Національно-культурний рух 1907-1914 років і українська преса

- визначити, в яких умовах розвивався культурно-освітній рух, які проблеми стояли на шляху українізації та демократизації освіти і якими були вимоги поточного історичного моменту та конкретний внесок працівників преси у вирішення існуючих проблем, засобами їх відображення у пресі;

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній:

- комплексно проаналізовано розвиток національно-культурного руху в 1907-1914 рр. у взаємозв'язку з публіцистичною спрямованістю української преси на вирішення проблеми українізації та демократизації освіти, формування національної самосвідомості українців;

- всебічно виявлено характерні риси та особливості розвитку освітнього, видавничого й просвітніх рухів в 1907-1914 рр., а також труднощі, які перешкоджали розвитку цих рухів;

- проаналізовано проблеми розвитку книгодрукування, періодичних видань та функціонування вчительських спілок, просвітянських товариств і установ, їх взаємозв'язок з пресою, внесок останньої у активізацію національно-культурного руху українців під впливом дискримінаційної політики в Російський імперії;

- виходячи з ідеологічної орієнтації преси та інформації, що подавалася на її сторінках, визначено її вплив на організацію і спрямованість визвольної боротьби; насамперед в питаннях мовної політики;

- подана характеристика національно-культурного руху у співвідношенні національного та інтернаціонального чинників.

Практичне значення роботи полягає в тому, що матеріали дисертації можуть бути використані у підготовці загальних курсів з історії України, спецкурсів, практикумів з проблем історії культури, преси, журналістики, для підготовки узагальнюючих праць, курсових та дипломних робіт. Досвід вивчення проблем національно-культурного руху дозволить історикам, усім, хто цікавиться даною проблематикою, більш об'єктивно уявити цей складний процес, ефективніше вирішувати проблеми національно-патріотичного виховання, культурного розвитку.

Апробація теми: Основні положення дисертації обговорювалися на засіданні кафедри українознавства Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна, на наукових конференціях: "Культура України: історія і сучасність"; Всеукраїнська науково-теоретична конференція (Харків, 1996); "Вузівська газета - традиції та сучасність" - Наукова студентсько-викладацька конференція (Харків, 1997); "Багаліївські читання в Народній українській академії" (Харків, 1999); "Витоки і становлення партійно-політичної системи в Україні" - До 100-літнього ювілею РУП; Науково-практична конференція (Харків, 2000); "Історична пам'ять і самосвідомість українського суспільства на межі тисячоліть" - (Харків, ХДАК, 2000); "Національне питання в суспільно-політичному та культурному житті Східної України (минуле, сучасне, майбутнє)" (Харків, 2000), а також викладені в семи публікаціях.

Структура дисертації обумовлена характером і змістом, метою і завданням дослідження. Вона складається зі вступу, чотирьох розділів висновків, списку джерел та літератури (33 сторінки, 480 назв).

2. Основний зміст роботи

У вступі обґрунтована актуальність теми, визначено об'єкт, предмет, хронологічні і територіальні рамки, мету і завдання дисертації, наукові принципи та методи дослідження, розкрито зв'язок роботи з науковими програмами, аргументовано її наукову новизну, практичне значення отриманих результатів, вказано на апробацію, розкривається структура роботи.

У першому розділі аналізується стан наукової розробки теми, характеризується джерельна база дослідження.

Історіографія проблеми в своєму розвитку пройшла чотири етапи, які відображають загальні напрямки еволюції історичної науки: з початку XX ст. до 1917 року; з 1917 року до початку 1950-х років; з другої половини 1950-х рр. до кінця 1980-х рр.; з початку 1990-х років і до наших днів.

На першому етапі були зроблені окремі загальні спроби оцінити національно-культурний рух та роль україномовних видань, які з'явилися в ході Першої російської революції та в наступні роки. Такі спроби у загальному контексті історичного та літературного розвитку були зроблені М. Грушевським, С. Єфремовим, В. Дорошенком. Кілька брошур публіцистичного характеру написав Б. Грінченко, які були присвячені як загальному становищу преси, так і розвитку книгодрукування, освіти Грінченко Б. Тяжким шляхом. Про українську пресу. - К., 1906; Грінченко Б. Народні вчителі і вкраїнська школа. - К., 1906; Грінченко Б. Якої нам треба школи. - К., 1917.. Зусиллями прогресивної російської громадськості та українських діячів видавалася література російською мовою, присвячена "українському питанню", під яким на той час розумілися передусім мовно-культурницькі домагання. З антиукраїнських шовіністичних позицій написана робота С. Щоголєва.

Взагалі, до 1917 року ґрунтовних наукових досліджень з історії національно-культурного руху та його взаємозв'язку із пресою не проводилося. Було зроблено спробу дати загальну оцінку самого факту національно-культурного руху та його окремих складових частин.

Другий етап розпочався з 1917 року і тривав до початку 50-х рр. XX ст. Його провідну тенденцію складав перехід до абсолютизації соціального чинника і лише констатації національного фактора. Поняттю “нація” протиставлялося поняття “клас”. Суспільні рухи розглядалися і оцінювалися з точки зору класових інтересів. Національний рух сприймався корисним лише в тій мірі, в якій він не заважав прокладати шлях для побудови соціалізму. Під таким кутом зору були написані перші узагальнюючі праці з історії України. Ще в період революційних подій вийшла книга С. Мазлаха і В. Шахрая Мазлах С., Шахрай В. До хвилі: Що діється на Україні і з Україною. - 2-е видання. - Нью-Йорк., 1967..5 Центральною ідеєю було твердження необхідності побудови самостійної соціалістичної України. Поняття нації та націєтворення автори тісно пов'язували з соціально-економічним розвитком, зокрема на їх думку селянин, ставши робітником чи інтелігентом, “розуміє провалля між освіченими і культурними людьми і темним народом”. Саме цей соціальний чинник спонукає стихійне пробудження свідомості народу.

Національно-демократичну платформу у своїх підходах та оцінках визвольної боротьби в Україні займали М. Яворський, М. Скрипник. Так, М. Яворський пов'язував національний рух з формуванням та розвитком капіталізму і в цьому вбачав його прогресивну роль. В певній мірі суперечливими були позиції М. Скрипника в національному питанні. В світлі історії та сучасності він намагався в умовах побудови соціалізму відстоювати національно-культурні права українського народу, особливо мови, як найважливішої ознаки нації Яворський М. Проблема української національно-демократичної революції у 1917 році, її історичні основи та її рухові сили // На історичному фронті: Зб. ст. - Харків, 1929. - Т.1. - С.176.; Скрипник М. Зближення і злиття націй за доби соціалізму. - Харків, 1931. .

Згодом наукова література зарясніла кліше “українського буржуазного націоналізму”. Його занадто широке тлумачення призвело до того, що будь-яка спроба об'єктивно написати історію України чи подати оцінку культурним надбанням минулого стала неможливою. Деякі проблеми вказаної теми були відображені у загальних історичних працях повоєнного часу. Серед них слід виділити роботу Ф. Лося Лось Ф. Україна в роки столипінської реакції. - М., 1944.. Головну увагу автор зосередив на особливостях національного гніту в період столипінської реакції, що виявлялася в репресивних заходах щодо розвитку шкільництва, видавничої справи, діяльності культурно-просвітніх товариств. Весь цей рух оцінювався автором як національний за формою і буржуазний за змістом. Аналогічний підхід спостерігався в інших виданнях Історія УРСР: В 2 т. / За ред. О. Касименка. - К., 1953. - Т.1..

Культурно-просвітня робота української дореволюційної інтелігенції майже повністю ігнорувалася більшовицькими ідеологами. У 1922-1923 рр. були закриті "Просвіти", як осередки "націоналізму" та "дрібнобуржуазної ідеології". Тому вивчати діяльність українських культурно-просвітніх установ, що існували до революції, стало неможливим.

Аналогічна доля спіткала вивчення шкільного руху. Як одна з форм національного руху, він не вивчався. Були окремі спроби В. Дурдуківського висвітлити педагогічну роботу Б. Грінченка, паралельно торкаючись його суспільно-просвітницької діяльності, та М. Крупського - висвітлити професійний рух українського вчительства Дурдуківський В. Педагогічна діяльність Б. Грінченка //Збірник істор.-філол. від. ВУАН. Праці наук.-педагог. комісії. - К., 1929. - С. 1 - 77; Крупський М. До початків українського вчительсько-професійного руху //Записки наук.-педагог. тов-ва при ВУАН. - К., 1929. - Т.1. - С.145 - 148..

Порівняно ширше досліджено видавничий рух і, зокрема, пресу. На перше місце за науковим рівнем необхідно поставити в працях В.Ігнатієнка Ігнатієнко В. Історія української преси та її вивчення. // Бібліотечні вісті. - 1923. - Ч.3. - С. 21-26; Ігнатієнко В. Українська преса (1816-1923). - Харків, 1926; Ігнатієнко В. Українська книжка й преса в історичному розвитку //Книга. - 1923. - № 3. - С. 3-6; Ігнатієнко В. Бібліографія української преси 1816-1916. - Х-К., 1930.. В них було обґрунтовано поняття “українська преса”, розроблена її класифікація та періодизація. Автор дав узагальнюючу характеристику преси періоду 1905 1914 рр.

З тих робіт, що присвячені україномовній книзі, слід відзначити таких авторів, як С. Єфремов, Г. Тисяченко, А. Козаченко, В. Озерянський Єфремов С. В тісних рамцях. Українська книга 1798-1916 // Бібліологічні вісті. - 1926 № 2. - С. 40-67; Єфремов С. Без "Кобзаря" //Книгарь. - 1918. - № 2. - С. 298-299; Єфремов С. На світнку українських видавництв //Бібліологічні вісті. - 1925. № 1-2. - С. 109-111; Тисяченко Г. Історія великої книги //Книгарь.- 1918. - № 2. - С. 299-307; Козаченко А. Минуле книги на Україні. - К., 1930; Озерянський В. Перша Всеукраїнська виставка друкованого слова в Києві //Червоний шлях. - 1923. - № 4-5. - С. 228-238.. Ці праці невеликі за обсягом і мають досить загальний характер.

Третій етап історіографії охоплював період з другої половини 50-х і до кінця 80-х років. Національно-культурний рух українців 1907-1914 рр. висвітлено у монографії В. Кізченко Кизченко В. Первая российская реводюция и культурный процесс на Украине . -- К., 1984.. В цій роботі хронологічні рамки обмежені періодом Першої російської революції 1905-1907 років. Проте, авторка частково виходила за ці рамки і вдавалася до побіжної характеристики розвитку книговидавництва, просвітнього та мистецького руху.

Серед незначної кількості робіт, присвячених українському шкільному рухові, привертає до себе увагу монографія А. Ососкова Ососков А.В. Начальное образование в дореволюционной России (1861-1917). - М., 1982. в якій боротьба українських вчителів за право викладання рідною мовою розглянута на широкому фоні педагогічних проблем.

У таких же радянських традиціях висвітлена історія школи в Україні у дореволюційний час в роботах М. Гриценка, М. Мухіної, О. Мазуркевича Гриценко М.С. Нариси з історії школи в УРСР. - К., 1966; Мухін М.І. Педагогічні погляди й освітня діяльність Х.Д. Алчевської. - К., 1979; Мазуркевич О.Р. Визначні українські педагоги - народні просвітителі. - К., 1983.. У цих дослідженнях справедливо відзначалися вкрай незадовільний стан освіти, безправне становище вчителя внаслідок реакційної та русифікаторської політики царизму.

Діяльність культурно-просвітницьких установ і, зокрема, "Просвіт", одним з перших серед вітчизняних істориків висвітлив у своїх роботах О. Лисенко Лисенко О.В. "Просвіти" Наддніпрянської України у дожовтневий період. - К., 1990; Лисенко О.В. "Просвіти у суспільно-політичному і культурному житті Наддніпрянської України (1905-1916 р.)" Автореф. дис. канд. істор. наук. 07.00.01. К., 1998.. Автор проаналізував роботу "Просвіт" Галичини та Наддніпрянської України ХІХ - початку ХХ ст. Було визначено основні форми діяльності товариств, підкреслено зв'язок національно-культурного руху з політичними партіями, відзначена репресивна політика царизму щодо української культури.

Інші дослідження культурно-просвітницького руху проводилися з більшовицько-класових та загальнодержавних позицій. Яскравим прикладом цього були колективні праці С. Піналова, Г. Чернявського, А. Виноградова, монографія Л. Фріда, нариси В. Афанасьєва, В. Вєтрова, С. Канавенка Пиналов С.А., Чернявский Г.И., Виноградов А.П. История культурно-просветительной работы в СССР. - 2-е изд. доп. и перераб. - К., 1983; Фрид Л.С. Культурно-просветительная работа в России до Великой Октябрьской Социалистической революции и ее роль в формировании революционного мировоззрения трудящихся масс. Учеб. пособ. - М., 1967; Афанасьєв В.В., Вєтров В.О., Канавенко С.А. Нариси історії культурно-освітньої роботи на Україні (1917-1941). Учбов. посіб. - Харків, 1968..

Історія видавничої справи в дореволюційній Україні, зокрема, стан книговидавництва, періодизація, характер української книги висвітлений у публікаціях О. Дея, Л. Сквирської, дисертації М. Рудя Дей О.І. Книга і друкарство на Україні з 60-х рр. XIX ст. до Великого Жовтня //Книга і друкарство на Україні. - К., 1964. - С. 128-206; Дей О.І. Шляхи розвитку української книги //Українська книга. - К.-Х., 1965. - С. 44-58; Дей А.И. Книгопечатание на Украине конец XIX-начало XX вв. //400 лет русского книгопечатания. - М., 1964. - Т.1. - С. 544-565; Дей А.И. Издательства украинской книги в XIX - начале XX веков //Книга, 1965. - Сб.X. - С. 183-191.; Сквирська Л.М. Тип "народной книжки" в издательской практике на Украине во второй половине XIX-начале XX ст. // Социальная роль книги. - К., 1987. - С. 83 - 91.; Рудь Н. П. История украинской книги и книгопечатания. 1905-1917. Автореф. дис. канд. ист. наук. - К., 1972..

Вплив української преси на вирішення проблем національно-культурного та суспільно-політичного розвитку українського народу висвітлено у навчальному посібнику з історії української дожовтневої журналістики за редакцією О. Дея і М. Нечиталюка Історія української дожовтневої журналістики. Навч. посіб. /За ред. О. Дея, М. Нечиталюка. - Львів, 1983..

В цей період помітними стали роботи закордонних дослідників. Передусім варто відзначити монографію А. Животка Животко А. Історія української преси. - 2-е вид. - Мюнхен, 1989-1990. В загальних рисах автору вдалося проаналізувати періодичні видання, які виходили протягом 19051914 років в Російській імперії. Робота А. Животка давала цілісне уявлення про історію української преси з часу її становлення до ХХ ст. Для вивчення преси, національно-культурного руху важливе значення мали також публікації Ю. Тищенка-Сірого, Ю. Шевельова, лекції з української культури під редакцією Д. Антоновича Тищенко-Сірий Ю. Перші Наддніпрянські українські масові політичні газети: 1909 - 1912. - Нью-Йорк, 1952; Шевельов Ю. Українська мова в першій половині XX ст. (1900-1941). Стан і статус. - Нью-Йорк, 1987; Украинская культура. Курс лекцій / за ред. Д.Антоновича./2-е вид.-К.,1993 р. .

Четвертий етап історичних досліджень з проблем національно-культурного руху розпочався під впливом кардинальних змін у суспільно-політичному житті країни, зокрема, розпадом у 1991 р. СРСР і проголошенням незалежності України. Саме в цей час з'явилися узагальнюючі праці, присвячені національно-культурному рухові, національному відродженню. Передусім необхідно виділити колективну монографію “Українське питання” в Російській імперії. Кінець ХІХ - поч. ХХ ст.” “Українське питання” в Російській імперії. Кінець ХІХ - поч. ХХ ст.: У 3-х ч./ Кол. моногр. - К., 1999.. На основі різноманітних архівних матеріалів та першоджерел було зроблено всебічний аналіз становища українців в Російській імперії. Крім цього, варто виділити наукові розробки Г. Касьянова, Я. Грицака Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі XIX-XX ст.: соціально-політичний портрет. - К., 1993; Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації XIX-XX ст. - К., 1996.. Заслуговують на увагу наступні висновки авторів: українська нація залишалася аграрною і відсталою, політичний провід залишався в руках нечисленної національної інтелігенції, зосередженої в російськомовних містах України, сільська інтелігенція не відгороджувалася від процесів національного відродження, співпрацювала з міською, проте, була розпорошеною.

Закордонні автори І. Лисяк-Рудницький, Р. Шпорлюк, П. Магочий, Б. Кравченко, та інші Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: В 2 т. - К.: Основи, 1994; Шпорлюк Р. Українське національне відродження в контексті європейської історії кінця XVIII-початку XX ст. //Україна: Наука і культура. - К., 1991. - Вип. 25. - С. 159-168; Магочий П. Українське національне відродження. Нова аналітична структура //Український історичний журнал. - 1991. - № 3. - С. 97-107; Семчишин М. Тисяча років українській культурі. - 2-е вид. - К., 1993; Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні XX ст. - К., 1997. розробляли класифікацію, загальні питання національного руху та процесу національно-культурного відродження ХІХ ХХ століття.

Національний рух українців розглянуто в працях В. Меші, Н. Дорощук, та чисельних публікаціях В. Сарбея Меша В.Г. Українське національне відродження 1905-1914 рр. (Історіографія проблеми): Автореф. дис. канд. істор. наук: 07.00.01. Донецьк, 1995; Дорощук Н.О. Український культурно-національний рух у Російській імперії (кінець XIX-початок XX ст.): Автореф. дис. канд. істор. наук: 07.00.01. - К., 1996; Сарбей В.Г. Історико-географічні регіони України в процесі національного відродження XIX-початку XX ст. //Адміністративно-територіальний устрій України крізь призму інтересів регіонів та держави. Тези Всеукр. конф. - Харків. - С. 125-126; Сарбей В.Г. Становлення і консолідація нації та піднесення національного руху на Україні в другій половині XIX ст. //Український історичний журнал. - 1991. - № 5. - С. 3-16.. Авторами було проаналізовано широке коло історичних публікацій та вивчено великий фактичний матеріал про національний рух в Україні кінця ХІХ - поч. ХХ ст.

Національно-культурний рух початку ХХ ст. розглянуто в дисертації А. Мисечко та наукових статтях В. Кравченка та В. Головченка Мисечко А.І. Український культурно-освітній рух на Півдні України (1900-1914 рр.): Автореф. канд. істор. наук: 07.00.01. - Одеса, 1999; Кравченко В. Український національний рух у Харкові ХІХ - початку ХХ ст. //Слово і час. - 1993. - № 10. - с. 14-20; Головченко В. Український національно-культурний рух у Харкові напередодні й під час Першої світової війни //Березіль. - 1995. № 9-10. - С. 154-159.. Автори зосередили свою увагу на особливостях протікання цього руху на Півдні України та на Харківщині.

Торкаючись такої складової національно-культурного руху як боротьба за українізацію школи, слід виділити насамперед роботи І. Зайченка, В. Кравця, нариси за редакцією О. Сухомлинського Зайченко І.В. Проблеми української національної школи в пресі друг. половини XIX-поч. XX ст.: Автореф. дис. докт. пед. наук: 13.00.01. - К., 1996; Кравець В.П. Історія української школи і педагогіки: Курс лекцій: Навч. посіб. для студентів педагогічних вузів. - Тернопіль, 1994; Нариси українського шкільництва (1905-1933). Навч. посіб. /За ред. О.В. Сухомлинського. - К., 1996..

Просвітницький рух Наддніпрянщини початку XX століття висвітлено в наукових дослідженнях та окремих публікаціях О. Цапка, Н. Копиленка, С. Білоконя, О. Лігастової, Т. Новохатька, С. Зворського Цапко О.М. Діяльність товариства "Просвіта" в Україні (1891-1914 рр.). Автореф. дис. канд. істор. нак: 07.00.01. - К., 1998; Цапко О.М. Політична спрямованість діяльності "Просвіт" наприкінці XIX-початку XX ст. // Нова політика. - 1998. - № 5. - С. 912; Копиленко Н. Київська "Просвіта" 1906-1910 //Дивослово. - 1994. - № 1. - С. 54-57; Білокінь С., Лігастова О. Новий храм на руїнах //Людина і світ. - 1992. - № 3. - С. 12-19; Новохатько Т. Миколаївська "Просвіта" та її знання в розвитку української художньої культури краю// Культура України: історія та сучасність. Республ. наук.-теорет. конф. 26-28 жовтня 1992 р. Тези допов. - Харків, 1992. - С. 213-214; Зворський С. Л. Бібліотека київської "Просвіти" (1906-1910) //Історія бібліотечної справи в Україні. - К., 1997. - Вип. 2. - С. 51-69.. Даними роботами зроблено значний крок у всебічному вивченні діяльності "Просвіт" Наддніпрянщини; введено до наукового обігу багатий фактичний матеріал; уточнена їх роль в українському відродженні.

В публікаціях М. Романюка, М. Нечиталюка, І. Крупського було розглянуто найрізноманітніші питання методології вивчення преси, накреслено ті болючі проблеми, які вимагають наукового вирішення Романюк М. Українська історико-журналістська наука на порозі XXI ст. //Українська періодика: Історія та сучасність / Доп. та повід. шостої Всеукр. наук.-теорет. конф. 11-13 травня 2000 р.; За ред. М.М. Романюка. - Львів, 2000. - С. 9-41; Романюк М.М. Історія української преси: проблеми періодизації // Збірник праць науково-дослідного центру періодики. - Львів, 1993. - Вип. 1. - С. 6-14; Романюк М.М. Українське пресознавство на порозі XXІ століття. - Львів, 2000; Нечиталюк М. Ф. Методологічні проблеми історико-журналістських досліджень //Українська журналістика: історія і сучасність /Тези наук.-дослід. конф. 9-10 грудня 1993 р. - Львів, 1993. - С. 17-22; Нечиталюк М. Ф. "Білі плями" у вивченні історії дожовтневої української журналістики //Українська журналістика і національне відродження / Зб. наук. паць. - К., 1992. - С. 33-38; Крупський І.В. Проблеми "білих плям" в історії української журналістики третього періоду національно-культурного відродження (кін. XIX- 20 рр. XX ст.) //Українська журналістика і національне відродження / Зб. наук. праць. - К., 1992. - С. 39-46..

Пресу як важливе джерело національно-визвольних змагань другої половини XIX початку XX століття досліджено в монографії та докторській дисертації І. Крупського Крупський І.В. Преса як джерело досліджень національно-визвольних змагань за українську державність друг. пол. XIX- пер. пол. XX ст. Автореф. дис. д-ра істор. наук: 07.00.01. - К., 1996. - 31; Крупський І.В. Національно-патріотична журналістика України (Друга пол. XIX-перша чверть XX ст.). - Львів, 1995.. Автор ґрунтовно проаналізував розвиток преси у різних регіонах України, включно з Галичиною, Закарпаттям і Буковиною.

В подальшому матеріал, який надрукований переважно у формі наукових статей, можна розділити на два напрямки: вивчення окремих видань та дослідження діяльності журналістів у різних виданнях. По першому напрямку слід відзначити статті М. Тимошик, С. Абросимової, Т. Ковальської Тимошик М.С. Тема національного відродження на сторінках журналу "Украинская жизнь" (1912-1917) // Українська періодика: історія і сучасність. - Львів, 1993. - С. 128-132; Амбросимова С., Ковальська Т. Часопис "Дніпрові хвилі" (1910-1913) // Українська періодика: історія і сучасність. - Львів, 1994. - С. 32-34.. По другому - О. Сидоренка, О. Лупейка, М. Осадчого та інших, а також випуски збірників "Українська журналістика в іменах" Сидоренко О.М.С. Грушевський і розвиток національної преси у Східній Україні // Наука і суспільство. - 1993. - № 5-6. - С. 15-18; Лупейко О. Брати мої, враги мої! (М. Шаповал і українофіли) //Слово і час. - 1994. - № 9-10. - С. 28-32; Осадчий М. Микола Міхновський - журналіст // Українська журналістика: генезис і сучасні проблеми //Вісник ЛДУ. - Львів, 1992. - вип. 17. - С. 63-67; Українська журналістика в іменах. - Львів, 1994-1997. - Вип. 1-4..

В цілому слід зазначити, що лише останній період привів до ґрунтовних зрушень у вивченні національно-культурного руху та української періодики, але це лише початок глибоких наукових досліджень. Ще багато проблем, особливо з історії преси залишаються відкритими і чекають на своїх дослідників.

Для написання даної роботи були використані опубліковані і неопубліковані джерела:

Першою групою джерел є законодавчі акти Державної Думи, розпорядження і накази Київського і Харківського навчальних округів Міністерства освіти, статистико-бібліографічні звіти Головного управління у справах друку, доповіді і постанови земств, праці Всеросійських з'їздів з питань розвитку народної освіти, бібліотечної справи, просвітньо-економічної роботи.

Ці документи дали можливість з'ясувати позиції різних політичних сил парламенту щодо "українського питання", політику уряду, органів самоврядування у сфері народної освіти, видавничої справи, просвітньої діяльності, загальну картину становища преси, книгодрукування.

Важливим джерелом були матеріали, вміщені у збірниках "За сто літ", "Національні процеси в Україні: історія і сучасність" тощо. Вони передусім дають уявлення про політичну та громадську діяльність тих українських діячів, які були в авангарді національного життя.

Другу групу джерел становлять архівні матеріали, які зберігаються у Центральному державному історичному архіві України (ЦДІАУ) у м. Києві, Інституті рукописів Національної Академії Наук України. У ЦДІАУ були опрацьовані наступні фонди: Київського губернського жандармського управління (далі ГЖУ) (ф. № 274), Херсонського ГЖУ (ф. № 268), Подільського ГЖУ (ф. № 301), Полтавського ГЖУ (ф. № 320), Катеринославського ГЖУ (ф. № 313), Харківського ГЖУ (ф. № 336), Чернігівського ГЖУ (ф. № 1439), а також фонди Київського охоронного відділення (ф. № 275), Полтавського охоронного відділення (ф. № 321), Південно-західного охоронного відділення (ф. № 276). Важливе значення мало використання фонду Київського тимчасового комітету у справах друку (ф. № 295). В Інституті рукописів НАН України було опрацьовано фонди українських просвітніх діячів: Є. Чикаленка (ф. № 226), Б. Грінченка (ф. № 114), М. Грушевського (ф. № 12), подружжя С. і О. Русових (ф. № 10), М. Аркаса (ф. № 1). З документальних матеріалів Харківського державного архіву (ХОДА) було вивчено фонди: Канцелярії Харківського губернатора (ф. № 3), Харківського губернського у справах спілок та союзів присутствія (ф. № 29), Управи харківського поліцмейстера (ф. № 52), Харківського товариства грамотності (ф. № 200), Харківського товариства ім. Г. Квітки-Основ'яненка (ф. № 488), особистий фонд української просвітительки Х. Алчевської (ф. № 969). Опрацьовані документи дали цінні відомості про стан процесу українського відродження: поширеність українських ідей серед населення, склад учасників національного руху, засоби і методи їх діяльності, зв'язки в межах Російської імперії та з Галичиною. Крім цього, документи Київського комітету у справах друку дали важливу інформацію про стан україномовної періодики, її ідеологічну спрямованість тощо.

Третю групу джерел складали матеріали преси. Було вивчено всю україномовну та двомовну (російсько-українську) пресу, яка виходила протягом 1907-1914 рр. Серед російськомовної преси було досліджено такі видання: "Новое время", "Для народного учителя", "Учитель и школа" та інші. Ці джерела дали досить різнобічну інформацію про національно-культурний рух відродження, ставлення до нього владних органів та російської громадськості.

Четверту групу джерел становить мемуарна література Дорошенко Д. Мої спомини про давнє минуле. 1901-1914. - Вінніпег, 1949; Чикаленко Є. Спогади (1861-1907). - Нью-Йорк, 1955; Тищенко Ю. (Сірий Ю.). З моїх зустрічей. (Спогади) // Пам'ять століть. - 1997. - № 6. - С. 35-100; Стебницький П. (Смуток П.) Поміж двох революцій. Нариси політичного життя за доби 1907-1918. - К., 1918; Лівицька М. На грані двох епох. - Нью-Йорк, 1972.. Вона несла інформацію, яка, хоч і має суб'єктивний характер, проте, як правило, не завжди прослідковується за іншими джерелами.

Загалом джерельна база є цілком достовірна й достатня для розкриття теми.

Другий розділ - "Проблеми українського освітнього руху і преса". У розділі охарактеризоване становище, що склалося в українському суспільстві після революційних подій 1905-1907 рр. у справі боротьби за українізацію освітньої системи. Звертається увага на те, що революційні події не привели до суттєвих зрушень у справі українізації школи. Перед українським суспільством постав ряд важливих завдань у справі підготовки широкої громадської думки для досягнення поставленої мети, зламу опору з боку владних структур, антиукраїнських політичних сил.

Розуміючи складність становища, українська громадськість, вчителі, студенти, працівники преси доклали чимало зусиль для покращення ситуації. Завдяки їх взаємодії було вироблено цілий комплекс аргументів на користь українізації освіти, частина яких і сьогодні зберігає свою актуальність.

Поряд з цим, в суспільстві та пресі розроблялися можливі шляхи українізації освіти. Оптимальним вважався шлях "зверху" (вища школа) і "знизу" (початкова школа) з поступовим переходом до середньої ланки. Цей шлях відповідав стану освітнього руху, який найбільш активним був серед вчителів початкової школи та студентства, носив демократичний характер. В той же час залишалися досить слабкими організаційні форми освітнього руху, так і не було створено єдиної структури на всеукраїнському рівні, давалися взнаки поміркованість і полохливість частини його представників, нерівномірність активності по губерніям тощо. Найбільш помітним рух за українізацію школи був на Полтавщині, Київщині, Поділлі, найменше - в Таврійській губернії. Не залишалася поза увагою громадськості та преси проблема демократизації освіти, підвищення соціального статусу вчителя.

Проводячи систематичну агітаційну роботу, освітяни та працівники преси пропагували засоби і методи, які могли покращити існуюче становище. Це, зокрема, відстоювання інтересів через депутатів Державної Думи, читання науково-педагогічних доповідей на вчительських з'їздах різних рівнів, просвітницька робота в земствах, виступи та поширення українознавчої літератури на вчительських курсах, випуск книг та публікація різноманітного матеріалу в пресі. Велика увага приділялася національному вихованню в родині.

Проблеми розвитку освіти розглядалися на сторінках усіх періодичних видань незалежно від їх ідеологічної орієнтації. Найбільш помітну роль у розвитку освітнього руху відіграли такі видання, як журнали "Світло", "Літературно-науковий вісник", "Український студент", газета "Рада".

Слід підкреслити тісний взаємозв'язок освітнього руху з пресою. З середовища свідомого вчительства, студентства черпала свою силу україномовна публіцистика. Боротьба національно свідомої громадськості в царині освіти завжди відбивалася в пресі. У той же час преса відіграла помітну організуючу, активізуючу роль у справі українізації та демократизації освіти.

У третьому розділі - "Українська видавнича справа і преса" - визначено, що умови, в яких розвивалося вітчизняне книговидавництво та преса, залишалися несприятливими, проте зберігалася можливість для їх легального функціонування. Складність ситуації пояснювалася тим, що проводився потужний, переважно адміністративний тиск з боку владних структур на видавничі колективи та працівників преси. До того ж низький рівень національної свідомості українців не сприяв поширенню української книги та газети.

Незважаючи на такі умови, протягом зазначеного періоду відбувалося невпинне зростання ролі українського друкованого слова, що яскраво виявилося в кількісному та якісному зростанні випуску книг та періодичних видань, поширенні практики двомовності преси, розширенні всієї видавничої інфраструктури. Видавничий рух концентрувався переважно в Києві, де була зосереджена більшість видавництв і редакцій часописів. Відчувався зв'язок видавничого руху із галицькими землями, нерівномірність його впливу по губерніях. Найбільш поширеним українське слово було в Полтавській, Київській, Подільській губерніях, а найменше у Таврійській. Видання поширювалися переважно серед інтелігенції, селян, шкільної молоді, студентів. Все це помітно впливало на розвиток преси і детально відображалося на її сторінках.

З ідеологічної точки зору видавничий рух розвивався в трьох напрямках: соціал-демократичному, націонал-радикальному і ліберально-демократичному при домінуванні останнього. Саме преса останнього напрямку і особливо газета "Рада", тижневики "Дніпрові хвилі", "Маяк", журнали "Літературно-науковий вісник", "Украинская жизнь" найбільш повно висвітлювали різноманітні питання розвитку преси та книговидавництва, а також зробили вагомий внесок у розвиток національно-культурного руху.

Українська громадськість та діячі преси цілком слушно відводили надзвичайно важливу роль друкованому слову в процесі націєтворення. Преса і книжка виконували цілий ряд вкрай необхідних функцій ідеологічного, комунікативного, виховного, просвітницького характерів. Робота працівників преси сприяла подальшому розвитку видавничої справи, активізації національно-культурного руху в Україні.

Розуміючи велику роль друкованого слова, працівники преси доклали чимало зусиль з метою сприяти розвитку книговидавництва та преси. Аналізувалися існуючі недоліки, які були пов'язані з суто професійною та організаційною діяльністю, станом читацької аудиторії, складними умовами тиску з боку влади. Поряд з цим пропагувалися різноманітні шляхи подолання цих проблем, частина яких зберігає своє значення і в сьогоднішніх умовах.

Четвертий розділ - "Просвіта” просвітній рух і українська преса". У розділі відзначено наявність несприятливих факторів для розвитку просвітнього руху, передусім через урядовий тиск та низький рівень національної свідомості та освіти, матеріального становища українців.

Просвітній рух мав різнобічні форми: великі, середні та дрібні громади й установи, з різними організаційними можливостями. Він розвивався переважно “знизу” завдяки зусиллям дрібної та частково середньої інтелігенції села та міста, при помітній участі у ньому селян, рідше робітників. Найбільш помітні успіхи фіксувалися в роботі тих громад, які були тісніше пов'язані з народом.

Працівники просвітніх громад і установ використовували різноманітні засоби та методи діяльності, які в кінцевому результаті сприяли відродженню національної свідомості українців, розвитку освіти, мови, культури. Вивчені матеріали дозволяють прийти до висновку про нерівномірності протікання просвітнього руху по українських губерніях. Найбільш помітним він був на Київщині, Полтавщині, Катеринославщині та Поділлі, найменш - у Таврійській губернії. Діяльність представників просвітнього руху була тісно взаємозв'язана із пресою. Практично всі кроки просвітян висвітлювалися на шпальтах періодичних видань. Чимало діячів просвітнього руху долучалися до роботи україномовної преси, були в рядах її засновників та активних діячів.

У висновках підведені підсумки дослідження. Протягом 19071914 років складалися умови, коли український національно-культурний рух міг розвиватися в легальних умовах. Проте, ці умови не можна вважати сприятливими, бо існуюча влада аж ні як не відмовилася від спроб придушити український рух, мова йшла скоріше про зміну методів боротьби проти нього. Тепер не стільки заборонялася національно-культурна робота, скільки створювалися несприятливі економічні умови, здійснювався, передусім, адміністративний тиск.

Розглядаючи національно-культурний рух як комплексне явище необхідно зазначити, що він мав природній демократичний характер, розвиваючись у соціальному середовищі дрібної інтелігенції села та міста, частково селянства, молоді старшого шкільного віку та студентства. У незначній кількості в цей рух втягувалися робітники, передусім ті, які мали родинний зв'язок із селом. В той же час, національно-культурний рух майже не зачепив представників промислової буржуазії, що робило його фінансово слабким, і, в кінцевому етапі негативно впливало на пробудження національної свідомості українського народу.

Величезна роль культурного чинника і в той же час слабкість економічної основи українського руху, обмеженість у політичній діяльності, говорять про те, що ключовим фактором формування української нації виступала культура.

Українська інтелігенція використовувала різноманітні засоби і методи пропаганди національної ідеї, наполегливо шукала різноманітні шляхи, які б покращили процес національного усвідомлення. Безперечним фактом було те, що інтенсивність національно-культурного руху була неоднаковою у різних регіонах України. Передусім, виділялася Київщина, Полтавщина, Поділля і, навпаки, найменше український рух спостерігався в Таврії. Незаперечним був зв'язок українського руху в Наддніпрянщині з Галичиною.

Характер проблем, які стояли перед освітнім, видавничим та просвітнім рухами свідчив про те, що не зважаючи на досить помітний ривок у їх розвитку ще досить велика частина українців була національно несвідомою, або мала “провінційно-локальну”, амбівалентну самосвідомість.

Помітний розвиток національно-культурного руху українців досить повно відбився на сторінках періодичних видань. Ідеологічний поділ українського суспільства на три напрямки: соціал-демократичний (“лівий”), націонал-радикальний (“правий”) і ліберально-демократичний (“центристський” або “поступовий”) майже повністю віддзеркалювався у пресі. Представники преси ліберально-демократичного напрямку найбільш повно висвітлювали розвиток національно-культурного руху.

З іншого боку працівники періодичних видань постійно намагалися активізувати розвиток національно-культурного руху, як шляхом надання на сторінках преси місця для публікацій матеріалів авторами яких були представники цього руху, так і шляхом редакторських виступів тощо. Преса виступала тим важливим комунікативним чинником, без якого важко уявити процес націогенезу. Вона відігравала різноманітну, переважно просвітницьку роль, у чому була нагальна потреба, враховуючи тогочасний стан українського суспільства.

Основні положення і висновки дисертації викладені автором в таких публікаціях