Політика українізації на Півдні України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Політика українізації на Півдні України

Стремецька Вікторія Олександрівна

АНОТАЦІЇ

Стремецька В.О. Політика українізації на Півдні України у 20-30-ті роки ХХ ст. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. - Донецький національний університет, Донецьк, 2001.

У дисертації розглядається проблема проведення українізації на Півдні України у 1920-30-ті роки. Розкривається процес українізації міського та сільського державного апарату, профспілкової, партійної організацій, сфери освіти та культури. На основі численних конкретних фактів автор показує зміни у національному складі, ступені володіння українською мовою робітників та службовців, працівників освіти, учнів і студентів, членів та апарату партії, профспілок; висвітлює методи українізаційної роботи державних установ та організацій, спеціальних органів, курсів по вивченню української мови та українознавства, культурних та освітніх закладів. Аналізується негативна роль знищення надбань та провідників українізації у різних сферах. Автор прийшов до висновку, що протягом 1920-х років вдалося досягти значних успіхів у напрямку українізації південного регіону.

Ключові слова: українізація, Південь України, деукраїнізація, українізаційне законодавство, українізаційна діяльність, українська мова, комісія по українізації, національний склад населення, категорії знання української мови.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Отримавши незалежність у 1991 р., Україна стала на шлях розбудови власної державності. У цьому складному процесі дуже важливе значення має належати відновленню авторитету національних цінностей, підвищенню національної свідомості, закріпленню статусу державної мови. Особливо актуальним це є на Півдні, де мовна проблема залишається гострою. Міське населення в своїй переважній більшості розмовляє російською мовою. При цьому заходи, які вживаються щодо поширення функцій української мови, викликають неоднозначну оцінку громадськості - від схвалення та підтримки до протестів та заяв про порушення прав національних меншин. У зв'язку з цим актуальності набувають дослідження, пов'язані з вивченням досвіду політики українізації, яка проводилася комуністичною партією та радянським урядом у 1920-ті - на початку 1930-х років. Звичайно, не слід ототожнювати минулу та теперішню ситуацію та копіювати українізаційний курс. Але доцільно було б вивчити та критично проаналізувати як позитивні, так і негативні його моменти, особливості проведення у південному регіоні, що могло б відіграти конструктивну роль у розробці питань національно-культурного розвитку на сучасному етапі.

Дослідження даної проблеми дає можливість з'ясувати, як відбувалися українізаційні процеси у різних сферах життя у південному регіоні: у державних установах, профспілках, парторганізації, у сільській місцевості, у галузі освіти та культури; які особливості виявилися в ході проведення українізації на Півдні України, які фактори допомагали і які перешкоджали її проведенню. Розгляд теми допомагає визначити, яким чином вплинули на українізацію багатонаціональність населення та значна зросійщеність міст регіону; як поставилися до неї різні категорії населення.

Дослідження теми дає також змогу виявити комплекс форм і методів, які застосовувалися у процесі українізаційної роботи. Вони не були тоді теоретично розробленими та систематизованими для кожної окремої галузі, але були досить різноманітними, деякі з них доволі ефективними. Вивчення, розробка та систематизація цих форм і методів могли б бути дуже корисними для використання в сучасних умовах.

Об'єктом дослідження є процес проведення українізації у різних сферах державного та суспільного життя південного регіону, його основні напрями, форми й методи здійснення.

Предметом дисертаційного дослідження є державні органи влади, громадські організації, освітні та культурні установи Півдня України, їх діяльність у напрямку національно-культурного будівництва.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1923-1938 роки, де 1923 рік розглядається як початок офіційно проголошеної ХІІ з'їздом РКП(б) політики коренізації, а 1938 р. - її остаточним кінцем, який ознаменувався хвилею масових репресій проти національної інтелігенції та ліквідацією українізаційних надбань.

Територіальні рамки дослідження охоплюють Південь України, а саме територію сучасних Одещини, Миколаївщини, Кіровоградщини та Херсонщини. Вивчення процесу українізації на цій території у 1920-30-ті роки здійснювалося з урахуванням адміністративно-територіальних поділів, які проходили у той час.

Мета і завдання дисертації. Метою дисертаційної роботи є комплексний аналіз характерних рис та особливостей, форм і методів проведення політики українізації на Півдні України у 1920-30-ті роки. Для досягнення цієї мети автор ставить такі завдання:

1) проаналізувати та систематизувати існуючу літературу з означеної проблеми, визначити інформаційні можливості використаних джерел та розкрити методологічні засади дослідження;

2) на основі всебічного аналізу архівних та опублікованих документів, статистичних джерел, матеріалів періодики простежити процес проведення українізації державних органів влади і громадських організацій в містах та сільській місцевості Півдня України, форми, методи та результати її здійснення;

3) охарактеризувати процес впровадження українізаційних заходів у сферу освіти та його наслідки, окремо розглянувши галузі соціального виховання та професійної освіти;

4) проаналізувати українізаційну діяльність культурно-освітніх та мистецьких установ та її вплив на загальний стан українізації населення;

5) виділити основні чинники, які перешкоджали процесу українізації в різних сферах її проведення;

6) відтворити періодизацію проведення українізації у південному регіоні;

7) простежити процес і наслідки згортання українізаційної роботи в різних сферах життя у 1930-х роках;

8) зробити висновки й виробити практичні рекомендації для подібних процесів сьогодення.

Наукова новизна одержаних результатів дисертаційного дослідження визначається відсутністю праць, які б комплексно розглядали проведення політики українізації на Півдні України у 1920-30-ті роки. Автор вперше на основі опублікованих документів, архівних матеріалів і надбань вітчизняної та зарубіжної історіографії досліджує характерні риси проведення українізації у державному, партійному, профспілковому апаратах, сфері освіти та культури регіону. У роботі автор аналізує такі, майже не розглянуті, сторінки доби українізації, як ставлення до неї з боку різних верств населення, українізаційна діяльність культурно-освітніх установ, їх дослідницька робота у напрямку вивчення української книжки, читача та ін. Майже не торкалися раніше питань про українізацію комсомольської та піонерської організацій, партійної освітньої мережі. Вперше в історіографії приділено увагу здійсненню українізації в сільській місцевості.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в рамках наукової проблеми “Актуальні питання історії Нижнього Подніпров'я та Побужжя”, якою займається Миколаївський регіональний центр Інституту історії України НАН України (зареєстровано в УкрІНТЕІ - РК 0100U003788 від 03.08.2000 р.).

Практичне значення дисертаційного дослідження полягає у тому, що фактичний матеріал, теоретичні положення та висновки можуть бути використані при підготовці узагальнюючих праць з історії України, історії української культури, спеціальних курсів з історії Півдня України або окремих областей (Миколаївської, Одеської, Херсонської, Кіровоградської), історії педагогіки у вищих навчальних закладах, у краєзнавчій роботі, у викладацькій діяльності.

Результати дослідження можуть бути взяті до уваги при визначенні концептуальних засад національно-культурної політики, зокрема у південному регіоні, у вирішенні проблем впровадження української мови у діловодство, освітні та культосвітні установи тощо.

Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки дисертації оприлюднені у виступах на Всеукраїнській науково-методичній конференції “Інтеграція та взаємозв'язок процесів впровадження державної мови у вузах, НДІ та підприємствах” (Миколаїв, 1998 р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Духовність та злагода в українському суспільстві на перехресті тисячоліть” (Київ, 1999 р.), ІХ та Х Всеукраїнських наукових конференціях з історичного краєзнавства (Дніпропетровськ, 1999 р.; Донецьк, 2001 р.), щорічних науково-методичних конференціях “Могилянські читання” (Миколаїв, 1999, 2001 рр.), Всеукраїнській науково-практичній конференції, присвяченій 55-м роковинам розгрому фашизму та 135-річчю з дня заснування Одеського держуніверситету (Миколаїв, 2000 р.), Всеукраїнській та міжнародній науково-практичних конференціях, присвячених Х річниці Незалежності України (Миколаїв, Київ, 2001 р.), обговорено на засіданнях кафедр історії України Миколаївського державного педагогічного університету та Донецького національного університету.

Публікації. Результати дослідження викладено в 15 публікаціях, 9 з яких - у фахових виданнях.

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження і складається зі вступу, чотирьох розділів (одинадцяти підрозділів), висновків, списку використаних джерел та літератури (445 позицій) та шістнадцяти додатків. Повний обсяг дисертації становить 250 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено предмет, об'єкт, хронологічні й територіальні рамки, мету і завдання, вказано на наукову новизну, практичне значення дослідження, зв'язок з науковою темою, наведено наслідки апробації результатів дослідження.

Перший розділ - “Ступінь наукової розробки теми, джерельна база та методологічні засади дослідження” - складається з трьох підрозділів і містить історіографію проблеми, характеристику використаних джерел та методів наукового пізнання.

У першому підрозділі автор розглядає праці, написані впродовж 1920 - 2001 рр. й присвячені як загальним, так і окремим питанням українізації, оскільки, як стверджує дисертант, процес проведення українізації на Півдні до цих пір не знайшов всебічного наукового аналізу у дослідженнях істориків.

Автор традиційно поділяє історіографію проблеми на вітчизняну та зарубіжну. При характеристиці першого етапу вітчизняної історіографії (1920-30 рр.) автор зауважує, що праці тих років писалися не істориками, а партійними й державними діячами, публіцистами, які говорили про українізацію як про свою поточну роботу. Тоді було видано багато підручників, хрестоматій, посібників і рекомендацій, курсів лекцій з національного питання. При характеристиці цих робіт дисертант звертає увагу на тенденцію до висвітлення здебільшого позитивних моментів проведення українізації, негативне ж висвітлювалося лише частково, або замовчувалося чи називалося сумнівним. У 1930-х роках у зв'язку із змінами у пріоритетах національної політики міняються й підходи у висвітленні українізації: основна увага поступово зосереджується на цькуванні “буржуазних націоналістів”, виявленні “перекручень” у здійсненні національної політики. У роботах 1920-30-х рр. певна увага приділялася південним округам або містам, однак Південь не відокремлювався від решти регіонів України, не виділялися особливості проведення тут українізації.

Протягом 1940-х - першої половини 1950-х років проблема українізації як така навіть не піднімалася. У цей час в основному підносилися культурні досягнення як результат “мудрої ленінсько-сталінської національної політики”, таврувалися “націоналісти”.

Значні зрушення у дослідженні проблеми відбулися за часів “хрущовської відлиги”, про що свідчать появи праць О. Слуцького, Б. Бабія, Г. Шевчука, Г. Ясницького, П.П. Бачинського. Усі роботи багаті на фактичний матеріал, однак дуже заідеологізовані. Не дивно, що у той час не могла вийти в Україні книга І. Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація”.

Суттєвий перегляд ідеологічних підходів почав відбуватися з середини 1980-х. Характерним для сучасної історіографії з проблем українізації є намагання залучити новий архівний матеріал, велика кількість піднятих питань, точок зору, полеміки. Обґрунтовуються спроби замінити термін “українізація” на інший, різняться погляди на характер та мету українізації, періодизацію процесу, роль законодавчих актів в справі українізації тощо. Від загальних проблем науковці перейшли до висвітлення окремих питань: українізація вищих органів влади, профспілок, преси та книговидавництва, партійного апарату, армії, освіти, діяльності інтелігенції. Деякі з них знайшли своє відображення у дисертаціях. Цінними є перші спроби висвітлення регіонального аспекту проблеми.

Значний внесок в дослідження проблеми внесли зарубіжні вчені, представники діаспори. Завдяки відсутності жорсткого ідеологічного контролю, вони набагато раніше, ніж вітчизняні, визначили характер, мету українізаційних процесів. Однак характерною для робіт передвоєнного періоду є впевненість у нещирості більшовиків, підступності українізації, і поряд з цим думка, що період українізації був часом відродження у культурній сфері.

Більш цінними, на наш погляд, є праці, які вийшли після війни і детально аналізують проведення українізації в різних сферах, наводять цінний фактичний матеріал тощо. Деякі з авторів торкаються питань проведення українізації в південному регіоні. Багато уваги приділено явищу “націонал-комунізму”.

Вітчизняні історики частково торкнулися питань проведення українізації та коренізації національних меншин на Півдні України. Це здебільшого невеличкі статті в матеріалах місцевої преси та повідомленнях конференцій. Окремі факти знайшли відображення в дисертаційних роботах П.П. Бачинського, В.М. Букача, А.В. Черкаського .

Таким чином, огляд історіографії показує, що питання проведення українізації на Півдні залишилося ще недостатньо дослідженим. Історики взагалі не торкнулися таких аспектів, як українізація профспілок регіону, державних установ у сільській місцевості, партійної, комсомольської, піонерської організацій. Питання українізації держапарату, освіти, культурно-освітніх установ потребують доповнення їх фактичним матеріалом та ґрунтовних висновків.

Джерельну базу дослідження становлять архівні та друковані матеріали.

У роботі використані матеріали Центрального державного архіву вищих органів державної влади та управління України (ф.1 “Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет”, ф.2 “Рада Народних Комісарів”), Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ф.1 “Центральний комітет комуністичної партії України”) та матеріали державних обласних архівів Херсонської, Одеської, Миколаївської та Кіровоградської областей. Загальна кількість досліджених фондів - 33, документи багатьох з яких вперше введено до наукового обігу.

Архівні матеріали, що використані в дисертаційному дослідженні, доцільно поділити на такі групи:

1) законодавчі акти та матеріали центральних органів влади - декрети та постанови РНК, ВУЦВК, Народного Комісаріату освіти, що стосуються національного та культурного будівництва; матеріали цих органів містять інформацію про етапи здійснення українізації у межах усієї України, що дає змогу порівнювати її результати на Півдні та в інших регіонах країни;

2) документи місцевих органів влади - постанови, рішення, накази губернського, окружних, районних, обласних виконавчих комітетів, інспектур народної освіти, міськрад, комісій по українізації, які регулювали проведення українізації на місцевому рівні, і містять звіти, статистичні відомості про хід українізації радянського апарату, установ освіти та культури в південних округах, листування з центральними органами з цього приводу;

3) документи центральних та місцевих партійних, комсомольських, профспілкових та інших громадських організацій, що містяться в колишніх партійних архівах. Якщо документи попередніх груп містять переважно інформацію про 1920-ті роки, то цінність партійних полягає у тому, що вони зберігають матеріали про перебіг подій у 1930-х рр. За умови критичного ставлення до них можна простежити процес згортання українізації та знищення її надбань.

До друкованих джерел відносимо збірники документів і матеріалів (всеукраїнського і місцевого рівнів), твори тодішнього партійного і державного керівництва, статистичні матеріали (у т.ч. місцевих статбюро) й матеріали періодичної преси. Особливо цікавими й важливими серед останніх є місцеві видання (“Красный Николаев”, “Рабочий”, “Наддніпрянська правда” (Херсон), “Чорноморська комуна” (Одеса) та інші), які ретельно висвітлювали хід проведення українізації на регіональному рівні, ставлення до неї з боку місцевої влади, різних верств населення, оцінки успіхів та недоліків у різних сферах впровадження українізації, емоційний стан навколо неї.

Загалом же для висвітлення теми даної дисертаційної роботи в бібліотеках та архівах країни накопичений багатий фактичний матеріал, критичний підхід до яких дає змогу відтворити реальну картину українізаційних процесів на Півдні України в досліджувані роки.

Теоретико-методологічною основою дослідження є принципи й методи наукового пізнання (історизму, об'єктивності, системності та комплексності, розвитку та плюралізму; порівняльно-історичний, статистичний, описовий, логічно-аналітичний, проблемно-хронологічний та метод кількісного аналізу).

Поєднання зазначених принципів і методів дає можливість уникнути суб'єктивних оцінок, залишитися на об'єктивно-науковій точці зору та забезпечує наукову достовірність результатів дослідження.

У другому розділі - “Українізація державного, профспілкового та партійного апарату” - автор наголошує, що хоч українізація мала тимчасовий і вимушений характер, вона охопила усі сторони життя країни, у тому числі державний, партійний, профспілковий апарати. Дисертант аналізує позитивні й негативні моменти законодавчих актів всеукраїнського та місцевого рівнів з питань впровадження української мови, вплив на проведення українізації в південному регіоні. Переглядається питання про те, що село українізації не потребувало. Вперше в історіографії приділено увагу процесу українізації держустанов у сільській місцевості. Автор стверджує, що українізація державного апарату республіки була вкрай необхідною, бо частка тих, що володіли українською мовою в апараті Одеської губернії, коливалася на початку 1920-х років від 3 до 50%; кількість українців в профспілках складала близько 13%, в партії - 16%.

На основі архівних матеріалів, статистичних джерел автор аналізує національний склад населення регіону, його зв'язок з рідною мовою, і приходить до висновку, що воно (особливо мешканці міст, які були у той час надмірно зрусифіковані) не було підготовлене до швидкого впровадження української мови. У зв'язку з цим автор вважає необґрунтованим форсування темпів українізації місцевими органами влади: здійснити українізацію передбачалося у менш ніж річний строк. Такі рішення відігравали лише негативну роль, оскільки терміни закінчення українізації постійно відсувалися, що викликало несерйозність у ставленні до неї.

Аналіз проведення українізації на Півдні дозволяє виділити 4 основних етапи його проведення: І - 1923 - 1925 рр. (організаційний), ІІ - 1925 - 1927/29 рр. (період найвищих досягнень), ІІІ - 1929 - 1932 рр. (інерційний), ІV - 1933 - 1938 рр. (деукраїнізаційний). Однак, стверджує автор, українізація проходила хвилеподібно, з постійними спадами та піднесеннями, тому цей поділ є умовним і може не зберігатися в окремих випадках (наприклад, у сільській місцевості).

У розділі висвітлено процес утворення й методи діяльності комісій по українізації, курсів, шкіл та гуртків по вивченню української мови, держкурсів українознавства (ДКУ), характерні риси їх організації в сільській місцевості. Аналізуються наслідки українізації державних установ, профспілкової, партійної, комсомольської та піонерської організацій, які були досить суттєвими для регіону. Вже протягом 1923-1925 років вдалося значною мірою (більш ніж на 65%) українізувати листування установ та організацій. Дисертант звертає увагу на нерівномірність цього процесу у різних типах установ: дуже повільно він проходив у торговельних, лікарняних, підприємствах з великою кількістю робітників (заводах), організаціях всесоюзного підпорядкування (порти).

Упродовж наступних років (1926-1929 рр.) важливими були спроби створення (особливо у містах) україномовного оточення. Значна кількість службовців державних установ, партійних та профспілкових працівників оволоділа та користувалася українською мовою, збільшилася кількість українців у їх складі. Українізація робітництва проводилася переважно засобами культурно-освітньої та масово-організаційної роботи. Автор простежує диспропорцію у ставленні до українізації серед відповідальних і рядових, партійних і позапартійних службовців; між тими, хто знав українську мову та користувався нею. Характерними рисами українізації профспілок і партії були більш повільні темпи, сильніший опір шовіністично настроєних функціонерів, намагання здійснити перетворення руками робітників і службовців, не дати українізації вийти за суворо обмежені рамки. Проблеми українізації партії частково пояснювалися недостатністю україномовної партійної мережі. Краще проходила українізація комсомольської та піонерської організацій, де кількість українців завжди була вищою, а ставлення - більш позитивним, ніж у партії. Автор приходить до висновку, що найбільших успіхів у напрямку українізації в регіоні в цілому вдалося досягти у 1929 р. У сільській місцевості періодом найвищих досягнень є 1925-26 рр., у наступні роки українізаційна діяльність там поступово припинилася, в кінці 1920-х рр. - остаточно занепала. Українізаційні досягнення Півдня порівнюються з іншими регіонами України: вони були, як правило, передостанніми серед інших регіонів (крім Донбасу) і нижчими від загальноукраїнських.

Значну увагу приділено висвітленню труднощів на шляху українізації, а саме: опір зрусифікованої частини службовців, недосконалість законодавства, організаційних форм, неузгодженість в роботі комісій по українізації, курсів, пасивність або ворожість адміністрації деяких установ, російськомовне оточення (у містах), слабка матеріальна база процесу, неуважність центральних органів до проблем Півдня тощо.

Автор простежує поступове згортання українізації на початку 1930-х років та її цілковитий занепад у другій половині 1930-х, хоч офіційно її ніхто не відміняв. Характерним було те, що відмовлятися від українізації першими почали верхні ланки апарату. Цей процес супроводжувався реорганізацією або ліквідацією комісій по українізації, відмовою службовців від вивчення та використання української мови. До боротьби з “націоналістичними проявами” залучалися профспілки, члени партії. За допомогою фактів підтверджується думка, що намагання партії виправити становище мало локальний і приречений на невдачу характер. Український державний апарат створити так і не вдалось.

У третьому розділі - “Українізація установ освіти” - автор характеризує законодавчу базу процесу, її позитивні й негативні моменти. Висвітлюються хід і наслідки здійснення українізації у галузі соціального виховання (трудшколи, дитячі садки, будинки, інтернати, майданчики) і професійної освіти (профшколи, училища, технікуми, вищі навчальні заклади, школи робітничої молоді).

На основі численних фактів, статистичних джерел автор доводить, що найуспішніше процес українізації проходив у галузі початкової освіти (трудшколи), де відсоток українських шкіл перевищив навіть відсоток відповідного населення. Причому істотні зміни (збільшення відсотку українських шкіл з 5 до 80%) відбулися протягом 1923-25 рр., хоч основні перетворення відбулися, головним чином, у сільській місцевості. У містах активізація українізаційного процесу припала на 1925-27 рр. Повільніше українізувалися школи ІІ концентру, дитячі садки, будинки тощо, тобто заклади, які розташовувалися переважно у містах: лише третина їх у кінці десятиліття була україномовною. Позитивне значення мав більш швидкий, ніж в інших державних установах, перехід на українську мову інспектур народної освіти, які практично керували процесом українізації, їх діяльність у напрямку видання необхідних підручників.

Повільно, з багатьма ускладненнями проходила українізація установ професійної освіти. Однак і в цій сфері вдалося досягти певних успіхів: в кінці 1920-х років близько 30% працювало виключно українською, ще третина - російською та українською мовами (на початку 1920- рр. - відповідно 4% та 5,5%). Автор приходить до висновку, що краще проходила українізація педагогічної освіти (майже усі установи цієї галузі в кінці десятиліття були українізовані), гірше - технічних навчальних закладів (особливо індустріальних, морських). Осередками групування та виховання національно свідомих кадрів інтелігенції були, як правило, інститути народної освіти (ІНО).

Розглядається процес українізації учнів, студентів, аспірантів, вчителів, викладачів, простежується зростання кількості українців та тих, що знали українську мову, у їх складі. Багато педагогів перейшли на викладання українською мовою: частка таких в окремих округах у 1927 р. коливалася від 30 до близько 90%. Кількість українців серед аспірантів та наукових працівників наближалася до 50%. Приділяється увага висвітленню спроб вирішення термінологічної проблеми, забезпеченню установ соцвиху україномовною літературою (в учнівських бібліотеках українські книжки становили 50-70 %, тоді як на початку проведення українізації - лише 10%). Дисертант вважає, що українізація сфери освіти мала найбільший коефіцієнт корисної дії порівняно з іншими сферами її проведення.

Автор виділяє труднощі на шляху українізації установ освіти: матеріальна незабезпеченість процесу (нестача коштів, україномовних підручників, навчальних посібників, наочних приладь), опір частини учнів, їх батьків, педагогічного та студентського складу (особливо в Одесі, Миколаєві), не виважені дії окрінспектур наросвіти, форсування темпів українізації, гонитва за кількісними показниками, опір адміністрації деяких навчальних установ тощо.

Ретельно простежується процес згортання українізації у сфері освіти: розглядаються відповідні постанови, процес зменшення україномовних та інших національних освітніх установ за рахунок російськомовних, переслідування й репресії проти національних викладацьких освітніх кадрів та результати цього процесу: нестача та некомпетентність педагогів, керівних кадрів, зниження успішності учнів тощо.

Четвертий розділ - “Українізація закладів політичної освіти та виховання дорослих” - відображує процес українізації установ культури та вплив їх діяльності на стан справи в регіоні.

Висвітлюються форми й методи українізаційної діяльності, бібліотек, клубів, пунктів ліквідації неписьменності, музеїв, бібліографічних товариств, гуртків, об'єднань. Увага приділяється створенню та діяльності науково-методологічної комісії (об'єднувала численні сили національної інтелігенції й розробляла методологічні засади проведення українізації), Української державної бібліотеки, яка була тоді єдиною в своєму роді бібліотекою в Україні та мала значну кількість україномовної продукції.

Простежується процес збільшення україномовних видань в бібліотеках регіону, зростання попиту на українську літературу (з 8% до майже 50%). Приділяється увага збільшенню відсотка україномовної продукції у місцевих видавничих органах, процесу українізації місцевих газет. Селянські газети було українізовано переважно у 1923-25 рр., окружні й міські - у 1928-30 рр. За допомогою численних фактів автор доводить, що найбільших успіхів вдалося досягти в українізації політосвітніх закладів в сільській місцевості, які було українізовано у межах 90%, найменших - у містах, зокрема у клубній роботі (лише 40% клубів у кінці десятиліття працювало українською мовою). В останній українізовано переважно художню частину, значно відставала масова та організаційна робота серед робітництва й службовців. Важливе значення мала українізація роботи південних музеїв, зокрема краєзнавчих, які багато зробили для популяризації української культури, історії.

У розділі висвітлюється процес виникнення й діяльності українських театральних, літературних, музичних колективів, установ і організацій, кіно. Велике значення мала українізація в Одесі державної драми (1925 р.) та опери (1926 р.). Поряд з професіональними широко створювалися самодіяльні колективи. Українською мовою плідно працювали члени південних філій літературних організацій “Гарт”, “Плуг”, ВУСПП та ін. Серед музичних організацій найбільш численним і діяльним було товариство ім. М.Д. Леонтовича, яке мало філії майже в усіх південних містах. Значний внесок у розвиток українського мистецтва зробили оркестр народних інструментів під керівництвом Г. Манілова, хорові капели (студії), окремі письменники, поети, музиканти, Одеська кінофабрика. Численні приклади дають змогу стверджувати, що розвиток українського мистецтва на Півдні України у 1920-х роках мав сильний позитивний вплив на хід українізаційних процесів в інших сферах регіону.

Аналізуються труднощі на шляху українізації установ культури: брак україномовних спеціалістів, коштів, опір зрусифікованих кадрів, адміністрації деяких установ, неуважність центральних органів до проблем Півдня, пізня українізація окружних газет, повільне збільшення україномовної літератури тощо.

Автор простежує деукраїнізаційний процес в культурно-освітній ділянці: відшукування “націоналістів” у цих установах, їх закриття або реорганізація, знищення українських книжок тощо.

У висновках узагальнено основні результати дослідження:

- різні аспекти проведення українізації у 1920-30-х роках були у полі зору значної кількості вітчизняних та зарубіжних дослідників, однак на сьогодні в історичній науці не існує праць, які б розглядали процес українізації на Півдні України в усьому його обсязі. Частково джерела з означеної проблеми вивчалися, однак більшість їх, особливо та, що зосереджена в архівах та бібліотеках південних областей, ще не була введена до наукового обігу. Взагалі джерельна база є дуже багатою і дає можливість висвітлити проблему на належному рівні;

- у процесі проведення українізації на Півдні істотно збільшилася кількість українців та тих, що володіли українською мовою, у складі губернського, окружного, районного та сільського апаратів, серед членів та керівників профспілкової та партійної організацій. У значній мірі українізовано діловодство, листування установ, підприємств і організацій. Найістотніших результатів вдалося досягти у 1929 р.;

- найуспішніше й найшвидше українізація просувалася у сфері освіти, особливо початкової, певною мірою було українізовано установи позашкільного виховання. Найбільших успіхів досягли в сільській місцевості, у школах першого концентру. Певною мірою українізовано вищу школу, особливо педагогічну освіту. Позитивне значення мали спроби вирішення термінологічної проблеми, забезпечення шкіл україномовною літературою;

важливу й результативну українізаційну роботу проводили заклади політичної освіти та виховання дорослих. За роки українізації в бібліотеках регіону збільшилася кількість україномовних книжок, попит на них, розвитку набули різні форми роботи з читачем; українською мовою працювали деякі клуби, музеї, майже усі лікнепівські пункти, особливо у сільській місцевості. Українізація окружних газет була позитивно сприйнята населенням регіону. На хід українізаційних процесів у регіоні позитивно вплинула діяльність мистецьких установ, були створені або відроджувалися українські театральні, музичні, художні колективи, об'єднання й організації;

аналіз процесу українізації на Півдні дає змогу виділити чотири основних етапи в її ході: перший - 1923-25 рр., організаційний; другий - 1925-1927/29 рр. - час найбільших досягнень; 1930-1932 рр. - інерційний, стагнаційний; 1933-38 рр. - деукраїнізаційний. Однак деякі процеси, які відбувалися в контексті українізації, не завжди відповідали вищеназваним хронологічним межам. Це пояснюється тим, що українізація на Півдні відбувалася хвильоподібно, з постійним чергуванням злетів та падінь;

чинниками, які перешкоджали процесу українізації у різних сферах її проведення, були: надмірна зросійщеність міських поселень, сильний опір значної групи великодержавно настроєних службовців державного, партійного, профспілкового апаратів, працівників культурних та освітніх закладів, особливо вищих, частини російського або зросійщеного робітництва, недосконалість українізаційного законодавства, помилки місцевих органів влади, форсування темпів українізації, неузгодженість в роботі комісій по українізації, неуважність центральних органів до проблем Півдня, відсутність належної матеріальної бази, недосконалість організаційних форм проведення процесу, несприятливе російськомовне оточення. У результаті досягнення Півдня були, як правило, передостанніми (крім Донецького) серед інших регіонів України;

процес згортання українізаційної політики почався на Півдні приблизно з початку 1930-х років, а іноді навіть з кінця 1920-х рр., і виявлявся у поширенні сфери вживання російської мови за рахунок української, відшукуванні “перекручень” у національній політиці та винних у цьому “буржуазних націоналістів, петлюрівців”. Характерними були заклики до продовження українізації на фоні її практичного припинення. Намагання виправити становище позитивних результатів не мали. Кінцевою крапкою стали репресії проти національно свідомих громадян, які були найбільш жорстокими в сфері освіти.

СПИСОК ПУБЛІКАЦІЙ АВТОРА

1. Здійснення політики українізації на Миколаївщині (1920-1930 рр.) // Наукові праці: Збірник. - Т.І. - Миколаїв: МФ НаУКМА, 1998. - С.52-56.

2. Значення українських культпоходів в ході проведення політики українізації на Миколаївщині // Південна Україна і проблеми історичних досліджень: Збірник наукових праць. Ч.ІІ. - Миколаїв, 1998. - С.101-105.

3. Діяльність вузів Півдня України (Миколаїв, Херсон, Одеса) по впровадженню української мови в 20-30 рр. ХХ ст. // Історія України. Маловідомі імена, події, факти (Зб. статей). - Вип. 7. - К.: Рідний край, 1999. - С.214-219.

4. Українізація державного апарату на півдні України у 1923-1925 рр. // Схід (Донецьк). - 2000. - №1 (32). - С.52-57.

5. Діяльність освітніх закладів Півдня України по впровадженню української мови у 20-30-х рр. ХХ ст. // Наукові праці: Збірник. - Миколаїв: МФ НаУКМА, 2000. - Т.5: Історичні науки. - С.88-93.

6. Українізація установ культури на Півдні України у 20-30-х роках ХХ ст. // Наукові праці: Збірник. - Миколаїв: МФ НаУКМА, 2000. - Т.8: Історичні науки. - С.120-125.

7. Проведення українізації в сільській місцевості Півдня України у 1920-30-ті роки // Схід (Донецьк). - 2001. - №1 (38). - С.72-90.

8. Відображення українізації на Півдні України у 1920-30-ті роки у вітчизняній та зарубіжній історичній науці // Наукові праці: Збірник. - Миколаїв: МФ НаУКМА, 2001. - Т. 10: Історичні науки. - С.83-85.

9. Участь профспілок в українізаційних процесах на Півдні України в 1920-ті роки // Наукові записки НаУКМА. - Т.19. - Ч.І. - К.:”КМ Академія”. - С.148-154.

10. Українізаційні процеси в південних організаціях КП(б)У в 1920-х роках // Україна у ХХ столітті: уроки, проблеми, перспективи. - К.: МІЛП, Український Центр духовної культури, 2001. - С. 502-511.

11. Особливості політики українізації на Півдні України (Миколаїв, Одеса, Херсон) // Наукові праці. - Миколаїв: МФ НаУКМА, 1999. - Т.4: Збірник наукових праць до щорічної науково-методичної конференції “Могилянські читання-99”. - С.25-26.

12. Українізація політосвіти на Півдні України у 20 - 30 рр. ХХ ст. // Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції “Духовність та злагода в українському суспільстві на перехресті тисячоліть”: Зб. наук. пр. № 5'2. - Київ, 1999. - С.54-58.

13. Спроби українізації державного та радянського апарату на Півдні України у 20-ті роки // Актуальні проблеми історії та культури України. Всеукраїнська науково-практична конференція, присвячена 55-м роковинам розгрому фашизму та 135-річчу з дня заснування Одеського держуніверситету. Зб. наук. пр. Ч.ІІ. - Миколаїв, 2000. - С.118-122.

14. Українізація у Миколаївському інституті народної освіти у 1920-ті роки // Українська державність: проблеми історії, права, економіки, мовознавства, філософії, політології та культури. Всеукраїнська наукова конференція, присвячна 10-й річниці Незалежності України: Збірник наукових праць. Т.ІІ. - Миколаїв-Одеса: ”Тетра”, 2001. - С.12-17.

15. Українізація Миколаївської парторганізації в 20-ті роки // Краєзнавчий альманах. - Вип.1. - Миколаїв, 2001. - С.36-39.

Размещено на Allbest.ru