Соціальні орієнтири влади у розвитку творчої інтелігенції України (1985-1991 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціальні орієнтири влади у розвитку творчої інтелігенції України (1985-1991 рр.)

Культура, головною функцією якої є створення та збереження духовного потенціалу держави, знаходиться сьогодні у досить складному становищі. З одного боку, розвиток культури визнано одним з пріоритетних напрямків державної політики України. В той же час, законодавче визнання культури як важливої сфери розвитку суспільства не завжди відчувається на практиці. У першу чергу це стосується її фінансового та матеріально-технічного забезпечення, матеріального благополуччя її працівників. Вироблення рекомендацій щодо поліпшення становища вимагає обізнаності в історичному минулому питання, врахування якого дозволить уникнути небажаних дій та їх негативних наслідків. Пошук історіографічної бази цього питання не дістав позитивного результату. Тому, завданнями нашого дослідження стає з'ясування особливостей і наслідків політики влади, направленої на розвиток творчих діячів культури в період кардинального реформування радянського суспільства.

Серед художньої інтелігенції за ознакою відношення до творчої праці існують дві групи особи вільних професій (властиво письменникам, художникам, композиторам), працюючих за гонорар і штатні працівники театрально-видовищних, концертних організацій, що перебувають на бюджетній ставці і працюють, як правило, у відомчих організаціях Міністерства культури.

З кінця 70-х років заробіток творчих працівників другої групи визначався в залежності від того, до якої групи по оплаті праці належала установа культури. Це призводило до того, що талановитий працівник, котрий трудитися в театрі, філармонії останньої категорії, одержував зарплату менш, ніж посередній митець з установи, віднесеної до першої або другої категорії. З іншого боку, за категоріями визначали професіоналізм колективу. Якщо колектив мав низьку категорію, його оминали талановиті виконавці, кожен з них мав можливість працювати в елітному колективі. Наприклад, тільки з переводом Державного заслуженого академічного українського народного хору ім. Г.Верьов- ки ІІІ на ІІ групу із оплати праці керівних (адміністративних) працівників театрально-видовищних підприємств (1985 р.), стало можливим запросити висококваліфікованих спеціалістів, що відповідали творчій діяльності колективу [1,арк.160].

Крім категоріальності установ культури, на рівень заробітної плати впливала особисті кваліфікаційні категорії режисерів, диригентів, балетмейстерів, хормейстерів, художників-постановників, завідувачів художньою частиною народних колективів, котра встановлювалася державною комісією при Міністерстві культури республіки, обласних управління культури. Присвоюючи спеціалісту конкретну категорію (І, ІІ або ІІІ) комісія, безумовно брала до уваги творчий рівень даного колективу, особисті творчі й педагогічні якості художнього керівника, його освіту, стаж роботи за фахом. Хоча протекціонізм грав не останню роль[2,36].

Тарифікація праці працівників бюджетних організацій системи Міністерства культури відмічалась малою градацією. Особливо в середовищі культури і мистецтва це відчували молоді фахівці. Наприклад, початкова ставка більшості випускників інститутів мистецтва і культури, направлених по розподілу у відомчі організації Міністерства культури складала 110-115 крб. (реставратори, мистецтвознавці, артисти оркестрів, архітектори). Середній оклад молодих акторів театру 110-130 крб., за вирахуванням прибуткового податку, внесків залишається близька 100 крб. а як вижити якщо в сім'ї обидва актори, а якщо є діти [3,арк.34-36,68-82зв; 4, акр.163]. Така зарплата розтягувалася чи не на півжиття. Прикро й те, що специфіка галузі вимагала враховувати й не тільки рівень освіти та стаж працівника, а в першу чергу, ступінь таланту. Але диференціація посадового окладу не оперувала таким поняттям. Наприклад, зарплата актора на якого «ходить глядач» нічим не відрізнялася від посереднього колеги з такими ж освітньо- стажевими показниками. Отримуючи 85-100 крб. молодий працівник театру не мав можливості купити платівки, книги, поїхати і подивитися виставу в Москві і Ленінграді. Зарплата молодого митця залишалася далекою від його навіть скромних життєвих потреб. Зі стажем, отриманням почесних звань зарплата працівників культури і мистецтва трохи підвищувалася, але залишалася найнижчою серед всіх галузей народного господарства, навіть після перманентного підвищення, коли зарплата в середньому збільшилась з 107 крб. (1985 р.) до 143 крб. (1990 р.). Отже, розцінки, які існували, черговість їх підвищення, нета- рифікованість праці не могли сприяти упевненості молоді в правильності професійного вибору.

Відомо, що заробітна плата, яка сприймається як несправедлива, спонукає знижувати трудову активність. Згубно це відбивається на результатах праці в основі яких лежить натхнення. Е. Мітніцький, головний режисер Київського театру драми і комедії зауважив, що «вимагати від художника, виплачуючи йому грошову допомогу замість зарплату, не можна. Де й коли йому думати про роботу, про роль. І режисер нині дедалі менше й менше звертається до зусиль актора, до глибини, на які він здатен, бо німа зацікавленості, адже актори часто, при такі зарплаті і не допускають режисера до своєї заповітної глибини...» [5,3]. В цей період повальним явищем став відхід молоді з професії в робочі сцени, навіть овочеві магазини.

З метою заохочення найбільш видатних артистів і творчих працівників театрів, користувалися механізмом персональних надбавок. За клопотанням колегії Міністерства культури союзної республіки перед Державною тарифікаційною комісією при Міністерстві культури СРСР, встановлювалися персональні надбавки провідним майстрам музичного і театрального жанру за майстерність, гастрольні надбавки, разові концертні ставки, підвищені посадові оклади. Система персональних надбавок окремим творцям, дозволяла майже подвоїти мінімальну ставку, що при високій наповнюваності радянського рубля вигідно відрізняло матеріальне забезпечення провідних артистів, виконавців, кінематографістів. Безумовно, це був лише незначний грошовий вимір справжнього таланту. Проблема була і в тому, що матеріальний достаток приходив з віком, відходом минулої сили дарування, з погіршенням здоров'я. Піднявшись на найвищий ступінь оплати, творець довічно залишався в колективі, закриваючи дорогу молодим митцям до провідних ролей.

Досліджуваний період цікавий полярністю. На його початку в народному господарстві задля стимулюванні праці домінували суто комуністичні методи соцзмагання, ієрархія почесних звань. У1989-1990 роках із переходом на нові методи господарювання при збереженні планової економіки з'явилися такі чинники стимулу як госпрозрахунок і самофінансування підприємств - типові елементи капіталістичної економіки. В нових умовах господарювання керівникам надавалось право встановлювати працівникам надбавки за високі творчі й виробничі досягнення у межах єдиного фонду оплати праці. Розмір надбавок тепер прямо залежить від особистого внеску кожного працівника у підвищення якості роботи закладу. При цьому нові умови підвищення оплати передбачали три форми матеріальної зацікавленості: одноразова винагорода, премія, надбавка.

Вперше у творців з'явилася легальна можливість приробітку. До цього окремі творчі професії, до того ж вузьке коло осіб мали можливість так званої «халтури», наприклад музиканти (у ресторані, на похоронах). Як правило, присікання грошових доходів поза основним місцем роботи входило в компетенцію силових органів, але і самі колеги стежили за колегами. У1985 році член донецької організації Спідки художників України Т. через приватне замовлення (мозаїка з рельєфом), яку він виконав без худради, був виключений зі Спілки [6,арк.14]. Тому, з узаконенням можливості додаткового заробітку, перед творцями з'явилися приємні перспективи. До того ж кінцеві цілі цієї діяльності гідні - домогтися прямої залежності заробітної плати всіх працівників від індивідуальних і колективних результатів праці, усунути елементи зрівнялівки в оплаті праці, різко підвисити матеріальну зацікавленість кожного у виявленні і використанні резервів ефективності своєї праці. На середину 1990 року до таких установ, що перейшли на нові умови господарювання приєднались 57 театрів, 17 концертних організацій, 8 об'єднань музичних ансамблів, 1675 культосвітніх установ [7,арк.14].

Цікавлячись особистою думкою творців про здобутки нових умов роботи, звернемося до інтерв'ю О.Бєляцького, головного режисера харківського драматичного театру імені Т.Г.Шевченка, яке він дав в перші місяці експерименту. За його думкою, нові умови роботи дали можливість діяти самостійно: «.працювати якнайкраще стало вигідно: все, що заощадили, залишається в касі. Уперше за багато років наші актори взяли премію за квартал» [8,4]. Проте ейфорія перших місяців експерименту з часом помітно спала. Аналіз документів Міністерства культури УРСР, секретаріатів творчих спілок, поглядів окремих митців дозволяє відмітити, що перевод підприємств на госпрозрахунок в кінці кінців не усунув недоліків, властивих старому господарському механізму. Наприклад, всесоюзній театральний експеримент дозволив дещо підвищити рівень сплати акторів (у середньому на 15%). Та при невеликих тарифних ставках докорінно виправити становище не вдалося, бо старі інструкції і положення продовжували діяти, зокрема щодо найвищої ставки - 140 крб. Актуальним залишалося питання підвищення зарплати артистам провідних художніх колективів (хору ім. Г.Верьовки, ансамблю імені П.Вірського, хорової капели «Думка», капели бандуристів, державних симфонічного оркестру та оркестру народних інструментів).

Крім цього, варто відзначити, що збільшення доходів за нових умов господарювання це наслідок інтенсифікації праці. У деяких театрах і філармоніях ввели поспектакльну оплату праці. В основу цієї системи покладений принцип обов'язкового виконання артистами встановлених норм виступів, а також визначення критеріїв якості виконання партій та загального художнього рівня вистави. Поспектакльна оплата та встановлення надбавок за якість посилили заохочення артистів працювати з більшим завантаженням, стимулювати роботу творчого і технічних цехів [9,арк.14]. Бажання і можливість заробити збільшило завантаженість окремого працівника. Наприклад, українські театри - учасники експерименту в другому році експерименту зіграли спектаклів від 409 до 588 на рік [10,арк.22-25], при чому кожен з них перевиконав даний показник, а деякі театральні колективи майже на 100 вистав. Але коли МХАТ давав в свій час більше 200 вистав на рік, то В.І.Немирович-Данченко вважав це «страшним скандалом».

В ринкових умовах економіки, всупереч широким можливостям творчої інтелігенції поліпшити свій матеріальний стан, продовжувалося зубожіння середньостатистичного митця, йшов відтік фахівців з культури і мистецтва в комерційні структури. Так, після 1990 року середньорічна кількість працівників сфери культури скоротилася на 9 тис., мистецтва 11 тис. за один рік [11,275]. Падає престиж професії. Головний чинник низька матеріальна забезпеченість цієї соціальної категорії. В 1989 році зарплата артистів провідних колективів дорівнює 100-175 крб., а кооператив давав шанс заробляти 400-600. У харківському театрі не можуть заповнити вакансії в оркестрі, бо заробіток музиканта в ньому така, як і у прибиральниці [13,4]. Молода талановита актриса в одному з львівських театрів кілька років тому взявши звання заслуженої артистки республіки, не може просунутися вище планки 150 крб., це в той же час, коли оголошенням в кафе біля театрального інституту посудомийці гарантувалась ставка 190 крб. [14,13].

Особливо загострилося почуття матеріальної незабезпеченості у працівників культури і мистецтва на ґрунті підвищення зарплати працівникам інших невиробничих сфер. Так, в 1987-1990 роках повсюдно закінчено підвищення оплати праці вчителів і інших працівників народної освіти, передбачене «Основними напрямами реформи загальноосвітньої і професійної школи». Продовжувалося поетапне підвищення заробітної плати працівників охорони здоров'я і соціального забезпечення. Встановлено більш високі посадові оклади професорсько-викладацькому складу вищих навчальних закладів, підвищені ставки почасової сплати праці за проведення навчальних занять.

З метою зняти соціальну напругу вийшла ухвала Ради Міністрів СРСР «Про введення нових умов оплати праці окремих категорій працівників культури» від 27.12.1989 № 1177 [15], згідно з якою ставки і оклади мали у середньому збільшитися на 3-4%, а в деяких категорій на 50 з лишком. До виходу даної ухвали працівники закладів культури в середньому одержували зарплату вдвічі меншу, ніж трудівники, зайняті в інших галузях народного господарства. Наприклад, у 1991 році середня платня працівників народного господарства 257 крб., органів управління 300, сфери культури і мистецтва 162 крб. [16,10].

Це пояснює плинність кадрів, гостру нестачу кваліфікованих кадрів. Отже, підвищення зарплати працівникам сфери культури стало вкрай невідкладною справою. Проте введення в дію нових окладів планувалося розпочати через 2 роки, за винятком районів республіки, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок аварії на ЧАЕС. Перенесення у часі підвищення ставок заробітної плати працівників культури ще більше загострило відносини митців із владою. Нарешті, для поліпшення соціального захисту в умовах ринкової економіки постановою Ради Міністрів УРСР від 6.09.1991 № 188 вирішено підвищити місячні ставки та посадові оклади до рівня середньої заробітної плати по народному господарству республіки з 1 жовтня 1991 року [17].

Між тим, гіперінфляція цін 1991 року, особливо наступного 1992 року з'їла це невеличке підвищення. У 1992 році обчислення зарплати в сфері культури йшло вже на тисячі 95066 крб. в середньому по галузі, проте купівельна спроможність критично знизилася.

Отже, матеріальна забезпеченість митців, що перебували на службі у відомчих установах, організаціях системи Міністерства культури залишалась найнижчою протягом усього періоду відносно всіх інших галузей народного господарства республіки. Суто адміністративні важелі, такі як група по оплаті праці, до якої належала установа культури працюючого, особисті кваліфікаційні категорії митців, а також загальні категорії - освіта, стаж - формували каркас рівня заробітної плати, не залишаючи місця для врахування професійних здібностей, рівня таланту. З метою заохочення найбільш видатних артистів і творчих працівників театрів, функціонував механізм персональних надбавок, який дозволяв за матеріальним достатком вигідно вирізнятися таким особам від групи їх колег. Загалом же механізм формування рівня заробітної плати носив формальний характер з значною роллю протекціонізму.

Система оплати праці бюджетної категорії діячів культури не відповідала їх матеріальним потребам. Особливо в середовищі культури і мистецтва це відчували молоді фахівці. Господарський механізм і система оплати праці розвели в свідомості молоді цінність змісту праці і його оплату. І тому молоді нічого не залишалося, як робити вибір між добре оплачуваною роботою або роботою змістовною, цікавою.

Перехід економіки країни на нові умови господарювання привнесли нові моменти в соціальну політику влади. В нових умовах господарювання керівникам надавалось право встановлювати працівникам надбавки за високі творчі й виробничі досягнення у межах єдиного фонду оплати праці. Розмір надбавок тепер прямо залежав від особистого внеску кожного працівника у підвищення якості роботи закладу. Між тим, перевод підприємств на госпрозрахунок не усунув недоліків, властивих старому господарському механізму. Збільшення доходів за такої системи це наслідок інтенсифікації праці. Експлуатація природного бажання артистів (завжди малооплачуваних) підзаробити, вело до їх перенавантаження, а театр, філармонію, хоровий колектив перетворювало на якійсь комбінат, який при цьому, за висловом С.В.Данченка.

В ринкових умовах економіки, всупереч широким можливостям творчої інтелігенції поліпшити свій матеріальний стан, продовжувалося зубожіння середньостатистичного митця, йшов відтік фахівців з культури і мистецтва в комерційні структури. Дослідження особливостей цього процесу, його наслідків для вітчизняної культури має стати предметом подальшого дослідження.

Джерела та література

інтелігенція творчий соціальний

1. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі ЦДАВОВУ;. - Ф.5116. - Оп.19. - Спр.2620.

2. Довідковий стіл // Соціалістична культура. 1989. - № 5.

3. ЦДАВОВУ. - Ф.5116. - Оп.19. - Спр.2810.

4. Відомчий архів Міністерства культури і туризму України (далі Відомчий архів МКіТ України). - Ф. 616. - Оп.1. - Спр.1773.

5. Митницький Е. Повернення до театру або про все потроху. // Український театр. 1990. №5. С.2-4.

6. ЦДАВОВУ. - Ф.581. - Оп.1. - Спр.2702.

7. ЦДАВОВУ. - Ф.5116. - Оп.19. - Спр.3066.

8. Пошук іде... далі буде: Інтерв'ю з О.Беляцьким, головним режисером Харківського театру імені Т.Шевченка // Український театр. 1987. - №4. С.4-5.

9. ЦДАВОВУ. - Ф.5116. - Оп.19. - Спр.2959.

10. ЦДАВОВУ. - Ф.5116. - Оп.19. - Спр.2900.

11. Народне господарство України у 1993 році: Стат. щорічник. - К.: Техніка, 1994. 463 с.

12. ЦДАВОВУ. - Ф.5116. - Оп.19. - Спр.3073.

13. Головне коефіцієнт, корисної дії: Розмова з композитором Є. Станковичем, народним артистом УРСР, лауреатом Державної премії ім. Т.Шевченка // Музика. 1989. - №4. С.3-4.

Размещено на Allbest.ru