Українська Держава гетьмана П. Скоропадського: історіографічне дослідження

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

УДК 94:930.2 (477)

Спеціальність 07.00.06 - Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Українська Держава гетьмана П. Скоропадського: історіографічне дослідження

Грибоєдов Сергій Валентинович

Київ - 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі новітньої історії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Слюсаренко Анатолій Гнатович, завідувач кафедри новітньої історії України, декан історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Офіційні опоненти:

- доктор історичних наук, професор Андрусишин Богдан Іванович, завідувач кафедри теорії та історії держави і права, декан соціально-гуманітарного факультету Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова;

- кандидат історичних наук, доцент Капелюшний Валерій Петрович, декан юридичного факультету Академії праці і соціальних відносини Федерації профспілок України.

Провідна установа: Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України.

Захист відбудеться 26 листопада 2001 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.20 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349).

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий "25" жовтня 2001 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат історичних наук, доцент О.І. Божко

Анотації

Грибоєдов С.В. Українська Держава гетьмана П. Скоропадського: історіографічне дослідження. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.06. - Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2001.

У дисертації здійснений комплексний аналіз праць мемуаристів, істориків, економістів як вітчизняних, так і зарубіжних, у яких йдеться про загальні та специфічні риси будівництва Української Держави у 1918 році, її місце в історії Української революції 1917-1921років. Систематизована та узагальнена історіографічна спадщина, створена творчою працею дослідників впродовж 1918-2001 років.

Ключові слова: історіографія, Українська Держава П. Скоропадського, Українська революція, дослідження, аналіз.

Грибоедов С.В. Украинская Держава гетмана П. Скоропадского: историографическое исследование. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.06. - историография, источниковедение и специальные исторические дисциплины.

В диссертации анализируются работы отечественных и зарубежных мемуаристов, историков, экономистов, в которых речь идет об общих и специфических чертах строительства Украинской Державы в 1918 году, ее месте в истории Украинской революции 1917-1921 годов. Систематизировано и обобщено историографическое наследие, созданное творчеством исследователей в период с 1918 по 2001 год.

В диссертации отмечается, что накопление исторических знаний об Украинской Державе 1918 года и сосредоточение историографических источников происходило в основном за границей силами украинской эмиграции, покинувшей страну после неудачной попытки построения национальной государственности. Но поскольку, участники анализируемых исторических событий не были едины в видении будущего Украины, имели разное представление об уровне ее суверенизации, ориентировались на противоположные социально-экономические модели государственного строительства, настолько существенно отличие в изложении ими фактов, оценок, обобщающих материалов. В связи с этим в украинской диаспоре сформировалось два соперничающих историографических направления, национально-демократическим и консервативным, противостояния между которыми удалось преодолеть лишь современным отечественным исследователям, широко использовавшим в своих работах известные ранее архивные документы. Существенную помощь в достижении максимальной достоверности оценок и выводов оказала литература представителей белоэмигрантского крыла историографии. Советская историческая наука рассматривала Украинскую Державу гетмана П. Скоропадского как и всю украинскую революцию с позиции учения о социалистической революции, диктатуре пролетариата и советской власти, а национально-освободительное движение рассматривалось не как реализация естественных прав украинцев на государственное самоопределение, а как контрреволюционное действие украинской буржуазии и помещиков.

В работе сопоставлены и проанализированы не только оценки, авторское понимание роли Украинского государства в революционном процессе, отраженное в историографии очерченных исследовательских направлений, но по их работах изучено состояние национальной экономики в целом и ее отраслевых составляющих в частности.

Несмотря на противоречивые мнения, встречающиеся в мемуарной и научной литературе относительно Украинской Державы как консервативного явления условиях продолжающейся Украинской революции, в диссертации признается правомерным вывод отечественных историков о гетманском государстве как необходимо-закономерном этапе длящегося революционного процесса. Обоснование исследовательских оценок и авторское мнение приводится параллельно с высказываниями историков и мемуаристов, имеющих противоположную позицию.

Значительное место в диссертации отведено анализу работ, посвященных строительству Вооруженных Сил украинского государства и организации деятельности гетманского правительства на основных направлениях внешней политики. Активность и поступательность гетмана в этих политических секторах признака целиком оправданной, принесшей благоприятные всходы для утверждения независимости Украины как современного государства. Указаны и в комплексе рассмотрены работы, которые исследуют ошибки и просчеты, приведшие Украинскую Державу в декабре 1918 года к своему краху. Выделены проблемы и определены научные направления, нуждающиеся в дальнейших исследованиях и разработках.

Ключевые слова: историография, Украинская Держава П. Скоропадского, Украинская революция, исследование, анализ.

Griboyedov S. V. Ukrainian State of Hetman P. Skoropadsky: Historiographik Survey - Manuscript.

Dissertation for obtaining a Scientific degree of candidate of historic Science on speciality 07.00.06. - Historiography, Sourcology and Special historic disciplines. - Kiev National Taras Shevchenko University. - Kiev, 2001.

The dissertation deals with a complex analysis of works of memoirists, historians, economists both Ukrainian and foreign which cover general and specific features of creation of Ukrainian State in 1918, its place in the history of Ukrainian revolution of 1917-1921. Systematic and general historiographic heritage, created by work of researchers during 1918-2001 years.

Key words: historiography, Ukrainian State of P. Skoropadsky, Ukrainian revolution, Survey, analysis.

Загальна характеристика роботи

Структура дисертації зумовлена темою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел і літератури (29 стор., 354 найменувань). Її загальний обсяг - 210 стор.

Вступ. Актуальність теми дослідження визначається об'єктивною потребою узагальнення й підведення результатів осмислення істориками досвіду національного державного будівництва взагалі, Української Держави 1918 р. гетьмана П. Скоропадського - зокрема. Українська революція 1917-21 рр. справила визначальний вплив на долю української державності у 20-му столітті. Гетьманат був центральним періодом цієї революції як хронологічно, так і в силу того, що саме в цей період завершилося соціальне та національно-політичне розмежування українського суспільства, яке стало одним з головних факторів поразки національно-визвольної боротьби. Історія Української Держави 1918 р. тривалий час, протягом десятиліть викликає стійкий інтерес науковців та політиків ще й тому, що в революційних умовах режим П. Скоропадського дав унікальний досвід планомірного національно-державного будівництва. Іншою причиною посиленої уваги до державотворення Гетьманату є те, що воно було плодом діяльності правих, консервативних політичних сил, які, на відміну від європейських країн, ні до, ні після 1918 р. не користувалися в українському суспільно-політичному русі ні владою, ні широкою популярністю.

Дослідження цього важливого етапу вітчизняної історії триває понад вісім десятиріч, і особливо активізувалося з набуттям Україною в 1991 р. незалежності. За останні десять років до наукового обігу залучено сотні невідомих раніше документів, опубліковано десятки загальних і монографічних досліджень, наукових і популярних брошур, статей, захищено близько десятка дисертаційних робіт.

Таким чином, необхідність історіографічного осмислення праць про Українську Державу назріла вже давно, а внаслідок нинішнього різкого зростання кількості публікацій про неї - навіть загострилася.

Ця необхідність визначається також нагальною потребою подолання ідейно-концептуальної кризи історичної науки, обумовленої тривалим пануванням однієї, комуністичної, ідеології. Об'єктивний аналіз і оцінка праць, в яких відбилися найбільш значущі події й проблеми, в яких зроблені взаємно суперечливі висновки, має сприяти поглибленню теоретичного рівня творчої праці істориків, підвищенню якості та результативності конкретних наукових розвідок.

Об'єктом дослідження є сукупність основних груп історіографічних джерел з історії Української Держави гетьмана П. Скоропадського 1918 р., створених в Україні та українськими і російськими пореволюційними емігрантами.

Предметом дослідження є визначальні тенденції, закономірності й особливості нагромадження знань про Українську Державу 1918 р., а також формування концептуальних основ осмислення її історії.

Стан наукової розробки теми. Історія Української Держави гетьмана П. Скоропадського, окремі аспекти її внутрішньої, зовнішньої політики, військового будівництва різною мірою представлені як у роботах, створених на еміграції, так і в працях вітчизняних істориків останніх років. Проте узагальнюючого історіографічного дослідження, в якому б комплексно аналізувалися твори усього концептуального спектру, досі не створено.

Радянська наука не лишила праць, які б узагальнили історіографічний спадок вчених, налаштованих проти комуністичної ідеології. Праці, присвячені критиці "буржуазних фальсифікаторів" історії, мають виразно пропагандистський характер, перевантажені ідеологічними штампами, майже не містять конкретної інформації ні про Українську Державу, ні про праці її зарубіжних дослідників Див., наприклад: Критика современной буржуазной историографии истории Октябрьской революции, гражданской войны и империалистической интервенции на Украине // Историография истории Украинской ССР. - К., 1986. - С. 291-300..

Зарубіжна українська історична наука, загалом бідна на історіографічні публікації, також не створила помітної праці, де було б узагальнено й проаналізовано дослідницький спадок, присвячений одному з небагатьох в новітній історії українських національних державних утворень.

Протягом останнього десятиріччя з'явилося декілька праць історіографічного характеру, в яких автори, окрім екскурсу в літературу про Українську революцію 1917-21 рр. загалом, вдаються до аналізу робіт з історії Української гетьманської держави зокрема. Однак більшість з них хибують на відсутність комплексності та системності. Автори почасти звужують сферу історіографічного осмислення хронологічно або ж обмежуються побіжним оглядом літератури, достатнім для вирішення локальних проблем власного дослідження. Так, історіографи національно-визвольної революції 1917-21 рр. В. Капелюшний та Л. Радченко мали на меті вивчення лише сучасного стану розробки проблеми Радченко Л.О. Сучасна історіографія національно-демократичної революції в Україні 1917-1920 рр. - Харків, 1996; Капелюшний В.П. Українська державність 1917-1920 рр. у вітчизняній історіографії 90-х років // Наукові записки з історії України Кіровоградського педагогічного університету ім. В.К.Винниченка. - К., 1998. - Випуск 7. - С. 41-43., у той час як А. Буравченков, П. Захарченко, Н. Земзюліна та М. Кармазіна Захарченко П. До питання про селянсько-повстанський рух в Україні 1918 року: історичний огляд // Там само. - Кіровоград, 1997. - Вип. 6. - С.60-65; Земзюліна Н. Аграрне питання в Українській революції: в пошуках шляхів розв'язання (Історіографічний нарис). - К., 1998; Кармазіна М.С. Ідея державності в українській політичній думці. - К., 1998; Буравченков А. Питання зовнішньої політики Української Держави гетьмана П.Скоропадського в українській історіографії // Спеціальні галузі історичної науки: Збірник на пошану М.Я.Варшавчика. - К., 1999. - С.189-194. зосередилися переважно на осмисленні досліджень соціальних та політичних явищ і процесів. Низка авторів озвучила найбільш дискусійні питання, зокрема нерозв'язані українською діаспорою Друмов В., Шкварець В. Українська Гетьманська Держава 1918 року у висвітленні зарубіжної історіографії // Останній гетьман. - К., 1993. - С.113-122; Гнатюк С.Л. Військове будівництво в Українській Державі. Деякі аспекти української зарубіжної історіографії // Вісник Київського державного лінгвістичного університету. Український консерватизм і гетьманський рух: історія, ідеологія, політика. - Серія: історія, економіка, філософія. - Вип. 4. - 2000. - С.399-409; Стопчак М.В. Причини та наслідки повстання проти гетьмана П.Скоропадського в оцінці української історіографії державницького напряму // Там само. - С.442-460..

Першими, по-справжньому вдалими спробами комплексного аналізу історіографії та концепції Української революції стали роботи В. Солдатенка, Солдатенко В.Ф. Українська революція. Історичний нарис: Монографія. - К., 1999; його ж: Українська революція: концепція та історіографія. - К., 1997 та інші. в яких творчо опрацьовані насамперед праці М. Грушевського, В. Винниченка, П. Христюка, Д. Дорошенка, М. Шаповала. Цьому досліднику властиве вельми критичне загалом ставлення як до творців Гетьманату і пропонованої ними моделі державного устрою, так і до публікацій апологетів гетьмана П. Скоропадського.

Історіографічна частина розділу "Україна у 1917-1920 роках" підручника з новітньої історії України заслуговує на увагу, оскільки він підготовлений авторським колективом кафедри новітньої історії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де з кінця 1980-х рр. ведуться плідні дослідження проблем Української революції 1917-21 рр., підготовлено захищено низку дисертацій. Праці притаманна зваженість щодо оцінок непримиренних напрямів зарубіжної української історіографії. Сучасний стан історіографічних досліджень визнаний таким, що поволі відкриває шлях до об'єктивного пізнання минувшини Новітня історія України (1900-2000). - К., 2000. - С.230-241..

Метою дослідження є встановлення на основі комплексного аналізу наукових праць та значніших історичних джерел стану, повноти й достовірності дослідження історії Української Держави гетьмана П. Скоропадського. Ця мета досягається вирішенням наступних завдань:

з'ясувати об'єктивність історіографічних оцінок ролі, місця та значення держави П. Скоропадського у контексті Української революції 1917-21 рр.;

визначити спільне та відмінне у поглядах мемуаристів та дослідників на наріжні питання функціонування Української Держави: її внутрішню та зовнішню політику, творення збройних сил, а також з'ясувати причини розбіжностей у поглядах та оцінках;

дослідити повноту і достовірність відображення в історіографії основних подій та явищ періоду Гетьманату: гетьманського перевороту 29 квітня 1918 року, формування урядів, розгортання повстанського руху, ліквідації Української Держави у грудні 1918 року тощо;

виявити свідомо створені прогалини, навмисно замовчувані та спотворені сторінки історії Української Держави 1918 р., визначити напрями майбутніх дослідницьких пошуків.

Хронологічно дисертація охоплює період від гетьманського перевороту 29 квітня 1918 р. до сьогодення.

Методологічну основу дослідження складають принципи історизму та об'єктивності. Для розв'язання поставлених завдань застосовано спеціальні методи наукового пізнання: порівняльний, ретроспективний, хронологічний, системно-функціональний, а також критичний метод опрацювання історіографічних джерел.

Джерельну базу дисертації складає уся сукупність історіографічних джерел, а саме - комплекс опублікованих праць, у яких містяться відомості з того чи іншого аспекту обраної проблеми. Це різножанрові праці - від мемуарів сучасників та учасників подій до публікацій теоретико-методологічного спрямування.

Провідне місце серед історіографічних джерел належить, безумовно, спогадам провідників Української революції. У дисертації проаналізовані як праці творців та завзятих апологетів Української Держави 1918 р. Скоропадський П. Спогади: кінець 1917 - грудень 1918. - К. - Філадельфія, 1995; Дорошенко Д. Мої спогади про недавнє минуле /1914-1920/. - Мюнхен, 1969., так і їхніх політичних супротивників із табору національної демократії Винниченко В.К. Відродження нації (Історія української революції ([марець 1917 р. - грудень 1919 р.]). - Частина 3. - К.-Відень, 1920; Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. - Т.1. - Прага, 1942; Шкільник М. Україна у боротьбі за державність в 1917-1921 роках. Спомини і роздуми. - Торонто, 1971 тощо.. Дехто із авторів виходив за межі власних спогадів та емоційних переживань, залучав широке коло документальних і пресових матеріалів, намагався систематизувати й узагальнити факти, тобто проводив науково-дослідницьку роботу. З числа останніх документальною насиченістю та аналітичністю виділяються праці Д. Дорошенка та певною мірою П. Христюка Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. - Т.2: Українська гетьманська держава 1918 року. - Ужгород-Нью-Йорк, 1930-1932; Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції: 1917-1920 рр. - Відень, 1921. - Т.3..

Із виходом у світ зазначених праць на еміграції розпочався новий етап політичних міжусобиць, започаткованих ще в період революції. Протистояння між прихильниками соціалістичної Центральної Ради Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. - Нью-Йорк, 1958; Феденко П. Український рух у ХХ столітті. - Лондон, 1959. та прибічниками монархічної форми правління Гирський Д. Дивні способи виправдування антидержавної політики. - Торонто, 1973; Солуха П. Договір з Москвою проти гетьмана Павла Скоропадського. - Б.м., 1973 тощо., перекинувшись на книжкові та газетні шпальти, негативно позначилося на науковому рівні досліджень. Апологетика та тенденційність стали відмітними рисами усієї зарубіжної україніки.

Важливим історіографічним джерелом є радянська Антонов-Овсеенко В.А. Записки о гражданской войне. - Т.3. - М.-Л., 1932. та білоемігрантська Гурко В.И. Политическое положение на Украине при гетмане // Революция на Украине по мемуарам белых. - М. - Л., 1930. - С.212-221; Гольденвейзер А.А. Из киевских воспоминаний (1917-1921) // Архив русской революции. - М., 1991. - Т.6 тощо. мемуаристика. Автори, налаштовані відкрито чи приховано протиукраїнськи, все ж допомагають відтворити більш розмаїто картину внутрішнього життя Української Держави.

Якісно новий етап дослідження літопису Української революції і державності України періоду гетьманування П. Скоропадського розпочався з кінця 1980-х рр. Він характеризується звільненням історичної науки від пут догматизму, переходом на рейки науковості та об'єктивізму. За цей час вітчизняна історіографія поповнилася низкою робіт, в яких на конкретно-історичному матеріалі показано реальні успіхи і невдачі гетьманської держави у різних сферах економічного Андрусишин Б.І. У пошуках соціальної рівноваги. - К., 1995; Гай-Нижник П. Фінансова політика уряду української Держави у період Гетьманату 1918 року // Фінанси України. - 1996. - №12. - С.107-112; Реєнт О.П. Українська революція і робітництво: соціально-політичні та економічні зміни 1917-1920 рр. - К., 1996; Мякота С.Є. Економічна політика уряду Української Держави (травень-грудень 1918 р.): Автореф. дис... канд. істор. наук. - К., 1997 тощо., політичного Пиріг Р.Я., Проданюк Ф.М. П.Скоропадський: штрихи до політичного портрету // Український історичний журнал. - 1992. - №9. - С.86-101; Проданюк Ф. Внутрішня політика Української Держави (29 квітня-14 грудня 1918): Автореф. дис... канд. істор. наук. - К., 1996; Українська революція і державність (1917-1920 рр.). - К., 1998 тощо., міжнародного Верстюк В. Українська держава у зовнішньополітичному контексті // Історія України: нове бачення. - К., 1996. - Т.2. - С.63-72; Вєдєнєєв Ю. На захисті прав українства (з історії консульської служби України) // Розбудова держави. - 1994. - №4. - С.34-36; Лупандін О. Українсько-російські мирні переговори 1918 р. - К., 1994 тощо. життя.

Безперечну історіографічну цінність має періодична преса. Матеріали з газет "Державний вісник", "Відродження", "Киевская мысль" широко залучені дисертантом для спростування сфальшованих, спотворених або замовчуваних фактів. З такою ж метою використано окремі документи й матеріали гетьманських державних установ з архівосховищ Києва.

Загалом джерельна база як історіографічна, так і документальна, цілком достатня для вирішення дослідницьких завдань, сформульованих дисертантом.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній вперше комплексно розглянуто праці, присвячені становленню, функціонуванню та занепаду Української Держави П. Скоропадського, виявлено й проаналізовано основні закономірності й тенденції розвитку історичних знань щодо місця Гетьманату в історії Української революції, його внутрішньої та зовнішньої політики, військове будівництво тощо.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що його основні положення, фактичний матеріал, висновки можуть бути використані в процесі викладання історії України, історії держави та права України, українознавства у вищих та середніх учбових закладах, а також для написання спеціальних праць з історії української історичної думки. Результати дослідження використовуються автором при проведенні занять зі слухачами Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Наукова апробація дисертаційного матеріалу. Частина матеріалів, основні положення та результати дослідження оприлюднені на Міжнародній науковій конференції "Революція та громадянська війна 1917-1920 років: нове осмислення" (Сімферополь, 1997 р.) і опубліковані в 3-х статтях та брошурі загальним обсягом 3 др. арк. Дисертація обговорювалася на засіданнях кафедри новітньої історії України Київського національного університету ім. Т. Шевченка.

Основний зміст дисертації

У першому розділі "Історична наука про місце держави П. Скоропадського в історії Української революції" проаналізовано найбільш загальні концептуальні підходи й оцінки Гетьманату, вироблені в межах основних історіографічних напрямків, що склалися у вітчизняній та зарубіжній історичній науці з 1918 р. до сьогодення.

Радянська історіографія взагалі не визнавала терміну "Українська революція", а події 1917-21 рр. розцінювала не як реалізацію природних прав українців на державно-політичне самовизначення, а як "контрреволюційну боротьбу буржуазно-націоналістичних урядів" проти радянської влади та світової революції. Відтак, внесок радянських дослідників в історіографію Української Держави ознаменувався стандартними ідеологічними штампами, універсальною конфронтаційною лексикою, а також постійним нагадуванням про маріонеткову залежність гетьмана П. Скоропадського від держав Четвертного блоку.

Натомість мемуаристи та дослідники з української еміграції розглядали Українську Державу як невід'ємний складовий компонент національно-визвольних змагань українського народу. Спогади переважають серед історіографічних джерел раннього вивчення Гетьманату. Очевидці та учасники подій не просто зафіксували факти, а й зробили перші співставлення, провели аналогії, дали оцінку державному будівництву гетьманської доби у контексті Української революції. Оскільки українська еміграція не витворилася в єдину монолітну національну силу, а поділялася за особистими уподобаннями чи прихильністю до тієї чи іншої форми державності, остільки суперечності, протистояння та різнополюсні погляди стали звичним явищем при висвітленні та оцінці одних і тих же подій. Відтак, дисертант виділив 3 основних напрями, що склалися в українській історіографії національно-визвольних змагань 1917-21 рр.: національно-демократичний, державницький чи, як його іноді називають, консервативний, а також дослідження вітчизняних істориків.

В розділі при розборі історичних праць головна увага приділена аналізу й оцінці їхніми авторами таких вузлових проблем Гетьманату: усунення від влади Центральної Ради, здійснення перевороту 29 квітня, його організаційні та рушійні сили, комплектування і кадрове забезпечення урядових структур, передумови та причини загибелі Української Держави.

У спадщині представників національно-демократичного табору (В. Винниченка, П. Христюка, М. Шаповала та інших) простежується виразна тенденція до висвітлення історії становлення, розвитку й загибелі Української Держави з позицій конфронтаційності, неприйнятності, упередженості. Відверто апологетизуючи Центральну Раду та УНР, чільні діячі національних соціалістичних партій здебільшого ухилялися від аналізу власних хиб і помилок, натомість цілковито займалися творенням негативного тла при висвітленні діяльності П. Скоропадського та його оточення.

На тій же відносно незначній джерельній базі (насамперед власні спогади та газетні матеріали) будували висновки і представники державницького напряму історіографії Української революції. Однак аргументи Д.Дорошенка мають більш переконливий характер, зокрема в частині мотивації причин гетьманського перевороту, проблем формування уряду. У неспроможності П. Скоропадського залучити національно-демократичні сили до будівництва української державності він вбачав одну із основних причин поразки національно-визвольних змагань. Щоправда, при цьому вказано й на інертність українських соціалістів.

Лише на сучасному етапі, на думку дисертанта, з'явилася реальна можливість об'єктивно визначити місце Української Держави 1918 р. у національно-демократичній революції. Цілком достатніми умовами для цього є відкритість архівосховищ, незаангажованість дослідників безпосередньою участю в революційних подіях, можливість розробляти різні концептуально-методологічні підходи, використовувати всю гаму наукових методів дослідження.

Більшість сучасних вітчизняних науковців (А. Буравченков, В. Клименко, Т. Заруда) обстоюють положення про Українську Державу як необхідно-закономірний етап розвитку Української революції 1917-1921 рр.

В.Ф. Солдатенко підтримує цей висновок, однак лише остільки, оскільки "революція і контрреволюція завжди перебувають в органічному зв'язку" Солдатенко В.Ф. Українська революція. Історичний нарис. - С. 44.. Він цілком справедливо відзначив, що в ході непримиримого протистояння з радянською історичною наукою, емігрантська історіографія поступово відійшла від твердження, що революційний процес 1918 р. розвивався всупереч гетьманській державності, а не через її утвердження.

Другий розділ "Історіографія внутрішньої політики держави П. Скоропадського" присвячений аналізу того, як в історіографічних джерелах віддзеркалений розвій Української Держави на основних напрямах внутрішньополітичного життя: діяльність уряду в аграрному секторі, промисловості, фінансовій політиці, національно-культурному будівництві тощо.

У трактуванні мемуаристами та істориками становища в аграрному секторі та заходів уряду щодо кореляції ситуації, що склалася внаслідок проведення Центральною Радою масштабних експериментів у сфері земельних відносин, як у краплині води відобразилися справжні наміри авторів, котрі належали до різних політичних груп та історіографічних течій. Так, оцінки та висновки націонал-демократів (М. Шаповал, П. Христюк, І. Мазепа, М. Шлемкевич) спрямовані не на з'ясування намірів гетьмана П. Скоропадського, а на дискредитацію уряду, його починань та планів у земельному питанні. Для цього використовувалася методика, яка передбачала власну, виразно суб'єктивну інтерпретацію джерел та документів. Пізніше цю формулу взяла на озброєння радянська історична наука (Рубач М., Лях Р., Заставенко Г., Бондар Т. та інші) Рубач М.А. Очерки по истории революционного преобразования аграрных отношений на Украине в период проведения Октябрьской революции. - К., 1957. Заставенко Г.Ф. Крах німецької інтервенції на Україні у 1918 році. - К., 1959; Лях Р.Д. Розв'язання аграрного питання на Україні (1917-1923 рр.). - Київ-Донецьк, 1975..

Мемуаристи та дослідники з числа прибічників П. Скоропадського (Н. Полонська-Василенко, Д. Гирський) Полонська-Василенко Н. Історія України. - К., 1993; Гирський О. Дивні способи виправдування антидержавної політики. - Торонто, 1973. відстоювали тезу про правильність обраного гетьманом курсу на впровадження принципів приватної власності на землю та ринкових відносин на селі. Водночас вони визнали млявість та невиразність урядових заходів при здійсненні аграрної реформи.

Новітня вітчизняна історіографія застерігає від надмірного захвалювання гетьмана та його земельної політики (Сусоров С., Фесик А., Захарченко П. та інші) Сусоров С.В.Аграрне питання в Україні: причини, прояви, шляхи розв'язання (кінець ХІХ - початок ХХ ст.) - Херсон, 1997; Фесик А. Вооруженные восстания на Украине (ноябрь-декабрь 1918 г.). - Одесса, 1992; Захарченко П. Селянська війна в Україні: рік 1918. - К., 1997.. Зокрема, Я. Малик вказав, що П. Скоропадський приступив до розробки проекту аграрної реформи лише за три тижні до початку антигетьманського повстання Малик Я.Й. Тоталітаризм в українському селі: Перша спроба впровадження (жовтень 1917 - березень 1918 рр.). - Львів, 1996. - С. 112., хоча декларація про це прозвучала ще в перших документах Української Держави 29 квітня 1918 року.

Саме в хибності намірів розв'язання аграрного питання шляхом відновлення дореволюційних законодавчих актів вбачають причину загибелі Української Держави В. Верстюк та Ф. Проданюк. Відновлення приватної власності, на їхню думку, створило правові підстави для повернення землі і майна землевласникам. А це жодною мірою не могло сприяти класовому миру та занепокоєнню суспільства.

Економіка держави гетьмана П. Скоропадського знайшла досить широке відображення в публікаціях білої російської еміграції, налаштованої проти будь-яких сепаратистських рухів, в тому числі й проти Гетьманату. А. Денікін, В. Гурко, В. Мякотін, А. Гольденвейзер засвідчили факт економічного піднесення України в період гетьманування П. Скоропадського. Про певні позитивні зрушення в промисловості, робітничій політиці, фінансовій сфері йдеться в роботах сучасних вітчизняних дослідників Б. Андрусишина, О. Реєнта, С. Мякоти, П. Гай-Нижника.

Про національно-культурне будівництво гетьманської держави створено найбільше праць. Абсолютна більшість дослідників, як із числа консервативного табору зарубіжної української історіографії, так і з сучасних наукових кіл (В. Ульяновський, Т. Гунчак, О. Мироненко) Гунчак Т. Україна. Перша половина ХХ століття. Нариси політичної історії. - К., 1993; Ульяновський В. Церква в Українській Державі 1917-1920 рр. (Доба Гетьманату Павла Скоропадського). - К., 1997; Мироненко О. Творення мережі національної вищої школи за часів владування П.Скоропадського // Українське державотворення: невитребуваний потенціал: словник-довідник. - К., 1997. стверджують, що П. Скоропадський досяг найпомітніших успіхів саме у цьому секторі внутрішньої політики. Вони констатують спадкоємність політики Центральної Ради і Гетьманату щодо науки та освіти, загалом у розвої українського національно-культурного життя.

Таким чином слід відзначити, що ступінь наукової розробленості компонентів внутрішньої політики Гетьманату в історичній літературі далеко не однаковий. Найсуттєвіше опрацьована земельна та культурна політика гетьманського уряду. На початковій стадії вивчення перебувають реформи в економічній та фінансовій сферах державного будівництва. Поза межами наукових інтересів поки що знаходяться проблеми митної, правоохоронної систем Української Держави.

В третьому розділі "Дослідження з проблем будівництва збройних сил Гетьманату" аналізуються історіографічні джерела, що віддзеркалюють процес будівництва українського війська в травні - грудні 1918 р.

Серед них переважають праці, в яких Гетьманат характеризується як диктатура і різко критикується його бездіяльність у формуванні української армії. Це, зокрема, спогади В. Винниченка М. Шаповала, П. Христюка, П. Феденка та інших. Вони, як правило, не містять конкретики, а лише паплюжать заходи П. Скоропадського в цій сфері державного будівництва.

Процес створення збройних сил гетьманату предметно відтворено в дослідженнях учасника тих подій О. Удовиченка. Зокрема, в його праці "Україна у війні за державність: Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921" зібраний значний матеріал, відображено весь складний і напружений процес розбудови українського війська. Його початок пов'язано зі створенням керівних структур і, перш за все, міністерства збройних сил та Генерального штабу.

Основоположні аспекти побудови Української Армії розкрито в історіографічній спадщині Д. Дорошенка, І. Мазепи, спогадах П. Скоропадського та роботах сучасних дослідників Ф. Проданюка, М. Тараненка та В. Шевчука Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. - Ч.3. - С.263-310; Українська революція і державність. - К., 1998. - С.98 - С.125; Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності. - К., 1999. - С.232-291; Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. - Прага, 1923. - Т.2.. Зокрема, дослідники розглянули питання про принципи організації українського війська, його чисельність, місця дислокації, озброєння, навчання та матеріальне забезпечення. Не залишилося поза увагою історіографії і питання про військову символіку. Дослідники підкреслюють прихильне ставлення гетьмана до українських національних символів і до давніх козацьких традицій. Зокрема, в червні 1918 р. гетьман затвердив закон про чини Української армії, про військові відзнаки та уніформу. А дещо раніше, в травні, вийшов закон "Про урочисту обітницю урядовців і суддів, про присягу на вірність Українській Державі".

До розгляду проблем формування флоту зверталися О. Удовиченко, Ф. Проданюк і Д. Гирський та деякі інші дослідники. Однак в їх дослідженнях здебільшого наводяться лише матеріали стосовно командування флотом та дані про його склад. Загалом проблема будівництва флоту за доби Гетьманату ще чекає на свого дослідника.

Загальний історіографічний огляд проблем будівництва збройних сил Української Держави дозволив зробити висновок, що гетьманський уряд доклав чимало зусиль для створення боєздатної української армії. Була упорядкована організація обліку призовників, завершено реорганізацію військових частин, укомплектовано їх особовим складом і забезпечено зброєю, закладено підвалини процесу підготовки офіцерських кадрів. Разом з тим, П. Скоропадському не вдалося домогтися широкомасштабного залучення до своєї армії заможних верств селянського населення, мляво проводилася робота по формуванню патріотичного світогляду серед вояків і старшин. Автори відзначають і інші прогалини, допущені в ході будівництва збройних сил. В комплексі вони не дозволили створити таку військову потугу, яка була б здатна запобігти відомому розвитку подій у листопаді-грудні 1918 року. гетьман скоропадський уряд політика

У четвертому розділі "Висвітлення в історичній літературі зовнішньополітичної діяльності Української Держави" оцінено результати опрацювання істориками найбільш значущих аспектів зовнішньої політики України 1918 року.

Історіографи-мемуаристи В. Винниченко, А. Андрієвський, Д. Дорошенко, І. Мазепа, П. Христюк, М. Шаповал фактично започаткували опис перших кроків Української Держави на міжнародній арені, - проте з різних позицій і під різними кутами зору. Якщо Д. Дорошенко, як активний діяч, міністр зовнішніх справ гетьманського уряду, не тільки творив зовнішню політику, а й намагався об'єктивно її відтворити в численних своїх працях, то прибічники соціалістичної опозиції (В. Винниченко, М. Шаповал та інші) не лише фальшували діяльність зовнішньополітичних відомств, а й проводили підривну роботу проти Української Держави, вели закулісні переговори з її ворогами Солуха П. Договір з Москвою проти гетьмана Павла Скоропадського (Володимир Винниченко та Микита Шаповал по допомогу до Москви до Леніна). - Б.м., 1973..

Українська Держава 1918 р., перебуваючи в міжнародній ізоляції розв'язувала проблему прориву блокади та встановлення дипломатичних зносин з країнами як близького, так і далекого зарубіжжя. Для цього слід було вирішити багато завдань внутрішнього порядку, насамперед, - створення міністерства зовнішніх зносин та формування кадрів цього відомства. Воно формувалося з нуля, водночас розроблялася зовнішня політика держави, яка щойно постала, визначалися її пріоритетні напрямки. Предметно досліджено ці проблеми в роботах Д. Веденєєва та Т. Заруди Веденєєв Д. Становлення зовнішньополітичної служби України (1917-1920 рр.): Автореф. дис... канд. істор. наук. - К., 1994; Заруда Т. Становлення та напрямки зовнішньої політики Української Держави // Останній гетьман. - К., 1993. - С.74-75.. Дослідники вперше залучили до наукового обігу архівні матеріали, що розкривають структурну побудову міністерства, його відділів, підбору та розстановки кваліфікованих кадрів. При цьому підкреслюється, що Рада Міністрів Гетьманату не проігнорувала принципу спадкоємності, а, затверджуючи професійні кадри, відібрала все краще, що лишилося в цих структурах від Центральної Ради Заруда Т. Становлення та напрямки зовнішньої політики Української Держави // Останній гетьман. - С.75..

Спираючись на відповідні документи, сучасні дослідники дійшли висновку, що в діяльності уряду гетьманської держави на міжнародній арені досягнуто найзначніших успіхів. Переконливим свідченням міжнародного визнання Української Держави П. Скоропадського став дипломатичний корпус, що перебував в ній на кінець 1918 р. В Україні були представлені своїми установами 25 країн Заруда Т. Там само. - С.80..

Гарантами незалежності України у 1918 р. виступали Німеччина та Австро-Угорщина. Саме відносини з цими країнами, як згадував Д. Дорошенко, були "основними питаннями не тільки нашої закордонної політики, але й питанням нашого існування як держави" Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914-1920). - С.266..

Більшість авторів відзначила, що з усіх країн Росія мала для української зовнішньої політики особливу вагу не лише через невирішеність територіальних питань. Так, О. Лупандін наголосив, що українсько-російські відносини розвивалися у 1918 році досить складно Лупандін О. Українсько-російські мирні переговори 1918. - К., 1994. - С.35.. Головною причиною цього було різке протиборство двох політичних напрямів: національно-державницького і російського великодержавно-шовіністичного у більшовицькому варіанті.

В цілому варто відзначити правомірність висновку, що зовнішня політика Української Держави не була сталою. Якщо в загальному вигляді її можна спочатку оцінити як пронімецьку, то з часом зовнішньополітична орієнтація була піддана відповідній корекції.

У висновках містяться загальні підсумки проведеного дослідження, викладені пропозиції щодо подальшої наукової розробки проблеми.

Попри наявність численної наукової літератури з історії визвольних змагань в цілому та Української Держави зокрема, в українській історіографії не існує єдиної думки про роль, місце та значення останньої в Українській революції1917-1921 рр. Тривалий час точилася гостра полеміка між представниками двох напрямків української зарубіжної історіографії: національно-демократичного та консервативного (державницького). Історіографія кожного з напрямів оцінювала місце та роль Української Держави в Українській революції відповідно до політичних уподобань представників конфронтуючих на еміграції різних суспільно-політичних угруповань. Емоційний виклад власних поглядів та відверта апологетика тієї форми влади, що імпонувала авторові, суттєво знижували наукову цінність досліджень. Відновлення державної незалежності України об'єктивно обумовило зростання інтересу до аналізу Української революції і державотворчих процесів 1917-1921 рр. Проте, і в дослідженнях вітчизняних істориків, оцінки місця, ролі та значення Української Держави в контексті Української революції залишаються полярними: від "контрреволюційного, антинародного, монархічно-диктаторського режиму" до "реальної можливості відродження справжньої незалежної Української держави";

Не існує єдиної позиції дослідників в оцінці внутрішньої політики Української Держави. Прихильники національно-демократичного напряму вважають її антинародною та антиукраїнською, негативно оцінюють відновлення гетьманським урядом приватної власності на землю та засоби виробництва. Їх наукові опоненти, навпаки, вважають, що це був вибір демократичного поступу України, бо демократія і приватна власність неподільні. Саме завдяки відновленню приватної власності вдалося у стислий термін зупинити спад виробництва і стабілізувати економічне життя в країні. Відсутність реальних результатів в розбудові збройних сил Української Держави більшість істориків пояснює позицією країн Четверного Союзу, які намагались утримати Україну у сфері свого впливу і неприхильно ставилися до перспективи появи сильної національної армії. Правомірною можна вважати загальну оцінку історіографією зовнішньої політики Української Держави як такої, що не мала сталих приорітетів, коригувалася відповідно до зміни міжнародного становища. Майже всі дослідники визнають спадковість Української Держави у здійсненні національно-культурних перетворень, започатковану попереднім політичним режимом Української Народної Республіки;

Дослідженням бракує об'єктивності у висвітленні основних подій та процесів часів Української Держави. Вони несуть відбиток особистих симпатій чи антипатій авторів до гетьманського режиму. Це, зокрема, стосується підготовки та здійснення державного перевороту 29 квітня 1918 р., ступеня причетності до нього командування німецьких окупаційних військ; кадрової політики гетьмана та його адміністрації; аграрної політики; протигетьманського повстання та повалення Української Держави;

Доцільними є рекомендації щодо подальшої розробки недостатньо досліджених та дискусійних аспектів проблеми, виявлених в ході роботи над дисертаційним дослідженням. Необхідно зосередитися на пошуках, археографічній обробці та виданні документів періоду Української Держави. Потребує поглибленого вивчення проблема підготовки державного перевороту та його здійснення; необхідно з'ясувати причини пасивності членів Української Центральної Ради, їхньої індиферентності до долі ними започаткованої держави. Не отримали належної оцінки переговори В. Винниченка та М. Шаповала з більшовицькими представниками, не з'ясований справжній зміст досягнутих домовленостей. "Найбільш темним місцем" в Українській революції (за М. Грушевським) залишається підготовка та хід протигетьманського повстання. На часі створення спеціального комплексного дослідження, присвяченого історії визвольних змагань в цілому та окремо Українській Державі гетьмана П. Скоропадського.

Публікації автора, що відбивають основні положення дисертації

Статті:

1. Формування гетьманського уряду Української Держави: Історіографія питання // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка: Історія. - 2000. - № 46. - С. 29-33.

2. До історії питання гетьманського перевороту в Україні // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка: Історія. - 2000. -№ 50. - С. 8-11 (співавтор - В.В. Мусієнко).

3. Міжетнічні процеси в Україні за доби Гетьманату // Етнічна історія Європи: Збірник наукових праць / Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Інститут політичних та етнонаціональних досліджень НАН України. - Вип. 6. - 2000. - С. 51-54.

4. Будівництво збройних сил Гетьманату: Історіографічний нарис. - К.: Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2001. - 28 с. (1,8 д. а.).

Размещено на Allbest.ru