Український національний рух в контексті визвольної боротьби народів Центрально-Східної Європи (кін. ХІХ ст. – 1920 р.): компаративний аналіз

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗАПОРІЗЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

УДК: 94 (477+43) “18/19”: 329.7 (477)

Український національний рух в контексті визвольної боротьби народів Центрально-Східної Європи (кін. ХІХ ст. - 1920 р.): компаративний аналіз

07.00.01 - Історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Винарчук Тетяна Валеріївна

Запоріжжя 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі новітньої історії України Запорізького державного університету Міністерства освіти і науки України.

Захист відбудеться “10” січня 2003 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К17.051.01 по захисту дисертацій у Запорізькому державному університеті (адреса 69063, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корпус V, ауд. 327).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Запорізького державного університету за адресою: 69063, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корпус ІІ.

Автореферат розісланий “10” грудня 2002р.

АНОТАЦІЯ

Винарчук Т.В. Український національний рух в контексті визвольної боротьби народів Центрально-Східної Європи (кін. XIX ст. - 1920 р.): компаративний аналіз. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - Історія України. - Запорізький державний університет, Запоріжжя, 2002.

Дисертація присвячена дослідженню національного руху українців та державотворчих процесів у контексті визвольної боротьби народів Центрально-Східної Європи наприкінці XIX - на початку XX ст. Проведено компаративний аналіз соціально-економічних, політичних передумов боротьби за відродження державності українців та поневолених народів центрально-східноєвропейського регіону. Порівняна державотворча діяльність національного проводу українців з діяльністю національної еліти народів Центрально-Східної Європи. Охарактеризовані політичні та міжнародні фактори, які впливали на визвольну боротьбу українців та інших досліджуваних народів.

Ключові слова: національний рух, визвольна боротьба, Центрально-Східна Європа, національна еліта, федералізм, самостійництво.

АННОТАЦИЯ

Винарчук Т.В. Украинское национальное движение в контексте освободительной борьбы народов Центрально-Восточной Европы (кон. XIX в. - 1920г.): компаративный анализ. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - История Украины. - Запорожский государственный университет, Запорожье, 2002.

Диссертация посвящена исследованию национального движения украинцев в контексте освободительной борьбы народов Центрально-Восточной Европы в конце XIX - в начале XX в.

В начале XX ст. украинцы, как и поляки, чехи, литовцы, латыши, эстонцы, финны, не имели собственной государственности. Денационализация проводилась царской империей в отношении не только украинцев, а также поляков, литовцев, латышей, эстонцев. Однако насильственное насаждение русской культуры способствовало формированию в среде польской, латышской, литовской, эстонской интеллектуальной элиты осознания отличия их культуры от русской и развитию национальной идентичности. Оппозиционное отношение украинской элиты к России было менее выражено, что частично можно объяснить неоднозначностью самого процесса присоединения Украины к России и этнической близости украинцев и русских.

По социальному составу украинцы, как литовцы, латыши и эстонцы были представлены, главным образом, крестьянством, а их элита состояла в основном из интеллигенции. Это дает основание предположить, что социальные характеристики украинской элиты не были основной причиной поражения Украинской революции.

Направления и темпы экономического развития украинских земель в составе Российской империи в сравнении с другими народами Центральной и Восточной Европы соответствовали общим тенденциям капитализации и модернизации социально-экономических отношений. Компаративный анализ показывает, что возрождение украинской государственности имело достаточную экономическую базу.

Преобразование государства на принципах федерализма или автономизма и расширение национальных прав были основными требованиями не только в освободительных программах украинцев. Но украинская элита будущее Украины видела в составе федерации социалистических республик, а провозглашение независимости принимала как вынужденный внешними обстоятельствами факт. В отличие от них, национальные лидеры других народов Центральной и Восточной Европы считали достижение автономии одним из этапов возрождения независимости и при благоприятных условиях переориентировались на создание независимого национального государства. Эти отличия украинской освободительной концепции сформировались под влиянием социалистической теории в интерпретации украинских деятелей XIX в. и российской социал-демократии, что объясняет пассивность украинской элиты в борьбе за возрождение государственности.

Украинские социалисты связывали национальное угнетение с социальным - по их мнению украинцы состоят только из крестьянства, угнетаемого буржуазией и помещиками, которые в большинстве были инонациональными. Потому вести борьбу вместе с другими народами необходимо против угнетения социального. При условии победы социализма национальные вопросы решатся автоматически. Кроме того, негативно оценивалось акцентирование на создании государства, в котором усматривался механизм обеспечения угнетения. Это объясняет нерешительность лидеров Центральной Рады в реализации функций государственной власти. В отличие от других народов исследуемого региона, украинскими лидерами мало уделялось внимания агитационной разъяснительной работе. Центральная Рада не решалась на создание национальной армии, структур государственной власти. Социалистические убеждения не позволяли ей привлечь к процессу создания государства все слои населения, в том числе буржуазию и помещиков, что привело к расколу нации. Национальная власть теряла авторитет и контроль над населением Украины.

Сравнение внешнеполитических условий освободительной борьбы украинцев с другими народами Центральной и Восточной Европы показывает, что они были скорее благоприятными для возрождения государственности для всех народов. Но украинская элита длительное время сознательно отказывалась от активной дипломатической деятельности, ибо считала себя неправомерной вступать во внешнеполитические контакты. К тому же, по мнению лидеров Центральной Рады, дипломатические связи с правительствами враждующих государств и принятие помощи обяжет их продолжать принимать участие в войне.

Компаративный анализ социально-экономического, политического уровня развития украинцев, поляков, чехов, финнов, литовцев, латышей и эстонцев накануне Первой мировой войны показывает, что для возрождения государственности украинцы имели необходимый минимум условий и не отличались в этом отношении от других названных народов. Но реализовать эти возможности, кроме всего прочего, не дали социалистические убеждения лидеров освободительного движения украинцев. Украинская революция потерпела поражение.

Ключевые слова: национальное движение, освободительная борьба, Центрально-Восточная Европа, национальная элита, федерализм, независимость.

SUMMARY

Vinarchuk T.V. The Ukrainian national movement in a context of a struggle of liberation of peoples of East Central Europe (the end of XIX cen. - 1920 years): the comparative analyze. - Manuscript.

The dissertation on competition of a scientific degree of the candidate of historical sciences on a specialty 07.00.01 - The history of Ukraine. - Zaporozhye state university, Zaporozhye, 2002.

The dissertation is devoted to the research of the Ukrainian national movement of the process of the state revival in a context of struggle of liberation of peoples of East Central Europe. In the end XIX - in the beginning XX cen. is carried out the comparative analyze of socio economic, political conditions of struggle for Ukrainian state revival and other dependent peoples of East Central Europe. The activity of the Ukrainian elite in process of creation of the state is characterized in comparison with activity of elite of the peoples East Central Europe. The political and international factors which influenced on struggle of liberation of Ukrainians and other researched peoples are characterized.

Key words: national movement, struggle of liberation, East Central Europe, national elite, federation, independence.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. В останні десятиліття поглибились євроінтеграційні процеси, активну участь у яких бере Україна. Суспільство чекає обґрунтування європейського вибору історичною наукою. Адже саме історія тісно пов'язала долю українців з долею інших народів світу, зокрема сусідніх народів Центрально-Східної Європи - поляків, чехів, білорусів, литовців, латишів та естонців. Перераховані народи, як і українці, у свій час втратили незалежність і входили до складу європейських імперій. Імперська політика викликала їхнє незадоволення, внаслідок чого серед українців та інших народів Центрально-Східної Європи розгорнулась визвольна боротьба, метою якої було створення власної суверенної держави.

В дослідженнях історії визвольної боротьби розширення пізнавальних можливостей відбувається не лише завдяки залученню нових різнотипних джерельних матеріалів і використанню допоміжних історичних дисциплін. Моральну застарілість деяких історичних досліджень, окрім джерельної бази, визначають також методологічні підходи. З іншого боку, нові, цікаві результати може дати використання сучасних методів наукового дослідження, до яких відноситься компаративний.

Не дивлячись на відчутну активізацію дослідницької діяльності українських істориків і посилення інтересу до порівняльних досліджень вітчизняної історії й історії народів Центрально-Східної Європи, розробок у даному методологічному напрямку ще дуже мало. Дисертант пропонує дослідити український визвольний рух кінця ХІХ - початку ХХ ст. у контексті визвольних процесів народів Центрально-Східної Європи за допомогою компаративного аналізу.

Зв'язки з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана відповідно до планів науково-дослідницької роботи Запорізького державного університету в рамках теми “Українське державотворення в контексті європейського національного відродження ХІХ - початку ХХ ст. ст.” (номер держреєстрації № 0100У001734).

Об'єктом дисертаційного дослідження є суспільно-політичні процеси в Україні наприкінці ХІХ ст. - 1920 р.

Предметом дослідження визначено національно-визвольний рух українського народу наприкінці ХІХ ст. - 1920 р. у порівнянні з визвольною боротьбою інших народів Центрально-Східної Європи.

Хронологічні межі дослідження визначаються періодом від кінця ХІХ ст. до 1920 р. і включають найбільш активний період державотворення України, який почався у 1917 р. Упродовж означеного періоду український народ мав можливість у повній мірі проявити себе на ниві відродження державності. Саме в цей час були закладені основні принципи державотворення українців, що почали реалізовуватись в ході Української революції, а припинились у 1920 р.

Територіальні межі дисертаційного дослідження включають передусім Україну, землі якої у досліджуваний період були під владою Російської та Австро-Угорської імперій. Для порівняльного аналізу державотворення українців обрано країни, у яких відбувались подібні процеси: Чехія, Польща, Литва, Латвія, Естонія, Фінляндія. Названі країни є частиною історичного регіону Центрально-Східної Європи, до якого історики відносять території від Лаби та Одри на Заході до Дону на Сході, між Балтійським та Середземним морями. Виділення цих країн в окремий регіон має історичне, географічне та політичне підґрунтя. Так, до Першої світової війни території народів цього регіону входили до складу великих європейських імперій - Росії, Австро-Угорщини та Німеччини, а з початком Першої світової у регіоні поширилась національно-визвольна боротьба та розгорнулись процеси державотворення поневолених народів. Проте автор, враховуючи вимоги до визначених меж обсягу дисертації, виключив з дослідження країни, які на початок Першої світової війни вже мали свою державність, тобто ті народи, які не відповідали критеріям предмету дослідження. Обрані для порівняння народи представляють різні типи розвитку процесу боротьби за визволення, які мають і загальні, і особливі, специфічні риси. Слід відзначити, що незважаючи на те, що термін Центрально-Східна Європа, або Центральна та Східна Європа, чи центрально-східноєвропейський регіон в історіографії використовується часто, визначення його меж залишається предметом дискусій науковців, тому в даному дисертаційному дослідженні він має скоріше умовний характер.

Мета дослідження - провести компаративний аналіз процесу та результатів державотворчої діяльності українського та інших народів регіону Центрально-Східної Європи наприкінці XIX ст. - 1920 р.

Для досягнення означеної мети дисертаційного дослідження було визначено наступні науково-дослідницькі завдання: 1) порівняти політичний статус та умови культурного розвитку українців у Російській імперії та Австро-Угорщині з іншими залежними народами Центрально-Східної Європи; 2) охарактеризувати соціально-економічний рівень розвитку українців у Російській імперії та Австро-Угорщині у порівнянні з іншими народами Центрально-Східної Європи; 3) окреслити особливості формування українського національного руху на тлі національних рухів народів Центрально-Східної Європи; 4) охарактеризувати специфіку державотворення українців у контексті національно-визвольної боротьби народів Центрально-Східної Європи; 5) на основі компаративного аналізу визначити спільні риси та особливості політичних концепцій українського національно-визвольного руху у порівнянні з національними ідеологіями інших центрально-східноєвропейських народів; 6) дослідити вплив на розвиток визвольної боротьби зовнішньополітичних факторів, визначити особливості та міру залежності від зовнішньополітичної ситуації результатів визвольної боротьби українського та інших народів Центрально-Східної Європи; 7) у світлі проведеного порівняльного аналізу охарактеризувати підсумки визвольної боротьби та державотворення українців, порівнявши їх з наслідками відповідних процесів в країнах Центральної та Східної Європи.

Наукова новизна дослідження визначається тим, що вперше українська національно-визвольна боротьба розглядається у контексті аналогічних процесів та явищ у країнах Центрально-Східної Європи. Зокрема, вперше було проведено порівняльний аналіз соціальної структури українського та інших народів Центрально-Східної Європи, як основи формування національно-визвольного руху. Зроблено уточнення у визначенні рівня економічного розвитку України у порівнянні з відповідними показниками країн окресленого регіону, як бази для майбутнього державотворення. Вперше проаналізована асиміляційна політика уряду імперії відносно українців і характер її впливу на український національний рух у співставленні з національною політикою відносно інших народів Центрально-Східної Європи. Визначена специфіка національно-політичних вимог українців в контексті визвольних програм інших народів центрально-східноєвропейського регіону, окреслені фактори, що впливали на їх еволюцію. Розвинено дослідження впливу зовнішньополітичних умов на результати українського державотворення, в порівнянні з відповідними процесами інших народів Центрально-Східної Європи. Доповнена характеристика державотворчої діяльності української еліти, її ролі як проводу національно-визвольної боротьби у порівнянні з діяльністю еліт інших народів досліджуваного регіону. В контексті історії визвольної боротьби народів Центрально-Східної Європи зроблена спроба визначити результати українського державотворення.

Практичне значення дослідження визначається актуальністю теми та її новизною. Матеріали та результати дисертації можуть бути використані при складанні загальних та спеціальних курсів із новітньої історії України, у наукових дослідженнях періоду Української революції. Робота стане в нагоді дослідникам-компаративістам та науковцям, які працюють над створенням узагальнюючих праць з історії країни.

Апробація дослідження. Основні положення й висновки дисертації знайшли відображення у 4-х наукових статтях автора у фахових наукових виданнях, були викладені на Всеукраїнській науково-теоретичній конференції, присвяченій 10-річчю незалежності України (Запоріжжя, 31 травня 2001 р.), а також обговорювались на засіданнях кафедри новітньої історії України Запорізького державного університету.

Достовірність результатів дослідження забезпечена комплексом документів і матеріалів, а також обраними методами дослідницької роботи.

Структура дисертації визначена метою та завданням дисертаційного дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, десяти підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Обсяг дисертації - 192с., список джерел та літератури нараховує 283 найменування.

українець імперія національний

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність і наукова новизна роботи, визначені хронологічні та територіальні межі, окреслені мета, завдання, об'єкт, предмет дослідження, теоретичне та практичне значення дисертації.

У І розділі - “Історіографія, джерельна база та теоретичні засади дослідження” розглядається стан наукової розробки проблеми, подається огляд джерел, а також розкриваються основні методи дослідження.

У підрозділі 1.1. “Компаративний аналіз та його місце в методології дослідження” характеризуються основні теоретичні підстави й методи дослідницької роботи, обрані відповідно визначеній меті та поставленим завданням дослідження.

Сучасні фахівці з методології наукових досліджень використовують термін компаративні, як синонім порівняльні дослідження. Терміни компаративний, компаративістика походять від латинського слова comparativus - порівняльний. Досить часто сучасні філологи, історики, юристи не протиставляють ці два терміни. Авторитетний англомовний вебстеровський словник дає загальне визначення слову компаративний - порівняння з метою визначення подібності або неподібності двох або більше об'єктів.

Порівняння - це давно відомий метод наукового дослідження, який належить до групи спеціально-наукових методів. Він використовується також і в інших наукових галузях. Компаративний напрямок історичних досліджень почав формуватись одночасно з порівняльним правознавством та літературознавством. Фахівці з питань методології наукових досліджень підкреслюють, що компаративістика, порівняльний аналіз - це відносно молоді наукові напрямки. Проте все частіше науковці говорять про компаративізм, як окрему наукову галузь, яка спирається на порівняльний метод дослідження. Термін компаративний використовують для підкреслення характеру дослідження, у якому порівняння домінує серед усіх інших методів.

Видатний український історик М.С.Грушевський ще на початку ХХ ст. закликав істориків відійти від расового та національного егоцентризму в історичних дослідженнях. Він був переконаний, що огляд національної історії у контексті всесвітньої може надати більшої об'єктивності державної історії. Автор об'ємної, узагальнюючої книги “Європа: Історія” Н.Дейвіс наполягає на тому, що подібні узагальнюючі праці необхідні для більш повного та об'єктивного усвідомлення історичних явищ та процесів, суті історичних об'єктів. Англійський історик цілком слушно зауважив, що потреба в створенні узагальнюючих праць не зникне ніколи, оскільки разом із зміною “моди” змінюються також і “рамки” загальної історії, що у свою чергу потребує її перегляду. Розширення джерельної бази, поява нових методів наукового пошуку вимагають та дають можливість доповнювати і уточнювати роботу попередників.

Проведення компаративного аналізу та створення узагальнюючих праць можливе при наявності конкретно-тематичних досліджень та досліджень національної історії. Разом із тим, компаративні дослідження не зводяться до переказу фактів конкретно-тематичних, або регіональних досліджень. Адже мета порівняльного аналізу зовсім інша - вивчення загальних закономірностей розвитку, визначення загальних рис та аналогій історичних процесів і явищ, дослідження особливостей та відмінностей, специфічних рис, властивих даному історичному об'єкту.

Звичайно, що компаративний метод дослідження, як і всі інші, має певні обмеження та складності у використанні. Не викликає заперечення те, що зіставлення кількох історичних об'єктів вимагає від дослідника ретельного вивчення кожного з них. А це великі обсяги інформації, без ознайомлення з якими неможливо провести порівняльний аналіз. Крім того, компаративістам слід бути обережними, не впадати в надмірний схематизм та спрощення у своїх дослідженнях.

Відповідно обраній темі, визначеній меті роботи та поставленим завданням основним методом став компаративний (спеціально-науковий) метод дослідження. Проте досвід роботи істориків доводить, що дослідник у своєму науковому аналізі не обмежується якимось одним методом роботи. Кожному окремо поставленому завданню та етапу роботи відповідає свій, а нерідко декілька дослідницьких методів. Дисертант, прагнучи подолати обмеження компаративного методу, використовував інші відповідні методи роботи, а саме - історичний (у дослідженні динаміки розвитку національно-визвольного руху), логічний (у пошуках взаємозв'язків та впливу факторів розвитку національної свідомості), абстрагування (у визначенні та характеристиці національної еліти українців), системно-структурний та структурно-функціональний (при аналізі комплексу факторів, які впливали на розвиток подій визвольної боротьби українців), генетичний (в дослідженні еволюції національно-політичних програм визвольної боротьби). В дослідженні поставлених завдань автор дотримувався відповідних принципів наукового пізнання: об'єктивності, історизму, багатофакторності, всебічності, системності, світоглядного плюралізму, а у викладенні матеріалу - проблемно-хронологічного та регіонального принципів.

У підрозділі 1.2. “Огляд історіографії” викладена характеристика історіографії проблеми. Українські національні лідери ще на початку ХХ ст. зверталися до порівняння стану і динаміки визвольного українського руху з білоруським, польським, чеським рухами, намагаючись в першу чергу окреслити спільні напрямки розвитку. М.С.Грушевський на основі історичних фактів доводив належність українців до європейської культури. Д.Дорошенко у брошурі “Білоруси і їх національне питання” звертав увагу на подібність історичних процесів українського та білоруського народів. І.Мазепа, аналізуючи причини поразки української національної влади у боротьбі за державність України, порівнював рівень розвитку українців з іншими народами Російської імперії, включаючи білорусів, литовців, латишів, поляків. Д.Донцов наголошував на тому, що в українців та інших поневолених народів Центрально-Східної Європи відбувається єдиний процес, а саме національно-визвольний.

Радянськими науковцями, на відміну від зарубіжних, порівняльні дослідження історії Центрально-Східної Європи майже не проводилися. Компаративний напрямок дослідження історії національно-визвольних рухів народів центрально-східноєвропейського регіону почав формуватись ще після Першої світової війни. Поява нових державних утворень народів, що до того належали європейським імперіям, вимагала також свого історичного обґрунтування. Чеський історик М.Грох за допомогою порівняльного аналізу визвольних процесів народів Центрально-Східної Європи визначив фази національно-визвольної боротьби народів, що втратили свою незалежність.

Значний доробок у порівняльних дослідженнях історії країн Центрально-Східної Європи мають зарубіжні історики. Так, А.Каппелер, німецький дослідник, у ряді статей проводить порівняльний аналіз українського визвольного руху з іншими народами Російської імперії. Т. Викс і А. Хенріксон розглядають асиміляцію залежних народів Російської імперії, особливості формування їх національно-визвольних рухів. Ряд науковців працюють над створенням узагальнюючих робіт з історії народів Центрально-Східної Європи різних періодів та історичних проблем. Зокрема, їх результатом є колективна праця “Historia Europy Њrodkowo-Wschodniej” (Люблін, 2000) та книга М. Вальденберга “Narody zaleїne i miejnszoњc narodowe w Europe Њrodkowo-Wschodniej” (Варшава, 2000).

Порівняльні історичні дослідження вітчизняних науковців з'являються у другій половині 60-х рр. XX ст. В результаті побачили світ колективні порівняльні дослідження історії та культури регіону Центральної та Південно-Східної Європи. Радянські історики, використовуючи компаративний метод, доводили єдність всесвітньо-історичного процесу, різноманітність конкретних форм проявлення його закономірностей. Не дивлячись на партійну заангажованість цих праць, деякі цікаві висновки та методологічні розробки можуть бути корисними для сучасних істориків-компаративістів.

Схема визвольних рухів, запропонована М. Грохом, отримала великий резонанс в українській історіографії. Його схему у дослідженні української історії застосували Я. Грицак, С. Єкельчик, М. Кармазіна, В. Кравченко, П. Магочій, Р. Шпорлюк та інші.

Сучасна дослідниця Н. Терес за допомогою порівняльного аналізу розглянула особливості русифікації фінів та українців. Порівняльні дослідження показують в контексті загальноєвропейських процесів нові цікаві аспекти вітчизняної історії, дають можливість історикам більш об'єктивно оцінити події національної боротьби українського народу. Вітчизняні історики також висловлюють своє бачення загальної історії названого регіону, зокрема, у підручнику для вузів “Історія Центрально-Східної Європи” (Львів, 2001).

В дисертаційній роботі використані основні висновки і фактичний матеріал з досліджень історії України радянських авторів (Л.І. Гайдай, Г.Н. Губенка, І.О. Гуржія, Б.А. Кругляка, А.А. Нестеренка). Залучені роботи діячів визвольної боротьби (М.С. Грушевського, В. Винниченка, Д. Дорошенка, І. Мазепи, П. Феденка та інших). У викладі подій у багатьох з них відчувається вплив народницької концепції безкласовості українців та прихильність до федералізму та соціалізму.

Історію визвольної боротьби українського народу продовжують інтенсивно вивчати іноземні науковці. В їх роботах демонструється подолання традицій народницької історіографії, даються нові інтерпретації фактів визвольної боротьби українців. Так, за межі народницьких уявлень вийшли П. Магочій, Р. Марк, П. Мірчук, О. Моргун, І. Лисяк-Рудницькій, А. Процик, Р. Солчаник, І. Химка, які поставили питання про репрезантивність української нації, звернули увагу на зв'язок національного відродження зі станом провідних верств, діалектику соціального та національного факторів в історії національно-визвольної боротьби. Про процес переосмислення свідчить збільшення кількості публікацій вітчизняних авторів, серед яких варто назвати В. Верстюка, А. Голуба, І. Гошуляка, С. Грабовського, В. Кравченка, В. Кременя, О. Реєнта, В. Солдатенка, Ф. Турченка та інших.

Для порівняльного аналізу дисертант використовував дослідження вітчизняних та зарубіжних істориків з історії фінів, чехів, поляків, литовців, естонців, латишів. Після руйнування системи соціалістичних країн активізувалися дослідження з історії народів Центрально-Східної Європи. В дисертації використовувалась також література на іноземних мовах, зокрема, дослідження А. Валицького, Б. Валігури, С. Василевського, Ю. Войшвилло, Н. Дейвіса, А. Клімека та Е. Куби, А. Новака, С. Помаранського, А. Хвалби, М. Яновського.

Аналіз історії національно-визвольної боротьби передбачає опору на теорії формування націй. Автор використовував роботи з даної проблеми вітчизняних дослідників - Г. Касьянова, В. Лісового, та зарубіжних - Б. Андерсона, Д.Е. Сміта. У збірнику “Націоналізм: антологія” (К., 2000) вміщені роботи відомих зарубіжних та українських мислителів. В опануванні теорії елітології автор користувався роботами вітчизняних істориків політичної думки П. та В. Валігурських, С. Вовканича, В. Кухти, О. Лазоренко, І. Мойсеєва, В. Потульницького, В. Яременко, російського дослідника Г. Ашина. Автор розглянув роботи основоположників елітології Р. Міллса, Р. Міхельса. Національно-визвольну боротьбу в контексті діяльності національної еліти досліджували О. Балицька, Т. Геращенко, М. Кармазіна, В. Кривошея, О. Павлішин, А. Федірко. Соціально-економічний рівень розвитку українців у зв'язку з визвольною боротьбою наприкінці XIX - на початку XX ст. висвітлюють Б.Кравченко і В.Крутіков. В останні роки історики ставлять питання щодо відношення до визвольного руху української буржуазії та дворянства, на що свої погляди висловили у статтях О. Клейменова та І. Суровцева. Український федералізм та самостійницьку ідеологію, їх особливості вивчають Я. Грицак, М. Кичигина, Ф. Турченко, І. Чорновол та інші. Слідом за лідерами Української революції історики доводять трагічну несприятливість зовнішньополітичних обставин, які склалися проти бажання українського проводу. Таку загальну характеристику викладено в монографіях М. Держалюка, М. Несука, І. Овсія. Дослідники Н. Городня, В. Головченко, В. Шамраєва спробували оцінити й зіставити інтереси західних держав та визначити можливі напрямки взаємовигідної співпраці їх з українським національним урядом. Актуальною в історії національно-визвольної боротьби українців, важливою її частиною є історія формування національної військової сили. Багатий фактичний матеріал містять монографії В. Голубка, О. Думіна, Я. Тинченка та інших.

Незважаючи на велику кількість конкретно-історичних досліджень визвольної боротьби в історіографії відсутні саме компаративні дослідження українського державотворення в контексті історії народів Центрально-Східної Європи, що зумовлює гостру потребу дослідницької роботи вітчизняних істориків в такому напрямку. Водночас, огляд історіографії свідчить, що попередня пошукова робота науковців підготувала необхідну базу для узагальнюючих та компаративних робіт.

У підрозділі 2.3. “Джерельна база та її особливості” розглядаються джерела, використані в роботі над виконанням завдань дослідження, які можна розділити на такі типи: 1) офіційні документи (законодавчі акти та інші партійно-політичні матеріали, документи владних структур, дипломатії тощо); 2) джерела приватного характеру (листи, щоденники, спогади); 3) матеріали преси; 4) політичні та публіцистичні роботи ідеологів національно-визвольного руху; 5) історичні праці.

Автор обмежився опублікованими офіційними документами. Програми українських партій та їх національні вимоги представлені у збірниках “Українська суспільно-політична думка в 20 ст. Документи і матеріали. Том І” (Сучасність, 1983), “Багатопартійна українська держава на початку XX ст.: Програмні документи перших українських політичних партій” (К., 1992), “Вивід прав України” (Нью-Йорк, 1964). Збірники документальних матеріалів “Документи та матеріали з історії радянсько-польських стосунків” (М., 1963) та “Мирні переговори між Українською державою та РСФСР” (К.: Нью-Йорк: Філадельфія, 1999) ілюструють складну ситуацію, в якій опинився український народ у 1918-1920 рр. Матеріали двохтомного збірника документів і матеріалів “Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у двох томах” (К., 1996) висвітлюють різноманітні аспекти історії Української революції 1917-поч.1918 рр.

У дослідженні визвольної боротьби українців цікаві матеріали містять джерела особистого походження - листи та спогади її учасників - В. Андрієвського, Б. Антоненка-Давидовича, В. Вакуловського, М. Галагана, М. Грушевського, Д. Донцова, Д. Дорошенка, С. Мазлаха і В. Шахрая, М. Омеляновича-Павленка, П. Скоропадського, О. Удовиченка, П. Феденка, І. Фещенка-Чопівського, Є. Чикаленка, М. Шаповала. У спогадах видатних діячів національного державотворення народів Центрально-Східної Європи - К.Г. Манергейма, Т.Г. Масарика, Ю. Пілсудського та його дружини А. Пілсудської міститься не лише опис самих подій, аналіз факторів, що впливали на державотворення названих народів, їх оцінка, а й обґрунтування та пояснення політичних поглядів.

Важливим доробком у характеристиці національно-визвольного руху українців стали статті періодичних видань кінця ХІХ ст., зокрема львівських часописів “Правда”, “Літературно-науковий вісник” та чернівецької “Буковини”, газет “Рада”, “Нова Рада”, “Робітничої газети” та інших.

Дослідники визвольної боротьби українців стверджують, що на формування визвольної концепції великий вплив справили концепції ідеологів національно-визвольного руху, зокрема М. Драгоманова, які відображені головним чином в роботах “Переднє слово [до Громади 1878]” та “Чудацькі думки про українську національну справу”. За статтями М.Грушевського цікаво простежувати еволюцію його поглядів на проблему українського державотворення. Політичні статті М.Грушевського є важливим джерелом вивчення та характеристики його як політичного діяча, одного з лідерів Української революції та разом з тим - самого процесу державотворення. У викладенні подій визвольної боротьби та аналізі історичних перспектив лідерів Центральної Ради чітко простежуються соціалістичні ідеали автора. Огляд подій українського державотворення в контексті соціалістичних ідей характеризує В. Винниченка. Соціалістична орієнтація автора відчутна в роботах І. Мазепи, Б. Мартоса, М. Шаповала. У дослідженні формування ідеології самостійництва українського визвольного руху, протистояння федералізму та державництва серед української еліти показовими є роботи Ю. Бачинського, І. Франка, М. Міхновського, Д. Донцова, В. Липинського. В аналізі підсумків українського державотворення розглянуто ідеї щодо результатів Української революції Ю. Бачинського, С. Петлюри, О. Шульгіна.

Необхідно зазначити, що компаративні дослідження мають відмінну від традиційного розуміння джерельну базу. Справа у тому, що історик-компаративіст у роботі над визначенням загальних тенденцій, спільних та особливих рис не обмежується вивченням документів, а користується джерельним матеріалом, вже опрацьованим науковцями у регіональних та конкретно-тематичних дослідженнях. Для такого дослідження немає нагальної необхідності залучати нові, малодосліджені матеріали, що зумовлено метою дослідницької роботи.

Джерельні матеріали, які висвітлюють визвольну боротьбу українського та інших поневолених народів Центрально-Східної Європи, дозволяють провести компаративне дослідження визвольного процесу, визначити спільні риси та особливості визвольної боротьби та державотворення українців.

У другому розділі “Порівняльний аналіз передумов національних революцій українців та інших народів Центрально-Східної Європи”, який складається з трьох підрозділів, дисертант порівнює умови розвитку національно-визвольного руху українців в Російській імперії з поневоленими народами Центральної та Східної Європи.

В підрозділі 2.1. “Спільне та відмінне у політичному та правовому статусі залежних народів європейських імперій” зазначається, що напередодні Першої світової війни українці, чехи, фіни, поляки, латиші, литовці та естонці не мали власної державності та підпорядковувались владі великих імперій. Землі українців були розділені між двома імперіями - Росією та Австро-Угорщиною. Чехи, естонці, латиші, фіни зберегли територіальну цілісність у межах, відповідно Росії та Австро-Угорщини. Литовські землі були розділені між двома державами - Німеччиною та Росією. Над польськими панували три імперії - Росія, Австро-Угорщина, Німеччина. Українці серед поневолених народів були найчисельнішими. До того ж, вони були найчисельнішим поневоленим народом у межах Російської імперії.

Зіставлення в дисертаційному дослідженні результатів визвольної боротьби у 1916-1920 рр. українців та інших народів Центрально-Східної Європи засвідчує, що на ці результати не вплинула давність втрати незалежності. Так, чехи втратили незалежність ще у 1620 р., литовці, латиші, естонці ввійшли до складу Російської імперії у ХVIII ст., проте це разом з їх відносною нечисельністю не завадило відновити державність на початку XX ст., на відміну від українців. Отже, тривалість перебування під владою іншого народу не пояснює вичерпно особливості національно-визвольної боротьби українців та її наслідків.

Компаративний аналіз показав, що українці, як поляки в Росії та Австро-Угорщині, чехи, латиші, литовці, естонці, фіни увійшли до складу іншої держави на умовах збереження автономних прав, які у різній мірі поступово скорочувались. Фінляндія зберігала статус автономного князівства під владою Російської імперії, що було зумовлено стратегічною необхідністю. Підтримкою фінської мови, освіти та культури, збереженням національних прав російський уряд прагнув нейтралізувати шведський вплив у фінському суспільстві та забезпечити собі лояльність населення, хоча наприкінці ХІХ - на початку XX ст. російській уряд розглядав можливості обмеження автономії фінів. Уряд Росії з особливою увагою вів боротьбу з будь-якими проявами патріотизму та визвольних прагнень всіх неросійських народів імперії. Приводом обмеження національних прав та посилення русифікації литовців, як і поляків, стали визвольні повстання.

Українці в Російській імперії не мали місцевого представницького органу, як чехи, поляки та навіть українці Австрії, також не мали можливості представляти свої права у парламенті імперії. Свій ландтаг у Німеччині мало навіть польське населення, хоча воно було включене до складу Прусії ще у середині ХVII ст. та зазнавало сильної асиміляційної політики з боку німецького уряду.

Політика русифікації та обмеження національних прав проводилась не лише стосовно українців. Проте, у випадку з поляками, литовцями, латишами та естонцями насильницьке насаджування російської культури звернуло увагу інтелектуальної еліти цих народів на відмінність їх культури від російської, тобто сприяло формуванню поняття національної окремішності. До того ж, науковці наголошують на тому, що дії уряду при виконанні русифікаторського проекту були непослідовними, не мали достатньо фінансових та людських ресурсів, що вплинуло і на їх результат. В українців формування відчуття національної відмінності серед інших причин стримувалось складними історичними обставинами приєднання до Росії та невизначеності його характеру, адже до сьогодні історики сперечаються у визначенні, що це було - приєднання, союз, конфедерація, федерація тощо. До певної міри полегшувала русифікацію українського народу безпосередня територіальна близькість, кращі транспортні зв'язки і давні економічні та торгові стосунки між Україною та Росією.

У підрозділі 2.2. “Порівняльна характеристика особливостей економічного розвитку України та інших країн Центрально-Східної Європи” характеризується рівень економічного розвитку українських земель у порівнянні з іншими народами Центрально-Східної Європи. На українських землях, що перебували у складі Російської імперії, як і в інших країнах Центрально-Східної Європи, буржуазні, ринкові відносини поширювались і на промисловість, і на сільське господарство. Наявність національного фінансового капіталу в Польщі (як і в сусідній Чехії), без сумніву, було сприятливим фактором визвольної боротьби. Фінансово-підприємницька еліта чехів та економічна сила традиційної польської еліти, тобто шляхти, зміцнювали визвольні рухи своїх народів, піднімали їх авторитет в очах відповідних імперських урядів, сприяли єдності нації. В Україні соціально-економічна ситуація була складніша, проте напередодні Першої світової війни на українських землях значно інтенсифікувався процес формування національного торгового капіталу у вигляді селянської кооперації. Прискорені темпи розвитку промисловості та торгівлі сприяли формуванню національної торгової та промислової буржуазії, яка була беззахисною перед свавіллям уряду Російської імперії. Відповідна визвольна концепція могла забезпечити підтримку української буржуазії.

Підрозділ 2.3. “Специфіка формування національної еліти українців та інших народів Центрально-Східної Європи” присвячено порівняльному аналізу польської, чеської, фінської, литовської, латиської, естонської та української еліти періоду визвольної боротьби, який свідчить, що вона була різною за соціальними та політичними характеристиками. Поляки, фіни та чехи мали більш диференційовану і повну соціальну структуру суспільства та національної еліти. В чеському суспільстві основу національного проводу складала фінансова та підприємницька еліта, яка вже мала великий досвід політичної діяльності. В Польщі провід національного державного будівництва взяла на себе традиційна еліта, яка мала міцні економічні позиції та потужні політичні традиції. Крім українців, як “селянські нації” можна охарактеризувати литовців, латишів, естонців. Як і в українців у них національно-визвольну боротьбу очолила інтелігенція. Цей результат компаративного аналізу дає підстави для заперечення висновків істориків, які у цьому вбачають головну причину поразки державотворчих змагань українців - адже литовці, латиші, естонці відродили державність на початку XX ст., хоча економічний та людський потенціал мали нижчий від українців. Крім того, традиційна еліта українців не була винищена фізично, та не дивлячись на російщення, все-ж зберігала подвійну лояльність (або територіальний патріотизм) та часто проявляла інтерес до відродження української культури. Скоріше, на підсумки національно-визвольного процесу більше впливали ідеологічні та політичні концепції, якими керувався національний провід у визвольній боротьбі. Українська інтелігенція, що перебувала під сильним впливом народницької і соціалістичної ідеології, не утворила відповідної політичної концепції, яка б об'єднала всі верстви українського суспільства в державотворенні, навпаки, свідомо відмовилась від співпраці з буржуазією та дворянством.

Третій розділ дисертації “Державотворення в Україні та інших країнах Центрально-Східної Європи” присвячено компаративному аналізу теорії та практики державотворчої діяльності українців в контексті історії народів Центрально-Східної Європи,

Українські дослідники наголошують на тому, що лідери Центральної Ради бачили вирішення української проблеми у демократизації та федералізації Росії. Вони підкреслюють, що їх національні вимоги відповідали політичній ситуації. Компаративний аналіз, проведений у підрозділі 3.1. “Федералізм і самостійництво у визвольному русі України та інших народів Центрально-Східної Європи” свідчить, що федералістська та автономістська концепції були основою національних вимог не тільки проводу українців. Національна еліта чехів, поляків і навіть фінів теж вела боротьбу за проголошення автономії. Проте, в теоріях визвольної боротьби народів Центрально-Східної Європи досягнення автономії визначалось як один з етапів на шляху до відновлення втраченої державності. В умовах нестабільності збереження великої держави це гарантувало “малим” народам захист від претензій на їхню територію інших європейських країн, як, наприклад, Німеччини. Українські лідери визвольної боротьби після очевидного розвалу імперії продовжували боротися за федералізацію, а проголошення незалежності пояснювали як тимчасовий вимушений відступ від ідеалів. Така позиція і пояснює їх пасивність у процесах державотворення.

У підрозділі 3.2. “Особливості державотворення українців та інших народів Центрально-Східної Європи” порівнюється державотворча діяльність національних лідерів українців та інших народів досліджуваного регіону. Негативна оцінка державності була перейнята лідерами Української революції з політичних теорій попередників. Неповна соціальна структура українців сприймалась як позитивний факт - немає верстви, яка економічно пригнічує інші, немає потреби вести з нею боротьбу та руйнувати державу, як механізму, що забезпечує гноблення. На відміну від українців в національних програмах чехів, поляків, та особливо литовців, естонців та латишів проголошувалась необхідність не тільки боротися за розвиток національної мови й культури, але й економіки, створення міцної національної буржуазії, просування на державно-адміністративні посади національно свідомих урядовців. Центральна Рада до кінця не усвідомлювала себе, як національну владу, тому її дії були нерішучими. Ще однією з причин нерішучості лідерів України була невпевненість у тому, що український народ має достатній рівень національної свідомості та підтримає їх вимоги. Українська еліта напередодні Першої світової війни не вважала українських селян національно свідомими, готовими до розуміння закликів революції. З цих причин лідери Центральної Ради, на відміну від інших національних урядів, не виконували функцій національної влади, керівної сили державного відродження.

Сучасні історики зазначають, що для посилення своїх позицій уряду необхідно зміцнювати владу на місцях, забезпечувати периферію національно відданими кадрами. Українська еліта навпаки, стягувалася до центру, де вона ізолювалася від населення. Повільність організації державної влади вона пояснювала браком досвідчених кадрів, хоча ця проблема була і в інших народів Центрально-Східної Європи. Чехи, наприклад, багато уваги приділяли збереженню єдності суспільства, у пресі постійно закликали думати насамперед про інтерес нації. Вони використовували старі імперські кадри. Українська еліта не зуміла виробити реалістичну політичну теорію національно-визвольної боротьби, яка б об'єднала всі верстви українського населення. Утворений нею національний уряд не зміг реалізувати всі функції влади, утримати під контролем охоплені стихією національно-визвольного руху народні маси. Соціалістичні переконання лідерів Центральної Ради не дозволяли довгий час приступити до формування національної армії, бо вимагали негайного припинення війни, що в реальності не могло статися.

В підрозділі 3.3. “Зовнішня політика в контексті державотворення” зазначається, що у зовнішньополітичній діяльності національна еліта чехів, поляків, фінів, литовців, латишів, естонців керувалась перш за все національними інтересами. Українська еліта підходила до зовнішньополітичних питань з позицій соціалістичної теорії, що стало причиною відмови від створення національної армії, зволікання з проголошенням незалежності України. Як відомо, майбутнє України більшість членів Центральної Ради бачила у складі соціалістичної федерації. Довгий час вони не наважувались не тільки на проголошення незалежності і на вихід на міжнародну арену в ролі суб'єкта міжнародної дипломатії. Соціалістичні принципи не дозволили Центральній Раді прийняти фінансову та матеріальну допомогу від Антанти, у той час коли допомогу від інших європейських країн отримали поляки, чехи, фіни. латиші, литовці, естонці. Час йшов, національна влада в Україні втрачала авторитет та підтримку населення, яке вже почало втомлюватись від війни, нестабільності, постійної зміни влади, до того ж і більшовики, і німці просто відкрито грабували Україну. Якщо лідери інших народів Центрально-Східної Європи проголосили себе борцями проти поширення більшовизму, то соціалістичних лідерів Української революції в Європі сприймали за майже тих же більшовиків.

У підрозділі 3.4. “Результати державотворення українців в контексті визвольної боротьби народів Центрально-Східної Європи” автор розглядає різні підходи до характеристики підсумків української визвольної боротьби. Деякі з дослідників слушно вважають, що до оцінки. результатів Української революції й лідери підходили з точки зору соціалістичної теорії, тому для частини з них революція не закінчилась поразкою, адже Україна стала соціалістичною республікою СРСР, яка розглядалась як автономна. Дійсно Українська революція сприяла зростанню національної свідомості та активності, а “українізація” 20-х - поч. 30-х рр. закріпила ці процеси. Проте подальша русифікація та підміна національної свідомості міфом про спільне походження, нерозривність історичної долі народів-братів є загрозою донині проголошеної незалежності України. Крім того був здеформований розвиток національної культури, формування еліти, спотворений економічний розвиток.

Компаративний аналіз соціально-економічного, політичного рівня розвитку українців та інших народів Центрально-Східної Європи доводить, що для відродження державності українці, як і інші народи, мали необхідний мінімум передумов. У поясненні того, що історична альтернатива не була реалізована українцями можна, виділити цілий комплекс факторів, проте компаративний аналіз визвольної боротьби свідчить, що за багатьма з них стояли соціалістично-федералістичні погляди національного проводу.

ОСНОВНІ ВИСНОВКИ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

На початку XX ст. українці, як поляки, чехи, латиші, литовці, естонці, фіни не мали власної державності, а входили до складу європейських імперій, причому часто не зберігалась їх територіальна цілісність. Поступове обмеження національних прав та русифікація проводилась царським урядом як по відношенню до українців, так і до інших неросійських народів імперії. Русифікація литовців, латишів, естонців не завадила формуванню їх національної ідентифікації, а поляків - різких опозиційних поглядів. В української інтелігенції усвідомлення окремішності до певної міри стримувалось історичними традиціями, зокрема складністю процесу приєднання українських земель до Росії. Сприяла асиміляції провідних верств схожість української та російської мов і культур, належність українців до державної релігії - православної.

Напрямки та темпи економічного розвитку українських земель у складі Російської імперії у порівнянні з іншими народами Центрально-Східної Європи свідчить, що буржуазні, ринкові стосунки охоплювали як промисловість, так і сільське господарство. Напередодні Першої світової війни на українських землях ішов процес формування національного торговельного капіталу і національної промислової буржуазії.

Досліджувані в дисертації народи мали різну соціальну структуру. Найближче до українців стояли литовці, латиші, естонці, які складались переважно з селянської верстви. Український визвольний рух очолила інтелігенція, здебільшого гуманітарного фаху, так само як і литовський, латиський та естонський. На підсумки національно-визвольного процесу впливали ідеологічні та політичні концепції, якими керувався національний провід у визвольній боротьбі, а не його соціальний склад. Українська інтелігенція, котра знаходилась під сильним впливом народницької і соціалістичної ідеологій, не витворила відповідної політичної концепції, яка б об'єднала всі верстви українського суспільства на ниві державотворення. Соціалістична інтелігенція, що очолювала державотворення, свідомо відмовилась від співпраці з буржуазією та дворянством.