арабською мовами).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, визначаються його об'єкт і предмет, хронологічні та територіальні рамки, викладено зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, сформульовані мета і завдання дослідження, визначається наукова новизна дисертації і її практичне значення.

У першому розділі - “Історіографія, джерельна база та методологія дослідження” - проаналізований стан наукового вивчення поставленої проблеми, подана характеристика джерел і визначені методологічні засади дослідження.

Історіографія італо-турецького конфлікту, питання про його місце в системі міжнародних відносин напередодні першої світової війни розділена і систематизована за проблемно-хронологічним принципом. Перші її досягнення за часом фактично збігаються з предметом дослідження. Це, насамперед, роботи російських дореволюційних істориків О.О. Башмакова, І.В. Бортникова та О.В. Єлисеєва, що становлять визначений інтерес своїми спостереженнями історичного, етнографічного і навіть геополітичного плану, однак висвітлюють об'єкт італо-турецької суперечки в контексті міжнародних відносин явно недостатньо.

Не освітлюють багатьох питань і праці, присвячені політиці турецьких правлячих кіл по відношенню до своїх північноафриканських володінь і великих європейських держав. Таким чином, у дореволюційній вітчизняній історіографії відсутні дослідження, що розкривають справжні причинно-наслідкові зв'язки у рамках італо-турецького конфлікту та його впливу на всю сукупність міжнародних відносин початку ХХ ст.

Більш глибоке відображення дана проблематика знайшла у роботах радянських, російських і українських істориків. Розгляду італо-турецького конфлікту в контексті міжнародних відносин напередодні першої світової війни присвячені окремі місця в узагальнюючих колективних академічних працях, присвячених загальній історичній проблематиці.

Значну допомогу дисертанту надали фундаментальні дослідження відомих науковців-сходознавців, у яких розглядається ситуація в Лівії, у рамках загальної характеристики якої, з одного боку, аналізується колоніальна політика Туреччини, а, з іншого, - динаміка і мотивація італійського проникнення у Тріполітанію і Кіренаїку.

Дуже цікава - насамперед у плані показу дійсної мотивації колоніальної політики правлячих ліберальних кіл Італії - змістовна монографія В.П. Любіна. Зокрема, її автор робить висновок, що агресивна зовнішня, у тому числі і колоніальна складова, політика - інструмент вирішення гострих внутрішніх проблем Італії на початку ХХ ст., щоправда мало ефективний.

Важливе місце у науковій розробці даної проблеми займає питання про відношення до італо-турецького зіткнення п'яти великих європейських держав (Англії, Австро-Угорщини, Німеччини, Росії і Франції). Тут необхідно вказати на роботи М.І. Гришиної, В.І. Кисельової, В.В. Лощиніна. Не ставлячи під сумнів наукову значущість названих досліджень, варто помітити, що в них основний акцент зосереджується на зовнішній політиці Росії та її впливу на розвиток італо-турецького конфлікту. Це ж можна сказати і про фундаментальну колективну монографію, присвячену аналізу зовнішньої політики Росії на рубежі XIX-XX ст., вчених Інституту російської історії РАН7.

Політика ж інших великих держав - і особливо Австро-Угорщини, Німеччині і Франції - по відношенню до італо-турецької кризи явно недостатньо вивчена нашими попередниками, що трохи звужує наявні уявлення, оцінки і висновки у плані загального міжнародного контексту проблеми.

Особливий інтерес представляють роботи відомого ученого-італініста З.П.Яхимович, у яких аналізуються як італо-турецький конфлікт в цілому, так і його окремі аспекти, у тому числі і зовнішнього порядку8. Однак, у цих дослідженнях, більш ніж 30-літньої давнини, домінують зайва ідеологізація, певний схематизм у викладенні матеріалу і відверта однобічність у баченні подій з позицій марксистсько-ленінського “наукового” підходу. Усе це змушує нас відноситися до позиції зазначеного автора досить критично, особливо в частині висновків і загальних оцінок.

З відрадністю треба відзначити той факт, що деякі питання, пов'язані з італійською проблематикою XIX-XX ст., розглядалися й українськими вченими. Так, М.М. Варварцев розробляє загальну проблему італійців в Україні у XIX столітті 9. У дослідженні М.Н. Іваницького, присвяченому більш пізньому періоду у долі колишніх італійських колоній, мова йде і про витоки рішення даного питання.

Стосовно робіт іноземних авторів, треба констатувати, що переважну більшість цих досліджень присвячено загальній проблемі італійського вторгнення в Лівію та відповідного арабського опору. Конкретно ж сама італо-турецька криза, причини її виникнення, динаміка, умови мирного договору розглядаються лише в декількох роботах, сама пізня з який датується 1979 роком. До того ж, виходячи зі своєї національної належності, кожен автор прагне у вкрай негативному світлі репрезентувати протилежну для нього сторону конфлікту, ігноруючи принципи історизму та об'єктивності.

Трохи більш виважено аналізують проблематику італо-турецького конфлікту західні вчені, у працях яких міститься цілий ряд цікавих оцінок і спостережень. У цьому плані необхідно особливо виділити цілу низку робіт Дж.Райта, які є досить цінними дослідженнями, однак присвячені вони лише окремим аспектам нашої проблеми. Автор, який є найбільш відомим західним фахівцем з історії Лівії, відповідно і зосереджує свою основну увагу на арабському (лівійському) компоненті італо-турецького конфлікту, ігноруючи при цьому цілий ряд інших, більш значних, його складових.

Аналіз історіографії свідчить, що комплексного вивчення проблеми з урахуванням сучасного рівня і вимог історичної науки не проводилося.

Колоніальне зіткнення Італії і Туреччини нашими попередниками традиційно розглядається на його зовнішньої, багато в чому лише тільки видимій основі, без урахування і виділення в якості його третього повноцінного учасника арабського (лівійського) населення Тріполітанії і Кіренаїки. На попередньому етапі її вивчення так і не удалося повною мірою ввести італо-турецький конфлікт у загальний міжнародний контекст, без чого неможливий його комплексний і всеосяжний аналіз. Усе це також актуалізує дану проблематику і пояснює авторський вибір теми дослідження.

Джерельна база дослідження систематизована автором з урахуванням походження, рівня достовірності, методик використання документів і матеріалів. Виходячи з цього, джерела з проблеми можна згрупувати таким чином:

офіційні державні і дипломатичні документи;

статистичні дані;

довідкові видання;

мемуарна література й епістолярна спадщина сучасників;

матеріали періодики.

Першу групу джерел складають архівні документи й опубліковані матеріали, які містяться в різних збірниках документів. Це насамперед документи з Архіву зовнішньої політики Російської імперії (АЗПРІ), що входить до складу історико-дипломатичного управління МЗС Російської Федерації, які дозволили вивчити листування російських і закордонних послів, міністра закордонних справ Росії з головами інших держав, повідомлення консулів, рапорти військових агентів, листування з Ватиканом, робочі матеріали і проекти мирних ініціатив, секретні телеграми дипломатичних кабінетів провідних європейських держав. Усього нами опрацьовано більш 200 справ, які знаходяться у фондах “Політичний архів”, “Канцелярія міністра закордонних справ”, “Посольство в Римі”, “Посольство в Константинополі”, “Турецький стіл”, “Ватикан” та інші, що дозволило скласти більш повне уявлення як про події на фронтах війни, так і про зовнішньополітичні маневри європейських держав.

Значну допомогу в дослідженні зробили і матеріали, які знаходяться в Російському державному воєнно-історичному архіві (РДВІА). Численну наявність останніх деякою мірою відбиває та репрезентує для широкої аудиторії виданий недавно спеціальний довідник. На жаль, у відомій колекції цього архіву “Іноземні війни” немає навіть згадки про італо-турецьку війну. Тим більшу цінність мають документи Головного управління Генерального штабу Російської імперії (фонд 2000), які зберігаються в ньому. Про хід італо-турецької кризи дисертантом переглянуті повідомлення військових агентів у Римі, Туреччині, Греції та інших країнах, а також збірники “Збройні сили Італії”, “Збройні сили Туреччини”.

Вивчено військові бюджети країн, що воювали, секретні оперативні повідомлення розвідки, перехоплено листування іноземних послів (загалом більш 80 справ). Це дало можливість істотно збагатити дослідження новими, раніше не відомими фактами.

Однак, варто бути дуже уважними щодо документів з фондів цих російських архівів і особливо АЗПРІ. Незважаючи на свою актуальність у питанні італо-турецького протистояння, вони не можуть об'єктивно і повною мірою розкрити дійсні мотиви політики Росії й інших великих держав по відношенню до даного конфлікту.

Важливе наукове значення для дисертаційного дослідження мають опубліковані збірники документів і хрестоматії, у яких містяться різноманітні відомості про реакцію на цікавлячі нас події ведучих країн Європи того часу, про відносини останніх з Італією і Туреччиною. Особливе значення в цьому зв'язку мають публікації документів, у яких мова йде про проблему чорноморських проток - ключової у відносинах Росії і Туреччини й актуальної для усіх інших держав. Тим самим на основі аналізу даних добірок документального матеріалу у дослідника з'являється можливість пояснення справжньої мотивації позиції і вчинків тієї чи іншої сторони конфлікту, а також утягнутих тією чи іншою мірою у нього інших зацікавлених країн.

При усій її специфіці і необхідній обережності дуже цікава і мемуарна література, представлена спогадами таких безпосередніх учасників подій, як колишній прем'єр-міністр Італії Дж. Джолітті, міністри закордонних справ Росії О.П. Ізвольський, В.М. Ламздорф і С.Д. Сазонов, президент і прем'єр Франції Р. Пуанкаре, вищі дипломатичні представники ведучих європейських держав.

Якщо до цього додати численні довідкові видання і матеріали періодики (італійської, турецької, російської, англійської, французької, німецької), то можна констатувати, що подана у дисертації джерельна база дозволяє в достатній мері досліджувати перипетії італо-турецького конфлікту у контексті міжнародних відносин початку ХХ ст. Однак, працюючи з архівними матеріалами, публікаціями документів і мемуарною літературою, варто дотримуватися критичного підходу, серйозного аналізу і зіставлення даних, що приводяться, з іншими джерелами.

Теоретико-методологічну базу дослідження складають принцип історизму, що передбачає висвітлення минулого в його історичному контексті; принцип об'єктивності, що вимагає виявлення усіх факторів і умов, що детермінували розвиток італо-турецького конфлікту і всієї сукупності міжнародних відносин того часу; принцип всебічності, орієнтований на виявлення внутрішніх і зовнішніх взаємозв'язків предмета дослідження, і принцип синкретизму, що пропонує розгляд проблеми крізь призму взаємозв'язків усіх факторів і характерних рис, притаманних системі міжнародних відносин напередодні першої світової війни.

Зазначені принципи реалізуються за допомогою застосування комплексу загальнонаукових і загальноісторичних методів. Конкретними методами, на які спирався автор, є історичний, логічний (системно-структурний), періодизаційний, проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний, синхроністичний, історико-типологічний, статистичний, ретроспективний і футуроспективний.

В другому розділі - “Підготовка італо-турецької війни” - проаналізовані різноманітні аспекти соціально-економічного і суспільно-політичного стану в останній турецькій африканській колонії - Тріполітанії і Кіренаїці на рубежі XIX-XX ст. При цьому відзначається, що турецькі правлячі кола, зайняті власними внутрішньо- та зовнішньополітичними проблемами, приділяли мало уваги своєму північноафриканському вілайєту, тому розвиток цих територій знаходився у вкрай недбаному становищі, не маючи великого економічного інтересу для Османської імперії, що розглядала їх як свою колонію, важливу насамперед у геополітичному і воєнно-стратегічному відношенні.

Стосовно питання про італійське проникнення в Лівію, слід зазначити, що Італія задовго до початку італо-турецької кризи 1911-1912 рр. розглядала узбережжя Північної Африки як природну сферу свого впливу. З 70-х рр. позаминулого століття Італія поступово починала впроваджуватися в ці землі. Почавши з географічних і археологічних експедицій, вона стала вкладати туди свої капітали, вивозити і ввозити товари. У 1873 р. Італія, як і всі європейські держави, одержала від Туреччини право називатися на цій території “найбільш благоприйнятною нацією”.

На нашу думку, активність Риму в Лівії з самого початку вписувалася у більш загальний контекст європейського колоніалізму, тому що Італія була не самотня у своїх домаганнях на ці землі. Особливий інтерес до них виявляли Франція, яка просувалася в Північну Африку з південно-заходу, і Англія, що діяла зі східного напрямку. Природно, що в плані з'ясування мотивації дій Рима в регіоні, слід зазначити, що й Італія в такій ситуації, побоюючись залишитися осторонь, прагнула розширити свої володіння. Колоніальні придбання повинні були, на думку італійського правлячого кабінету, не тільки вирішити проблему збуту промислової і сільськогосподарської продукції, але і зміцнити міжнародний престиж Італії серед великих держав, стабілізувати економічне і політичне становище в країні. Захоплення Францією у 1881р. Тунісу надовго зіпсувало її відносини з Італією, яка у 1882 р. поспішила підписати договір Троїстого союзу з її суперницями - Німеччиною та Австро-Угорщиною. Спроба італійського уряду закріпити за собою іншу частину Північної Африки - Ефіопію (Абіссінію) закінчилася провалом. Але невдалі дії її експедиційних сил у 1887-1888 рр. і в 1895-1896 рр., які завершилися поразкою при Адує, не остудили інтересу Італії щодо цих земель. Одержавши в результаті проведених війн дві невеликі колонії в Ефіопії - Сомалі і Еритрею, Італія спрямувала усю свою увагу на останні північноафриканські землі, які зоставалися вільними від європейського впливу - Тріполітанію і Кіренаїку (перша італійська торгова контора була відкрита у Бенгазі ще в 1880 році).

Слід зазначити, що вступ Італії до Троїстого союзу одним зі своїх наслідків мав міжнародне визнання пріоритету її інтересів у Тріполітанії і Кіренаїці, нехай поки ще часткове. У 1887 р. Німеччина підтвердила “право” останньої на окупацію Лівії у випадку, якщо Франція активізує свою діяльність на півночі Африки. В обмін на обіцянку італійського уряду не перешкоджати захопленню на Балканах Боснії і Герцеговини, Австро-Угорщина обіцяла також підтримати територіальні домагання Італії на узбережжя Північної Африки. Після поновлення Троїстого союзу у 1902 р. партнери Італії підтвердили свої союзницькі зобов'язання. Ледве раніше, у 1900 і 1902 рр., між Італією і Францією були досягнуті угоди про взаємний нейтралітет у випадку початку європейської війни, а також про підтримку Римом домагань Парижу щодо Марокко, а французькою стороною - італійських планів по відношенню до Тріполітанії і Кіренаїки.

У 1907 р. Риму вдалося спромогтися визнання Лондоном “особливих прав” Італії в Лівії. У цій обстановці Австро-Угорщина і Німеччина, побоюючись виходу Італії з Троїстого союзу цих країн, домовилися не створювати великих труднощів Італії в Тріполітанії. Замість Рим погодився підтвердити свою участь у Троїстому союзі і підтримку їхньої політики на Балканах. У 1909 р. в Ракконіджи було підписано російсько-італійську угоду про співробітництво на Балканах і в Середземноморському басейні. Зокрема, Італія обіцяла Росії підтримку в перегляді режиму проток в обмін на визнання С.-Петербургом домагань Рима щодо Тріполітанії та Кіренаїки. Пізніше було укладено австро-італійську угоду щодо Балкан, якою визнавалося за Італією “право” на територіальну компенсацію у випадку окупації Австро-Угорщиною Нові-Пазарського санджаку.

Таким чином, Італія обрала політику лавірування між країнами Троїстого союзу і державами Троїстої згоди (Антанти), сподіваючись завдяки її допомозі реалізувати свої далекосяжні зовнішньополітичні наміри. На наш погляд, у тих конкретних міжнародних умовах політика “турів вальсу”, що грала на протиріччях між двома блоками великих держав була цілком виправданої, полегшуючи для Риму вирішення експансіоністських завдань по відношенню до Лівії.

Цьому також сприяло, на думку дисертанта, і перевага Італії у відношенні стану її та турецької армій. Численні факти свідчать про те, що італійський уряд, плануючи агресію в Північній Африці, спромігся в найкоротший термін значно більш ефективніше підготувати свої армію і флот до ведення бойових дій, чим це зробила Туреччина. Саме ця обставина і стала вирішальною і визначила дії Італії в період наростання італо-турецького конфлікту (січень - вересень 1911 р.) Утім, вишкіл Італії - ініціатора цього конфлікту значно відставав від її далекосяжних політичних задумів, що згодом і підтвердиться в ході самої італо-турецької війни 1911 - 1912 рр.

У третьому розділі - “Воєнні дії і дипломатична активність європейських держав” - дається загальний огляд військових подій у Північній Африці, басейні Середземного моря та ряді інших районів, які загалом й утворили театр військових дій, що почалися після офіційного оголошення 29 вересня 1911 р. італійським урядом війни Туреччині. При цьому відзначається, що спочатку Італія мала намір по можливості не поширювати свої військові операції далі прибережних північноафриканських земель, маючи надію змусити Туреччину укласти мир тільки на підставі висадження своїх військ у Тріполітанії і Кіренаїці. До кінця жовтня 1911 р. практично усі їх великі прибережні міста були захоплені італійцями.

Варто підкреслити що після розгубленості перших днів став поступово наростати опір місцевого арабського населення. Арабські шейхи, які давно воювали один з одним, припинили звади й об'єдналися проти італійців. Бої, що розгорнулися - особливо в триполійському оазисі - показали всю ілюзорність надій італійського командування обмежитися “малою війною” і малою кров'ю. Італійці стали проводити тактику випаленої землі і масові страти арабів, що викликало безліч протестів з боку турецького уряду і європейської преси. 5 листопада 1911 р. італійський король Віктор Еммануїл III підписав указ про анексію Тріполітанії і Кіренаїки.

На нашу думку, розвиток подій у Північній Африці з самого початку накладався на глобальне блокове протистояння. Зміцнення позицій Італії в регіоні Середземного і Червоного морів створювало небезпеку порушення рівноваги сил у Середземноморському басейні на користь країн Троїстого союзу, чим викликало різко негативну реакцію правлячих кабінетів Англії і Франції. Особливу тривогу країн Європи викликали спроби Рима, унаслідок зростаючого арабського опору, поширити театр війни на інші регіони, зокрема активізувати операції в Егейському морі. Справа в тім, що європейські правлячі кола не могли дозволити італійському флоту розгорнути воєнні дії настільки близько до Малоазіатської Туреччини. Погроза Стамбула закрити протоки змусила їх надавити на італійський уряд. У той же час проведена італійцями Дарданелльська операція і загарблення Егейських островів зіграли надзвичайно важливу роль у всьому подальшому ході італо-турецької війни. Побачивши всю серйозність намірів італійського флоту, турецький уряд поквапився розпочати обговорення можливості мирних переговорів з Італією.

Виходячи з проведеного аналізу воєнних дій з вересня 1911 по травень 1912 рр., можна з упевненістю сказати, що успішно здійснивши, незважаючи на хоробрий опір місцевих лівійських загонів, низка операцій на узбережжі Тріполітанії і Кіренаїці, показавши міць свого військово-морського флоту в протоках Дарданелл і захопивши острова в Егейському морі, Італія стала мати, на думку провідних європейських держав, неприпустимо велику вагу в розміщенні сил в регіоні Середземномор'я. Ні Англія, ні Франція, ні тим більш Німеччина й Австро-Угорщина, - ведучі держави двох блоків, що утворилися в Європі, не могли допустити цього. Надалі, усі наступні їхні дипломатичні зусилля були спрямовані на відновлення рівноваги в регіоні, що вони і стали робити під виглядом якнайшвидшого мирного врегулювання конфлікту. Тобто, Італія явно порушила на свою користь те розміщення сил, що склалося на початку ХХ ст. у Середземномор'ї. Тому, починаючи з травня-червня 1912 року, усі місяці італо-турецької кризи, що залишилися, пройшли під знаком підготовки і проведення мирних переговорів.

Стосуючись питання про політичні маневри європейських країн навколо італо-турецького конфлікту, варто сказати, що зовні ініціатором його інтернаціоналізації була турецька сторона, яка відразу ж звернулася за посередництвом до провідних держав Європи. Слід зауважити, що Італія і Туреччина, лавіруючи між двома протилежними політичними угрупованнями Троїстого союзу і Троїстої згоди, здійснювала активні спроби змусити ведучі європейські держави, кожна з який була зацікавлена в збільшенні ступеня свого впливу у світовій політиці, натиснути на іншу воюючу сторону.

Не можна не сказати і про те, що вкрай непокоїла європейські столиці реакція на події ісламських народів. З великими зусиллями досягнута тендітна рівновага в мусульманському світі було предметом невтомних турбот усіх найбільших європейських держав, які чудово розуміли, що в результаті війни однаково небажана рішуча перемога ні італійців, ні турків, ні місцевого лівійського населення. Європейські кабінети вважали, що перемога мусульман неминуче підніме самосвідомість не тільки турків і арабів Африки, але також мусульман Індії, Кавказу і Персії (Ірану). Слушно побоюючись мусульманських заворушень, уряди ведучих держав вважали, що кращим рішенням італо-турецької війни була би призупинення боротьби в початковому, нерішучому її періоді, щоб у результаті не виявилося, в уяві мусульманських мас, ні переможців, ні переможених. У підсумку доброзичливий для Італії нейтралітет великих європейських держав став усе більш звертатися проти її, перетворившись в зручну формулу, під прикриттям якої кожний з європейських кабінетів прагнув використовувати італо-турецький конфлікт у своїх інтересах. Примітно, що Англія і Франція вирішили скористатися ситуацією, щоб розширити свої власні колоніальні володіння в Африці за рахунок тих же Тріполітанії і Кіренаїки.

Таким чином, можна констатувати, що до літа 1912 р. практично усі європейські країни виявилися зацікавленими в якнайшвидшому завершенні італо-турецької кризи. Ріст заворушень на Балканах, складне внутрішньополітичне становище в самій Османській імперії, що безупинні лунають вимоги про допомогу з боку надавшого опір італійським експедиційним військам населення Тріполітанії і Кіренаїки призвели до того, що поступово і Стамбул почав замислюватися про бажане для себе припинення воєнних дій. Основним критерієм, що визначив дії Італії і Туреччини на заключному етапі кризи, став факт обговорення і у кінцевому підсумку підписання мирного договору. Напружена дипломатична боротьба, що розгорнулася навколо цієї процедури, наочно показувала, що від наслідків мирного договору багато в чому залежали і перспективи війни для двох ворогуючих угруповань - Троїстого союзу і Троїстої згоди.

У четвертому розділі - “Лозаннський мирний договір 1912 р. і його наслідки” - досліджено процес вироблення і підписання мирного договору між Італією і Туреччиною, а також висвітлено розвиток ситуації в умовах продовження воєнних дій на території Лівії після його укладення. Окремо проаналізовано роль Росії в італо-турецькій війні. На основі опрацювання великої кількості джерел автор визначає істинні спонукальні мотиви, головним чином внутрішнього порядку, що обумовили рух обох сторін конфлікту до його мирного дозволу. При цьому звертається увага на те, що ставша наявною влітку 1912 р. нездатність п'яти великих держав, кожна з який переслідувала насамперед свої власні національні інтереси, надати реальну допомогу в організації мирних переговорів, змусили країни, що воювали, шукати інші шляхи поза дружнім посередництвом держав. Італійський уряд в обстановці найсуворішої таємності вирішив розглянути можливість проведення закритих двосторонніх мирних переговорів з Туреччиною.

У липні, в Уши, у місці недалеко від Лозанни (Швейцарія), почала свою роботу двостороння італо-турецька комісія. Слід зазначити, що переговори просувалися надзвичайно важко через повну непоступливість сторін. Турки то навмисне приймали положення, що давало надію на мир, то навпаки, виявляли крайню незговірливість. Італія починала відчаюватися в можливості закінчити війну без сторонньої допомоги. Лише початок першої Балканської війни у жовтні 1912 р. поклав кінець непоступливості турецького кабінету. Зробивши ряд тактичних поступок, Італія звернулася з проханням до великих держав “в інтересах світу і самої Туреччини” натиснути на Порту. Тут необхідно сказати, що невдалі спроби протягом майже чотирьох місяців провести самостійно двосторонні мирні переговори дійсно показали усю ілюзорність незалежності Італії і Туреччини від впливу великих держав Троїстого союзу і Троїстої згоди.

18 жовтня 1912 р., у Лозанні, в Уши, був врешті-решт підписано мирний договір між Італією і Туреччиною, який містив 11 статей. Договір передбачав негайне й термінове припинення воєнних дій, а також відкликання військ і цивільних чиновників. Одночасно Італія і Туреччина повинні були очистити відповідно Егейські острови, Тріполітанію і Кіренаїку. Всі укладені до оголошення війни договори й угоди негайно знову набували чинності. Італія виявляла готовність надати Туреччини повну економічну незалежність, не зв'язуючи себе капітуляціями або іншими укладеними до цього актами. Італія також давала згоду на підвищення Туреччиною мита з 11 до 15%, та не впровадження нових монополій тощо.

19 жовтня 1912 р. європейські держави офіційно визнали факт анексії Італією Тріполітанії і Кіренаїки. Цікаво те, що звістка про підписання миру з Туреччиною італійським суспільством була зустрінута майже байдуже. Лише офіційна преса доводила користь миру і вихваляла блискуче завершення війни. Увага ж Туреччини вже було цілком поглинена новою тільки що спалахнувшою війною на Балканах.

У зв'язку з відзначеними вище політико-дипломатичними перипетіями слід зазначити, що підписання мирного Лозаннського договору ознаменувало собою закінчення війни для Італії і Туреччини, але аж ніяк не для місцевих лівійських народів. Їхні сподівання й думки були цілком проігноровані в ході мирних переговорів. Вже одна ця обставина стимулювала войовничі настрої мешканців Лівії, які не збиралися складати зброю. Залишившись без керівництва і без підтримки з боку Туреччини, збройний опір місцевих лівійських загонів перетворилося в дійсну партизанську війну, яка продовжувалася ще багато років. Щоправда, ворожнеча між племінними вождями і феодалами Тріполітанії, з одного боку, і вождями сенуситів Кіренаїки - з іншого, послабили його силу. Вже в ході першої світової війни Італія змушена буде визнати незалежність неокупованих районів Кіренаїки і владу над ними голови сенуситів Ідріса ас-Сенусі.

У рамках нашого дослідження особливий інтерес має з'ясування ролі Росії в італо-турецькому конфлікті. У цьому зв'язку варто зазначити, що Російська імперія із самого початку прагнула виступати в ролі посередниці між сторонами, що воювали, зігравши в цілому позитивну роль у справі його врегулювання. У той же час, незважаючи на свої кількаразові зусилля на цьому поприщі, Росії так і не вдалося вирішити ні однієї зі своїх власних зовнішньополітичних проблем, у тому числі і проблеми проток. Її надії на можливість перегляду режиму чорноморських проток з урахуванням російських національно-державних інтересів через негативне ставлення до неї усіх європейських держав, і особливо союзної Англії, не увінчалися успіхом. Росії також не вдалося зміцнити свого положення і серед самих європейських держав. Загострення зовнішньополітичної кризи, Балканські війни, розпад Османської імперії сприяли початку через півтори роки після укладання миру між Італією та Туреччиною першої світової війни, яка мала руйнівні наслідки насамперед для самої Росії.

У висновках дисертації підводяться основні підсумки дослідження, виділені його результати, зроблені наступні узагальнення.

Аналіз усієї сукупності італо-турецького конфлікту в контексті міжнародних відносин початку ХХ ст. ще раз підтверджує те, що на протязі усього століття світові війни починалися з репетиції воєнних дій на периферії існуючого світу. Підтвердженням цьому була й італо-турецька війна 1911-1912 рр., що розгорнулася на Півночі Африки на території сучасної Лівії, а також на деяких інших напрямках.

Будучи класичною війною за перерозподіл вже поділеного світу, тобто імперіалістичною за своєю суттю, проте, на відміну від інших військово-політичних криз, якими було так багате минуле століття, італо-турецький конфлікт 1911-1912 рр. швидко перетворився фактично на тристороннє зіткнення, оскільки з об'єкта колоніального гноблення й агресії лівійці стали активними його учасниками.

Кінець XIX - початок XX століття для ведучих європейських держав ознаменувався періодом різкого загострення міжнародної обстановки, коли на зміну “старим” колоніальним державам Англії і Франції, крім Італії, прийшла і Німеччина. Скориставшись слушним моментом, коли увагу європейських держав було прикуто до другої Марокканської кризи між Німеччиною і Францією, Італія поспішила оголосити про свій намір захопити північноафриканську провінцію Туреччини. При цьому вважалося, що місцеве лівійське населення, що знаходилося в стані роздробленості і племінної ворожнечі, не може мати якого-небудь впливу на події і тому не приймалося до розрахунку італійським правлячим кабінетом. Надалі це з'явилося однієї із самих серйозних помилок Рима і мало вирішальне значення щодо усього наступного перебігу подій.

Аналізуючи італо-турецьку кризу 1911-1912 рр., можна виділити три основних її етапи. Січень - вересень 1911 р., коли погіршення італо-турецьких відносин збіглося з черговим приходом до влади прем'єр-міністра Джолітті, одного з ініціаторів втягнення у життя колоніальних планів Італії. Вересень 1911 - травень 1912 рр., що знаменувався активними бойовими діями на тлі все зростаючого опору місцевого лівійського населення і фактично переріс з італо-турецького в італо-лівійський збройний конфлікт. Травень-жовтень 1912р., присвячений проведенню складних мирних переговорів в умовах бойових дій, що не припинялися, основну роль у який грали саме місцеві лівійські загони, які виступали категорично проти укладання мирної угоди з італійським урядом. Італо-турецька криза торкалася й інтересів Росії, яка сподівалася домогтися необхідного для себе перегляду режиму чорноморських проток і послабити Троїстий союз, залучивши до свого боку Рим. Таким чином, на основі аналізу раніше закритих для дослідження матеріалів створене більш цілісне уявлення про італо-турецьку кризу 1911-1912 рр., яка помітно вплинула на військово-політичну обстановку у Середземноморському регіоні і на загальний стан на Півночі Африки.

Дослідивши проблему італо-турецького конфлікту, автор твердо переконався в тім, що роль європейських держав “другого ешелону”, до яких можна віднести Італію, проте була досить помітною у світовій політиці зазначеного історичного періоду. Італо-турецька війна вплинула на розвиток міжнародної ситуації і таким чином за своїм резонансним впливом вона явно вийшла за межі локального двостороннього конфлікту і стала ще одним фактором загострення міжнародних відносин, глибокого розколу Європи, наблизивши реальну загрозу прийдешнього зіткнення двох військово-політичних блоків провідних держав світу - Антанти і Троїстого союзу.

СПИСОК ПУБЛІКАЦІЙ АВТОРА ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Подготовка итальянской колониальной агрессии в Ливии на рубеже XIX-XX вв. (по донесениям российских дипломатов) //Вісник Донецького національного університету. Серія Б. Гуманітарні науки. - 2002. - №1. - С. 146-153 (0,6 друк. арк.).

Россия и ее стабилизирующая роль в итало-турецкой войне 1911-1912 гг. //Історичні і політологічні дослідження. - Донецьк, 2002. - №3-4 (11-12). - С. 243-249 (0,6 друк. арк.).

Проблема наростання конфлікту між Італією та Туреччиною (січень-вересень 1911 р.) //Схід. - East. - 2002. - №7 - С. 52-55 (0,5 друк. арк.).

Загострення лівійської проблеми на початку ХХ ст. та підходи щодо її вирішення у італійському суспільству //Схід. - East. - 2003. - №1 - С.91-94 (0,6 друк. арк.).

Лозаннский мирный договор 1912 г. и его последствия //Вступ до міжнародних відносин. - Вип. 2. Наукові праці історичного факультету Донецького національного університету. (Серія “Міжнародні відносини”) - Донецьк. - ДонНУ, 2002 - С. 188-195 (0,8 друк. арк.).

Ливийский национальный фактор в итало-турецкой войне 1911-1912 гг. //Нації та міжнаціональні відносини в історії людства: очима молодих дослідників. Міжнародна наукова конференція (Донецьк, лютий 2003 р.) Зб. матеріалів. - Донецьк: ДонНУ, 2003 - С.267-271 (0,3 друк. арк.).

АНОТАЦІЯ

Левченко М.О. Італо-турецький конфлікт в контексті міжнародних відносин початку ХХ століття. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.02 - Всесвітня історія. - Донецький національний університет. - Донецьк, 2003.

Дисертація присвячена проблемі італо-турецького конфлікту в контексті міжнародних відносин початку ХХ ст. В роботі вперше на дисертаційному рівні розглянуто коло питань досліджуваної проблеми, які не знайшли належного висвітлення в вітчизняній науковій літературі. В дослідженні зроблено аналіз проблеми в її розгорнутому і комплексному варіанті. Зокрема, доведено, що в рамках італо-турецького конфлікту 1911-1912 рр. у якості його самостійного учасника виступав арабський (лівійський) фактор, тобто за цілою низкою істотних ознак двосторонній конфлікт переводиться у площину тристороннього, і саме під цим кутом зору розглядається. В роботі ґрунтовно досліджено, що Лівія, яка відстоювала свої власні інтереси не тільки в боротьбі з Італією, але й у протистоянні з Туреччиною, була не об'єктом, а суб'єктом цієї міжнародної кризи.

Висвітлено причини, динаміка, результати і наслідки розв'язання італо-турецької кризи у формі збройного зіткнення. При цьому увага акцентується на резонансному впливі колоніального конфлікту “молодої” Італії і “старої” Туреччини на весь комплекс міжнародних відносин, що склався перед першою світовою війною.

Ключові слова: конфлікт, криза, війна, анексія, експансія, міжнародний контекст, політико-дипломатичні маневри, великі держави, мирний договір.

АННОТАЦИЯ

Левченко Н.А. Итало-турецкий конфликт в контексте международных отношений начала ХХ столетия. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.02 - Всемирная история. - Донецкий национальный университет. - Донецк, 2003.

Диссертация посвящена проблеме итало-турецкого конфликта в контексте международных отношений начала ХХ ст. Впервые на диссертационном уровне расширен круг вопросов исследуемой проблемы, которые не получили должного освещения в отечественной научной литературе. В исследовании определяется, что в современных условиях дальнейшего обострения межгосударственных, межэтнических и межконфессиональных конфликтов комплексное и всестороннее изучение исторического опыта конфликторазрешения приобретает все большее значение. В полной мере это может быть отнесено и к разработке проблематики итало-турецкого конфликта в контексте международных отношений накануне первой мировой войны.

В работе предпринята попытка исследовать проблему в ее развернутом и комплексном варианте. Доказывается, что в рамках итало-турецкого конфликта 1911-1912 гг. в качестве его самостоятельного участника выступал арабский (ливийский) фактор, т.е. по целому ряду существенных признаков двусторонний конфликт переводится в плоскость трехстороннего, и именно под этим углом зрения рассматривается нами. На основе всестороннего анализа широкого круга разнообразных источников, многие из которых впервые вводятся в научный оборот, выявлено, что Ливия, которая отстаивала свои собственные интересы не только в борьбе с Италией, но и в противостоянии с Турцией, была не объектом, а субъектом этого международного кризиса.

Освещены причины, динамика, результаты и последствия разрешения итало-турецкого кризиса в форме вооруженного столкновения. При этом внимание акцентируется на резонансном воздействии колониального конфликта “молодой” Италии и “старой” Турции на весь комплекс международных отношений, сложившийся перед первой мировой войной. В частности, определяются уровень и степень воздействия итало-турецкого кризиса на расстановку действующих лиц внутри двух военно-политических блоков с участием великих держав, а также на общее соотношение сил между ними в глобальном масштабе.

Итало-турецкий конфликт в конечном счете обнаружил слабость международных позиций Италии, несмотря на ее видимые военные успехи. Как союзницы Италии, так и страны Антанты довольно ревниво и настороженно следили за действиями итальянских вооруженных сил в Средиземноморском бассейне, добиваясь “локализации” военных действий в Африке. При этом великие державы исходили из своих национально-государственных интересов и действовали с учетом планов будущего глобального военного столкновения на блоковой основе. Очевидно, что колониальная активность Италии не вписывалась в эти планы “большой пятерки” (Англии, Австро-Венгрии, Германии, России и Франции).

На основе анализа впервые введенных в научный оборот политико-дипломатических документов указанного периода доказывается, что данный конфликт, исследованный нами в контексте международных европейских отношений, стал одним из звеньев событий, приведших через два года к первой мировой войне.

Работа характеризуется новыми подходами к проблеме, которые позволили рассмотреть итало-турецкий конфликт не в узких рамках внешней политики соответственно Италии и Турции, а в более широком международном контексте, с учетом интересов и позиции ведущих европейских держав того времени. Именно такой концептуальный подход и позволил выявить подлинные причинно-следственные связи этого конфликта, его место и роль в системе международных отношений в условиях растущего противостояния двух военно-политических блоков - Тройственного союза и Тройственного согласия.

Ключевые слова: конфликт, кризис, война, аннексия, экспансия, международный контекст, политико-дипломатические маневры, великие державы, мирный договор.

SUMMARY

Levchenko N.A. The Italian and Turkish conflict in a context of the international relations of a beginning ХХ of century. - Manuscript.

The dissertation on competition of a scientific degree of the candidate of historical sciences on a speciality 07.00.02 - World history. - Donetsk National University. - Donetsk, 2003.

The dissertation is devoted to a problem of the Italian and Turkish conflict in a context of the international relations of a beginning ХХ an item. For the first time on a dissertation level the circle of questions of a researched problem is extended which have not received due illumination in the domestic scientific literature.

In job the attempt is undertaken to investigate a problem in its developed and complex variant. It is proved, that within the framework of the Italian and Turkish conflict 1911-1912. As its independent participant the Arabian (Libyan) factor acted, i.e. on a lot of essential attributes the bilateral conflict is translated in a plane tripartite, and is from this point of view considered by us. On the basis of the all-round analysis of a wide circle of various sources, many of which for the first time are entered in a scientific revolution, is revealed, that Libya, which asserted own interests not only in struggle with Italy, but also in an opposition with Turkey, was not object, and subject of this international crisis.

The reasons, dynamics, results and consequences of the sanction of Italian and Turkish crisis in the form of the armed collision are covered. Thus attention is accentuated on resonant influence of the colonial conflict of "young" Italy and "old" Turkey on all complex of the international relations which have been usual before the first world war.

Key words: the conflict, crisis, war, annexation, expansion, international context, political-diplomatic maneuvers, Great Powers, peace contract.

Размещено на Allbest.ru