Польська історіографія селянського повстання другої половини XVIII ст. в оцінці Г.Ю. Храбана

Размещено на http://www.allbest.ru/

Польська історіографія селянського повстання другої половини XVIII ст. в оцінці Г.Ю. Храбана

Викликаний відзначенням 240-річчя трагічних подій другої половини ХУІІІ ст., інтерес польської і української історичної науки і суспільства до проблеми українсько-польського протистояння в роки гайдамаччини та Коліївщини постійно зростає. Поряд із необхідністю вивчення цього складного епізоду з минулого двох народів актуальною постає потреба проаналізувати доробок польської історичної науки в цій галузі. Адже широко пропаговані польською стороною тези про винищення поляків на Уманщині майже у кожного викликають ряд запитань. Зокрема про те, наскільки думка наших західних сусідів є слушною і науково обґрунтованою?

Відповідь на це запитання, безперечно, вимагає комплексного аналізу історіографічних фактів і джерел, простеження основних етапів розвитку польської науки, виявлення провідних тенденцій і напрямів дослідження українсько-польського конфлікту.

Вагомий внесок у розв'язання цих проблем зробив український історик Г.Ю. Храбан [5,5-18]. Досліджуючи тему селянської війни 1768-1769 років на Правобережній Україні, а саме так інтерпретував цю подію дослідник, він ставив за мету «зняти з повстання криваве покривало, яким воно безпідставно вкрите» [1, арк. 9].

Сталося так, що уже з кінця ХУІІІ ст. історія цього руху висвітлювалася, в основному, польською шляхтою та католицьким духовенством. Їх мемуари переповнені здебільшого вигадками та нісенітницями, які потім лягли в основу історичних нарисів та художніх творів. Тогочасна польська історіографія трактувала Коліївщину переважно як звичайнісінький розбій, породжений «дикістю» та «ледарством» українських селян, котрі віддавали перевагу бунтам перед мирною хліборобською працею. До таких історичних джерел Г.Ю. Храбан відносив і спогади П. Младановича, сина уманського губернатора, який перебував у місті Умані під час його захоплення повстанцями. Написані ним спогади видано під назвою «Уманська різанина чи історія повстання, піднятого Залізняком і Гонтою, написана ретельно, правдиво і докладно наочним свідком цього жахливого повстання». Вивчаючи історіографію повстання, Г.Ю. Храбан відзначив, що мемуари П. Младановича дослідники використовували часто. При цьому Г.Ю. Храбан задався питанням про наукову цінність написаного П. Младановичем. На його думку, мемуари Павла Младановича не заслуговують схвальної оцінки. Вони майже нічого не дають для дослідника. Історик встановив, що на час повстання П. Младановичу було 10 років. Звідси випливає, що мемуари сина уманського губернатора значною мірою не розповідь очевидця, а переказ почутого хтозна від кого і коли. Докладний аналіз спогадів дозволяє Григорію Юхимовичу припускати, що значною мірою вони являють собою не опис подій, побачених автором-очевидцем, а запис поширених свого часу серед польської шляхти сумнівних відомостей про Уманщину і чуток, у яких перекручувалися події повстання. Майже все написане П. Младановичем як очевидцем є вигадкою.

Щоб довести неправомірність написаного П. Младановичем, Г.Ю. Храбан займався вивчення численних публікацій документів, офіційного і приватного листування, а також неопублікованих джерел, що дало змогу досліднику зробити глибокий аналіз мемуарної спадщини та встановити, що з неї можна використати і від чого треба очистити все, що досі було написано про повстання 1768 року [6,134-146].

Польський історики ХІХ ст. заперечували існування будь-яких політичних чи національно-релігійних ідей у керівництва повстання, для якого, начебто, визначальними були «дикі прояви козацького свавільства» та «темного релігійного фанатизму».

Поширенню вигадок про «різню-коліївщину», яку нібито вчинили українські селяни, сприяв вихід друком у 1807 році «Історії Польщі» Клода Рюрьєра, який у 1768 році був співробітником французького посольства у Петербурзі. Твір було видано за вказівки Наполеона І. Вигадки, які, на думку Г.Ю. Храбана, переказав Рюрьєр стосовно виникнення Запорозької Січі: козацтво нібито утворилося з «розбійників», які повтікали сюди з усього світу, уникаючи неминучої кари за свої злочини. Що ж до повстання 1768-1769 років, то український історик побачив у автора численні фальсифікації шляхти та конфедератів. Тому Г.Ю. Храбан підкреслює, що через неодноразове перевидання і розповсюдження за межами Франції, «Історія Польщі» стала основним джерелом для спотворення європейськими дослідниками історії повстання [7,10].

Коли і хто вжив вперше назву «Коліївщина» для повстання українського народу проти польського гноблення у 1768 році й чому саме таку назву - невідомо. Г.Ю. Храбан відмовився застосовувати її до повстання 1768-1769 років. Історик вважав це недоцільним, бо термін «Коліївщина» був придуманий не самими повстанцями, а уніатськими ксьондзами. У сприйнятті масового народно-визвольного руху «розбійницької» «різні-коліївщини» відбилися жах і ненависть гнобителів перед спалахом народного гніву, бажання всіляко принизити значення подій 1768-1769 років для подальшого розвитку визвольної боротьби, зганьбити славні імена селянсько-козацьких отаманів. Цьому питанню Григорій Юхимович присвятив статтю «Чи слід користуватися терміном «Коліївщина», надруковану в «Українському історичному журналі». Автор доводить, що «Коліївщина» являє собою термін не тільки не вдалий, але навіть і образливий для пам'яті учасників великого народного повстання. У народі не побутувала ця назва. Під час усіх повстань, як і воєн, не обходилося без жертв, без убитих. Проте жодна селянська війна чи повстання не називаються різнею. Для переможеного народу суть усієї трагедії полягає не в назві. Тому цей термін повинен лишитися тільки історичним фактом [8,154-158].

Посилаючись на матеріали допитів повстанців, Г.Ю. Храбан повністю спростовує вигадки, поширені в польсько-шляхетській історичній та художній літературі, що нібито збунтовані холопи здобули штурмом і зруйнували Черкаський замок. З цього приводу слід відзначити, що за короткий термін - з 26 травня (початок повстання) і до 9 червня (прибуття до Умані) - повстанці пройшли такий довгий шлях, практично не зустрічаючи опору від населення.

Тривалий час дискусійним у літературі було питання про дату взяття повстанцями Умані. У Центральному державному історичному архіві УРСР (Київ) Г.Ю. Храбану вдалося виявити два документи, які до нього ще не були відомі. Один із них - протокол допиту козака уманського полку Стецька Нечипоренка, а другий - протест графа Потоцького проти претензій колишнього полковника уманських козаків Обуха-Вощатинського, що передав командування полком сотникові І. Гонті, а сам утік до Росії. У цих документах зазначено, що 10 (21) червня 1768 року Умань була захоплена повстанцями [1, арк. 2].

Спростовуючи масу домислів, що супроводжують усі польські дослідження історії повстання без виключення, Г.Ю. Храбан не залишив і питання «уманської різні» та нечуваних жертв серед населення. Дані про вбитих коливалися від декількох сотень до кількох сотень тисяч. Щоб поставити останню крапку і покінчити з плутаниною, Григорій Юхимович дослідив масу архівних документів, протоколів допитів учасників повстання, спогадів. У Державному історичному музеї м. Москви Г.Ю. Храбан вивчав, зокрема, зарисовки Умані з текстом до них офіцера Г. Мюнца, який пише про 5 тис. убитих. Хоча дослідник вважає, що точною цю цифру вважати не можна, бо Мюнц хоч і був через 13 років в Умані, але пише з переказів і навіть неправильно вказує роки подій, а саме - 1772 і 1773 років. Протоколи допитів М. Залізняка вказують на кілька сотень загиблих. Приблизно таке число називає і один запорожець, що торгував в Умані і свідчив, повернувшись на Запоріжжя. Не треба випускати з уваги, зазначав дослідник, що Залізняк і Гонта, щоб уберегти від зайвого винищення католиків і євреїв, організували колективне хрещення жінок і дітей. Крім того, багато євреїв і шляхти втекло.

Розкриває Г.Ю. Храбан і таємницю колодязя біля ратуші, до якого нібито вкидали трупи. За різними даними дослідників, глибина його сягала від 30 до 427 метрів. Справа в тому, що Григорій Юхимович у рамках археологічного вивчення краю досліджував провалля, ходи, котловани під будівництво, що знаходилися на території Умані. Досліджував він і котлован біля ратуші, що готувався під будівництво заводу «Мегомметр». Будівельники натрапили на цей колодязь, розчистили його до дна, глибина ями сягала 15 метрів. Далі йшов товстий шар граніту, який за тих технічних умов пробити було неможливо. Ці та інші факти дали нашому досліднику підстави стверджувати, що різанина під стінами Умані - суцільна вигадка [1, арк. 13].

Науковцям Г.Ю. Храбан зауважував, що вони не повинні навмисно применшувати якісь цифри, але ж і не повинні вдаватися до гіперболізації. Світова історія свідчить: кожне без винятку селянське повстання супроводжувалося розправами над поміщиками та їхніми поплічниками. Тож слід розважливо, без зайвих емоцій підходити до цього неприйнятного для сучасної людини історичного факту й не збочувати на його довільну інтерпретацію в тому чи тому випадку [3, арк. 73].

Не обминув увагою український історик і твори польських письменників, доводячи, ними також поширювалися вигадки конфедератів, шляхти, а також власні домисли щодо Коліївщини. Породженням фантазії автора він вважав поему С. Гощинського «Канівський замок» і описані там події здобуття Канева. Саме передмова до «Канівського замку» породила низку вигадок. Гощинським, на думку історика, було сфальсифіковано дату початку повстання. Вигадкою стала і «Золота грамота», яку, нібито, видала Катерина ІІ із закликом до селян вирізати шляхту, ксьондзів та євреїв-корчмарів. Також дослідником спростовується твердження польського автора про те, що перед повстанцями виголошував промову ієромонах. Ніхто не освячував ножів. У документах немає й згадки, що ножі та дерев'яні кілки були озброєнням повстанців. Усе це - вигадки шляхетської історіографії. Автор відкидає як вигадку й існування так званої «Золотої грамоти», в якій нібито до повстання закликала цариця Катерина ІІ як «захисниця» православного люду. Повстанське керівництво, зі своїм наївним світоглядом і недосвідченістю в дипломатії, безумовно розраховувало, що переможців не судять, а українські землі позбудуться навіки шляхти та орендарів. І той «указ», на який посилався Максим Залізняк, не існував на папері, а лише в ідеї. До сьогодні жодного примірника не знайдено, бо ніхто не писав тієї «Золотої грамоти». Ця помилка часто повторюється в історіографії [3, арк. 157].

Безсумнівній критиці піддав Г.Ю. Храбан і повість «Коліївщина і степ» М. Грабовського, документально довівши, що факти, наведені у творі, нічого спільного не мають із дійсністю [7,10].

Подіям 1768 року присвятив свій двотомний роман «Вернигора» М. Чайковський, виданий польською мовою в Парижі 1838 року. І Т. Шевченко, і дослідник І. Шпитковський, якому, за твердженням Григорія Юхимовича, ми повинні завдячувати за його плідну роботу в розробці низки питань з історії повстання, повірили у велику ерудицію М. Чайковського з історії Польщі, Запорожжя, знання багатьох документів, свідчень очевидців. У «Вернигорі» король Станіслав Август і реґіментар Ксаверій Браницький зображені як шпигуни Росії. Витвором буйної фантазії М. Чайковського називав Г. Храбан геть усі історичні факти, що наводить автор їх у «Вернигорі»: заперечує перебування Браницького в Білій Церкві у 1768 році, який нібито очолював королівські війська проти Барських конфедератів і там намовив Швачку організуватирізню шляхти. Відкидає Г.Ю. Храбан і факт Губницької битви (за Г. Храбаном, біля сучасного Гайсина на Вінниччині), під час якої нібито загинув М. Залізняк. Посилаючись на архівні матеріали, на спогади П. Младановича та В. Кребс, історик стверджує, що повстанці в Умані стояли понад два тижні, а не один день, як пише М. Чайковський. Не знає історія 1768 року ніякої Губницької битви і не там загинув М. Залізняк.

Початок повстання М. Чайковський відніс на 1 серпня (ст. ст.); Бар російські війська взяли 9 червня (ст. ст.). Дослідник задався питанням: як же Губницька битва і смерть М. Залізняка могли статися майже за два місяці до розпочатого Залізняком повстання? [4, арк. 12-13].

Відкинув Г. Храбан і твердження М. Чайковського про те, що М. Залізняк, послухавши віщуна Вернигору, який обдурив ватажка, навіть не побував у Корсуні, а попрямував на Смілу. Посилаючись на «Коденську книгу судових справ», видану в 1931 році, дослідник зазначав, що насправді населення зустрічало Залізняка на околицях Корсуня з хлібом-сіллю. Чайковський започаткував вигадку про вбивство Іваном Гонтою двох своїх синів. Як і вигадкою є те, що повстанці, очолені Залізняком і Гонтою, після «зруйнування Умані» одразу ж залишили місто [7,10]. Відкинувши ще ряд неправдивих фактів, висвітлених автором у «Вернигорі», Храбан писав, що вся ця повість з початку і до кінця суцільна вигадка разом з усіма «автентичними державними» документами і «свідченнями» очевидців [4, арк. 15].

Повертаючись до поеми Т. Шевченка «Гайдамаки», історик вказував, що слідом за М. Чайковським початок шляху повстанців автор відносить до Чигирина, а не до Мотронинського монастиря, як це було насправді. «Навіть сам Шевченко, - пише Г. Храбан, - коли прочитав «Историю Малороссии» М. Маркевича, що вийшла у 1842 році і, побувавши в 1845 році в рідних місцях, в написаному тоді ж «Холодному Яру» сказав, що біля «…монастиря Мотронинського… в яру колись гайдамаки табором стояли». Тому, коментуючи твердження, дані В.А. Голобуцьким у роботі «Максим Железняк», виданій у Москві у 1960 році, та «Історію Української РСР», видану в 1967 році, Г. Храбан указує, що чиїмось недоглядом можна пояснити те, що й досі на картах маршрут Залізняка починається з Чигирина [4, арк. 14].

З кінця 30-х років ХІХ ст. розпочалася і перетворилася на справжнісіньку зливу публікація шляхетських мемуарів про повстання 1768-1769 років, в яких, на глибоке переконання Г.Ю. Храбана, дійсні факти тануть у суцільних вигадках.

На початку ХХ ст. у Львові вийшла друком двотомна «Історія гайдамацьких рухів» шляхетського історика, епігона барських конфедератів Ф. Равіта-Гавронського, яка написана з позицій хижацького націоналізму та крайньої тенденційності. Равіта-Гавронський твердив, що селяни в Німеччині повстали, домагаючись хліба, а селяни України, нібито мали того хліба як і всього іншого вдосталь, пани їх анітрохи не гнобили; селянин-українець тікав від пана, бо в його крові жевріли інстинкти тюркських кочівників, він відчував відразу до праці в сільському господарстві. Етнічні чинники підсилювалися гаслом боротьби за православ'я, занесені до Польщі єпископом Георгієм Кониським та його учнем Мелхіседеком Значко-Яворським. Під проводом останнього і було здійснено «різню - коліївщину» [7,14].

Крайньо ворожа постава до Коліївщини польських мемуаристів, польського уряду і польських істориків і пристрасно повторюване ними при кожній нагоді представлення того повстання, як якогось анархічного розбишацтва і грабіжництва, позбавленого всяких вищих цілей, а всіх його учасників як неграмотних злочинців і п'яниць, мали дуже сильний вплив на українських істориків. Приголомшені тим, одні з них повірили у правильність оцінок, видаваних запеклими ворогами державницьких змагань українського народу і самі їх повторювали; інші - намагалися тільки виправдувати Коліївщину й коліїв.

Вивчення численних документів дозволили Г.Ю. Храбану стверджувати, що шляхетські мемуари та література безпідставно звинувачували народних повстанців у масовому пролитті крові, накопичили безліч різноманітних вигадок, позбавлених фактичної основи, про виявлення народом нестримних диких інстинктів, про розгул кривавого терору, вчиненого повстанцями.

поляк коліївщина селянський повстання

Размещено на Allbest.ru