Боротьба російського царизму з "паразитичною" торгівлею євреїв на Правобережній Україні в кінці XVIII-XIX ст. (політико-правовий аспект)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Боротьба російського царизму з «паразитичною» торгівлею євреїв на Правобережній Україні в кінці XVIII - XIX ст. (політико-правовий аспект)

Поліщук Ю.М.

Проблеми історії євреїв України кінця XVIII - XIX століття давно стали об'єктом наукових студій. До них зверталися як дореволюційні дослідники [Див.: 1;2;3;4;5 та інші], так і сучасні [Див.: 6;7;8;9 та інші]. Разом з тим залишаються питання, які ще не повністю висвітлені. Таким, зокрема, є політико-правові аспекти боротьби російського царизму з «паразитичною» торгівлею євреїв на Правобережній Україні. Тому метою даної статті є з'ясування даної проблеми.

Загально відомо, що першочерговою основою існування кожного народу є його економічна діяльність. He були винятком і євреї Правобережної У країни. Tрадиційні напрямки їхнього господарського життя склалися ще задовго до приєднання краю до складу Російської імперії. Вони диктувалися місцем і роллю єврейського населення в житті європейських держав, якою була і Польща, що складалися протягом багатьох століть, особливостями переселення євреїв в У країну, а також умовами їхнього життя на поневолених Польщею землях. Як результат, соціально-економічне життя євреїв в Україні в цілому і на Правобережжі, зокрема, визначалося тим, що основною умовою для поширення єврейських колоній тут, надання їм права внутрішньої автономії, завжди була вимога польських магнатів, щоб євреї ставали знаряддям максимальної експлуатації України та її народу[10,с,52]. Євреї, які не хотіли чи не могли брати активної участі у цьому процесі, підлягали вигнанню, перетворювалися на паріїв. Названі вище фактори, а також наявність польських магнатських фільварків, концентрація євреїв у містечках призвели до того, що вони не мали права володіти землею, займатися землеробством. Значні обмеження існували і щодо їхньої ремісничої діяльності. Адже ремісники входили в особливі цехи, а претендувати на членство в них могли тільки християни. Існували обмеження і щодо проведення євреями прямих комерційних операцій. До того ж, як вказує дослідник Демидов Сан-Донато, «...боязнь за життя імайно, яка постійно висіла над євреями,... змушувала їх віддавати перевагу рухомому майну...» [3,с,2-3].

Усе це сприяло тому, що євреї Правобережної України, коли вона входила до складу Польщі, в основному займалися орендаторством, посередництвом між виробниками сільськогосподарської продукції та її споживачами, перепродажем промислових, ремісничих товарів, лихварством, шинкарством, ремісництвом.

Приєднання Правобережної Ураїни до Російської імперії створило для самодержавства зовсім нове для нього єврейське питання. Вирішення його воно почало шукати у формуванні «смуги єврейської осілості», що мало безпосередній вплив на господарське життя євреїв. Адже зосередження єврейського населення в західних регіонах імперії, зокрема на Правобережній Україні, запобігання проникненню його у великоросійські губернії обмежували сферу економічної діяльності євреїв. До того ж, більшість державних законів і розпоряджень, що стосувалися їхнього життя у «смузі осілості», спрямовувались на обмеження їхніх економічних, господарський можливостей навіть у цьому регіоні.

Безпосередній вплив на господарську діяльність єврейського населення Правобережної України мала й фіскальна політика С.-Петербургу в основі якої лежало підвищене оподаткування євреїв. Так, указами від 23 червня 1794 р. та 29 грудня 1796 р. було встановлено, що євреї за дозвіл на міщанські та купецькі промисли мають платити подвійний податок порівняно з особами християнського віросповідання [11,№ 17224; 12,№17594]. Положення цих указів підтвердив й Павло І, підкресливши, що всі ті хто порушив їх мусить виїхати з країни [13, № 18015]. Починаючи з 1844 p., було запроваджено «коробочний збір» і податок за запалення свічок при зустрічі суботи. Крім того, бралися додаткові збори на успадковане майно, з промисловості, що належала євреям, з доходів від здачі в оренду лавок, амбарів і домашніх помешкань євреїв, за використання єврейського одягу. Окремий податок збирався з єврейських друкарень [ 14,с. 127]. За підрахунками О. Беренштейна, лише з другої половини 20-х років до середини XIX ст. російське самодержавство затвердило до 100 законодавчих і нормативних актів з питань оподаткування єврейського населення, більше 50-з питань їхньої господарської діяльності [ 15,с,64-65].

Як результат, затиснуте кордонами «смуги осілості» й багатьма бюрократичними заборонами, що містили названі вище та інші царські законодавчі акти, єврейське населення протягом XIX - початку XX ст. майже не змінювало форм господарської діяльності, а в ряді випадків вони ще більше звузилися. На це, зокрема, вказував відомий російський письменник М. Лєсков, який писав: «... відмінність прав і підневільна скупченість євреїв, при якій хтось і радий був можливості зайнятися чимось іншим, але немає для цього можливості,... бо це йому заборонено» [ 16,с. 15 16].

Внаслідок наведених вище факторів надзвичайно важливим напрямком господарської діяльності євреїв Правобережної України на початку XIX ст. залишалася торгівля, якою в тій чи іншій формі займалося понад 80 % євреїв [7,с. 125]. Домінували євреї в цей час і серед купців. Так, у 1797 р. на території Волинської губернії офіційно було зафіксовано 918 купців. Серед них 192 християна і 726 - іудеїв [17,с,33]. Схожа ситуація була й в інших губерніях Правобережжя. Це дуже турбувало С.-Петербург, який, прагнучи змінити ситуацію, вдався до протекціоністських кроків щодо залучення на територію краю російських купців і обмеження єврейської торгівлі. Зокрема ще до повного формування «смуги осілості» російське самодержавство затвердило ряд законів спрямованих на обмеження торгівельної діяльності єврейського населення. Так, указом від 23 грудня 1791 р. євреям заборонялося торгувати у внутрішніх містах імперії. У 1797 р. було прийнято рішення про обмеження продажу ліків у єврейських аптеках [18,арк.4].

Потрібно відмітити, що досить значна частина євреїв, хоча й офіційно не заносилася до стану купців, теж жила з торгівлі, оскільки в них практично не було іншої можливості заробити на прожиття. Особливо багато таких було серед міщан, які становили не менше двох третин працюючих євреїв краю. С.-Петербург розумів це і намагався обмежити можливості широких мас євреїв займатися торгівлею. При цьому влада розглядала євреїв через призму «корисності» суспільству і ділила їх за способом занять на «корисних» (купці, ремісники, землероби) і «некорисних» (не мали постійного заняття). На думку влади більшість євреїв-міщан, які займалися торгівлею, не приносили користі суспільству і підпадали під категорію «некорисних». Аналіз законодавчих актів свідчить, що вони підпадали під різні обмеження, зокрема втричі більшому рекрутському набору.

Потрібно відмітити, що таке ставлення до євреїв не було чисто «російським винаходом». Через це в свій час пройшла й Австрія, Німеччина, Франція та інші європейські держави. Ще Вольтер був переконаний, що єврейство не сумісне з сучасною державою і вихід один - асиміляція єврейства [19,с,63]. Німець Я. Фріз на початку XIX ст. звинувачував євреїв у «нечистоплотності, ліні, хворобливій одержимості шахрайською торгівлею» і стверджував, що вони «не бажають працювати» [20,с,26].

Важливим і неоднозначним документом, щодо господарського життя євреїв України, стало «Положення для євреїв 1804 р.». Уже в передмові цього документу вказувалося, що його поява викликана скаргами «...на різні зловживання... на шкоду землеробству та промисловості обивателів тих губерній, де євреї проживають». У такому ж дусі була виписана й основна частина цього документу, яка була спрямована на боротьбу з «паразитичним способом життя євреїв» і наверненням їх до «продуктивної праці». Зокрема, вони позбавлялися права «мати шинки та постоялі двори в селах і біля великих доріг, ні під своїм, ні під чужим іменем, не продавати в них вино і, навіть, проживати в них... хіба, що проїздом», а ті євреї, що мешкали в селах, впродовж 2-3 років повинні були покинути насиджені місця й переселитися до міст і містечок «смуги осілості», а також на землі, що їм мала безкоштовно виділити влада в південних регіонах імперії. Положення вводило значні штрафи за порушення викладених вище заборон. Так, єврей вперше затриманий за продаж спиртних напоїв штрафувався на 100 руб., вдруге - на 200 руб., втретє - влада відправляла його на заслання до Сибіру.

Разом з тим, євреї отримали право купувати незаселені землі й обробляти їх, що відкривало їм дорогу до заняття землеробством [21,№ 21547]. Проте останнє мало стосувалося євреїв Правобережжя, а було в основному спрямоване на залучення євреїв до хліборобської праці у новоросійських степах, що не дуже цікавило їх.

Законодавчі акти 1804-1825 рр. обмежували можливість євреїв володіти в містах і селах будинками, крамницями, іншим нерухомим майном, брати участь у проведенні масштабних торговельних операцій [8,с,47].

Аналіз джерел свідчить, що російська влада боролася з «єврейською торгівлею» й іншими методами, зокрема, ще більше обмежуючи територію їхнього проживання. Так, 2 грудня 1827 p., за «височайшим повелінням», євреям було заборонено постійно проживати в Києві. Як результат, перебування євреїв у великому торгово-промисловому центрі Правобережної України ускладнилось. Купці-євреї 1-ї та 2-ї гільдій могли зупинятися в місті лише на шість тижнів, а їхня комерційна діяльність підлягала обов'язковій реєстрації. При цьому оселятися вони могли лише в одному з двох спеціально виділених для них готелів у Либідській і Плоскій частинах міста [14,с. 125].

Такі дії влади значно обмежували можливості єврейських купців конкурувати з російськими. Чисельність українських купців як в Києві, так і на Правобережній Україні в цілому була незначною. Проте навіть ці «драконівські заходи» щодо єврейської торгівлі в Києві місцева влада ще більше посилювала. Так, після прийняття в 1835 р. нового «Положення про євреїв», яке повністю вивело місто з «смуги осілості», євреї-купці, за рішенням місцевої влади, втратили можливість приїздити до Києва на ярмарки, так як в документі про це нічого не говорилося. В грудні 1835 р. група житомирських євреїв-купців звернулася до київського генерал-губернатора А. Гур'єва за дозволом на приїзд на Контрактовий ярмарок. Чиновник, посилаючись на «Положення», відмовив їм. У січні 1835 р. з аналогічним проханням до нього звернулися єврейські купці Оршанський та Фіхтенгольц, мотивуючи це тим, що названий вище указ від 2 грудня 1827 р. дозволяв єврейським купцям 1-ї та 2-ї гільдій приїздити в торгових справах до Києва. Проте генерал-губернатор залишився при своїй думці.

Перед самим початком Контрактової ярмарки 1836 р. питання про дозвіл взяти в ній участь єврейським купцям перед губернським правлінням поставив старший поліцмейстер Києва. Розглянувши його, правління не наважилось дати дозвіл і передало це питання на розгляд генерал-губернатора. Граф А.Гур'єв, посилаючись нате, що в «Положенні» 1835 р. серед ярмарків, куди дозволялося приїздити єврейським купцям (Нижньогородська, Ірбітська, Харківська, Сумська) не вказувалося Київської. Граф навіть звернувся до виконуючого обов'язки київського губернатора зі спеціальною вказівкою про нагляд за дотриманням букви закону по даному питанню [9,с,338]. Проте життя змушувало владу змінювати свої підходи і згодом єврейські купці знову ярмаркували в Києві. В 50 - хрр. генерал-губернатор князь Іларіон Васільчіков змушений був дозволити єврейським ремісникам працювати в Києві. Це було зумовлено необхідністю виконати термінові замовлення для російської армії, що вела воєнні дії в Криму [9,с,339]. З 1859 р. право проживання в Києві надавалося євреяв-купцям 1-ї гільдії [22,с,87]. Проте реалізувати це право вдавалося далеко не всім. Зокрема, у 1882 р. з 93 євреїв-купців 1-ї гільдії, зареєстрованих у Києві, лише 49 отримали право на постійне проживання [23].

Справжньою трагедією для євреїв-купців стало виселення з 50- верстової прикордонної зони Волині (входило 4 міста і 43 містечка, де мешкало більше 50 тис, євреїв) та Поділля (2 міста, 23 містечка, мешкало близько 40 тис, євреїв), яке розпочалося напередодні війни з Наполеоном і тривало всю першу половину XIX ст. На це, зокрема, вказують листи- прохання євреїв-купців до Київського генерал-губернатора А. Гур'єва. Так, купець III гільдії Д. Гортенштейн писав, що він 26 років прожив у Радзівілові (Волинська губернія), займаючись торгівлею, одружився, придбав кам'яний будинок та іншу нерухомість. Прохання закінчувалося словами: «У випадку виселення позбудуся придбаного за багато років майна і буду доведений до повного розорення». В березні 1846 р. на цей крик душі надійшла відповідь: «Прохання задоволене бути не може» [24,арк.6].

Новим етапом на шляху «перекриття євреям шляху до паразитизму і незаконних промислів» стало, підписане Миколою 113 квітня 1834 р. нове «Положення про євреїв». В його основу була покладена ідея про активне залучення євреїв до продуктивної праці на землі. Для цього євреям- землеробам «дарувалися» значні пільги, влада зобов'язувалася сприяти створенню єврейських хліборобських колоній у Південно-Західному краї. У той же час, обмеження на єврейську торгівлю зберігалися [25,№ 8054].

Паралельно з обмеженням єврейської торгівлі, С.-Петербург активно сприяв утвердженню на території Правобережної України російського купецтва. Зокрема, починаючи з середини 30-х pp. XIX ст., купцям-переселенцям із Великороси гарантувалися значні пільги. Так, 8 березня 1835 р. світ побачив царський указ «Про пільги купецтву міста Києва», де підкреслювалося, що «для примноження населення (зрозуміло російського), активізації промисловості» заохочується переселення до міста купців з великоросійських губерній. При цьому документ дозволяв купцям, які побудують або куплять у Києві будинок, записуватися в одну з гільдій, залежно від вартості придбаної нерухомості, без сплати гільдійського збору протягом трьох років, а в наступні два роки - сплачувати його половину. Ti ж, хто відкривав протягом пільгових років фабрику, звільнялися від гільдійських повинностей на п'ять років із часу її заснування.

Потрібно відмітити, що положення названого вище документу виходили далеко за межі Києва й стосувалися інших українських губерній. Tак, із метою підтримки купців третьої гільдії у Волинській, Київській, Подільській, Катеринославській і Херсонській губерніях (окрім записаних у губернських і портових містах) підтверджувалися пільги у сплаті гільдійського збору терміном на десять років - 1,5% замість 2,5% з оголошеного капіталу [25,№ 7931].

Аналіз джерел свідчить, що влада на цьому не зупинилася. У грудні 1841 р. з'явився новий указ, що надавав значні пільги тим комерсантам, які виявляли бажання переселитися на територію Волинської, Київської та Подільської губерній та «записатися» там у «купецький стан». Зокрема, вони на 15 років звільнялися від усіх державних податків і зборів. При цьому купці 3-ї гільдії отримували право користуватися правами купців 2-ї гільдії, а купці 2-ї гільдії відповідно правами купців 1-ї гільдії [26,№ 15145].

Отримавши таку підтримку купці, підприємці, а то й просто аферисти, здебільшого з центральних великоросійських губерній, почали активно освоювати територію Правобережної України, що відчутно посилило присутність росіян насамперед у великих містах. Це яскраво видно на прикладі Києва, який влада прагнула перетворити в «російське поселення». У 30-х роках XIX ст., під впливом обіцяних пільг, до міста з центральноросійських губерній переселяється значна кількість купецьких родин. Серед них - Дегтерєви, Бухтєєви, Дитятіни, Ходунови, Ф.Д. Попов, Г.С. Чернов, П.П. Єлісєєв та інші, найбільш відомі згодом київські купці - росіяни. Посівши панівне становище серед місцевого купецтва, вони здійснювали великі торгівельні операції з металевими виробами, долучилися до промислового виробництва та прибрали до своїх рук міський магістрат [22.С..87].

Економічний розвиток Правобережної України, налагодження владою кращого контролю за торгівлею сприяли тому, що протягом першої половини XIX століття кількість купців тут значно зросла.

Таблиця 1. Зміна чисельності купців у губерніях Правобережної України (ревізькі душі) [27,с.98-103]

Паралельно зі зростанням кількості купців збільшувалися й їхні капітали. Так, у Подільській губернії з 1808 по 1825 рр. купецький капітал зріс з 200 тис, рублів до 432 тис, рублів. Схожі процеси відбувалися й в інших губерніях краю [28,с, 144].

Проте, не дивлячись на протекціоністську політику С.-Петербургу щодо російського купецтва, на Правобережній Україні в середині XIX ст. продовжувала домінувати єврейська торгівля. Це яскраво видно на прикладі Волинської губернії, де в 1862 р. було 2055 купців-іудеїв і лише 207 купців-християн (відповідно 90,9% і 9,1% від загальної кількості) [29,с, 143]. Сучасник тих подій, дослідник єврейського життя на території Російської імперії, Демидов Сан-Донато дав, як на нашу думку, досить вичерпне пояснення цій ситуації. Зокрема він писав, що «...самі царські порядки, як і законодавство, закривали для євреїв багато галузей економічної та громадської діяльності, скупчували їх в одному місці, цим змушували їх міцніше триматися один за одного і за торгівлю. Усе це, разом із тисячолітнім досвідом, набутим євреями у торговельній справі, створювало головну причину переважання їх над російськими торгівцями, які не мали вказаних вище чинників і, перебуваючи у привілейованих умовах, нерідко поступалися першістю євреям>>[3,с,74].

Реформа 1861 р. та наступні кроки російського царизму внесли значні зміни в життя й особливо господарську діяльність євреїв. Раніше, як зазначає дослідник І. Оршанський,»... поміщик Південно-Західного краю, гордий, чванливий, лінивий і ні на що не здатний, до глибини душі зневажав єврея-торгаша..., не міг, проте, без нього й кроку зробити у своїх господарських і деяких негосподарських справах. І в економічному плані життя єврея було терпимим». Тепер же ліквідація кріпосного права і втрата постійного джерела дармових прибутків змусили поміщиків селитись у своїх маєтках і вникати в господарські справи. Як результат, вони почали відмовлятися від послуг купців-посередників, серед яких було дуже багато євреїв, які таким чином втратили значне поле господарської діяльності» [2,с,7].

Великого удару єврейській торгівлі було також завдано тарифами 1857 і 1868 pp., які знизили мито на товари, що ввозилися в імперію, і цим зменшили доходи торгівців, особливо дрібних [ 18], а також скасування в 1863 р. 3-ї гільдії купецтва [2,с,74].

Новим потрясінням стали реформи 1870-х pp., що супроводжувалися лібералізацією податкового законодавства. Вони відкрили доступ до торгово-промислової діяльності всім категоріям населення. Це завдало остаточного удару по станових принципах організації підприємництва, закріплених реформами єкатерининського періоду. Все це призвело до істотного скорочення кількості купецтва.

Ці зміни, а також втягнення Правобережної України в загально-російський ринок, розвиток товарно-грошових відносин, спричиняють концентрацію капіталів у руках невеликої кількості людей, розорення значної маси дрібних торгівців. Як результат, відбувається зменшення кількості купців. Це яскраво видно на прикладі Волинської губернії. Так, якщо в 1862 р. на її території офіційно було зареєстровано 2262 купці, то в 1887 р. - лише 1092. Особливо негативні наслідки названі вище зміни мали для єврейської торгівлі. Якщо у 1862 р. в краї було 2055 купців-іудеїв і лише 207 купців-християн, то в 1887 р. відповідно 836 і 256 (76,6% і 23,4%) [29,с, 143], Тобто, за 25 років загальна кількість купців на Волині зменшилася більш як у двоє. В той же час представництво серед них купців-неєвреїв збільшилося на 23,7% , а купців-євреїв зменшилося на 59,3 %. Схожі процеси відбувалися й в інших губерніях Правобережної України. Виняток становив лише Київ, що був адміністративним, економічним і культурним центром краю, де ми відбувалося зростання як загальної кількості купців, так і збільшення кількості купців християн (в основному росіян) і купців юдеїв.

Таблиця 2. Зміна чисельності постійних і тимчасових купців у Києві за віросповіданням (1883 - 1893 рр.) [ЗО]

Поряд із загальнодержавною ситуацією, яка дуже впливала на торгівельну і підприємницьку діяльність євреїв Правобережної України, значний вплив на це мала й «єврейська політика» С.-Петербургу. Аналіз джерел свідчить, що в період ліберальних реформ 60 - 70-х pp. XIX ст. вона продовжувала нагадувати «гойдалку», коли розширення прав євреїв на торгівлю, підприємництво змінювалося на обмеження, а той заборону. Так, Олександр II своїми указами від 1863 і 1865 рр. розширив права євреїв на торгівлю спиртними напоями [29,с, 173], а в 1874 р. вони знову були обмежені й євреї могли торгувати ними лише у власних будинках. Це пояснювалося тим, що вони фактично прибрали до своїх рук цю прибуткову сферу. Це ж стосувалося й діяльності єврейських купців. 26 квітня 1862 р. світ побачив указ, що дозволяв євреям володіти землею та маєтками, де вже були припинені обов'язкові стосунки між селянами і поміщиками [31,№ 38214], але, коли вони почали активно скуповувати в губерніях Правобережжя землю не лише в польських (на це влада дивилася скрізь пальці оскільки була зацікавлена в ослаблені польського економічного впливу в краї), а й російських поміщиків, то уряд Олександра II в 1864 р. заборонив їм це робити [32,с,34]. В 1867 р. євреї були позбавлені прав оренди в селах за винятком шинків, млинів, цукрових і скляних заводів, заснування яких вимагало суттєвого первісного капіталу [33,с,70]. Проте це мало, що дало. Орендар-єврей продовжував залишатися досить типовою постаттю українського села, так як в економічне життя краю міцно увійшла практика укладання таємних договорів оренди між поміщиками та багатими євреями-купцями. У 1872 р. на Волині, Київщині, Поділлі останні орендували 516958 десятин землі [33,с,71].

Аналіз джерел свідчить, що за роки правління Олександра II (1855 - 1881 рр.) кардинально не змінилася домінуючу роль єврейського населення в торгівлі Правобережжя. На це, зокрема, вказує відомий дослідник Волині А.Забєлін, який у 80-х pp. XIX ст. писав: «Майже усі торговельні обороти у Волинській губернії перебувають у руках євреїв. He лише зовнішня торгівля хлібом, лісом, худобою, перепродаж усіх місцевих продуктів і фабричних виробів, а й приватні операції здійснюються тут не інакше, як при активній участі єврея, який завжди є обов'язковим посередником чи прямо покупцем і продавцем. Tому купецький стан складається майже з одних євреїв...» [34,с,308].

Цей висновок підтверджує й статистика. Tак, на початку 80-х pp. XIX ст. в губерніях смуги осілості на Ітис, євреїв припадало 387 торгівців, а на таку ж кількість представників інших етносів - лише 38 торгівців. В цілому по країні 18,4 % купців 1-ї та 2-ї гільдій були євреями. В смузі осілості ця цифра була значно більшою: серед купців 1-ї гільдії - 40,3 %, 2-ї - 56,2 %, дрібних торгівців - 49,2 %. Тут їм належало 37,8 % промислових підприємств і 59,1 % торгових точок [35,с,459]. Особливо активною комерційна діяльність євреїв була в сільській місцевості, де фактично вся торгівля була в їхніх руках. На селі «торгівля є монополією євреїв (так як християнських крамниць на селі немає)», - стверджував на початку XX ст. А.П. Ліпранді [36,с,43]. Цю тезу підтверджує прохання селянина Київської губернії Б. Власюка, адресоване в редакцію «Руського знамени», він писав, що «в наший місцевості вся торгівля в руках євреїв, православний навіть і не сміє думати про торгівлю...» [37,с,99].

Аналіз джерел свідчить, що, якщо за правління Олександра II боротьба з «паразитичним» способом життя євреїв велася досить ліберальними методами (приймалися закони, писалися інструкції, що досить часто не виконувалися, потім вони відмінялися і т.д.), то прихід до влади Олександра III (1881 - 1894 рр.) ознаменував початок більш жорсткої політики щодо єврейського населення імперії в цілому й Правобережної України зокрема. Яскравим прикладом реалізації нового підходу до єврейського питання стали єврейські погроми та реакція влади на них. Розпочалися вони в квітні 1881 р. на Півдні України і досить швидко перекинулися на територію Південно-Західного краю, зокрема Київську та Подільську губернії. 25 квітня погромна хвиля докотилася до Києва. Далі вона поширилася на більшість міст і містечок Київської, частину Подільської та Волинської губерній. Наприкінці березня 1882 р. в місті Балта Подільської губернії відбувся найбільший єврейський погром того часу, де були значні людські жертви [38].

Влада оголосила погроми стихійними, але їх об'єднувала впевненість погромників у тому, що євреї знаходяться по за законом і влада не буде їх захищати. Підстави у них для цього були, адже влада не докладала особливих зусиль не лише для попередження погромів, а, дуже часто і для їхнього припинення. На це, зокрема, вказує формальне виконання своїх обов'язків, щодо припинення єврейських погромів на території Південно-Західного краю, Київського генерал-губернатора О.Дрентельна, який займав відверто антисимітську позицію й неодноразово заявляв, що уряд зобов'язаний урятувати християн від «єврейського племені» [39,с,245- 246]. Погроми в імперії тривали до 1884 р. Від рук погромників загинули десятки євреїв, набагато більше було поранено, а сотні єврейських крамниць, будинків - пограбовано і зруйновано. Потрібно відмітити, що влада досить швидко знайшла крайніх. На думку чиновників винними у погромах були самі євреї, а точніше - їхня торгово-промислова діяльність [40,с,253--283]. До цього ж висновку прийшли й створені, за розпорядженням міністра внутрішніх справ графа М. Ігнатьєва, губернські комісії для з'ясування причин погромів і шляхів вирішення «єврейського питання» в Росії. Зокрема, за результатами їхньої роботи в губерніях Південно-Західного краю київський генерал-губернатор О. Ігнатьєв доповідав царю, що «губернські комісії... прийшли до висновку..., що причиною погромів був все більш зростаючий економічний гніт єврейства, яке з шести десятих років, в міру збідніння помісного дворянства й економічної невлаштованості селянського життя, все грунтовніше осідало в селі і під виглядом орендарів, великих і дрібних шинкарів, лихварів висмоктувало соки землі та здобутки народної праці. Вибух народного гніву показав необхідність покласти край єврейському поневоленню села» [41,арк.12]. До подібних висновків прийшли й комісії в інших губерніях «смуги осілості».

Із завершенням їхньої роботи стало зрозуміло, що в імперії час загравання з єврейським населенням закінчився. З травня 1882 р. світ побачили «Тимчасові правила», що значно обмежували права єврейського населення держави, в тому числі економічні. Зокрема, йому заборонялося селитися і володіти чи користуватися нерухомим майном поза містами і містечками, тобто в сільській місцевості, а також торгувати в неділю і в християнські свята. Згодом були обмежені можливості єврейської «питної торгівлі» [42,с,40--42]. З метою вигнання євреїв з місць традиційного проживання, деякі містечка переводилися у статус сіл. Відверті антисемітські акції та висловлювання правлячої верхівки Росії розв'язували руки місцевим чиновникам для здирницьких дій стосовно євреїв [33,с,69].

У же сама назва проаналізованого вище документу - «Тимчасові правила», свідчила, що його положення це тимчасовий захід і потрібно було розробити й прийняти новий закон щодо євреїв. Для його розробки в 1883 р. створили спеціальну Вищу комісію, яку очолив представник древнього аристократичного роду граф К. Пален. Вона протягом майже п'яти років вивчала стан «єврейського питання» в імперії і виклала свої висновки в 1888 р. в «Загальній записці». Офіційному С.-Петербургу вони видалися надто ліберальними і в урядовій «єврейській» політиці посилилися консервативні підходи, а «Тимчасові правила» набрали чинності постійно діючого закону. [9,с,403].

Потрібно відмітити, що їхні положення сильна вдарили не лише по єврейському населенню, а й по місцевим поміщикам і навіть селянам, які були зацікавлені в орендних стосунках з євреями. В цих умовах євреї знаходили можливості обійти викладені в «Тимчасових правилах» обмеження. Зокрема, після закінчення орендних договорів на землю вони пропонували власникам нові форми «співпраці», а саме - продаж посівів, обробіток поміщицьких земель на капітали євреїв, але з використанням господарського реманенту та ін. He була викорінена й «питна торгівля» євреїв на селі. Для цього вони використовували підставних осіб або торгували взагалі без патенту. На наявність таких проблем, зокрема, вказував у своєму звіті за 1885 р. Подільський губернатор В.М. Глінка, який писав, що «... обмеження закону 3 травня 1882 р. обмежували тільки юридичне право євреїв у деяких видах діяльності, але далеко не перекривали їм доступ до фактичного володіння землею, «оброчними статтями, питейними орендами» і т.п.» [43,арк.20]. Усе це послужило приводом до створення у 1899 р. нової «єврейської комісії», яку очолив барон Ікскуль-фон-Гільденбрант. Проте й її діяльність закінчилася фактично безрезультатно.

Найбільшого розмаху гоніння єврейського населення в Російській імперії досягли на початку 90-х pp. XIX ст., коли міністерство внутрішніх справ очолив І. Дурново, який був відвертим антисемітом і в цьому користувався підтримкою імператора. Смерть Олександра III дала євреям Російської імперії деяку надію на покращення їхнього становища, але вона швидко згасла. Його син Микола II заявив, що буде продовжувати політику свого батька, а його уряд вимагав від органів місцевої влади суворо дотримуватися обмежувального законодавства стосовно євреїв країни. Особливо відчутного удару їхня торгівельна діяльність зазнала в 1896 - 1898 рр. в результаті активного введення в імперії державної монополії на торгівлю спиртними напоями, в результаті чого більше 100 тис, євреїв втратили «винний промисел» і фактично були позбавлені роботи. Як результат в 1897 р. кількість безробітних євреїв в деяких містах сягала 50% [9,с,416].

Наведені вище дії С.-Петербургу, економічне піднесення кінця XIX ст. внесло значні корективи як у загальний обсяг торговельного обороту, так і в представництво євреїв серед купецтва Правобережної України, але вони продовжували кількісно домінувати в загальному масиві купецтва. Так, перепис 1897 р. засвідчив, що у Волинській губернії купці-євреї (враховувалися всі члени родин) становили 86,6 % (3883 особи) від усього загалу представників цього стану, у Київській - 70,4 % (8403 особи), у Подільській - 84,7 % (3637 осіб). Найбільше представництво євреїв-купців була в Бердичеві (повітовий центр Київської губернії) - 91,8 % (1328 осіб). [44;45;46] Це було значно вище ніж в цілому по Україні де купці-євреї становили 55,9 % (37863 особи) усього купецького загалу. Значно відставши, за ними розташувалися росіяни - ЗО % (19626 осіб), українці - 6,9 % (4672), німці, татари, поляки та ін. [47,с,88,97]. Крім єврейських купців дрібного торгівлею, насамперед сільськогосподарськими продуктами, одягом, взуттям, будівельними матеріалами в Південно-Західному краї займалося 43,14 % працездатного єврейського населення [33,с,73]. На Волині ця цифра була ще більшою. За нашими підрахунками, в кінці XIX століття торгівлею тут займалося більше 86,5 % працездатних чоловіків і 13,5 % жінок [44,с, 168].

Зрозуміло, що така значна кількість євреїв-торгівців вносила своєрідний колорит у сам процес торгівлі. Ось як описує торговельну діяльність євреїв у західних губерніях Російської імперії «Военно-статистический сборник России»: «Усі наші західні губернії кишать незліченною кількістю торгівців-євреїв, які захопили у свої руки всю місцеву торгівлю. Купець-єврей рідко займається якою-небудь спеціальною торгівлею, навпаки, він охоче береться за будь-які торговельні справи; немає товару, який би він не купував, немає оборудок, хоч трохи вигідної, за яку б він не взявся; сьогодні він торгує хлібом, завтра йому випала нагода вигідно закупити сало, він купує й сало, потім з такою ж спритністю переходить до торгівлі лісом чи віддає гроші під хороші відсотки. Євреї є дуже дієвими покупцями на російські мануфактурні товари, які розвозяться по всьому Південно-Західному краю; вони ж активно скуповують різні товари, які користуються попитом за кордоном. Майже вся торгівля, що здійснюється через кордон, проводиться євреями. Євреї проникають на найвіддаленіші російські ярмарки, незважаючи на те, що їм заборонено там торгувати. На тих же ярмарках, де євреї користуються вільним правом купівлі й продажу, вони надають торгівлі якесь гарячкове пожвавлення; вони з'являються на ярмарці у величезній кількості, продають товари з крамниць і шалашів, і оптом, і в роздріб, на столах, і в рознос, і в будинках у мешканців» [48,с,534].

Більшість євреїв були бідними, і їхні торговельні операції мали дрібний характер. Так, з 32081 вибраних у 1883 р. на Волині торговельних документів, що дозволяли займатися торгівлею, лише 926 (2,9% від загальної кількості) належали купцям першої та другої гільдій, які здійснювали значні торговельні операції і мали великі капітали. Решта регламентували дрібну, як стаціонарну, так і розвізну і розносну торгівлю [49,арк.7].

Виникає питання, чому євреї продовжували займати в торгівлі домінуюче становище. І це в той час, коли російський царизм здійснював на них постійний політичний та економічний тиск, спрямований на усунення євреїв від неї. Про закони, які обмежували єврейську торгівлю, уже йшлося вище, а прикладом економічних обмежень може бути кредитна політика губернських установ. Так, у 1887 р. житомирське відділення Державного банку дало кредит ЗО особам (в основному купцям) на суму 368,5 тис, руб., у тому числі 16 євреям - 130,5 тис, руб. (35% від загальної суми). ToSto середній розмір кредиту, який надавався єврею-купцю, був 8,1 тис, руб., а не єврею - 17 тис,, тобто останньому вдвоє більший [29,с, 145--146].

Поряд з об'єктивними причинами єврейської активності в торгівлі, про які говорилося вище, були і суб'єктивні. На них ще в кінці XIX ст. вказував дослідник Демидов Сан-Донато: «Єврей-торгівець вважає себе щасливим, коли йому вдається продати свій товар з баришем в 2-3 коп. на рубель, а часто трапляється, що він продає його без усякого зиску, лише для того, щоб швидше виручити затрачений капітал і знову пустити його в оборот. Російський же купець більш інертний у своїх торгових операціях; бариш в 2-3 коп. на рубель він вважає не вартим уваги і вичікує моменту, коли можна буде зразу ж узяти 20-30% зиску». Підсумовуючи цю думку, Демидов Сан-Донато підкреслює, що «таке суперництво між російськими та єврейськими купцями в інтересах покупців і виграють від цього єврейські купці»[3,с,82].

У той же час середній річний оборот єврейських багатих купців на території Південно-Західного краю був меншим, ніж у купців-неєвреїв. Підтвердженням цього є аналіз капіталів, якими володіли євреї. Так, у

XVII столітті багатими вважалися люди, які мали більше 100 тис, руб. статків. У кінці XIX ст. в Житомирі таких було лише чотири єврейські родини. Декілька сот їх мали капітал у кілька десятків тис, руб. і вважалися порівняно забезпеченими. Решта єврейських сімей були бідними і ледве зводили кінці з кінцями[29,с, 151]. Ще більш неприваблива картина щодо статків єврейських родин спостерігалася в інших населених пунктах Волинської губернії. Адже губернський центр притягував заможних людей, і їхнє представництво у ньому завжди було значно вищим, ніж на периферії. Схожа ситуація була й в інших губерніях Правобережної України.

Дрібні торгівці-євреї в основному торгували в містах і містечках. Значно складніша ситуація склалась у селах, де, як правило, була відсутня ярмаркова, базарна, крамничкова торгівля. Тут промислові товари розвозили, розносили євреї-торгівці і, через відсутність у селян грошей, обмінювали їх на щетину, прядиво, полотно, інші господарські предмети і продовольство.

Дрібні торгівці-євреї, не маючи своїх вільних капіталів, брали гроші під проценти (20-40% річних) в заможних одновірців і намагалися з допомогою їхнього швидкого обороту, використання власної праці й праці своєї родини заробити необхідні кошти для прожиття. Ці торгівці купували сільськогосподарську продукцію в поміщика, посесора, селян, у ще дрібнішого скупщика-шинкаря, а потім перепродавали її за вищими цінами і т. д. У цих операціях євреї проявляли виняткову енергію, винахідливість і наполегливість. Дослідник Г. Аксаков відмічав, що поки рубель обертався, у російського купця двічі, то у єврея - п'ять разів [50,с,36]. Це дозволяло останнім не лише повернути позичені гроші, а й одержати прибуток, хоча він дуже рідко був значним. Зокрема, в «Огляді Волинської губерній», підготовленому канцелярією Волинського губернатора в 1886 році, зазначалося: «Було б великою помилкою вважати, що вся маса євреїв заможна і розкошує. Навпаки, в її середовищі є бідність вражаюча, яка знаходиться у постійній боротьбі за існування». Далі губернські чиновники вказували одне з джерел виживання євреїв. Воно, на їх думку, полягало «... у невибагливості, бережливості й умінні викручуватися так, що 10 руб. у кишені єврея при безперешкодному їх обороті, при невгамовній діяльності цього єврея частенько є єдиним джерелом існування для цілої родини» [51,арк.11].

Найбільш енергійні, винахідливі євреї-торгівці ухитрялися закуповувати товар узагалі без грошей і перепродавати його іншим купцям за вищими цінами. Ось як описує такі операції І. Оршанський: «Євреї часто відправлялися в Акерман чи на бессарабські соляні озера зовсім без грошей. Тут вони домовлялися з чумаками набрати солі й відвезти її в певне місце. Далі вони поспішали додому й продавали сіль оптом іншим торгівцям ще до привозу туди солі. Якщо продати таким чином сіль не вдавалося, то єврей не повертався до чумаків, які продавали сіль самі» [52,с, 104].

Взагалі ж у смузі єврейської осілості в цілому й на Правобережній Україні, зокрема, склалася своєрідна система єврейської оптової торгівлі. Її досить повно описав Г. Аксаков: «Біля кожного єврейського оптового купця юрбляться сотні дрібних торгівців, які беруть у нього товар і продають його вроздріб, що збільшує масу готівки так, що ярмарки з євреями вважаються грошовими»[50,с,22]. Автори «Военно-статистического сборника России» доповнили цю характеристику: «По всьому Західному краю розсипана незліченна кількість агентів і комісіонерів багатих оптових купців. Таким чином, останні мають найдокладніші відомості про стан усієї Західної Росії... Нижче комісіонерів у єврейській торгівлі стоять маклери... За ними йдуть корчмарі..., контрагенти. Євреї завжди підтримують один одного, мають своїх банкірів, своїх маклерів, своїх підрядників, своїх візників...»[48,с,534].

Наведений вище матеріал свідчить, що з приєднанням Правобережної України до Російської імперії царизм розпочав активну боротьбу з «паразитичним способом життя» євреїв краю. Важливим об'єктом цієї діяльності стало обмеження, а той повна заборона єврейської торгівлі. Для цього як центральні, так і місцеві органи влади видавали численні укази, циркуляри, розпорядження, інструкції, створювали різноманітні комісії з розгляду «єврейського питання», в суспільстві активно культивувалася думка, що торгівельно-посередницька діяльність євреїв є шкідливою, спрямованою проти корінного населення.

Усе це дещо послабило позиції євреїв у торгівлі. Питома вага євреїв, які були задіяні у торгівельно-посередницькій діяльності, зменшилася майже вдвоє, а сама їхня торгівля в кінці XIX ст. була переважно дрібного. Лише 10 % з них забезпечували собі стабільне існування, решта постійно потерпала від банкрутства [14,с.130].

He витримує критики тиражоване російським царизмом твердження про паразитизм торгівельної діяльності євреїв, її шкідливість. Адже, реалізуючи російські фабричні товари, євреї сприяли розвитку в імперії промислового виробництва. Наявність значної кількості торгівців сприяла активній конкуренції між ними, що об'єктивно вело до активізації торгівлі й зниження цін на товари. До того ж, своєю підприємливістю євреї-торгівці стимулювали розвиток товарного виробництва у сільському господарстві, появі нових галузей народного виробництва (збирання чорниці, грибів і т.д.). Кредитування промисловців створювало сприятливі умови для розвитку місцевої промисловості, появі в краї її нових галузей.

єврейський торгівля дискримінаційний

Список використаних джерел

1. Драгоманов М.П. Евреи и поляки в Юго-Западном крае // Драгоманов М.П. Политические сочинения / Под ред. И.М. Гревса и Б. А. Кистякивского. - М., 1908. - Т. 1. - Центр и окраины. - С, 217 - 267.

2. Оршанский И.Г. Евреи в России: Очерки экономического и общественного быта руських евреев. - СПб., 1877.

3. Демидов Сан-Донато. Еврейский вопрос в России. - СПб., 1883. - 90 с.

4. Дубнов С,М. Краткая история евреев. - СПб., 1912.

5. Гессен Ю. Евреи в России. Очерки общественной, правовой и экономической жизни русских евреев. - СПб., 1906. - 471 с.

6. Хонигсман Я.С,, Найман А.Я. Евреи Украины (краткий очерк истории). - 4.1.-К, 1992.- 158 с.

7. Самарцев І. Євреї в Україні (XIX - початок XX ст.: історико-економічний аналіз) // Віче. - 1993. - № И. - С, 120 - 132.

8. Іващенко О.М., Поліщук Ю.М. Євреї Волині (кінець XVIII - початок XX століття). - Житомир, 1998. - 192 с.

9. Щербак Надія. Національне питання в політиці царизму у Правобережній Україні (кінець XVIII - початок XX століття). - K., 2005. - 616 с.

10. Дашкевич Я. Проблематика вивчення єврейсько - українських відносин (XVI - початок XX ст.) // Сучасність. - 1992. - №8.

11. Полное собрание законов Российской империи (далі ПСЗ PH ). - Собрание Первое. - Т. XXIII.

12. Там само. - Т. XXIV.

13. Там само. - Т. XXIV.

14. Погребінська I.М. Правове та економічне становище євреїв в Україні // Укр. іст. журн. - 1996. - № 4. - С, 124 - 132.

15. 9. Беренштейн О.Б. Дискримінаційна політика царського уряду щодо євреїв у другій половині XVIII - перший половині XIX ст. (За матеріалами Правобережної України). - Дис. на здобуття наук. ступ. канд. іст. наук. - K., 1995.

16. Лесков Н. Евреи в России (Несколько замечаний по еврейскому вопросу). - М., 1990.

17. Драбкина Е. Национальный и колониальный вопрос в царской России. - М., 1930.

18. Центральний державний історичний архів України в м. Києві (далі - ЦДІАК України). - Ф. 1423. - Оп. 1. - Спр. 16.

19. Кармазина Марія, Кальян Сергій. Єврейське тло російської анти- єврейської політики (кінець XVIII - XIX ст.) // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Міжвідомчий збірник наукових праць. - Вип. 16. - Ч. І. - K.,

2006. - С, 61 - 74.

20. Фриз Я. Ф. Об опасности, которую представляют евреи для благополуччя и характера немцев // Евреи в современном мире. История евреев в новое и новейшее время: антологія документов / Сост. П. Мендес-Флор, Й. Рейнхарц. - Т.П. - Иерусалим, 5766; М., 2006.

21. ПСЗ РИ. - Собрание Первое. - Т. XXVIII.

22. Донік О.М. Чисельність та етнічно-конфесійний склад купецтва України в XIX - на початку XX ст. // Укр. іст. журн. - 2009. - № 5. - С, 71 - 96.

23. Киевлянин. - 1882. - 8 января.

24. ЦДІАК України. - Ф. 1423. - On. 1. - Спр. 16.

25. ПСЗ РИ. - Собрание Второе - Т. X.

26. Там само. - Т. XVI.

27. Рындзюнский П.Г. Городское гражданство дореформенной России. - М., 1958.

28. Гуржій І.Ю. Розвиток товарного виробництва і торгівлі на Україні (з кінця

XVIII до' 1861 року). - К, 1962.

29. Субботин А. П. В черте еврейской оседлости. Отрывки из экономических исследований в Западной и Юго-Западной России за лето 1887 года. - Вып 2. - СПб., 1890. - 240 с.

30. Двадцатиление Киевской биржи. 1869 - 1897.

31. ПСЗ РИ. - Собрание Второе. - Т. XXXVII.

32. Олыпамовский Б. Г. Права по землевладению в Западном крае. - СПб., 1899.

33. Нариси з історії та культури євреїв України. - К., 2005. - 440 с.

34. Забелин А. Военно-статистическое обозрение Волынской губернии. - Ч.

1. - К, 1887. - 365 с.

35. Омельянчук И. В. Черносетенное движение в Российской империи (1901 -- 1914).-К, 2007.- 740 с.

36. Липранди А. П. Равноправие и еврейский вопрос // Мирный труд. - 1910. - № 10.

37. Переписка и другие документы правых (1911 - 1913) // Вопросы истории. - 1999. - № 10.

38. Зельцер А. Погром в Балте // Вестник еврейского университета в Москве. - 1996. - № 3. - С 40 - 61.

39. Кудрявцев Лев. История губернаторства в Киеве и Украине. - К., 2003. - 352 с.

40. Кауфман П. М. Записка представленная в 1881 году сенатору Половцеву, ревизовавшему по высочайшему повелению Киевскую губернию // Антисемитизм. - М., 2002. - С, 253 - 283.

41. ЦДІАК України. - Ф.442. - Оп. 846. - Спр.463.

42. Обзор ныне действующих исключительных законов о евреях, состоящих в подданстве России. - СПб., 1883.

43. ЦДІАК України. - Ф. 442. - Оп. 539. - Спр. 319.

44. Первая всеобщая перепись населения Российской империи, 1897 г. - Волынская губерния. - СПб., 1904. - Т. VIII. - 281 с.

45. Первая всеобщая перепись населения Российской империи, 1897 г. - Киевская губерния. - СПб., 1904. - Т. XVI.

46. Первая всеобщая перепись населения Российской империи, 1897 г. - Подольская губерния. - СПб., 1904. - Т. XXXII.

47. Россия в начале XX века. - М., 2002.

48. Воєнно-статистический сборник России. - СПб., 1871.

49. Державний архів Житомирської області (далі - ДАЖО). - Ф. 67. - Оп. І-д. - Спр. 308.

50. Аксаков Г. Исследования о торговле на украинских ярмарках. - СПб., 1858.

51. ДАЖО. - Ф. 67. - On. 1 - д. - Спр. 309.

52. Оршанский И. Евреи в России. Очерки и исследования. - СПб., 1872.

Размещено на Allbest.ru