розкрити особливості релігійно-церковного життя на західноукраїнських землях;

Радикальні зміни, що відбулися у суспільстві наприкінці 80-х - початку 90-х років, суттєво торкнулися релігійного питання. Особливістю історичних праць того періоду, є те, що перше наукове відображення розглядувана проблема отримала не в спеціальних, а в узагальнюючих працях з історії української церкви Літопис Голготи України. Репресована Церква. - Дрогобич, 1994; Гринів О. Й. Сліпий як історик, філософ, педагог. - Львів,1994; Шкраб'юк П. Виноградник Господній. Історія життя о. д-ра Й. Кладочного. - Львів,1995. . Заслуговує на увагу перший навчальний посібник за редакцією професорів А. Колодного і П. Яроцького “Історія релігії в Україні Історія релігії в Україні: Навч. посібн. - К., 1999.”. В ньому вперше системно і послідовно аналізуються релігійно-церковні процеси, що відбувалися в різних конфесіях на теренах України.

У працях П. Брицького і В. Трофимовича Брицький П. Україна у другій світовій війні (1939-1945 рр.). - Чернівці, 1995; Трофимович В. Україна в роки Другої світової війни (1939-1945). - Львів, 1995. опублікованих 1995 р., висвітлюються окремі аспекти України в період Другої світової війни, участь українського народу і Церкви у боротьбі проти гітлерівських загарбників. Автори висвітлюють трагічні сторінки історії українського народу, дають ґрунтовну оцінку досліджуваного процесу. У науковий обіг вперше вводиться низка документів. Сучасний етап визначається виділенням вужчих проблем перетворення їх у самостійний об'єкт дослідження Хома І. Собори екзархів у Львові. 1940-1941 // Богословія. - 1980. - Т. ХLІХ. - Кн.1-4. - С.131-180.. Серед інших вирізняється змістовна стаття О. Мишанича “Митрополит Й. Сліпий за матеріалами судових справ Мишанич О. Митрополит Й. Сліпий (за матеріалами судових справ 1945, 1946, 1958-1959 рр.) // Пам'яті Патріарха: матеріали наук. конф. - Львів, 1994. - С. 68-110. ”, опублікована 1994 р. На основі архівно-кримінальних справ автор розкриває всю підступність так званого суду над Греко-католицькою церквою і її верховними пастирями, звинувачених у прислужництві німецьким окупантам.

Певний внесок у висвітлення діяльності ГКЦ зробили сучасні богослови. Так, у 1995 р. видавництво “Каменяр” видало перший том наукової праці відомого українського історика о. Д. Блажейовського Блажейовський Д. Берестейська ре-унія та українська історична доля і недоля. - Львів, 1995. Т.1. . Автор розкрив маловідомі історичні реалії на підставі джерельних документів, досі невідомих широкому загалу. В цій роботі досліджуваний період висвітлюється фрагментарно. У 1999 р. вийшла книга єпископа А. Сапеляка Сапеляк А. Київська Церква на слов'янському сході. Канонічно - екуменічний аспект. Буенос-Айрес; Львів, 1999. , де розкрито роль Греко - католицької церкви у вселенському екуменічному процесі, включаючи роки німецької окупації.

Певні результати у розробці історії ГКЦ у роки німецької окупації мають дослідники Інституту Історії Церкви, які підготували тематичний збірник “Ковчег”. Значний інтерес представляють збірники “Історія релігій в Україні”, де опубліковано матеріали міжнародних конференції, що відбувалися на базі Львівського музею історії релігії. За тематикою статей, кількістю висвітлених питань збірник дуже різноманітний, містить безліч цікавих даних, відомостей, цінних як для спеціалістів-релігієзнавців, так і для історіографів.

Протягом останнього десятиліття дослідники зробили серйозну спробу відмежувати правду від міфів, стереотипів і суб'єктивних бажань. При цьому необхідно зауважити, що сучасна історіографія, так само, як і післявоєнна діаспорна, є частиною єдиної української історичної науки.

Якщо у Радянському Союзі діяла заборона на об'єктивне висвітлення історії релігії, то зарубіжні дослідники досить часто зверталися до цієї тематики. Ще 1949 р. Василіанський чин у Римі відновив видання “Записок ЧСВВ” (Чину св. Василія Великого) (Analecta OSBM). Колектив науковців під керівництвом А.Г. Великого організував науково-археографічне дослідження про історію Української Церкви на підставі архівних матеріалів Ватикану. За 1952-1967 рр. вийшло 42 томи документів Оглоблин О. Українська церковна історіографія // Укр. історик. - 1969. - №4 (24). - С.26..

У 90-х роках на зміну ідеологізованій літературі приходять виважені наукові праці, до яких слід віднести монографію А. Кравчука Кrawchuk A. Christian Social Ethics in Ukraine. The Legacy of Andrej Sheptytskyj. - Edmonton; Ottawa; Toronto, 1997.. В ній дослідник остаточно розвінчує радянську концепцію про нібито “колабораціонізм ГКЦ” і її ієрархії.

Історики зарубіжжя значною мірою заповнили тематичне поле, яке змушені були оминати радянські дослідники. Однак відчувається, що першим не вистачало радянських джерел для повноцінної аргументації висунутих положень.

В зарубіжній історіографії з'явилися дослідження, в яких висвітлюється німецька релігійна політика в Україні, та особливості її проведення на окупованих нацистами територіях Ширер У. Взлет и падение третьего рейха // Перевод с нем. - М., 1991. - Т.1-2.; Фест И. Гитлер. Биография // Перевод с нем. - Пермь, 1993. - Т.1, 2, 3.. Із найновіших німецьких досліджень особливо великою кількістю використаного архівного матеріалу виділяються монографії Д. Поля і Т. Зандкюлера про нацистський геноцид щодо євреїв у Галичині Pohl D. Nationalsozialistische Judenverfolgung in Ostgalizien 1941-1944. Organisation und Durchfuhrung eines staatlichen Massenverb rechens. - Munhen, 1996.; Sandkuhler T. “Endlosung” in Galizien. Der Judenmord in Ostpolen und die Rettungsinitiativen von Berthold Beitz 1941-1944. - Bonn, 1996.. Обидва автори вийшли за межі теми, зробивши фактично перше загальне вивчення окремих аспектів гітлерівського окупаційного режиму в Галичині.

Підсумовуючи огляд історіографії з цієї проблеми, можна стверджувати, що тема не розглядалась комплексно у вітчизняних чи зарубіжних дослідженнях. Радянська історіографія по-суті обмежилась нагромадженням фактичного матеріалу та ідеологічних штампів і мало наблизилась до наукового дослідження проблеми. Ідеологічно незаангажовані зарубіжні історики зробили крок вперед у вивченні теми (повне її висвітлення було неможливим через недоступність для них до 1990 р. українських архівів). Потреба неупередженого вивчення проблеми після проголошення незалежності України 1991 р. висунула перед українськими вченими необхідність перегляду багатьох положень монографій відповідно до сучасних світових критеріїв оцінки історичних подій і висвітлення багатьох питань, на які історична наука ще не дала відповіді.

Тема дисертації досить повно забезпечена різноманітними видами джерел. Комплекс документів складається з опублікованих і неопублікованих.

Від 1965 року до 1981 Апостольський Престіл видав 11 томів матеріалів під заголовком: “Апостольський Престіл і Друга світова війна (1939-1945) Музичка І. Митрополит Андрей в часі німецької окупації // Богословія. - 1987. - №51. - С.1-15.”. Наприклад, у третьому томі “Апостольський Престіл і релігійна ситуація в Польщі і в Балканських країнах 1939-1945” (Le Siege et la situation relsgieuse en Pologne et dans les pays baltes 1939-1945) є листування українських владик з Апостольським Престолом у часи війни.

Із джерел, які найяскравіше відображають різнобічну діяльність ГКЦ, вирізняється епістолярна спадщина ієрархів Шептицький А. Письма-Послання 1939-1944. - Львів, 1991.. Її аналіз дає змогу простежити вагому роль ГКЦ у житті галицького суспільства, всебічно дослідити екуменічну діяльність церкви і її роль у консолідації українського національного життя.

Важливе значення для аналізу діяльності ГКЦ мають фонди Центрального державного історичного архіву України у м. Львові: Греко-католицька митрополича консисторія м. Львова; митрополит Андрей Шептицький; Греко-католицький митрополичий ординаріат у Львові; Греко-католицька Богословська Академія м. Львова. Ці матеріали дозволяють в повній мірі дослідити основні напрями релігійної політики на західноукраїнських землях.

Найбільш інформаційно змістовним джерелом, є укомплектований ф. 201, де зібрано документи і матеріали Греко-католицької митрополичої консисторії м. Львова.

Інформаційно містким з погляду відображення діяльності митрополита ГКЦ, є ф. 358. Документи, що зберігаються в ньому, достатньо широко і всебічно розкривають основні напрями діяльності Голови ГКЦ.

Ф. 408 “Греко-католицький митрополичий ординаріат у Львові” представлено листування митрополита А. Шептицького (липень 1943 р. - березень 1944 р.) з архієпископом Б. Твардовським, в якому висвітлюється питання українсько-польського конфлікту в період німецької окупації, зокрема пастирський обов'язок запобігати зростанню злочинів, зумовлених цими конфліктами. Опрацювання справ даного фонду дає змогу з'ясувати причини, характер та особливості цього конфлікту і роль церкви в його подоланні.

Наукова цінність матеріалів ф. 451 полягає в тому, що тут містяться справи про роботу Богословської академії, Богословського наукового товариства, які розкривають питання організації навчального процесу і розвитку богословської науки в складних умовах німецької окупації.

Вагоме значення для вивчення історії Церкви мають матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України у м. Києві. Основна їх маса зосереджена у ф. 3538 “Українська республіканська комісія по обліку збитків та злочинів, завданих німецько-фашистськими загарбниками”. Опрацювання матеріалів дало змогу дослідити, культові споруди. Аналогічні дані виявлені при опрацюванні “Колекції документів з історії Великої Вітчизняної війни” - ф. 4620.

Для дослідження основ релігійної політики радянської і німецької влади велике значення мають матеріали Центрального державного архіву громадських об'єднань України (далі-ЦДАГО України). Ф. 1 - “Центральний Комітет Комуністичної партії України” за характером це наступні документи: протоколи донесень і постанови ЦК КП (б) У, але вони не завжди адекватно відображали події, пов'язані з діяльністю українських греко-католицьких ієрархів та священиків.

Водночас значний масив документів і матеріалів з історії ГКЦ стосовно досліджуваного періоду зберігається у архівах Служби Безпеки України, у тому числі групи неопублікованих документів і матеріалів. Серед них кримінальні справи греко-католицьких діячів, звинувачених у співробітництві з окупантами і засуджених після “визволення” України. Це справи митрополита Й. Сліпого, єпископів М. Чарнецького, М. Бутки, священиків, монахів. У протоколах допитів міститься чимало цінної інформації, що значно розширює бачення зазначеної проблеми. Ця група джерел залишається поки що найменш вивченою.

Значний інтерес для дослідження проблеми становлять документи німецької окупаційної влади, зосереджені в Державному архіві Львівської області у ф. 24 (Львівське окружне староство); ф.35 (Губернатор дистрикту Галичина); ф.37 (Львівське міське староство); ф.Р-77 (Львівський державний німецький суд м. Львова 1941-1944).

Аналіз окупаційної політики нацистів стосовно церкви ґрунтується також на документах ЦДАВО України у м. Києві, ф.3206 (Рейхскомісаріат Україна) та ф.3676 (Штаб імперського керівництва рейхсляйтера А. Розенберга для окупованих східних областей).

Значний інтерес для дослідника мають публікації у “Краківських вістях”, “Українських щоденних вістях”, “Львівських вістях”, “Станіславівському слові”, “Тернопільському голосі”, “Стрийських вістях” за 1941-1944 роки.

Окрему групу творять релігійно-церковні видання. В період німецької окупації виходив квартальник “Богословія”, щомісячник “Львівські Архієпархіальні відомості” і “Місіонар”. Однак зазначимо, що матеріали преси вимагають наукової перевірки інформації, зіставлення з іншими джерелами.

Підсумовуючи аналіз документів, зазначимо, що наукове використання всіх груп опублікованих і неопублікованих документів про діяльність ГКЦ передбачає, по-перше, створення комплексів цих джерел, які б дали змогу найбільш повно розкрити різнобічну діяльність церкви; по-друге, для отримання необхідної інформації про всі напрями діяльності ГКЦ необхідно їх вивчати в сукупності з усіма іншими видами історичних і літературних джерел.

У другому розділі “Греко-католицька церква у системі німецького окупаційного режиму” розкривається політика окупаційних властей щодо ГКЦ на території Галицької митрополії та частині Перемиської єпархії, що після війни увійшла до Польщі, аналізується структурна й організаційна будова Галицької митрополії.

У першому параграфі “Особливості відносин між німецькою адміністрацією і ГКЦ” досліджується специфіка політики нацистів щодо ГКЦ на даній території.

Релігійна політика нацистів на вказаній території зумовлювалася необхідністю позитивного впливу на населення з метою проведення окупаційних заходів щодо експлуатації матеріальних та людських ресурсів. Навіть у грудні 1941 р. імперська канцелярія видала спеціальну інструкцію про поводження з українським населенням. ЇЇ п'ятий пункт стосувався церкви. У ньому зазначалося, що діяльність церков на території України не забороняється доти, доки вони не займаються політичною діяльністю.

У порівнянні з радянською дійсністю, зміни які відбувалися у суспільстві здавались справжнім поліпшенням. Священикам дозволили вчити дітей катехизму в школах. Віруючим були повернуті культові споруди. Відтак, з лютого 1942 р. українське національне життя в межах Дистрикту Галичина було зведене до рамок діяльності 10 інституцій, серед яких була і Українська Греко - Католицька Церква.

Ганс Франк з метою посилення контролю над українською церквою створив спеціальний відділ на чолі зі співпрацівником гестапо. Крім того, контроль над українською церквою здійснював відповідний відділ СД (Служба Безпеки) в церковних справах, очолюваний у Львові Гербертом Кнорром, гауптштурмфюрером. Така прискіпливість свідчила про обережне ставлення фашистів до ГКЦ.

Другий параграф “Структура й організаційна будова Галицької митрополії” присвячений розгляду структурних модифікацій та організаційних засад Галицької митрополії ГКЦ.

Територія Східної Галичини та її населення під час Другої світової війни опинилися в епіцентрі воєнних дій. Галицька митрополія як і до війни, складалася з трьох єпархій: архієпархія Львівська (її Головою був Кир Андрей Шептицький, який був також і митрополитом Галицької церковної провінції), єпархія Перемиська (очолював єпископ Йосафат Коциловський), єпархія Станіславська (єпископ Григорій Хомишин). Апостольські Візитатури були на Лемківщині (Олександр Малиновський) і Волині (Миколай Чарнецький).

Львівська архієпархія була найбільшою за територією та кількістю деканатів (54) і населенням. Вона поділялась на протопресвітеріати: львівський, стрийський, галицький, золочівський та тернопільський. Наприкінці 1944 р. Львівська архієпархія мала 1267 парафій, 1261 церков, 1061 священика. На її території в даний період було 53 монастирі василіян, студитів, редемптористів, василіанок, служебниць Пресвятої Діви Марії, Йосифіток та ін.

Перемиська єпархія була найбільш заглибленою на захід і поділялась на 45 деканатів, а на 1943-1944 рр. мала 620 парафій, 1268 церков, 700 священиків. На терині єпархії було 66 монастирів.

Станіславівська єпархія в часи німецької окупації була поділена на 20 деканатів. На 1943-1944рр. було 465 парафій, 886 церков, 482 священики і 68 монастирів.

В параграфі досліджується роль капітул, консисторії, церковного суду і деканальних урядів в управлінні церковними справами. Запроваджені структурні модифікації засвідчили, що незалежно від шкоди, якої зазнала церква, вона докладала всіх зусиль для продовження своєї роботи. У процесі реорганізації структури церкви з метою подолання існуючих перешкод введено зміни, необхідні для того, щоб вірні не були позбавлені душпастирської опіки. Вбачаючи загрозу для самих підвалин українського християнського суспільства, А. Шептицький робив все для того, щоб церква виконувала духовний обов'язок перед народом і була готова адаптуватися структурно й обрядово у спосіб, який можливий в окупаційний час.

Третій розділ - “Внутрішньоцерковне життя” - присвячений розгляду роботи архієпархіальних соборів (АЕп. Соборів), екуменічній діяльності греко- католицької церкви, розвитку духовної освіти і науки в даний період.

У першому параграфі “Роль архієпархіальних соборів у консолідації українського церковного життя” висвітлюється питання роботи АЕп. Соборів як законодавчо - дорадчої структури Церкви, яка мала забезпечити успішну її діяльність у нових умовах.

Зміна окупаційної влади 1941 р. не принесла для української громадськості бажаного полегшення. Тому Голова ГКЦ продовжував вважати архієпархіальний собор, (який був започаткований у 1940 р.) найбільш надійним засобом для підтримання внутрішнього зв'язку зі священиками. На Собор запрошувалися всі три канонічно з'єдинені єпархії: Львівська, Галицька, Кам'янецька, а також все єпархіальне духовенство.

У центр своєї діяльності у 1941 р. АЕп. Собор поставив питання консолідації українського церковного життя. Собор обговорив справи віри, видав ряд декретів, правил, зміцнив зв'язок духовенства з митрополитом і його урядом.

3 січня 1942 р. розпочав роботу третій з ряду архієпархіальний собор. Завданням цього Собору, було упорядкувати єпархіально - обрядову практику, на основі цього видати Служебник. Як Голова ГКЦ митрополит Андрей прагнув зберегти східний обряд і доводив, що це потрібно для праці над об'єднанням Церков на Сході, так і для вияву греко - католицької релігійно - церковної культури. Соборні отці розуміли, що такі зміни одразу провести неможливо. На їх думку, потрібно поступово дати в цьому напрямі такі вказівки, які відповідали б обрядовим відносинам Греко-католицької церкви.

На урочистій сесії Собору 28 травня 1943 р. був прийнятий декрет “Про єдність“, в якому детально аналізувалось існуюче становище і визначалися шляхи до єднання, самокритично вказувалися причини розбрату і водночас давалася їх характеристика.

У 1944 р. відбувся п'ятий від початку війни АЕпархіальний Собор, який був названий “Собором миру Пресв. Пренепорочної Богородиці Діви Марії”. Його учасники звернули значну увагу на поборювання незгод, ворожнечі та ненависті.

Львівські архієпархіальні собори налагодили справи віри і зміцнили зв'язок духовенства з митрополитом Андреєм і його урядом, забезпечивши активну працю всіх священиків архієпархії.

У другому параграфі “Розвиток духовної освіти і науки” досліджується матеріал про Богословську академію, Богословське наукове товариство, релігійну пресу і культурно-просвітницьку працю Греко-католицької церкви в даний період.

Важлива роль у розвитку богословської освіти і науки належало Греко-католицькій богословській академії у Львові. Академія відновила роботу восени 1941 р. При цьому Церква обходилась без допомоги німецької влади, яка намагалася ослабити його інтелектуальний потенціал. В цей період в академії діяло два факультети - теологічний і філософський. Порівняно з довоєнним періодом склад професорської колегії академії помітно змінився. За довідником Львівської архієпархії 1943 р., опублікованому на початку 1944 р. у Львові, професорська колегія Богословської академії налічувала в той час 27 осіб.

Одночасно з богословською академією восени 1941 р. відновлено діяльність Богословського наукового товариства. Друкованим органом обох інституцій був квартальник “Богословія”, редагований Й. Сліпим. Часопис мав на меті піднести наукову богословську творчість, виховувати нові кадри. Тут друкувалися статті кращих представників богословської думки та історії греко-католицької церкви - Т. Галущинського, Г. Костельника, А. Іщака, В. Лаби, Є. Скрутеня та ін. Ректорові вдалося також видати третій том публікації “Греко-Католицька Богословська Академія у Львові у третьому трьохлітті свого існування 1934-1937” (Львів, 1941 р.).

Третій параграф “Екуменічна діяльність Церкви”

Важливим напрямом діяльності ГКЦ у роки Другої світової війни була проблема з'єдинення церков. В роки німецької окупації на Західній Україні, крім ГКЦ, діяли Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) і Автономна Православна Церкава (АПЦ). Політика німців зводилась до дотримання статусу-кво церковної організації, яка існувала до червня 1941 р.

Саме в цей період постало питання про необхідність порозуміння та єдності церков. У грудні 1941 р. Голова ГКЦ звернувся до греко-католицького духовенства з посланням “Як будувати рідну Хату”. В ньому він писав, що єдність церков є початком духовного єднання, оскільки церква є вихователем народу. ГКЦ, закликаючи українців до об'єднання, брала за основу передусім духовно-релігійну єдність.

До місійної праці над з'єдиненням Церков А. Шептицький готував своє духовенство. Повноваження ГКЦ, згідно з рішення Папи Пія ХІІ від 22 грудня 1941 р., мали поширюватися на чотирьох екзархатах колишнього терену СРСР. Політичний провід українських самостійницьких сил гарантував підтримку дій ГКЦ, що засвідчує лист Голови Українського національного об'єднання (УНО) Т. Омельченка від 11 грудня 1942 р.

Важлива роль у справі порозуміння церков належить особистим контактам митрополита А.Шептицького з православними ієрархами. Він прагнув створити власну внутрішню адміністративну структуру української церкви у формі патріархату в Києві, який, був би самостійний юридично, організаційно, а найголовніше - зберігав би всі обряди і звичаї православної церкви.

Серед православних були ті, хто розумів важливість взаємозближення українських церков. Так, до 1943 р. митрополит Андрей отримав понад 20 листів від духовенства і віруючих у справі порозуміння. (Це тільки листи, відомі на даний час.) Проте зовнішні та внутрішні чинники не були сприятливими і дискусії греко-католиків і православних ієрархів ні до чого не приводили. Тому А.Шептицький пропонував визначити спільні засади, завдяки яким можна було б дійти до злагоди, а також написати на основі історичних документів правдиву історію Церкви.

Однією з причин, чому не вдалося досягнути церковної єдності в даний період, було те, що німецька адміністрація підтримувала церковний поділ, оскільки не бажала зміцнення ГКЦ і утворення єдиної української церкви як важливого чинника українського духовного національно-державного творення.

Повна злука греко-католиків і українських православних віросповідань стала б можливою тільки після тривалих взаємних зусиль через пізнання і наближення.

Четвертий розділ “ГКЦ і проблеми соціально-політичного життя”

У першому параграфі “Соціальна опіка церкви” показано як при німецькій окупації в краї загострилося соціальне становище населення, і як ГКЦ долучалася до всіх важливих соціальних акцій - допомога полоненим, переселенцям, опіка над дітьми і сиротами, жертвами польсько-українського конфлікту. Греко-католицькі парафії давали притулок священикам - утікачам зі Сходу. З допомогою УЦК декотрих з них вдалося влаштувати на роботу у світські установи, виклопотати грошову допомогу від уряду. Особливу турботу греко-католицька церква та її Голова виявляли до дітей. Чимало уваги ГКЦ приділяла допомозі голодуючим, духовенству було доручено організувати в голодуючих місцевостях так звані народні кухні. Митрополит Андрей закликав також усіх священиків до праці у таборах, сприяти допомоговим комітетам, які організовували збір харчових пайків для полонених. Моральні засади християнства, його послідовна орієнтація на одвічні людські цінності були вищими, ніж відчуття образи. Рядові священослужителі та їх паства допомагали ближнім, чим могли.

ГКЦ опікувалися тими, хто виїжджав на примусові роботи до Німеччини. Душпастирську опіку над українськими робітниками у Німеччині виконували 15 священиків з апостольським адміністратором о. д-р П. Вергуном.

Жертвами нацистської політики стало і єврейське населення. Митрополит Андрей був єдиним політиком і духовним провідником, котрий наважився протестувати проти планових, масових убивств євреїв. За словами рабина Д. Кагане, понад 240 греко-католицьких священиків ризикували життям, видаючи фальшиві документи. Але, як він зазначає, цей список ще не є вичерпним. У період німецької окупації особливого загострення набув польсько-український конфлікт. У параграфі висвітлюється питання, як ГКЦ і її ієрархи стали ініціаторами примирення, порозуміння конфронтуючих сторін через політичний діалог. З ініціативи і при сприянні митрополита Андрея впродовж весни-літа 1942 р. у Львові відбулися переговори українського і польського підпілля. А також розкрито переписку митрополита А. Шептицького і архієпископа Б. Твардовського про їх пастирський обов'язок запобігати зростанню злочинів, зумовлених цими конфліктами. Церква не могла стояти осторонь (чи зверху) актуальних аспектів життя і боротьби народу за виживання в роки світової бойні.

Другий параграф “ГКЦ і український національно - визвольний рух”.

Війна роз'єднала український народ, виразно окреслила політичні настрої різних його частин. Духовенство греко-католицької церкви, як це було і до гітлерівського нашестя, не залишилося стороннім спостерігачем того, що діялося в краї. Голова ГКЦ розумів, що ситуація вимагає її обміркування на основі християнських етичних принципів, які повинні були сприяти українському державотворенню. 1 липня 1941 р. митрополит А. Шептицький привітав проголошення Акта відновлення Української держави. 5 липня 1941 р. вийшов ще один пастирський лист, в якому митрополит Андрей висловлював впевненість на підвалинах солідарності і усильної праці усіх українців повстане соборна Україна.

Священики греко - католицької церкви підтримували самостійницькі устремління українців. 6 липня 1941 р. у Львові відбулася нарада представників української громадськості, метою якої була консолідація всіх сил довкола ідеї відбудови української державності. Серед присутніх були ректор Й. Сліпий, о. д-р Ю. Дзерович, о. А. Кахтанюк і доктор Б. Костецький.

Ієрархи ГКЦ були представниками Української Національної Ради, яка мала намір стати соціально - політичним представником українського народу. Греко-Католицька церква гостро засуджувала ворожнечу і ненависть серед українців, що провокували громадянську війну і вели до роз'єднання. А. Шептицький 7 липня 1941 р. надіслав лист до А. Мельника в справі порозуміння з А. Бандерою. Основною причиною політичного розколу в українському національному русі було те - що прагнучи отримати керівне положення в ОУН, бандерівці та мельниківці не завжди дотримувалися тактовності та розважливості. Хоча, як тепер відомо, чимало терактів були інспіровані радянськими і німецькими спецслужбами. У серпні місяці 1941 р. у митрополичих палатах ГКЦ відбулося перше організаційне зібрання представників бандерівського і мельниківського проводів. Після тривалих переговорів перше засідання закінчилося безрезультатно. Проте, митрополит Андрей і Й.Сліпий не втрачали надії на успіх і займалися підготовкою нової зустрічі з представниками ОУН. Організовуючи ці переговори, Ієрархи ГКЦ мали єдину мету - припинення міжусобної боротьби й об'єднання ОУН для спільного виступу на захист інтересів українського народу.

Активну участь греко - католицькі священики брали у діяльності Українського Центрального Комітету, до сфери якого входили майже всі ділянки українського життя в Генерал Губернаторстві (за винятком політичних). УЦК репрезентував українців перед окупаційною владою. За архівними даними, з 68 комітетів районних і повітових делегатур УЦК у Галичині 29 очолювали священики Греко-католицької церкви.

Українські греко-католицькі священики брали активну і безпосередню участь у національно-визвольній боротьбі за державність України.

ВИСНОВКИ

У результаті проведеного дослідження дисертантка прийшла до низки висновків, головні з яких виносяться на захист.

- Політика німецько-фашистських окупантів стосовно Греко-католицької церкви ґрунтувалася на цілому ряді суперечливих дозволів та обмежень. Нацисти намагалися показати себе у ролі захисників церкви, розгорнули в пресі активну кампанію за віру, заохочували урочисте відзначення християнських свят та ін. Але, по суті, фашизм підривав єдність суспільства і його християнські засади.

- Тривають дискусії щодо ставлення ієрархії ГКЦ, зокрема її Глави митрополита Андрея до вождів більшовизму та нацизму. Зовсім не береться до уваги факт, що це проблема не політична, а духовно-етична, вона не може бути розв'язаною в межах заматеріалізованого мислення, без вивчення і усвідомлення християнських теологічних засад, які формують дійсно високу духовність. Очевидно, такий розгляд питання не може бути компетенцією даної праці. Але істина - в багатогранності, в об'єктивному вивченні історичних документів, у глибокому осмисленні тих чи інших подій та психології видатних духовних осіб.

- Незважаючи на воєнні перипетії, ГКЦ продовжувала роботу архієпархіальних соборів. Митрополит А. Шептицький вважав їх єдиним найбільш надійним засобом для утримання внутрішнього зв'язку зі священиками. Основним стержнем діяльності АЕп. Соборів було питання консолідації українського церковного життя. Собори стали своєрідною школою виживання церкви у небачених щодо жорстокості умовах окупаційного режиму. Загартовані Соборами, священики греко-католицької церкви зуміли вистояти війну, окупацію, репресії, сконсолідувати віруючих навколо себе.

- Греко-католицька ієрархія в період німецької окупації також зуміла відновити роботу Богословської академії, Богословського наукового товариства, релігійної преси. Не залишилась поза увагою греко-католицької церкви в цей період і культурно-просвітницька праця. При цьому владики обходились без допомоги німецької влади, яка намагалася втримати у покорі поневолений народ, насамперед прагнучи ослабити його інтелектуальний потенціал.

- Із матеріалів дисертації бачимо, що війна роз'єднала український народ, виразно окреслила політичні настрої різних його частин. За таких обставин робилося все можливе, щоб ворогуючі українські політичні сили примирити авторитетом Церкви. Така настанова митрополита Андрея була зумовлена глибоким розумінням того, що єдність і злагода - основні передумови побудови незалежної і сильної Української держави. Проте така держава ніяк не вписувалась у тоталітарний німецький порядок.