Політизація українського національного руху кінця ХІХ - початку ХХ ст.: до новітньої історіографи проблеми

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політизація українського національного руху кінця ХІХ-початку ХХ ст.: до новітньої історіографи проблеми

Купріянчук О.В.

Однією з традицій української історіографії є не спадаючий інтерес до феномену українського національно-визвольного руху, зокрема на зламі ХІХ-ХХ ст., коли він набув якісно нових масштабів і збагатився новими формами боротьби за визволення України, за відновлення національної державності. Окремі аспекти цієї проблеми вже отримали висвітлення в узагальнюючих працях вчених з української історіографії, зокрема Я.С. Калакури, І.І. Колесник, А.П. Коцура та ін. Однак досі відсутні спеціальні студії, безпосередньо присвячені новітній історіографії політизації українського національного руху 90-х рр. ХІХ - початку ХХ ст., особливостей цього процесу в різних регіонах, тобто надбанням українських істориків за період після відновлення державної незалежності України.

Мета пропонованої статті полягає в тому, щоб окреслити періодизацію історіографії проблеми, виділити найбільш характерні риси кожного періоду, простежити корінні відмінності сучасних підходів до з'ясування теми від традиційної радянської історіографії, виявити вузькі місця і окреслити перспективні напрями її подальшого осмислення.

В історіографії українського національного руху досить чітко простежується три періоди: дорадянський, радянський і пострадянський. Для кожного з них характерні своє бачення сутності українського руху, його завдань, рушійних сил, стратегії і тактики. Як відомо, перші студії з історії українського руху на рубежі ХІХ - ХХ століть появилися в добу Української революції 1917-1920 рр. Вчені М. Василенко, Н. Григоріїв,

О. Гермайзе, М. Грушевський, Д. Дорошенко та ін., намагалися привернути увагу учасників революційного і державницького процесу до досвіду минулого, включаючи історію зародження перших українських політичних партій і громадських об'єднань, революційних подій 1905-1907 рр.

Однак, з кінця 1920-х рр. на теренах УСРР панівною стає радянська історіографія з її марксистським трактуванням історичного процесу і національних рухів. Сповідуючи методологію партійно-класового розуміння історії, вона розглядала український національний рух у контексті загальноросійського руху за повалення царизму і перемогу пролетарської революції. Що стосувалося українських політичних партій, то радянські історики звинувачували їх в «українському буржуазному націоналізмі», «антинародній ідеології», «прагненні підпорядкувати національно- визвольну боротьбу своїм вузьконаціональним інтересам», «проповіді національної винятковості й розпалюванні міжнаціональної ворожнечі». Історики національно-демократичного спрямування, одна частина яких була репресована, інша - емігрувала за кордон, теж звинувачувались в українському буржуазному націоналізмі, у фальсифікації історії України, у проповідуванні теорії «безбуржуазності» та «безкласовості» української нації, яка, мовляв, «мала служити ідеологічною зброєю в руках української буржуазії для маскування її експлуататорської ролі, створення видимості спільних інтересів українців, незалежно від їхньої класової приналежності, відвернути трудящі маси від революційної боротьби». Увага зосереджувалась на поширенні марксизму, історії соціал-демократичних партій, в першу чергу більшовиків, а діяльність інших політичних сил оцінювалася виключно негативно. При цьому на узбіччі радянської історіографії залишалися справжня сутність і особливості українського руху, його національно-визвольна і державницька спрямованість. Акцент на ці питання робили історики, які опинилися в еміграції, зокрема Д. Дорошенко, В. Липинський, О. Оглоблин, Н. Полонська-Василенко, Л. Винар, Т. Гунчак та ін.

Тільки з відновленням державної незалежності України почався новий, сучасний період розвитку української історичної науки, а разом з ним і нове осмислення феномену українського руху 90-х рр. ХIХ - початку ХХ ст. Нові підходи до дослідження українського національного руху задекларували учасники круглого столу низки наукових конференцій, які відбулися в Києві, Харкові, Львові, Дніпропетровську, Запоріжжі, Миколаєві та ін. містах. Йшлося про подолання ідеологічного монізму в трактуванні українського руху, відмову від партійно-класового підходу в оцінці його діячів.

Нова парадигма українського національного руху, його зародження і розвиток дістали відображення, насамперед, в узагальнюючих працях з української історії, зокрема в «Історії України. Нове бачення», в багатотомній політичній історії України та ін. Автори виходять з того, що український рух виник як реакція на несправедливість політики імперських режимів до інтересів української нації, як вияв української національної ідеї і пошук шляхів визволення та унезалежнення України. Цей рух супроводжувався розвитком і ростом національної свідомості української інтелігенції та інших верств населення, поступово набував політичного забарвлення на всіх українських землях, що входили до складу як Російської, так і Австро-Угорської імперій, формуючи почуття національної ідентичності та соборності українців. Він успадкував ідейні засади кирило-мефодіївців, Руської трійці, українських громад і просвіт, Братства тарасівців, переріс з етнографічно-просвітницького і культурницького виміру в політичний, втілився в прагнення до автономії України, а відтак і самостійної української державності.

Основна увага істориків стала зосереджуватися на аналізі відродження української нації, активізації громадсько-політичної діяльності її провідників, спрямованій на розробку ідейних і програмних засад українського національного руху, піднесення рівня національної самосвідомості українського народу, розвиток його політичної активності. В праці за редакцією В. Сарбея розглядаються і характеризуються особливості зародження українського політичного руху в середовищі української молоді та інтелігенції в другій половині ХІХ ст., висвітлюється діяльність «Братства тарасівців». С. Наумов та Т. Геращенко досліджували замовчувані документи і спогади, що проливають світло на суспільно-політичні погляди членів «Братства тарасівців», показали діяльність його філій, зокрема одеської, її зв'язки та співпрацю з Одеською громадою.

Сучасний етап історіографії українського руху характеризується критичним осмисленням спадщини минулого і освоєнням замовчуваних або маловідомих джерел з історії його політизації. Більшість дослідників пов'язують політизацію українського руху із утворенням українських політичних партій, трактують її як надання руху організованого і політичного характеру, домінування в ньому політичних завдань, націлених на національне визволення і відновлення самостійної Української держави. Важливе значення мала публікація програмних документів українських політичних партій, дослідження їх історії. Звернули на себе увагу дослідження, присвяченні аналізу різних видів джерел з історії українських політичних партій кінця ХІХ - початку ХХ століття. Шишко О.Г. дослідив розробку ідей державності України в програмних і теоретичних документах політичних партій початку ХХ століття в усіх його багатогранних проявах. В роботі наводяться положення партійних документів, в яких зафіксовано той чи інший аспект ідеї державності, висвітлюються погляди провідників партій щодо зазначеної ідеї, з'ясовуються передумови її відродження на початку ХХ століття; причини того, чому вона існувала в двох варіантах (самостійність і автономія). Під впливом яких обставин кожна з партій утверджувалася на одному з варіантів.

Аналіз історіографічної і джерельної бази, методології дослідження історії українських політичних партій та організацій кінця ХІХ - початку ХХ століть кваліфіковано здійснив А. Павко. Цінність його дослідження полягає в тому, що в ньому по-новому розглянуто соціальну та ідейну базу політичних об'єднань, проаналізовано їх структуру і склад, показано програмові завдання та їх вплив на народні маси.

В.Ф. Колесник, О.О. Рафальський та О.П. Тимошенко в праці «Шляхом національного відродження: національні питання в програмах та діяльності українських партій» розкрили етапи становлення та діяльності українського руху і через призму положень програмових документів політичних партій простежили еволюцію поглядів їх лідерів на майбутнє України. У 2003 р. побачило світ ґрунтовне дослідження І. Михальського «Історія українських політичних партій кінця ХІХ ст. - 1917 р.», в якому вміщено близько 200 документів (програми, заяви, статути, відозви) мовою оригіналу. Подані документи відображають погляди політичних сил на розвиток і діяльність українського національно-політичного руху. У статті В. Борисенка по-новому розглянуто обставини зародження та діяльність Революційної Української Партії. Автор визначив її як національну, революційно-демократичну організацію, яка революціонізувала від радикалізму до соціал-демократизму.

З 1990-х років поступово змінюється підхід до висвітлення різних течій і напрямів українського національно-визвольного руху, в тому числі, культурно-національного, автономістичного і самостійницького.

Найбільш ґрунтовною роботою з цієї проблеми є комплексне дослідження Г. Касянова, яке присвячене вивченню та осмисленню значення діяльності української інтелігенції та політичних партій для розвитку української нації, визначення її місця та ролі в українському національному русі на рубежі XIX-XX століть. Автор чітко простежив поступовий перехід молодого покоління української інтелігенції від українофільства та культурництва до усвідомлення необхідності політичної та революційної боротьби.

Однією з прикметних особливостей новітньої історіографії проблеми є вихід у світ низки узагальнюючих праць з політичної історії України, в окремих розділах яких розглянуто національну ідею як виразника політичного обличчя українського руху кінця ХІХ - початку ХХ століття. Автори, хоча і в різній мірі, проаналізували особливості формування та утвердження в суспільній свідомості української національної ідеї; дослідили вплив соціально-економічних та політичних чинників на програмові положення політичних партій та таємних товариств щодо концептуальних підходів побудови української держави.

У спільній праці Бодрухіна В.М., Довжука І.В., Литвиненка В.Ф. «Нариси з історії української державності» показано основні форми боротьби за українську державність кінця ХІХ століття. У монографії А.П. Коцура проаналізовано і охарактеризовано етапи розвитку ідеї української державності в народницькій, консервативній, ліберальній та національно-демократичній течіях політичного руху. Автор виклав своє бачення особливостей появи перших українських політичних партій на Наддніпрянщині та в Галичині, порівняв їх програмові положення, ґрунтуючись на теоретичній спадщині М. Драгоманова, І. Франка, М. Міхновського, М. Грушевського та ін.

За роки незалежності України значно підвищився інтерес до самостійницької течії українського руху та її ідеологів Юліана Бачинського та Миколи Міхновського. С.М. Кулик досліджував місце М. Міхновського в суспільно-політичному русі, вплив його поглядів на ідеологію різних партій, на політичну свідомість населення України, сприйняття ним ідей самостійництва. У працях І. Кураса, Ф. Турченка, Т. Геращенко проаналізовані різні періоди діяльності М. Міхновського та його роль у формуванні радикального політичного крила в українському русі кінця ХІХ - початку ХХ століть. Учені А. Бутейко, В. Головченко, А. Жуковський, М. Кармазіна, С. Лінецький. А. Павко та ін., досліджуючи постать М. Міхновського, як ідеолога українського самостійницького руху, його політичну і просвітницьку діяльність, звернули увагу на фактори, що впливали на зародження і формування самостійницької політичної ідеології, на основні етапи її становлення і розвитку діяльності. Особливої уваги заслуговує перша наукова біографія М. Міхновського написана відомим істориком Ф. Турченком під назвою «Микола Міхновський: Життя і слово». З великої кількості видань історичної персоналістики, що з'явилися останніми роками, її вирізняє справді глибока дослідницька сутність, високий професіоналізм і комплексний підхід до життєвого шляху, світоглядних орієнтирів та громадсько-політичної діяльності одного з авторитетів українського самостійницького руху. Цікаво те, що за останні роки зріс інтерес дослідників до інших діячів українського руху як на Наддніпрянщині, так і в Західній Україні кінця ХІХ - початку ХХ століття. Такі вчені, як Л.В. Бурачок, В.В. Костюк, Н.Б. Малець, В.П. Швидкий, І.С. Чуйко та ін. зосередились на постатях лідерів українського політичного руху в західноукраїнських землях у складі Австро-Угорщини. Ю.О. Бойко, А.П. Бутенко, А.М. Магурчак, О.В. Седляр, В.Ю. Харченко, В.П. Ситник, О.І Пилат та ін. звернули свою увагу на діячів Наддніпрянської України. Автори намагалися всебічно дослідити громадсько-політичну діяльність провідників національного руху, порівняти їх погляди та оцінки тогочасного політичного життя, виокремити найбільш характерні ідеї щодо перспектив набуття Україною державницького статусу. Значну увагу приділено їх участі в різних громадських організаціях, революційних гуртках і політичних партіях. Показано вагомий внесок у процеси державотворення та розвитку національної самосвідомості українського народу.

Відомий історик Я. Грицак у розділі «Між федерацією і самостійністю» своєї ґрунтовної монографії дослідив спільні риси і особливості українського політичного руху в Наддніпрянщині та в Галичині, порівнявши політичний розвиток України у складі обох імперій. На думку автора, на українських землях, що знаходилися у складі Австрійської імперії, з появою перших політичних партій національна ідея вийшла за межі інтелігентського середовища і стала поширюватися більш активно серед народних мас, що в свою чергу заклало умови для формування масового політичного руху з чіткою ідеєю політичної самостійності України. Щодо Наддніпрянської України, то єдиною політичною силою, яку відстоювала позицію незалежності була РУП, а сам український рух залишався малочисельним і практично недієвим. Все це було зумовлено співвідношенням соціальних і національних чинників суспільного розвитку, що породжувало своєрідне суперництво поглядів та ідей на розвиток української справи.

Новітня історіографія українського руху приділяє значну увагу аналізу репресій стосовно його учасників з боку правлячих режимів, зокрема в Російській імперії. У працях А.С. Чайковського, М.Г. Щербака, Н.О. Щербак та ін. висвітлюються найбільш поширені форми переслідування учасників українського руху, аналізуються карально-репресивні заходи поліції для боротьби з політичними партіями в Україні. Автори показують специфіку діяльності молодіжних громад і гуртків наприкінці ХІХ ст., боротьбу студентських об'єднань за право на незалежну політичну думку та створення політичних організацій. історіографія український національний

Таким чином, новітня історіографія українського національного руху 90-х рр. ХІХ - початку ХХ ст., звільнившись від ідеологічних і методологічних нашарувань тоталітарної доби, робить акцент на його політизацію, що надавало йому більшого авторитету і дієвості. Найбільш опрацьованою, на наш погляд, є історія заснування і діяльності українських політичних партій, еволюція їх поглядів на перспективи та шляхи відновлення державності українського народу. Особливістю новітньої історіографії проблеми є і те, що в ній значно більше уваги приділено персоналістиці. Разом з тим, ряд тем все ще очікують свого осмислення. Насамперед, це сам феномен і сутність українського руху, його еволюція під впливом внутрішніх та зовнішніх чинників, співвідношення автономо- містичних та самостійницьких концепцій на різних етапах його розвитку. Актуальною залишається й проблема синхронності українського руху на Наддніпрянщині та в західноукраїнських землях, його цілісність, яка виявлялася в різних вимірах, незважаючи на українофобську політику імперій і наявність державних кордонів.

Література

1. Колесник І.І. Українська історіографія (ХУІІІ - початок ХХ Століття). - К.: Генеза, 2000. - 256 с.;

2. Радянська енциклопедія історії України: В 4-х Т. / АН УРСР. Гол. Ред. УРЕ. Ред. колегія А.Д. Скаба та ін. - К., 1969. Т. 4.: - 1972. - 575 с;

3. Юрченко О.Т., Демченко М.В. Поширення марксизму і соціал-демократичні організації на Україні. - К., 1983. - 182с. та ін., Страйковий рух в Галичині кінця ХІХ - початку ХХ ст. - Львів. 1970;

4. Полонська-Василенко Н. Історія України. К.,1995. - Т. 2.- 606 с.;

5. Проблеми історії національно-визвольного руху на Україні в період феодалізму та капіталізму: Матеріали Республіканської науково-теоретичної конференції. -Ч.1. - Запоріжжя. 8-10 січня 1991 р. - Київ - Запоріжжя, 1991;

6. Історія України. Нове бачення / Під ред. В.А.Смолія. - Т.1. - К.: «Україна»,1998. - 351 с.;

7. Політична історія України ХХ століття: в 6 томах / інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України / ред. І.Ф. Курас. - К.: Генеза, 2002-2003;

8. Нариси з історії українського національного руху / За ред. В.Г. Сарбея. - К.: Інститут історії НАН України, 1994. - 188 с.;

9. Наумов С.О. Братство тарасівців // Український історичний журнал. - 1999. - № 5. - С. 36-44.;

10. Геращенко Т. «Братерство тарасівців» у спогадах і документах // Розбудова держави. - 1996. - № 1. - С.35-39.

11. Самостійна Україна: збірник програм українських політичних партій початку ХХ ст. Упорядник О. Федьков. - Тернопіль: Редакційно-видавничий відділ управління по пресі, 1991. - 83 с.

Размещено на Allbest.ru