Дослідження усної історії та пам'яті: "постпозитивістські" підходи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дослідження усної історії та пам'яті: «постпозитивістські» підходи

Марущак О.В.

В останні роки у теорії та практиці філософії вітчизняних історичних досліджень спостерігається піднесення популярності тих напрямків, які користуються в науковому співтоваристві репутацією передових та новаторських. Серед них, безперечно, одне з провідних місць посідають праці, створені у жанрі «усної історії». «Усна історія, - за визначенням Асоціації усної історії США, - це ділянка досліджень і метод збирання, зберігання та інтерпретації голосів та спогадів людей, груп та учасників подій минулого. Усна історія є водночас і найдавнішим способом історичного дослідження, що передував писемності, і одним з найсучасніших, починаючи із записів на аудіо плівку у 1940-х і до цифрових технологій ХХ століття» [4].

Особливістю розвитку цього методу історичних досліджень в Україні, як і на всьому пострадянському просторі, є те, що його розглядають як природній засіб заповнення лакун в письмових джерелах, які з'явилися під впливом офіційної радянської ідеології. Саме як усно-історичне дослідження позиціонував свою роботу «Трансформація громадянського суспільства. Усна історія української селянської культури 1920--30 років» у 1999 р. американський дослідник Вільям Нолл. Робота була присвячена найбільш трагічній події в історії У країни XX століття - голодомору 1932-1933 pp. Крім того, роботи в жанрі «усна історія» в Україні торкаються тем, які або перебували на периферії радянської історіографії, як-от тендерна проблематика (збірник 2003 р. «Усна жіноча історія. Повернення»), або присвячені ще малодослідженій темі: наприклад, феномену примусового використання праці наших співвітчизників у нацистській Німеччині(Збірники «Невигадане. Усні історії остарбайтерів» (2004 р.) - авторський проект Гелінади Грінченко та ««То була неволя...». Спогади та листи остарбайтерів» (2006 р.) Інституту історії України HАНУ та Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 pp.») [4]. Проте, усно-історичні дослідження свідчать, що усна історія важлива не лише з точки зору історичної правди або засобу політичної діяльності. Усна історія виявилася одним із тих головних чинників, що визначально вплинули на дослідження, пов'язані з аналізом взаємозв'язків між історією і пам'яттю (що здобули поширення з 1980-х pp.), та на якому, в свою чергу, відбився вплив самих дослідників пам'яті.

Тема власне пам'яті здобула популярність пізніше, аніж методи усної історії. Омер Бартов пропонує блискучу характеристику цього руху: «Виникнення «досліджень пам'яті» (memory studies) було чітко пов'язано з поширенням культурного передчуття кінця ери як факту хронології і як значення рефлексій щодо стрімких соціально-економічних трансформацій. «Заново відкриті теорії Mopica Хальбвакса щодо колективної пам'яті; публікація величезних томів «Місць пам'яті» П'єра Нора; зростання дослідницького інтересу до взаємозв'язків між історією та пам'яттю, документом та свідченням;...дебати психологів щодо «глибинної» та придушеної пам'яті; і, насамкінець, публічні дискусії про зміст та форми офіційних комеморативних практик. Все це вказує на те, що «пам'ять» міцно закріпилася як одна з центральних історичних категорій» [ 11,с. 15]. Охарактеризований стан відношення до пам'яті зумовлює актуальність звернення до вказаної теми.

Метою статті є філософський аналіз методології та ролі усної історії у вивченні шляхів формування суспільної пам'яті. Були визначені наступні завдання:

- проаналізувати розвиток «постпозитивістських» підходів до пам'яті та суб'єктивності, що почався в усній історії наприкінці 1970-х pp.;

- дослідити характерні особливості «постпозитивістських» підходів до вивчення суспільної пам'яті;

- окреслити можливості застосування «постпозитивістських» підходів до вивчення «місць пам'яті» в контексті усної історії.

Починаючи з 1970-х pp. в усній історії відбувається формування нової парадигми, що спирається на застосування «постпозитивістських» (суб'єктивістських) підходів до пам'яті (згідно термінології усного історика Апістера Tомсона [11]). Нова парадигма, що змінила «революційну» попередню, пов'язану з відродженням використання спогадів як джерела історичного дослідження одразу після Другої світової війни, частково була відповіддю на позитивістську критику більшості традиційних істориків-документалістів. Як вважає Томсон, по-перше, традиціоналісти побоювались демократизму «народної історії» [11,с.8]. «Усна історія, - як стверджує Пол Томпсон, - створює умови для більш справедливого суду: можна викликати свідків з нижчих класів, з числа знедолених або переможених. Вона дозволяє реалістичніше і об'єктивно відтворювати минуле, ставити під сумнів «офіційну версію», тим самим справляючи радикальний вплив на соціальні цілі історичної науки в цілому» [10,с. 18]. По-друге, атаки документалістів були спрямовані на «ненадійність» пам'яті як її головний недолік, її вибірковість та суб'єктивність спогадів [11]. Згодом усні історики змогли повернути цю критику собі на користь.

В світлі розуміння «постпозитивістських» підходів до усної історії, очевидно, що ті, хто критикують суб'єктивність джерела, повинні насправді критикувати не джерело, а постановку питання, оскільки йдеться не про спроби «реалістичніше і об'єктивно відтворювати минуле» [10] (позитивістський підхід), а про дослідження, що мають предметом вивчення суб'єктивність в історії (свідомі та несвідомі значення досвіду як набутого та пригаданого) [11,с.9], і потребують, таким чином, саме тих джерел, які можуть опосередкувати цю суб'єктивність. Крім того, багато пунктів критики, направленої проти суб'єктивних джерел, можна адресувати будь-якому іншому джерелу, особливо офіційним документам, які розроблені суб'єктами соціальних інститутів із специфічними інтересами.

Північноамериканський усний історик Майкл Фріш своє оглядове есе 1972 р. присвятив аналізу книги Стадса Теркеля «Важкі часи» [12; 14]. У «Важких часах» Теркель надав більш ніж 150 усних свідчень про життя в Америці за часи Великої депресії. Інтерв'ю були з тими, хто пережив епоху, так само як і з молодшими учасниками, хто знав про ці події тільки через загальноприйняту пам'ять. Фріш відзначає, що огляд свідчень показав загальне уявлення про роботу і виживання, яке було включено в американську свідомість. Він закликав читачів ставити під сумнів уявлення, що в усних історіях ми можемо знайти «прямий досвід», який міг би розповісти історію в дусі «як це було насправді» і стверджував, що пам'ять не може дати настільки точний спогад [15,с.72]. Фріш висунув тезу про необхідність більш широкого розгляду проблеми з метою дослідження природи і ролі історичної пам'яті та передачі її через покоління в процесі формування суспільної, колективної історичної свідомості.

Більш критично-аналітичне розуміння культурних процесів необхідне, щоб досліджувати те, що означає пам'ятати, - як нинішній момент впливає на те, що люди пам'ятають про минулі події і ту роль, що спогади грають в їх життях. Ця здатність проникнення в суть спонукала вченого стверджувати, що усний історик повинен зробити пам'ять - «особисту та історичну, індивідуальну та всього покоління» - об'єктом дослідження, а не просто вважати «методом усної історії» [15, с.75]. Це надає історикові можливість оцінити різнобічний потенціал свого проекту, дозволяє йому сформулювати ряд якісно інших питань «сконцентрованих на процесі та зміні». Для Фріша саме такий критичний підхід дозволяє визнати інтерпретуючу складність інтерв'ю, в світлі чого усна історія набуває трансформаційного потенціалу [ 14]. Він визнає, що відділення минулого від сьогодення може створити форму «добірної амнезії і штучної відстані», сьогодення, яке є «незакладеним, добровільним, і непроінструктованим будь-яким активним сенсом з приводу того, як це відбулося» [14,с. 167]. Без такого розуміння, вважає він, ми не маємо в своєму розпорядженні засобів, щоб уявити, а тим більше створити, альтернативне майбутнє.

Якщо розуміти завдання усної історії саме таким чином, вона може стати «потужним інструментом відкриття, дослідження та оцінювання природи процесу історичної пам'яті: того, як люди надають сенс своєму минулому, як вони пов'язують індивідуальний досвід із соціальним контекстом, як минуле стає частиною сучасного та як люди використовують це минуле задля інтерпретації власного життя та світу навколо себе» [14,с. 188]. Цей підхід поклав початок радикального відходу від дебатів про історичну достовірність спогаду, що зумовило поворот на шляху до вирішення проблеми суб'єктивності.

Луїза Пассеріні у 1979 р. в своєму дослідженні спогадів італійських робочих про фашизм в міжвоєнний період, попередила про можливі методологічні зрушення в усній історії та зміну ролі усного історика [3; 16]. Створення усного архіву історії не може бути просто питанням створення місця, в якому членам гноблених груп «можна дозволити говорити», заявила вона [16, с.84]. Скоріше було б необхідно визнати, що на спогади могли мати значний вплив домінуючі історії і тому вони повинні підлягати обережній інтерпретації. Усна історія не може бути зведена до «легковажної демократизації» та «самовпевненого популізму» [16, с.84]. Її дослідження сформулювало прямий виклик критикам усної історії в 1970-х. Вона сміливо привернула увагу до ролі суб'єктивності як «інструменту аналізу, особливо характерного для соціальної історії». Подібно до Фріша, її аналіз заснований на уявленні про те, що свідчення оповідача можуть сказати більше не про саму подію, а про її значення (зміст, що вкладається), оскільки нею жили, її пам'ятали, осмислювали і розповідали. Вивчення значення пам'яті припускає розгляд умовчань, спростувань, забуття - що не сказано, що малося на увазі, що передбачалося, що не усвідомлено [16, с.86].

«Сировина усної історії», пише Пассеріні, полягає не тільки у фактичних твердженнях, але й є переважно виявленням та представленням культури і тому включає не тільки буквальні оповідання, але і виміри пам'яті, ідеологію і підсвідомі бажання [16,с.84].

Робота італійського усного історика Алессандро Портеллі є гарним прикладом суб'єктивістського підходу до пам'яті та усної історії. У роботі «Особливості усної історії» (1979 р.) [6], Портеллі вказав на те, що суб'єктивність та «недостовірність» пам'яті мають розглядатися скоріше як джерело, аніж проблема. Він стверджував, що усні історії могли би надати історикам нові способи розуміння минулого через аналіз не тільки того, що було пригадане, але також і безперервності та зміни значення тієї чи іншої події протягом часу, коли вона, залишаючись збереженою в людській свідомості, набуває (або ні) зовсім іншого змістового навантаження. У своїй статті «Масова страта в Ардеатінськіх печерах: історія, міф, ритуал, символ» (2003 р.) Портеллі звертається до сфери несвідомого та порушує проблему «взаємозв'язку між тим, що ми маємо право вважати фактами, і тим, що відбувається у сфері пам'яті. До останньої, крім іншого, відносяться уявні події і помилкові спогади» [5].

Подія, про яку говорить Портеллі - це розстріл німецькими окупаційними військами в Ардеатінськіх печерах (Рим) в 1944 році трьохсот тридцяти п'яти людей: заручників, в'язнів і просто схоплених на вулиці у відповідь на влаштований напередодні партизанами вибух, що убив тридцять двох німецьких солдатів. Населення не було попереджене про репресії. Німецькі власті зажадали знайти винуватців вибуху бомби тільки через тривалий час після розстрілу. Ось що особливо вражає Портеллі: хоча фактичний хід подій відображений в документах, ці документи вже півстоліття наполегливо ігноруються; люди пам'ятають тільки міф про те, як німці шукали боязких партизан, а ті сховалися і дозволили німцям розстріляти заручників. Одна жінка розповідала, що пам'ятає як все місто було обвішане листівками: «Якщо винні самі здадуться властям, ми не будемо застосовувати репресії. Якщо ж вони не з'являться, ми знищимо за кожного убитого німця десять італійців». «З одного боку - історична і судова хроніка, спогади очевидців (зокрема тих, хто уцілів) і родичів страчених; з іншої - спотворені, перебільшені, перетворені на міф спогади обивателів. Між ними зяє прірва. І в цій прірві - вся складність національної самосвідомості, основ італійської демократії, функціонування пам'яті, взаємодії між особистими спогадами і пам'яттю суспільства» [5]. Сама подія тривала менше доби, проте вона ось вже багато років є предметом запеклих суперечок в суспільстві.

Чому трагедія Ардеатін здобула такий суспільний розголос? Адже, як свідчить Портеллі, це не найжорстокіший вчинок нацистських військових злочинців в Італії: були і куди страшніші, з великою кількістю жертв. Більш того, це навіть не найжахливіший злочин в самому Римі: одна депортація євреїв спричинила за собою 1500 смертей. Британські збройні сили розслідували випадки ста сорока п'яти масових страт в Італії, і це ще далеко не повний список.

Розстріл в Ардеатінськіх печерах мав такий резонанс, по-перше, тому, що відбувся в головному місті країни. По-друге, історичну і символічну значущість трагедії зумовила строкатість складу жертв - з географічної точки зору це були люди зі всієї Італії, тому що вся Італія прагнула до Риму; крім того, це були люди зі всіх прошарків суспільства, від п'ємонтських аристократів до вуличних торговців з єврейського гетто, від представників солідних інтелектуальних професій, лікарів і адвокатів, до пролетарів - будівельників і фабричних робочих. Вік жертв розстрілу теж різнився - від 14 до 74 років. Одні займалися політикою, інші абсолютно нею не цікавилися. Що стосується перших, то їх політичні пристрасті були самими різними, від офіцерів-монархістів до ультралівих комуністів. Серед страчених були комуністи, соціалісти, ліберали, християнські демократи, навіть колишній член кабінету Муссоліні. А, по-третє, подія здобула таку вагу через історичну дискусією про характер Руху Опору в Італії. В Італії навіть через півстоліття після трагедії все ще не вщухає спір про те, ким же були борці за свободу - героями або злочинцями; обговорюється питання, злочин це чи ні - кидати бомбу в крокуючу колону пов'язаних з CC поліцейських військ ворожої окупаційної армії. Цю дискусію, як показує Портеллі, постійно живлять міфи. Саме вони надають негативного значення діям партизан.

Дії партизан були добре організованою військовою акцією, в якій взяло участь вісімнадцять осіб, проте міф свідчить, що все це зробила одна людина, що перетворює військову операцію на теракт. Розстріл відбувся протягом доби після вибуху бомби, а населення дізналося про акцію партизан тільки після розстрілу, але на запитання «скільки часу пройшло між партизанською операцією і стратою заручників?» - у відповідь ви почуєте варіанти від трьох днів до півроку. Чому люди відповідають саме так? В першу чергу - через національний стереотип: «німці суворі, але справедливі» - вони були вимушені розправитися з партизанами, вони не могли інакше, тому що такий був суворий закон війни і вони йому підкорялися, - і тому люди дають німцям час на те, щоб оголосити про розшук партизан і запропонувати їм здатися. Але оскільки цей міф був розвінчаний, принаймні в рамках історичного дискурсу, виникли і альтернативні наративи. «З'явився цілий ряд невірних тлумачень, обумовлених політичними, міфічними, людськими і, звичайно ж, ідеологічними чинниками. Тут міф функціонує як набір взаємозамінних варіантів, кожний з яких пропонує аргументи на користь упередженої думки: «У всьому винні комуністи-партизани» [5].

На місці страти споруджений красивий меморіал. Церемонії, що проходять біля його підніжжя, мають на меті прославити подію, додати їй символічного сенсу і тим самим перетворити цю страхітливо конкретну історію на абстрактну. Державні інститути Італії з ряду причин вважають за краще не згадувати той факт, що вони (партизани) вели війну проти фашистів і нацистів. Так або інакше, було ухвалено рішення максимально деполітизувати офіційну церемонію. Публічне поминання загиблих опинилося під контролем церкви і військових. Тепер щороку, 24 березня, в день пам'яті жертв, біля монумента проходять католицька панахида, іудейська молитва і декілька військових маневрів. Туди приходять з червоними прапорами делегації робочих організацій; приватні особи, люди, що прийшли оплакувати не героїв, а своїх батьків, братів, синів. У офіційних промовах - жодного слова про те, хто убив тих, кого вшановують цього дня. Вони просто «віддали свої життя», вони «пожертвували собою». Ардеатінські печери - один з символів смерті і один з традиційних шкільних екскурсійних маршрутів.

Розстріл в печерах для більшої частини італійців, таким чином, має певне значення - це епізод воєнного часу, трагедія, якої можна було уникнути, якби не партизани. Чому саме ця позиція переважує в дискусії? Чому подія наділяється саме таким значенням?

Портеллі припускає, що це явище можна розглядати як наслідок позитивного аспекту італійської національної самосвідомості: так склалося історично, що італійці ніколи не були войовничим народом і з цієї причини спроби представити партизан «героями війни» так повного мірою і не здобули успіху. До того ж сучасні «антикомуністичні настрої підживлюють упевненість в тому, що вчинок партизан був злочином, терористичним актом».

Французький історик П'єр Нора наприкінці 1970-х pp. запропонував перетворити вивчення колективної пам'яті на своєрідний аналог історії ментальностей, призначений для дослідження новітнього часу [2]. Нора запропонував вивчати топографічні, монументальні, символічні, функціональні «місця», з якими суспільство пов'язує свої спогади, - люди, події, споруди, традиції, книги, пісні або ландшафтні одиниці, що оточені символічною аурою, - і створювати історію цих своєрідних «меморіалів».

Мова при цьому йде про «історію другого рівня», що вивчає не стільки матеріальне або історичне ядро місця пам'яті, скільки його відображення у свідомості і форми його сприйняття, - про історію символічних «загальних місць», в яких відображено минуле, так чи інакше затребуване сьогоденням. Іншими словами, мнемонічні місця мають те значення, яке приписують їм ті, хто до них звертається. Намагаючись упорядкувати своє минуле, вони створюють ці місця, щоб надати минулому сенс, який узгоджується з їхніми нинішніми турботами [13, с.48].

Створення й усвідомлення індивідами «місця пам'яті», як стверджує Нора, є одним з головних чинників формування групової ідентичності. Вивчаючи зміну значень «місць пам'яті» протягом часу, можна отримати уявлення про зміни історичної самосвідомості й колективної ідентичності певної соціальної групи.

Але, як зазначає Франсуа Артог, в концепції «місць пам'ятні» немає місця несвідомому: Нора не цікавлять ті елементи несвідомого, які, можливо, приховує в собі пам'ять про те або інше символічне «місце» - ляпсуси, провали в пам'яті, спотворення, мимовільні обмани, але лише те, з якої причини це символічне «місце» увійшло до світлого поля свідомості. «Нора та його однодумці розповідають про те, що нація пам'ятає, а не про те, що вона прагне забути» [1].

Портеллі здійснив аналіз «місця пам'яті» з точки зору чотирьох понять: історія, міф, ритуал і символ. Він стверджує, що «звичайно, всі ці поняття тісно переплетені, та все ж кожне з них, окремо взяте, дозволяє під особливим кутом побачити сенс трагедії в Ардеатінськіх печерах» [5].

Міфологічний аспект аналізу - це приклади помилкової пам'яті, що супроводжують всю цю історію. Про що говорять нам ці приклади? Вибір і оповідна конструкція розповідей пам'яті є завжди дія інтерпретації, а не тільки уявлення або відтворення. Фактично ми повинні говорити про «запам'ятовування» як дієслово замість іменника «пам'ять», тому що «пам'ять» пропонує статичне сховище даних замість розумової, інтелектуальної та емоційної праці, що завжди продовжується. З цієї точки зору, фактична надійність спогадів - тільки один з аспектів роботи усної історії. «Помилкові» або «неправильні» спогади, особливо коли вони поділяються суспільством, можуть виявитися такими ж важливими для інтерпретації значення тих чи інших історичних подій («символічних місць»), як звичайні фактично точні.

Треба зазначити, що у випадку усної історії мова йде про вивчення «місць», які сформувалися в недавньому минулому і пов'язані з горизонтом сучасності 3-4 останніх поколінь.

Отже, сучасний інтерес до усної історії пов'язаний зі зміною уявлень про об'єкт історичного дослідження, з включенням ментальних структур у предмет вивчення. Усна історія може бути визначена як процес збору, зазвичай методом інтерв'ю за допомогою диктофону, спогадів, описів або інтерпретації подій з недавнього минулого.

Критика методу зазвичай сфокусована навколо проблеми надійності людської пам'яті і надійності та достовірності даних, зібраних цим способом. Але в світлі «постпозитивістських» завдань усної історії (а саме, вивчення суб'єктивності в історії, дослідження суб'єктивних усних джерел) подібна «невірогідність» усної розповіді не є її слабкістю, а швидше - силою, оскільки вона веде через факти до їх значень. Завдання усного історика, відтак, полягає не лише у відділенні міфу від реальності, але і у з'ясуванні явних і прихованих причин міфотворчості, «взаємодіючи» з так званими творчими аспектами пам'яті. Це, разом з аналізом інших важливих аспектів, допоможе нам виявити шляхи формування значення (значень) даної події (факту, «місця пам'яті») в процесі життя окремих людей, поколінь, суспільства та здійснити його інтерпретацію. В цьому зв'язку новим перспективним напрямком «досліджень пам'яті» бачиться застосування «постпозитивістських» підходів до вивчення мнемонічних місць в рамках усної історії.

Дослідження суб'єктивних усних джерел надають ключ для розуміння не тільки значень історичного досвіду, але також відносин між сучасним та минулим, між спогадом та колективною ідентичністю, між індивідуальною та колективною пам'яттю. Саме в цих підходах вбачаємо ключову особливість усної історії, її новаторство в контексті дослідження шляхів формування суспільної пам'яті.

історія пам'ять філософський постпозитивістський

1. Мильчина В. Франсуа Артог. Типы исторического мышления: презентизм и формы восприятия времени [Электронный ресурс] / В. Мильчина. - Режим доступа: http://www.strana-oz.ru/

2. Нора П. Проблематика мест памяти / П. Нора // Франция-память. [Пер. с франц. Д. Хапаевой под научн. ред. Н. Колосова] - СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 1999. - С, 17-50.

3. Пассерини JI. Рабочие Турина и фашизм (главы из книги) / JI.Пассерини // Хрестоматия по устной истории. [Пер., сост., введение, общ. ред. М.В. Лоскутовой] - СПб.: Изд-во Европ. ун-та в С.-Петербурге, 2003. - С. 231-295.

4. Пастушенко Т. Створення Української Асоціації Усної Історії [Електронний ресурс] / Т. Пастушенко. - Режим достуту: http://keui.univer.kharkov.ua/oral_ history/pastushenko.html

5. Портелли А. Массовая казнь в Ардеатинских пещерах: история, миф, ритуал, символ [Электронный ресурс] / А. Портелли. - Режим доступа: http://magazines. russ.ru/nz/2005/2/ po27.html

6. Портелли А. Особенности устной истории / А. Портелли // Хрестоматия по устной истории. [Пер., сост., введение, общ. ред. М.В. Лоскутовой] - СПб.: Изд-во Европ. ун-та в С.-Петербурге, 2003. - С. 32-51.

7. Портелли А. Смерть Луиджи Трастулли. Память и событие / А Портелли // Хрестоматия по устной истории. [Пер., сост., введение, общ. ред. М.В. Лоскутовой]. - СПб.: Изд-во Европ. ун-та в С.-Петербурге, 2003. - С. 202-230.

8. Реброва І. Усна історія і дослідження «пам'яті» /Реброва // Схід-Захід: Історико-культурологічний збірник. - 2008. - Вип. 11-12. - С. 415-427.

9. Рогинская О. Рецензия на книгу: «Томпсон П. Голос прошлого. Устная история» (М., 2003) / О. Рогинская // Неприкосновенный запас. Дебаты о политике и культуре. - 2005. - № 2-3. - С. 417.

10. Томпсон П. Голос прошлого. Устная история / Пол Томпсон. [Пер. с англ. М. Коробочкин, Е. Криштоф, Г. Бляблин]. - М.: Весь мир, 2003. - 368 с.

11. Томсон А. Чотири зміни парадигм в усній історії / А. Томсон // Схід-Захід: Історико-культурологічний збірник. - 2008. - Вип. 11-12. - С. 7-24.

12. Фриш М. Устная история и книга Стадса Теркеля «Тяжелые времена» / М.Фриш // Хрестоматия по устной истории. [Пер., сост., введение, общ. ред. М.В. Лоскутовой]. - СПб.: Изд-во Европ. ун-та в С.-Петербурге, 2003. - С. 52-65.

13. Хаттон П.X. История как искусство памяти / Патрик Хаттон. [Перев. с англ. В.Ю. Быстрова]. - СПб.: «Владимир Даль», 2003. - 424 с.

14. Frisch М.A Shared Authority: Essays on the Craft and Meaning of Oral and Public History / Michael Frisch. - Albany: State University of New York Press,

1990. -273 p/

15. Frisch M. Oral Historyand Hard Times: a review essay /M. Frisch //The Oral History Review. - 1979. - Vol. 7. - P. 70-79.

16. Passerini L. Work, ideology and consensus under Italian Fascism/ L. Passerini // History Workshop Journal. - 1979. - Vol. 8. - no. I. - P. 82-108.

Размещено на Allbest.ru