Політика царського уряду щодо церковного життя іноземних колоністів Північного Приазов'я

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політика царського уряду щодо церковного життя іноземних колоністів Північного Приазов'я

Феномен еміграції передбачає формування організаційних структур, в основі яких лежить національна, соціальна, релігійна чи інша однаковість. За таких умов роль церкви, як фактора духовної єдності, і місце релігійної громади, як носія національно-духовних особливостей, були надзвичайно важливими у житті переселенців. Тому природним є дослідити історичний досвід релігійного співіснування населення на прикладі окремого регіону.

Територія Північного Приазов'я є різноманітною за своїм етнічним складом. Її населяють не тільки українці і росіяни, а й греки, болгари, німці, євреї та представники інших народів. Однак, аналіз законодавства Російської імперії та архівних матеріалів дає однозначну відповідь, що статус іноземних колоністів мали греки, німці, меноніти, швейцарці, болгари, серби. Євреї визначалися як російські піддані, але якщо вони починали займатися землеробством їх надавався статус на пільги, що отримували іноземних колоністів.

Метою статті є визначення ролі іноземних колоністів, а саме грецького та німецькомовного населення, у формуванні релігійної ситуації в означеному регіоні та вплив політики царського уряду щодо церковного життя переселенців.

Особливий інтерес для сучасного дослідника представляють праці 60-80-х рр. ХХ ст. О. Дружиніної, В. Кабузана, В. Наулка, О. Іпатова, які присвячені вивченню окремих аспектів різних колонізаційних потоків в Україні [10; 15; 23; 14].

Серед сучасних фахівців, які розглядають історію переселення іноземних колоністів на основі джерелознавчого аналізу, їх соціально-економічне становище, релігійні аспекти та соціокультурний розвиток Півдня України, увагу привертають дослідження М. Араджіоні, О. Безносової, А. Гедьо, І. Кулинича, І. Лимана та ін. [1; 2; 5; 17; 24]. Однак, на сучасному етапі дослідження зазначеного питання є безумовно актуальним.

Заселення Північного Приазов'я стало одним із заходів російського уряду в освоєнні південних степових територій, які приєднала Росія у другій половині ХУІІІ ст.

Після переселення християн з Криму припинила своє існування створена ще у 1678 р. Готфійсько-Кафійська єпархія. На перших порах греки не могли налагодити свого церковного життя, оскільки майже два роки не мали місця постійного проживання. 14 березня 1779 р. за наказом Святішого Синоду митрополита Ігнатія було причислено до збору російських владик, очолювану ним церковну організацію підпорядковано безпосередньо Синоду з правом довічно управляти єпархією, у яку входили греки, котрі вийшли з Криму та призначати священиків і взагалі користуватися у своїй єпархії звичайними канонічними правами. Синод, заслухавши цей указ 18 березня 1779 р., виніс відповідне рішення, яке дозволяло митрополиту Ігнатію у справах єпархії звертатися безпосередньо до Святішого Синоду, йому надавалось право будувати нові церкви та призначати священиків. В своїй діяльності він повинен був керуватися церковними правилами, Духовним Регламентом та імператорськими указами. Це рішення Ігнатій одержав 22 червня 1779 р. Права митрополита підтвердила і Жалувана грамота Катерини ІІ від 21 травня 1779 р. Разом із указом митрополит Ігнатій отримав і табель для відправлення урочистих молебнів, панахидний реєстр померлих височайших осіб, а також копії з двох ухвал Синоду 1732 р та 1737 р. [24, 51]. Саме завдяки цим документам Ігнатій мав внести в діяльність свою та підлеглого духовенства зміни, пов'язані з переходом з-під юрисдикції Константинопольського патріарха [5, 137].

Влітку 1780 р. греки остаточно оселилися у Маріупольському повіті і відновили православну Готфійсько-Кафійську єпархію на чолі з митрополитом Ігнатієм. Наказ від 14 березня та Жалувана грамота поставили митрополита із його паствою в інше становище у порівнянні з кримським. Після цього у Маріуполі та грецьких селах почалося будівництво церков в ім'я тих святих, яких шанували греки в Криму. У 1780 р. була закладена міська соборна Харлампієвська церква для грецької общини. В цьому ж році для карасубазарських греків, які оселилися у м. Маріуполі, митрополит Ігнатій заснував церкву Різдва Пресвятої Богородиці. Для вихідців із с. Маріам у м. Маріуполі була збудована дерев'яна Успенська церква. 7 жовтня 1794 р. парафіяни цієї церкви отримали згоду на будівництво нової кам'яної церкви, яке завершилося в 1804 р. [19, 121, 128-131].

Мешканцям Кафійського кварталу Маріуполя митрополит Ігнатій у 1780 р. заснував і освятив Феодоро-Стратилатівську церкву. Вона ще за життя митрополита згоріла і більше не відновлювалася. Її парафіяни були приєднані до церкви Марії Магдаліни. На «высочайше» затвердженому плані 1811 р. вона була названа соборною церквою м. Маріуполя. На плані 1831 р. вона названа першою, поступившись Харлампієвському собору [18, 320].

У побудові Марії Магдалінінської церкви у Маріуполі брав участь і Азовський губернатор В.О. Чертков. Він займався питанням будівництва цієї церкви ще при плануванні м. Павловська. Але розпорядженням про передачу цієї місцевості грекам, їм була передана і Магдалінінська церква з умовою, що вони завершать її будівництво згідно з затвердженим планом. Таке рішення задовольняло греків, але вони не поспішали з завершенням побудови. У зв'язку з цим у 1791 р. «малороссийской нации люди», яких нараховувалося близько 2-х тисяч, подали клопотання Катеринославському єпископові Амвросію віддати їм Марії Магдалінінську церкву. Своє прохання вони мотивували тим, що ця церква була закладена ще до оселення греків. Це спричинило конфлікт між україно-російською та грецькою громадами на її права. Остаточно справа завершилась передачею церкви на користь українських та російських одновірців. Парафію Марії Магдалінінської церкви складали російські поселенці та греки Феодоро-Стратилатівської церкви. Вона була побудована на честь імператриці Марії Федорівни [19, 115-120; 18, 320].

Протягом 1780 р. зусиллями митрополита Ігнатія у Маріуполі побудовано чотири церкви і по одній у кожному з грецьких сіл. Разом це складало 24 церкви по Маріупольському округу [6, 21 арк.], богослужіння в яких велося грецькою мовою (така мовна ситуація зберігалася до 1873 р., коли було запроваджено богослужіння слов'янською мовою).

22 грудня 1781 р. азовський губернатор В. Чертков повідомляв архієпископу Никифору (Феотокі), до складу пастви Готфійського та Кафійського митрополита Ігнатія належать лише ті греки, які вийшли з ним із Криму і оселились у Маріуполі та слободах Маріупольського повіту, греки міста Катеринослава, а також ті, хто відпущений тимчасово по паспортах та білетах в інші місця [24, 52].

Серед ревізьких казок Маріупольського повіту 1782 р. збереглася книга перепису духівництва [20, арк. 1-6]. Вона свідчить, що в цей час разом із Ігнатієм нараховувалося в Маріупольському Грецькому окрузі 45 священиків.

Після смерті Ігнатія Гофтійсько-Кафійська митрополія була скасована і її паства увійшла до складу Словенської і Херсонської єпархії, а пізніше вона була перейменована в єпархію Катеринославську і Херсонеса Таврійського. Але Катеринославська єпархія була великою, у зв'язку з чим її архієрей потребував помічника. Маріупольські греки зверталися із проханням до уряду про призначення їм свого архієрея, котрий був би рідний їм за мовою і знав би їхні звичаї. Враховуючи таку ситуацію, князь Потьомкін запропонував Катерині ІІ передати греків у відомство Катеринославського вікарія з титулом єпископа Феодосійського і Маріупольського. У 1787 р. у складі єпархії було створене вікаріатство з присвоєнням сану єпископа Феодосійського і Маріупольського) [4, 137-139; 7]. За час існування вікаріатства його очолювали 5 вікаріїв.

Вікаріатство хоча і продовжувало справу митрополита Ігнатія, однак сприяло зближенню грецької громади з російським населенням. Вікарії надавали значну підтримку росіянам, що проживали у Маріуполі. І саме за існування вікаріатства росіянам була передана Магдалінінська церква. Це порушувало ізольованість греків від представників інших етносів.

Гофтійсько-Кафійська єпархія проіснувала у вигляді вікаріатства 12 років і 7 місяців. Імператорським указом 1799 р. ФеодосійськоМаріупольське вікаріатство було скасоване і увійшло до складу Катеринославської єпархії на загальних підставах [4, 137-139], а 30 січня 1800 р. Феодосійська консисторія проголосила монастирям та церквам о своїй ліквідації. Після закриття вікаріатства церковне управління в Маріупольському повіті запроваджувалося на загальних підставах. Маріупольське духовне правління спочатку існувало разом з іншими громадськими місцями в Таганрозі, Токмаку, Оріхові [24, 22-24; 9, 81].

Імператорським наказом від 20 червня 1808 р. в м. Маріуполі для грецьких церков запроваджувалося Маріупольське духовне правління на чолі з Павлом Дмитрієвським. Діяльність Маріупольського духовного правління також сприяла зближенню греків та росіян. Російські та грецькі священики почергово призначалися в усі церкви. Наприклад, російські священики Дем'янський в Харлампієвську церкву, Дмитрієвський і Антоновський в Маринінську. Усі вони проводили службу російською мовою [19, 105]. Такий стан речей в подальшому зберігався протягом півсторіччя.

В 1873 р. розпорядженням преосвященного Феодосія в усіх церквах Маріупольського повіту запроваджувалося богослужіння слов'янською мовою. Тільки в Катерининській церкві богослужіння проводили грецькою мовою [19, 105].

Таким чином, надавши грекам пільги в громадському і церковному житті, яких вони вимагали напередодні виводу з Кримського ханства, царський уряд лише частково задовольнив їхні вимоги. Жалуваною грамотою, яку пізніше підтвердили Павло І та Олександр І, грекам надавалися відомі пільги в громадському і церковному управлінні. Це сприяло відособленості греків від інших поселенців. З часом громадське самоврядування, церковне управління і ізольованість греків стали заважати запровадженню загальноросійських реформ. У зв'язку з цим громадянське і церковне управління грецького населення Маріупольщини були підпорядковані відповідним структурам місцевої влади. Пільги греків у громадянському о церковному житті були остаточно скасовані в 70-х рр. ХІХ ст. Греки були прирівняні у правах до всіх жителів Катеринославської губернії. Діловодство і богослужіння з цього часу велися виключно російською мовою.

Інші великі групи колоністів прибували на південь Російської імперії із Західної Європи. Перш за все це стосується німців. Німці були вихідцями із Західної Прусії, Польщі та Чехії. Як правило, це були незаможні міські жителі, які змушені були освоювати сільське господарство. Значно зріс потік мігрантів після того як у 1817 р. було проведено межування земель грецьких поселенців і невикористані ними території стали надаватися німцям у розмірі 60 десятин на двір на правах майорату. У 1823 р. в Маріупольському повіті було 17 німецьких колоній [16, 35].

У релігійному плані німецькі переселенці були неоднорідними: серед них були лютерани (на 1897 р. в Маріупольському повіті з 19104 осіб, що говорили німецькою мовою, 11720 були лютерани [13, 76-77]), а також католики, кальвіністи, меноніти. Слід зауважити, що не всі меноніти були етнічними німцями: серед них зустрічалися фламандці, фризи, нижні саксонці тощо.

Німецькомовні переселенці знаходилися під впливом власних релігійних вчень та відповідних інституцій. Згідно з останніми вони будували власну життєву філософію, за допомогою якої зберігали самобутність на новій батьківщині. Однак, життя іноземних християн у регіоні, так само як і у Російській імперії у цілому, відчувало певний тиск з боку держави, що намагалася, особливо з кінця ХІХ ст., підкорити власному впливу життя усіх церков. Ці процеси, хоча і призводили до поступової секуляризації церкви у житті колоній, однак так і не спромоглися зруйнувати тісний взаємозв'язок між колоністською сільською та церковною громадою.

У німецьких поселеннях обов'язково були культові споруди (наприклад, католицькі церкви були в Бергталі та в колонії №27 Ней-Ямбург, лютеранська в Шенталі. Католицькі храми, костьоли, також були збудовані у Маріуполі, Бердянську. Однак більшість громад церковні служби правили у невеличких будівлях, які за власним зовнішнім виглядом також нагадували «справжній» костьол. У зв'язку з тим, що сільські католицькі громади були, зазвичай, украй нечисленними та не мали значних коштів, вони не мали можливості будувати усюди традиційну для власної конфесії величезну архітектурну споруду. Визначимо, що католики Приазов'я підпорядковувалися Тираспольській єпархії Римо-Католицької Церкви (Бердянський та Катеринославський деканати). Згідно з даними офіційного «Каталогу духівництва та церков Тираспольської римо-католицької єпархії» на 1913 р. у Бердянському деканаті налічувалося 16303 вірних, більшість з яких проживали саме у німецьких поселеннях [12, 109].

Німці брали участь у збиранні грошей для будівництва молитовних будинків та церков. У церковному відношенні братства менонітів управлялися старшинами (пресвітерами), які здійснювали таїнства та читали проповіді. Особливе місце належало диякону. Він завідував суспільною благодійністю, яка у менонітів була глибоко розвинута [11, 44-45].

Лютерани мешкали у колоніях Маріупольського колоністського округу (10 колоній, що утворили велику громаду з центром у колонії Грунау) Олександрівського повіту Катеринославської губернії. Життям лютеранських громад керували пастори. Богослужіння відбувалося у храмах-кірхах, що були побудовані у готичному стилі [3, 41].

Окрему частину прочан Лютерансько-євангельської церкви складали так звані сепаратисти (крайні пієтисти) [16, 123-134], відмінними рисами організації релігійного життя яких були, з одного боку, традиції самостійного обрання власних пасторів, з іншого проведення після звичайних богослужінь, окремих зборів для читання Біблії. У Північному Приазов'ї сепаратисти мешкали у Бердянському повіті, де у 1823 р. мешканці 4 колоній Бердянського колоністського округу склали сепаратистський прихід Нейгофнунг. Слід відзначити, що лютеранська церква намагалася будь-якими засобами ліквідувати автокефалію сепаратистських громад, аж до застосування методів прямого тиску за допомогою місцевої адміністрації. Утім, сепаратисти чинили цьому запеклий спротив, тому, коли у 1840 р. 13 їх родин разом з молодим помічником місцевого пастора Конрадом Геккелем перейшли до лютеранства, відбувся розкол громади Нейгофнунг.

Лютерани та сепаратисти Північного Приазов'я підпадали під юрисдикцію Генеральної консисторії Лютерансько-євангелічної церкви і підпорядковувалися Петербурзькому консисторіальному округу. Окрім того, у колоніальний період (до 1877 р.) внутрішні справи лютеранських громад також підлягали нагляду Опікунського комітету, що також піклувався про пошук кандидатів на посади приходських пасторів. Після 1877 р. усі справи лютеран були передані до Департаменту іноземних сповідань Міністерства внутрішніх справ, якому підпорядковувалася і Генеральна Лютерансько-євангельська консисторія.

У лютерансько-євангельських приходах, був досить гострий дефіцит кадрів приходських пасторів через те, що на усій величезній території Російської імперії лютеранських пасторів міг готувати лише теологічний факультет Дерптського університету. Так само не вистачало священиків, що спеціально запрошувалися з Німеччини. Тому життям лютеранських громад іноземних колоній часто керувати кістери помічники пасторів, зазвичай з числа сільських учителів. За цих умов, біблійні збори, звичайні для сепаратистських громад, набули у середині ХІХ ст. неабиякої популярності і у лютеранських приходах Північного Приазов'я. Метою цих зборів, окрім суто релігійно-просвітницьких заходів, було також підсилення релігійної дисципліни, послаблення якої стало надзвичайно помітне у другій половині ХІХ ст. Останнє вносило певну дестабілізацію до життя прочан Лютерансько-євангельській церкви, чисельність яких сягала 2,2% від усього населення регіону [8].

У 1789 році згідно до наказу Катерини ІІ на територію Північного Приазов'я почали переселятися з німецьких земель меноніти. Менонітами називали прибічників анабаптистів за часів Реформації у Німеччині. Вчення менонітів є одним із напрямків протестантизму. Характерно, що в указі була тільки одна заборона на ведення релігійної пропаганди серед осіб інших християнських віровизнань. До 1872 р у Маріупольському менонітському окрузі (колонії Бергталь, Штайнбах, Шенталь та Хейбоден) мешкали близько 3 тис. менонітів. Менонітство привертає увагу насамперед як етноконфесійна спільнота, адже релігія відіграє роль цементуючого фактору у збереженні їх життєвого устрою, мови, що вони нею спілкуються в усіх країнах упродовж 400 рр. [14, 3]. Церковний устрій менонітів базується на конгрегаційних (громадських), але не консисторіальних підвалинах. Тому меноніти не визнають ніякої церковної влади, окрім управління з боку ними ж обраних церковних (чи духовних) старійшин та їх помічників (проповідників та церковних учителів) [9, 45]. У зв'язку з тим, що у менонітів сформувалися два підходи до розуміння сутності церковної дисципліни, вони ще на своїй історичній батьківщині Голландії почали організовувати окремі громади прихильників суворої ізоляції від «многогрішного світу» (фламандці) та тих, хто припускав можливість церковного спілкування з християнами близьких конфесій (фризи).

Специфіка умов проживання менонітів у Російській імперії, особливо унаслідок упровадження світського (сільського) самоврядування паралельно з традиційним церковним, не лише не дозволила позбутися старих фризо-фламандських суперечностей, але й призвела до появи нових конфліктів й стала початком перших релігійних розколів вже на нових місцях розселення. Вони відбувалися здебільшого на тлі постійних конфліктів між церковними старійшинами та консервативно налаштованими менонітами з одного боку, та представниками сільської адміністрації. Причиною цього була невизначеність у формулюванні меж «повної свободи віросповідання» у базових документах, якими регламентувалося становище менонітів в імперії, провокувало постійний конфлікт між світською та церковною владою у колоніях [25, 6]. Постійні конфлікти між сільськими і церковними старійшинами менонітських колоній украй непокоїв як російський уряд, так і самих менонітів. За таких умов, створення у 1851 р. церковного конвенту (дорадчого органу церковних старійшин для вирішення релігійних суперечок та конфліктів) було ухвалено частиною менонітів та викликало запеклі дискусії, адже поява такого органу церковної влади порушувало традиційні права кожної менонітської громади на самоврядування. Хоча діяльність цього конвенту була фактично паралізована у період «великих розколів» 60-х рр. ХІХ ст., процес самоорганізації та «уцерковлення» менонітських общин на цьому не скінчився. З 1872 р. були започатковані конференції представників братських менонітських громад, а з 1883 р. поодинокі конференції представників «старих» (або церковних) общин.

Найзначнішим кроком у процесі консолідації усього менонітського співтовариства у Російській імперії стала загальна конференція 2627 жовтня 1910 р. у колонії Шензеє на Молочній, де уперше зібралися представники церковних і братських общин. Конференція була присвячена головним чином вивченню нового законопроекту про релігійні товариства та общини, яке прийняла Державна Дума. Справа у тім, що 17 жовтня 1906 р. було видано наказ «О порядке создания и деятельности старообряднических и сектантских общин», згідно з яким дозволялося створення релігійних громад. Оскільки у переліку сект не були згадані меноніти (які користувалися особливим правовим статусом в імперії), відтак, керівництво Бердянського повіту стало вважати їх «лютеранською сектою», що заборонялася цим законом. Це викликало жахливу плутанину та відмови у реєстрації вже існуючим у межах повіту общинам [22, 223]. Враховуючи, що новий закон 1910 р. припускав подальше зменшення переліку «дозволених сект» та обмеження їх прав, меноніти були серйозно занепокоєні найближчими перспективами. Тому на конференції у Шензеє була утворена спеціальна «Комісія по справах віри», до повноважень якої входило також представлення інтересів менонітів перед урядом. До складу комісії увійшли старійшини церковних менонітів А. Герц, Д. Епп та братських Г. Браун [21, 141]. Комісія у справах віри відігравала роль вищого дорадчого органу менонітських громад у Російській імперії, яка діяла аж до 1934 р.

В цілому церковно-релігійне життя німецькомовного населення Північного Приазов'я в зазначений період було досить бурхливим і насиченим внутрішніми протиріччями і конфліктами, на тлі яких розвивався релігійний рух, загальновідомий під назвою «євангельського». Однак, вплив зовнішніх факторів був неоднаковим на різні конфесійні групи німецькомовного населення регіону. Католики залишилися байдужими до ідей нового протестантизму, хоча б тому, що свого часу вони тікали з Німеччини до Росії через релігійні переслідування з боку протестантів. До того ж жорстка внутрішня дисципліна Римсько-католицької церкви не допускала ніякого відходу від релігійного канону у власних прочан.

Таким чином, управління іноземними колоніями здійснювалося на підставі загальних правових актів Російської імперії, з урахуванням всіх пільг та прав наданих переселенцям в громадському, соціально-економічному і церковному житті. Але своєю політикою царський уряд поступово ліквідував надані пільги переселенцям розірвав побутову ізоляцію окремих етнічних груп.

Надалі слід визначити взаємовплив міжконфесійних та міжкультурних взаємин представників різних національностей даного регіону.

колоніст царський церковний вікаріатство

Размещено на Allbest.ru