Соціально-економічні чинники трансформації політичної ідентичності в Україні в роки "перебудови"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціально-економічні чинники трансформації політичної ідентичності в Україні в роки «перебудови»

Землюк В. П.

Соціально-економічні чинники суттєво впливають на формування політичної ідентичності. Саме тому на них фокусується увага багатьох українських та зарубіжних науковців фахівців з політології, політичної історії та інших. Стосовно України ці проблеми розробляються вітчизняними дослідниками передовсім у контекстах динаміки суспільної свідомості в період після здобуття Україною незалежності (В. Горбатенко, І. Кресіна, Ю. Левенець, М. Михальченко Л. Нагорна, Ф. Рудич, М. Слюсаревський, М. Шульга, М. Обушний, О. Бойко, А. Русначенко та ін.). В статті представлено результати дослідження автором впливу соціально-економічних змін в СРСР та Україні на політичну свідомість українського населення та трансформацію політичної ідентичності в період так званої «перебудови». Цей аспект недостатньо вивчений і описаний в літературі.

Характер і динаміка теперішніх відносин індивід/особа - політикум/соціум започаткувалися у період «перебудови». Саме у тому часі містяться витоки багатьох причин теперішніх криз і невдач. Достеменне, ретельне і всебічне вивчення минулого мало б дати можливість, як мінімум, засвоїти минулий досвід і з його допомогою оптимізувати теперішні трансформаційні процеси.

Основне завдання статті з'ясувати вплив соціально-економічних чинників на формування політичної ідентичності та політичну поведінку громадян в Україні в роки «перебудови». Для цього автор використовував узагальнюючі праці, інформативний потенціал та теоретико-методологічні підходи яких дозволили сформувати необхідний дослідницький інструментарій. [1].

Також використано матеріали офіційної статистики, збірники документів, довідники, матеріали соціологічних досліджень. Вони містять переконливі свідчення того, що на середину 1980-х років у СРСР загострились соціально-економічні проблеми. Головними їх причинами були низька продуктивність праці, висока енергозатратність виробництва, відставання від Заходу в науково-технологічній сфері, недостатнє оновлення основних виробничих фондів, нераціональна організація праці та енергетично-сировинних і людських ресурсів, зрівнялівка в оплаті праці. Наслідком цього стало стрімке падіння економічних показників, зниження реальних доходів населення, загострення продовольчої проблеми, нестача товарів повсякденного вжитку, погіршення охорони здоров'я, загострення демографічної ситуації.

Одна з найбагатших країн світу з могутнім сировинно-енергетичним і промислово-економічним потенціалом виявилася нездатною вирішувати життєві проблеми своїх громадян, забезпечувати їм гідні умови життя. Мала зарплата і низька продуктивність праці в сільському господарстві не давали можливості селу прогодувати місто. «Дефіцити» й черги буквально переслідували народ.

З року в рік, з п'ятирічки в п'ятирічку не виконувалися заплановані економічні показники, які мали гарантувати підвищення життєвого рівня населення. З 1971 року по 1985 рік в 3,1 раз збільшилася грошова маса в обігу, в той час як виробництво товарів народного споживання лише вдвічі. Ці товари були низької якості й помітно поступалися зарубіжним аналогам. Але й вони в багатьох випадках належали до так званого «дефіциту».

Тим часом на власне споживчий ринок працювало менше 30% потужностей української промисловості. Довгі черги стали характерною ознакою побуту радянських людей у 1980-х роках. «Радянська людина» дедалі менше довіряла запевненням компартійно-державного керівництва, що підвищення життєвого рівня народу є його найголовнішим завданням?

Закупівля за кордоном товарів широкого попиту на виручені від експорту нафти і газу мільярдні кошти також не могла вирішити проблему. Закордонні товари були ще більш дефіцитними, аніж вітчизняні. Комусь вдавалося вистояти в чергах у державних магазинах, хтось купував їх «з-під прилавка» чи втридорога на ринку, декому вони діставалися за протекцією («по блату»). Типовою була ситуація, коли гроші на руках були, а купити необхідну річ було надзвичайно важко, або й зовсім неможливо. Для більшості були доступні лише низькоякісні вітчизняні вироби досить обмеженого переліку; а для мільйонів селян чи не найпоширенішим одягом і показником статків були фуфайка та кирзові чоботи.

Колгоспно-радгоспна система у 1970-1980-і роки яскраво підтвердила свою недосконалість і неефективність. Для забезпечення населення продовольством держава змушена була в широких масштабах закуповувати хліб за кордоном. Ситуація в сільському господарстві постійно перебувала в центрі уваги партійних і радянських органів, але суттєво не поліпшувалася, віщуючи майбутню кризу.

В травні 1982 року Пленум ЦК КПРС затвердив Продовольчу програму. Її було проголошено всенародною справою, яка за 8 років мала забезпечити країну продовольством. Однак насправді вона була зорієнтована на екстенсивний розвиток аграрного сектора республіки і не передбачала стимулів підвищення культури землеробства та тваринництва. Стримувалося впровадження досягнень науки і техніки, застосування прогресивних індустріальних та інших технологій. Аграрний сектор економіки поглинав мільярдні ресурси, а його продуктивність знижувалася. Для колгоспників крадіжки стали нормою.

І селянин без цього не міг обійтися в нього була матеріальна потреба. Йому казали, що земля і плоди його праці колективні, а він господар цього всього.

Однак на ділі селянин бачив, що це далеко не так його думки й потреби ніхто не враховував, всім самочинно заправляв голова колгоспу та його близьке оточення. Водночас безгосподарність була практично неможлива на присадибних ділянках. Займаючи 5-6% сільськогосподарських угідь республіки, вони виробляли третину всього обсягу м'яса, чверть молока і майже 40% картоплі. За таких умов мільйони сільських жителів, особливо молоді, не бачачи перспектив у роботі в колгоспах і радгоспах, подавалися у місто. В умовах низької продуктивності праці, відсутності необхідної техніки це зумовило гострий дефіцит робочої сили на селі, яку влада компенсувала примусовим залученням до роботи в селі студентів, робітників, службовців, інженерно-технічних і наукових працівників.

Соціологічні дослідження початку 1980-х років засвідчили значний зсув ціннісних орієнтацій молоді в бік цінностей розваг, дозвілля, вільного часу, зростання споживацтва, погіршення трудової дисципліни, відчуження від трудового колективу [2,18]. 37,3% робітників та інженерно-технічних працівників вважали основною ознакою успіху в житті матеріальні речі (наприклад, дачу, автомобіль, дорогі меблі тощо) [3,49-50].

Перебудова поставила великі цілі, але вони не могли бути реалізовані в умовах невпинного погіршення соціально-економічної ситуації в СРСР. Спрацьовував ефект незадоволених очікувань, обманутих сподівань.

З червня 1985 року по всій країні було оголошено чергову кампанію антиалкогольну. Як з'ясувалося пізніше, від неї було більше шкоди, ніж користі. За друге півріччя 1985 року в УРСР вдвічі скоротили кількість точок, де продавали спиртні напої. Правоохоронні органи вилучили 480 тис. самогонних апаратів. Йшла нещадна вирубка виноградників. За найменшої підстави на рядових громадян накладали адміністративні стягнення. Поза законом опинилися вино й пиво. Скоротилися надходження до бюджету. Адміністративні заходи дали мало позитивного результату, але породили низку інших проблем і негативних соціальних явищ (наприклад, зросло споживання цукру, який дефіцитним і продавався за картками, самогоноваріння процвітало, люди вживали спиртові сурогати, від чого зросла кількість отруєнь).

Радянські закони не допускали використання майна, що перебувало в особистій власності або в користуванні громадян, для одержання так званих «нетрудових доходів». «Індивідуальна трудова діяльність, яка допускалась у сфері кустарно-ремісничих промислів, сільського господарства, побутового обслуговування населення, а також інші види такої діяльності мали ґрунтуватися виключно на особистій праці громадян і членів їхніх сімей. Основу особистої власності мали становити трудові доходи громадян. Перелік форм особистої власності, на яку поширювалось право спадкоємства і яка охоронялася державою, був обмежений» [4,276].

З травня 1986 року була розгорнута кампанія боротьби з «нетрудовими доходами» громадян. А в листопаді 1986 року Верховна Рада

СРСР прийняла закон про індивідуальну трудову діяльність. Тобто, держава одночасно і обмежувала підприємницьку ініціативу, і дозволяла індивідуальну трудову діяльність (головним чином у сфері громадського харчування та надання послуг), надавала право об'єднуватися в кооперативи і, по-суті, використовувати найману працю. У багатьох громадян така політика викликала нерозуміння й неприйняття, а їх менша, але більш підприємлива частина скористалася ситуацією для започаткування «власної справи».

Поступово стала підніматися й так звана «залізна завіса». Після багатолітньої ізоляції, коли лише номенклатура і найлояльніші громадяни СРСР могли на короткий час потрапити за межі держави, і то тільки з дозволу компартійних органів і КДБ, суттєве послаблення режиму поїздок за кордон наприкінці 1980-х років дало можливість людям більше їздити у сусідні країни, і, бачачи, як живуть інші народи, робити відповідні порівняння і висновки. Жителі прикордонних районів, перевозячи за кордон різні товари, заробляли, як на той час, чималі кошти.

Результати соціологічного дослідження 1988-1989 років свідчать, що 33% опитаних були все ще переконані, що рівність у розподілі це коли всім порівну (ілюзія про справедливість, зокрема справедливий розподіл): «у нас ніхто не має виділятися, усі повинні одержувати однаково», «розподіл матеріальних благ має бути рівномірним», «життєвий рівень усіх людей повинен бути однаковий», «має бути вирівнювання доходів, але в залежності від виконання роботи, щоб не було великої різниці в зарплаті, та житлі», «все наше життя, всі наші умови мають бути розподілені рівномірно, і працею, і відпочинком усі повинні користуватися однаково». У суспільній свідомості домінували стереотипи про прийнятний рівень оплати праці, про межі максимальних заробітків, про припустимі межі диференціації заробітної плати, про її гарантованість. А про те, якою вона має бути в нових умовах, як її пов'язати з вимогами перебудови про більш диференційоване відображення різниці трудового внеску і переваги високопродуктивної праці, мало хто задумувався. Економічний пресинг, перегляд тарифів і розцінок, здійснюваний у процесі перетворень в оплаті праці, значною частиною працівників сприймався негативно [5,13]. «Рівність замість свободи» таким був алгоритм мислення аполітичного українства.

Зрівнялівка одна з головних причин, що гальмували розвиток госпрозрахункових моделей на підприємствах. Третина (33%) вважала, що рівень їхньої зарплати відповідає кількості і якості праці; 48% дотримувалися думки, що одержують менше, ніж заслуговують, дві третини (67%) не «викладалися» на роботі, працювали без особливої напруги. Для більшості зарплата була єдиним джерелом доходу. І хоча багатьох вона не влаштовувала, додатково оплачувану роботу мали лише 7,4%, а хотіли мати більше половини. Домінувало «почуття стабільності» прагнення мати хоч якусь роботу і хоч мінімальну, але постійну платню, не докладаючи при цьому великих зусиль [6,7].

В результаті перших господарських перетворень підприємства одержали деяку свободу в питаннях формування фонду заробітної плати. Вони могли його збільшувати за рахунок тієї частини прибутку, яка залишалася після формування інших фондів і відрахувань до бюджету. Це був найпростіший спосіб підвищити заробітну плату, до чого прагнули мільйони робітників і службовців. В УРСР у 1989 році середня зарплата зросла: у робітників і службовців на 9,4% і досягла 218 крб. (по СРСР 240 крб., ріст 9,5%); у колгоспників на 6%, піднявшись до 177 крб., (по СРСР ріст становив 7,7% і досяг 196 крб.). Однак ще одним результатом підвищення зарплати стало знецінення грошей, оскільки збільшення їхньої маси не було підкріплено зростанням товарної продукції. Наприкінці 1988 року розрив між грошовою і товарною масою в Україні збільшився до 6 млрд. крб. і виявив стійку тенденцію до зростання. Тим часом чиновництво задовольняло свої матеріальні потреби й інтереси набагато краще простого люду. Піклуючись про добробут номенклатури, ЦК КПРС 1 жовтня 1989 року ухвалив рішення підвищити на 50-100% заробітну плату працівникам партійного апарату. Існуючих умов гласності вистачило, щоб про це стало відомо масам, що викликало величезне незадоволення людей, від чого ще більше підірвався авторитет КПРС-КПУ.

У 1990-1991 роках у радянському суспільстві спостерігалися такі соціально-економічні ознаки і тенденції: в міру загострення економічної кризи погіршувався матеріальний стан широких верств населення; гроші стрімко знецінювалися, їх обігова цінність девальвувала (радянські карбованці в народі інакше як «дерев'яними» вже й не називали); стійко зростав рівень безробіття; стрімко розширювався перелік дефіцитних товарів; просторова нерівномірність ходу реформ (деякі регіони, наприклад, Москва, відчутно просунулися на шляху до ринкової економіки, а в інших економіка опинилася в стані стагнації); суттєво знижувалася виробнича дисципліна; людина була жорстко прив'язана до місця проживання за допомогою інституту прописки; давалися взнаки негативні наслідки антиалкогольної кампанії; зростав прошарок декласованих елементів (злочинці, засуджені, пияки, наркомани, бомжі тощо); тривала загальна люмпенізація населення; зростала соціальна напруга.

Хронічний дефіцит, спекуляції, крадіжки та безпрецедентне зростання тіньової економіки фактично підпільного капіталістичного виробництва супроводжувалися всілякою кримінальщиною [4,303].

З цієї трясовини радянське суспільство так і не змогло вибратися. Почали формуватися локальні клани, мафієподібні організації та корумповані групи. Стало виявляти себе бюрократично-корпоративне місництво.

Майже в усіх сферах життєдіяльності люди зіштовхувалися з явищами несправедливості. Найчастіше це траплялося у сфері розподілу і на роботі: при встановленні розмірів зарплати, премій, надбавок, житла, путівок та інших соціальних благ. У листопаді 1990 року було введено одноразові купони для реалізації товарів і послуг. Черги за вкрай необхідними товарами довшали. Найістотнішими причинами порушення «принципів соціальної справедливості» народ вважав: низький рівень культури і правових знань громадян 67,5%; недостатню строгість до тих, «хто не працює, але їсть» 66,7%; дефіцит продовольчих і промислових товарів 65,9%; поширення «блату», корупції, надання особливих послуг знайомим, друзям 62,6%; жадібність, користолюбство, споживацтво, корисливість, прагнення до наживи 60,7%; приписки, окозамилювання 52,4%; протекціонізм, сімейщину, нетрудові доходи 50,3% [6,11].

За результатами соціологічного дослідження, приблизно в однаковій мірі народ хвилювали проблеми розподілу житла, якість медичного обслуговування, доступ до послуг і торгівельного дефіциту. Однак соціальні гарантії, як один з найважливіших критеріїв соціальної справедливості, відзначили лише ледве більше третини опитаних. Респондентам, зокрема, пропонувалося визначити пріоритети у вирішенні насущних соціальних проблем. Ієрархічна послідовність відповідей з найважливіших проблем була такою: поліпшення медичного обслуговування 53,3%; поліпшення постачання продуктами харчування 47,4%; вирішення житлової проблеми 40,2%; боротьба з нетрудовими доходами 32,7%; пенсійна реформа 30,3%; поліпшення постачання промисловими товарами 28,9% [5,15].

18-24 липня 1989 року в Україні спричинилася перша хвиля страйків шахтарів, які в основному ставили соціальні та економічні вимоги страйкували 179 з 252 шахт республіки, протест висловили 463 тис. українських шахтарів [7, арк.34]. У березні 1991 року серед їхніх вимог вже переважали політичні.

За офіційною статистикою, в 1991 році в страйках взяли участь 175,9 тис. працівників з 239 підприємств, установ і організацій, втрати робочого часу через страйки становили 1873 тис. людино-днів; в результаті було неотримано продукції (не виконано послуг) на суму 363 млн. крб. (найбільше в Донецькій 264,8, Львівській 60,4, Луганській 17,6 областях) [8,43]. Шахтарі усвідомлювали силу власних організованих виступів, їхні страйки були прикладом для іншого робітництва.

За даними соціологічного опитування, проведеного в м. Дніпропетровську у вересні 1990 року щодо ставлення громадян до ринкової економіки і доцільності переходу до неї, було отримано такі відповіді на запитання «Чи згодні ви з тим, що ринкова економіка приведе країну до...?»: до оновлення соціалізму 7%; капіталізму 18%; суспільства, що поєднує кращі риси соціалізму і капіталізму 26%; суспільства, що поєднує найгірші риси соціалізму і капіталізму 11%; важко відповісти 38%. Очевидно, що люди позбавлялися усталених ідеологічних стереотипів і очікували конструктивну від подальших змін. Більшість городян (61%) вважала, що з переходом до ринку життя погіршиться, а 25% що покращиться. Народ не знав що таке ринкова економіка і боявся безробіття, але загалом був за поступовий перехід до ринку (36%) [9,8-12].

Складно, болісно, стихійно і багато в чому без контролю відбувався процес перерозподілу державної власності, роздержавлення економіки. Забезпечивши відносну свободу економічної діяльності, суб'єкти реформування не змогли, а можливо, не ставили метою забезпечити рівність можливостей суб'єктів господарювання. Ставлення населення до приватизації було неоднозначним. Це виразно засвідчили результати одноразового вибіркового опитування 5,6 тис. осіб у листопаді 1991 року (див. Табл. 1) [8,52].

Неоднозначним було і ставлення народу до запровадження ринкової економіки (див. Табл. 2) [9,10].

Таблиця 1 Ставлення населення до приватизації (за результатами, опитування у листопаді 1991 р. У % до загальної кількості опитаних)

У громадян суттєво знизилися мотиви до праці. Безпосередньо в самому господарюванні практично перестали спрацьовувати позаекономічні й вербальні мотиви та стимули трудової активності ентузіазм і слухняність, страх і примус. Домінуючою ставала матеріальна мотивація. Фактичне відчуження трудівника привело до втрати господарської, трудової активності та самоцінності праці [4,303]. Люди втрачали інтерес краще працювати, на виробництві збільшувалися обсяги браку (неякісної продукції), озвичаювалися халтура, окозамилювання, приписки, розкрадання «соціалістичної власності». У 1990 році вперше за повоєнні роки в СРСР на 4,0% скоротився обсяг національного доходу (в УРСР зменшення становило 1,5%, в РСФСР 5,5%). Тільки за офіційною статистикою, у І півріччі 1991 року національний доход і продуктивність праці в Україні впали на 8%, промислове виробництво більше як на 4%, дефіцит державного бюджету досяг 40 млрд. крб. (замість очікуваних 4 млрд. крб.).

У 1991 році планова економіка рухалася до руйнації, а ринкова лише зароджувалась. Економічне становище в країні швидко погіршувалося поглиблювався дефіцит державного бюджету, зростали темпи інфляції, зривалися планові поставки, карбованець перестав виконувати свої функції, масовими стали натуральні (бартерні) обміни.

Таблиця 2 Ставлення населення до імовірних наслідків приватизації (за результатами, опитування у листопаді 1991 р. У % до загальної кількості опитаних)

Одне за другим зупинялися підприємства союзного підпорядкування. Економічна ситуація все більше й більше виходила з-під контролю центру. Руйнувалися економічні зв'язки між республіками. Кожна з них намагалася вести власну цінову політику. Наприклад, РРФСР восени 1990 року різко підвищила закупівельні ціни на м'ясо, що негативно вплинуло на продовольчий ринок України.

Страх перед ринковими відносинами, величезний вантаж стереотипів минулого, небажання позбутися звичайних привілеїв штовхали центр на половинчасті рішення, які найгіршим чином відбивалися на стані народного господарства. Непродумані й безсистемні заходи вносили розлад у централізовану, по-своєму, логічну систему управління народним господарством. Пов'язаний силою директивного примусу, але позбавлений природних, ринкових зв'язків, народногосподарський комплекс СРСР став розвалюватися. Економічна криза вступила у фазу розпаду господарського комплексу. Руйнувалися традиційні зв'язки між окремими підприємствами, галузями і регіонами. Це підштовхувало відцентрові тенденції в СРСР.

Подальше загострення економічної кризи стимулювало реформи в політичній системі. Існуючі державні інститути були неспроможні врятувати країну від занепаду і прирікали на невдачі реформи попередніх десятиліть. Верховна Рада УРСР у липні 1991 року прийняла «Програму надзвичайних заходів по стабілізації економіки України і виходу її з кризового стану», яка була розрахована на півтора року. Вона передбачала зростання обсягів промислового виробництва, насичення ринку республіки товарною масою, подолання кризових потрясінь у сільському господарстві. Але на ділі ця програма практично блокувала перехід до ринкових відносин, концентруючи головну увагу на адміністративно-апаратних методах керівництва економікою.

Чи не найбільше прагнула суттєвих якісних змін нова соціальна страта, «народжена» перебудовою страта економічно активних людей, до якої належали «індивідуали», «кооператори», «орендарі» та інші, чия діяльність не укладалася в рамки традиційних економічних структур [10,61-62]. Вони уособлювали нові альтернативні продуктивні сили, які поставали спершу у формі кооперативів, що, відповідно до Закону про кооперацію в СРСР, отримали право відкуповувати у держави засоби виробництва. У 1991 році в УРСР вже було 27 486 кооперативів. В них працювало 662,2 тис. осіб, у тому числі 163,5 тис. сумісників [8,49].

Соціально-економічні трансформації змінювали й політичну ідентичність та мотиви поведінки людей. Серед нових інтересів домінувало сподівання на швидке поліпшення соціально-економічного стану. Саме завдяки індивідуалізму переважної більшості населення України колосальну антиімперську дію мали цифри про дотування загальносоюзного бюджету з боку УРСР, про економічну спроможність України на рівні провідних європейських держав, про паразитування «союзного центру» на українських ресурсах. Цим успішно користувалися Рух та інші націонал-демократи в 1990 і, особливо, в 1991 роках. Ефективно спрацьовувало гасло «Нас обділяють!». Коли Москва на початку 1991 року «вкрала» 100 млрд. крб. заощаджень громадян, які були на рахунках Ощадбанку, урвався терпець не те, що «маленького українця», але й значної частини номенклатури, яка хотіла сама розпоряджатися на підконтрольній території.

Підсумовуючи викладене, можна зробити такі висновки. В роки «перебудови» поступово, еволюційним шляхом, спочатку переважно в латентній формі, зростала критична громадська думка. Насамперед формувалися назрівали альтернативні офіційним оцінки соціально-економічного становища, згодом і суспільно-політичних процесів. З іншого боку, в масах збудилися інтерес і невдоволення своїм станом і не тільки соціально-економічним. Прискорилося формування громадянських, політичних потреб та інтересів, які не вкладалися в традиційні для попередніх десятиліть компартійного режиму рамки. Люди поступово почали розуміти й усвідомлювати необхідність широких суспільних змін, в тому числі в сфері державного будівництва.

соціальний політичний свідомість перебудова

Література та джерела

1. Політична історія України. ХХ століття. К.: Генеза, 2002-2003. - Т. 6; Україна крізь віки. В 15 т. / Інститут історії НАН України. К., 1999-2000. Т. 13. Україна в умовах системної кризи; Алексеев Ю.М., Кульчицький С.В., Слюсаренко А.Г. Україна на зламі історичних епох (Державотворчий процес 1985-1999 рр.) К., 2000; Бойко О.Д. Україна у 1985-1991 рр.: основні тенденції суспільно-політичного розвитку. К., 2002.

2. Ильинский И.М. Наш молодой современник (вопросы мировоззренческого воспитания // Социологические исследования. 1987. № 2.

3. Жилина Л.Н. Формирование личных потребностей при социализме. М., 1978.

4. Політична історія України. ХХ століття. У 6 томах. К.: Генеза, 20022003. - Т. 6.

5. Бабаева Л.В., Дмитриев А.В. Социальная справедливость в зеркале общественного мнения. М.: Знание, 1989.

6. Философская и социологическая мысль. 1989. № 2.

7. Довідка комісії ЦК Компартії України та Ради Міністрів УРСР «Про роботу республіканської комісії з розгляду та вирішення питань, піднятих страйкуючими шахтарями» // Центральний державний архів громадських організацій України. Ф. 1. Оп. 32. Спр. 2580.

8. Україна в цифрах у 1991 р.: Короткий статистичний довідник / Міністерство статистики України. К.: Техніка, 1992.

9. Полторак В.А. Перехід до ринкової економіки: «за» і «проти» // Філософська і соціологічна думка. 1991. № 1.

10. Ольшанский Д.В. Трансформация человеческого сознания // Полис. 1991. № 3.

Размещено на Allbest.ru