Размещено на http://www.allbest.ru/

Терор проти технічної інтелігенції Південної України (1930 р.)

Крайнік Р.М.

Аналізуючи документальну базу політичних репресій 1930-го року, очевидно, що каральні органи, в цей час збільшили ціленаправлену "класову боротьбу" з тими, хто причетний до "старого" режиму. Відповідно, спецслужби чітко окреслили широкий контингент осіб, які постійно перебували під "всевидючим оком" - технічну інтелігенцію.

Основною метою дослідження є висвітлення цілеспрямованої політики жорстоких репресій радянського керівництва проти висококваліфікованих спеціалістів промисловості в 1930 р.

Серед наукових досліджень репресій проти інтелігенції слід відзначити праці Г. Касьянова, в яких історик одним з перших обґрунтував основні напрямки терору проти технічної інтелігенції [1-2].

У контексті дослідження терору, заслуговують на увагу ґрунтовні праці відомих дослідників репресій М. Шитюка, В Нікольського, де авторами зосереджувалася увага на безчинствах сталінізму щодо технічної інтелігенції [3-4].

В кінці 20-х років, розпочався справжній "кривавий похід" влади проти "старих" спеців, а репресії, щодо них, стають масовими. Причиною патологічної ненависті є те, що в уяві керівництва держави, "старі" спеціалісти вважалися носіями інакодумства та носили ярмо потенційних зрадників.

Для повної дискримінації, інтелігенція різними способами ставилася владними структурами на противагу робітникам, в зв'язку з чим, у трудових колективах штучно нагніталася атмосфера ненависті, панували настрої недовіри, що, додавало негативу в роботі промисловості. Необхідно зазначити, для державного апарату, спеціалісти старої школи, в цей час вже не були потрібними, так, як виконали завдання відбудови держави. Натомість, на початку 30-х років, на передній план виходить інша категорія - "нові" спеціалісти, які вважалися повністю відданими комуністичним ідеям та партії.

сталінізм терор технічна інтелігенція

Відповідно, біля керма підприємств, все частіше, опинялися некомпетентні люди, які здебільшого зривали плани індустріального розвитку держави.

Прикладом приниження висококваліфікованих працівників, стала масова кампанія, так званого "оробочення", яка широко розгорнуласяна початку 1930 р. Сталінське керівництво, в такий спосіб, прагнуло довести громадськості, що незабаром, на всіх підприємствах, керівниками стануть виключно "вихідці з народу", а не "колишні люди", які працюють та "капостять" в індустрії.

У зв'язку з цим, ВУЦВК УСРР навіть розпочав активне висунення на керівні посади в промисловості й залізничному транспорті робітників та робітниць. Лише українські залізниці, повинні працевлаштувати, приблизно по 100 "висуванців" кожна [5, арк.50].

Незважаючи на безпрецедентні кроки влади, намічені заходи здебільшого не виконувалися, в силу недосвідченості, або некомпетентності самих "вихідців з народу". Очевидним є те, що керівництво держави, прагнуло швидко усунути "стару" інтелігенцію від управління промисловістю та транспортом.

Далеко не останнє місце в державній політиці дискримінації висококваліфікованих спеціалістів, займало списування численних виробничих прорахунків, на буцімто непрофесійну діяльність керівництва підприємств, яке здебільшого представляло "колишніх" спеців.

Виходячи з цього, каральні органи, з неабияким завзяттям, розвінчували одне за одним контрреволюційні угрупування, закидаючи їм численні звинувачення у всіляких негараздах.

На самому початку 1930 р., страшне колесо більшовицького терору "підім'яло та розчавило" провідних спеціалістів заводу імені "Ілліча".

В доповідній записці про шкідництво, на металургійному підприємстві Маріуполя, слідчими повідомлялося: низка керівників заарештована за шкідництво на заводі. Так, головний інженер з раціоналізації Черноусов, головний механік Шуляковський, комерційний директор Саломе та інші спеціалісти займалися антирадянською діяльністю, а саме: мали злочинне відношення до виробництва, яке, зазначимо, неправдиво доводилося слідчими, консервували цінне устаткування, що знижувало виробничі показники, однак, було виключно виробничою необхідністю. Також, слідством бездоказово стверджувалося, що керував контрреволюціонерами та був головним "режисером" шкідництва, на заводі, безпосередньо директор - Гугель. Робітники, під тиском слідчих, примушувалися відкрито вказувати на нього, як головного контрреволюціонера підприємства. Розслідуючи справу, слідчі зважали виключно на "потрібні" свідчення та зовсім не звертали уваги на об'єктивні факти непричетності керівників заводу до шкідництва, якого взагалі не існувало на підприємстві [6, арк.55].

Також, слідчі бездоказово стверджували: в апараті заводу, із 429 чоловік службовців - 123 є колишніми білогвардійськими офіцерами, жандармами, попами, куркулями, а хімічні лабораторії підприємства знаходяться виключно в руках антирадянських елементів, на чолі з колишнім головним інженером із раціоналізації підприємства Черноусовим. Також, під час допитів, слідчі змушували працівників свідчити: нібито на протязі 1929 - 1930 рр. вони ставили питання перед керівництвом, про негайне "викриття" контрреволюціонерів, через велике засмічення заводу шкідниками, однак директор відкрито протидіяв даним ініціативам. Акцентувалася увага й на тому, що на постанову колективу про зняття, начебто білогвардійця Ростенко з роботи, Гугель відповів листом із захистом його, як цінного та перевіреного спеціаліста [6, арк.56].

Зі справи можна довідатись, слідство закидало інженеру Гугелю й доведення законсервованого заводу "Б" (колишній "Провіданс") до повної розрухи, так, як разом із технічним директором підприємства Сочинським, вони по-шкідницькому перешкоджали започаткуванню реконструкції підприємства.

Доповнюючи страшну картину терору, слідчі стверджували: Гугель повністю ігнорував сигнали катастрофічного стану заводу, що призвело до його повної зупинки [6, арк.59].

Не остання роль, у розгортанні терору на підприємстві відводилася робкору Кащєєву, який писав у "Рабочую газету" і "Правду", що протягом 1929 - 1930 рр., на підприємстві існували й активно діяли шкідники, зокрема в трубному цеху, де внаслідок диверсії, стався масовий випуск бракованих труб, однак, тоді на його матеріали не звернули уваги, що стало незаперечним доказом прихильності керівництва заводу до шкідників [6, арк.61].

Таким чином, репресивні органи, не провівши належної слідчої експертизи та грубо сфальсифікувавши справу, постановили: з безпосередньої вини директора Маріупольського заводу імені "Ілліча" й водночас затятого контрреволюціонера - Гугеля, допускалися численні аварії на підприємстві. При цьому, парове господарство, залізниці, водогони повністю зруйновані шкідниками, що зірвало строки виконання промислових програм перед державою, а відтак, тяжкий антирадянський злочин [6, арк.59].

Враховуючи тогочасну атмосферу масових репресій, дуже важко повірити в контрреволюційне свавілля керівництва величезного підприємства. Очевидно, що каральні органи, шляхом бездоказового "викриття" численних міфічних шкідників, вели цілеспрямовану боротьбу саме проти технічної інтелігенції, для її повного знищення.

В цьому ж році, "компетентними" органами, вигадане чергове велике контрреволюційне угрупування - "Український хімічний центр". За версією слідства, організація безпосередньо пов'язувалися з іншим шкідницьким угрупуванням - "Українським Інженерним Центром". Слідчі доводили: під контролем "Українського хімічного центру" знаходилася вся антирадянська агітація та шкідницька діяльність на підприємствах хімічної промисловості УСРР [7,76].

Про завзяту боротьбу з політично неблагонадійними елементами на підприємствах суднобудування, свідчать доповідні записки ДПУ УРСР, про випадки шкідництва на Миколаївському заводі імені "А. Марті", за 1930 р. В них зазначалися факти систематичних зривів строків виготовлення та ремонту суден, що змушувало "компетентні" органи підозрювати існування організованого шкідництва на підприємстві й починати "діяти" [8, арк.18].

Активні "пошуки" ворогів народу відразу ж приносили результати. Так, буцімто велику засміченість класово-чужими елементами підприємств кораблебудування, слідчі пояснювали існуванням та активною діяльністю трьох великих контрреволюційних груп на заводі імені "А. Марті", які активно розросталися, шляхом залучення до них нових членів. На думку слідчих, однією з організацій керував технічний директор заводу - К.І. Цереквицький. На чолі другої групи, головний корабельний інженер - Л.І. Орлов, а третьою керували працівники О.Й. Фірсов та О.С. Купріянов [8, арк.18].

Звинувачувалися в шпигунстві й інші представники "старої" технічної інтелігенції: С.В. Кефеллі, В.Е. Клодт, П.В. Лясковський, Г.С. Блехман, А.Н. Прохоров, К.Г. Тіль та інші працівники [8, арк. 19].

ДПУ УРСР вважало, що інженер Л.І. Орлов виконував злочинні вказівки К.Г. Тіля, який, в той час, керував суднобудуванням Правління ЮМТА. Інженер Тіль, безпосередньо пов'язаний з німецькими представництвами: посольством у Москві та консульством в Харкові. За співпрацю з іноземцями, отримував солідну грошову допомогу. Однак, слід зазначити, його антизаконні зв'язки з німецькою стороною жодним чином не доводилися, а ґрунтувалися виключно на здогадках слідчих, основним аргументом яких стало німецьке походження спеціаліста. Відповідно, каральні органи влаштували К.Г. Тілю, у середині 20-х рр. переслідування і побоюючись жорстокої розправи, змушений прийняти німецьке підданство та переїхати до Німеччини [8, арк.24].

Після численних допитів у катівнях ДПУ, Цереквицького примусили стверджувати, що група Л.І. Орлова характеризувалася активним шкідництвом, через руйнування підприємства, а в свою чергу, Цереквицький застосовував лише пасивну тактику шкідництва - гальмування розвитку підприємства [8, арк.25].

Розслідуючи справу, правоохоронці лише гіпотетично доводили факти свідомого руйнування підприємства "Темвод" шкідниками. Так, як, перевезення верстатів із заводу, на інші підприємства міста, погоджувалося з партійними органами й, в жодному разі, не є логічним доказом шкідництва. Однак, на думку каральних органів, виключно внаслідок цих "антинародних" заходів, ще у жовтні 1924 р. підприємство припинило існування [8, арк.26].

Страшне звинувачення у знищенні ще одного суднобудівного заводу Миколаєва - "Румсуд", висувалося інженеру Блехману. За версією слідства, з 1924 р. спеціаліст постійно вів цілеспрямовану антирадянську діяльність, з метою повного руйнування підприємства. Незважаючи на те, що не доводилися факти шкідництва, слідчі винесли вердикт - "Румсуд" зруйнований виключно з вини Блехмана [8, арк.27].

Незважаючи на те, що звинувачення в його адресу виглядають абсурдними й абсолютно несправедливими, інженера репресували.

В даній справі, жодного об'єктивного факту причетності спеціалістів до шкідництва, правоохоронцями не доведено, що є незаперечним доказом планомірних кривавих репресій проти технічної інтелігенції.

Таким чином, за звинуваченнями в контрреволюційній діяльності, значна частина технічної інтелігенції Миколаєва репресована. Відповідно, влітку 1930 р., Комісією ОДПУ СРСР, засуджені за активну контрреволюційну діяльність до розстрілу та тюремного ув'язнення десять працівників суднобудівного заводу імені "А. Марті". Зокрема, до смертної кари засудили головного інженера заводу - О.К. Зворикіна та висококваліфікованих спеціалістів: О.М. Прохорова, Л.П. Орлова. До десяти років позбавлення волі засуджено технічного директора К.І. Цереквицького, головного інженера-механіка С.Б. Кефелі, начальника механічних цехів А.Е. Клодта, керівника сталеливарних цехів П.В. Лясковського, начальника відділу Московської контори "ЮМП" - Г.С. Блехмана. До п'яти років позбавлення волі засудили О.Й. Фірсова - головного інженера дизелебудування та О.С. Купріянова - заступника головного інженера з дизелебудування заводу імені "А. Марті". Однак, через десять днів "найвища міра соціального захисту" О.К. Зворикіну й Л.П. Орлову замінена на десять років заслання, а О.С. Купріянова звільнено від покарання у зв'язку з переходом до 8 відділення ЕКО ОДПУ [9,177-178].

У листопаді 1930 р., правоохоронні органи "викрили" великий контрреволюційний осередок, який нібито керував шкідницькими організаціями в усіх галузях промисловості УСРР - "Український Інженерний Центр". У ході слідства, заявлялося: угрупування є представництвом "Промпартії" на Україні. За версією ДПУ, організація почала формуватися з 1928 р., на основі Всеукраїнської Асоціації інженерів, Держплану УСРР, Харківського технологічного бюро ВРНГ УСРР, які повністю контролювалися антирадянською опозицією. Основним завданням "Українського Інженерного Центру", стало нібито об'єднання всього контрреволюційного руху та координація його діяльності для повалення комуністичної влади в СРСР [7,74].

Дана гучна політична справа розглядалася у позасудовому порядку - трійкою при Колегії ДПУ УСРР. Каральні органи вперто, але бездоказово намагались доводити, що "Український Інженерний Центр" фінансувався Московською "Промпартією" на чолі з Разіним. За легендою, навіть існувала розгалужена по всій Україні мережа контрреволюційних елементів, які тісно "співпрацювали" з цим антирадянським осередком [7,75].

Вже, 23 березня 1931 р. трійка винесла вирок активним учасникам "Українського інженерного центру": Г.Ф. Буракова, Г.Т. Виноградова, Б.П. Георгієвського, М.М. Іваницького, В.О. Капеллера, Є.Г. Крушеля, С.М. Семихатова, Б.Е. Стюнкеля, В.Т. Цвєткова, С.М. Целебєєва - засудити до найвищої міри покарання із заміною ув'язнення у концтаборах на десять років; В.В. Чуніхіна - розстріляти (відмітки про виконання вироку у справі немає). Інші підсудні, отримали різні терміни ув'язнення у таборах від трьох до п'яти років позбавлення волі [10,152].

За даними ДПУ, в справі "Українського Інженерного Центру" та інших українських філій "Промпартії", у різних місцях, заарештовано сімсот п'ятдесят осіб, але фактично, репресовано набагато більше "старих" спеців [10,145].

Справа над "Українським Інженерним Центром" - філією "Пром - партії" в Україні, була нічим іншим, як кривавим продовженням гучних показових судилищ над "старою" інтелігенцією, з метою її повного знищення.

Слід зазначити, політичний процес не став виключенням, й тому, суд першочергово зважав на показання свідків, які далеко не об'єктивні. Також, слідчими особливо бралися до уваги наклепи, широко застосовувалася практика "щиросердних" зізнань, із застосуванням мір фізичного впливу на підозрюваних та, як не парадоксально, покарань не за злочин, а за визнання намірів його скоїти. Фактично, судили за наміри!

Доцільно зауважити, кримінальні справи тільки декого із засуджених переглядалися у роки десталінізації, для пом'якшення судового вироку. При цьому, переважна більшість людей, які потрапили в жорна репресій і були ні в чому не винними людьми, продовжували ще тривалий час залишатися в місцях позбавлення волі.

Підсумовуючи висвітлення масових політичних репресій, які здійснювалися радянською тоталітарною державою проти технічної інтелігенції Південного регіону України в 1930 р., слід особливо звернути увагу на те, що шляхом залякувань висококваліфікованих працівників, керівництво держави обмежувало їх незалежність й відповідно, намагалося таким чином здобувати їх покірність, що давало можливість владі безперешкодно втілювати недолугі плани індустріального розвитку СРСР.

Отже, репресії проти "старих спеців" мали на меті повністю знищити дану категорію працівників для більш безпечного подальшого функціонування радянської влади.

Джерела та література

1. Касьянов Г. "Шахтинська справа" / Г. Касьянов // Під прапором ленінізму. - 1989. - № 22. - С.55-61.

2. Касьянов Г. Українська інтелігенція 1920-х - 30-х р.: соціальний портрет та історична доля / Г. Касьянов. - К.: Глобус, 1992. - 176 с.

3. ШитюкМ. Масові репресії проти населення Півдня України в 20-ті - 50-ті роки ХХ століття / Микола Шитюк. - К.: Тетра, 2000. - 532 с.

4. Нікольський В. Репресивна діяльність органів державної безпеки СРСР в Україні (кінець 1920-х - 1950-ті рр.). Історико-статистичне дослідження: Монографія / Володимир Нікольський. - Донецьк: ДонДУ, 2003. - 624 с.

5. Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі - ЦДАГО України). - Ф.1. - Оп. 20. - Спр.3328.

6. Там само. - Ф.1. - Оп. 20. - Спр.4159.

7. Нікольський В. Репресивна діяльність органів державної безпеки СРСР в Україні (кінець 1920-х - 1950-ті рр.). Історико-статистичне дослідження: Монографія / Володимир Нікольський. - Донецьк: ДонДУ, 2003. - 624 с.

8. ЦдАгО України. - Ф.1. - Оп. 20. - Спр.3186.

9. ШитюкМ. Масові репресії проти населення Півдня України в 20-ті - 50-ті роки ХХ століття / Микола Шитюк. - К.: Тетра, 2000. - 532 с.

10. Гнітько С. "Український інженерний центр" - філіал "Промпартії" в Україні (1930 - 1931 рр.) / С. Гнітько // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. - 1999. - № 1/2. - С.142-155.

Размещено на Allbest.ru