Ліквідація більшовиками опозиційних політичних партій в Україні (1920-1925 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

На правах рукопису

ОСТАПЕНКО ЯНА МИХАЙЛІВНА

У Д К 329. 052 (477)

комунізм есеровець меншовик партія

ЛІКВІДАЦІЯ БІЛЬШОВИКАМИ ОПОЗИЦІЙНИХ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ В УКРАЇНІ (1920-1925 рр.)

07.00.01 - Історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Харків - 2000

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України та українознавства Дніпродзержинського державного технічного університету Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Вєтров Радій Іванович, Дніпродзержинський державний технічний університет, професор кафедри історії України та українознавства.

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор Астахова Катерина Вікторівна, Українська Народна Академія, перший проректор;

кандидат історичних наук, доцент, Логвиненко Ігор Альбертович, Харківський університет внутрішніх справ, доцент кафедри українознавства.

Провідна установа: Донецький державний університет, кафедра історії України, Міністерство освіти і науки України, м. Донецьк.

Захист відбудеться: “27” жовтня 2000 р. о 16.30 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.64.051.10 в Харківському національному університеті ім. В.Н. Каразіна (адреса: 61077, м. Харків, пл.Свободи, 4, ауд. ІV-65).

З дисертацією можна ознайомитись в Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна.

Автореферат розісланий “26” вересня 2000 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Є.П. Пугач.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Зі здобуттям Україною державної незалежності в країні виникла життєва необхідність укласти надійні підвалини нової демократичної держави. Сьогодні вирішення багатьох проблем тісно пов'язане з радикальною перебудовою політичної системи, в ході якої на зміну монополізму та однопартійності, приходить політичний плюралізм. Зрозуміло, що для сучасних громадських діячів та фахівців-істориків вивчення й узагальнення історії становлення, розвитку, а, зокрема, саме дослідження причин припинення діяльності українських партій, які протистояли КП(б)У в 20-х роках ХХ ст., представляє значний науковий та історико-пізнавальний інтерес.

Вже з 1920 року розпочинається формування однопартійної політичної системи. Опозиція, як протидія курсу більшовиків, охоплювала різні партії та угрупування, від націонал-комуністів до загальноросійських партій, котрі захищали свої ідеї в цей період в Україні.

Необхідно зазначити: незважаючи на очевидну актуальність та значущість заявленої в дисертації проблеми, з точки зору її науково-теоретичного та практичного значення, в Україні лише приступили до її вивчення. Раніше в радянській історіографії панувало твердження, що опозиційні партії припинили свою діяльність внаслідок їх політичного банкрутства та через втрату підтримки народних мас. В наш час, навпаки, деякі дослідники визначальну причину вбачають тільки у насильницьких діях влади. Через це й виникає нагальна потреба додатково провести ретельний аналіз як безпосередньо самого процесу зникнення українських та загальноросійських партій, так і встановлення причин цього явища.

Все це, в сукупності, й обумовило звернення у даній роботі до одного з сюжетів історичного минулого України, а саме - ліквідації більшовиками опозиційних політичних партій в Україні в 1920-1925 рр.

Об`єктом дослідження є націонал-комуністичні та загальноросійські партії есерів й меншовиків в умовах формування однопартійної системи.

Предметом - внутріпартійне становище та взаємовідносини з владою опозиційних партій, методи встановлення більшовиками монопартійної диктатури протягом 1920 - 1925 рр.

Зв'язок роботи з науковими програмами полягає в тому, що дисертація виконана в межах науково-дослідницької роботи кафедри історії України та українознавства Дніпродзержинського державного технічного університету за темою “Політичні партії України наприкінці ХІХ ст. - першій чверті ХХ ст.”

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з 1920 р., котрий був роком остаточного встановлення радянської влади в Україні і початком ліквідації опозиційних соціалістичних партій, до 1925 року, який виступає крайньою межею цього процесу.

Територіальні рамки роботи обмежуються територією Радянської України в кордонах 1920-1925 років.

Мету дисертації визначили наукова та політична актуальність й ступінь наукової розробки проблеми, а саме - необхідність виявити загальні тенденції впровадження в життя більшовиками політики монодиктату, розкрити хід ліквідаційного процесу опозиційних партій на прикладах конкретних історичних фактів діяльності всіх його учасників.

Для досягнення вказаної мети автором були охоплені наступні наукові завдання:

Визначити, керуючись історичним досвідом і вимогами сьогодення, теоретико-методологічні принципи дослідження проблеми та використати їх в процесі вивчення й узагальнення конкретного матеріалу.

Дослідити взаємовідносини націонал-комунізму та більшовизму.

Встановити та проаналізувати причини, які призвели УКП(боротьбистів) та УПЛСР(борбистів) до самоліквідації в 1920 р.

Виявити розбіжності у ставленні до самоліквідаційного процесу правого та лівого угрупувань комуністів-боротьбистів та борбистів.

Висвітлити особливості діяльності партій меншовиків та есерів в Україні, у порівнянні з Росією.

Виявити та розкрити причини передумов поглиблення внутрішньої кризи російських партій меншовиків та есерів в Україні в 1920 - 1924 роках.

Проаналізувати ступінь використання репресивних методів боротьби більшовиками проти партійної опозиції в країні після громадянської війни.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що дане дослідження побудоване з нових методологічних позицій, на нових джерелах та розкриває процес ліквідації політичних партій у контексті відношення частина - ціле, де окремі частини, як то: комплекс заходів ідеологічного й карного порядку з боку держави та більшовицької партії, тісно переплітаючись з самостійними діями опозиційних партій, виступали цілим, а саме: процесом встановлення однопартиійної системи в Україні. Крім того:

Встановлено, що українська комуністична партія боротьбистів та партія борбистів самоліквідувалися в Україні: по-перше, завдяки тактичній гнучкості більшовиків, які спочатку вели політику підтримки цих партій та нав'язували їм ідею спільності завдань всіх комуністичних партій на теренах розбудови нового суспільства, незважаючи на власні національні інтереси; по-друге, внаслідок сприйняття ідеї об`єднання з КП(б)У лідерами названих націонал-комуністичних партій.

Виділені основні етапи історії УКП, кожен з яких відзначався поступовим збільшенням тиску владних структур на партію - від простих організаційних перешкод у діяльності націонал-комуністів в 1920 - 1921 рр. до прямих репресій в 1924-1925 рр.

Доведено, що одним з чинників, котрий сприяв сходженню з політичної арени опозиційних партій, була їх організаційна неоднорідність, яка значно зменшувала ефективність опору монодиктаторським прагненням більшовиків. Крім того, в середовищі практично кожної з партій існували, активно заохочувані владою, угрупування, котрі виступали за самоліквідацію та перехід до лав КП(б)У.

Досліджена, на підставі нових джерел, діяльність установ карних сил влади (ВЧК, а потім ДПУ), спрямована на ліквідацію есерів та меншовиків, націонал-комуністів.

З'ясована ступінь участі різних політичних партій в роботі Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів в 1920-1921 рр. в губерніях України.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що матеріали дисертації можуть бути використані при читанні загальних курсів з історії України, спецкурсів, при написанні курсових і дипломних робіт, підготовці узагальнюючих праць з історії нашої країни.

Апробація результатів дисертації. Основні висновки та положення дисертації обговорювалися на методичних семінарах та засіданнях кафедри історії України та українознавства Дніпродзержинського державного технічного університету. Крім цього, основні положення теми доповідалися на 2-й міжвузівський науково-теоретичній конференції (м. Луганськ), на Всеукраїнській науковій конференції “ХХ століття - століття революцій” (м. Дніпропетровськ), на регіональній науково-практичній конференції “Історичні дисципліни у вузі: методологічні аспекти й методика викладання (традиції і новації)” (м. Дніпропетровськ), на Всеукраїнській міждисциплінарній науково-практичній конференції “Гуманістичне середовище технічного вищого закладу освіти (проблеми формування)” (м. Харків).

За результатами дослідження автором опубліковано статті у фахових виданнях, тези трьох виступів на наукових конференціях.

Структура дисертації обумовлена характером, змістом, метою, а також завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, переліку використаних джерел та літератури, додатків. Обсяг дисертації становить 201 сторінку. Список джерел та літератури складається з 219 назв на 17 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У виступі вказані основні цілі та завдання дослідження, обгрунтована наукова новизна, визначені актуальність роботи, практичне значення, предмет та об'єкт, окреслені хронологічні та територіальні рамки, надається інформація про апробацію результатів дослідження.

В першому розділі “Історіографія та джерельна база дослідження” розглянута історіографія проблеми та досліджені джерела дисертації. Для більш глибокого аналізу наявної літератури з теми дисертації, історію вивчення ліквідації в Україні опозиційних партій в 20-х роках, слід розділити на декілька етапів, що якісно відрізняються один від одного.

Перший етап розпочався ще за часів закінчення громадянської війни та тривав до початку 30-х років. Його характерною ознакою є наявність двох напрямків, або двох концепцій в історіографії з проблеми діяльності політичних партій в Україні. Перший утворили праці видатних діячів українського національно-визвольного руху - М.Грушевського, В.Винниченка, Д.Дорошенка, та інших. Другим став напрямок, розроблений марксистськими істориками в 20-х роках ХХ ст. Його склали роботи радянських партійно-державних діячів, істориків більшовицької партії та партійних публіцистів: О. Гермайзе, М. Равич-Черкаського, І. Вардіна, С. Діманштейна, А. Луначарського, М. Попова, М. Покровського, М. Рафеса, Д. Єрде та інших. Ці праці, хоч і мали відчутне марксистське ідеологічне забарвлення, проте містили досить значний фактичний матеріал, витримки з періодичних видань як більшовицької, так і опозиційної преси, програмні документи партій, матеріали партійних конференцій, з'їздів, цінні свідчення учасників подій того часу. Цінним, з точки зору історіографії, в роботах цього періоду є те, що вони репрезентують унікальні свідчення очевидців, розкривають перед наступними дослідниками хід та логіку революційного процесу, стали першим кроком у вивченні історії політичних партій.

Наприкінці 20-х початку 30-х років з утвердженням в Україні, як і в Росії, однопартійної системи та встановленням тоталітарного режиму, вивчення інших партій, крім більшовицької, припинилося. В історичній літературі цього часу вкорінилася теза, що “небільшовицькі партії” скінчили своє існування відразу після громадянської війни, а також були оголошені буржуазно-націоналістичними та антинародними.

Початок нового періоду в історії вивчення діяльності політичних партій припадає на другу половину 50-х років. З розвінчанням культу особи Й. Сталіна розпочалась розробка багатьох раніше нерозглянутих тем. Новим явищем стало дослідження останнього етапу існування опозиційних більшовикам партій. Це, передусім, праці Н. Мамая, Т. Овчарова та І. Трифонова.

За кордоном в кінці 50-х років теж пожвавилася дослідницька діяльність істориків, котрі займалися вивченням політичної історії України. В українській діаспорі виходили розвідки з історії української революції та діяльності політичних партій України. Серед інших слід відзначити роботи з історії націонал-комунізму І. Майстренка та Ю. Бориса.

Наступний етап в розвитку історичних досліджень починається з середини 60-х років, чому сприяла “хрущовська відлига”. В Україні активно розроблялися різні аспекти діяльності українських політичних партій. З`явилась робота В. Чирка, спільна праця І. Кураса та В. Полушкіної. Значним внеском у дослідження історії української націонал-комуністичної партії УКП стала монографія І.Кураса. За багатством джерельної бази, комплексністю дослідження ця праця й зараз не втратила своєї значущості. Розробки науковців України були частиною загального історіографічного процесу, який розвивався на методологічній марксистсько-ленінській основі. Ілюстрацією такого підходу стали наукові праці К. Гусєва, П. Подболотова, П. Рубана, П. Соболєвої, Л. Спіріна, І. Трифонова, А. Малашка.

В 70-х роках продовжили розвивати порушені раніше ними ж теми Л. Спірін, П. Подболотов, В. Комін, з'явилися праці Т. Сивохіної, Ю. Шестака, В. Злобіної, Д. Голенкова. Слід відзначити, що за період з кінця 60-х до кінця 70-х років відбулися зміни в поглядах істориків на боротьбу більшовиків з опозиційними партіями. Історики підкреслювали, що РКП(б) та КП(б)У були готові піти на компроміс з меншовиками та есерами, а в Україні й з національними комуністичними силами. Проте, в цілому, процес сходження з політичної арени опозиційних більшовикам партій розглядався з точки зору розпаду “дрібнобуржуазних партій” через розвиток їх внутрішніх конфліктів, але саме ця проблема потребувала більш уважного вивчення. Аналіз історіографічного доробку (60-70-х рр.) дозволяє зробити висновок: по-перше, як і раніше, увагу дослідників привертала партія більшовиків та роботи В.Леніна, присвячені тактиці РКП(б) та КП(б)У в стосунках з іншими партіями; по-друге, недостатньо вивченим залишався останній етап історії небільшовицьких партій; по-третє, наявні праці охоплювали, в основному, діяльність загальноросійських партій; по-четверте, різні аспекти історії українських партій отримали лише початковий огляд.

На початку 80-х вийшли праці з історії опозиційних політичних партій в Україні - окремі статті українських вчених, Р. Вєтрова та І. Корольова, Ю. Гамрецького, В. Полушкіної, монографії з історії меншовизму в Україні Р. Вєтрова, та з історії націонал-комунізму І. Кураса, в котрих до наукового обігу введено багатий джерельний матеріал. В цілому, названі роботи мали всі ознаки методологічних настанов, характерних для історичної науки 80-х років.

З кінця 80 - початку 90 - х рр. нашого століття починається якісно новий етап вивчення проблеми встановлення однопартійності в Україні. Після досягнення Україною незалежності та зі зміною її політичного курсу, стався перегляд істориками питань, які раніше вивчалися в межах партійної ідеології. Опубліковані в Україні роботи, в яких з сучасних методологічних позицій досліджуються питання історії політичних партій. Серед багатьох слід виділити праці В. Даниленка, Г. Касянова, С. Кульчицького, Ю. Шаповала. В них розкриваються причини виникнення сталінського тоталітарного устрою в країні, побіжно розглядаються питання встановлення однопартійності та ліквідації політичних партій в Україні.

Значним внеском в розробку питань, пов'язаних з темою дисертації в Україні в 90-х роках стали праці О. Мовчана, О. Реєнта, С. Кокіна. Так, колективна робота С. Кокіна та О. Мовчана безпосередньо присвячена зникненню загальноросійських партій есерів та меншовиків в Україні. Автори вважали початком систематичних репресій більшовиків проти правих есерів та меншовиків саме 1920 рік.

Помітним явищем в історії меншовизму стало видання збірки статей та споминів провідних діячів партії меншовиків, істориків меншовизму Б. Ніколаєвського, С. Воліна інших - “Меншовики після Жовтневої революції”. Останній окремо видав монографію, де дослідив розвиток та діяльність РСДРП в Україні, починаючи з 1918 р. та підкреслив, що ті труднощі, яких зазнала партія в Україні, виникли як через особливості самої Української революції, так й через значне розпорошення сил партії, обумовлене наявністю течій.

Продовжив дослідження, на засадах нової методології, що розроблялася в Україні істориками політичних партій, Р.Вєтров, який дав характеристику безпосередньо процесу зникнення політичних опозиційних партій в Україні.

Однією зі спроб відтворити процес встановлення однопартійної системи в Україні є дослідження О. Бриндака. Автор приділив увагу з'ясуванню теоретичних передумов цього процесу, навів нові дані, що стосувалися діяльності карних сил влади проти політичних опонентів більшовиків. Однак, слід зазначити, що в цій праці недостатньо висвітлена історія та механізм ліквідації кожної окремої партії, що діяли в Україні на початку 20 - х років ХХ ст. Істотною вадою дослідження є і обмежена джерельна база, яка ґрунтується на використанні матеріалів, головним чином, лише одеських архівів.

В 90-х роках посилився інтерес до минулого українського націонал-комунізму. З`явилися статті, автори яких дослідили події української революції, окремі аспекти політичних партій в 20-х роках. Передусім, ці роботи друкувались в збірнику “Наукові праці з питань політичної історії” та в “Українському історичному журналі”, а також в збірках наукових праць у регіонах України. Зокрема, в роботі Ю.Шаповала широко представлені різні методи боротьби більшовиків з боротьбистами, висвітлені причини утвердження сталінського режиму в Україні. Українскі історики звернулися до вивчення діяльності лідерів українських політичних партій, як наприклад, І. Курас та П. Овдієнко розглянули відношення О. Шумського до процесу об'єднання боротьбистів з КП(б)У, та висвітлили процес над партією боротьбистів у 1936 р. Діяльність та політичні погляди Л. Коваліва та О. Шумського знайшли відображення в статтях О. Юренка та М. Панчука.

Таким чином, підводячи підсумок аналізу літератури та визначаючи стан історіографічної розробки з питання ліквідації більшовиками партійно-політичної опозиції в період 1920-1925 рр., слід визнати достатньо широкий історіографічний доробок істориків, який поповнювався протягом тривалого часу. На жаль, через певні історичні умови, та через вплив ідеології на історичні розвідки, дослідження взаємовідносин між більшовиками та їх політичними опонентами виявилось недостатнім. Існують роботи, в яких розглядалися окремі аспекти історії політичних партій, або такі, що охоплювали лише територію Росії, чи охоплювали періоди історії, які не входять до хронологічних рамок даної дисертації. Позитивним в них визначаємо: по-перше, з'ясування ряду важливих моментів, пов'язаних з історією політичних партій в Україні в першій чверті ХХ ст., по-друге, окреслення основних напрямків взаємовідносин між різними політичними силами, по-третє, значне опрацювання джерельної бази історії політичних партій.

Слід підкреслити, що істориками вивчалася ліквідація лише окремої тієї чи іншої української або російської партії, а комплексне дослідження присвячене безпосередньо проблемі ліквідації та історії опозиційних політичних партій в Україні на початку 20-х рр. відсутнє. Така б робота з'єднала в чіткий ланцюг основні моменти процесу встановлення в Україні однопартійної системи, узагальнила його підсумки, дала можливість додатково залучити великий фактичний матеріал з раніше закритих архівних фондів. Ці обставини й зумовили вибір теми даної дисертації.

Джерела за темою дисертації багаті та різноманітні. Законодавчі акти вищих органів влади, документи програмного характеру, дають змогу встановити законодавчу базу, в межах якої діяли опозиційні партії в Україні.

Серед опублікованих джерел чільне місце займають партійні матеріали більшовиків та опозиційних партій, твори В.І. Леніна. Джерела цієї групи розкривають тактику більшовиків щодо опозиційних партій, загальні риси політики КП(б)У, РКП(б) в конкретний історичний момент.

Матеріали з'їздів, вищих, місцевих органів влади містять цінний матеріал щодо участі опозиційних партій в роботі Рад та дані, що подають картину реального їх впливу на маси.

Статистичні матеріали представлені збірками, котрі виходили з нагоди ювілейних свят, річні звіти органів влади. В них зосереджено досить різноманітний матеріал, що висвітлює події “Кронштадського заколоту”, хід судових процесів над есерами, меншовиками та інше. Залучення джерел з періодичних видань і більшовиків, і інших партій також збагатило джерельну базу.

До дослідження введено й наративні джерела, а саме: твори мемуарного характеру очевидців та учасників подій 20-х років ХХ ст. - як більшовиків, так й представників опозиційних партій.

Неопубліковані джерела представлені комплексом документів, що зосереджені в Центральному державному архіві громадських організацій та об`єднань України м. Києва (ЦДАГО України). Найчастіше використовувалися матеріали, що входять до фонду 1 - ЦК КП(б)У та місцевих губернських організацій. Серед іншого в роботі праналізовані відомості, що розміщені в циркулярах ЦК КП(б)У. Багатий матеріал дали звіти, листи інструкторів ЦК КП(б)У, інформаційні зведення, що мають відомості про діяльність майже всіх політичних партій в Україні. Картину політичного протистояння різних партій більшовикам подають документи Російського Центру Збереження та Вивчення документів Новітньої Історії м. Москви (РЦЗВДНІ). З фонду 17 використані документи, які дають картину політичного стану в українських губерніях, а з фонду 76, цього архіву - документи ВЧК, ДПУ, що стосуються діяльності правих та лівих есерів. Фонд 274 - ЦК ПСР збагатив дисертацію широким колом документів цієї партії, матеріалами, які ілюструють характер взаємовідносин есерів з більшовиками та радянською владою. У фонді 275 - зосереджені матеріали ЦК РСДРП(м), котрі надали різноманітні дані про утиски цієї партії більшовиками, про роботу меншовиків в Україні. Доповнена джерельна база також новими документами з місцевих архівів. Зокрема, з Харківського обласного державного архіву (ДАХО) до наукового обігу введені документи: фонду 1 - Харківської обласної філії Іспарта Харківського губкому КП(б)У, фонду 10 - партійного архіву Харківського обкому компартії України, а також спомини старих більшовиків, що склали фонд 10417. Фонд 203 - Харківського губернського виконавчого комітету Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, дослідження інформаційними звітами Харківського ЧК, та містять змістовні характеристики діяльності політичних партій. Дослідження фондів № 1,80, 158,159 Державного архіву Дніпропетровської області дало велику кількість документів губкому КП(б)У, його листування з ДПУ з питань боротьби з контрреволюційними проявами, дані про арешти меншовиків та есерів, про діяльність УКП.

Таким чином, аналіз джерельної бази даного дисертаційного дослідження свідчить про її достатність і достовірність, що дозволяє висвітлити історію ліквідації більшовиками партійно - політичної опозиції в Україні в 1920 -1925 роках.

Другий розділ - “Самоліквідація партій боротьбистів й борбистів у 1920 році” налічує чотири параграфи. В першому з них - “Витоки боротьбизму та борбизму. Передумови переходу УКП(боротьбистів) та УПЛСР(борбистів) на платформу радянської влади” виклад матеріалу розпочато з короткої історії утворення названих партій. Автор окреслив теоретичні та ідеологічні принципи, котрі стали підґрунтям їх переходу на платформу визнання радянської влади. В грудні 1919 р. більшовики уклали договір з вище вказаними партіями про співпрацю у Всеукрревкомі, що дало можливість боротьбистам та борбистам проводити політику легально, а більшовики отримали змогу залучитися їх підтримкою. Виходячи з аналізу даних діяльності партій боротьбистів та борбистів, зроблено висновок, що українські партії складали гідну опозицію КП(б)У.

У другому параграфі “Відстоювання УКП(б) та УПЛСР(б) позицій партій в Україні - міжпартійна боротьба та її форми (січень-лютий 1920 р.)” визначено характер відносин між комуністичними партіями, котрі діяли в Україні. Підкреслено, що у стосунках між УКП(б), УПЛСР та КП(б)У в Україні протягом січня-лютого 1920 року спостерігається наявність чисельних конфліктів між представниками цих партій на місцях, незважаючи на угоду, укладену напередодні на рівні ЦК партій. Протиріччя виникали з досить принципових питань. Перше полягало у виборюванні права одноосібного представника та носія комуністичних ідей в Україні, а також лідера українського пролетаріату. Друге - партії розходилися у поглядах щодо майбутнього державного устрою УСРР. Переважна більшість суперечок обмежувалась полемікою, не переростаючи у відкрите протистояння, незважаючи на різкість звинувачувань. На широкому архівному матеріалі встановлені основні форми міжпартійної боротьби. Виявлені розбіжності у діях частини партійних низів та лідерів боротьбистів та борбистів. Керівництво названих партій йшло на компроміс з більшовиками (ліквідація Червоної Укранської Армії, поширення в Україні декретів РСФСР), нехтуючи при цьому інтересами більшості рядових партійців.

У третьому параграфі “Співпраця боротьбистів та борбистів з КП(б)У (березень-квітень 1920 р.)” розглянуті прояви міжпартійної співпраці КП(б)У, УКП(б) та УПЛСР(б). Досліджені причини, які спонукали ці партії, попри певні програмні розбіжності, все ж таки йти на компроміси. Перша полягала у спорідненості політичних платформ. Друга обумовлювалася скрутним становищем радянської влади в Україні на початку 1920 р. Особливістю політики більшовиків щодо боротьбистів та борбистів було диференційне ставлення до течій в цих партіях. Сумісна діяльність закладала підвалини майбутнього злиття партій.

Четвертий параграф - “Самоліквідація УКП(б) та УПЛСР(б). Хід ліквідаційної кампанії” висвітлює об'єднання лівих течій комуністично орієнтованих партій з КП(б)У. Дотримуючись тези, що боротьбистам та борбистам не слід розколювати робітничий фронт, більшовики схилили лідерів до прийняття рішення про самоліквідацію партій. Першими в березні 1920 р. зійшли з політичної арени України боротьбисти. 25 березня 1920 р. на засіданні Тимчасового Бюро ЦК КП(б)У О.Шумський повідомив керівництво більшовиків про розпуск УКП(боротьбистів). Механізм злиття партій був нескладним. Утворені ліквідаційні трійки на рівні губерній, повітів, складалися з 2 більшовиків та 1 боротьбиста приймали заяви про вступ до КП(б)У від тепер вже колишніх боротьбистів. Восени 1920 р. VІ Всеукраїнський з'їзд УПЛСР (борбистів) прийняв рішення ліквідувати партію та влитися в КП(б)У. Злиття проходило таким же чином, як і з боротьбистами. Більшовики вважали самоліквідації цих партій значною перемогою над опозицією, бо ці дві українські партії були найвпливовішими в Україні на початку 1920 р. Слід підкреслити, що праві течії боротьбистів та борбистів не визнали самоліквідації партій та продовжили боротьбу, очоливши селянські рухи і були ліквідовані ЧК.

Третій розділ дисертації “Зникнення загальноросійської партії есерів в Україні протягом 1920-1923 років” має три параграфи. У першому з них - “Становище есерівської партії в Україні наприкінці громадянської війни” виклад матеріалу розпочато з аналізу положення ПСР. На початку 1920 р. есери мали свої організації в великих містах, та в повітах всіх губерній України. Ця партія характеризувалася надзвичайно розвиненою фракційністю. В Україні, як і в Росії були представлені всі більш-менш впливові течії соціал-революціонерів, пристосовані до місцевих умов. Для координації дій есерів в Україні існував Всеукраїнський комітет партії. Між різними течіями есерів виникали постійні суперечки з різних політичних питань, особливо, з приводу ставлення до радянської влади. В вересні 1919 р. під впливом лівих угруповань Всеукраїнський комітет ПСР виніс постанову, де висловився проти контрреволюції в усіх її формах та закликав підтримати радянську владу, з чим не погоджувались праві.

У другому параграфі “Розгортання широкомасштабної кампанії витіснення есерів з політичної арени України. Опір ПСР” показано, як протягом 1921-1922 рр. соціалісти-революціонери в Україні, перебуваючи під невпинним наглядом ЧК та більшовицької партії, в умовах напівлегальності проводили партійну роботу - підтримку страйкового руху робітництва та виступів селян. Наголошується, що більшовики саме з 1921 р. починають активно витісняти есерів з політичного життя країни, використовуючи прийом комбінування різних форм впливу. Силами КП(б)У були здійснені широкі агітаційно-пропагандистські кампанії в період весни 1921 р. (після Кронштадського повстання) та під час судового політичного процесу над ПСР - восени - влітку 1922 р. Підкреслюється, що і в першому, і в другому випадку, більшовики застосовували прийом маніпулювання свідомістю мас в умовах масованої ідеологічної обробки. ЧК, в свою чергу, застосовувало такі форми впливу: арешти активістів та лідерів партії; нагляд за всіма проявами діяльності ПСР в Україні; агентурна розвідка; розклад есерівської партії через роботу провокаторів. Есери намагалася чинити посильний опір. Зокрема, проводили контрагітаційні кампанії, в Україні і за кордоном. Спираючись на багатий досвід конспіративної та терористичної роботи в дореволюційний період, за умов нових утисків партії в 1921 - 1922 рр., есери більш-менш ефективно протистояли карним діям ЧК. Перехід соціалістів-революціонерів в підпілля мав два наслідки. Позитивний - есери захистили на якийсь час організації партії від розгромів, та негативний - працюючи нелегально, ПСР втрачала підтримку мас.

В третьому параграфі “Остаточна ліквідація есерів в Україні” йдеться про завершальний етап існування осередків ПСР. Встановлені причини зникнення партії з політичної арени, найголовнішими з яких були прагнення більшовиків до монополії своєї партії та внутрішньопартійні негаразди та розколи есерів. Стверджується, що проти ПСР більшовики найбільше, ніж до інших політичних супротивників, застосовували сили карних органів держави, які діяли за вже наведеною схемою. Гучний процес над партією в Москві 1922 р. зробив неможливим легальне існування ПСР. Розглянуті передумови виникнення руху колишніх есерів за самоліквідацію партії, який з 1922 р. почав набирати сили.

Четвертий розділ дисертації “Основні етапи примусового сходу РСДРП з політичної арени України” складається з чотирьох параграфів. Перший - “Позиції РСДРП у робітничому середовищі наприкінці 1919 - 1920 рр.” розкриває ступінь впливу меншовиків на робітництво України. З`ясовано, що значна частина профспілок перебувала на початку 1920 р. під контролем соціал-демократів. Ці легальні робітничі організації і стали опорою меншовиків у протистоянні з КП(б)У. Маючи частково спільну соціальну базу - робітництво, як меншовики, так і більшовики добре усвідомлювали, що результат їх успіху буде не мало залежати від підтримки цієї верстви населення. Основними формами боротьби з опонентами для обох партій стали, насамперед, ідеологічно-пропагандистські акції - мітинги, конференції, виступи на робітничих зборах тощо. Виявлено застосування більшовиками таких методів боротьби - вплив на робітників через завкоми підприємств, переобрання профспілкових керівних органів, яке відбувалося, внаслідок компроментуючих судових процесів над меншовиками. Хоча судилищами не вдалося досягти мети і виштовхнути меншовиків з політичного життя, проте соціал-демократи деякою мірою все ж були дискредитовані.

Перші кроки в умовах мирного часу по усуненню меншовиків від активної політичної діяльності досліджуються в другому параграфі - “Початок систематичних утисків владою РСДРП”. Підкреслена легальність дій в 1920 р. соціал-демократів в Україні, що, зокрема, проявилось під час виборчої кампанії до Рад 1920 р. Робота в профспілках, на підприємствах, установах та державних закладах здійснювалась меншовиками досить жваво, викликаючи з боку правлячої партії невдоволення. Окрім ідеологічних методів боротьби КП(б)У та РКП(б) через органи ЧК додатково провели арешти в 1920 р. активних діячів РСДРП. Однак, репресивні дії ЧК проти РСДРП на той час не мали тотального характеру, через те, що влада була зайнята ліквідацією чисельних збройних повстань.

Наступний період у взаємовідносинах РСДРП та КП(б)У знайшов своє відображення у третьому параграфі - “Посилення протистояння між соціал-демократами та КП(б)У у 1921-1922 рр.” Меншовики активно виступали проти переслідувань їх партії. РСДРП, вбачаючи в діях КП(б)У та РКП(б) прояви переродження її в диктаторську партію, намагалася застерігати робітничий клас від помилки підтримувати лише більшовицьку партію, тому РСДРП активно викривала через свої друковані органи, пропагандистів та виступи активних членів партії всі зловживання більшовиків. Після Кронштадського заколоту умови, в яких опинилися меншовики в 1921 р. були важкими. Відсутність достатнього фінансування, позбавлення можливості мати легальні друковані органи в Україні, звуження соціальної бази - все це обмежувало роботу партії. В умовах посилення тиску, як ідеологічного, так і фізичного, через арешти, розколи, непорозуміння, яких зазнавала партія, були вкрай небезпечні. 1922 р. можна характеризувати як рік роботи в напівлегальному положенні. Меншовики зазнали значних втрат своїх активних членів та керівників партії, заподіяних арештами. Органами ДПУ була перервана діяльність місцевих організацій в різних регіонах України. Одночасно з репресіями застосовувались адміністративні утиски РСДРП. Варто вказати на найпоширеніші: перешкоди та звільнення з роботи за партійну належність; перешкоди у проведенні лекцій, відкритих зборів, бесід тощо; заборона існування легальної періодичної преси.

В останньому, четвертому параграфі “Завершальний етап усунення РСДРП більшовиками від політичного життя” проаналізовані причини кризи партії 1923 - 1924 рр. Встановлено, що ЦК КП(б)У активно вела роботу, спрямовану на створення руху “самоліквідації” партії меншовиків. Було створено Організаційне бюро в Харкові, яке очолило рух “самоліквідації” меншовиків, котрий завершився з'їздами колишніх членів цієї партії в губерніях України, а Всеукраїнський з'їзд колишніх меншовиків, що проходив 1 -3 лютого 1924 р. у Харкові ухвалив вважати РСДРП розпущеною. Всі бажаючи мали змогу надати заяви про вступ до КП(б)У. Проте в Україні залишалися праві групи меншовиків, які не прийняли рішення з'їзду, та закликали до продовження діяльності. Проти них ДПУ продовжувало терор і протягом 1924 року остаточно ліквідувало.

П'ятий розділ “УКП: від виникнення до ліквідації” складається з трьох параграфів. В першому - “Виникнення та внутріпартійне становище УКП (1920 - 1921 рр.)” передусім зазначено, що після відходу з політичної арени боротьбистів нова партія залишалася єдиною представницею націонал-комунізму. Укапісти намагалася привернути на свій бік основні прошарки українського суспільства - селянство, робітництво, інтелігенцію. Загальна картина діяльності первинних осередків мала досить строкатий вигляд. У деяких місцях організації укапістів діяли активно і наполегливо, проте, як правило, їх робота мала несистемний характер. В цілому, молодій партії не вдалося заручитися реальною підтримкою українського народу. Число членів партії, за найоптимальнішими прогнозами дослідників, не перевищувало 3 тис. чоловік, що виявлялось вкрай незначним, у порівнянні з кількістю більшовиків в Україні - 53 тис.

У другому параграфі “Відносини між КП(б)У та УКП протягом 1920-1921 рр.” зроблено спробу проаналізувати та охарактеризувати стосунки між двома комуністичними партіями. Робиться висновок щодо двоїстої політики РКП(б) та КП(б)У у ставленні до УКП. З одного боку, визнавалося рівноправ`я та легальність українських націонал-комуністів. З іншого, проводилась тактика дрібних та прихованих утисків нової партії. Можна стверджувати, що на початку репресій щодо членів УКП влада не проводила, обмежуючись низкою адміністративних, фінансових, організаційних та інших перешкод в діяльності УКП - позбавлення необхідних помешкань для партійних осередків, припинення фінансування, заборона проведення деяких агітаційних заходів, потурання хуліганським виступам, направлених проти укапістів тощо. З 1921 р. спостерігається активізація роботи ВУЧК щодо УКП. Дії чекістів у цей період обмежувалися агентурною розвідкою та проведенням дезорганізуючої роботи в середовищі укапістів, котра полягала у поширенні та підтримці ідеї самоліквідації УКП.

Третій параграф “Останні епізоди історії націонал-комунізму в Україні. Ліквідація УКП” присвячений завершальному етапу встановлення однопартійності. Починаючи з 1921р., більшовики посилили ідеологічну обробку УКП, а арешти у жовтні 1922 р. всього складу чергового з'їзду УКП та її активистів на місцях призупинили діяльність цієї партії. В 1922р. на всю Україну існувало 16 організацій УКП. В 1923 р. в партії виник рух, спрямований на її ліквідацію, який очолила ліва фракція. Праві виступали за продовження діяльності партії та закликали до створення єдиного комуністичного фронту. Таким чином, УКП не була єдиною і реальної сили не мала. Однак в 1924 р. УКП ще працювала в Україні. В жовтні 1924 р. відбувся пленум ЦК КП(б)У, на якому було затверджено курс на ліквідацію УКП. КП(б)У надіслало до Виконкому Комінтерну меморандум, де були наведені конкретні приклади діяльності УКП, котру більшовики вважали контрреволюційною. Підкріплювала цей меморандум й заява Бюро лівої фракції УКП. 24 грудня 1924 р. Незважаючи на протести правих укапістів, Президія Виконкому Комінтерну прийняла постанову про розпуск УКП. Останнім акордом в ліквідації УКП став ІV з'їзд партії 1-4 березня 1925 р., на якому партія була проголошена розпущеною.

У висновках сформульовані стислі узагальнення з проблеми дисертації.

В історії ліквідації більшовиками опозиційних партій в Україні 1920-1925 роках простежується декілька етапів. Зародження однопартійної системи почалося наприкінці 1919 - початку 1920 років. Радянську владу в Україні більшовики були змушені встановлювати, спираючись на союзи з партіями, як суто українськими, так і загальноросійськими, усвідомлюючи тимчасовість таких союзів. Укріпившись в країні, КП(б)У вирішила усунути боротьбистів та борбистів від самостійної політичної діяльності, яка була спрямована на розбудову України за власними поглядами. Більшовики сприяли поширенню серед націонал-комуністів ідеї об'єднання комуністичних сил в Україні на базі КП(б)У під загрозою ліквідації взагалі радянської влади з боку контрреволюції. Застосовуючи ідейні методи впливу на боротьбистів і борбистів, більшовики привели ці партії до самоліквідації, при сприянні лідерів цих партій. Першими влилися в КП(б)У, на підставі індивідуальних заяв, навесні 1920р. боротьбисти, а влітку того ж року- борбисти. До лав більшовиків перейшла ліва частина цих партій, в той час як праві, не визнавши самоліквідацію, частково влилися в новостворену УКП, та частково були знешкоджені органами ЧК, не як члени ворожих партій, а як учасники повстань.

Другий етап більше пов'язаний з поступовим припиненням діяльності загальноросійських партій есерів та меншовиків в Україні. З введенням НЕПу, під загрозою розвитку буржуазної ідеології, посилився тиск на ці партії. Розширилися ідейні методи впливу, дискредитація їх через засоби масової інформації, почастішали арешти. Саме в 1921 р. більшовики взяли курс на одноосібне політичне існування. Есери та меншовики зробили ряд спроб відновити свій колишній вплив на населення, але всі їх спроби знешкоджувалися ЧК. Політика більшовиків щодо різних течій названих партій була диференційною. Лівих, які виказували підтримку радянській владі, залучали до співпраці, пропонуючи поривати зі своїми партіями та переходити до КП(б)У, правих, що були відверто опозиційними, заарештовували.

В Україні було репресоване майже все керівництво та активісти цих партій, а залишки партії існували нелегально. Внутрішні непорозуміння та розколи призводили до розвалу партій. Ліві угруповання під впливом більшовиків розпочинали кампанії саморозпуску своїх партій. Праві намагалися продовжувати боротьбу з владою, але протягом 1922-1923 рр. були майже повністю винищені ДПУ. Есери зійшли з політичної арени України в 1923 р., а меншовики в 1924 р.

Останньою в 1925 р. в Україні припинила своє існування УКП. Ця партія виникла в 1920 р. на засадах націонал-комунізму. Протягом 1920 -1925 рр. між УКП та КП(б)У тривали суперечки за право представляти інтереси українського пролетаріату. Вони скінчилися знешкодженням УКП більшовиками, в основному, внаслідок адміністративно-ідеологічних заходів, хоча репресії теж мали місце. Нейтралізація УКП проходила з середини 1924 р. по кінець 1925 р. - в останній, третій період ліквідації політичних партій в Україні.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Ліквідація меншовизму на Україні в 1921-1924 рр. // Матеріали II міжвузівської науково-теоретичної конференції, присвяченій 75-річчю Луганського сільськогосподарського інституту (23-24 жовтня 1996 року). - Луганськ, 1996.- С. 14-15.

2. Революція 1917 р. і політична загибель російських есерів в Україні // XX століття - століття революцій. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції. - Дніпропетровськ, 1997. - С. 119-120.

3. Методологічні аспекти проблеми: ліквідація політичної опозиції в Україні в 20-х роках XX ст. // Придніпровський науковий вісник. - № 79:Історія і соціологія, - 1998. - С. 24.

4. Останні сторінки історії меншовицької партії в Україні ( 1920 - 1924рр.) //Збірник наукових праць Харківського державного педагогічного університету: Історичні науки. - Вип.1. - Х.,1998. - С. 121- 129.

5. Зникнення есерів з політичної арени в Україні в 1921- 1923 роках // Збірник наукових праць Харківського державного педагогічного університету: Історія. - Вип.2.- Х.,1998.- С. 118- 123.

6. Злиття партії боротьбистів з КП(б)У на початку 20-х років // Збірник наукових праць Харківського державного педагогічного університету: Історія. - Вип.3.- Х.,1999,- С. 20- 24.

АНОТАЦІЯ

Остапенко Яна Михайлівна. Ліквідація більшовиками опозиційних політичних партій в Україні (1920-1925 рр.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - Історія України. Дніпродзержинський державний технічний університет. Дніпродзержинськ, 2000.

Дисертація є комплексною роботою з проблеми ліквідації більшовиками опозиційних політичних партій в Україні, починаючи з 1920р. до 1925 р., коли була остаточно встановлена однопартійна політична система в Україні. Зокрема, основні питання дослідження включають: самоліквідацію партії боротьбистів й борбистів у 1920 році; знищення загальноросійської партії есерів в Україні протягом 1920-1923 років; основні етапи примусового сходу РСДРП з політичної арени України; УКП: від виникнення до ліквідації. Робиться висновок, що ліквідація опозиційних партій пояснюється, перш за все, прагненням більшовиків до монополії на владу в Україні.

Ключові слова: ліквідація опозиційних полтичних партій, боротьбисти, борбисти, меншовики, есери, укапісти, репресії.

АННОТАЦИЯ

Остапенко Яна Михайловна. Ликвидация большевиками опозиционных политических партий на Украине (1920-1925 гг.) - Рукопись.

Дисертация на соискание учёной степени кандидата исторических наук по специальности 07. 00. 01 - история Украины. Днепродзержинск, 2000.

Диссертация является комплексной работой по проблеме ликвидации большевиками опозиционных политических партий на Украине начиная с 1920 года и заканчивая 1925 годом, когда была окончательно установлена однопартийная политическая система на Украине. В частности, основные вопросы исследования включают: самоликвидацию партий боротьбистов и борбистов в 1920 году; уничтожение общеросийской партии эсеров на Украине в период 1920-1923 годов; основные этапы принудительного схода РСДРП с политической арены Украины; УКП: от возникновения о ликвидации. На основе изученного материала были выделены основные этапы процеса ликвидации большевиками оппозиционных политических партий. Первый этап - конец 1919 - 1920 гг. - обьединение боротьбистов и борьбистов с КП(б)У. Второй 1921 - начало 1924 гг. - исчезновение с политической арены есеров и меньшевиков, путем репресий властями правых группировок этих партий и слияния с КП(б)У левых. Третий - 1924-1925 гг. - нейтрализация большевиками УКП, главным образом административно-идеологическими методами. Делается вывод, что ликвидация оппозиционных партий объясняется прежде всего стремлением большевиков к монополии на власть в Украине.

Ключевые слова: ликвидация опозиционных политических партий, боротьбисты, борьбисть меньшевеки, эсеры, укаписты, репрессии.

SUMMARY

Ostapenko Yana Michailovna. The Bolsheviks' liquidation the opposition political parties in Ukraine (1920-1925). - Manuscript.

The dissertation for competition of scientific degree of candidate in history of Ukraine on speciality 07.00.01 - history of Ukraine. Dneprodzerginsk 2000.

The dissertation is a complex exploration on the problem of the liquidation of the opposite political parties in Ukraine by Bolsheviks that began in 1920 and ended in 1925 when monoparty system eventually was established.

Particularly the main questions of the research include: self-destruction of parties of borotbists and borbists in 1920; disappearance all-russian party of esers in Ukraine during 1920-1923; the main steps of forced resignation of RSDRP from political stage in Ukraine; UKP - from the beginning up to the liquidation. There was made a consequence that liquidation of the political parties of Ukraine was due to aspiration of Bolsheviks towadrs monopoly for power in Ukraine.

Key words: liquidation of the opposite political parties, borotbists, borbists, menshevik, socialist-revolutionary, S.R.,ukapists, repression.

Размещено на Allbest.ru