Зарубіжна історіографія українського націонал-комунізму

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ АРХЕОГРАФІЇ ТА ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВА ІМЕНІ М.С.ГРУШЕВСЬКОГО

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

07.00.06 -- Історіографія, джерелознавство і спеціальні історичні дисципліни

ЗАРУБІЖНА ІСТОРІОГРАФІЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛ-КОМУНІЗМУ

ПОТАПЕНКО Ярослав Олександрович

Київ -- 2000

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. На нинішньому етапі становлення соборної суверенної української держави та консолідації громадянського суспільства спроба подивитися на власну історію очима зарубіжних науковців, за нашим твердим переконанням, допоможе в процесі переосмислення ролі й місця України в історії XX століття, прислужиться для вироблення чіткої стратегії національно-державних інтересів та пріоритетів. Адже, як відомо, рівень розвитку історичної думки в суспільстві прямо пропорційний рівню політичної зрілості цього суспільства.

З особливою гостротою й актуальністю постає завдання становлення історіографії проблеми визвольного руху в Україні XX століття, що ускладнюється схильністю багатьох сучасних істориків і політологів до поверхових теоретичних конструкцій, яким не вистачає логічної завершеності у висвітленні таких складних історичних феноменів епохи як український націонал-комунізм - напрям української державницької думки, що намагався поєднати найболючіші питання національно-визвольної революції. Оскільки в Україні донедавна подібні дослідження були під забороною, а західним вченим плідно працювати в цій галузі заважав брак важливих джерел та недооцінка реального потенціалу національних рухів, - іще до сьогодні триває пошук нових джерел, нових методологічних підходів, адже успіхи і невдачі у процесі становлення української державності вирішальним чином зумовлювалися особливостями розвитку, організаційною злагодженістю та теоретичною зрілістю політичних партій і течій - учасників національного руху.

Об'єкт дослідження - наукові та науково-публіцистичні матеріали з історії розвитку українського національно-визвольного руху, видані на Заході, в яких простежується діяльність та формування ідеології українських ліворадикальних партій, а також зарубіжні публікації, присвячені питанням українізації та участі націонал-комуністів у цьому процесі.

Предметом дослідження є зарубіжна історіографія, присвячена проблемі становлення та ґенези націонал-комуністичних течій в Україні. У своїй роботі ми зосереджуємо увагу на так званих працях, монографіях та статтях, виданих українською мовою на Заході, з огляду на їхній вплив на висновки зарубіжних істориків та на формування суспільно-політичної думки загалом, - тобто, весь комплекс видань, що стосуються питання проявів націонал-комунізму в Україні.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період від 1940-х років до початку 1990-х років. Необхідно зазначити, що до 1960-х років українознавчі розвідки перебували переважним чином у площині політизованої наукової думки еміграції й друкувалися українською мовою. Але від кінця 1960-х ситуація змінюється: все більше американських та англійських вчених почали виявляти зацікавлення суспільно-історичними процесами в Україні початку XX століття, та й історики української діаспори на Заході, враховуючи вимоги часу, здебільшого стали публікуватися англійською мовою.

Мета дисертації полягає в тому, щоб дати якомога ширший огляд зарубіжної історіографії українського націонал-комунізму, виділити ключові положення західної історичної науки з цієї проблеми, що змогло б прислужитися розбудові вітчизняних суспільствознавчих дисциплін. Автор має за мету на основі західної літератури провести аналіз історичної ґенези націонал-комунізму в Україні, виявити його головні тенденції та вплив на життя суспільства.

Для реалізації поставленої мети визначені такі завдання:

- базуючись на наукових розвідках американських та англійських вчених а також істориків української діаспори на Заході, простежити появу націонал-комуністичних течій в Україні, проаналізувати становлення націонал-комуністичної концепції та вплив її провідних представників на процеси національно-культурного будівництва в УСРР у 1920-х роках;

- шляхом порівняльного аналізу виділити найбільш загальні розбіжності у поглядах на історичну ґенезу досліджуваного феномену зарубіжних та вітчизняних науковців, окреслити можливі перспективи подальшого вивчення українського національного комунізму;

- сприяти подоланню відірваності історичної науки в Україні від загальносвітового контексту, спричиненої довготривалим періодом ідеологічної упередженості та кон'юнктурної заангажованості в гуманітарній сфері.

Джерельну базу дослідження становлять архівні матеріали, статті в часописах "Сучасність" /Мюнхен/, "Тhе Uкгаіnіаn Оиагtегlу", "S1ауіс Rеvіеw", тематичні статті в "Епсусlореdіа оf Ukrаіnе". Одним із вагомих джерел у нашому дослідженні є публіцистичні матеріали з преси: органів української еміграції повоєнної доби, які щоправда, вимагають досить критичного підходу, як і епістолярні джерела, спогади діячів українського національно-визвольного руху, оскільки, як правило, відображають вподобання людей, що чітко задекларували свої суспільно-політичні позиції і присвятили життя їх відстоюванню. Застосування широкого кола різноманітних за характером і змістом з опублікованих джерельних матеріалів та архівних документів, у яких знайшли відображення питання, визначені метою й завданнями дисертації, дозволяє більш об'ємно побачити проблему, глибше і ґрунтовніше проаналізувати історіографію. Залучення діаспорних видань не лише наукового, а й громадсько-політичного й культурологічного спрямування, в яких науковий аналіз подекуди межує з відверто публіцистичними підходами, виправдане особливою роллю періодичних видань у науковому і суспільному житті, яка усвідомлюється дедалі активніше.

Огляд літератури. Ще у кінці 1950-х років поняття "націонал-комунізму" не було твердо усталеним в історичній науці на Заході як певна концепція в історії власне української суспільно-політичної думки. С. Підгайний - діаспорний історик, що одним із перших почав займатися цією проблематикою, - вважав за необхідне досліджувати зародження та ґенезу націонал-комуністичної доктрини в Україні з огляду на те, що вона була в першу чергу не комуністичною, а національною. Націонал-комуністам вдалося виробити власну "історіософічну ідею", характерну для тоталітарних напрямків повоєнного часу, як антитезу і до класичної демократичної концепції, і до марксистського псевдо інтернаціоналізму.'

В той час, як переважна більшість істориків української діаспори визнають серйозний вплив націонал-комуністів на суспільно-політичне життя в Україні 1920-х років, І. Кошелівець стверджував протилежне: націонал-комуністи були у такій меншості, що не мали помітного впливу на перебіг суспільно-політичних процесів у республіці, бо остаточно вони програли політичну боротьбу ще тоді, коли підтримали більшовиків у війні з урядом УНР.² Американський дослідник О. Субтельний наголошував на ідейній близькості та тривалому зв'язку між українським рухом та соціалізмом, пояснюючи цим той факт, що ідеї національного комунізму легко оволоділи багатьма українськими більшовиками, які вбачали найкоротший шлях до комуністичного суспільства у пристосуванні до специфічних національних умов.

В цьому аспекті проблема українського націонал-комунізму постає невід'ємною складовою фундаментальної проблеми всієї української історії: процесу формування і самоствердження повнокровної структури українського етносу в протистоянні зовнішньому агресору. Позиція Г. Костюка, по суті, тотожна до позиції К. Маннінга, американського історика, який іще у 1948 році розглядав націонал-комунізм в Україні у першу чергу як рух національний.

У книзі нарисів політичної історії України, виданій 1993 року, Т Гунчак не вагаючись говорить про "державно-політичну концепцію українського націонал-комунізму" як витвір власне української політичної думки, хоча й зазначає, що ця течія не була центральною, не зважаючи на широку підтримку комуністів-самостійників з боку українських мас та тісний зв'язок з армією; розправа з цими найактивнішими елементами українського суспільства стала початком загального наступу на все українське, підготовкою до остаточного винищення будь-якого вільнодумства в УСРР. Б. Кравченко, називаючи західну наукову літературу про націонал-комунізм найяскравішим виявом ідентифікації з республікою, відзначає як серйозний недолік тенденцію ототожнювати цей феномен переважно з постатями М. Хвильового, О. Шумського та М. Волобуєва, що на думку дослідника, применшує вагоме поширення націонал-комуністичних настроїв серед значної частини українського суспільства, особливо серед політичної еліти УСРР.

М. Прокоп, роблячи спробу узагальнити й підсумувати висновки усіх попередніх досліджень проблеми національного комунізму в Україні, опираючись головним чином на праці Д. Мейса, І. Майстренка, Я. Білінського, В. Голубничого, Л. Тіллета, Р.Салліванта та В. Дмитришина, ставить у пряму залежність причини катастрофи української демократичної революції та зростання комуністичних настроїв, адже, на його думку, демократичні партії в Україні не змогли розвинутися в передреволюційний період, зумовивши слабкість всього національного демократичного руху.

Праці вчених української діаспори Ю. Луцького, М. Шкандрія та Ю. Лавріненка, присвячені літературному процесу 1920-х років в УРСР, американський історик називає необхідними для осмислення тогочасної історичної та політичної ситуації в цілому, як і книги М. Кордуби, О. Оглоблина та Д. Дорошенка. Визнається Д. Мейсом також важливість деяких досліджень радянського періоду, незважаючи на ідеологічну упередженість та тенденційність, - чимало посилань в роботі американського вченого на книги М. Равича-Черкаського та М. Попова - найбільш інформативних і найперших робіт з історії КП/б/У.

Важливо відзначити ідейний зв'язок представників української "нової історіографії"" 1960-х років з надбаннями істориків 1920-х років - М. Равича-Черкаського, О. Гермайзе, М. Яворського, М. Грушевського, чий доробок був частково застосований та дещо інтерпретований. Саме поняття особливостей українського історичного процесу, специфіки української революції було повернуто до наукового обігу в результаті спроби подальшого розвитку історичних надбань 1920-х років, що стали ніби відправним пунктом і разом з тим затушованим способом виявлення досить ризикованої на той час політичної думки про те, що КПУ має продовжувати політику українізації, аби привернути на свій бік національне свідому інтелігенцію та досягти ширшої легітимності. Серйозною темою для дискусій у 1960-х роках був також недиференційований підхід до небільшовицьких політичних партій, які виникли у перші роки запровадження радянської влади в Україні, зокрема, боротьбистів та укапістів, "федеральної опозиції" Ю. Лапчинського. Відомий діаспорний історик та політолог І. Лисяк-Рудницький прийшов до висновку, що концепція національного комунізму не є якоюсь власне українською особливістю, адже вона була поширена в усьому світі, особливо після 1945 року, коли перед керівниками країн "соціалістичного блоку" постали проблеми здобуття реальної незалежності від Москви. І. Лисяк-Рудницький визнає хронологічну першість саме за українськими комуністами з огляду на те, що саме вони вперше зайнялися теоретичною розробкою націонал-комуністичної доктрини.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що:

- до наукового обігу залучаються праці зарубіжних істориків маловідомі українським вченим, для забезпечення подальших досліджень ґрунтовною бібліографічною базою;

- без ідеологічних упереджень співставляються висновки представників вітчизняної та західної історіографії стосовно діяльності окремих напрямків націонал-комунізму в Україні та найбільш помітних його постатей - М. Хвильового, М. Скрипника, О.Шумського, В. Шахрая та інших;

- здійснюється спроба визначення перспектив співробітництва зарубіжного українознавства та вітчизняної історичної науки з метою нормалізації міжнародного співробітництва в гуманітарній сфері та залучення до продуктивного наукового діалогу на засадах неупередженості та готовності до критичного переосмислення власних концепцій;

- проаналізовано шляхом порівняльного історіографічного аналізу наукові концепції українських та зарубіжних істориків стосовно націонал-комунізму в Україні.

Методологічну та теоретичну основу дослідження визначає принцип історизму, базований на застосуванні загальнонаукових, інтердисциплінарних засад. Враховуючи історіографічний напрямок роботи, вважаємо за доцільне застосувати історико-ретроспективний метод, що ґрунтується на основі принципу об'єктивності, що дозволяє піднятися над суб'єктивними вподобаннями та пріоритетами.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що історичний аналіз проблеми українського націонал-комунізму на основі зарубіжних джерел неминуче відкриває її нові сторони, які стануть предметом дослідження в подальшому, розширить бачення проблеми і стимулюватиме процес пізнання й переосмислення української історії XX століття. Висновки дисертації, використана в ній література зможуть прислужитися для нових наукових розвідок у вищеозначеній галузі. Матеріали роботи можуть використовуватися для розробки лекційних курсів з історії України, історіографії та політології.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрямок дисертаційного дослідження є складовою частиною державних і міжвузівських наукових програм. Дослідження цієї теми передбачене програмою кафедри всесвітньої історії Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова та кафедри історії та культури України Переяслав-Хмельницького державної о педагогічної о інституту імені Г.С. Сковороди.

Апробація результатів дисертації. Матеріали дисертації були використані у розробці лекційних курсів загальної історії та історіографії історії України, що викладалися на історичному факультеті Переяслав-Хмельницького державного педагогічного інституту імені Г.С. Сковороди. Основні положення дослідження були викладені автором на щорічних звітних науково-практичних конференціях, які проводилися у 1998-1999 роках у НПУ імені М.П. Драгоманова та на:

- Міжнародній студентській науково-практичній конференції "Історія Батьківщини і сучасність" /24-26 квітня 2000 р., Київ/;

- Міжнародній науково-практичній конференції "Питання державного будівництва і вдосконалення суспільних відносин" /14-15 квітня 2000 р., Київ/;

Основні положення та висновки дисертації відображено у п'яти авторських публікаціях.

Структура дисертації, зумовлена метою і завданнями, складається зі вступу, трьох розділів, загальних висновків та списку використаних джерел /275 найменувань, із них 70 джерел іноземними мовами/. Загальний обсяг дисертації - 192 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

національний комунізм політичний історіографія

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження обраної проблеми, сформульовано об'єкт, предмет, мету, завдання, джерельну базу та методологічні основи дослідження; визначено наукову новизну та практичне значення дисертації.

У першому розділі - "Зарубіжна історіографія про походження та ідейне становлення українського націонал-комунізму та вплив соціал-демократичного руху на цей процес" - розглядається висвітлення у історичній науці на Заході ідейних витоків такого складного суспільно-політичного феномену, яким виявився український націонал-комунізм у 1917-1920-х роках. Необхідність враховувати загальний баланс внутрішніх і зовнішніх факторів, які вплинули на виокремлення перших націонал-комуністичних течій з середовища УПСР та УСДРП, змушує приділити увагу тому, як у зарубіжній історіографії аналізуються етапи організаційного оформлення та ідейно-теоретичного визрівання політичних програм цих партій.

Прагнення поєднати соціальні та національні вимоги стало внутрішнім стимулом ідеологічної еволюції РУП та УСДРП, але водночас і причиною розколу, що значно послабив ці партії, заважаючи здобути широку підтримку в українському суспільстві. Коли звернутися до історичного та ідейно-теоретичного контекстів, з яких повстав український націонал-комунізм - не завершена система поглядів, а швидше як концепція в процесі становлення, - очевидним стає розуміння суті цього феномену як пошуку угоди про мирне співіснування між ідеалами досконалого суспільства та національної справедливості /"органічної нації”/.' Врахування всіх можливих ідеологічних впливів на цей процес дає змогу більш об'єктивно дослідити зародження й ґенезу націонал-комуністичної концепції на основі історіографічного аналізу, що і є одним із завдань цієї роботи.

У зарубіжній історичній науці існують різноманітні погляди і концепції стосовно витоків і походження українського комунізму. Дослідники української діаспори на Заході М. Стахів, В. Наддніпрянець, В. Плющ, Є. Пастернак, М. Гальчук вважають, що комуністична ідеологія не знаходила відгуку в Україні, була штучно насаджувана російськими більшовиками з метою загальмувати процес розвитку національно-визвольної революції. Д. Решетар історію комуністичного руху на українських теренах виводить із діяльності перших соціалістичних гуртків у 1890-х роках, до яких належали такі впливові постаті, як Леся Українка та М. Коцюбинський.

І. Майстренко, В. Голубничий, К. Маннінг, Ф. Пігідо, Г. Костюк, І. Мірчук, Ю. Лавріненко вбачають витоки націонал-комунізму в процесі розгортання визвольних змагань українців, що за нових обставин трансформувався в концепцію "радянської самостійності" та ідею національно-культурного ренесансу, як передумову поступового визволення нації. Переорієнтацією української революційно-демократичної інтелігенції у результаті поразки національної революції та внаслідок слабкості Центральної Ради на націонал-комуністичну платформу пояснюють корені "націонал-ухильництва" В. Гришко, І. Мигул, І. Кошелівець, М. Прокоп. Типовим явищем був перехід з табору української соціал-демократії до партії більшовиків, а згодом - до лав націонал-комуністичної опозиції в КП/б/У Процес "полівіння" української революції вже з 1917 року та виокремлення комуністичних течій з середовища соціалістичних партій став характерною ознакою розгортання національно-визвольного руху. Увага, приділена нами окремим аспектам зарубіжної історіографії, присвяченої проблемам соціал-демократичного та національно-визвольного рухів в Україні, пояснюється тим, що саме під впливом цих рухів сформувався той духовно-емоційний та суспільно-політичний клімат, у якому виникли перші націонал-комуністичні течії й напрямки. Водночас неодноразово у працях західних науковців проводиться думка про те, що не в останню чергу організаційно-ідеологічну ґенезу цих течій зумовлював також і вплив російської більшовицької моделі захоплення влади з притаманними їй догматизмом, нетерпимістю та брутальністю. Твердження американського вченого Д. Мейса про одночасний розвиток в Україні у 1917 році двох революцій, розмежованих за національною ознакою знаходить все більшу підтримку у вітчизняній історичній науці /слід пригадати тотожні позиції інших західних істориків: Ю. Бориса, І. Мірчука, І. Майстренка, Р. Салліванта, В. Дмитришина/. Досить характерною є думка Ф. Пігідо про тісний зв'язок лівих українських елементів з національним рухом, що пояснює значні параметри поширення впливу націонал-комуністичної опозиції у 1920-х роках.

Другий розділ - "Західна історіографія про появу перших течій національного комунізму в Україні та їхній вплив на національну політику КП/б/У та РКП/б/ у 1917-1923 роках" - присвячений розробці в зарубіжній історичній науці таких тем, як національне питання і тактика більшовиків у 1917-1919 роках, група лівих соціал-демократів /незалежних лівих/, група федералістів у КП/б/У, очолювана Ю. Лапчинським, діяльність партії боротьбистів та УКП. Особлива увага у цьому розділі приділена історіографічному аналізу книги "До хвилі" написаної В. Шахраєм та С.Мазлахом у 1919 році, яка стала справжнім маніфестом, ключовим програмовим документом українського націонал-комунізму. Оцінки національної політики більшовиків в Україні у 1917-1923 роках у роботах західних дослідників практично співпадають з висновками сучасних вітчизняних істориків: вважаючи національно-визвольні рухи в основі своїй рухами буржуазними, такими, що гальмують розвиток соціалістичної революції, лідери більшовиків заохочували у лавах РКП і КП/б/У зневажливо-зверхнє ставлення до національних вимог українців та інших націй, поневолених царизмом.

Поповичем приділено небагато уваги в зарубіжній історичній науці, питання виникнення й ґенези партії боротьбистів висвітлені досить ґрунтовно. Коли діяльність "федеральної опозиції"" засвідчила, що серед більшовиків-українців все більше з'являється прихильників ідеї самостійної Радянської України з власною комуністичною партією на чолі / боротьба за утворення справді самостійної партії українських комуністів за тогочасних обставин фактично означала боротьбу за державну самостійність республіки/, - вплив партії боротьбистів, яка виділилася з середовища УПСР, на українське суспільство набув досить серйозного розмаху. Користуючись багатим фактичним матеріалом, поданим у працях П. Христюка, А. Животка, М. Равича-Черкаського, М. Попова, Д. Дорошенка. Майстренко, Ю. Борис, Д. Мейс, Є. Пастернак, П. Радченко та К. Батир аналізували діяльність боротьбистів у період 1918-1920-х років, сходячись на думці про їхню теоретичну слабкість та невиробленість чіткої стратегії і тактики. Боротьбистам не вистачило ані організаційної узгодженості, ані цілеспрямованої рішучості у обстоюванні вимоги утворення українських військового та економічного центрів, незалежних від російських. Досить характерною є в зарубіжній історичній науці тенденція зосереджувати увагу на нездатності лідерів боротьбистів скористатися масовою підтримкою українського селянства через брак виразно сформульованої політичної програми та через відсутність у їхніх лавах загальновизнаних вождів. Приєднавшись до КП/б/У, боротьбисти продовжували обстоювати вимоги фінансово-господарської та національно-культурної незалежності для УСРР; саме із вливанням боротьбистів до КП/б/У розпочалася українізація цієї партії, що проходила в загальному руслі процесу українізації 1920-х років, - ці факти неодноразово відзначаються у працях зарубіжних дослідників, зокрема Б.Кравченка, Я. Білінського, Ф. Пігідо, І. Мірчука та інших. На нашу думку, перехід від есерівських до комуністичних позицій, еволюція боротьбистів до націонал-комуністичної ідеології потребують ґрунтовного вивчення і осмислення, що могло б мати плідні наслідки для глибшого розуміння подій 1917-1920-х років в Україні.

Коли звернутися до історії Української комуністичної партії, як вона подається у західній історіографії, не можна, не помітити, що процес виділення цієї партії з середовища УСДРП мав багато схожого з процесами зародження й еволюції комуністичних партій в Європі. Навіть приєднавшись до лав КП/б/У, колишні укапісти продовжували наполегливо доводити, що перемога комуністичного ладу можлива лише за умови завершення економічної, культурної та державно-політичної організації у межах "природних економічних організмів", одним з яких була УСРР.

Питанню появи та діяльності перших течій українського націонал-комунізму у західній історичній науці присвячені, в першу чергу, роботи дослідників української наукової діаспори в США, Канаді та Німеччині, хоча найбільш вагому розробку ця проблема знайшла у монографії американського історика й політолога Д. Мейса та у докторській дисертації І. Мірчука, виконаній в УВУ /Мюнхен/.' Аналіз праць зарубіжної україністики, розглянутих у другому розділі, дозволяє зробити висновки про те, що у цих працях відмова боротьбистів, групи незалежних соціал-демократів та укапістів виступити єдиним фронтом з іншими українськими партіями, визнавши пріоритетними не соціальні, а національні інтереси, кваліфікується як послаблення потенціалу й розмаху української національно-визвольної революції та опосередкована допомога російським більшовикам, позбутися залежності від яких українським націонал-комуністам так і не вдалося. Разом з тим визнається, що прихід до лав КП/б/У колишніх боротьбистів та укапістів значною мірою стимулював "українізацію" партії та пробудження національної свідомості серед її членів.

У третьому розділі - "Діяльність української націонал-комуністичної опозиції радянському режиму протягом 1923-1933 років у висвітленні зарубіжних дослідників" - робиться спроба виявити найбільш характерні аспекти у працях істориків Заходу, які стосуються проблеми "українізації" 1923-1929 років та таких неординарних і суперечливих постатей, як О. Шумський, М. Хвильовий, М. Волобуєв та М. Скрипник. В західній історіографії загальноприйнятою є думка про те, що політика "коренізації' /українізації в УСРР відповідно/ була лише тактичним моментом, тимчасовим відступом, від стратегічної лінії з метою зберегти єдність новоствореного СРСР та полегшити комуністичну агітаційно-пропагандистську роботу в республіках, відвернути увагу від політичних проблем. Та обставина, що в Україні особливо тісним виявився зв'язок класового та національного питань, значною мірою стимулювала перетворення процесу культурного відродження в інтенсивну боротьбу проти гегемонії російської культури. Залучення національних кадрів до адміністративно-управлінських структур та активна діяльність націонал-комуністичних елементів сприяли перетворенню офіційно проголошеного курсу на реальний інструмент української політики, - першочергову роль у здійсненні українізаційних перетворень у західній, зокрема діаспорній, історіографії прийнято відводити представникам національної інтелігенції та націонал-комуністам, об'єднаним навколо Наркомосу, очолюваного О. Шумським.

Постаті найбільш впливових і найпомітніших "націонал-ухильників" - О. Шумського, М. Хвильового, М. Скрипника - висвітлені у зарубіжній історичній науці досить об'ємне й різнобічне, з урахуванням тих складних соціально-політичних обставин, у яких їм довелося працювати. Спроби О. Шумського та М. Скрипника провести якнайширшу українізацію перш за все державного і партійного апарату не оформилися у програмову концепцію чи ґрунтовно розроблену теорію. В той час як у вітчизняній історичній науці акцентується увага на факті постійної негласної протидії офіційно проголошеного курсу на українізацію - лицемірній ленінській "діалектиці", - у працях зарубіжних дослідників більше робиться наголос на швидкому згортанні українізаційної політики в результаті страху російської правлячої верхівки перед стрімким зростанням націонал-комуністичних настроїв у КП/б/У пропорційно до послаблення впливу антиукраїнської опозиції, яка вже не могла без втручання з Москви стримувати вимоги культурно-господарської автономізації України.

Постать і діяльність М. Скрипника у зарубіжній історичній науці дістала суперечливі, почасти діаметрально протилежні оцінки. Д. Мейс та А. Авторханов вважають його лідером і найбільш типовим виразником українського націонал-комунізму, в той час як І. Кошелівець стверджував, що М. Скрипник залишив націонал-комуністичну концепцію поза увагою взагалі, намагаючись сполучити комуністичні ідеали з національною справедливістю. "Друга хвиля" українізації, впроваджуваної в життя М. Скрипника, мала значний вплив на українське суспільство та на формування свідомості цілого покоління.

Зарубіжні історики, що займалися дослідженням суспільно-політичної ситуації в Україні у 1920-1930-х роках, зокрема Д. Мейс, І.О. Барис, Б. Кравченко, Т. Гунчак, І. Майстренко, Я. Білінський, звертають особливу увагу на серйозні здобутки, що їх вдалося досягнути українським національне свідомим діячам того періоду: українізація міста, розвиток національної освіти й преси, сплеск творчої активності у сфері культури, надання українській мові статусу мови державного управління, консолідація українського суспільства. Лише незначна частина зарубіжних істориків, переважно діаспорних, заперечують позитивний вплив націонал-комуністів на процес культурного відродження в УСРР у 1920-х роках.

ВИСНОВКИ

На основі історіографічного аналізу праць зарубіжних істориків і політологів, у яких прямо чи опосередковано піднімалася проблема українського націонал-комунізму, нами обґрунтовано, що:

1. Значною мірою дослідження історії українського націонал-комунізму в західній історіографії спричинені були політичною кон'юнктурою, сподіваннями на те, що зупинити поширення і зменшити вплив радянсько-комуністичної ідеології можна шляхом заохочення й підтримки від центрових націонал-комуністичних тенденцій як у самому СРСР, так і в країнах "соцтабору", що призвело б до ступеневого посилення націоналістичних амбіцій в радянських республіках і як наслідок - падіння радянської системи.

2. Адекватному сприйняттю й відображенню подій в Україні у 1920-1930-х роках західними вченими заважала орієнтація на "російську схему" та стереотипи рудиментарного "російськоцентризму", що до сьогодні продовжують виконувати дезорієнтаційно-дезінформативну функцію. Практично до кінця 1960-х років, коли робочою мовою українознавчих студій на Заході стала англійська, історією національно-визвольного руху та націонал-комунізму в Україні займалися переважно діаспори! науковці, що належали, як правило, до різних партійних угрупувань. Тому й характеристики націонал-комуністичних діячів часом набували діаметрально-протилежного звучання.

3. Поява перших течій українського національного комунізму досліджувалася західними науковцями /переважно українського походження/ головним чином в контексті розвитку національно-визвольної революції 1917-1920 років.

5. Пов'язані з національно-визвольним рухом, націонал-комуністи стали провідною силою в процесі національно-культурного відродження у 1920-х роках. Зародившись серед членів соціалістичних груп, що виокремилися з середовища найбільших українських партій - УПСР та УСДРП, - націонал-комуністичні настрої набули досить значного поширення серед української революційно-демократичної інтелігенції, оскільки залишали надію відстояти самостійність української, хоча й радянської, держави. Характерним для західної історіографії є бачення націонал-комуністичного руху в Україні як продовження національно-визвольних змагань іншими засобами та за нових обставин.

6. Як правило, в наукових розвідках присвячених українській історії першої половини XX століття і написаних зарубіжними дослідниками, головними аспектами діяльності національне свідомих членів КП/б/У вважається активна підтримка процесів культурного відродження та боротьба за економічно-господарські права України під час конституційного оформлення СРСР, очолювана М. Скрипником, X. Раковським та Г. Гриньком. Високо оцінюють виступи українських економістів, які належали до комуністичного табору, в оборону кредитно-фінансових інтересів республіки, зокрема М. -Волобуєва, М. Доброгаєва та М. Полоза, такі вчені як В. Голубничий, І. Мірчук, Д. Мейс, С. Підгайний та Б. Кравченко.

7. Головними причинами поразки національно-свідомих українських комуністів названо в зарубіжній історичній науці неспроможність розірвати стосунки з російськими більшовиками, мобілізувати й консолідувати кращі сили українського суспільства, сформувати потужний та ефективний державний апарат, який опирався б на власну армію й набув широкої легітимності серед українського народу.

8. Цікавою тенденцією в дослідження політичної думки в Україні XX століття зарубіжними вченими є спроба розглядати програмні вимоги представників різних напрямків національного комунізму як етапи вироблення єдиної державно-політичної доктрини, що довгий час підтверджувала свою життєздатність. Завданням першочергової ваги, що стояло перед українськими національне свідомими комуністами і з яким вони зуміли впоратися, Д. Мейс, Б. Кравченко, Ю. Борис, В. Гришко, Р. Саллівант та деякі інші зарубіжні історики називають українізацію індустріальних центрів та міського пролетаріату як одну з ключових умов націо- та державотворення. Дуже часто питання "націонал-ухильництва" піднімається в зарубіжній історіографії у зв'язку з дослідженням теорії і практики вирішення більшовиками національного питання та в контексті "радянської українізації".

9. Необхідно зазначити, підсумовуючи огляд проблематики українського національного комунізму в зарубіжній історіографії, що увага до цього феномену викликана була не в останню чергу тим фактом, що саме українські комуністи, як стверджували Д. Мейс та І. Лисяк-Рудницький, вперше у світовій історії зробили спробу знайти власний національний шлях до побудови соціалістичного суспільства та виробити власну націонал-комуністичну концепцію.

10. Оскільки в українській історичній науці іще немає робіт, спеціально присвячених ґенезі українського націонал-комунізму, ця тема залишається відкритою для нових досліджень, нових підходів. Шлях глибокого аналізу суспільно-політичних процесів в Україні у 1920-1930-х роках в контексті загальносвітового історичного процесу, у поєднанні з раціонально-критичним ознайомленням з надбаннями гуманітарних та суспільствознавчих дисциплін на Заході, активним залученням кращих зразків зарубіжної україністики до власного наукового дискурсу, - ось, за нашим твердим переконанням, найбільш продуктивний шлях для майбутніх досліджень у галузі українського національно-визвольного руху взагалі й націонал-комунізму зокрема.

ЛІТЕРАТУРА

1. Висвітлення проблеми економічної концепції М.Волобуєва в дослідженнях американських істориків./Наукові записки: Збірник наукових статей Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова. - К.: НПУ, 1998. - Вип.З. - С.265-272.

2. Західна історіографія про партію боротьбистів як одну з течій українського націонал-комунізму.// Наукові записки: Збірник наукових статей національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова. -К.: НПУ, 2000. - 4.1. -С.266-273.

3. Український націонал-комунізм і національне питання в процесі конституційного оформлення СРСР: Збірник наукових статей. - Переяслав-Хмельницький: ВФ Освіта, 1999.-Вип.З.-С.73-78.

4. Висвітлення питань витоків українського націонал-комунізму та впливу національно-визвольного руху на його формування та ідеологію /на матеріалах зарубіжної та вітчизняної історіографії.// Наукові записки: Збірник наукових статей Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. - К., 1998. - 4.1. - С.207-213.

5. Зарубіжна історіографія українського націонал-комунізму// Наукові записки з української історії: Збірник наукових статей Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова./ Укл. П.В. Дмитренко, О.Л. Макаренко.-К.:НПУ.-Ч.2.-С.232-239.

Размещено на Allbest.ru