Запорозька спадщина на півдні України останньої чверті XVIII — початку XIX століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗАПОРІЗЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Запорозька спадщина на півдні України останньої чверті XVIII -- початку XIX століття

Козирєв Валерій Кирилович

Запоріжжя -- 2001

Анотація

Козирєв В.К. Запорозька спадщина на півдні України останньої чверті XVIII -- початку XIX століття. -- Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 -- історія України. Запорізький державний університет. Запоріжжя, 2001.

Дисертація присвячена дослідженню запорозької спадщини на півдні України останньої чверті XVIII -- початку XIX століття. Визначена історіографічна традиція сприймання запорозької спадщини. Проаналізована джерельна база дослідження. Визначено місце запорозької спадщини в системі управління та адміністративному устрої південного краю. Показано традиціоналізм у розвитку сільського господарства, зокрема скотарства. Розкрито специфіку розвитку традиційних запорозьких промислів -- рибальства та чумацтва -- після зруйнування Січі. Простежено вплив запорозької спадщини на формування специфіки релігійного світосприймання населення південного краю. Виділено суспільну групу населення південного краю яке ототожнювало себе з традиційною культурою природокористування запорозького козацтва.

Ключові слова: Запорозькі Вольності; запорозьке козацтво, запорозька спадщина, скотарство, чумацтво, рибальство, зимівник.

запорозький спадщина південний

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Південна Україна останньої чверті XVIII - початку XIX століття -- вузловий період у розвитку регіону. Зруйнування Запорозької Січі; широкомасштабна колонізація та заселення південного краю не залишали місця традиційному устрою населення. Разом з тим, населення колишніх Запорозьких Вольностей свій добробут та своє подальше життя ототожнювало зі збереженням традиційного побутового та господарського устрою. Це не могло не вступати у конфлікт із політикою Російської держави. Починаючи з останньої чверті XVIII століття, історичний розвиток Південної України характеризувався постійними змаганнями місцевого населення за збереження традиційного укладу свого життя та намірами російської влади його уніфікувати. Без розуміння цих змагань та визначення запорозької спадщини, як одного з головних чинників процесів, які відбувалися на півдні України, неможливе повне уявлення про історичний розвиток як південного регіону, так і усієї України.

Слід також зазначити, що саме запорозька спадщина у господарському, культурному та соціальному проявах, стала одним із головних факторів того, що прийнято називати специфікою південного краю. Ця специфіка, попри усі намагання її знищення, й сьогодні дає себе взнати у сучасному політичному розвитку Південної України. Вона -- складова менталітету сучасного населення Південної України. Тому її розуміння, визначення та врахування -- є важливим завданням сучасного етапу розвитку державотворення в Україні.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження виконувався в межах теми “Реконструкції демографічних та етнічних процесів на основі комп'ютерної бази даних “Населення Південної України XVIII--XIX століття” кафедри джерелознавства, історіографії та спеціальних історичних дисциплін Запорізького державного університету (№ держреєстрації 0100У01736), а також він є складовою планів Запорізького відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України щодо дослідження джерел з історії козацтва (тема 3.2.7.4).

Об'єктом дослідження є запорозька спадщина на півдні України останньої чверті XVIII -- початку XIX століття.

Предмет дослідження -- змагання українського населення Південної України за збереження традиційного укладу життя колишніх Запорозьких Вольностей.

Мета дослідження полягає у визначенні місця та ролі запорозької спадщини в адміністративному устрої, господарському та соціальному розвиткові Південної України останньої чверті XVIII -- початку XIX століття.

Для досягнення мети в роботі поставлені наступні дослідницькі завдання:

-- розглянути стан наукового дослідження проблеми запорозької спадщини на півдні України;

-- проаналізувати джерела з історії запорозької спадщини Південної України;

-- визначити місце запорозької спадщини у системі управління та адміністративного устрою південного краю;

-- проаналізувати традицію розвитку сільського господарства, зокрема скотарства;

-- простежити еволюцію та визначити специфіку розвитку традиційних запорозьких промислів в останній чверті XVIII -- на початку XIX століття в історії Південної України;

-- висвітлити особливості трансформації господарської традиції запорозького козацтва в процесі колонізації Південної України останньої чверті XVIII -- початку XIX століття;

-- проаналізувати та визначити елементи запорозької спадщини в розвитку аграрних відносин та промисловості південного краю.

-- дослідити вплив запорозької спадщини на формування специфіки релігійного світосприймання населення південного краю у досліджуваний період;

-- визначити фактори збереження запорозької спадщини населенням Південної України останньої чверті XVIII -- початку XIX століття.

Хронологічні межі дослідження. Хронологічні межі дослідження визначаються періодом останньої чверті XVIII століття -- початком XIX століття. Нижня межа пов'язана із створенням у лютому 1775 року Азовської губернії, зруйнуванням Запорозької Січі, запровадженням російського адміністративного устрою на колишніх запорозьких землях та підпорядкуванням традиційного життя населення південного краю завданням внутрішньої та зовнішньої політики Російської держави. Верхня межа зумовлена зміною приорітетів у ставленні до Південної України з воцарінням Олександра I, реформуванням адміністративної системи Російської держави у зв'язку з введенням міністерств, що докорінним чином змінило підпорядкування місцевих органів влади.

Територіальні межі дослідження визначаються традиційним для історіографії розумінням під Південною Україною території трьох степових губерній Катеринославської, Херсонської і Таврійської у кордонах 1805 року. При цьому територія Колишньої Таврійської губернії досліджується у кордонах її материкових повітів, що визначається особливістю адміністративного устрою та етнічним складом Кримського півострова останньої чверті XVIII -- початку XIX століття.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є принцип історизму, що реалізовувався через застосування методів аналізу й синтезу, які були використані задля осягнення сутності та детермінованості окремих подій історії Південної України останньої чверті XVIII -- початку ХІХ ст. Історико-порівняльний метод дозволив сформулювати загальні закономірності та відмінності процесів державної уніфікації; методи архівної та бібліографічної евристики суттєво допомогли при з'ясуванні ступеню наукової розробки проблеми та реконструкції джерельної бази; історико-типологічний метод сприяв реконструкції запорозької спадщини у традиційних господарських промислах українського населення колишніх Запорозьких Вольностей.

Наукова новизна дослідження полягає, насамперед, у тому, що запорозька спадщина Південної України останньої чверті XVIII -- початку XIX століття вперше стала об'єктом спеціального комплексного дослідження. Проведена суцільна евристика в архівосховищах України та Росії; виявлений та систематизований представницький корпус джерел з історії населення та господарства колишніх Запорозьких Вольностей. Проведений аналіз системи управління Південною Україною та адміністративного устрою регіону дозволив визначити вплив запорозької спадщини на систему управління місцевих державних установ відразу по скасуванню Запорозької Січі. Проведена реконструкція запорозької спадщини дала можливість: а) скорегувати питання співвідношення колонізації, заселення та освоєння південного регіону; б) визначити місце запорозької спадщини у соціальній та економічній історії Південної України; в) визначити причини переважання скотарства у сільському господарстві південного краю; г) зрозуміти роль таких традиційних запорозьких промислів як рибальство та чумацтво у збереженні козацьких традицій після зруйнування Запорозької Січі; д) визначити принципи державної політики щодо поземельного устрою; е) визначити становлення общинних відносин на півдні України як фактору боротьби уряду з запорозькою традицією. Уперше зроблена спроба проаналізувати культурну традицію запорозького козацтва на півдні України після зруйнування Запорозької Січі та її прояви у ставленні до природи та офіційної державної церкви.

Практичне значення дисертації полягає у тому, що її результати становлять основу для фундаментального дослідження історії Південної України останньої чверті XVIII століття, дають можливість переосмислити місце запорозької спадщини в історії України останньої чверті XVIII -- початку XIX століття. Вони можуть бути використані в узагальнюючих працях з історичного краєзнавства, історії України, при розробці вузівських та шкільних підручників та посібників.

Апробація результатів дослідження. Результати дослідження у вигляді доповідей та повідомлень оприлюднювалися на міжнародних та всеукраїнських конференціях: “Запорозьке козацтво в пам'ятках історії та культури” (Запоріжжя, жовтень 1997); “Історичне краєзнавство на межі тисячоліть: досвід, проблеми, перспективи” (Київ-Дніпропетровськ, вересень 1999); “Адміністративний устрій та самоврядування в Україні XVII -- XX століття” (Запоріжжя, жовтень 1999), а також на щорічних наукових конференціях 1998, 1999 та 2000 рр. Запорізького державного університету;

Публікації. Результати дослідження відображені у монографії, археографічній збірці документів; чотирьох статтях у фахових збірках.

Структура роботи підпорядкована досягненню мети. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури.

2. Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано вибір теми та актуальність, визначено об'єкт і предмет дослідження, хронологічні та територіальні межі, сформульовано мету та завдання, вказано на наукову новизну, практичне значення та апробацію результатів дослідження.

Перший розділ -- “Стан наукової розробки проблеми, джерельна база, методологія та методи дослідження”. У першому розділі розглядається історіографія, проводиться аналіз джерельної бази та визначаються методи дослідження. Зазначається, що історіографія запорозької спадщини на півдні України має свою специфіку, в основі якої лежить історіографічний традиціоналізм. В його основі лежить офіційна державна російська традиція сприймання запорозького козацтва та Запорозьких Вольностей.

Одним з перших її науково обґрунтував та визначив ще у 1760 році Г.Ф. Міллер у своїй праці “Звістка про козаків запорозьких”. Він наголосив на тому, що запорозькі козаки не здатні до продуктивної праці, а тому їх слід розглядати виключно як мало зорганізоване військове утворення, яке надавало свої землі для занять скотарством та землеробством усіляким втікачам. Подальші розвідки Г.Ф.Міллера, які були написані на замовлення російського уряду, лягли в основу офіційної державної традиції стосовно запорожців та їхньої спадщини. Ця традиція була конкретизована у маніфесті Катерини II положенням про відсутність будь-яких здібностей запорожців до суспільного життя та продуктивної праці. Подібне положення, посилене працями М. Щербатова, П. Сумарокова, Г. Гельбіга, у яких особливо наголошувалося на “дикому полі” стосовно Запорозьких Вольностей, зводило цю традицію у ранг офіційної історіографії.

Перші синтетичні праці з історії запорозького козацтва, при намаганні уникнути крайнощів офіційної історіографії, все ж віддавали перевагу військовим справам запорожців і акцентували увагу саме на цій стороні козацького життя. Це стосується й такого дослідника Запоріжжя як А. Скальковський. Не заперечуючи продуктивну діяльність запорожців по освоєнню своїх Вольностей, він все ж схильний вбачати у козаках своєрідний лицарський орден зі своєрідними обітницями та ритуалами. Разом з тим, саме А. Скальковський присвятив останні три розділи своєї книги дослідженню запорозької спадщини після зруйнування Січі.

Традиція сприймання південного краю “диким полем”, відмова визнавати за запорожцями будь-яку продуктивну діяльність була занадто сильною. Поява праць Гавриїла Тверського (Розанова) -- тому свідчення. Він взагалі визначав початок історії південного краю 1751 роком -- початком південнослов'янської військової колонізації.

Діяльність Одеського товариства історії та старожитностей, Археографічних комісій, і особливо, Південно-західного відділу Географічного товариства стимулювали польові дослідження на півдні України. Регулярні археологічні з'їзди, а особливо їх проведення в Одесі та Катеринославі і пов'язана з цим підготовка, посилили увагу до запорозької спадщини. У середині 80-х років XIX століття поширюються спеціальні етнографічні програми для збирання усної історії, серед яких запорозька спадщина посідає важливе значення. З'являються перші праці Я. Новицького присвячені саме фольклорній, господарській та побутовій спадщині запорозького козацтва. Започатковану ним роботу активно продовжив Д.Яворницький. Водночас з працями Д. Яворницького починає поширюватися й ідеалізація Запоріжжя. Втім, саме цей фактор посилив інтерес до запорозької спадщини, а тому створені на півдні наукові товариства та комісії, як-от: Катеринославське наукове товариство, Катеринославська учена архівна комісія, Таврійська учена архівна комісія значну частину своїх пошуків присвятили саме дослідженню Запоріжжя та його спадщині.

З'являються аналітичні праці А. Шабельського, П. Іванова, О. Загоровського, М. Мурзакевича, Ф. Щербіни, які ставлять за мету проаналізувати долю запорозького козацтва після зруйнування Січі. Водночас, як і їхніми попередниками, основна увага приділяється продовженню запорозької військової традиції -- дослідженню Задунайської Січі, Чорноморського, Бузького, Катеринославського війська тощо. Поява значної кількості таких розвідок певною мірою відривала запорозьку спадщину від південного краю. Така тенденція була помічена Д. Багалієм, який у своїй праці вперше зробив спробу показати нерозривність історії Запорозьких Вольностей з подальшою “культурною” історією Південної України.

Поширення марксистської методології не могло не позначитися на дослідженні запорозької спадщини. Відтепер, головна увага почала приділятися особливостям майнового та соціального розшарування на Запоріжжі. Роботи Н. Полонської-Василенко, М. Кириченка, Н. Букатевича, В. Голобуцького, І. Слабєєва примусили по іншому подивитися на запорозьку спадщину. Бурхливий розвиток господарства та соціальна диференціація, накопичення капіталів на Запоріжжі, за думкою авторів, ставали одним з головних факторів розвитку буржуазної традиції та подальшого швидкого розвитку капіталізму в південному краї.

Втім, в радянській історіографії про запорозьку спадщину Південної України воліли не згадувати. Відбувається повернення до офіційної історіографічної традицій XIX століття, коли південний край і впродовж XVIII століття вважався “диким полем”, а запорожці майже нічого не робили для його освоєння. Апологетом такої точки зору виступила О.Й. Дружиніна, яка наголошувала на відсутності започаткованої запорозьким козацтвом господарської та культурної традиції на півдні України. За її переконанням поширення культурної традиції розпочинається із діяльністю в регіоні намісника Г. Потьомкіна. Подібна точка зору стає визначальною. Поява протилежних точок зору призводить до звинувачень в націоналізмі та ідеалізації запорозької спадщини.

Лише з кінця 80-х років, на хвилі національного піднесення, розпочинається новий етап дослідження історії запорозького козацтва. Поява чисельних публіцистичних статей, ессе, нарисів посилили інтерес і до запорозької спадщини. О. Апанович наголошує на її комплексному дослідженні. Її розвідки окреслили коло питань, які потребують особливої уваги дослідників. В працях Ю. Мицика, В. Пірка, Г. Швидько, А. Бойка, І. Лимана розглядаються окремі питання господарської та культурної спадщини південної України після зруйнування Запорозької Січі. Разом з тим, основна увага дослідників зосередилася на військовій традиції запорозького козацтва. Це конкретизувалося появою низки синтетичних праць А. Бачинського, Л. Маленко, І. Сапожникова, Р. Шияна, О. Бачинської, С. Могульової з історії козацьких формувань південної України, зокрема, Задунайської Січі, Бузького, Чорноморського, Катеринославського, Усть-Дунайського та Азовського козацьких військ. Саме тому, на порядку денному стоїть комплексне дослідження історії запорозької спадщини на півдні України останньої чверті XVIII -- початку XIX століття.

Джерельну базу дослідження становить комплекс документальних та наративних джерел, який склали матеріали 17 фондів архівних, музейних та бібліотечних зібрань України та Росії. Це, перш за все, матеріали Центрального історичного архіву України у Києві (ЦДІАУ м. Київ), Державного архіву Дніпропетровської області (ДАДО), Державного архіву Херсонської області (ДАХО), Державного архіву Запорізької області (ДАЗО), Російського державного архіву давніх актів (РДАДА), Російського державного військово-історичного архіву (РДВІА), Російського державного архіву військово-морського флоту (РДА ВМФ), Рукописного відділу Російської національної бібліотеки (РНБ) ім. М.Є. Салтикова-Щедріна, Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворницького (ДІМ), а також матеріали археографічно-етнографічної експедиції до південного краю Запорізького наукового товариства ім. Я. Новицького та збірки, які були опубліковані державними установами і окремими дослідниками.

Досить представницька частина документальних матеріалів була опублікована у “Повному зібранні законів Російської імперії”, а також Д. Яворницьким, О. Богумілом, І. Дмитренком, В. Ястребовим, М. Мурзакевичем.

Серед наративних джерел слід виділити мемуарну літературу, подорожні записки та щоденники, які представлені матеріалами В. Зуєва, Б. Гакета, О. Пишчевича, М. Коржа, Д. Гнєдіна, А. Скальковського. Окремо слід відзначити матеріали усної історії, які були зібрані під час подорожей південним краєм Я. Новицьким, Д. Яворницьким, І. Манжурою та В. Рябковим. Для вирішення питання вірогідності комплексу наративних джерел було застосовано спеціальні методи джерелознавчого аналізу.

За видовою належністю актуалізована джерельна база складається з актових, законодавчих, статистичних, діловодних, картографічних джерел та офіційної епістолярії.

Актові джерела представлені договорами про купівлю та передачу земель, тестаментами, свідоцтвами прав власності на маєтки та нерухомість, підрядними угодами, інструкціями земським комісарам та межовикам стосовно запорозького населення та зимівників.

Законодавчі джерела складають документальні акти вищих органів влади -- маніфести, укази: а) іменні, б) іменні на доповідь Сенату; в) іменні дані колегіям, Сенату, посадовим особам; г) Сенатські на основі маніфестів та іменних указів.

Статистичні матеріали представлені ревізіями та переписами, майновими реєстрами казенних палат та повітових казначейств, списками колишньої запорозької старшини, яка отримала дворянство та земельні володіння на колишніх Запорозьких Вольностях, Економічними примітками до Генерального розмежування та Атласів Катеринославського намісництва і Новоросійської губернії, топографічними та військово-топографічними описами.

Серед діловодних джерел важливе місце для розгляду запорозької спадщини посідають скарги колишніх запорожців та власників зимівників до губернських та намісницьких установ про захоплення поміщиками земель, судові справи гайдамаків та колишньої старшини, звинувачених у намірах заколоту.

Картографічні джерела представлені картами та атласами Дніпра 1775, 1783 років, картами Азовської та Новоросійської губернії, складеними І. Іслєньєвим, планами повітів Азовської та Новоросійської губерній; повітовими картами Катеринославського намісництва, а також планами відмежованих поміщикам земель з позначеннями запорозьких зимівників.

Особливе значення для розуміння політики Російської імперії стосовно запорозької спадщини має листування місцевих -- повітових, губернських та намісницьких установ з Г. Потьомкіним, П. Зубовим, Сенатом та колегіями.

В цілому, актуалізована джерельна база за своїм представництвом та вірогідністю надає можливість досягнення поставленої перед дисертаційним дослідженням мети.

Розділ другий -- “Внутрішня політика Російської держави на півдні України після зруйнування Запорозької Січі”. У розділі послідовно розглядається співвідношення паланкового та губернського устрою, реформування місцевого самоврядування на півдні України останньої чверті XVIII -- початку XIX століття.

Доведено, що перші чотири роки по скасуванню Запорозької Січі уряд досить обережно ставився до всього, що було пов'язано із запорозькою спадщиною.

Вже 31 серпня 1775 року Г. Потьомкін ордером азовському губернатору В. Черткову запропонував низку заходів щодо реорганізації адміністративного устрою. Вони передбачали: а) надання колишнім запорозьким мешканцям пільг, які поширювалися на Новоросійську губернію; б) заходи стосовно заведення населених пунктів; в) утворення територіально-адміністративних одиниць; г) визначення грошової суми на утримання поселених полків; д) утримання шляхів та пошти. Втім, уряд не пішов на запровадження губернського устрою в колишніх Запорозьких Вольностях відразу по зруйнуванню Січі. Опір запорожців, хоч і пасивний, але сильно дошкуляв урядові, що примушувало його до компромісів, і, як наслідок, до толерантного ставлення до колишнього населення Запорозьких Вольностей. Саме тому до кінця 1775 року продовжував існувати територіальний розподіл колишніх запорозьких земель на паланки. Відтак, й адміністративний устрій мало чим відрізнявся від попереднього запорозького. Тільки наприкінці 1775 року до паланок почали призначати командирами російських офіцерів. На цей час припадає новий етап територіально-адміністративного реформування колишніх Запорозьких Вольностей. На півдні запроваджувався повітовий устрій. Разом з тим, таке запровадження носило формальний характер. Реформування полягало у забороні вживати назву “паланка” і застосовуванні назви “повіт”. До повітів призначали земських комісарів, на яких покладалися поліційні та фіскальні обов'язки згідно регламенту 1722 року. Водночас спеціальними інструкціями конкретизувалися функції комісарів і декларувалися такі принципи відносин офіційної влади з населенням колишніх Вольностей, як: а) невтручання до судової традиції; б) збереження за населенням рибних та мисливських угідь для занять традиційним рибним та мисливським промислом; в) сприяння заняттям торгівлею та чумацьким промислом; г) надання права вільного пересування південним краєм колишнім запорозьким промисловикам через надання спеціальних білетів; д) збереження попередніх податків та зборів. Поряд з цим, одним з головних завдань новопризначених представників адміністрації визначався контроль за запорозьким населенням, у першу чергу населення зимівників, через призначення отаманів та десяцьких із самих запорожців.

Ці принципи, певною мірою, дотримувалися до кінця 70-х років XVIII століття. Із введенням у 1782 році податкового законодавства уряд намагався запровадити подушний оклад і на територіях колишніх Запорозьких Вольностей. Втім, відсутність кругової відповідальності за сплату податків унеможливлювала ефективне запровадження податкової реформи у південному краю.

Із загарбанням Криму і знищенням Кримського ханства зникли останні перепони для посилення політики уніфікації. З 1783 року в регіоні запроваджується губернський устрій за положенням 1775 року. Однак урядовий адміністративно-територіальний компроміс перших восьми років після скасування Січі сприяв закріпленню у населення як колишніх Запорозьких Вольностей, так і всієї України, стійкого уявлення щодо продовження запорозьких традицій у південному краї. Все це не могло не турбувати уряд. Саме тому головним фактором внутрішньої політики Російської держави другої половини XVIII століття стала реорганізація місцевого самоврядування.

Для цього спеціальним установленням уряд запровадив кругову відповідальність населення південного краю за: а) виконання фіскальної повинності; б) втечі селян і самовільні переходи з місця на місце; в) виконання земських повинностей; г) дотримання офіційно визначених принципів ведення господарства; д) дотримання норм та канонів державної церкви.

“Установлення” 1787 року, через запровадження розгалуженої системи адміністративного контролю на селі, одним з головних завдань мало руйнацію запорозької традиції на найнижчому -- побутовому та господарському рівні. Його запровадження викликало масовий рух запису до козацтва із утворенням Чорноморського та Катеринославського козацьких військ.

Компроміс уряду проявлявся і в позиції уряду щодо запорозьких зимівників. Вже з 1776 року прийняттям нової редакції плану заселення південного краю, який було розроблено й прийнято Г. Потьомкіним взамін плану 1764 року, розпочалася широкомасштабна колонізація колишніх запорозьких земель.

Наступ поміщиків на землі запорозьких зимівників розпочався відразу після скасування Січі. Він проявлявся через: а) загарбання земель; б) вигнання зимівчан з осель; в) перетинанні шляхів до водопою та пасовиськ. На початку 1781 року розпочалося масове знищення зимівників та переселення зимівчан до слобод та містечок південного краю. Аналіз внутрішньої політики Російського уряду у наступних 90-х роках XVIII століття дає підставу стверджувати, що всупереч точки зору про повне знищення запорозьких зимівників, цей план не вдалося повністю виконати через розпорошеність зимівників південним степом. Впродовж останньої чверті XVIII -- початку XIX століття зимівник залишався важливим елементом запорозької спадщини, який відігравав роль зберігача та поширення запорозької традиції.

У досліджуваний період на перше місце для уряду постало завдання якомога більшого залюднення території південного краю. Для реалізації цього завдання Г. Потьомкін не зупинявся ні перед чим. Проголосивши неповернення втікачів своїм власникам уряд пішов на порушення принципів дворянської держави. Впродовж 1775, 1778, 1781 років уряд неодноразово публікував оголошення про “вибачення провин” різним суспільним групам втікачів при їхньому оселенні у південному краї. Подібне було нічим іншим як продовженням традиції запорозького вільного краю і викликало масовий рух втікачів та переселенців з Лівобережної та Правобережної України до південного краю. Усі намагання уряду припинити цю традицію наступними указами, і особливо указом 1796 року, не мали ефективних наслідків.

Розділ третій -- “Господарська спадщина запорозького козацтва на Півдні України в останній чверті XVIII -- початку XIX століття ”. В розділі розглядаються подальший розвиток традиційного для Запорозьких Вольностей скотарства, а також рибальство, та чумацтво.

Впродовж останньої чверті XVIII -- початку XIX століття скотарство залишалося провідною галуззю господарства Південної України. Як і за часів Нової Січі визначальними для переважання скотарства залишалися такі фактори, як-от: а) значна кількість незалучених до землеробства земель; б) невелика щільність населення; в) природні умови південного краю; г) наявність сірої степової породи великої рогатої худоби; д) попит на продукти скотарства на внутрішньому та зовнішньому ринках.

Такий стан речей сприймався урядом досить неоднозначно. З одного боку, він розумів об'єктивність цього процесу, а з другого -- усіма силами намагався сприяти збільшенню питомої ваги землеробства. Для цього: а) надавалися пільги господарствам, які спеціалізувалися на землеробстві; б) в залежність від розвитку землеробства ставилося закріплення земель у довічну власність. При усій господарській потребі забезпечення державних колонізаційних процесів збіжжям, одним із головних факторів негативного ставлення уряду до розвитку скотарства ставало його ототожнення з продовженням запорозької господарської традиції. В описах до атласів Катеринославського намісництва 1793 та 1795 рр., а також у примітках до Генерального розмежування постійною і традиційною у вжитку губернських чиновників стає фраза: “поселяни займаються землеробством, а старожитні вправляються у скотарстві”. У даному випадку під старожитнім населенням розумілося, перш за все, населення колишніх Запорозьких Вольностей. Лише починаючи з останнього десятиліття XVIII століття, коли питома вага землеробства почала поступово зростати, а у північних районах південного краю воно стало успішно конкурувати зі скотарством, уряд перестав так гостро сприймати цей фактор. Разом з тим, поширення у південному краї української зернової культури ще більше підкреслило значення запорозької господарської спадщини.

Рибальство -- одне з традиційних запорозьких промислів -- основа господарського добробуту значної кількості населення Запорозьких Вольностей. Риба завжди була одним з головних предметів запорозької торгівлі. Наявність багатих рибних угідь Дніпровського та Бузького басейнів робило їх ласим шматком для приватних осіб. Відразу по зруйнуванню Запорозької Січі розгорілася боротьба між крупними сановниками російської держави за володіння запорозькими рибними угіддями. До неї були втягнуті Г. Потьомкін, О. Прозоровський, І. Синєльніков, П. Свистунов, К. Розумовський, К. Браницька, С. Голіцин, В. Енгельгард, З. Чернишов, І. Толстой. Судова тяганина тривала до початку 80-х років XVIII століття. Захоплення десятків тисяч десятин найкращих рибних угідь до Дніпру та Бугу, стало причиною державного втручання. У 1782 році було заборонено надавати власникам більш ніж по 3000 десятин землі по найбільших рибних ріках південного краю.

Разом з тим, зміна власників запорозьких рибних угідь мало позначилася на продовженні запорозької традиції рибного промислу. Зберігається технологія. На півдні усталеною стає розуміння запорозького рибного заводу. Навіть після втрати своєї назви заводи азовського та чорноморського узбережжя стають осередками збереження рибальської традиції запорозьких козаків. Сезонний відхід населення південного краю на заробітки до рибних заводів, перетворював їх на осередки не тільки збереження, а й передачі та поширення запорозької побутової традиції на півдні України.

Особливе місце серед запорозької спадщини Південної України посідає чумацтво. Аналіз представницького кола мемуарної літератури, топографічних та географічних описів південного краю, статистичних відомостей та звітів генерал-губернаторів, дає підставу стверджувати, що в досліджуваний період чумацьким промислом на півдні України було охоплено майже 80% дорослого чоловічого населення. Визначена кількість населення у певний час свого життя обов'язково залучалася до чумацького промислу. Тільки за матеріалами топографічного опису 1821 року у Катеринославському повіті нараховувалося 95 чумацьких валок; у Новомосковському -- 136; у Павлоградському -- 400; Олександрівському -- 155.

Акцент виключно на економічній стороні цього промислу, традиційний для марксистської історіографії, приховує головне значення, яке посідало чумацтво у духовному світі населення Південної України. За влучними зауваженнями І. Рудченка, Н. Букатевича та І. Новицького після знищення Запорозьких Вольностей риси козацтва стали переноситься на чумаків. Можна стверджувати, що масове залучення після 1775 року колишніх запорожців до чумацького промислу, широке представництво у промислі українського населення південного краю, перетворювало чумацтво на міцний осередок передачі і збереження історичної пам'яті і сприймання чумацтва запорозькою спадщиною.

Розділ четвертий -- “Культурна традиція запорозького козацтва на півдні України останньої чверті XVIII -- початку XIX століття”. Розділ присвячений розгляду культурної традиції запорозького козацтва у ставленні до церкви та природи у населення Південної України.

Головні риси релігійності запорозького козацтва періоду Нової Січі визначаються: а) особливо чуттєвим ставленням до питань віри; б) певною толерантністю до інших конфесій та б) існуванням особливостей православного віросприймання. Водночас запорозька церква закріплювала та освячувала традиційний уклад життя Запорозьких Вольностей, чим перешкоджала намірам російської державної уніфікації. Саме через це після зруйнування Січі запорозька церква одна з перших відчула тиск Російської державної машини.

Керівництво створеної ще у березні 1775 року Слов'янської та Херсонської єпархії розпочало поширення на територію колишніх Запорозьких Вольностей принципи московського православ'я, яке за своїм войовничим догматизмом приховувало намагання втручатися у всі галузі народного життя. Втім, як і у внутрішній політиці, у перші роки по скасуванню Запорозької Січі світський та церковний уряди мусили обережно ставитися до специфіки релігійного світосприймання населення південого краю. Церковні російські ієрархи навіть пішли на те, щоб тимчасово підпорядкувати новостворені протопопії на колишніх запорозьких землях Старо-Кодацькому намісному правлінню.

З початком широкомасштабної поміщицької колонізації Південної України нові власники запорозьких земель воліли використати традицію чутливого ставлення до віри колишнього населення Запоріжжя. Для залюднення отриманих земель вони запрошували осадчими переважно старих запорожців, яким надавалися кошти для будівництва церкви, що приваблювало переселенців.

З прийняттям “Установлення” 1787 року суттєво змінилося ставлення населення до офіційної церкви. Відтепер на церкву було покладено фіскальні функції, а на місцеву адміністрацію покладено обов'язковий контроль за виконанням у слободах державних узаконень стосовно “благочиння церковного”. Перетворення церкви на складову державного адміністративного апарату викликала її гостре неприйняття з боку колишнього населення Запорозьких Вольностей. Центрами такої опозиції виступили запорозькі зимівники, які залишилися після погрому 1780-1781 років і де серед їхніх мешканців зародився різновид так званого “Катеринославського духоборства”, який за світоглядними ідеалами, як це довів П. Мілюков, був тотожний з ідеями та теоріями Г. Сковороди.

Наслідком арешту в 1791 представників “українського духовного християнства” став наказ 1793 року про остаточне зруйнування запорозьких зимівників і хуторів, та переведення їхніх мешканців до слобод та містечок південного краю. З цього часу на півдні пасивна опозиція офіційній церкві проявлялася серед мешканців переважно на побутовому рівні і через протиставлення себе іншим конфесіям, які поширилися у південному краї.

Не менш своєрідним було ставлення запорозького козацтва й до природного середовища, перш за все до лісів та річок. Воно достатньо повно досліджене О. Апанович, Л. Гісцовою, Х. Лащенко, О.Олійником, які виділяють у діяльності запорозького козацтва періоду Нової Січі цілу систему природоохоронних заходів.

Водна мережа становила основу добробуту виключної більшості запорозького населення, адже була ґрунтом для розвитку рибальства, мисливства та скотарства -- основних видів господарської діяльності на Запоріжжі. Це ж саме стосувалося і лісів, перш за все лісів Самарської Товщі. Відтак, на Запорозьких Вольностях виховувалася відповідна культура ставлення до природи. Вона ставала нормою буття переважної більшості населення південного краю. Її основні риси відбилися у записаних Я. Новицьким та Д.Яворницьким розповідях І. Розсолоди, М. Джигиря, В. Нагірного, Г. Карпенка.

З активізацію поміщицької та державної колонізації, з посиленням міграційних процесів на півдні України, ці норми, зіткнувшись з прагматизмом та негативним ставленням до запорозької спадщини з боку уряду, продовжували діяти і продукувати себе лише в обмеженому суспільному колі, яке ідентифікувало себе з попередньою культурною традицією.

3. Основні результати дисертаційного дослідження

В основі специфіки дослідження запорозької спадщини на півдні України лежить історіографічний традиціоналізм. Він утворився на основі офіційної державної російської традиції сприймання запорозького козацтва і Запорозьикх Вольностей. В радянській історіографії відбувається повернення до офіційної традиції ХІХ століття, коли південний край і впродовж XVIII століття вважався “диким полем”, а запорожці майже нічого не робили для його освоєння.

Толерантність уряду до адміністративно-територіальної запорозької спадщини у перші роки після зруйнування Січі була вимушеним компромісом, в основі якого лежали: а) острах Російського уряду перед збройним виступом колишнього запорозького населення; б) невпевненість свого становища у південному краї; в) присутністю Кримського ханства на південних кордонах; г) наявністю великої кількості розпорошених південним степом запорозьких зимівників; д) необхідністю залюднення південного краю. Цей компроміс спричинився закріпленню уявлення у населення про південний край, як регіон продовження запорозької традиції. Зникнення цих факторів призвело до посилення централізаторської політики Російського уряду.

Впродовж останньої чверті XVIII -- початку XIX століття скотарство залишалося провідною галуззю господарства Південної України. Такий стан речей сприймався урядом досить неоднозначно. З одного боку, він розумів об'єктивність цього процесу, а з другого -- усіма силами намагався сприяти збільшенню питомої ваги землеробства. Разом з тим, поширення у південному краї української зернової культури ще більше підкреслило значення запорозької господарської спадщини. Разом з тим, зміна власників запорозьких рибних угідь мало позначилася на продовженні запорозької традиції рибного промислу. Особливе місце серед запорозької спадщини Південної України посідає чумацтво. Масове залучення після 1775 року колишніх запорожців до чумацького промислу, широке представництво у промислі українського населення південного краю, перетворювало чумацтво на міцний осередок передачі і збереження історичної пам'яті і сприймання чумацтва запорозькою спадщиною.

Головними рисами релігійності запорозького козацтва періоду Нової Січі було чутливе ставленням до питань віри; певна толерантність до інших конфесій та існування особливостей православного віросприймання запорожцями. Перетворення російським урядом церкви на складову державного адміністративного апарату викликала її гостре неприйняття з боку колишнього населення Запорозьких Вольностей. Не менш своєрідним було ставлення запорозького козацтва й до природного середовища, перш за все до лісів та річок. На Запорозьких Вольностях виховувалася відповідна культура ставлення до природи. Вона ставала нормою буття переважної більшості населення південного краю.

Впродовж останньої чверті XVIII століття уряд неодноразово публікував оголошення про “вибачення провин” різним суспільним групам втікачів при їхньому оселенні у південному краї. Подібне було нічим іншим як продовженням традиції запорозького вільного краю і викликало масовий рух втікачів та переселенців з Лівобережної та Правобережної України до південного краю. Усі намагання уряду припинити цю традицію наступними указами, і особливо указом 1796 року, не мали ефективних наслідків.

Публікації результатів наукового дослідження

1. Козирєв В.К. Матеріали до історії адміністративного устрою Південної України (друга половина XVIII -- перша половина XIX століття). -- Запоріжжя, 1999. -- 528 с.

2. Козырев В.К. Очерки истории Васильевки. -- Запорожье, 1998. -- 170 с. (у співавторстві).

3. Козирєв В.К. Запорозька спадщина в адміністративному устрої Південної України кінця XVIII століття // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. Випуск VII. -- Запоріжжя, 1999. -- С. 116-119.

4. Козирєв В.К. Записки В.Зуєва про рибні промисли запорозьких козаків // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ: Південна Україна XVIII - XIX століття. Випуск 6. -- Запоріжжя, 2001. -- С. 172-185.

5. Козирєв В.К. Традиції рибальства запорозького козацтва на півдні України в останній чверті XVIII століття // Наукові записки аспірантів та молодих вчених. Том 7. -- Київ, 2001. -- С.102-107.

6. Козирєв В.К. Проблеми дослідження запорозької спадщини на півдні України // Запорозьке козацтво в пам'ятках історії та культури. -- Запоріжжя, 1997. -- С. 5-6.

7. Козирєв В.К. Запорозька традиція в історичному розвитку Південної України останньої чверті XVIII століття // Наукові доповіді студентів та аспірантів кафедри історії України ЗДУ. Вип. 4. -- Запоріжжя, 1998. -- С.33-35.

Размещено на Allbest.ru