Походження слов’ян та їх розселення в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кафедра суспільних і гуманітарних наук

Реферат

З дисципліни: Історія України

На тему: Походження слов'ян та їх розселення в Україні

Київ, 2012 рік

План

1. Походження слов'ян

2. Розселення слов'ян на території Украіни

Висновок

Використана література

1. Походження слов'ян

Питання про походження слов'ян досі не має чіткої відповіді. Сьогодні існує багато теорій, праць відомих вчених, але жодна з них не має точного підтвердження, а тому проблема слов'янського етногенезу і зараз породжує багато дискусій серед вітчизняних та зарубіжних істориків.

Взагалі до слов'ян належать українці, білоруси, росіяни, поляки, чехи, словаки, болгари, серби, хорвати, словенці та інші. Проте відомо, що було ще багато народів та народностей, що були розселені у Греції, Північній Африці та Іспанії. Згодом ці народи були асимільовані так само як і поморські слов'яни, що потрапили під владу Тевтонського уряду у XII- XIV ст.

Є дуже цікава версія щодо походження етноніму «слов'яни». На межі XIX - XX ст. мовознавець І.А. Болуен де Куртене висунув теорію, що «слов'яни» могли виникнути в середовищі римлян, які захопили на східних кордонах слов'янської держави багато рабів, імена який закінчувались на «слав» тобто Владислав, Мирослав, Борислав і т. д. Римляни почали називати всіх рабів саме іменами з таким закінченням, а слов'яни вже перейняли від них свою назву. Але ця теорія дуже сумнівна. Чому такий могутній народ як римляни почали звертати увагу саме на слов'ян і називати їхніми іменами своїх рабів? І з яких причин слов'яни перейняли свою назву від римлян, у тому числі й східні, які ніколи не були під їхньою владою? А сам І.А. Болуен де Куртене спирався на слов'янське походження цього кореня, а це означає, що слов'янам не потрібно було ні в кого запозичувати цю назву.

Почав дискусію про батьківщину слов'ян у XII ст. відомий руський літописець Нестор. У «Повісті минулих літ» він писав: «По довгих же часах сіли слов'яни по Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, де сіли, на котрому місці». Саме ця його фраза започаткувала дунайську теорію походження, яка протягом XIII-XV століть була домінуючою в працях польських та чеських істориків. Цю теорію також підтримували такі визначні російські історики, як С.М. Соловйов, М.Н. Погодін, В.Т. Ключевський та інші. Нині дунайську теорію походження слов'ян розвиває відомий філолог і лінгвіст О.Н. Трубачов. Аналізуючи давньослов'янську мову, дослідник виявив в ній праіталійські мовні елементи. Звідси робиться висновок, що в найдавніші часи слов'яни сусідили з праіталіками, десь в Подунавії, і тільки міграція кельтів в середньодунайські землі примусила слов'ян, на думку О.Н. Трубачова, посунутися на північ від Карпат і у Повіслення. Тут почалося зближення слов'ян з балтським субстратом. Проте ця теорія має свої недоліки. В.В. Сєдов відзначив, що археологія не може підтвердити цю гіпотезу. В лінгвістичних побудовах, що стосуються того питання, мова може йти про якийсь середньодунайський діалект давньоєвропейської мови, носії якого після переселення на північ від Карпат взяли участь у формуванні давньослов'янської мови.

У добу Середньовіччя з'явилась ще одна версія слов'янського етногенезу - скіфо-сарматська або азіатська теорія, яку було викладено на сторінках Баварської хроніки. Ця теорія, яка згодом була підхоплена багатьма європейськими вченими XV-XVIII століть, базується на визнанні предками слов'ян скіфів і сарматів, які, пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжям Чорного моря, осіли в південній частині Східної Європи. Саме тут і сформувався той центр, з якого згодом вони розселилися на північ та захід. Послідовники наведеної теорії виходили з того, що слов'яни з покон віків жили на одних і тих же місцях. Вони були переконані, що давні письменники не могли не писати про слов'ян, але вживали інші етноніми. Тому з слов'янами ідентифікували по черзі майже всі народи, які жили між Одрою і Дніпром, і про яких так чи інакше згадували давні автори, їх ототожнювали не лише зі скіфами чи аланами, але й з гетами, кельтами, фракійцями, фінами і венедами.

Так до XVIII ст. в літературі сформувалися два основних напрями в пошуках прабатьківщини слов'ян: аллохтоністичний і автохтоністичний. На початку ХІХ століття розпочинається новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов'ян. З цього часу вчені помітно розширюють базу своїх досліджень, починають комплексно використовувати письмові, археологічні, лінгвістичні та інші джерела. Поступово фахівцями було локалізовано місцезнаходження давніх слов'ян: вони розташовувалися десь між балтами, германцями та іранцями. Праця відомого чеського славіста Л. Нідерле: «Слов'янські старожитності» (1902 р.) започаткувала Вісло-дністровську теорію походження слов'ян. Відповідно до цієї теорії ще у II столітті до н. е., існувала балто-слов'янська спільність. Саме після її розпаду в ході розселення виникли слов'яни, , прабатьківщиною яких Нідерле вважав широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром правічних слов'янських земель - Волинь. Прихильниками цієї теорії були М. Фасмер, Н. Шахматов, В. Петров та ін.

Також відомою працею про етногенез слов'ян була праця відомого чеського вченого П.І. Шафарика «Слов'янські старожитності». Його робота спричинила так зване «слов'янське відродження», адже до того часу в Європі вважалося, що слов'яни нічого не дали Європі, вони є безкорисним народом. Саме завдяки цій його праці європейські вчені змінили ставлення до слов'янського народу і почали більш докладно вивчати його історію. Поклавши за основу результати аналізу писемних джерел, зокрема, повідомлення античних авторів перших століть нашої ери, П.І. Шафарик пов'язав із слов'янами племена венедів. Він показав, що слов'яни є давніми жителями великих територій між Балтикою і Чорним морем, Татрами і Доном. На заході землі венедів, на думку цього дослідника, простяглися до Вісли і Одри. Центром слов'янської прабатьківщини П.І. Шафарик вважав землі, розташовані на північний схід від Карпат, Поділля і Волині. Шафарик П.І. став родоначальником так званої прикарпатської теорії походження слов'ян. Цю теорію підтримав і розвинув на початку XX ст. російський історик Погодін А.Л., який використав для висвітлення ранньої історії слов'ян не лише писемні джерела, але й аналіз річкових назв, тобто дані гідрономіки. Дослідник дійшов висновку, що слов'яни у перших століттях нашої ери населяли, крім Волині та Поділля, ще й землі сучасної Польщі. Тут вони жили з давніх часів аж до розселення у східну і західну Європу.

Ще одним варіантом вирішення проблеми слов'янського етногенезу стала Вісло-одерська концепція, обґрунтована польськими вченими Ю. Косташевським, Я. Чекановським, Т. Лер-Сплавинським у 30-40 роках XX століття. Ця теорія пов'язує слов'янські старожитності з лужицькою культурою, що була поширена у період пізньої бронзи та раннього заліза і локалізує слов'янську прабатьківщину природними кордонами - річками Віслою й Одрою.

Широке обґрунтування Вісло-одерської теорії зустрічаємо в працях Т. Лер-Сплавінського. На підставі лінгвістичних, антропологічних, археологічних, а також даних гідронімії Т. Лер-Сплавінський побудував привабливу концепцію слов'янського етногенезу. Згідно цієї концепції більша частина Європи була заселена фіно-уграми. Археологічним відповідником цього етносу є культура гребінчатої кераміки. На рубежі III-II тис. до н. е. з Центральної Європи на схід аж до Середнього Поволжя і Північного Кавказу просунулася частина індоєвропейців - носії культури шнурової кераміки. В результаті їх змішання з фіно-уграми на просторах між Віслою і Одрою сформувалися балто-слов'яни. Слов'яни відпочкувалися від балтів, на думку дослідника, десь близько середини І тис. до н. е., після розселення носіїв поморської культури з Нижнього Повіслепня серед лужицьких племен півдня Польщі. Так само як і Ю. Костшевський, цей вчений вважав, що пшеворська, як і оксивська культура, є археологічним відповідником слов'ян-венедів. Теорія Т. Лер-Сплавінського до сьогоднішнього дня має своїх прихильників серед українських та російських археологів.

У 50-60 роках польський археолог В. Гензель та російські П. Третяков, М. Артамонов, Б. Рибаков на основі аналізу нових археологічних та лінгвістичних матеріалів дійшли висновку про необхідність значного розширення ареалу зародження слов'янського етносу. Так виникла дніпро-одерська теорія, що органічно увібрала в себе ідеї та висновки багатьох попередніх теорій і помістила слов'янську прабатьківщину між Дніпром і Одрою. Логіка цієї теорії така: на межі III й II тис. до н. е., індоєвропейська спільнота розпалася на кілька етнокультурних та мовних гілок, однією з яких були германо-балто-словяни. Подальший поділ цієї гілки і спричинив появу протослов'ян як самостійної етнічної спільноти. Такий розподіл прихильники дніпро-одерської теорії пов'язують з комарівсько-тшинецькою культурою, яка сформувалася у II тис. до н. е., на території Правобережної України та Польщі.

Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію, точно визначивши етнічну основу східного слов'янства та ареал його формування. На їхню думку, становлення слов'янського етносу - досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку кілька етапів. На початковому етапі межі III-II століть до н.е. цей процес розгортається головним чином у межиріччі Вісли й Одри, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури (II століття до н. е., - I століття н. е.) починається якісно новий етап формування слов'янського етносу, під час якого центр активної слов'янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою та Дніпром.

Отже, розглянувши ці теорії, можна переконатися що кожна з них має як свою правдивість так і свою проблематичність. Питання про походження слов'ян не вирішено досі, але, сподіваємось, що в майбутньому ця тема все ж таки буде розкрита.

2. Розселення слов'ян на території Украіни

На рубежі нової ери слов'яни сформувалися як самостійна етнічна спільнота, що співіснувала в Європі з германцями, фракійцями, сарматами, балтами, угро-фінами. Як видно з аналізу писемних джерел, вони займали райони Вісли, Дністра, Прип'ятського Полісся, сягали Верхнього Подніпров'я. На початку нової ери завершився поділ слов'янської спільноти на дві групи: східну і західну. У V-IX ст. частина слов'ян переселилася на Балканський півострів, де утворилася південно-слов'янська група.

Східні слов'яни, що жили на землях сучасної України, на поч. І тис. об'єдналися в державну формацію антів (етнонім "анти", на думку лінгвістів, іранського походження і означає людей, що перебувають на окраїні,рубежі), яка займала територію між Дністром і Дніпром, а в період найвищого свого піднесення простягалася від Дону до Румунії й далі на Балкани. Не відома загальна кількість племен, що входили до складу цього об'єднання. Але з повідомлення Готського історика Йордана про полонених антських старшин випливає, що їх було не менше 70.

Протягом VІІ ст. праукраїнці зосереджувалися на правому березі Дніпра. VІІІ -IX ст., згідно з літописом "Повість временних літ", на території сучасної України проживали такі племена:

- поляни заселяли сучасні Київщину і Канівщину;

- древляни - Східну Волинь;

- сіверяни - Дніпровське Лівобережжя;

- уличі - Південне Подніпров'я і Побужжя;

- хорвати - Прикарпаття та Закарпаття;

- волиняни (бужани) - Західну Волинь;

- тиверці - землі над Дністром.

На поч. VII ст. племена дулібів (волинян) утворили на Волині, насамперед у басейні Західного Бугу, державу волинян. Письмові джерела свідчать про наявність там бл. 70 укріплених городищ. Проте проіснувало це утворення недовго: приблизно в сер. VII ст. волиняни зазнали тяжкої поразки від аварів і опинилися під їхньою владою.

Значно успішніше відбувалася етнічна консолідація праукраїнських племен у Середньому Подніпров'ї. Головну роль у цьому процесі відігравали племена полян. Із середини І тис. вони входили до Антського об'єднання, а після його розпаду заснували наприкінці VI- VII ст. нове ранньо-державне утворення. На чолі Полянського племінного союзу, що згодом перейняв назву одного з місцевих племен - Рос або Рус, стояв напівлегендарний князь Кий, а також його брати Щек і Хорив та сестра Либідь, які заснували Київ.

До полян, що знаходилися у вигідному геополітичному положенні, зокрема на перехресті важливих торгових шляхів, за економічними, політичними й етнічними інтересами тяжіли сусідні племена сіверян і древлян. Саме поляни, західні сіверяни і древляни у V ст. почали об'єднуватися у федерацію племен, яку вже тоді сучасники називали Руссю. Одночасно зі зміцненням позицій київських князів федеративна форма правління еволюціонувала в самодержавну. Цей процес відбувався повільно, суперечливо, але неухильно. історик слов'янський етногенез

Наприкінці VIII- у першій половині IX ст. утворилося стабільне праукраїнське державне об'єднання Руська земля.

Висновок

Отже, протягом тисячоліття наші предки створили досить високу матеріальну і духовну культуру, яка стала основою для формування могутньої держави - Київської Русі.

Використана література

1. Рибаков Б.А. - Світ історії;

2. Артманов М.І. - Походження слов'ян;

3. Лазарович М.В. - Історія України.

Размещено на Allbest.ru