Українські політичні партії Російської імперії початку ХХ ст. у дореволюційній публіцистичній літературі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українські політичні партії Російської імперії початку ХХ ст. у дореволюційній публіцистичній літературі

1) узагальнюючі праці з політичного життя українства;

2) статті, присвячені утворенню, еволюції українських політичних партій та аналізу їхніх програмних положень;

3) статті, присвячені виборам до Державних дум та парламентській діяльності українських діячів.

Серед публіцистичних статей першої групи слід відзначити праці, які висвітлюють проблеми національного відродження, шляхи розв'язання «українського питання» та роль у цих процесах українських політичних партій. Однією з найбільш актуальних проблем, яка порушувалась на сторінках періодичних видань, постало «українське питання». Особливо гостро національне питання постало, коли політики здійснили спробу винести його вирішення на парламентський рівень. Всі українські партії запропонували на програмному рівні свої вимоги з національнодержавного будівництва. Враховуючи суспільно-політичну ситуацію в Російській імперії на початку ХХ ст., українські партійні діячі намагались усіма доступними шляхами включити до обговорення «українського питання» якомога більшу аудиторію. Використання преси як одного з найважливіших засобів впливу на національну свідомість українців було характерною особливістю для українських політичних партій початку ХХ ст. Українські діячі, партійці, публіцисти подавали до розгляду своє бачення проблеми, запропонували шляхи до розв'язання національного питання в контексті програмних положень тієї чи іншої української політичної партії.

Типовими з цієї групи є статті, спрямовані на пробудження національної свідомості українців. Яскравим прикладом може слугувати стаття В. Доманицького «Хто ми? що ми? і чого нам треба?», в якій автор слушно зазначає, що «немає такої людини, щоб була ж не українська, не московська, не польська, не турецька, а просто людина та й годі, а якщо так, то й відцуратися патріотичного (справжньої любові до рідного краю) та національного (справжньої любові до рідного люду) почуття ніяк не можна. «гірко, тяжко, боляче ставити такі питання… Гірко подумати, що ми, українці, більш як 25-мільйонний народ у світі, другий у всій слов'янщині (бо тільки московців більше проти нас), не знає крім нас, українці, хто ми такі» [7]. До подібних висновків приходить і Б. Грінченко в статті «Хто ми і скільки нас?». Автор наштовхує читача на думку про те, що «є і мова і народ і територія, але краще буде жити український народ, як тільки освідомиться та почне жити життям українського народу» [8]. М. Міхновський вказував, що «український народ ще малосвідомий, він не тямить ваги політичної боротьби, і може так статись, що він сам, своїми руками, не тямлячи, що робити, замкне двері своєї тюрми» [9].

Однією з провідних ідеї, яку всіляко намагались цілеспрямовано пропагувати українські діячі, була ідея політичної автономії України. Статті, написані в живому публіцистичному, белетристичному стилі, здобули підтримку і авторитет серед широких верств населення України. Типовим прикладом є стаття Г. Коваленка, в якій автор переконливо доводить переваги автономії: «Немає другого способу, як тільки дати кожному народові і кожній країні самостійність у своїх місцевих ділах. Така самостійність зветься автономією. А як усім народам буде вільно і добре можна жити і розвиватися, тоді вони будуть щирими синами і оборонцями імперії» [10]. Подібною є стаття М. Порша «Про національну неволю та про те, як з неї визволитися», в якій автор вбачав вирішення національного питання тоді, « «коли кожен народ в державі матиме право видавати закони в справах свого краю, коли він матиме право порядкувати всім тим, що торкається тільки його потреб, його нужд, його життя, словом коли кожен народ в державі матиме автономію, тоді національна неволя, впаде сама собою» [11]. Автономія України обґрунтовується не тільки з національно-культурних та політичних міркувань, а й з економічних. Д. Донцов у статті «Під важкою рукою» обґрунтовував домагання автономії на економічних засадах. Щоб вивести Україну з загибелі автор вказує на єдиний порятунок, « «треба, щоб хазяїном на Україні був сам український народ, який сам правитиме собою» [12]. Уваги заслуговує й стаття

Н. Григор'єва «Марксізм і націоналізм», надрукована в газеті «Вісті». Автор піддає критиці вчення К. Маркса, яке «виключає всякі національні завдання». На перший план виходить не боротьба та ворожі відносини одних націй з іншими, а право кожної нації вільно розвиватись на своєму історико-етнографічному ґрунті. Автор бачить шлях вирішення проблеми: «треба бажати справжньої автономії, такої політично-юридичної форми, краєвого життя, яка б мало залежала б від державної нації, і в рамках якої справді вільно та нормально розвивалися б усі сторони життя» [13].

Національне відродження та українське питання знайшли своє висвітлення у статтях відомих українських діячів Б. Грінченка [14], М. Грушевського [15], Д. Донцова [16], Д. Дорошенка [17], Г. Коваленка [18], С. Петлюри [19; 20] та інших [21]. У цілому аналіз публіцистичних статей переконує в тому, що у 1905-1907 рр. ідея автономії України займала центральне місце в українській пресі. Однак з кінця 1907-1909 рр. (тобто з наступом відвертої реакції) публіцистичних статей, спрямованих на пропаганду автономії, значно поменшало. На сторінках періодичних видань почала домінувати думка про «національно-культурну» автономію.

До другої групи відносяться розвідки, присвячені безпосередньо зародженню та діяльності українських політичних партій в Російській імперії на початку ХХ ст., а також аналізу їхніх програмних вимог. Спробу розгляду партійної історії початку ХХ ст. здійснив Ф. Матушевський [22]. Описуючи сучасне йому політичне життя, діяч згадував про партійні з'їзди УСДРП, УДРП, УНП, ставлення політичних сил до діяльності парламентських фракцій у Державних Думах, розробку і вдосконалення партійних програм [3,137]. Більшість публіцистичних статей цієї групи носять інформативно-описовий характер, дослідники в певній мірі роблять необ'єктивні, тенденційні висновки. Утім, у деяких з цих праць робиться переконлива спроба неупереджено викласти і проаналізувати події. Так, І. Стешенко дав узагальнюючу картину розвитку українського руху та його історії. Автор подав змістовну характеристику всіх українських партій, вперше здійснив класифікацію, поділивши політичні партії на три основні напрямки: радикально-демократичний, марксистський та націоналістичний [23]. У публіцистичних статтях також зустрічаємо спроби проаналізувати програми українських партій. Висвітленню програмних положень УДРП, УСДРП, УНП присвячені статті Г. Коваленка [18], Б. Грінченка [14]. Подібними за змістом є статті М. Лозинського [24], С. Петлюри [19].

Не оминули дослідники і питання в яких суспільно-політичних умовах функціонують українські політичні партії та організації. Про важкі часи українських партій під час столипінської реакції писав С. Петлюра. Дослідник справедливо зазначив, що основною перешкодою на шляху діяльності українських політичних партій є політика царського уряду, яка не дає можливості реалізувати національним політичним організаціям свої завдання. Саме тому вплив українських партій на українське населення у 1907-1909 рр. майже не зріс, а навіть зменшився. З поміж усіх українських партій С. Петлюра виділив УСДРП як найбільш активну, організовану, впливову [25].

У пресі з'явилися статті, присвячені діяльності окремих партій. В більшості випадків авторами праць є самі члени українських політичних партій. Найбільшої уваги сучасниками було приділено діяльності РУП-УСДРП. Перші публікації, що висвітлюють становлення і розвиток соціал-демократичного руху в Україні, з'являються уже на початку XX ст. Більшість з цих праць не містять глибокого аналізу подій і носять пропагандистський характер. Перші серйозні спроби неупереджено проаналізувати зародження та діяльність українських соціал-демократів, зокрема РУП і УСДРП, знаходимо у статтях українських діячів А. Жука [26], Д. Дорошенка [27], М. Лозинського [28], С. Петлюри [25] та ін. [29]

Одним із центральних питань, навколо якого точилися дискусії в пресі, було питання можливого об'єднання УСДРП з РСДРП. Нерідко самі партійні діячі на шпальтах періодичних видань відстоювали свої погляди. Показовою є стаття С. Петлюри, в якій він вказував, що УСДРП об'єднається з РСДРП за умови визнання постулату автономії України, організаційної самостійності української партії та її представництва у спільному всеросійському центральному комітеті. Однак для РСДРП ці вимоги неприйнятні, оскільки вони вбачають у цьому деструктивні елементи, що можуть ослабити партію, вплинути на світогляд членів партії, «прищепивши їм певні елементи буржуазності та націоналізму» [25,23]. На думку Д. Дорошенка перехід РУП-УСДРП до ідеології марксизму є цілком закономірним, на відміну від інших сучасників він доводив, що українська соціал-демократія прагне до об'єднання з російською [27].

Праці з історії українських ліберально-демократичних партій, що з'явилися у газетно-журнальній публіцистиці в основному носять фрагментарний, дещо суб'єктивістський характер відносно своїх опонентів і своєї партії. Насамперед, слід відмітити статті Б. Грінченка [14], Д. Дорошенка [17], Ф. Матушевського [22], С. Петлюри [19] та ін. [30] Відзначаючи діяльність партійних діячів УДРП Ф. Матушевський і Д. Дорошенко у своїх публікаціях стверджували, що інтереси народу найбільше відстоює політична платформа саме цієї партії. Тому програмні засади УДРП щодо вирішення «українського питання» лягли в основу програмних вимог Української думської громади у І і ІІ Держаних Думах.

Б. Грінченко [14], Д. Дорошенко [31] та С. Петлюра [25,70] відзначили домінування культурно-просвітницької діяльності партії над політичною, що і призвело, на їхню думку, до політичної смерті УДРП.

У таборі «самостійницьких» українських партій (РУП до 1903 р., УСП, УНП), найповнішим обґрунтуванням своєї ідеології та програмних засад відрізнялася УНП. Лідером і теоретиком УНП, автором майже всіх її видань був М. Міхновський, тому значна частина публіцистичних статей, які пропагували програмні положення партії, підготовлена саме ним [32]. Зокрема в статті «Націоналізм і космополітизм» М. Міхновський аргументовано підводить читача до думки, що тільки національне самовизначення може забезпечити вільне повноцінне життя українському народу [33].

Переважна більшість опонентів УНП негативно оцінювала теоретичні орієнтири і практичну діяльність партії. В українській пресі було надруковано декілька статей, які аналізували прийняту програму й сутність УНП. Так, М. Гехтер зазначав «НУП ніякої еволюції не зазнала, бо в партійній програмі, вказаній в початку 1906 р. домагання самостійності України стоїть по-старому. Нарешті, з'їзд НУП, що відбувся весною цього року… категорично висловися за це домагання» [34]. С. Петлюра в своєму огляді «З українського життя» в журналі «Україна» писав: «Вже від початку свого заснування УНП виявила себе в своїх програмових партійних виданнях, як націоналістична з усіма негативними шовіністичними рисами націоналістичної обмеженості і вузькості». Тому С. Петлюра застерігав українську громадськість від шкідливого впливу УНП, вбачаючи в їхніх діях «національну хворобливість» [35,54,56]. До подібних висновків щодо УНП дійшов також І. Стешенко [23]. Інші дослідники М. Лозинський [36] та Ф. Матушевський [22] дали короткий огляд діяльності УНП, охарактеризували основні її програмні положення і зробили висновки, що програма УНП може бути підтримана українством, однак воно для цього поки що не готове.

У роки першої російської революції 1905-1907 рр. посилилась політизація українського національного руху в Російській імперії, яка тісно пов'язана з утворенням та діяльністю українських політичних партій. Вихід українських партій на парламентський рівень став помітним успіхом у справі обстоювання національних прав. Про посилення національно-визвольного руху в Україні свідчила діяльність Української думської громади в І і ІІ Державних Думах, яка об'єднувала відповідно 45 і 47 депутатів-українців. Її політичною платформою були вимоги про надання Україні автономії, запровадження української мови в школах, а також в судах та місцевій адміністрації. Однак у виборах до І Державної думи з усіх українських партій взяла участь тільки УДРП, а у виборах до ІІ Державної думи участь взяли УДРП і УСДРП. Характерним для українських партій було використання виборчої компанії для пропаганди своїх програмних засад. Українське питання розглядалось і в ІІІ Державній Думі. Так, у 1908 р. на її розгляд було винесено проект закону про навчання українською мовою і т.д. У 1914 р. депутати IV Державної Думи П. Мілюков, О. Керенський, Г. Петровський та інші порушили питання про свободу національного розвитку та автономію України. Виборам до Державних дум українські партії надавали вагоме значення і покладали великі надії. Головний ідеолог УНП М. Міхновський писав « «для українців Дума се двері, прочинені на ясний широкий світ. Се буде перший раз коли представники українського народу можуть стати поруч і нарівні з представниками росіян і інших народів. Ще учора вони гукали, українського народу нема, а ось-ось завтра мусять зважати на сей народ. Ся зміна може статися тільки в Думі» [32].

Всі ці процеси, особливо виборчі компанії та діяльність українських депутатів у Державних Думах знайшли відображення у публіцистичних статтях Д. Донцова [37], Ф. Матушевського [38], М. Порша [39], С. Петлюри [40] та інших. Показовою є стаття Д. Дорошенка «Україна у 1906 році», що носить не тільки описово-інформативний характер. З певних аспектів політичного життя автор поділився своїми враженнями, вдало передав настрої та атмосферу тієї епохи. Так, дослідник відзначив, що заснування українського парламентського клубу «зробило глибоке враження» в усіх колах свідомого українства та «збудило надії українського громадянства, що буде порушено, а по змозі й розв'язано питання національного життя України.» [17]. Автор слушно зазначив, що українська думська громада не виправдала всіх покладених на неї сподівань, однак для популяризації української ідеї це мало величезне значення. Основними причинами невдалої діяльності українського парламентського клубу Д. Дорошенко назвав різношерстий склад, малочисельність інтелігенції, відсутність чіткої програми. Інший український партійний діяч М. Порш покладав великі сподівання на діяльність українських політичних діячів у Державній Думі й вбачав вирішення «українського питання» комплексно з розв'язанням інших проблем реформування народної освіти, економіки, адміністративної системи та ін. [39]

Спільною рисою для третьої групи публіцистичної літератури було ознайомлення і пропагування програмних засад українських політичних партій під час виборчої компанії, сподівання авторів на позитивне вирішення українського питання в Державних думах, підтримка своїх депутатів, розчарування від розпуску представницького органу [3,140].

Таким чином, проаналізувавши дореволюційну публіцистичну літературу із зазначеної проблематики, можна зробити наступні висновки. Революційні події в Російській імперії 1905-1907 рр. створили більш сприятливі, порівняно з попереднім часом, умови для заснування українських періодичних видань. Під час короткого демократичного періоду між оприлюдненням маніфесту 17 жовтня 1905 р. та розгоном II Думи у червні 1907 р., царський уряд змушений був лавірувати та піти на деякі поступки, зокрема, надавалися політичні свободи, свобода слова і т.д. Саме у 1906-1907 рр. спостерігається поява великої кількості статей, присвячених питанням зародження, еволюції українських політичних партій та аналізу їхніх програмних положень. У період столипінської реакції кількість українських періодичних видань значно зменшилась, а статті, присвячені зазначеній проблемі, були майже відсутні. З початком Першої світової війни, автори статей в основному почали акцентували свою увагу на розгляді інших питань, що стосувалися участі у війні українців, визначення місця України у планах воюючих сторін, ставлення різних партійно-політичних структур до війни та ін.

Характерною особливістю для досліджуваної літератури є їхній мемуарно-публіцистичний характер. Недоліками публіцистичних творів залишаються суб'єктивізм, категоричність, полемічна загостреність оцінок політичних подій, явищ, процесів тогочасної дійсності. У цілому публіцистична література допомагає відчути характер епохи, відкриває для дослідників нові аспекти піднятих проблем, хоча і вимагає критичного ставлення до себе. У публіцистичних статтях також міститься важливий фактичний матеріал про утворення й організаційне становлення українських політичних партій початку XX ст. Крім того, характерною рисою дореволюційної публіцистичної літератури є те, що авторами статей, які торкалися цієї тематики, здебільшого були не професійними істориками, а політичними діячами, членами тієї чи іншої партії. Не зважаючи на фрагментарний, дещо заідеологізований і полемічний характер, дореволюційна публіцистика дає змогу зрозуміти основні напрями діяльності українських політичних партій в Російській імперії на початку ХХ ст. В певній мірі публіцистична література створила підґрунтя для досліджень з історії українських партій та організацій початку ХХ ст. на наступних етапах розвитку історіографії.

український публіцистичний політичний твір

Размещено на Allbest.ru