Соціальні революції XVII-XViH ст. в Англії та Франції: досвід та здобутки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціальні революції XVII-XViH ст. в Англії та Франції: досвід та здобутки

Після здобуття незалежності вже котрий рік поспіль Україну лихоманить соціально-політична нестабільність. Програми, концепції та напрями, які пропонують українські та іноземні політики і науковці, на жаль, не приносять позитивних наслідків. Вочевидь, таке становище пояснюється тим, що у сучасній українській суспільно - політичній думці, яка, на наш погляд, тільки починає формуватись, відсутня традиція аналізу та застосування досвіду інших держав, що пережили подібні соціальні катаклізми. Саме подібні, оскільки не кожен спосіб розв'язання соціальних суперечностей, а то й модернізації суспільства загалом можуть використовувати країни, які цього потребують. Тому метою даної статті є спроба заповнити прогалину, яка існує у річищі зазначеної проблематики.

Значною подією XVII ст. стала Англійська революція. Це був дійсно героїчний період в історії англійського народу, який збагатив своєю творчістю скарбницю всесвітньо-історичного досвіду. З цієї скарбниці черпали історичні уроки мислителі наступних поколінь, причому не тільки в Англії, але й далеко за її межами. До них зверталися визначні постаті європейського Просвітництва, творці конституції Сполучених Штатів Америки та члени революційного Конвенту часів Великої французької революції. Як перша соціальна революція європейського масштабу, що проголосила політичні принципи нового суспільства, «Великий заколот» в Англії виражав на той час у значно більшій мірі потреби Європи, ніж самої Англії, яка, до речі, у суто економічному плані не була найрозвиненішою її складовою. Але саме у цьому й полягав типологічний зміст цієї революції у низці соціальних революцій, які їй передували та відбувалися після неї [1,5].

Однією з рушійних сил Англійської революції виступила армія, яка відіграла вирішальну роль у встановлені нового соціально-політичного ладу в англійському суспільстві. На початку соціально-політичної кризи проблемою правління першого Стюарта, який за прикладом королів Франції претендував на «абсолютну владу», була відсутність на місцях підпорядкованого центру бюрократичного апарату та постійної армії, яка б фінансувалася за державний рахунок.

Англо-шотландська війна, яка спалахнула згодом, завдала першого серйозного удару англійському абсолютизму. Коли шотландська армія у 1639 році вступила до північних графств Англії, її військова перевага над армією Карла I стала очевидною. Причина такого стану полягала не лише у наявності в шотландському війську досвідчених воєначальників, загартованих у боях Тридцятилітньої війни, але й у повній непридатності поспішно зібраної, погано спорядженої та низько оплачуваної англійської армії.

Розпочата друга «єпископська війна» з шотландцями закінчилась ганебною поразкою королівських сил, шотландці захопили Ньюкасл - на-Тайні та прилеглі північно-східні території Англії. Під час подальшого розростання соціальної кризи парламент, оголосивши збір міліції, фактично, всупереч прерогативі короля, створив власні збройні сили та призначив командувача. У відповідь на це 22 серпня 1642 року король оголосив війну парламенту. Так розпочалася громадянська війна, під час якої яскраво розкрився полководницький талант О. Кромвеля.

Після перших невдач парламентської армії за ініціативою О. Кромвеля парламент провів реформування війська, що дало можливість вихідцям з низів зайняти вищі командні посади. Солдати та офіцери почали отримувати грошове забезпечення, було покращено їхнє спорядження та озброєння. Мотивуючи необхідність військових реформ О. Кромвель зазначав, що парламенту потрібні не солдати-найманці, які нерідко виходили з підпорядкування, перетворювались на банди грабіжників і, загалом, були байдужі до справи, за яку боролись, а солдати, які ризикували б життям свідомо, за переконанням, що надавало б їм сміливості та стійкості. «Ваші (тобто парламентські) війська, наголошував він, складаються переважно із старих, деградованих найманців, п'яниць і тому подібних, а у їхніх військах (тобто королівських силах) діти джентльменів, молодші сини та люди зі статками: хіба такі нікчемні люди низького походження зможуть протистояти джентльменам, які наділені честю, хоробрістю та рішучістю… Ви повинні набрати людей такого духу, що б змусив їх поводитись як джентльмени, інакше, я упевнений, вас знову переможуть» [2,13].

Саме таким підходом до комплектування своїх військових формувань користувався О. Кромвель, розшукуючи «людей духу» «божих ратників». Ось як описував принципи їхнього відбору проповідник Р. Бакстер: «Він особливо піклувався про набір до свого загону релігійних людей. Ці люди були наділені більшим розумінням, ніж звичайні солдати, і тому ясніше уявляли важливість та наслідки війни. Вони воювали не заради грошей, а в ім'я того, що вважали своєю метою, тобто суспільне благо» [1,169].

У військовиках О. Кромвель цінував такі якості як: відданість справі, професіоналізм, патріотизм, чесність та хоробрість і у будь - який спосіб намагався захистити їх від переслідувань. Так, коли у січні 1644 року, вже у чині генерал-лейтенанта, заступника командувача армії Східної асоціації, він дізнався про дії генерал-майора Крауфор - да, якай звільнив з армії підполковника, мотивуючи це тим, що той, анабаптист, О. Кромвель написав ретивому генералу: «Припустимо, що він насправді ним є, чи робить це його нездатним служити суспільству?. Сер, держава, добираючи собі на службу людей, не бере до уваги їхні (приватні) думки, якщо вони прагнуть віддано їй служити цього достатньо» [1,172].

Таким чином, внаслідок проведених реформ, була створена нова регулярна армія, яка фінансувалась із загальнодержавних джерел. Це була армія «нового зразка» або «нової моделі». Особливістю цієї армії була відмова від традиційного принципу, відповідно до якого офіцерську посаду міг обійняти лише «шляхетний», джентльмен. Недаремно у цій армії висунулось ціла плеяда талановитих полководців з низів. «Нова модель» у переважній більшості складалась з йоменів та вихідців з міських низів, які були згуртовані суворою дисципліною та нестримним бажанням довести війну до переможного завершення. Шотландський полководець Леслі, який мав досвід Тридцятилітньої війни, відгукувався про них так: «Європа не знала кращих солдатів» [1,179].

Військові успіхи О. Кромвеля, які проявились незабаром після реформ, вражали уяву сучасників та більш пізніх дослідників: адже вони належали людині, повністю позбавленій військового досвіду не те що командувача, а просто пересічного солдата. Трохи більше за рік відкритих військових дій між королем та парламентом, О. Кромвель, який не мав до цього поняття про мистецтво ведення регулярної війни, пройшов шлях від капітана кавалерійського загону до генерал-лейтенанта армії Східної асоціації. Швидкість, з якою він відкривав для себе та опановував закономірності ведення війни, вражала уяву сучасників. Вочевидь, причина такого стрімкого злету військової кар'єри О. Кромвеля полягала у тому, що він майже з самого початку зумів розгадати щонайглибшу таємницю будь-якої війни: переможною вона може стати, тільки перетворившись на війну дійсно народну. Другий висновок, який зробив О. Кромвель під час першої та другої громадянської війни стосувався головного знаряддя війни армії. Він усвідомив важливу роль та місце армії у суспільстві та її безмежні можливості для опанування верхівкою влади.

Після закінчення першої громадянської війни виникло протистояння між парламентом і армію, який намагався розпустити останню. Більшість солдатів та частина офіцерів прийняли рішення не виконувати наказу про розпуск армії. З метою спільних дій на захист своїх інтересів солдати обрали у кожному полку по два уповноважених так званих агітаторів. Згодом була створена рада армії, яка складалася з старших офіцерів та агітаторів з кожного полку. О. Кромвель, будучи депутатом парламенту, зробив вибір на користь армії. Так, у листі до полковника Р. Геммонда він запитував: «чи не є армія законною владою, покликаною протистояти та боротися проти короля на підставі проголошених (парламентом) принципів?» [1,201].

Наступним кроком армії у боротьбі з вищим законодавчим органом стала так звана «Прайдова чистка», під час якої військовий загін на чолі з полковником Прайдом, до речі вихідцем із низів, зайняв входи та виходи з парламенту і за заготовленими списками затримував членів парламенту, відомих своїм ворожим ставленням до армії (одних відсилали додому, інших відправляли до в'язниці). Усього було затримано 140 членів парламенту. Внаслідок цього О. Кромвель отримав у законодавчому органі переконливу більшість. Проте згодом виясни - лось, що й залишки парламенту (охвістя) не влаштовували ні суспільство, ні генерала О. Кромвеля. 20 квітня 1652 року він із загоном мушкетерів прибув до парламенту і, під час обговорення законопроекту про вибори депутатів до законодавчого органу у якому передбачалось, що депутати Довгого парламенту не підлягають переобранню, оголосив про розпуск парламенту. Після цього наказав військовим очистити приміщення від депутатів. Спікеру парламенту, який відмовився покидати своє місце, «допоки його не примусять до цього силою», допоміг офіцер, іншим депутатам допомогли солдати. Наприкінці цього дня така ж доля спіткала й Державну раду [1,117-251].

Таким чином, внаслідок військово-політичної інтервенції, в Англії була встановлена військова диктатура. Відтепер ініціатива у політичному «облаштуванні» країни цілковито перейшла до офіцерів на чолі з Ламбертом. Вироблена офіцерською Радою конституція, відома під назвою «Інструмент управління», була спрямована на зосередження політичної влади в одних руках. Відповідно до неї 16 грудня 1653 року

О. Кромвель був проголошений лордом-протектором Англії. В країні встановився режим одноособової влади.

Відповідно до «Інструменту управління», вища законодавча влада в країні передавалась голові держави лорду-протектору спільно з однопалатним парламентом, а вища виконавча лорду-протекто - ру спільно з Державною радою. За широтою повноважень, зосереджених в руках О. Кромвеля, йому міг би позаздрити будь-який монарх: він був головнокомандувачем армії і флоту, контролював фінанси і правосуддя, керував зовнішньою політикою, з відома Державної ради оголошував війну і укладав мир, призначав вищих посадовців. І, врешті-решт, його ордонанси у перервах між засіданнями парламенту набували силу законів. Місцеве ж управління було зосереджено у руках армійських генералів, які очолювали 11 округів і напряму підпорядковувались лорду-протектору.

Принагідно зазначимо, що подібна система адміністративно-територіального устрою вже існувала в Україні за часів Б. Хмельницького. Головою держави був гетьман, який обирався безстроково. Він мав вищу адміністративну, судову і військову владу, а також законодавчі повноваження, керував зовнішньою політикою. Реальна влада належала Генеральному урядові, очолюваному гетьманом. Підґрунтям адміністративного устрою держави була структура козацького війська полки та сотні.

Кількість полків не була постійною: якщо у 1649 році їх було 16, то в 1650 році вже 20. Полками керували полковники, яких обирали полкові ради, а затверджував гетьман. Полковники мали військову, адміністративну та судову владу над громадою території полку. У сотенних містах був сотенний уряд, а влада належала сотникам, які виконували ті ж самі функції, що й полковники.

Гарантом успішної розбудови держави була армія. Вона формувалась на організаційних засадах Запорозької Січі. Серцевину армії складало козацьке військо (реєстрові козаки) та допоміжне (наймані полки, артилерія, розвідка тощо) [3, 99-100]. До речі, лідер англійської соціальної революції О. Кромвель «сприймав Богдана Хмельницького як генералісимуса війська України, володаря запорізьких козаків, винищувача польської шляхти» [4,6]. А французький дослідник П. Шевальє знаходив багато спільного між двома видатними сучасниками. Відмінність полягала у тому, що Б. Хмельницький був професійним військовим, який опанував премудрості державного управління, а О. Кромвель цивільним, який проник у тонкощі військової справи.

Англійська революція, у якості соціально-політичного перевороту доведеного до кінця, тобто такого, що завершився знищенням монархії та встановленням республіканського ладу, незважаючи на подальшу реставрацію віджилих політичних структур, провела таку глибоку борозну в історії Англії, що реально зробила незворотним процес становлення нових суспільно-політичних відносин у Європі загалом. Саме тому проголошені нею політичні принципи та здобутки англійських мислителів стали історичним надбанням новоєвропейської цивілізації та провісником не менш масштабних подій.

Під цим кутом зору надзвичайно насиченим виявилось й XVlII ст., особливо його друга половина. У цьому столітті відбулося стільки змін, переважно безпрецедентних, що і тоді, і згодом багато хто сприйняв цей період історії людства як велику межу між минулим та сьогоденням. На їхню думку, вона стала справжнім початком «сучасності». Озираючись назад, французький аристократ Алексіс де Токвіль, один з визначних політичних та соціальних мислителів, не зміг «знайти паралелі» в історії «минуле перестало прояснювати майбутнє» [5,1].

До подій, що кардинально вплинули на хід історії (принаймні європейської) з повним правом належить Французька революція, яка виникла внаслідок суперечностей між розвитком ринкових відносин та застарілим соціально-економічним і політичним ладом країни. К. К - лаузевіц з цього приводу писав: «Величезне значення Французької революції на зарубіжні країни полягає, вочевидь, не стільки у нових засобах війни і нових поглядах на її ведення, скільки в методах державного та адміністративного управління, які цілковито змінились, у характері уряду, становищі народу тощо» [6,736].

Зовнішніми ознаками кризи став занепад військової могутності Франції. Це, зокрема, проявилося у втраті Канади і майже усіх колоніальних володінь в Ост-Індії та у програній Семирічній війні (1756-1763 рр.). Крім того, суперечка з Англією за колоніально-морську першість на тривалий час вирішалась на користь Об'єднаного Королівства. Для вирішення суперечностей, що виникли у державі, король вимушений був скликати Генеральні штати, які не збиралися з 1614 року.

Проте це не принесло бажаних наслідків. Після того, як депутати третього стану проголосили себе Національними зборами, король вирішив розігнати їх силою, проте, на заваді стали парижани. Вони вчинили опір королівським військам, а 14 липня 1789 року штурмом захопили Бастилію, яка уособлювала віджилу суспільно-політичну систему. Розпочалась активна фаза революції з її супутніми чинниками: терором, нестабільністю, наростанням економічної кризи, організаційним безладдям тощо.

Згодом до внутрішніх проблем додалися й зовнішні французька еміграція розпочала підготовку до інтервенції проти революційної Франції. Звістка про це, а також спроба певних політичних кіл, зокрема жирондистів, за допомогою війни розв'язати внутрішні проблеми суспільства і навіть врятувати монархію, підштовхнули Людо - віка XVI до оголошення війни королю Угорщини та Богемії. Проте, після перших поразок, коли французькі армії поводились не зовсім як «озброєні місіонери», чого вимагали від них революційні громадяни, іноземні армії вступили на територію Франції.

У липні 1792 році Законодавчі збори звернулися до народу із закликом «Вітчизна у небезпеці» на який відгукнулися тисячі добровольців. 23 серпня 1793 року Національним Конвентом була запроваджена загальна військова повинність, яка фактично заклала підвалини створення масової революційної армії. Завдяки цьому акту чисельність збройних сил Франції була доведена до 800 тис. військовиків. Доречно зазначити, що з 1789 року у Франції функціонувала Національна гвардія, яка була сформована на базі цивільного ополчення. Загальне керівництво військами покладалось на військове бюро комітету громадського порятунку. Збройні сили були очищені від зрадників революції та співчуваючих опозиції.

У критичні дні березня 1793 року був створений Революційний трибунал і в усі армії, з метою мобілізації нації на війну, були послані віддані справі революції «representants-en-mission» (повноважні представники, або комісари Конвенту), які проводили інтенсивну політичну агітацію. Прагнення якнайшвидше перетворити усіх французів на солдат означало, що «elan» (порив) відтепер цінувався вище за дисципліну. Новий французький національний гімн, гімн братерства і війни, вперше виконаний на Рейні, відповідав цьому настрою: «Aux armes, citoyens!» («До зброї, громадяни!») [5,26].

Зазначені заходи не забарилась з позитивними наслідками. Вже у вересні 1793 року у війні наступив докорінний перелом інтервентів було зупинено. У наступному місяці Революційні війська перейшли у наступ проти Пруссії, Австрії, Нідерландів та Англії. До січня 1794 року територія Франції була очищена від інтервентів, а війна перенесена за її межі. Коаліція зазнала нищівної поразки.

На хвилі цих воєн до влади прийшов маловідомий ще тоді молодий офіцер артилерії Наполеон Бонапарт (1769-1821 рр.). Приєднавшись до революції, він у 24-річному віці за перемогу над англійцями та взяття Тулона одержав звання бригадного генерала. За часів Директорії, проявивши блискучі здібності у військовій справі, Наполеон обійняв посаду командувача армії. Вочевидь, з цього часу його захопили дві пристрасті: війна і влада. Війна, оскільки вона породжувала владу і влада, оскільки вона давала змогу розпочати чергову війну. Як зазначав В. Тарлє: «Війна була настільки його стихією, що коли він готував її або вів, завжди справляв враження людини, яка живе повним життям, дихає на повні груди.» [7,297].

Відповідним було й ставлення Наполеона до воєн. Розгромити противника, щоб за допомогою цього нав'язати йому свою волю, довго, міцно, «назавжди» підпорядкувати собі, творити на свій розсуд історію переможеної країни, а якщо не можливо досягти цього одразу, то, принаймні, впливати на її історію ось для чого, на думку Наполеона, необхідні війни. Безплідні перемоги, тобто такі, що не супроводжувались прямими політичними вигодами, Наполеона ніколи не цікавили.

У 1799 році французьке суспільства дійшло до такого стану, що майже усі політичні сили втратили будь-яку довіру. Терор, казнокрадство, корупція, підкуп, хабарництво, протекціонізм та бандитизм захлиснули Францію. Соціально-економічна та політична криза постійно загострювались. Обстановку підігрівали невдалі військові дії у Європі та Азії. Усі розуміли, що з такої ситуації вихід тільки один встановлення сильної влади, яка б могла стабілізувати ситуацію, покласти край негативним явищам і, врешті-решт, вивести країну з кризи. Наполеон, як ніхто інший, розумів це. Під його керівництвом була ретельно спланована та організована політична змова за участю військ з метою повалення Директорії. 18 брюмера VIII року республіки (9 листопада 1799 р.) було здійснено державний переворот і встановлено військову диктатуру.

Сценарій був схожий на той, що у свій час реалізував О. Кромвель (недаремно тогочасна опозиція порівнювала Наполеона то з Ю. Цезарем, то з О. Кромвелем): Наполеон почергово зайшов до зали засідань спочатку Ради старійшин, а потім Ради п'ятисот і спробував домовитись з депутатами про мирну передачу влади консулам серед яких був і він. Але після того, як ці спроби виявились марними, у справу втрутились військові. Ось як описав цей епізод В. Тарлє: «Пролунав барабанний гуркіт, і гренадери, на чолі з генералом Мюратом, швидкою ходою увійшли до палацу..поки гуркіт барабанів стрімко наближався до зали засідань, серед депутатів лунали голоси, які пропонували вчинити опір та загинути на місці. Двері розчинились, гренадери з рушницями наперевіс вдерлися до зали; продовжуючи рухатись залою швидкою ходою, але у різних напрямках, вони швидко очистили приміщення. Безугавний барабанний бій заглушав усе, серед депутатів розпочалась поголовна втеча. Вони втікали через двері, багато хто з них розчинив або розбив вікна і вистрибнув у двір. Уся ця сцена тривали від трьох до п'яти хвилин. Було наказано не вбивати і не заарештовувати депутатів. Члени Ради п'ятисот, що вибігли через двері та рятувались через вікна, опинились серед військ, які зі всіх сторін підступали до палацу. Громовий голос Мюрата, що на секунду заглушив барабани, скомандувавши своїм гренадерам: «Викиньте-но мені усю цю публіку геть!» (Foutez-moi tout ce monde dehorst!), лунав у їхніх вухах не лише у ці перші хвилини, але й не забувався багатьма з них, як відомо зі спогадів, усе їхнє життя.» [7,7778] Таким чином, Франція опинилась у руках Наполеона.

В черговий раз спрацювала закономірність, помічена ще Н. Мак - іавеллі: полководець, який повертався переможцем з війни, вимагав для себе найвищої у державі влади. Звитяжний генерал Наполеон не став виключенням. Дуже влучно його ставлення до влади охарактеризував Гете: для Наполеона влада була тим самим, що й музичний інструмент для великого музиканта. Він негайно застосував цей інструмент, тільки заволодівши ним. Безперечно, що величезну роль при цьому зіграла армія, як соціальний інститут суспільства та особливий державний орган. Це чудово усвідомлював й Наполеон, який, навіть ставши імператором, ніколи не приховував, що безмежну владу для нього здобули гренадери. Бути в усьому зобов'язаним тільки своїм гренадерам, вибудовувати усе на праві сили ось що стало не тільки думкою, але й політичним світовідчуттям Наполеона. Приказка «Великі батальйони завжди мають рацію» (Les gros bataillons ont toujours raison) була однією з улюбленіших приказок Бонапарта. Великі батальйони 18 та 19 брюмера захопили для нього Францію, так само, як перед цим під його керівництвом вони завоювали Італію та Єгипет, а після цього майже усю Європу, і тому ніхто, на його переконання, не мав права вимагати від нього звіту або претендувати на частину належної йому влади [7,83].

Таким чином, військова та політична діяльність Наполеона свідчить, що він став одним з найбільш яскравих прикладів ^поєднан - ня у одній особі якостей державного діяча і полководця. Його державна діяльність була агресивною подібно війні, яку він розглядав у незвичайному для сучасників та нащадків значені не як останній засіб досягнення мети, а як головний елемент своєї внутрішньої та зовнішньої політики [8,69-70].

Як бачимо, дати лад у державі, розтерзаній соціальними суперечностями, та політичними негараздами, під силу лише харизматичним лідерам з незаплямованою репутацією, які спираються на силу, що складає підмурівок держави та суспільства.

англійський революція абсолютизм кромвель

Література

1. БаргМ.А. Великая английская революция в портретах ее деятелей. М.: Мысль, 1991. 397 с.

2. Из речи Кромвеля 13 апреля. 1657 г. // Сборник документов по истории нового времени стран Европы и Америки (1640-1870): Учеб. пособие для вузов / Сост. Е.Е. Юровская. М.: Высш. шк., 1990.

3. Нартов В.В. Історія України з давніх-давен до сьогодення. Харків: Книжковий Клуб «Клуб сімейного Дозвілля», 2006. 352 с.

4. Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький (Соціально-політичний портрет) 2-е вид., доп., перероб. К.: Либідь, 1995. 624 с.

5. Бриггс Э., КлэвинП. Европа нового и новейшего времени. С 1789 года и до наших дней / Пер. с англ. А.А. Исэрова, В.С. Нестерова. М.: Весь Мир, 2006. - 600 с.

6. Клаузевиц К. О войне. М.: Эксмо; СПб.: Terra Fantastica, 2003. 864 с.

7. Тарле В.Е. Наполеон / Послеслов. В. Кошелева. Мн.: Тривиум, 1993. 429 с.

8. Мандрагеля В. Причини та характер воєн (збройних конфліктів): філософсько-соціологічний аналіз: Монографія. К.: ЄУ, 2003. 570 с.

Размещено на Allbest.ru