Брест-Литовська конференція 1918 р.: діяльність делегації УНР по укладенню мирного договору з державами Четверного союзу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ АРХЕОГРАФІЇ ТА ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВА ІМЕНІ М.С. ГРУШЕВСЬКОГО

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Брест-Литовська конференція 1918 р.: діяльність делегації УНР по укладенню мирного договору з державами Четверного союзу

Коваль Валентин Вікторович

Київ - 2002

Анотація

Коваль В.В. Брест-Литовська конференція 1918 р.: діяльність делегації УНР по укладенню мирного договору з державами Четверного союзу. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07. 00. 02 - всесвітня історія. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, К, 2002.

Дисертацію присвячено участі делегації Української Народної Республіки у Брест-Литовській конференції 1918 р., укладенню мирного договору між Україною та державами Четверного союзу.

Розглянуто та висвітлено обставини, які вплинули на рішення Центральної Ради включитися до Брестського мирного процесу. Здійснено періодизацію ходу переговорів, процес вироблення мирного договору. Доведено, що в Бресті паралельно проходили дві окремі мирні конференції: перша між Четверним союзом та Росією, друга-між Четверним союзом та Україною. договір україна брест литовський

Проаналізовано напружену, але успішну дипломатичну боротьбу делегації УНР по відстоюванню політичних, територіальних та економічних інтересів України. З'ясовано, що Брест-Литовський мирний договір УНР з державами Четверного союзу було укладено відповідно до українських вимог та пропозицій.

Ключові слова: Брестський мир, переговори, зовнішня політика, дипломатична боротьба, представники, УНР, Четверний союз, Центральні держави, національні інтереси.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Історія дипломатії є складовою частиною всесвітньої історії та політології. Багато країн мають велике дипломатичне минуле. Цього не можна сказати про Україну. Тому дипломатична історія доби визвольних змагань, коли Україна вперше після понад двох з половиною століть виступила як самостійний суб'єкт міжнародного права, заслуговує на особливу увагу. Тут найперше місце належить участі делегації УНР у роботі Брестської мирної конференції 1918 р.

Перед Україною постала, з одного боку, проблема виходу з війни, спричинена більшовицьким переворотом у Петрограді та поворотом зовнішньополітичного курсу Росії до сепаратного миру з ворожими державами Четверного союзу, а з іншого - агресією червоної Росії проти УНР. Цей подвійний вузол й вдалося розв'язати молодій і ще зовсім недосвідченій українській дипломатії. Її діяльність у Бресті набула життєво важливого значення для історичної долі українського народу. Це й зумовило вибір теми для даного дисертаційного дослідження.

Актуальність даної наукової проблеми визначається також, по-перше, її важливістю для висвітлення української історії, а по-друге, відсутністю спеціальних досліджень, які б об'єктивно і разом тим вичерпно розглядали та аналізували успішну дипломатичну діяльність делегації Центральної Ради на мирних переговорах у Бресті.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обрана тема дослідження розроблялась у відповідності з планом наукової роботи Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського по вивченню джерел з історії зовнішньої політики України доби визвольних змагань.

Мета і завдання дослідження. Основною метою дисертації є всебічне висвітлення дипломатичної діяльності делегації Центральної Ради, спрямованої на захист національних інтересів українського народу на мирній конференції у Брест-Литовську 1918 р.

Завдання дисертації:

дослідити процес включення Української Народної Республіки до міжнародних подій, які завершилися укладенням Брестських мирних договорів;

проаналізувати місце України у політиці Центральних держав у зв'язку з мирними переговорами;

реконструювати весь хід боротьби української делегації за політичні, територіальні та економічні інтереси України;

визначити особливості етапів діяльності української делегації на мирних переговорах;

проаналізувати результати переговорів української делегації у Бресті;

узагальнити історичний досвід діяльності української дипломатії на конференції у Бресті.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від осені 1917 р. (проголошення ІІІ Універсалу Центральної Ради) до підписання Брестського мирного договору та супроводжуючих його документів між УНР та Четверним союзом у лютому 1918 р.

Об'єктом дослідження є переговорний процес та підсумкові документи Брестської мирної конференції 1918 р.

Предметом дослідження є дипломатична діяльність делегації УНР на конференції у Брест-Литовську.

Методи дослідження являють собою загальнонауковий підхід до дослідження історичних процесів через виявлення, вивчення й використання документальних матеріалів, підданих критичному аналізові. У своїй роботі автор також спирався на доробки українських та зарубіжних істориків, піддаючи їх критичному розглядові.

Наукова новизна одержаних результатів:

вперше до наукового обігу залучено, систематизовано та проаналізовано максимально повний документальний матеріал про участь України у Брестській мирній конференції;

здійснено джерелознавчий порівняльний аналіз документальних матеріалів з метою найбільш точного висвітлення змісту переговорів делегації Центральної Ради у Бресті, ступеня її ініціативності й результативності на переговорах;

встановлено хронологічно переломний момент на користь української делегації в ході її переговорів з представниками Центральних держав, не виявлений попередніми дослідниками теми;

вперше у вітчизняній історії показано весь процес переговорів делегації УНР на Брестській конференції, жодне засідання не залишилося невисвітленим;

дано періодизацію ходу Брестської конференції між делегаціями УНР та Центральних держав;

виявлено типові перекручення фактів і помилки у працях попередників.

Практичне значення отриманих результатів:

поглиблення суспільного усвідомлення впливу подій, пов'язаних із здобуттям Україною незалежності на розвиток міжнародних відносин;

заповнення значних прогалин у висвітленні й об'єктивному викладі ходу мирної конференції та результатів діяльності українських дипломатів у Бресті;

фактичний матеріал та висновки можуть бути використані викладачами історії та студентами, дипломатами і політологами при вивченні історії міжнародних відносин та зовнішньої політики України;

Апробація дисертації. Головні положення дисертації обговорювалися на засіданнях Відділу джерел новітньої історії України Інституту археографії НАН України та провідної організації, а також доповідалися на науковій конференції, присвяченій 80-річчю Акту Злуки 22 січня 1919 р., яка проводилася Інститутом політичних та етнонаціональних досліджень НАН України у січні 1999 р.

Зміст дисертації було відображено в публікаціях загальним обсягом понад п'ять друкованих аркушів.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків. Обсяг дисертації - 179 с., списку використаних джерел та літератури - 13 с. (240 найменувань), додатків - 15 с.

2. Основний зміст дисертації

Розділ 1 - “Стан наукової розробки проблеми та джерельна база дослідження”. Загалом історична література про Брест-Литовську мирну конференцію розпадається на три групи: 1) наукові доробки зарубіжної історіографії; 2) праці радянських істориків; 3) дослідження після проголошення незалежності України.

Крім того, існує безліч праць загального характеру, в яких йдеться про події в Україні 1917-1920 рр. та іноді лише побіжно згадується про Брестську конференцію.

Підрозділ 1. 1. “Науковий доробок зарубіжної історіографії”. У ньому аналізуються монографії емігрантських та іноземних дослідників: Д. Дорошенка, О. Підгайного, О. Федишина, П. Боровського, Ю. Фельштинського, Дж. Уїлера-Беннета. Слід зазначити, що усі ці автори не ставили собі за мету детальний розгляд Брестської конференції. В їхніх працях їй присвячено по одному розділові серед десятків інших в контексті загальних подій тієї доби, діяльність делегації Центральної Ради показана ними лише побіжно. Чисто дипломатична, переговірна сторона української частини конференції згаданими авторами взагалі не розглядалася.

Єдиним винятком є англомовна праця С. Горака “Перший договір світової війни: Договір України з Центральними державами від 9 лютого 1918 р”. Проте дисертантові не вдалося знайти її у доступних для нього книгосховищах.

Підрозділ 1. 2. “Праці радянських істориків”. Усі роботи радянських авторів, в яких розглядалася Брестська конференція, з політичних причин носили заідеологізований характер, коли йшлося про діяльність делегації Центральної Ради. Це роботи І. Майського, І. Мінца, С. Майорова, С. Чубар'яна, А. Ахтамзяна, Г. Нікольнікова, О. Карпенка, І. Хміля, Р. Симоненка. Вони або свідомо взагалі замовчували діяльність дипломатів УНР, до цього більше тяжіли московські автори, або усіляко перекручували факти, мотивації та результати дій дипломатів Центральної Ради, що було властиво українським радянським історикам.

У підрозділі 1. 3.-“Дослідження після проголошення незалежності України” - аналізуються праці найбільш дотичні до теми “Україна і Брест”, які з'явилися після 1991 р. Це монографії М. Держалюка та С. Попика, а також журнальні публікації, серед яких слід згадати статті В. Федоровича, М. Мельника, М. та О. Копиленків, Н. Миронець та С. Пивовара, М. Несука, В. Вирового та П. Притуляка. Окремо слід згадати дисертацію П. Притуляка “Політика Центральної Ради щодо війни, укладення та реалізації Брестського мирного договору (березень 1917 - квітень 1918 рр.)”. Проте спеціального розгляду конференції ця робота не містить. Позитивною рисою праць згаданих авторів є те, що вони позбавлені ідеологічних та пропагандистських штампів радянських часів і відзначаються не тільки науковим підходом до висвітлення теми, а й аналізом нових матеріалів. Проте й ці роботи не дають картини дипломатичної діяльності делегації УНР.

Жоден з авторів не зауважив того важливого факту, що в січні - лютому 1918 р. у Бресті насправді мали місце не одна, а дві окремі конференції: перша - між державами Четверного союзу та радянською Росією, друга - між Четверним союзом та Україною.

Абсолютно незадовільний стан висвітлення участі України в Брестській конференції зробив цю велику політичну подію білою плямою в історіографії. Це стало вирішальним аргументом на користь вибору теми даного дисертаційного дослідження.

Підрозділ 1. 4 - “Джерельна база дослідження”. Її становлять архівні матеріали як українського, так і зарубіжного походження. В Україні матеріали Брестської конференції представлені у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (далі-ЦДАВО України). Це фонди 1115 - “Українська Центральна Рада”, 1063 - “Рада Народних Міністрів”, і особливо, 2592 - “Міністерство Закордонних Справ”. Проте вони не містять протоколів усіх засідань у Брест-Литовську за участю делегації Центральної Ради, а наявні протоколи хибують значною неповнотою.

Ця прогалина компенсується повною німецькою та австро-угорськлою стенограмою усіх засідань за участю українських делегатів, яка міститься у другому томі зібраного та упорядкованого Т. Горникевичем під егідою Східноєвропейського дослідного інституту в Філадельфії чотиритомного видання документів -“Ereignisse in der Ukraine 1914-1922, deren Bedeutung und historische Hintergrыnde” (Bd. II. Philadelphia, Ра., U.S.A. 1967).

Серед документальних видань, присвячених конференції, слід згадати добірки матеріалів, які різного часу вийшли друком у колишньому СРСР. Серед них перше місце посідають двотомні стенографічні протоколи “Мирные переговоры в Брест-Литовске”. Т. 1. (Пленарные заседания). Литиздат НКИД. М. 1920. Це видання вже давно стало бібліографічною рідкістю. Проте в ньому зовсім немає української частини конференції. Окремі матеріали, що торкалися діяльності делегації УНР на конференції, друкувалися у таких виданнях, як “Літопис революції”, “Архіви Радянської України”, у документальних збірках “Крах німецько-австрійської інтервенції на Україні”, “Советско-германские отношения. От переговоров в Брест-Литовске до подписания Раппальского договора”.

Допоміжним джерелом є мемуарна література безпосередніх учасників конференції. Серед неї слід виділити спогади О. Черніна, М. Гофмана, Р. Кюльмана, Л. Троцького. Найбільшу інформаційну цінність тут становлять спогади О. Севрюка і, особливо, М. Залізняка. Вони були зібрані та упорядковані І. Кедриним у книзі споминів про Брестський мир.

Розділ 2 - “Українська Народна Республіка на шляху до Бресту”- складається з чотирьох підрозділів. У підрозділі 2. 1. - “Проголошення Української Народної Республіки - фундамент самостійної зовнішньої політики” показано, як у відповідь на більшовицький переворот у Петрограді Центральна Рада проголосила ІІІ Універсалом Українську Народну Республіку, як спробу покласти початок формуванню федеративного уряду Росії. Перед українським керівництвом постало питання про міжнародне визнання УНР.

Надзвичайну ситуацію для Центральної Ради створило укладення більшовиками перемир'я з державами Четверного блоку. В умовах, коли Центральна Рада не визнала над собою влади більшовицького уряду, УНР гостро потребувала міжнародного визнання, яке зміцнило б її зовнішнє становище. До УНР виявили прихильне ставлення Великобританія та Франція, котрі згодні були визнати її самостійність за умови продовження нею війни з Четверним союзом, хоч це було абсолютно неможливо.

У підрозділі 2. 2. - “Агресія більшовицької Росії, як поштовх виходу УНР на міжнародну арену” - висвітлюється підступна суть політики радянської Росії щодо Центральної Ради, провал спроби більшовиків встановити свою владу в Україні на Всеукраїнському з'їзді Рад, проголошення України складовою частиною радянської Росії. Більшовицький напад нав'язав УНР збройний конфлікт, якого вона не хотіла і до якого не була готова.

Підрозділ 2. 3. - “Українська делегація у Бресті: попередні неофіційні зустрічі дипломатів”. У зв'язку з початком у Брест-Литовську мирних переговорів радянського уряду з Четверним союзом керівництво УНР 11(24) грудня 1917 р. звернулося до всіх воюючих і нейтральних країн з нотою, в якій заявило, що не визнаватиме умов миру, якщо під ним не буде підпису представника УНР. Німецький уряд від імені Четверного союзу негайно відгукнувся запрошенням надіслати представників Центральної Ради до Бресту. Проте, за таємною інструкцією кайзера Вільгельма ІІ, дати згоду на самостійну участь делегації УНР у переговорах німецька делегація могла лише після того як таку згоду висловить російська сторона.

Територіальні претензії Німеччини на Сході обмежувалися вимогою відмови Росії від Польщі, Литви та Курляндії (частина Латвії). Україна цими претензіями не зачіпалася. Головний інтерес Центральних держав (Німеччини й Австро-Угорщини) в українському питанні полягав у забезпеченні їх продовольством і сировиною. Відповідна вказівка верховного командування Німеччини своєму представникові у Бресті генералу М. Гофману рекомендувала “провести попередні переговори з українською делегацією та йти їй назустріч з усякого приводу”. Не такими сприятливими були перспективи переговорів з делегацією Австро-Угорщини, якій належало багато українських етнічних земель - Галичина, Закарпатська Україна та Буковина. Інструкції голови Центральної Ради М. Грушевського перед від'їздом української делегації до Бресту ставили завдання домогтися повернення усіх цих земель Україні. Це була програма максимум. В разі категоричної відмови належало будь-що домагатися їх автономії в складі Австро-Угорщини.

Аналіз перших неофіційних зустрічей з німецькими й австро-угорськими дипломатами, що почалися 4 січня, показує непевність становища українських представників. Вони підкреслювали, що після проголошення ІІІ Універсалу Україна стала самостійною державою, і тим самим домагалися її юридичного визнання. З іншого боку, вони визнавали непослідовність офіційної позиції свого уряду: Україна прагне бути у складі майбутньої федерації республік Росії. Для делегацій Четверного союзу це виключало можливість визнання УНР, бо на міжнародній арені можуть виступати тільки суверенні держави.

На засіданні 5 січня німецька делегація висловила думку про можливий хід роботи. Усі питання поділятимуться на три групи: 1) суто російські; 2) суто українські; 3) змішані російсько-українські. Кожну групу можна буде розглядати при відповідному складі учасників засідань. Це був натяк на те, що союзники схильні вести переговори з українцями окремо від більшовиків.

Аналіз матеріалів останньої неофіційної зустрічі, 6 січня, показує, що центральне місце в обговореннях посіло питання про суверенітет УНР. Союзники намагалися з'ясувати, як діятиме українська делегація - самостійно чи разом з росіянами. Українська сторона, дотримуючись принципу федералізму, відповідала ухильно.

У підрозділі 2. 4. - “Офіційна позиція Києва перед початком переговорів” - показано, що українські керівники тоді все ще наївно сподівалися на спільність дій разом з делегацією Раднаркому у Бресті. До німців та їхніх союзників діячі Центральної Ради ставилися з глибокою підозрою і були категорично проти окремого від Росії сепаратного миру між УНР та Четверним блоком. Вони вважали, що Німеччина прагне підкорити Україну, хоч, як свідчать документи, насправді німці тоді воліли бачити УНР незалежною, дружньою державою, противагою Польщі та Росії, але у Бресті про це не говорили.

Розділ 3 - “Відстоювання національних інтересів делегацією УНР на мирній конференції” - складається з чотирьох підрозділів. У підрозділі 3. 1. - “Визнання делегації УНР рівноправною учасницею мирних переговорів”- висвітлюється один з найдраматичніших моментів для українських представників у боротьбі за політичні права своєї держави. 7-9 січня голова російської делегації Л. Троцький то обіцяв, то відмовлявся визнати Генеральний секретаріат урядом УНР, а його делегацію - рівноправною учасницею конференції.

Розуміючи гостру зацікавленість німців та їхніх союзників у співпраці з УНР, дипломати Центральної Ради висунули перед ними вимогу визнання їхньої делегації як повноправної, погрожуючи у противному разі залишити конференцію. Це змусило німецьку дипломатію діяти енергійно. На пленарному засіданні 10 січня Р. Кюльман змушував керівника російської делегації Л. Троцького дати однозначну відповідь - “Так” або “Ні” при визначенні його позиції щодо делегації УНР. Троцький усіляко викручувався, але змушений був визнати за делегацією УНР статус самостійного учасника конференції. В дисертації вперше встановлено мотивацію рішення Троцького. 12 січня голова австро-угорської делегації О. Чернін від імені держав Четверного союзу проголосив визнання ними української делегації самостійним і повноважним представництвом УНР. Формальне юридичне визнання УНР мало “знайти свій вираз у мирному договорі”.

Представники УНР опинилися перед вибором - як їм діяти далі. Урядові інструкції вимагали діяти разом з росіянами. З другого боку, переконавшись у підступній поведінці Троцького, українці чітко усвідомили необхідність самостійних дій, тобто проведення сепаратних переговорів з Центральними державами. Ця ініціатива суперечила урядовим інструкціям, але диктувалася ситуацією.

Підрозділ 3. 2. - “Роздвоєння Брестської конференції. Захист територіальних інтересів України”. Визнання делегації УНР самостійним учасником конференції мало наслідки, яких Троцький не чекав. Між українською делегацією та Центральними державами почалися окремі офіційні переговори. Вони стали другою Брестською конференцією. Перша відбувалася між Четверним союзом і Росією, друга - між Четверним союзом і Україною. Переговори з делегацією УНР провадили делегації Німеччини й Австро-Угорщини, які представляли весь Четверний союз. Українська конференція на основному етапі переговорів (13-20 січня 1918 р.), працювала більш інтенсивно, ніж російська. В українській за цей час відбулося 9 засідань, у російській - тільки 5.

Центральне місце у переговорах делегації УНР посіли територіальні питання. Головним завданням дипломатів Центральної Ради стало вирішення майбутньої долі українських земель, які входили до складу Австро-Угорщини. Возз'єднання їх з УНР було метою Центральної Ради, як і включення до України Холмської губернії колишньої Російської імперії.

13 січня на засіданні української та німецької делегацій почався розгляд холмського питання, котре не викликало особливих суперечностей. Проте, коли українські дипломати заторкнули проблему Східної Галичини, то німці відповіли, що це справа виключно Австро-Угорщини.

На вечірньому засіданні того дня українці відразу перейшли до питання Східної Галичини. Це викликало негативну реакцію голови австро-угорської делегації О. Черніна. Він заявив, що устрій його держави не може бути предметом обговорень.

Про зацікавленість Центральних держав в укладенні якнайшвидше миру з Україною свідчить той факт, що на вечірньому засіданні 13 січня Кюльман запропонував проект § 1 майбутнього мирного договору, в якому мали бути зафіксовані кордони між сторонами, яких вимагали українці на відтинку Холмщини і Підляшшя, й вказано про референдум у спірних областях. Чернін погодився. Це означало, що справа, яку Чернін доти рішуче відмовлявся розглядати, зрушила з мертвої точки.

Підрозділ 3. 3. - “Конфлікт з більшовиками. Зміна тактики у переговорах з Центральними державами”. Аналіз матеріалів підрозділу свідчить про те, що переговори дипломатів УНР вийшли далеко за рамки, очікувані радянською делегацією. Це викликало розгубленість у Троцького, який у листі до голови української делегації В. Голубовича намагався довести неприпустимість сепаратних переговорів. Російська делегація, погрожував Троцький, звернеться до більшовицького ВУЦВК у Харкові з проханням вжити заходів.

У листі-відповіді Голубович наголосив, що українська делегація, будучи визнаною самостійною, не вважає за потрібне проводити переговори разом з росіянами, коли йдеться про українські національні інтереси.

Центральне місце у переговорах делегації УНР далі зайняв розгляд долі українських земель у складі двоєдиної монархії. 15 січня В. Голубович заявив австрійцям, що від розв'язання політичних питань, тобто від сприятливого вирішення долі населення цих земель, залежатиме вирішення питань економічних. Це була пряма погроза не допустити Австро-Угорщину до українського хліба, якого вона гостро потребувала з огляду на катастрофічне продовольче становище. На цьому засіданні українські делегати, відстоюючи свої національні інтереси, напосідали на австрійців з небувалою раніше вимогливістю.

Засідання 15 січня мало у переговорах переломний характер, не помічений жодним з дослідників. Наполегливість української делегації принесла їй успіх. Про це свідчать стенограми тристоронніх засідань 16 та 17 січня, коли українські дипломати змусили Черніна допустити обговорення питання про Галичину та Буковину, про що він раніше й чути не хотів.

Крапку у розгляді територіального питання сторонами було поставлено на двох засіданнях 19 січня. Тоді Чернін змушений був зробити українцям найважливішу поступку: Холмська область відходить до УНР; українці за це мали гарантувати польській меншині вільний національний та культурний розвиток. Цим пропозиції Черніна не обмежилися. Він підтвердив, зроблену раніше поступку про те, що українці Східної Галичини та Буковини утворять автономну провінцію у межах Австрії. Чернін лише зазначив, що угода про ці українські землі повинна бути оформлена у вигляді таємного договору.

Підрозділ 3. 4. - “Відстоювання економічних інтересів України”. Економічним питанням української частини конференції були присвячені засідання експертів 17, 19 та 20 січня. Неофіційно сторони обговорювали ці питання й раніше.

17 січня українська сторона виклала чотири пункти, на основі яких мали будуватися майбутні господарські відносини між УНР та Центральними державами:

1) усунення невигідних статей російсько-німецької угоди про торгівлю та мореплавство 1894/1904 рр., яка бралася за основу;

2) заміна торгівлі без митних обмежень принципом контингентування взаємних поставок товарів на протязі певного часу;

3) заміну принципу найбільшого сприяння принципом взаємності;

4) уся зовнішня торгівля мусить провадитися державою. На цій основі пропонувалося розпочати переговори про двосторонній товарообмін на період від укладення мирного договору до 1 січня 1920 р.

Засідання економічної комісії 19 січня присвячувалося переглядові старого російсько-німецького договору. На вимогу української сторони з його тексту було викинуто сім статей та шість параграфів з тих статей, що залишалися; внесено зміни у десять параграфів, знято три протоколи до статей, ще три зазнали змін.

На засіданні 20 січня розглядався список товарів, яких гостро потребувала УНР і прагнула отримати їх від Німеччини та Австро-Угорщини за своє продовольство та сировину. Список мав сорок шість пунктів, які позначали групи промислових товарів, при чому п. 1 містив перелік понад сорока груп. Німецька сторона висловила згоду стосовно усіх товарів, крім залізничного устаткування, яке підпадало під категорію стратегічних. Австрійська сторона також не заперечувала проти українського списку.

Аналіз матеріалів економічної секції приводить до висновку, що у Бресті Центральні держави розглядали УНР як рівноправного партнера без будь-яких намірів підкорити її в економічному плані. Обмін товарами передбачався за мирним договором еквівалентно, як висловився Чернін, “поїзд за поїзд”.

Четвертий розділ - “Укладення мирного договору України з Четверним союзом” - складається з п'ятьох підрозділів. Підрозділ 4. 1. - “IV Універсал Центральної Ради: проголошення незалежності УНР. Урядові рішення про мирний договір у Києві та Відні”. 20 січня делегації від'їхали до своїх столиць для консультацій з урядами. Ситуація в Україні внаслідок розвитку більшовицької агресії ставала дедалі складнішою, і це призвело до урядової кризи. Прем'єр В. Винниченко подав у відставку. Його заступив В. Голубович.

На засіданнях Малої Ради було вироблено і в ніч на 25 січня ухвалено IV Універсал, який проголосив УНР “самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу”. Датовано документ символічною датою 22 січня, коли мали відкритися українські Установчі збори, зірвані більшовицьким нападом. Юридично оформивши відокремлення України від Росії, IV Універсал усунув перешкоду на шляху до укладення УНР окремого мирного договору. Головою делегації на переговорах було призначено О. Севрюка. Їй надавалися повноваження підписати мирний договір. Повертаючись до Бресту, делегація заїхала до Львова, де таємно отримала від провідних галицьких діячів проект статуту українського коронного краю в Австро-Угорщині. Текст проекту аналізується в підрозділі.

Матеріали розділу свідчать, що урядові наради у Відні також мали позитивний результат для України. Присутній на них імператор зазначив, що необхідно зробити усе можливе, щоб укласти мир як з Росією, так і з Україною, і що, “з останньою слід вступити у переговори на основі поділу Галичини”, тобто відокремлення української Східної Галичини від штучно утвореної польської західної її частини (Краківщини).

Підрозділ 4. 2. - “Спроби російської делегації зірвати укладення миру Україною. Юридичне визнання УНР Четверним союзом”. За відсутності делегації Центральної Ради Л. Троцький зробив спробу усунути її з конференції. Він був переконаний, що ситуація в Україні сприятиме його антиукраїнським діям у Бресті. По-перше, більшовицький наступ в Україну тривав і мав успіх. По-друге, у складі російської делегації з'явилися представники харківського більшовицького уряду, котрий проголосив Україну частиною радянської Росії. 30 січня Троцький заявив на засіданні конференції, що владу Центральної Ради ліквідовано і рахуватися з нею більше не можна. У такому самому дусі виступив новий член радянської делегації Ю. Медведєв, голова маріонеткового харківського ВУЦВК. Представники Центральних держав заявили, що не вважають за доцільне обговорювати питання про представництво України до прибуття делегації Центральної Ради.

1 лютого з промовою проти імперських зазіхань Троцького виступив М. Любинський. Він піддав нищівній критиці усі попередні виступи Троцького та його харківського прибічника і переконливо довів, що Росія не має права претендувати на роль верховної влади над Україною. Крапку у дискусії щодо міжнародної правомочності УНР поставив Чернін. Від імені усіх делегацій Четверного блоку він заявив, що союзники, як і раніше, визнають делегацію Центральної Ради законним представництвом українського народу, а тепер ще й офіційно визнають УНР “як незалежну, вільну, суверенну державу, яка є спроможною самостійно укладати міжнародні угоди”.

У підрозділі 4. 3. - “Вироблення українською делегацією проекту мирного договору” - розглядаються події, пов'язані з останнім етапом української частини конференції. Це був один з найдраматичніших її моментів. Намагаючись в інтересах Австро-Угорщини використати важке становище Центральної Ради і прискорити підписання мирного договору з УНР, представники Центральних держав несподівано вдалися до тиску на делегацію УНР. 1 лютого Чернін за підтримкою Кюльмана запропонував їм терміново підписати стислий проект мирного договору. Він складався усього з трьох пунктів і був невигідним для УНР. Відповідь українці мали дати наступного дня.

Проте дипломати Центральної Ради вирішили діяти по-своєму - запропонувати союзникам власний проект. Робота над докладним текстом тривала всю ніч. Він включив усе те, що було напрацьовано раніше з вигодою для української сторони. Заскочені зненацька несподіваним ходом українців і гостро потребуючи договору з Україною, щоб мати доступ до її продовольчих ресурсів, союзники змушені були прийняти український проект. Це була блискуча перемога делегації УНР. Порівняльний аналіз цього проекту та остаточного тексту мирного договору свідчить, що між ними не було жодних принципових відмінностей, лише редакційні та структурні зміни. Зокрема, до мирного договору було включено статті торговельної угоди.

5 лютого на нараді в Берліні, в якій брали участь Кюльман та Чернін, союзники погодилися, що після укладення миру з УНР вони повинні будуть припинити переговори з Росією, котра лише затягувала конференцію, використовуючи її як трибуну для революційної пропаганди. Військові, виходячи з економічних потреб Центральних держав, рішуче висловлювалися за надання збройної допомоги Україні проти російської агресії. Слід підкреслити, що в Берліні заговорили про військову допомогу Центральній Раді тоді, коли її представники у Бресті ще й мови про це не починали.

На додаток до робочого напруження малочисельної української делегації становище на батьківщині тримало її у стані гострого нервового напруження. Його посилив О. Чернін. Повернувшись до Бреста ввечері 6 лютого, він домовився з Троцьким про відрядження до Києва групи спостерігачів, котрі мали повідомити про ситуацію на місці. Це викликало занепад духу української делегації, але вранці Чернін повідомив, що Троцький відмовився від інспекції. Мабуть, йому стало відомо про придушення більшовицького повстання у Києві. Потім він сам запропонував інспекцію, але тоді вже відмовився Чернін.

7 лютого провадилася робота над перекладом мирного договору мовами усіх сторін - учасниць на конференції. Любинський та Візнер (заступник Черніна) підписали того дня окрему угоду про надання Україною Центральним державам одного мільйона тонн хліба. Навзамін Україна мала отримати відповідний еквівалент промислових товарів.

Для української економіки 1 млн. т. зерна не становив великого навантаження. За статистичними даними, наведеними у дисертації, в 1909 - 1913 рр. зерновий експорт з України становив 8,6 млн. т. щорічно. Україна тоді була найбільшим у світі експортером зерна.

Підрозділ 4. 4. - Укладення Україною миру з державами Четверного союзу”. День 8 лютого також був напружений через технічну складність передруку п'ятьох подвійних екземплярів великого тексту мирного договору, який укладався між УНР та усіма державами Четверного союзу. Роботу було закінчено пізно вночі, коли вже йшла доба 9 лютого. Тоді почалося останнє пленарне засідання української частини мирної конференції. Його відкрив промовою Кюльман. З словом у відповідь виступив Севрюк. Потім у присутності великого числа урядовців та військових країн Четверного союзу сторони підписали договір. Він складався з преамбули, десятьох статей та заключної постанови. На тій же церемонії було підписано окремий українсько-німецький додатковий договір, який на рівноправній основі встановлював загальноприйнятні у світі правові принципи відносин громадян та юридичних осіб двох сторін.

Після підписання мирного договору українські представники та Чернін окремо підписали таємний протокол про створення українського коронного краю у межах Австро-Угорщини.

Підрозділ 4. 5. - “Брестський пакет: супровідні документи до мирного договору. Домовленість про військову допомогу УНР проти більшовицької агресії”. 12 лютого українська делегація підписала з делегаціями Туреччини, Болгарії та Австро-Угорщини додаткові договори до мирного договору. Вони були подібними до українсько-німецького додаткового договору, укладеного 9 лютого.

Проте налагодження нормальних міждержавних відносин між сторонами робила неможливим більшовицька навала на УНР. Питанню про німецьку допомогу Україні було присвячено нараду Вільгельма ІІ з представниками уряду та верховного головнокомандування 13 лютого. Усі присутні були єдині в тому, що необхідно спонукати Україну звернутися з проханням про збройну допомогу.

Цей факт спростовує фальсифікаційні вигадки радянської історіографії про те, що начебто дипломати УНР уклали мирний договір для отримання військової допомоги. Тільки 15 лютого союзники отримали таке звернення. Через день воно було надруковане в німецькій пресі.

Через те, що з вини українців полякам стало відомо про існування таємного протоколу про український коронний край, австро-угорська дипломатія змусила делегацію УНР погодитися на деякі зміни редакції статті ІІ мирного договору, в якій було зафіксовано північно-західний кордон України. Так постав т. зв. “Холмський протокол”. Його узгодили 18 лютого у Відні Севрюк та Візнер. Суть полягала в тому, що північно-західний кордон УНР міг бути посунутий на схід від лінії, зафіксованої у ІІ ст. мирного договору, якби цього зажадало місцеве населення. Виявити це мав референдум. Така корекція насправді не змінювала суті угоди, що грунтувалася на етнографічному принципі.

18 лютого німецькі війська перейшли в наступ на Росію. У зв'язку з передбаченим вступом військ Центральних держав в Україну, Німеччина й Австро-Угорщина уклали у Берліні 21 лютого таємний договір про спільну політику щодо держав і самоправних територій, на які розпалася колишня Російська імперія. В договорі було зазначено, що Україна не може розглядатися як окупована військами Центральних держав, а існуватиме як незалежна країна.

Того самого дня Німеччина пред'явила ультиматум Росії, за якими остання мусила укласти мир з Четверним союзом на його умовах. Їх було десять. 4-й пункт передбачав, що Росія негайно укладає мир з УНР. Більшовики змушені були підкоритися. Ця вимога була підтверджена і в мирному договорі, який Росія, вже без усяких зволікань підписала 3 березня.

У дисертаційному дослідженні Брестська мирна конференція розглядається як завершена суто дипломатична подія. З підписанням усіх супровідних до мирного договору документів брестського пакету дослідження вичерпується.

У “Додатку” до дисертації вміщено головні документи брестського пакету.

3. Основні результати і висновки наукового дослідження

1. Брестський мирний договір між УНР та Четверним союзом, укладений 9 лютого 1918 р., був першим значним зовнішньополітичним актом України і першим миром у світовій війні 1914-1918 рр. Дослідження, здійснене в дисертації, показує, що, з боку УНР це був вимушений крок. Центральна Рада не мала намірів порушувати союзницькі зобов'язання Росії перед державами Антанти. Укладення більшовиками перемир'я з німцями і початок переговорів з Четверним союзом змусили уряд УНР приєднатися до брестського мирного процесу, щоб не залишитися за бортом переговорів, на яких могла вирішитися доля України без її участі.

2. У Бресті делегація УНР опинилася у скрутному становищі. ІІІ Універсал не проголошував незалежності України, тому її делегація могла вважатися самостійною лише після визнання її такою усіма учасниками мирного процесу. Зокрема, німецька делегація мала таємну інструкцію, яка дозволяла зробити це лише після визнання делегації УНР представниками радянської Росії. Використовуючи більшовицьке гасло про право націй на самовизначення представники Центральних держав змусили Троцького визнати українську делегацію самостійною учасницею переговорів. Проте, як показано в дисертації, ця поступка диктувалася інструкцією, складеною Леніним і Сталіним.

3. Визнання делегації УНР повноправним учасником конференції та початок нею окремих переговорів з представниками Центральних держав означало, що у Бресті розпочалася друга мирна конференція, яка проходила паралельно з першою (між Четверним союзом та Росією).

4. УНР і Центральні держави мали як спільні, так і протилежні інтереси. Спільним було прагнення укласти мир та налагодити взаємовигідне економічне співробітництво. Центральні держави, особливо Австро-Угорщина, потребували українського продовольства; УНР потребувала промислової продукції та устаткування. Конфліктним фактором було те, що українці прагнули або відірвати від Австро-Угорщини етнічні українські землі, або домогтися для них політичних прав всередині двоєдиної монархії.

5. У Бресті на мирних переговорах між УНР та Четверним союзом склалася унікальна в історії дипломатії ситуація, коли переможена сторона - Україна - вимагала територіальних і політичних поступок від сторони-переможниці. Це викликало впертий опір представників Австро-Угорщини. Проте українці вдало пустили в хід господарський важіль і, використовуючи гостру продовольчу кризу в Австрії, зуміли схилити шальки терезів на свою користь і домогтися максимуму можливого.

6. Більшовицький наступ на Україну та необхідність якнайшвидшого укладення миру підштовхнули схильну до федеративного зв'язку з Росією Центральну Раду проголосити IV Універсал, за яким УНР ставала незалежною державою. Це усунуло останню перешкоду на шляху укладення мирного договору між УНР і Четверним союзом.

7. Хід і результати переговорів української частини Брестської конференції свідчать, що Центральні держави розглядали УНР як рівноправного з собою партнера і загалом робили їй поступки. Яскравим доказом цього є те, що в основу мирного договору було покладено український проект. Договір складався з політичної та економічної частин, і обидві вони фактично були продиктовані українською стороною.

8. Внутрішнє становище України вкрай погіршилося у зв'язку з більшовицькою навалою. Це ставило під загрозу виконання умов Брестського договору УНР з Четверним союзом. Саме цим була зумовлена ініціатива німецької дипломатії, котра за урядовою інструкцією запропонувала українській делегації звернутися до Центральних держав по військову допомогу. Це врятувало тоді від загибелі Українську державу.

Основні результати дослідження відображено у таких публікаціях

1) Коваль В. Вихід України на міжнародну арену (1917-1918 рр.)// Наукові записки: Збірник праць молодих вчених та аспірантів/ Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України. Т. 3. Київ, 1999. С. 521-578.

2) Коваль В. До історії української дипломатії: делегація УНР на Брестській мирній конференції.// Наукові записки: Збірник праць молодих вчених та аспірантів/ Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України. Т. 4. Київ, 1999. С. 206 - 220.

3) Коваль В. Захист економічних інтересів України на Брестській мирній конференції 1918 р.// Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики/ Збірка наукових праць та спогадів. Інститут історії НАН України. Відділ спеціальних історичних дисциплін. К., 2000. Ч. 4, част. 2. С. 128-139.

4) Коваль В. Брест-Литовська мирна конференція 1918 р.: питання про Галичину та Холмщину// Українська соборність: ідея, досвід, проблеми (До 80-річчя Акту Злуки 22 січня 1919 р.)/ Збірник. Наукове видання. Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. К., 1999. С. 106-118.

Размещено на Allbest.ru