Українське вільне козацтво (1917–1918 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українське вільне козацтво (1917-1918 рр.)

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Загальна характеристика роботи

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Обсяг дисертації 216 сторінок. Вона складається з вступу, п'яти розділів, висновків, списку джерел і літератури (23 сторінки, 302 позиції).

Вступ. Актуальність теми дослідження. Українська революція 1917-1921 рр. займає особливе місце в новітній історії України: значною мірою вона визначила подальшу долю українського народу. Хоча Українська революція і не досягла своєї головної мети - утвердження незалежної Української держави, проте прискорила перетворення українського етносу на модерну політичну націю. З проголошенням незалежності України у 1991 р. цей процес набув незворотного характеру. Саме тому кількісне і якісне зростання наукових розробок, присвячених добі Української революції, є свідченням не лише привабливості проблеми, а й підкреслює велич і рівнозначність явищ початку і кінця ХХ ст.

Невід'ємною складовою історії Української революції є діяльність Вільного козацтва - своєрідної національної військово-міліційної організації, тісно пов'язаної із революційним селянським середовищем. Створювані осередки Вільного козацтва насамперед переймалися проблемами відродження демократичних козацьких традицій, сповідували державницьку ідеологію, хоча соціально-політичні суперечності почасти впливали на настрої та суспільну активність козацьких мас. Відтак, перед історичною наукою постає завдання з'ясування витоків та причин виникнення вільнокозачого руху, його організаційної структури, ідейного спрямування та ролі у революційних подіях 1917-1918 рр. Без всебічного і глибокого вивчення історії Вільного козацтва не можна відтворити цілісну і об'єктивну картину національно-визвольної боротьби українського народу у період Української революції, оскільки в діяльності вільнокозачих товариств віддзеркалилися більшість проблем та суперечностей, характерних для національно-державного будівництва 1917-1918 рр.

Актуальність даної теми визначається також відсутністю праць, в яких міститься комплексний аналіз проблем виникнення, функціонування та поступового згортання діяльності осередків Вільного козацтва.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках науково-дослідної теми «Етнополітичні виміри української історії» (державний реєстраційний номер 98008), яка включена до тематичного плану Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Об'єктом дослідження є установи, організації та збройні формування Вільного козацтва.

Предметом дослідження є витоки, шляхи і способи утворення осередків Вільного козацтва, їх ідеологічне спрямування, агітаційна, правоохоронна, військова діяльність, взаємини з органами української влади.

Метою дослідження є узагальнюючий комплексний аналіз процесу формування та діяльності товариств Вільного козацтва у контексті революційних подій 1917-1918 рр.

Виходячи з цього визначені такі основні завдання:

дослідити причини, витоки та історичні передумови зародження Вільного козацтва, з'ясувати особливості його організаційної структури;

визначити політичну спрямованість вільнокозачого руху;

простежити за розвитком Вільного козацтва у 1917-1918 рр. та з'ясувати причини посилення у ньому внутрішніх суперечностей;

виявити параметри правоохоронної діяльності вільнокозачих загонів, визначити їх роль у боротьбі проти більшовицької агресії взимку 1917-1918 рр. та розгортанні селянсько-повстанського руху влітку 1918 р.;

проаналізувати спроби відродження козацтва за часів Української Держави П. Скоропадського, визначити причини невдачі козацьких проектів Гетьманату.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від зародження перших вільнокозачих громад у березні 1917 р. до припинення діяльності Вільного козацтва та гетьманських державних установ, які намагалися використати вільнокозачий досвід, у грудні 1918 р. Датування подій у тексті дисертації здійснено з урахуванням закону Центральної Ради від 12 лютого 1918 р. про впровадження в Українській Народній Республіці нового (григоріанського) календаря: до 16 лютого 1918 р. - за старим стилем, з 16 лютого (1 березня) - за новим стилем.

Методологічною основою роботи є порівняльно-історичний, проблемно-хронологічний, статистичний та аналітичний методи. Дисертант також виходив з того, що наукове вирішення завдань дослідження неможливе без дотримання принципів історизму та об'єктивності.

Наукова новизна дисертації полягає у постановці та розробці тематики, яка не отримала всебічного та об'єктивного висвітлення в історичній літературі. На основі широкого кола вперше залучених до наукового обігу архівних матеріалів, спогадів та інших джерел дається комплексний аналіз діяльності Вільного козацтва, висвітлюється роль цієї організації у національно-державному будівництві 1917-1918 рр. Вперше отримано нові дані щодо динаміки розвитку вільнокозачого руху, загальної чисельності осередків та кількісного складу його окремих бойових підрозділів. Продовжено вивчення діяльності вільнокозачих загонів у період війни УНР і Радянської Росії, під час розгортання селянсько-повстанського руху влітку 1918 р. Окрім того, виявлено цілий ряд неточностей, похибок та фальсифікацій, які мали місце як в радянській, так і в зарубіжній історіографії.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її фактичний матеріал, основні положення і висновки можуть бути використані при створенні спеціальних та узагальнюючих праць з історії України, розробці навчальних програм, нормативних та спеціальних курсів, підручників. Матеріали дослідження можуть застосовуватися в лекційних курсах, де висвітлюються соціальні, національні та військові аспекти історії Української революції 1917-1921 рр.

Апробація результатів дисертації здійснювалась у формі доповідей на наукових конференціях: «Проблеми історії та сучасного розвитку Українського козацтва. Концепція Українського козацтва як державотворчої інституції» (Черкаси 1999); «Десять років незалежності України: минуле і сучасне державотворення» (Бердянськ, 2001). Основні результати дисертації викладені у шести наукових публікаціях загальним обсягом 4 друк. арк.

Основний зміст роботи

вільний козацтво правоохоронний загін

У першому розділі «Історіографія та джерельна база дослідження» дається аналіз історіографії проблеми та характеризуються джерела.

Стан наукової розробки проблеми. До початку 90-х років ХХ ст. проблема Вільного козацтва розроблялася лише істориками української діаспори. Проте вона не знайшла широкого опрацювання, а тому представлена незначною кількістю робіт, здебільшого учасників революційних подій та вільнокозачого руху. Значною мірою цим викликана певна суб'єктивність деяких праць. До того ж їх автори не стояли осторонь від боротьби між різними політичними угрупованнями, що розгорнулась на еміграції. Обмеженість доступу до документальних джерел також не сприяла піднесенню рівня наукових робіт.

Боротьбу за «спадщину» Вільного козацтва вели не лише прихильники табору УНР та прибічники гетьмана П. Скоропадського, але й члени заснованого І. Полтавцем-Остряницею Українського національного козачого товариства (УНАКОТО), яке висунуло претензії на роль ідейного спадкоємця Вільного козацтва. Історичний нарис прихильника УНАКОТО О. Бантиш-Каменського має чітко виражену ідеологічно-пропагандистську спрямованість. Автор висунув необґрунтоване твердження, що Вільне козацтво було не що інше як специфічно український фашизм та намагався довести «пасіонарність» діяльності в ньому І. Полтавця-Остряниці. Звичайно, наукова значимість такої роботи надзвичайно низька.

Одним із перших досліджень, де здійснена спроба вивчення історії Вільного козацтва, є і розвідка А. Жука, який виступив з критикою політичних спекуляцій навколо вільнокозачої проблематики. Зважаючи на неповноту джерельної бази, дослідник свідомо уникав категоричних висновків, намагаючись насамперед визначити коло найважливіших наукових проблем.

Близькою до розроблюваної нами тематики є також і робота Р. Бориса, який довів вивчення історії Вільного козацтва до квітня 1918 р. Однак, відомі причини суттєво зменшують наукову вартість цієї праці.

Історії найбільшого вільнокозачого підрозділу - Звенигородського коша - присвятив свій історичний нарис О. Доценко.

Певною мірою до проблем розвитку Вільного козацтва звернулися і перші літописці Української революції. В. Винниченко, П. Христюк та М. Шаповал обмежилися формулюванням окремих узагальнюючих оцінок. Більше уваги вільнокозачому рухові приділили І. Мазепа та Д. Дорошенко.

У післявоєнний період еміграційні дослідники історії Вільного козацтва не додали загалом нічого нового до наукового доробку своїх попередників. Видані у цей час праці мають переважно науково-популярний, описовий характер.

До окремих тем, пов'язаних з Вільним козацтвом 1917-1918 рр., зверталися дослідники військових аспектів національно-визвольних змагань, а також автори узагальнюючих праць. Проте, написані в умовах джерельного «голоду», ці дослідження можуть розглядатися лише як чергові варіації трактувань загальновідомих фактів.

Отже, історики українського зарубіжжя започаткували процес вивчення історії Вільного козацтва, увівши до наукового обігу наявну за кордоном джерельну базу.

У радянській історіографії Вільному козацтву не приділялося належної уваги. Радянські дослідники епізодично згадують про вільних козаків переважно при висвітленні селянських рухів 1917-1918 рр. та військового протистояння Радянської Росії і УНР.

Розгляд Вільного козацтва у дослідженнях радянських істориків насамперед позначений категоричністю суджень. Радянські автори безапеляційно заявляли про «контрреволюційність» вільних козаків та їх ворожість інтересам українського народу. Концепція радянських дослідників зводиться до того, що з метою придушення селянського руху Центральна Рада у спотвореному вигляді використала традиції козацького минулого, створивши з числа куркулів та української націоналістичної інтелігенції вільнокозачі загони. Останні мовляв проводили за її наказами жорстокі каральні акції проти революційного селянства.

Серед наукового доробку радянських істориків окремо слід виділити роботи І. Шабатіна, П. Гарчева, А. Горба, Г. Карпенка, які, дотримуючись вищенаведеного заідеологізованого погляду, водночас досить інформативно висвітлили окремі аспекти розвитку Вільного козацтва.

Проголошення у 1991 р. незалежності України визначило поворот вітчизняної історичної науки до заборонених раніше тем. Багатоплановість проблематики історії Вільного козацтва зумовила увагу до неї дослідників, що вивчають різноманітні аспекти Української революції.

Найчастіше до проблематики вільнокозачого руху звертаються дослідники історії національних збройних сил. У контексті даної теми важливе значення мають роботи В. Солдатенка, Г. Гаврилюка, О. Щусь, Л. Гарчевої, які загалом сходяться у головному: Вільне козацтво було вагомою і невід'ємною складовою українського національного руху, потенціал якої не змогла повною мірою використати Центральна Рада. Дослідники юридичних питань діяльності українських урядів розглядають активність вільнокозачих підрозділів насамперед через призму її правової легітимності. Згадки про Вільне козацтво містяться і в роботах сучасних істориків-біографів П. Скоропадського - В. Горєлова, Р. Пирога, Ф. Проданюка.

У руслі проблем, що розглядаються і у даному дослідженні, працює В. Верстюк. У роботах, які присвячені діяльності Центральної Ради та ролі селянства в революційних подіях, він приділяє увагу і окремим аспектам розвитку Вільного козацтва.

Праці, в яких вивчається селянська проблематика є особливо важливими для розробки теми дослідження. Серед них варто окремо відзначити наукові публікації П. Захарченка, присвячені селянсько-повстанському руху 1918 р. Аналізуючи витоки, передумови і мотиви участі селянства у збройній боротьбі, дослідник визначив і роль Вільного козацтва у розгортанні повстанських процесів.

Крім того, вільнокозачій проблематиці присвятили свої наукові праці М. Кравчук, Ю. Каліберда, М. Барановська, В. Голубко та О. Тадєєв. На сьогодні ці роботи відбивають останні досягнення вітчизняної історичної науки щодо Вільного козацтва, однак і в них висвітлюються лише окремі аспекти розвитку вільнокозачого руху.

Отже, маємо констатувати, що в історіографії досі відсутнє комплексне дослідження історії Вільного козацтва.

Джерельну базу дослідження становлять комплекс архівних матеріалів, публікації документів, періодичні видання та мемуарна література.

Найбільша кількість документальних матеріалів з проблематики дослідження знаходиться у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВО). У фонді «Український генеральний військовий комітет» (ф. 811) зібрані постанови селянських сходів про заснування Вільного козацтва, статути та протоколи засідань вільних козаків, їх листування з владними структурами, Генеральною козацькою радою тощо.

Важливі для розробки проблеми відродження козацтва в Українській Державі П. Скоропадського документальні джерела знаходяться у фонді «Генеральна козацька рада» (ф. 3293). Це копії проектів законів про Генеральну козацьку раду, її статутні документи. Тут зберігається листування Генеральної ради з керівниками військових відомств щодо формування козацьких частин та їх матеріального забезпечення і відповідні накази гетьмана. Крім того, у фонді знаходяться документи, які несуть важливу інформацію про діяльність Вільного козацтва у період УНР.

Надзвичайно цінними у дослідженні питань про участь Вільного козацтва у збройній боротьбі з прихильниками більшовицького уряду Росії є документи військових відомств українських урядів 1917-1918 рр. У фондах «Міністерство військових справ Української Держави», «Генеральне секретарство військових справ УНР» та «Головне управління Генерального штабу Української Держави» (фф. 1074, 1076, 1077) знаходяться накази, розпорядження, циркуляри щодо формування козацьких підрозділів, доповіді про діяльність окремих загонів козацтва, огляди військових подій тощо.

Багато різнопланового матеріалу міститься у документах правоохоронних структур та судочинства української влади. У фондах «Міністерство внутрішніх справ Української Держави» та «Міністерство судових справ Української Держави» (фф. 1216, 2207) зберігаються доповіді губернських та повітових старост про розгортання повстансько-партизанського руху навесні-влітку 1918 р. та роль вільнокозачих загонів у цьому процесі, агентурні відомості Державної варти про діяльність вільних козаків, судові справи керівників Вільного козацтва.

Цінну інформацію про розвиток Вільного козацтва в Подільській губернії надають фонди «Подільський губернський комісар УНР» та «Подільський губернський староста Української Держави» (фф. 628, 1793). Окремі аспекти формування вільнокозачих загонів у Харківській губернії висвітлюються у документах фонду «Харківський губернський комісар Тимчасового уряду» (ф. 1327).

Дисертантом також було опрацьовано й інші фонди ЦДАВО, в яких містяться окремі цінні для розробки даної теми документи. Йдеться, зокрема, про фонд «Українська Центральна Рада» (ф. 1115), де знаходяться агентурні відомості про ставлення населення до вільного козацтва, а також доповідь керівництва бердичівського вільного козацтва з характеристикою власної діяльності. У фонді «Міністерство внутрішніх справ УНР» (ф. 1092) знаходиться справа, що містить роз'яснення директора адміністративно-політичного відділу до урядового статуту Вільного козацтва, у якому схарактеризовано ідейно-організаційну специфічність Вільного козацтва та мотиви, що змусили Генеральний секретаріат ухвалити рішення про його легалізацію.

У дослідженні також використані матеріали Державного архіву Київської області (ДАКО). Інформацію про розгортання вільнокозачого руху у 1917 р., позицію Вільного козацтва у боротьбі українського селянства з поміщиками, свавільні дії козаків, характеристику окремих осередків козацтва представниками місцевої влади надають фонди «Канцелярія Київського губернського комісара Тимчасового уряду» та «Канцелярія Київського губернського комісара УНР» (фф. 1716, Р. - 2796). Діяльності Вільного козацтва у період Гетьманату присвячені відомості фондів «Освідомчий відділ при Київському градоначальнику» та «Канцелярія Київського губернського старости Української Держави» (фф. Р. - 2793, Р. - 2797).

Матеріали Державного архіву Черкаської області (ДАЧО) дали змогу більш глибоко з'ясувати обставини становлення найбільш чисельних вільнокозачих громад у південних повітах Київщини. Це, зокрема, документи фондів «Курилівська волосна земська управа», «Корсунська волосна земська управа», «Черкаський повітовий комісар Тимчасового уряду» (фф. Р. - 496, Р. - 497, Р. - 504).

Реалізації цілей та завдань роботи сприяло вивчення опублікованих документальних матеріалів. Умовно їх можна розділити на дві основні групи: документи, що публікувалися у досліджуваний період, та збірники документів, що з'явилися пізніше внаслідок пошукової діяльності науковців. До останніх належать документальні збірки, видані за радянських часів. Вони містять лише фрагментарні згадки про Вільне козацтво. Більш змістовними є публікації документів, упорядковані українськими дослідниками в останні роки.

Важливою складовою джерельної бази стали матеріали періодичної преси. Це, зокрема, офіційні урядові видання - «Вісник Генерального секретаріату України» (Київ, 1917), «Державний вістник» (Київ, 1918) та ін.; видання військового характеру - «Вісник Українського Військового Генерального Комітету» (Київ, 1917), «Відродження» (Київ, 1918), «Рідний курінь» (Одеса, 1917-1918) та ін.; газети політичних партій - «Народна воля» (Київ, 1917-1918), «Робітнича газета» (Київ, 1917-1918), «Нова Рада» (Київ, 1917-1918) та ін.

Газети різноманітних місцевих громадських і революційних організацій та органів місцевого самоврядування детально інформували читачів про діяльність Вільного козацтва, публікували повні тексти ухвалених вільнокозачими громадами статутів, наказів, розпоряджень - «Село» (Сміла, 1917), «Вісник Революційного комітету по охороні порядку на Звенигородщині» (Звенигородка, 1917), «Селянська думка» (Бердичів, 1917-1918), «Народная жизнь» (Катеринослав, 1917-1918) та ін.

Для написання дисертації була використана також мемуарна література. Незважаючи на суб'єктивізм більшості мемуаристів, їхні праці додають багато нової джерельної інформації, допомагають зрозуміти сутність взаємозв'язку у розвитку вільнокозачого руху та інших суспільно-політичних процесів. Особливо цінні та інформативні свідчення містять спогади керівників та членів вільнокозачих організацій - Ю. Тютюнника, П. Скоропадського, Я. Водяного, Ф. Мелешка, М. Янова, І. Велівченка та ін.

Численні спогади свідків та учасників війни з боку УНР проти Радянської Росії дають можливість скласти більш точні уявлення про боєздатність загонів Вільного козацтва. Нотатки провідних діячів Української революції дозволяють глибше з'ясувати обґрунтованість та внутрішню мотивацію схвалюваних на державному рівні рішень. Під час роботи над дисертацією була також використана радянська мемуаристика.

Таким чином, джерельна база дисертації є достатньо широкою для створення комплексного дослідження формування та діяльності Вільного козацтва у 1917-1918 рр.

У другому розділі «Зародження вільнокозачого руху та формування його ідейно-організаційних основ» розглянуто передумови виникнення Вільного козацтва та процес його становлення протягом весни - початку осені 1917 р.

Відзначається, що витоки Вільного козацтва лежать в особливостях громадсько-політичного життя України ХІХ - початку ХХ ст. Ліквідація наприкінці ХVІІІ ст. залишків української державності та закріпачення українського народу зумовили уповільнене формування та спотворення соціальних та етнічних ознак нації, що народжувалася. Осердям збереження українського етносу стала селянська верства, у середовищі якої спогади про демократичні порядки часів козацтва займали особливе місце. У відродженні романтизованих козацьких порядків вбачався шлях до вирішення наявних суспільно-політичних та економічних проблем. Перша світова війна загострила соціальні та національні протиріччя у селянському середовищі та призвела до посилення антивоєнних настроїв населення. В умовах ослаблення державної влади та постійної військової небезпеки українське селянство почало виробляти власні норми регуляції громадського життя. Найчіткіше ця тенденція проявилася у регіонах Правобережної України, у безпосередній наближеності до яких була лінія Південно-Західного фронту.

Зародившись у березні 1917 р. у Звенигородському повіті Київщини, вільнокозачий рух протягом весни - початку осені поширився по всій Україні. Створюючи вільнокозачі товариства, селянство прагнуло насамперед мати захист від наростаючого анархо-кримінального насилля. Водночас, із поглибленням суспільно-політичної кризи Вільне козацтво все більше втягувалося в національну та соціальну боротьбу. Аналіз установчих документів вільнокозачих громад свідчить про їх одностайну національну та антипоміщицьку спрямованість. Вільне козацтво проголошувало вірність Центральній Раді «як вищому крайовому органу влади на Україні». Доведено, що Вільне козацтво не мало чітко окресленого політичного забарвлення, але найбільш впливовими у його середовищі були представники Української партії соціалістів-революціонерів. Після розширення восени 1917 р. соціальної бази руху - появи робітничих загонів козацтва - впливати на його розвиток почала й Українська соціал-демократична робітнича партія.

Становлення організаційної структури Вільного козацтва відбувалося у відповідності до тогочасного адміністративно-територіального поділу. При цьому до осені 1917 р. Вільне козацтво не мало власного координаційного центру. У зв'язку з цим його формування набуло загалом стихійного і невпорядкованого характеру. У дослідженні показано, що ідейно-організаційна структура козацтва загалом тяжіла до планованого українськими соціалістами майбутнього «всезагального озброєння» та до ліквідації постійної армії як загрози мілітаризму і контрреволюції. Ідейно-організаційний напрямок розвитку Вільного козацтва можна визначити як прагнення до створення своєрідної військово-адміністративної структури на зразок військово-територіального управління часів Б. Хмельницького. Відповідно, вільнокозаче керівництво все більше втручалося у справи місцевих владних структур. У цьому провідники Української революції вбачали загрозу ідеям соціалістичної демократії, ставлячись до Вільного козацтва з недовірою і упередженістю. Навіть після проголошеного прагнення легалізувати вільнокозачий рух і використати його з метою охорони правопорядку український уряд не зміг виробити одностайного погляду на Вільне козацтво, затягуючи процес його державного впорядкування.

У третьому розділі «Реорганізація Вільного козацтва та його діяльність восени 1917 року» аналізується діяльність керівників Вільного козацтва та Генерального секретаріату щодо завершення організаційного оформлення руху.

З метою централізації та уніфікації вільнокозачого руху керівництво Звенигородського коша стало ініціатором скликання Першого Всеукраїнського з'їзду Вільного козацтва (3-6 жовтня 1917 р.). Його учасники продемонстрували лояльність до Тимчасового уряду та Центральної Ради, хоча й відзначили певну нерішучість останньої у вирішенні важливих питань державного будівництва. Ключовими питаннями у роботі з'їзду стала розробка єдиних принципів організації Вільного козацтва та вибір загального керівництва. Ухвалена з'їздом «Інструкція до формування Вільного козацтва на Україні» повною мірою відповідала намірам вільнокозачого керівництва перетворити Вільне козацтво у військово-адміністративну структуру, яка мала б, певною мірою, відокремлений статус у державному устрої України. Генеральній козацькій раді доручалося загальноукраїнське керівництво Вільним козацтвом. Вона, самостійно вирішуючи всі питання щодо формування та діяльності козацьких загонів, мала підпорядковуватися безпосередньо Центральній Раді.

До складу генеральної старшини було обрано провідних отаманів Київщини. Керівником Генеральної ради став П. Скоропадський, який не був присутнім на з'їзді і до того часу не мав ніякого відношення до вільнокозачого руху. Його обрання було здійснене під впливом групи звенигородських отаманів на чолі з І. Полтавцем-Остряницею, які прагнули посилити вільнокозачий рух шляхом залучення до нього авторитетної особи.

Рішення з'їзду були різко негативно сприйняті у Генеральному секретаріаті. Позаурядовий статус Генеральної ради та її плани щодо реорганізації влади на місцях шляхом заміни державних правоохоронців загонами козаків посилили підозри у «контрреволюційності» Вільного козацтва. Голова Генерального секретаріату В. Винниченко кваліфікував заснування Генеральної ради не інакше як появу «держави в державі». У зв'язку з цим, було прискорено розробку урядового статуту для Вільного козацтва. 13 листопада 1917 р. «Статут «Вільного козацтва» на Україні» був затверджений Генеральним секретаріатом. У визначенні функцій, громадської і військової структури Вільного козацтва урядовий Статут був подібним до «Інструкції» вільнокозачого з'їзду, але суперечив їй в головному: козацтво мало стати лише добровільним і безкоштовним помічником державних правоохоронних органів. Вільнокозачі підрозділи набували вигляду звичайних загонів самооборони, діяльність яких підлягала жорсткому контролю з боку державної влади. Мова про Генеральну раду в Статуті взагалі не йшла.

Виникнення подвійного, неузгодженого між собою, керівництва вільнокозачим рухом не усунуло невизначеності становища Вільного козацтва, а навіть поглибило внутрішні суперечності його розвитку. Неконтрольовані анархо-демократичні вільнокозачі формування все більше почали вдаватися до самоуправства, посилюючи гостроту соціального протистояння на селі. Паралельно зростала вузькорегіональна спрямованість руху та місництво вільнокозачих отаманів. Тому, незважаючи на розгорнуту Генеральним секретаріатом наприкінці жовтня - на початку грудня 1917 р. широку пропагандистську роботу, реорганізація Вільного козацтва на основі урядового Статуту відбувалася надто уповільнено.

У четвертому розділі «Вільне козацтво у період війни Радянської Росії проти УНР» визначено роль Вільного козацтва у боротьбі з більшовицькою агресією та з'ясовано обставини занепаду вільнокозачого руху навесні 1918 р.

Захоплення більшовиками влади у Петрограді та загострення стосунків між Центральною Радою та Радою Народних Комісарів РСФРР зумовили наростання антибільшовицьких настроїв Вільного козацтва. У листопаді - на початку грудня 1917 р. вільнокозачі осередки оприлюднили постанови, в яких проголошували свою вірність українській владі. У цей же період на Катеринославщині зростає кількість сутичок загонів козаків з червоногвардійцями. Повідомлення про початок війни з РНК РСФРР викликало нову масову хвилю «покозачення». Зважаючи на це, Генеральний секретаріат 4 грудня ухвалив провести мобілізацію Вільного козацтва з метою використання його для підтримання порядку в тилу українських військ і протягом грудня - січня 1917-1918 рр. проводив активну організаційну роботу в цьому напрямку. 18 грудня 1917 р. Генеральний секретаріат вирішив підпорядкувати Вільне козацтво Генеральному секретарству військових справ (до цього воно було підпорядковане Генеральному секретарству внутрішніх справ). 23 січня 1918 р. Рада народних міністрів УНР ухвалила почати створення загонів Реєстрового Вільного козацтва, які б формувалися на принципах єдиноначальності, перебували у повному державному підпорядкуванні та на державному забезпеченні. Однак створити загони реєстровців український уряд уже не встиг.

Невдалими були й спроби Генеральної ради сформувати боєздатні вільнокозачі підрозділи. Вузькорегіональна спрямованість діяльності вільнокозачих осередків та невизнання урядом повноважень генеральної старшини зводили нанівець її організаційні заходи. Намагання П. Скоропадського наприкінці грудня - на початку січня 1917-1918 рр. ввести єдиноначальство у Вільному козацтві шляхом заміни виборних отаманів спеціально призначеними військовими-професіоналами також почало впроваджуватись надто пізно. У січні 1918 р. Генеральна рада, що перебувала у Білій Церкві, була розігнана одним з більшовизованих підрозділів.

Напередодні наступу радянських військ на Київ Вільне козацтво, незважаючи на значну чисельність, було надзвичайно слабким з військового боку, розпорошеним дрібними підрозділами по селах та містах, політично дезорієнтованим і тому обмежувалося діями локального характеру. У грудні - січні 1917-1918 рр. вільнокозачі загони взяли участь у боротьбі з більшовицькими частинами у Харкові, Бахмачі, Конотопі, Кременчуці, Одесі, Рівному, Катеринославі, у районі Полтави, Чернігова, Глухова, Сміли та ін.

Провідну роль у підтриманні правопорядку та боротьбі з більшовицькою загрозою в столиці відіграв очолюваний М. Ковенком Робітничий полк Вільного козацтва. Цей підрозділ був найчисельнішим серед тих військових частин, які залишились вірними Центральній Раді. М. Ковенко як особливий комендант міста провів ряд превентивних антибільшовицьких заходів, здійснивши, зокрема, арешт кількох членів Центральної Ради - лівих українських есерів, які підозрювались у підривній діяльності на користь РНК РСФРР. Київське Вільне козацтво взяло активну участь у придушенні більшовицького повстання в столиці (16-22 січня 1918 р.). Однак через слабкість військової підготовки та нездатність М. Ковенка організувати належне керівництво воно не продемонструвало достатнього рівня бойових здібностей. Залишки вільнокозачого полку приєдналися до Гайдамацького коша С. Петлюри, у складі якого й залишили Київ.

З початком контрнаступу українських, німецьких та австро-угорських військ значно активізується діяльність вільного козацтва Правобережної України. Координаційним центром у боротьбі вільнокозачих загонів Київщини та північної Херсонщини став Звенигородський кіш на чолі з Ю. Тютюнником. Об'єднання зусиль кількох вільнокозачих «районів» дозволило, зокрема, провести успішну бойову операцію проти радянських військ біля станції Бобринської.

У березні 1918 р. вільнокозачий рух пішов на спад. Головними причинами цього було розпочате австро-німецькою та українською владою загальне роззброєння цивільного населення та зміна курсу національно-державної політики, що полягала у відмові від добровольчих формувань. 23 березня Рада народних міністрів УНР ухвалила припинити організацію Реєстрового Вільного козацтва, а 5 квітня військове міністерство УНР видало наказ про загальне скасування воєнізованих козацьких загонів.

У п'ятому розділі «Вільнокозачий рух за часів Української Держави П. Скоропадського» розкрито роль Вільного козацтва у розгортанні селянсько-повстанського опору владі гетьмана П. Скоропадського та австро-німецькій окупаційній адміністрації.

Відзначено, що постійне втручання окупантів до внутрішніх справ УНР змусило керівників деяких вільнокозачих осередків відмовитись від повної ліквідації своїх бойових загонів і вдатися до методів нелегальної боротьби з метою підготовки українського селянства до збройного повстання. Вже у квітні 1918 р. товариства Вільного козацтва Київщини, Катеринославщини та Поділля почали проводити агітацію серед селянства за розгортання збройного опору окупантам та таємно формувати селянські загони.

У дослідженні спростовано твердження про причетність Вільного козацтва до державного перевороту 29 квітня 1918 р. Доведено, що участь кількох колишніх членів Генеральної ради у його підготовці все ж не є підставою для твердження про антиурядову спрямованість вільнокозачих об'єднань у березні - квітні 1918 р. Одразу після приходу до влади П. Скоропадського вільнокозачі осередки виступили з заявами, в яких засудили гетьманську владу і закликали селянство боротися з нею. Пропагандистська та організаційна діяльність Вільного козацтва прискорила перехід селянства до збройного опору.

Докладно проаналізовано вплив діяльності вільнокозачих загонів на розгортання селянсько-повстанської боротьби у Київській, Катеринославській та Подільській губерніях влітку 1918 р. Особливу увагу приділено масовому Звенигородсько-Таращанському повстанню, провідну роль у якому відіграли вільнокозачі загони. Показано, що у багатьох антиурядових виступах літа 1918 р. керівна роль належала саме Вільному козацтву, яке таким чином виявило повне неприйняття суспільно-політичних реалій Гетьманату. Боротьба з окупаційними військами визначала національно-визвольну спрямованість боротьби козацтва. Діяльність Вільного козацтва надала повстансько-партизанському рухові стійкості, динамічності, бойової активності. Водночас, участь у боротьбі на боці селянства остаточно визначила і долю самого козацтва: масовані репресивні акції окупаційної та гетьманської влади знищили останні його осередки.

У розділі також проаналізовано проекти відродження козацтва, розроблювані під керівництвом гетьмана. Намагання П. Скоропадського використати козацькі традиції та вільнокозачий досвід було спрямоване на досягнення соціального компромісу. Проте прихильники відновлення козацтва не мали чіткої програми відродження: козацтво бачилося ними і як нова загальнохліборобська політична організація (І. Полтавець-Остряниця), і як чисельно обмежена привілейована верства, безумовно віддана особисто гетьману (П. Скоропадський). Гетьманський універсал про відновлення козацтва, виданий 16 жовтня 1918 р. в умовах зростання опозиційних настроїв та зміни політичної ситуації, вже не був у достатній для підтримки Української Держави мірі реалізований.

У висновках підведені підсумки дослідження, які виносяться на захист:

Перша світова війна загострила соціальні та національні суперечності у селянському середовищі та спричинила посилення антивоєнних настроїв населення. Демократизація суспільного життя, що почалася в березні 1917 р., дала поштовх до формування своєрідної національної військово-міліційної організації - Вільного козацтва. Особливістю його ідейно-організаційної структури було поєднання рис громадського об'єднання, доступного для широкого кола демократично налаштованих верств населення, з елементами воєнізованої організації, що претендувала на роль силового регулятора суспільних відносин;

політична спрямованість Вільного козацтва, не будучи чітко визначеною, лежала в площині ідейно-політичних принципів українських партій соціалістичної орієнтації, які домінували у Центральній Раді. Протягом усього періоду власного існування вільнокозачий рух зберіг прихильність Центральній Раді як єдино можливому представнику своїх інтересів;

головними рисами формування та діяльності Вільного козацтва була стихійність, організаційна неупорядкованість, локальний характер дій. Тривалий період відсутності координації на державному рівні вільнокозачого руху зумовив домінування у ньому вузькорегіональної спрямованості та посилення деструктивних тенденцій, що загострювали анархо-кримінальну ситуацію в Україні. Виникнення подвійного, неузгодженого між собою керівництва Вільним козацтвом, не усунуло невизначеності його правового статусу і не дало змоги ані керівництву УНР, ані Генеральній козацькій раді належним чином реорганізувати загони козацтва;

правоохоронна діяльність вільних козаків не мала чітко визначеної суспільно-корисної спрямованості, відзначалася самоуправством, несанкціонованим втручанням у діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування. У період війни Радянської Росії проти УНР антибільшовицька позиція Вільного козацтва зумовила бойову активність його загонів, яка, однак, мала локальний характер, не відзначалася значною військовою спроможністю і не могла суттєво вплинути на загальний перебіг військових подій. Проте, у січні - лютому 1918 р. активність Вільного козацтва відіграла роль стримуючого фактора у процесі встановлення радянської влади в Україні та сприяла прискоренню контрнаступу українських, німецьких та австро-угорських військ. У ході розгортання селянсько-повстанського опору австро-німецькій адміністрації та владі гетьмана П. Скоропадського Вільне козацтво вийшло на провідні ролі. Проте в умовах авторитарного правління Гетьманату воно втратило своєрідність своєї ідейно-організаційної будови, обмежившись переважно завданнями збройної боротьби. Тиск окупаційної та гетьманської влади ліквідував останні осередки Вільного козацтва;

наміри гетьмана П. Скоропадського та його сподвижників відродити козацтво на основі національно-історичних традицій та досвіду вільнокозачого руху не були реалізовані з причин непослідовності та відсутності чітко визначених напрямків діяльності.

Список опублікованих праць за темою дисертаційного дослідження

1) Спроба відродження козацтва за часів правління гетьмана П. Скоропадського // Вісник Київського державного лінгвістичного університету. Серія «Історія, економіка, філософія». - Випуск 4. - К., 2000. - С. 258-263;

2) Звенигородський кіш Вільного козацтва: становлення та еволюція ідейно-організаційної структури (березень 1917 - квітень 1918 рр.) // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Серія «Історія». Випуск 45. - К., 1999. - С. 21 - 25;

3) Витоки і становлення ідейних та організаційних основ вільнокозачого руху (березень - серпень 1917 р.) // Український історичний збірник. - К., 1999. - С. 139-164.

4). Організація та діяльність Київського робітничого Вільного козацтва (листопад 1917-січень 1918) // Етнічна історія народів Європи. Випуск 10.-К., 2001. - С. 58-62.

5) Актуалізація ідеї відродження козацтва в Українській державі П. Скоропадського // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Серія «Історія» Випуск 44. - К., 1999. - С. 13-16.

6) Генеральна Рада Вільного козацтва: становлення, політична позиція, діяльність (жовтень 1917 - квітень 1918 рр.) (Співавтор - В. Мусієнко) // Історія України. - 2000. - №37-38.

Размещено на Allbest.ru