Антифашистський рух опору в Південній Україні (1941-1944 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дніпропетровський національний університет

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Антифашистський рух опору в Південній Україні (1941-1944 рр.)

07.00.01 - Історія України

УДК 94(477) “1941/1944”

Слободянюк Микола Анатолійович

Дніпропетровськ - 2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України Дніпропетровського національного університету.

Науковий керівник - кандидат історичних наук, доцент НІКІЛЄВ Олександр Федорович Дніпропетровський національний університет, Кафедра історії України

Офіційні опоненти:

- доктор історичних наук Кучер Володимир Іванович, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, головний науковий співробітник

- кандидат історичних наук, доцент Вєтров Ігор Георгійович, Національний педагогічний університет ім. М.П.Драгоманова, заступник декана історичного факультету

Провідна установа - Інститут історії України НАН України, Відділ історії України періоду Другої світової війни (м. Київ)

Захист відбудеться " 17 " квітня 2002 р., о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.051.14 при Дніпропетровському національному університеті за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, пр. Гагаріна, 72, ауд. 307.

З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці Дніпропетровського національного університету за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Казакова, 8.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат історичних наук, доцент Кривий І.О.

антифашистський рух опір південна україна

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Наукова актуальність дисертаційного дослідження в значній мірі обумовлена станом вивчення теми в радянській та сучасній українській історичній науці. Сучасний етап розвитку української історичної науки робить актуальним розробку новітньої концепції історії України. Для вирішення цього завдання велике значення має вивчення історії Другої світової війни - однієї з тих подій, які мали величезний вплив на розвиток нашого народу.

Одним з найбільш дискутованих історичних явищ того періоду є антифашистський рух Опору в Україні. Навіть через півстоліття ця тема продовжує розглядатися переважно з політичних та ідеологічних, а не з історичних позицій. Ставлення до діяльності ОУН-УПА в українському суспільстві неоднозначне. Одні відстоюють їхній антифашизм і патріотизм, інші вважають ОУН-УПА союзниками нацистів, зрадниками українського народу. Неоднозначну оцінку отримує і діяльність радянських партизанів і підпільників. У зв'язку з цим перед українською історичною наукою постало завдання переосмислення ряду основоположних тем історії руху Опору.

Нагальною потребою є створення узагальнюючої наукової праці з історії руху Опору в Україні. Розкриття такої багатогранної теми, як діяльність руху Опору на українських землях, - складне для дослідника завдання. У подоланні цих складнощів велику роль може відіграти здійснення регіональних досліджень, які б грунтувалися на узагальненні здобутків попередників, використанні нових підходів і комплексному об'єктивному дослідженні. На разі існує гостра потреба у вільних від стереотипів дослідженнях, підкріплених новими масивами історичних джерел.

У цьому контексті особливо актуальним є маловивчене питання виникнення та розвитку руху Опору в Південній Україні. Цей регіон відрізнявся від Півночі і Заходу України відсутністю природніх укриттів, зручних для ведення партизанської війни, високим рівнем урбанізації, концентрацією великої кількості стратегічних промислових підприємств і робочого класу, а також національним складом населення. Вибір для нашого дослідження саме Південної України пояснюється, по-перше тим, що ця боротьба та її умови за своїм характером, етапами розвитку, масовістю, тактикою та іншими факторами суттєво відрізнялися від боротьби в західних або північних областях України. По-друге, тим, що діяльність руху Опору в даному регіоні набагато менше висвітлена, ніж в інших регіонах України. Крім того, в наукових роботах все ще переважає описовий метод викладення матеріалу, який не дає можливості глибоко осягнути внутрішню сутність та особливості проблеми, оскільки нерозв'язані теоретичні питання заважають дослідженню конкретно-історичних подій.

Дане історичне дослідження розширить дотеперішні знання про сутність складних і суперечливих процесів і явищ, що мали місце на території України в період Другої світової війни, сприятиме деміфологізації історичного минулого нашого народу та утвердженню ідеї самодостатності і цілісності української історії, допоможе визначити заслуговуючу на довіру історичну пам'ять, котра зможе служити “основою для колективної ідентичності і діяльності” українців Subtelny O. The Current State of Ukrainian Historiography // Journal of Ukrainian Studies. 18, nos.1-2 (Summer-Winter 1993). - P.53.. Все це має не тільки наукове, а й велике суспільно-політичне значення.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Дисертація виконувалася як складова частина держбюджетних тем "Українське суспільство середини XVII-XX ст. у контексті трансформації національної свідомості" (д/б № 05-81-98, д/р № 0198U003752) по кафедрі історії України, в межах всеукраїнської координаційної наукової програми "Історія етнонаціональних процесів в Україні".

Мета дисертаційного дослідження полягає у висвітленні історії руху Опору в Південній Україні (німецька зона окупації) Далі - Південна Україна. 1941-1944 років, узагальненому викладі його сутності та особливостей. Для реалізації поставленої мети визначені наступні дослідницькі завдання:

з'ясувати стан історіографічної розробки проблеми;

визначити вплив нацистського окупаційного режиму на політичні настрої населення, простежити їх еволюцію;

показати місце і роль пасивного спротиву населення в антифашистській боротьбі на Півдні України;

розглянути основні етапи діяльності радянських партизанів і підпільників;

дослідити діяльність підпілля ОУН-Б в краї;

здійснити порівняльний аналіз діяльності радянських підпільно-партизанських формувань та підпілля ОУН-Б в боротьбі проти німецько-фашистських окупантів;

дослідити процес зародження і розвитку антифашистського руху Опору в цілому і встановити особливості цього процесу в регіоні.

Об'єктом дослідження є антифашистський рух Опору в Україні.

Предметом дослідження є процес зародження та розвитку, сутність та особливості антифашистського руху Опору в Південній Україні під час Великої Вітчизняної війни.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють період німецької окупації Південної України (літо 1941 - весна 1944 рр.). В цей період зароджується, розвивається і завершується антифашистська боротьба населення регіону.

Історико-географічні межі дисертації охоплюють Дніпропетровську, Запорізьку, Кіровоградську і лівобережну, від р. Південний Буг, частину Миколаївської областей України (в кордонах 1940 р.), які входили до німецької зони окупації. Під час німецької окупації досліджуваний регіон був відомий як південь Рейхскомісаріату Україна і складався з трьох південних генеральних округів Миколаїв, Таврія та Дніпропетровськ. В даній роботі назва "Південна Україна" використовується стосовно цієї території.

Методологічною основою дисертації є принципи науковості, об'єктивності та історизму. Останні дозволили вивчити і узагальнити історичні події та явища, викласти матеріал в логічній, завершеній і послідовній формі. У роботі використано як історичні, так і загальнонаукові методи дослідження. Першорядне значення мають такі загальнонаукові методи, як аналіз і синтез, що є універсальними. Поміж історичних методів пізнання руху Опору особливу роль відіграють історико-генетичний, історико-типологічний, історико-порівняльний та історико-системний. Їх використання сприяє пізнанню зародження і особливостей розвитку антифашистського руху, з'ясуванню типологічної подібності та своєрідності ідеології, практичної діяльності учасників руху Опору, розумінню тогочасних подій та явищ.

За допомогою методу періодизації розроблено регіональну періодизацію радянського Опору в Південній Україні. Метод проблемної хронологізації дозволив визначити внутрішню періодизацію окремих етапів, виокремити в темі дослідження коло більш вузьких проблем і висвітлити їх у хронологічній послідовності. Метод термінологізації дозволив визначити понятійний апарат дисертації, дати чітке визначення досі неузгодженим в історичній науці термінам, які автор використовує в ході дослідження.

Джерельна база дисертації включає як раніше опубліковані, так і ще не введені до наукового обігу архівні матеріали. Автор класифікує джерела за принципом фондоутворення і за походженням. Найважливішу групу матеріалів склали архівні документи з фондів Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГОУ) та Центрального державного архіву вищих органів влади і державного управління України (ЦДАВОУ). Опрацьовані архівні матеріали можна поділити на три групи. До першої належать документи радянського походження, які містять відомості про гітлерівську окупаційну політику, настрої мирного населення окупованих територій, антифашистську боротьбу підпільників і партизанів. У ЦДАВОУ до таких належить "Колекція документів з історії Великої Вітчизняної війни" (Ф.4620). У ЦДАГОУ - це матеріали фонду "ЦК КПУ" (Ф.1), фонду ЛКСМУ (Ф.7), "Колекція документів з історії Комуністичної партії України в період Великої Вітчизняної війни" (Ф.57), матеріали фонду "Український штаб партизанського руху", - УШПР, - (Ф.62); матеріали "Комісії з питань історії Великої Вітчизняної війни при АН УРСР" (Ф.166). Серед цих документів є значна кількість таких, що використовуються вперше. Це звіти розвідувальних органів, доповідні записки, огляди НКВС УРСР, інформаційні повідомлення і листи, що проливають світло на події в Україні під час окупації, облікові справи на радянські партизанські загони, звіти підпільних організацій та партизанських загонів України, поточні довідки про стан партизанського руху та оперативні плани УШПР, щомісячні стройові записки та дислокаційні списки УШПР, іменні списки особового складу партизанських формувань, документи про діяльність представництв УШПР при 3-му та 4-му Українських фронтах.

Друга група використаних архівних документів - це матеріали німецького походження, що зберігаються в оригіналах, фотокопіях, перекладах з фотокопій. Значна їх кількість теж не використовувалася дослідниками. Серед фондів ЦДАВОУ до таких належать: Ф.4620, "Колекція мікрофотокопій документів нацистських установ, армійських груп та їх підрозділів на окупованих територіях" (Ф.КМФ-8); "Рейхскомісаріат України" (Ф.3206); "Штаб міністра для окупованих східних територій" (Ф.3676). У фондах ЦДАГОУ матеріали німецького походження зустрічаються серед документів Особливого сектору ЦК КПУ (Ф.1, оп.23). Вони містять інформаційні повідомлення окупаційних органів про політичне й економічне становище в Україні, оголошення і звернення окупаційних властей до населення тощо. Копії та переклади німецьких документів наявні також серед матеріалів Ф.57 і Ф.166 цього архіву. Це директиви і накази німецького командування, рейхсміністра А.Розенберга та інших посадовців; телеграми, листування, розпорядження, інструкції та директиви рейхскомісара України Е. Коха, донесення поліції та СД про становище на окупованих територіях, документи, що стосуються боротьби з партизанами, накази, об'яви, постанови комендантів і місцевих управ тощо.

Третя група складається з джерел оунівського походження, які зберігаються здебільшого в ЦДАВОУ, у фонді "Організація Українських Націоналістів. ОУН" (Ф.3833) - навчальні програми, документи щодо засилки оунівців у східні області України, а також невеликої кількості документів з ЦДАГОУ (Ф.57, оп.4). Це звіти та огляди суспільно-політичного й економічного життя на окупованій території Півдня України.

Матеріали центральних державних архівів доповнені документами з держархівів Дніпропетровської (ДАДО), Запорізької (ДАЗО), Миколаївської (ДАМО) та Кіровоградської (ДАКО) областей. Це постанови, накази і розпорядження окупаційних органів влади, донесення постів жандармерії про становище на окупованій території з фонду "Українська допоміжна управа м.Дніпропетровська" (ДАДО, Ф.2276), колекція зовсім невідомих науковцям документів УМВС УРСР "Партизанський рух на Дніпропетровщині" (ДАДО, Ф.268), фонд "Миколаївщина в роки Великої Вітчизняної війни" (ДАМО, Ф.10), а також матеріали Дніпропетровського (ДАДО, Ф.19), Запорізького (ДАЗО, Ф.102) та Кіровоградського (ДАКО, Ф.429) обкомів КПУ.

Всі групи архівних джерел відзначаються суб'єктивністю і тенденційністю як у доборі фактів, так і в їх оцінках. Проте критичний та порівняльний аналіз даних груп джерел дає можливість відокремити недостовірну інформацію від правдивої, різнобічно розглядати певні історичні факти і явища та відтворити об'єктивну картину подій.

Незважаючи на тенденційність та однобічність підбору документів, велику цінність мають також матеріали документальних збірників про окупаційну політику і антифашистську боротьбу періоду 1941-1944 рр. Їх можна поділити на дві групи. Перша складається зі збірників, підготовлених на основі державних архівів областей досліджуваного нами регіону Запорожская область в годы Великой Отечественной войны Советского Союза (1941-1945 гг.). Сб. док. и матер. - Запорожье, 1959; Днепропетровская область в годы Великой Отечественной войны Советского Союза (1941-1945). Сб. док. и матер. - Днепропетровск, 1962; Николаевщина в годы Великой Отечественной войны Советского Союза (1941-1945гг.). Сб. док. и матер. - Одесса, 1964; Кіровоградщина в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. Зб. док. і матер. - Дніпропетровськ, 1965; Херсонская область в годы Великой Отечественной войны Советского Союза (1941-1945 гг.). Сб. док. и матер. - Одесса, 1968., а друга - зі збірників, які об'єднують документи про ситуацію, яка склалася в цілій Україні або на окупованій частині СРСР під час Великої Вітчизняної війни Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні. Зб. док. і матер. - К., 1951; Совершено секретно! Только для командования! Док и матер. - М., 1967; СС в действии. - М., 1968; Преступные цели - преступные средства. - М., 1985; Советская Украина в годы Великой Отечественной войны. 1941-1945. Док. и матер. - В 3-х т. - Изд. 2-е, доп. - К., 1985; Історія застерігає. - К., 1986; Сергійчук В. ОУН-УПА в роки війни: нові документи і матеріали. - К., 1996; Косик В. Україна в другій світовій війні у документах. - У 2-х т. - Львів, 1997-1998..

Певною мірою використано й мемуарну літературу радянських Вєтров І.Є. В лісах під Новомосковськом. - Дніпропетровськ, 1963; Наумов М.И. Степной рейд. - К., 1968; Рябий К. 493 дні в підпіллі. - Дніпропетровськ, 1968; Строкач Т.А. Наш позывной - "Свобода". - К., 1975; Грушевий К.С. Тоді, в сорок першому. - К., 1979; Пламя над степью. Сб. - Симферополь, 1985., німецьких Типпельскирх К. История второй мировой войны. - М., 1956; Гудериан Г. Танки - вперед! - М., 1957; Итоги второй мировой войны. - Сб.ст. - М., 1957; Манштейн Э. Утерянные победы. - М., 1957; Миддельдорф Э. Тактика в русской кампании. - М., 1958; Гальдер Ф. Военный дневник. - М., 1968. та діаспорних Сидор-Чарторийський М. Від Сяну по Крим. - Нью-Йорк, 1951; Матла З. Південна похідна група. - Мюнхен, 1952; Стахів Є. Крізь тюрми, підпілля й кордони. - К., 1995. авторів. Хоча мемуари, як правило, відрізняються суб'єктивністю поглядів на минулі події і потребують критичного аналізу, вони цінні своїм фактичним матеріалом і оцінками подій, які, завдяки своїм особливостям, не віддзеркалювалися в офіційних документах. Важливим джерелом, використаним у підготовці дисертації, є періодична преса, що виходила в Україні під час окупації.

Таким чином, джерельна база є досить обширною і репрезентативною, що дозволило авторові досягти поставленої мети і виконати поставлені завдання.

Наукова новизна дисертації полягає в наступному: 1) виділенні в самостійний об'єкт спеціального наукового дослідження антифашистського руху Опору в Південній Україні як сукупності основних політичних течій (радянська, національна) і форм (партизанський рух, підпільна боротьба, пасивний спротив) антифашистської боротьби; 2) визначено сукупність мотивів, які спонукали населення Півдня України до опору загарбникам; 3) здійснено комплексний аналіз діяльності антифашистського руху Опору в Південній Україні в 1941-1944 рр.; 4) подано цілісну картину генези руху Опору на території Південної України; 5) запропоновано регіональну періодизацію розвитку радянського руху Опору та визначені особливості окремих періодів; 6) встановлено, що на території регіону існували націоналістичні партизанські загони; 7) з'ясовано низку аспектів теми, які не знайшли докладного висвітлення в науковій літературі: роль десантних груп у розвитку радянського партизанського руху в Південній Україні, роль і місце пасивного спротиву населення в русі Опору, використання громадських, освітніх, культурних установ підпіллям ОУН. Елементом новизни є введення в науковий обіг раніше невідомих документальних матеріалів, які багато в чому змінюють усталені погляди на антифашистську боротьбу в Україні.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріали дисертації стали основою спецкурсу і навчального посібника "Рух Опору на Дніпропетровщині в роки Великої Вітчизняної війни" (Дніпропетровськ, 1998) для студентів історичного факультету ДНУ, а також чотирьох статей у наукових збірниках та журналах. Основні положення, висновки, а також введені до обігу документи і матеріали можуть послужити більш глибокому вивченню феномена антифашистського руху Опору під час вивчення вузівських курсів історії України, а також при написанні наукових історичних праць.

Особистий внесок здобувача полягає у нетрадиційній постановці, самостійному і повному розв'язанні важливої і недостатньо дослідженої проблеми діяльності антифашистського руху Опору в Південній Україні в 1941-1944 рр.

Основні положення і висновки дисертаційного дослідження були апробовані в 4 публікаціях автора загальним обсягом 4 др.аркуші, серед яких наукові статті і публікації матеріалів конференцій. Результати дослідження оприлюднені під час 9-ї всеукраїнської наукової конференції "Історичне краєзнавство на межі тисячоліть: досвід, проблеми, перспективи" (Дніпропетровськ, 1999), міжрегіональної наукової конференції "Історичне краєзнавство Подніпров'я" (Дніпропетровськ, 1998), а також на підсумкових наукових конференціях у Дніпропетровському національному університеті впродовж 1998-2000 рр.

Структура дисертації підпорядкована меті і завданням дослідження. Дисертація містить вступ, чотири розділи, висновки, список використаних джерел та літератури. Обсяг дисертації становить 180 сторінок основного тексту. Список використаних джерел та літератури налічує 673 бібліографічні позиції на 59 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У першому розділі - "Рух Опору в Південній Україні: стан наукової розробки проблеми" визначається термінологія, яка використовується в роботі, порушуються деякі теоретичні проблеми, які постають на шляху дослідників руху Опору в Україні, подається стислий аналіз історіографічної розробки проблем, пов'язаних з темою даного дослідження.

Основною перешкодою на шляху сучасних досліджень історії руху Опору в Україні є застарілість радянської і невиробленість загальноприйнятої термінології в сучасній українській історичній науці. Це спонукає автора запропонувати власні терміни та їх тлумачення.

Класифікуючи форми Опору, автор схиляється до позиції М. Загорулька та А. Юденкова, які виділяють дві основні форми боротьби: активну (партизанська і підпільна боротьба) і пасивну (політичний, економічний і моральний опір окупантам) Загорулько М. М., Юденков А.Ф. Крах плана "Ольденбург". - М., 1974. - С. 201.. Активну форму боротьби можна ще визначити як організовану, а пасивну - як неорганізовану форму опору.

Відмова радянських дослідників від використання терміну "рух Опору" стосовно антифашистської боротьби на території СРСР та терміну "радянський рух Опору" по відношенню до тих, хто боровся з фашистами під радянськими прапорами, призвела до зайвої плутанини в термінології. Ще у 1959 р. В. Клоков запропонував використовувати термін "рух Опору" як загальноприйнятий. Ця пропозиція була підтримана в 1965 р. А. Курносовим. Останній писав: “Термін “Рух Опору”, за нашою думкою, ширше й повніше формулювання “партизанський рух”… В Опір включаються не тільки збройна боротьба партизан і підпільників, але й менш ефективні назовні, хоча й набагато більш масові форми боротьби - саботаж і т.п. Пропонований термін разом з тим підкреслює спільність народної боротьби в окупованих районах СРСР та руху Опору в країнах Європи”. Проте пропозиція В. Клокова не була прийнята, мовляв є глибока соціальна відмінність між поняттями “рух Опору” та “всенародна боротьба радянських людей в тилу ворога” Див.: Курносов А.А. Борьба советских людей в тылу немецко-фашистских оккупантов // История и историки. Историография истории СССР. Сб. ст. - М., 1965. - С.169.. Тому стосовно Радянського Союзу використовувався термін "всенародна боротьба" Вторая мировая война. Матер.науч.конф-ции. В 3-х кн. - Кн.3. - М., 1966. - С.5-6..

Однак такий доказ не здається нам переконливим, оскільки визначення “руху Опору“, подане у "Военно-энциклопедическом словаре" не суперечить змісту терміну "всенародна боротьба" Военный энциклопедический словарь. - М., 1983. - С.223, 166.. І тепер, коли українська історична наука звільняється від ідеологічних забобонів, немає перешкод для того, аби зробити термін “рух Опору” загальноприйнятим і розглядати антифашистську боротьбу в Україні не ізольовано, не лише в контексті подій в СРСР, а й в контексті всієї Другої світової війни, як складову загальноєвропейського руху Опору. Ця пропозиція, не підтримана тоді з "класових" причин, тепер виглядає слушною і корисною.

Використання стосовно України терміну "рух Опору" вимагає чіткого розмежування тих, хто вів антифашистську боротьбу в складі радянських підпільно-партизанських формувань та формувань ОУН-УПА. В сучасній історіографії поступово складається традиція поділу руху Опору в Україні за політичними течіями. Дві основні політичні течії в русі Опору в Україні, одна з яких керувалася радянськими гаслами, а інша - орієнтувалася на створення незалежної України, виділяють більшість сучасних українських і діаспорних істориків Субтельний О. Україна. Історія. - К., 1991. - С.410-413; Гунчак Т. Україна. Перша половина ХХ століття. - К., 1993. - С.227; Косик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні. - К., 1993. - С.249; Турченко Ф. Г. Новітня історія України. - Ч.1. - К., 1994. - С.328-330; Трофимович В. Україна в роки другої світової війни. - Львів, 1995. - С.70; Грицак Я. Нарис історії України. - К., 1996. - С.241-249; Історія України: нове бачення. У 2-х т. - Т.2. - К., 1996. - С.313; Муковський І.Т., Лисенко О.Є. Звитяга і жертовність. - К., 1996. - С.19; Семененко В.И., Радченко Л.А. История Украины. - Харьков, 1999. - С.400; Україна крізь віки. У 15-ти т. / Під ред. В.А.Смолія. - Т.12: Коваль М.В. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах. - К., 1999. - С.148; Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів і до 2000 року. - Харків, 2000. - С.407; Стецкевич В.В. Воєнна історіографія України // Безсмертя. Книга пам'яті України. 1941-1945. - К., 2000. - С.662..

Отже, для одних автор пропонує використовувати термін "український радянський рух Опору" (далі - "радянський рух Опору"), для інших - "український національний рух Опору" (далі - "національний рух Опору"). Національний рух Опору об'єднував не лише оунівців, а й просто осіб, які прагнули створення незалежної української держави і могли стояти, наприклад, на позиціях націонал-комунізму або бути прихильниками Т. Бульби-Боровця.

Хоча більше половини учасників радянських партизансько-підпільних формувань України складали етнічні українці, їх об'єднувало, в першу чергу, почуття причетності до СРСР, усвідомлення себе як "радянських людей", і тільки потім як українців. Україну представники цього руху розглядали не інакше, як складову Радянського Союзу. В своїй боротьбі проти окупантів радянські підпільники і партизани пріоритетним вважали не лише звільнення окупованої території, а й відновлення в Україні радянського ладу.

Німецькі окупанти теж чітко розрізняли дві течії руху Опору в Україні: "комуністично-більшовицький", "комуністичний" та "національно-український", "український" ДАДО. Ф.2276, оп.1, спр.44, арк.100; ЦДАГОУ. Ф.57, оп.4, спр.131, арк.50; ЦДАВОУ. Ф.3676, оп.4, спр.308, арк.57.. Радянський і національний рухи Опору розглядаються автором як складові частини єдиного "руху Опору в Україні", який, в свою чергу, є частиною "європейського руху Опору".

Як радянська історіографія уникала використовувати стосовно СРСР поняття "рух Опору", так само вона уникала і вживання поняття "пасивний опір", вживаючи словосполучення "масовий саботаж". Радянська історична наука розглядала "масовий саботаж" як частину радянського руху Опору (у радянській термінології - "всенародної боротьби") або як допомогу підпільникам і партизанам з боку неозброєнного населення і, фактично, не досліджувала цю форму Опору, як його окрему складову Див.: Вторая мировая война. Матер.науч.конф-ции. В 3-х кн. - М., 1966. - Кн.3. - С.5-6; Логунова Т.А. Советская историография народной борьбы в тылу немецко-фашистских войск. 1941-1945. - М., 1985. - С.18-19, 28.. Такий концептуальний підхід спричинився до слабкого рівня розробленості такої важливої проблеми як пасивний спротив цивільного населення. Спеціально присвячених цій темі робіт створено не було.

Для зручності дослідження пропонується об'єднати всі пасивні форми опору під поняттям "пасивний спротив (інакше - опір)" цивільного населення. Під пасивним спротивом автор розуміє організаційно неоформлені (стихійні) дії груп або окремих неозброєних мирних жителів, спрямовані на використання будь-якої можливості зберегти приватну або державну власність від пограбування окупантами, на саботування їх політичних і економічних розпоряджень, на невизнання окупаційної влади.

Величезний історіографічний доробок з історії руху Опору в Південній Україні можна поділити за походженням на радянську, зарубіжну (в основному західну) та сучасну українську (яка почала виходити з 1992 р.) літературу. Тема діяльності радянського руху Опору в Південній Україні у роки війни отримала певне висвітлення в радянській історіографії. Одним з чільних дослідників антифашистської боротьби на Півдні України є В.Нем'ятий. Він зазначає, що антифашистська боротьба в Південній Україні ще недостатньо вивчена і узагальнена Нем'ятий В.М. Створення та діяльність партійного підпілля на півдні України (1941-1944 рр.) // Укр.іст.журн. - 1964. - № 3. - С.34-40; Немятый В.И. Партийное подполье юга Украины в годы Великой Отечественной войны (на материалах Николаевской й Херсонской областей): Дисс... канд. ист. наук. - К., 1964.. У своїй дисертації В.Нем'ятий на прикладі Херсонської і Миколаївської областей з'ясував характерні риси організації та діяльності радянського руху Опору на Півдні України, наголосив на відсутності умов для ведення там ефективної партизанської війни, визначив головну спрямованість боротьби в регіоні: зрив економічних планів окупантів.

Видання великої кількості наукових праць дозволило в цілому відобразити історію радянського руху Опору, висвітлити окремі аспекти пасивного спротиву цивільного населення. Основними досягненнями радянської історіографії у вивченні руху Опору на Півдні України є: введення до наукового обігу величезної кількості джерел з історії радянського руху Опору; визначення зриву економічних планів окупантів, як основної форми антифашистської боротьби в регіоні; нерозвинутість партизанського руху і підвищена роль саботажу населенням всіх заходів окупантів в порівнянні з північними областями України.

Питання, пов'язані з боротьбою ОУН-УПА проти нацизму, радянськими істориками взагалі не досліджувалися, оскільки останні не визнавалися як складова антифашистського Опору. А однією з найбільших прогалин радянської історіографії було ігнорування досягнень західних учених. Традиція такого ігнорування, економічні труднощі та мовний бар'єр і досі перешкоджають повному залученню зарубіжної спадщини до наукового обігу в Україні.

Незважаючи на різноманітність оцінок і поглядів на рух Опору в Україні, західна історіографія в цілому має власні особливості. Питання, в яких погоджується більшість західних фахівців, - це інспірація радянського руху Опору "зверху" та невороже ставлення більшості українців до приходу німецьких військ, яке варіювалося від індиферентності і вичікування до відвертої співпраці з окупантами Див.: Мицик Л.М. Сучасна англо-американська історична література про партизанський рух на Україні // Укр.іст.журн. - 1990. - № 5. - С.74; Зарубінський О. Про деякі аспекти сприйняття ідей та діяльності ОУН-УПА населенням України під час війни 1941-1945 рр. у висвітленні західної історіографії // Матеріали наук.конференції "Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія". - Стрий, 1993. - С.51-53.. Якщо радянські дослідники причини виникнення партизанського руху пояснювали всенародним прагненням захистити "соціалістичний устрій" Быстров В.Е., Кульков Е.Н. Советское партизанское движение в трактовке буржуазной историографии // Буржуазная историография второй мировой войны. М., 1985. - С.290., а для українців справа захисту Батьківщини була невід'ємною від захисту радянського ладу Мицик Л.М. Сучасна англо-американська історична література про партизанський рух на Україні (1941-1945рр.) // Укр.іст.журн. - 1990. - № 5. - С.74-75., то західні автори в своїй більшості не згодні з радянськими у визначенні причин, що викликали партизанську війну. Вони чітко розрізняють причини виникнення радянського руху Опору і чинники, які обумовили його подальший розвиток. Радянські ж історики, гаряче критикуючи позиції "буржуазних" учених, свідомо чи ні, змішували поняття "виникнення" і "розвиток" радянського Опору, через що їх критика в багатьох аспектах не виглядає переконливою, а навіть науковою. Якщо головною причиною виникнення радянського Опору більшість західних дослідників уважає ініціативу Радянської держави, а не стихійний порух мас, то його підйом і посилення вони вважають прямим наслідком "помилок" німецької окупаційної політики.

Радянські дослідники, заперечуючи висновки західних істориків, вважають, що мотиви помсти або "неправильної" політики окупантів не можуть розглядатися як основна причина розвитку радянського руху Опору, а лише як додатковий фактор. Тому про окупаційний режим ці автори говорять не як про причину, а як про умови, в яких виник і розвивався Опір Быстров В.Е., Кульков Е.Н. Советское партизанское движение в трактовке буржуазной историографии // Буржуазная историография второй мировой войны. - М.,1985. - С.295-297..

Осібно серед зарубіжних досліджень стоять праці діаспорних дослідників (зарубіжних істориків українського походження). Характерною ознакою більшості їхніх праць є різної міри тенденційність у поданні фактичного матеріалу та в його оцінках. У своїх дослідженнях історики діаспори основні свої зусилля спрямовували на вивчення діяльності національного руху Опору Tys-Krohmaliuk Y. UPA warfare in Ukraine. - N.Y., 1972; Chirovsky N. Ukraine and the Second World War. - N.Y., 1985., нехтуючи дослідженням питань з історії боротьби радянських антифашистів та цивільного населення.

Українські історики в діаспорі послідовно доводили антифашизм ОУН Бандери Субтельний О. Україна. Історія. - К., 1991; Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття. - К., 1993; Косик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні. - К., 1996.. Цю думку підтримує і більшість сучасних вітчизняних учених Турченко Ф.Г. Новітня історія України. - Ч.1. - К., 1994; Брицький П.П. Україна у другій світовій війні. - Чернівці, 1995; Історія України: нове бачення: У 2-х т. - Т.2. - К., 1996; Грицак Я. Нарис історії України. - К., 1996; Семененко В.И., Радченко Л.А. История Украины. - Харьков, 1999.. Серед небагатьох зарубіжних дослідників, які зверталися до вивчення українського національно-визвольного руху, найбільш цінною є праця Дж. Армстронга Armstrong J.A. Ukrainian Nationalism. - 3rd ed. - Еnglewood, 1990.. В ній автор подає картину розвитку українського націоналістичного руху під час війни, аналізує ставлення різних прошарків населення до самостійницьких ідей, географічні різновиди націоналізму та проблеми ОУН в пристосуванні своєї програми до умов Наддніпрянської України. Хоча Дж. Армстронг не використав усі наявні джерела, на сьогодняшній день альтернативи його дослідженню не існує. Його праця є взірцем об'єктивного і виваженого підходу до проблеми.

Полемізуючи з Дж. Армстронгом, написав свою монографію Л. Шанковський. Останній заперечує тезу Дж. Армстронга про загальну невдачу українського націоналізму на Наддніпрянській Україні. Автор розглядає діяльність ОУН в романтичному ореолі, вважає її вплив на наддніпрянських українців сильнішим за вплив радянських партизанів і підпільників Шанковський Л. Похідні групи ОУН. - Мюнхен, 1958.. Значна частина цієї праці присвячена діяльності ОУН-Б в Південній Україні. На жаль, унікальний фактичний матеріал монографії межує з сумнівними фактами й апологетичними твердженнями дослідника, які часто покликані не до встановлення історичної істини, а до обгрунтування власних концепцій автора. В цілому праця Л. Шанковського давно є застарілою і проблема конче потребує нового грунтовного дослідження, оскільки висвітлення історії українського руху Опору в Наддніпрянській Україні монографіями Дж. Армстронга та Л. Шанковського й обмежується.

Намагання дати загальну оцінку діяльності ОУН-УПА під час війни, визначити концептуальні засади подальшого вивчення національного руху Опору втілилися в статтях сучасних українських істориків М. Коваля, В. Клокова та С. Кульчицького Коваль М.В. ОУН-УПА і "третій рейх" // Політика і час. - 1991. - № 6; Клоков В.І. До питання про етапи формування історіографії Великої Вітчизняної війни // Сторінки воєнної історії України. - Зб.ст. - Вип.2. - К., 1998. - С.5-29; Кульчицький С. Львів, 30 червня 1941 року // Київська старовина. - 2000. - № 2.. Їх зміст зводиться до того, що подальше вивчення проблеми повинно грунтуватися на об'єктивному підході до фактів ідеологічної близькості українського інтегрального націоналізму та європейського фашизму, співпраці керівництва ОУН-УПА з гітлерівською Німеччиною. Але, разом з тим, - і на визнанні ОУН-УПА як учасниці антифашистського руху Опору.

Питання діяльності національного руху Опору в Південній Україні взагалі є одним з найбільш дискусійних і найменш вивчених питань історії України. Заідеологізованість оцінок, тенденційність у доборі фактів і викладенні матеріалу досі заважає виробленню об'єктивного підходу до діяльності ОУН-УПА в роки війни. На тлі досить жвавої, в останні роки, дослідницької роботи у висвітленні антифашистської діяльності ОУН-УПА в Західній Україні, особливо відчутним є брак досліджень з історії національного руху Опору в Південній Україні. На разі практично жоден аспект діяльності ОУН у Південній Україні не є достатньо дослідженим.

Сучасна українська історична література не так багата дослідженнями руху Опору, як радянська історіографія. Все ж інтерес до цієї теми в істориків не зник. Так, дисертація В. Гладуша Гладуш В.А. Бойова діяльність антифашистського підпілля Придніпров'я в роки окупації України (червень 1941 - листопад 1943рр.): Автореф. дис… канд. іст. наук. - К.,2000. безпосередньо стосується обраного нами регіону. Автор уперше в українській історіографії запропонував цілісну картину бойової діяльності радянського і оунівського антифашистського підпілля в Запорізькій та Дніпропетровській областях, визначив її напрямки та практичні результати.

Останні здобутки української історичної науки у вивченні руху Опору зосереджені у заключному томі фундаментальної праці "Книга пам'яті України" Безсмертя. Книга пам'яті України. 1941-1945. - К.,2000.. В ньому аналізуються такі питання, як процес розвитку радянського руху Опору, причини його поразки в 1941-1942 рр., значна увага приділяється підпільно-партизанській боротьбі на Півдні України, діяльності ОУН-УПА, вміщено історіографію праць з історії руху Опору в Україні.

Зроблений аналіз свідчить, що рух Опору в Південній Україні в цілому досі не став предметом спеціального і глибокого дослідження, досліджувалися лише окремі аспекти теми. Головною концептуальною прогалиною у його вивченні є відсутність робіт, які б розкривали діяльність основних форм (партизанський рух, підпільна боротьба, пасивний спротив населення) та політичних течій (радянська, національна) руху Опору в сукупності. Відсутні праці, предметом дослідження яких була б, перш за все, антифашистська боротьба ОУН-УПА, пасивний спротив окупантам мирного населення, настрої мирного населення окупованих територій.

Крім того, в монографіях і статтях все ще переважає описовий метод викладення матеріалу, який не дає можливості глибоко проникнути у внутрішні процеси проблеми. Досі не з'явилися монографії узагальнюючого, історико-теоретичного характеру.

Другий розділ - "Вплив нацистського окупаційного режиму на політичні настрої цивільного населення Південної України. Пасивний спротив німецько-фашистським окупантам" стосується дослідження пасивного спротиву цивільного населення німецько-фашистській окупації, причин виникнення і умов його розвитку. В розділі висвітлюється вплив нацистського окупаційного режиму на політичні настрої населення Південної України, доводиться, що встановлення і умови окупаційного режиму були визначальним чинником виникнення і розвитку антифашистського руху Опору. Причому не лише сам факт окупації, а й конкретні заходи окупантів та їх вплив на умови життя мирного населення визначали розвиток, масштаби і характер Опору.

На основі широкого кола джерел у розділі доводиться, що ставлення місцевого населення до "нового порядку", особливо на початку окупації, не було однаковим. Натомість воно пройшло певну еволюцiю в залежності від політики, яку проводили нацисти, і різнилося в залежності від соціальної і територіальної приналежності громадян, а також коливалося під впливом воєнних, політичних та економічних чинників. Одна частина населення сприйняла фашистські війська з певними надіями, друга частина - вороже, а переважна більшість людей ставилась до окупантів на початку війни індиферентно, з пасивним вичікуванням. Найбільша, аполітична, частина українців була дезорієнтована швидким та несподіваним перебігом подій і чекала на прояснення ситуації, щоби лише тоді якимсь чином прореагувати на неї.

Але незабаром місцеве населення впевнилося, що найгірше в умовах радянської влади було незрівняно краще, ніж те, що йому запропонували нацисти. Тому з початку 1942 р. українці швидко змiнюють своє ставлення до окупацiйного режиму. Зміна настроїв саме на початку 1942 р. обумовлена кількома чинниками: 1) саме на початку 1942 р. починається насильницьке вивезення українців у Німеччину, що викликало особливо сильне обурення місцевого населення; 2) в лютому 1942 р. оприлюднено новий німецький аграрний лад, який викликав загальне невдоволення українських селян; 3) людиноненависницький характер окупаційного режиму за кілька місяців відкрив українському населенню справжнє обличчя нацизму; 4) поразка вермахту під Москвою взимку 1941/42 рр. справила великий психологічний вплив на населення окупованих областей, підбадьоривши прихильників радянської влади і змусивши її противників бути обережнішими у виявленні своїх уподобань. Загальне невдоволення викликає зростаючу ворожість українців до загарбників, спонукає їх переходити до пасивного й активного опору.

Радянська історіографія вважає головним, якщо не єдиним, рушієм народного опору ідеологічну мотивацію Кондратенко Л.В. Крах экономических планов немецко-фашистских захватчиков на Украине. Изд. 2-е. - К.,1980. - С.58., обходячи увагою інші. Однак, архівні матеріали називають різні мотиви, виходячи з яких населення ставало на шлях спротиву загарбникам. Серед таких можна виділити: ідеологічні, економічні та побутово-психологічні.

Ідеологічні мотиви спонукали українців до свідомого опору загарбникам і корінилися в патріотизмі та несприйнятті нацизму багатьма жителями України. Економічні мотиви спротиву (невдоволення людей погіршенням свого матеріального становища і відстоювання своїх економічних інтересів) могли викликатися як свідомими, так і несвідомими факторами. Несвідомими можна назвати такі випадки спротиву, коли людина навіть не здогадується, що своїми діями бореться з фашизмом (це в неї виходить мимоволі, спонтанно), або ця боротьба не є основною метою її вчинків. Наприклад, ухиляння від здачі теплих речей для вермахту спричинялося не стільки намаганням зробити свій внесок у розгром ворога під Москвою взимку 1941/42 рр., скільки небажанням залишитися без одягу.

Побутово-психологічні мотиви були несвідомими і грунтувалися на звичці українців ще з радянських часів обходити чи саботувати розпорядження властей, які їх не влаштовували. Так, для окремої людини допомога червоноармійцям викликалася не лише патріотизмом, але й звичайним співчуттям до "наших", сподіванням на те, що власний син або чоловік, який теж знаходиться в лавах Червоної Армії, теж може одержати допомогу від “добрих людей”. Природньо, що в реальному житті всі ці мотиви тісно перепліталися і саме поєднання всіх трьох мотивацій зумовило надзвичайну масовість пасивного спротиву населення в Україні.

В умовах степового Півдня України, де можливості для партизанської боротьби були вкрай обмежені, пасивний спротив мирного населення мав особливе значення. Пасивний спротив став не тільки вельми різноманітним і охоплював всі сфери економічного і громадського життя, але й в 1943/44 рр. набув надзвичайно масового характеру, коли переважна більшість населення, в той чи інший спосіб, брала участь у боротьбі з окупантами. Завдяки спротиву населення гітлерівцям не вдалося повністю реалізувати у своїх інтересах людський і економічний потенціал такого важливого регіону як Південна Україна. Вони не впоралися із завданням відновлення промисловості, увівши в дію лише незначну частину виробничих потужностей. Не виправдалися і сподівання німців і на вирішення продовольчої проблеми за рахунок України.

У третьому розділі - "Український радянський рух Опору 1941-1944 років" розглядається діяльність радянських підпільно-партизанських формувань. Для дослідження специфіки радянського Опору в Південній Україні велике значення має вироблення регіональної періодизації. Існуюча з радянських часів загальна періодизація партизанського руху мало підходить для Південної України, оскільки не віддзеркалює всіх його місцевих особливостей. Зважаючи на ці відмінності, в даному дослідженні пропонується інша періодизація.

У розвитку радянського Опору на Півдні України чітко простежуються три етапи: 1) Початок окупації - лютий 1942 р. Це етап становлення руху Опору, який характеризується створенням підпільно-партизанських формувань адміністративним шляхом, залишенням виключно комуністичних (партійних і комсомольських) підпільних організацій. Основними вогнищами партизанської війни стали Самарські ліси та плавні Дніпра. Після нетривалої бойової діяльності відбувся розгром більшості партизанських формувань, припинення партизанської боротьби, розгром або параліч більшості підпільних організацій.

2) Весна 1942 - січень 1943 р. Відбувається організаційне зміцнення радянського Опору, стихійне виникнення некомуністичних підпільних організацій, невдалі спроби відновити партизанську війну. Підпільникам вдалося здобути симпатії цивільного населення, перебудувати непридатні для умов тотального німецького терору структуру, методи організації та боротьби першого етапу на більш ефективні, активізувати кількісне зростання нерозгромлених та виникнення нових підпільних організацій і груп.

3) Лютий 1943 - кінець окупації. Характерними рисами останнього етапу були: посилення активності в боротьбі, швидке збільшення кількості підпільно-партизанських формувань та людей в них на фоні їх зростаючої підтримки місцевим населенням, перехід від підпільних до партизанських форм боротьби при наближенні Червоної Армії, підготовка і здійснення збройних виступів проти окупантів, спільні дії партизанів з регулярними військами. Головним вогнищем партизанської війни стають ліси на північному сході Кіровоградської області.

Внаслідок місцевої специфіки і на відміну від північних областей України, де основною формою боротьби був партизанський рух, підпілля стало головною силою радянського руху Опору в регіоні. Партизанський рух в Південній Україні порівняно з північними областями республіки був нечисельним і малоефективним.

Найбільшими вогнищами радянського Опору в Південній Україні стали Дніпропетровська і Кіровоградська області. Це було зумовлене тим, що в цих областях створені підпільні обкоми не були розгромлені німцями. Під їхнім керівництвом діяльність підпільних організацій була централізована і скоординована, що в свою чергу, зменшувало втрати і підвищувало ефективність боротьби.

Воєнне значення антифашистської боротьби в краї визначалося, зокрема, тим, що у 1941 р. та 1943 р. німці змушені були посилювати гарнізони в населенних пунктах і залучати значні сили для боротьби з партизанами. Однак, "рейкова війна" на території краю радянськими антифашистами була неефективною. Проте ефективність радянського Опору визначалася не лише знищеною живою силою і технікою ворога, а й підривом його економічної та психологічної міці, зривом його планів, відволіканням на себе його резервів і сил. Сам факт присутності партизанів і підпільників надихав цивільне населення на боротьбу, посилював в ньому віру в перемогу. Одночасно рух Опору психологічно пригнічував окупантів, сприяв ослабленню їхньої боєздатності, чим зробив свій внесок у вигнання окупантів з української землі.

У четвертому розділі - "Український національний рух Опору 1941-1944 років" розглядається діяльність ОУН Бандери у Південній Україні. Похідні групи ОУН, орієнтовані на співробітництво з окупаційними властями, мали завдання просуватися слідом за німецькими військами і в умовах безвладдя у перші дні окупації брати цивільну владу в свої руки. Лише з початком масових німецьких репресій проти націоналістів бандерівці перейшли на нелегальний стан. Відтоді ОУН-Б почала боротьбу під антигітлерівськими і антисталінськими гаслами, прагнучи стати своєрідною третьою силою, яка об'єднає всіх незадоволених як нацизмом, так і сталінізмом. Основними напрямками діяльності оунівського підпілля стали: розширення своєї підпільної мережі та залучення нових членів, агітація за створення незалежної Української держави, теракти проти колабораціоністів. Оунівці не вели збройної боротьби проти окупантів, хоча й займалися формуванням партизанських загонів на території Кіровоградської області. Найбільш сильною й активною підпільна мережа ОУН була у Дніпропетровській та Кіровоградській областях.

Виходячи з досліджених документів, немає підстав заперечувати антифашизм ОУН-Б. Однак цей антифашизм був у великій мірі вимушеним, оскільки німці власноруч загнали бандерівців у підпілля, не бажаючи йти на жодні компроміси в питанні суверенності України. Але навіть ставши в ряди руху Опору, ОУН-Б залишила своїм головним пріоритетом боротьбу з СРСР і комунізмом. Адже вона являла собою, перш за все, національно-визвольний, і лише потім - антифашистський рух.

За час свого існування на території краю ОУН-Б не вдалося здобути широку підтримку населення. Головною причиною цього стало те, що за роки радянської влади внаслідок соціально-політичних змін у Наддніпрянщині майже повністю зникає потенційна соціальна база націоналізму. І все ж з урахуванням несприятливих умов діяльності можна сказати, що оунівське підпілля змогло закріпитися у краї і розгорнути антифашистську боротьбу. Національний Опір здобув хоча й не масову, але підтримку певної частини населення.

У результаті проведеного дослідження автор прийшов до низки висновків, основні з яких виносяться на захист:

Рух Опору в Південній Україні в цілому досі не став предметом спеціального комплексного дослідження, досліджувалися лише окремі аспекти теми;

Встановлення і умови окупаційного режиму були визначальним чинником виникнення і розвитку антифашистського руху Опору;

Ставлення цивільного населення до нацистського окупаційного режиму не було однаковим. Воно пройшло певну еволюцiю в залежності від політики, яку проводили нацисти і різнилося відповідно соціальної і територіальної приналежності громадян, а також коливалося під впливом воєнних, політичних та економічних чинників;

Ефективною і найбільш масовою формою Опору став пасивний спротив цивільного населення воєнним, політичним і економічним заходам загарбників;

Організований рух Опору в регіоні був представлений двома політичними течіями: радянськими підпільно-партизанськими формуваннями (радянський рух Опору) та підпіллям ОУН-Б (національний рух Опору). Обидва рухи виникли “зверху“, як наслідок діяльності партійно-державних органів СРСР, з одного боку, і як наслідок діяльності похідних груп ОУН Бандери - з другого боку. Проте це не означає, що названі течії були штучно нав'язані українцям, навпаки, вони користувалися підтримкою цивільного населення. Ця підтримка, досить квола на початку окупації, постійно зростала і в 1943 р. перетворилася на всенародну;

Природні умови, на відміну від північних областей України, не дозволили розгорнути в краї широкий партизанський рух. Він був нечисельним і малоефективним. Тому підпілля стало головною силою Опору в регіоні;

Дослідження діяльності радянського руху Опору в Південній Україні вказує, що завдяки місцевим особливостям, він розвивався дещо відмінними від загальноукраїнських етапами: 1) початок окупації - лютий 1942 р. (початковий), 2) весна 1942 - січень 1943 р. (переломний), 3) лютий 1943 - кінець окупації (заключний);

Антифашизм ОУН Бандери - основного складника національного руху Опору, великою мірою, носив "вимушений", ситуативний характер, а її головним завданням залишалася боротьба проти СРСР. Національному Опору не вдалося здобути широку підтримку населення, розгорнути збройну і диверсійну роботу. Його антифашистська боротьба звелася до пропагандистської і терористичної діяльності;

Участь в національному русі Опору багатьох місцевих жителів продемонструвала його відповідність інтересам частини населення Півдня України;