До історії політичної думки XVI-XVII ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

До історії політичної думки XVI-XVII ст.

Кривошея В.В.

В козацьку добу українознавчі студії розвивалися в різних історичних періодах: І. Праці в умовах становлення козацтва як стану (перша половина ХУІ 1648 рр.). ІІ. Праці в умовах самостійної козацько-гетьманської держави (1648 1708 рр.). ІІІ. Пошуки в умовах ліквідації Гетьманщини і полково-сотенного устрою (1709 1782 рр.).

В перший період була сприйнята аристократична сарматська теорія, яка панувала в тогочасній польській історіографії. Одним із її прибічників був Станіслав Оріховський (1513 1566), який народився в с. Оріховці Перемишлянського повіту Руського воєводства. Освіту здобув у Перемишлі, Краківському (від 1526), Віденському (з 1527), Вітенберзькому (1529), Падуанському (1532), Болонському (1540) університетах; удосконалював знання у Венеції, Римі, Ляйпцигу. Найважливіші твори «Про турецьку загрозу» (дві промови, видані в Кракові, 1543, 1544), «Про целібат» (Краків, 1547). «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу» (у двох редакціях 1543 і 1548 рр.), «Літопис», «Промова на похоронах Сигізмунда І» (Венеція, 1548) [1] написані переважно латиною в період, коли він був католицьким священиком (1543 1551) на батьківщині. С.Оріховський в той час визначався «gente Ruthenus, natione Polonus» як представник народу руського, нації польської чи «племені руського, нації польської» за В. Литвиновим [2, 347]. Він підкреслював походження русів від скіфів, заявляючи: «племені скіфського, народності руської. Русь є моєю батьківщиною» [3, 198], а у зверненні до польського короля з гордістю писав, що він русин і «пишаюся цим і про це говорю прямо» [4, 195]. С.Оріховський намагається довести глибокі історичні коріння слов'ян і русів: «Предки наші зі слов'ян в часи Чеха, а також Леха і Руса вождів у ці краї прийшли... Чех, також Лех і Рус при Александрі королі (Македонському) мужніми і славними у воєнному мистецтві вождями були і свою генерацію (якому Македонія з Далмацією найпершим і найправдивішим гніздом є) в Сарматії європейській залишили» [5, 12-13].

В працях С. Оріховського сформована ідеєю самобутнього руського культурно-історичного суспільства. Звертаючи увагу на татарські набіги, «а оскільки ми в Русі щороку зазнаємо ворожих нападів полонених, щойно з Русі поведених до Скітії» [6], він давав рекомендації королю: «Передусім прямуй у Русь, мешканці якої зазнають нападів численних ворогів. Прийди у цю провінцію, Августе, оглянь її укріплення, захисти слабкі місця фортець, набудуй міцних побільше. Покажи себе королем, який може прогнати від нас скіфів, волохів і турків. Отож доведи отут, у Русі (а не у Вільні чи Кракові), що можна покладатись на твою доблесть. Хай будуть ті міста пристанищем священиків і купців, а не тільки місцем вияву твоєї доблесті і військової вправності. Поспішай туди, у Русь. Хоробрі мужі за тобою послідують. З тобою поїдуть лицарі, а не ганебні блазні. У Русі житимуть з тобою, нарешті, воїни і польські вершники, а не хвальки й нікчемні актори. Коли сусідка Скітія (Волощина чи Туреччина) почує брязкіт зброї в Кременці, або в Перемишлі, чи на Київщині, скаже, охоплена страхом».

Блискучу характеристику становому поділу тогочасного суспільства дав С. Оріховський в праці «Про турецьку загрозу. Слово перше (до польської шляхти)» : «Першим був стан хліборобів, яким доручено було турботу про достаток харчів. Другий рівний цьому стан духовенства, покликанням якого було роз'яснювати Божу волю. Третій, до якого й ви, шляхтичі, належите, лицарський стан охоронці республіки й захисники всіх громадян. У непохитній згоді жили наші прадіди в республіці, влаштованій таким чином, зайнятий був кожен своєю працею: воїн не відбирав плуга в землероба, священик не сперечався з воїном за меча: селянин орав, солдат боровся, духівник научав». Приклад використання в літературі родової історичної пам'яті наводить С. Оріховский у творі «Про турецьку загрозу слово друге (до короля Сигізмунда)» (1544) «Поразка трапилася за пам'яті батьків наших. У ній брав участь і дід мій Олександр, який з Русі на цю Варненську війну юнаком пішов і в ній показав себе лицарем хоробрим і воїном відважним. Після того як майже всі його відділки, які з Перемишлянської округи з собою привів, загинули, повернувся додому».

Неминучим у працях політичних мислителів доби Відродження є звеличення видатної особистості, її ролі в історичному процесі. Це яскравий вияв реалізації ідеї антропоцентризму спостерігається в «Промові на похороні польського короля Сигізмунда Ягеллона», а також «Життя і смерть Яна Тарнавського». В праці «Квінкункс» (1564) С. Оріховських вперше згадував козаків і прославляв Дмитра Вишневецького»: «Минулої осені з чільними волинськими козаками загинув у Волощині також Дмитро Вишневецький, якого Сулейман-цар наказав забити в Константинополі. Вишневецькі Його, як святого Севастяна, повішено було на гаках».

В перший період маємо праці, переважно польських та інших іноземних письменників, істориків та краєзнавців. Серед них варто відзначити «Хроніку Європейської Сарматії» А. Гваньїні [7], хроніки Бєльських та Стрийковського [8]. О. Гваньїні вважав козаків «сміливими», «мужніми», а слово «козак» переводив як «лицар або воїн». Писемна достовірна згадка про українських козаків знаходиться у хроніці Бєльських і належить до 1489 року, яких вів вважав дрібними землевласниками. М. Стрийковський вождем-родоначальником козаків вважав Козака і заснування Києва відносив до 430 року, Ян Бінвільський 466 року [9, 236]. Павло П'ясецький писав, що слов'яни походять від сарматів, а руси від роксоланів [10, 68, 71]. козацький гетьманський сотенний українознавчий

М. Мєховський вважав, що існували дві Сарматії і цю тезу активно розвивав у своєму трактаті [11]. До європейської Сарматії він відносив і русів, литовців та московитів. В. Коховський мав точку зору, що слово «козак» походить від «коза».

С. Герберштейн констатував, що існує кілька точок зору про виникнення Русі: «Существуют различные мнения о том, от чего Руссия получила свое название. Некоторые думают, что она получила имя от Русса, брата или племянника Леха, князя польского, который будто бы был русским князем; по другим от одного очень древнего города, именем Русса, недалеко от Великого Новгорода; по третьим от смуглого цвета этого народа. Многие полагают, что Руссия прозвалась от Роксолании через перемену звуков. Но московиты отвергают эти мнения, как несогласные с истиной, подтверждая тем, что их народ издревле назван Россея, т. е. народом рассеянным или разбросанным, на что указывает самое имя, потому что Россея, на языке руссов, значит рассеяние. Справедливость этого ясно доказывается тем, что и теперь еще разные народы живут в Руссии перемешанно друг с другом и что различные области Руссии смешаны и перерезываемы другими, Известно также читающим Священное Писание, что и пророки употребляют слово «рассеяние», когда говорят о рассеянии народов» [12, 155]. Описуючи Дніпро, С. Герберштейн звертав увагу на колишню столицю Русів і Лівобережжя під назвою Сіверщина: «Если все подниматься по Борисфену, то придешь к городу Черкасам, лежащему на запад, а оттуда к весьма древнему городу Киеву, некогда столице России; там, за Борисфеном, лежит область северская, доселе обитаемая» [12, 156].

Перераховуючи розселення слов'янських племен С. Герберштейн вказував: «третьи, живущие по Борисфену, где нынче Киев, полянами; четвертые древляне, живущие в рощах, поселившиеся между Двиной и Припятью, названы дреговичами, другие - полочане, по реке Полоте, которая впадает в Двину; другие около озера Ильменя, которые заняли Новгород и поставили у себя князя по имени Гостомысл; другие по рекам Десне и Суде названы северами или северскими; другие же около истоков Волги и Борисфена прозваны кривичами; их столица и крепость Смоленск. Об этом свидетельствуют их собственные летописи» [12, 157].

Націленістю на захист віри предків та пошуки шляхів самоствердження українського народу відзначаються твори Дем'яна (Даміана) Наливайко (р. н. н. 1627), брата Северина Наливайка, який здобув освіту в Острозькій академії, де згодом і викладав [13].

В українських землях досліджувана проблематика з'являлась на сторінках полемістичних творів. Зизаній-Тустановський [14] (родове прізвище Кукіль-Тустановський) Лаврентій Іванович (60-ті рр. XVI ст. після 1634) народився, імовірно, в м. Потеличі (Галичина). Походив з міщанської родини. Освіту здобував, імовірно, у львівській братській школі та Острозькій колегії. Був учителем і проповідником Львівської, Брестської, Віленської братських шкіл. 1596 року брав участь у виданні «Граматики словенської», «Азбуки» (разом із братом), підготував «Катехізис» (1600) та «Книгу про віру» (прибл. 1596). З 1612 року жив у маєтку князя Євфимія Корецького і був священиком соборної церкви у Корці. Приблизно від 1620 року, на запрошення Єлисея Плетенецького, працює редактором і перекладачем у Лаврській друкарні. Вагомим унеском до розвитку української думки є «Катехізис» [15]. Його рідний брат був авторитетним ідеологом Львівського братства Стефан, чернече ім'я - Сильвестр (бл. 1550 р. 1600) У 1586 1693 роках був учителем Львівської братської школи. На початку 1593 року на запрошення Віленського братства разом із Юрієм Рогатинцем прибув до Вільна, де розгорнув активну антикатолицьку і проповідницьку діяльність. Остання викликала таке невдоволення у вищих церковних і світських політ. колах Речі Посполитої, що митрополит Рогоза і польський король видали кілька грамот із забороною йому виступати з проповідями. Відомо, що на новогрудському православному соборі митрополит Рогоза відлучив його від церкви. Автор творів: «Катехізис» (Вільно, 1595), «Казання св. Кирила, патріарха Єрусалимського про антихриста і знаки його...» [16]. «Катехізис» знищено, жодного примірника не збереглося. Проте зміст цього твору відображено в «Неблагословенній грамоті Київ, митрополита Рогози Стефану Зизанію з забороною йому проповідувати в церквах Слово Боже...», а також у брошурі єзуїта Щасного Жебровського (Мартіна Лаща) «Кукіль, який сіє Стефан Зизаній в руських церквах у Вільно» (1595) [17]. Аналіз цих джерел, а також «Казання св. Кирила...» дозволяє зробити висновок, що у своїй творчості Зизаній зробив спробу модифікувати православну доктрину в руслі реформаційних ідей. Про це свідчить обстоювання ним принципу соборності, згідно з яким не верховні пастирі, а віруючі миряни повинні контролювати священиків, брати участь в управлінні церквою й мати право голосу в справах віри. Як представник демократичних кіл братського руху, був прихильником активної протидії соціальному, нац. і духовному гнобленню укр. народу з боку польської королівської влади і відзначався негативним ставленням до неї. Папу Римського називав антихристом.

Представник містико-аскетичного напряму в українській суспільно-політичній думці кінця XVI початку XVII ст., орієнтованого насамперед на греко-візантійські і давньоруські духовні цінності Іван Вишенський [18] (бл. 1550 між 1621 - 1633) походив з м. Судової Вишні поблизу Перемишля, найімовірніше, з міщанського або дрібношляхетського середовища. Навчався у початковій школі, можливо, при Перемишльській єпископії, зблизився з львівськими братчиками, співробітничав з Острозьким культурно-освітнім осередком. Відомо про перебування В. у Спаському монастирі поблизу Перемишля, у Львові, в Іпатівському монастирі, у волинських містах Луцьку, Жидичині. Жив тривалий час і провів останні роки життя на Афоні. На межі 1604 1605 років відвідав батьківщину [19]. Категорично заперечуючи цінність світських наук, обстоює обмеження шкільних навчальних програм вивченням Біблії та творами східної патристики, що не було сприйнято діячами братств та Острозького культурноосвітнього осередку.

Викладач Острозької академії, ректор Київської братської школи (1619 1620), з жовтня 1620 року архієпископ Полоцький, Вітебський і Мстиславський Максим Герасимович, чернече ім'я Мелетій (бл. 1575 1633) народився у містечку Смотричі Подільського воєводства. Навчався в Острозькій академії, Віленській єзуїтській колегії, університетах Лейпцига, Нюрнберга та Вітгенберга. Після повернення близько 1608 року на батьківщину співпрацював з Віленським братством (майже 10 років викладав у його школі). Писав полемічні антиуніатські твори, головними з яких були «Тренос, або плач східної церкви» (1610) [20] і «Верифікація прав... народу руського» (1621) [21]. В них обгрунтовував гідність, права, звичаї, віру й культуру народу руського [22]. До історії української культури увійшов як автор однієї з найвизначніших пам'яток мовзнавства «Грамматіки славенския правилноє синтаґма» (Єв'є, 1619) [23], в якій, враховуючи вітчизняну граматичну традицію, мовну практику, ренесансний досвід критичного вивчення текстів, дослідив старовинні й сучасні йому пам'ятки для здійснення адекватного опису тогочасної мовної системи. Створений підручник, що кодифікував церковнослов'янську мову на основі її східнослов'янської редакції. Останні роки життя був архімандритом Дерманського Троїцького монастиря, куди переїхав 1627 року, прийнявши унію, перехід до якої обгрунтовував у своїй праці «Апологія» [24].

Митрополит Київський і Галицький (1620 1631) Іван Матвійович Борецький [25], у чернецтві Йов (р. н. н. 1631) народився у с. Бірчому на Львівщині в родині дрібного шляхтича. Освіту здобув, імовірно, у Львівській братській школі та Острозькому колегіумі. У 1604 році став ректором Львівської братської школи, а в 1611 році священиком Воскресенської церкви у Києві, де організовував Київське братство і братську школу, ректором якої став 1615 року. У 1619 року, прийнявши чернецтво, став ігуменом Києво-Михайлівського монастиря. Твори Борецького до нашого часу майже не збереглися. Втім уявлення про його ідеї дають твори, авторство яких приписують йому, як от полемічного твору «Пересторога» (бл. 1605 1606) [26]. В ньому яскраво виражена антикатолицька та антиуніатська спрямованість. Йому приписується і підписаний ним, разом з іншими церковними діячами, твір «Протестація» (1621) [27]. На думку деяких дослідників, є підстави вважати Борецького автором проекту виступу члена віленського братства на сеймику (між 1603 1605), коментарів до польсько-мовного перекладу листа Мелетія Пігаса «Банкет душевний» (між 1597 1600), а також «Юстифікації», що розвиває тези другої частини «Протестації». Як у «Протестації», так і в «Юстифікації» Борецький обстоює права, звичаї й віру українського народу. Водночас у відповідь на утиски і порушення прав висловлюється ідея про політичного союз з Московською державою. Й. Борецький розпочинав генеалогію козацтва з насіння Яфета і вважав їх нащадками Олега і Володимира, приписуючи їм штурм Царгороду.

Хоробрість козацтва описана Саковичем Каллістом, чернече ім'я Касіян (1578 1647) у вірші «На герб сильного Войська його королівської милості Запорозького», де він вказував «Кгди мензства запорозцов кролеве дознали, Теди за герб такого їм рицера дали. Которий ото готов ойчизні служити, За вольность її і свой живот положити. І, як треба, землею альбо тиж водою Вшеляко он способний і прудкий до бою». Вірш «На жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного, гетьмана війська його королівської милості Запорозького, зложонн през інока Касіана Саковича, ректора школ Київських, в братстві, мовленії од його спудейов на погребі того цного рицера в Києві, в неділю проводную, року Божого тисяча шестисот двадцять второго» [28] про героїзм козаків посилається на старовинні хроніки, про які йому, очевидно, відомо було автору ще з часів студентства в Краківському університеті і Замойській академіях:

«Кройники о їх мензстві старії писали,

Як оні неприятелей ойчистих бивали,

Морем, сухом, частокроть пішо, і тиж конно,

Хотяй ся неприятель їх убирав збройно». У своєму панегірику К. Сакович здійснює перенесення всієї давньоруської історії на козацтво, тим самим обрунтовуючи неперервність історії народу: «Плем'я то єст з насіння оного Яфета, Которий з Сімом покрив отчії секрета. За Олега, росського монархи, пливали В човнах по морю і на Царград штурмували». Згідно тексту віршу козацькі пращури разом з князем Володимиром Русь хрестили. Автор змальовує козаків як захисники Вітчизни від татар:

«О Войську Запорозьком кождий может знати,

Як оно ойчизні єст потребно, уважати.

Україна тим войськом вцале зоставаєт.

А где запорозцов ніт, татарин впадаєт».

Вказує на шляхетський спосіб здобуття вольностей через службу «кровю»: «Не грошми, але крв'ю ся її докупують.

Войсько Запорозькоє вольності набило». Серед вольностей, які собі козаки завоювали вказуються наступні: «Од вшеляких податков і судов вольними

Єстесьте заслугами сроїми годними». Автор стверджував наявність у козацькому середовищі «Бивали межи войськом тим князі і пани, З которих виходили добрії гетьмани». Сакович в 1620 1624 роках, після Йова Борецького, був викладачем і ректором Київської братської школи, а згодом проповідником у Любліні при православному братстві. 1625 року прийняв унію, 1641 року католицизм і вступив до чину августинців, видав низку полемічних творів, спрямованих проти православної церкви, її ієрархії, чинів та обрядів.

Автор «Книга о правдивой едности православных християн церкви восточной, там же против апостатов и о их лживой унии» (1623) Копистенський чернече ім'я Захарія, псевдонім Азаріас (бл. 1590 21.03.1627) походив з Перемишля Руського воєводства, небіж православного єпископа Перемишльського і Самбірського, який відмовився прийняти унію. Освіту здобув у школі Львівського братства. Вирізнявся серед сучасників високою освіченістю, володів грецькою, польською, латинською мовами. 1616 року переїхав до Києва, де активно включився у діяльність Київського братства. Висловлюється припущення про можливість його ігуменства в Братському монастирі [29]. З 20 листопада 1624 року став архімандритом Києво-Печерської лаври. Найвагоміша праця Копистенського «Палінодія, или Книга обороны кафолической святой апостольной всходней церкви и святых патриархов, и о греках, и о россох христыанех» (1621 1622) [30] спрямована проти книги віленського уніатського архімандрита Лева Кревзи «Obrona jednosci cierkiewney» (Вільно, 1617) [31]. В вій автор обороняв руський (український) народ від духовного поневолення католиками і уніатами, стверджуючи про незаконність Брестської унії. Історію «роського» народу виводив ще Троянових часів, ведучи її через давньоруських князів до запорозьких козаків. Серед суспільно-політичних та історико-культурних проблем найбільшу увагу приділяв питанням обстоювання православної віри, українських духовних традицій, загальнослов'янської єдності, розвитку книжності слов'янських народів. Високо оцінював просвітницьку діяльність Кирила та Мефодія, Теофілакта Болгарського, Иоана Рильського, Григорія Цамблака. Копистенському належить також низка перекладів (один із авторів перекладу з грецької «Часослова» (1616), передмов та дві проповіді «Казанье на чест- номъ погребЪ блаженного мужа и прелебного кір отца Єлисеа Пле- тенецкого» (1625) та «Оміліа албо казанье на роковую память... Єлисеа Плетенецкого» (1625), які вперше в українознавстві дали історичну оцінку діяльності його сучасника Плетенецького.

Один з наступних ректорів Київської братської школи (1628 1632 рр.) Хома (Томаш) Якович (р. н. н. не пізніше 1647) народився у м. Могильові в міщанській сім'ї. Навчався у Замойській і Краківській академіях, останню закінчив 1625 року. Найбільш відомий його твір польськомовна поема «Лабіринт», «відзначена яскраво вираженою ренесансно-гуманістичною спрямованістю, зокрема в тлумаченні історичного процесу як наслідку розумної чи нерозумної діяльності певного народу та його керівної верстви, а не як результату провіденціалістської функції Бога». Мудрость за княжої доби призвело, на думку Євлевича, до величі й розквіту давньоруської держави, забезпечило процвітання її міст, у першу чергу Києва й Галича. Навернення до Мудрості, плекання своїх звичаїв і віри, розвиток освіти, підтримуваної щедрими меценатами, здатні, як стверджує Євлевич, повернути втрачену могутність, відродити давню славу і лише Мудрість приведе до того, що «на леміш гармати всі б перекували, шаблі криві на коси перейменували» [32]. А для здійснення цього у непрямій формі висловлено ідею володаря як «філософа на троні».

Транквіліон-Ставровецький Кирило (p. н. н. 1646) освіту здобув, імовірно, в Замойській академії, володів польською, грецькою, латинською, старослов'янською мовами. У 80-х роках XVI ст. був дидаскалом Львівської, а з 1592 року Віленської братських шкіл. У 1614-1625 роках вів активну проповідницьку діяльність, зокрема у Замості. Був ігуменом Унівського і Любартівського монастирів [33]. Після засудження Собором православних ієрархів (1621 1622) його твору «Євангеліє учителноє» як єретичного, приймає унію (1626). Цей твір, за царським наказом від 1627 року, підлягав спаленню, інші праці Транквіліона-Ставровецького заборонялись. У Чернігові, де після прийняття унії призначається архімандритом уніатського Єлецького монастиря, засновує друкарню. До основних творів Транквіліону- Ставровецькому належать «Зерцало богословіи», «Евангеліе учителноє» та «Перло многоцінное». Високо цінуючи «внутрішню», тобто зафіксовану в Біблії й теоретично осмислену патристикою мудрість, виступав за розвиток і світського, «зовнішнього» знання, прославляв науки, філософію, вважав їх необхідними і корисними для людини й суспільства [34]. Дослідники вважають, що «підгрунтям чернігівської літературно-філософської школи можна вважати погляди К.Транквіліона-Ставровецького» [35].

Павло, чернече ім'я Памво (імовірно, між 1555/60 1632) народився в с. Чайковичах Руського воєводства. Здобувши освіту, працював друкарем і гравером у Стрятині, Перемишлі, Львові. Певний час служив у перемишльського єпископа Михайла Копистенського, згодом був дидаскалом і друкарем Львівського братства. У Львові видав книжечку «На рожство... вършъ для утъхи православным христіаном», присвячений єпископу львівському Єремії Тисаровському, чим фундував присвяти православним ієрерархам. 1616 року, на запрошення Є. Плетенецького, оселився в Києві, де в гуртку Лаврської друкарні реалізував себе як мовознавець, письменник, поет, перекладач, друкар, гравер. Найвагомішою працею Беринди є енциклопедичний «Лексіконь славеноросскій и именъ тлБкованіє» (1627) з використанням грецької, латинської, арабської, єврейської і майже всіх слов'янських мов для витлумачення семи тисяч термінів [36], якому належить почесне місце не лише в українській, а й загалом у слов'янській лінгвістиці. Дослідники його вважають, що це «багатоплановий науково-лінгвістичний твір» [37]. У поетичному доробку «На рожство Христово вБршь» (1616), вірш «На Стефана-первомученика», можливо, також вірші у збірці «О воспитаніи чад» він торкався злободенних проблем тогочасного життя, насамперед боротьби українського і білоруського народів, обстоювання їхніх релігійних прав і традицій. Використовує у своїй творчості тогочасну українську мову майже без церковнослов'янізмів [38]. Вперше в українському друкарстві запропонував сюжетні ілюстрації («Євангелія учительна» Крилос, 1606).

Митрополит Київський Копинський [39], чернече ім'я Ісайя (р. н. н. 1640) народився у шляхетській родині в с. Копин Підляшського воєводства. Освіту здобув у Львові і Острозькій академії. Був одним із засновників Київського братства і школи. Чернець Києво-Печерської Лаври. Ігумен Братського (з 1615), Межигірського (1616-1619), Густинського Прилуцького монастирів (1619 1620). 1620 року висвячений на єпископа Перемишльського, яким був лише номінально. 1628 року став єпископом Смоленським і Чернігівським та всього Сіверу. У 1631 році Копинський обраний митрополитом Київським, але усунутий П.Могилою, підтриманим однодумцями Й. Борецького і визнаним польським королівським урядом. Продовжувач течії в українській суспільно-політичній думці, репрезентованою І. Вишенським, Й. Княгиницьким та ін., яка переосмислювала на українському ґрунті афонський містицизм, концепція євангельського життя в істині. У своєму головному творі «Алфавіт духовний», відомому також під назвою «Лбствица духовного по Бозб иноческого жительства», взірцем для написання якого був твір славнозвісного аскета-містика Иоана Синайського «Лествиця», зосереджується на проблемі людини, розкриває суть євангельського життя в істині, викладає своє розуміння шляхів пізнання світу, людини і Бога.Праці Копинського мали загалом практичний характер, були позбавлені крайнощів безрадісного аскетизму, відзначалися доступністю, християнським оптимізмом, були популярними у тогочасного читача [40].

Петро [41] (1596 1647) народився у Молдавії в родині майбутнього господаря Валахії і Молдови Симеона. Освіту здобув у школі Львівського братства і в закордонних університетах (можливо, Франції і Голландії). У 1625 році прийняв чернецтво, архімандрит Києво-Печерської лаври (з 1627), митрополит Київський, Галицький і всієї Русі (з 1632), екзарх Константинопольського патріарха. У 1632 році П.Могила заснував Києво-Могилянську колегію перший вищий навчальний заклад на землях східних і південних слов'ян, який став найзначнішим центром слов'янознавчих студій, серед яких руська (українська) тематика займала провідне місце. В церковній діяльності був одним з ініціаторів зближення всіх християнських церков. До основних творів Могили належать передмова до «Номоканон» (1629), «Антологія, сиреч молитвы» (1636), в якому велике значення надавалася руській мові у вихованні молоді, «Євангеліє учителноє» (1637), «Літос» (1644), «Православне сповідання віри» (1640 1645), «Требник» (1646) мали цінність у захисті православної церкви від уніатів і католиків [42]. Був одним із перших православних мислителів в Україні, який, виходячи із вчення про природне право, став думати про майбутню українську державу. Основним державотворчим чинником він уважав не якийсь окремий стан, а злагоду, єдність усіх станів, етнічних угруповань і конфесій в Україні при сильна монархічна влада, обмежена законом і правом як даром Божим.

Кононович-Горбацький [43] Осип Кононович, у чернецтві Йосиф (р. н. н. 1653) походив з Галичини з міщанської сім'ї, навчався, ймовірно, у Віленській братській школі та Замойській академії. В 1642-1646 роках обіймав посаду ректора Києво-Могилянського колегіуму, 1646-1650 роках ігумена Михайлівського Золотоверхого монастиря, 1650-1653 роках єпископа Мстиславського, Оршанського і Могилівського. Автор навчальних курсів з риторики під назвою «Оратор могилянський» («Orator mohileanus», 1635-1636) та філософії, від якого зберігся лише курс логіки («Subsidium logicae», 1636-1642) [44]. Суспільно-політичні погляди Кононовича-Горбацького характеризувалися орієнтацією на ідею «природного права», направлену на відстоювання релігійних, культурних та мовних прав руського (українського) народу в межах Речі Посполитої.

Кисіль Адам Григорович (1600 1653) народився у с. Низкиничі на Волині. Освіту здобув у Замойській академії. Займався дипломатичною діяльністю, обіймав посади чернігівського підкоморія (1633 1639) та каштеляна (1639 1645), київський каштеляна (1645 1648), брацлавського (1648) і київського (1649 1651) воєводи. У своїх численних промовах на Сеймах як єдиний православний сенатор сформулював політико-правову концепцію регіональної українсько-руської шляхетської політичної нації руських сарматів, що, уклавши угоду з польськими сарматами, несуть відповідальність за свою спільноту, очолюють її, забезпечують політико-культурну єдність, релігійні й мовні права, захищають її інтереси і вважають себе рівноправним партнером польської шляхетської нації [45].

У французькому українознавстві в той час твір Боплана, який заслуговує на високу оцінку «енциклопедії тогочасного українознавства» [46, 244].

Праці в умовах самостійної козацько-гетьманської держави(1648 - 1708 рр.).

В 1648 році був складений літопис Крехівського монастиря, який охоплював події 1494-1648 років. З записів стає відомо, що була війна «Стародубщина» (1537), війна з Москвою (1579), татарські набіги, серед впливових можновладців називаються польські королі і князь Костянтин Васильович Острозький, а 1648 року «война з козаками вел. была и побили козаки ляхов» [47, 1-3].

В літописі Яна Бінвільського, який сформувався під впливом київської канцелярії і її писаря земського Василя Воронича, багато аркушів базується на хроніках Бєльських та Кромера з незначними відмінностями. Назва слов'ян автор вважав, що походить від слова слава, а поділяються вони наступним чином: «Якож с того народу естесмо рус, полякы, чехове, слежаци, поморяне, кашубове, москва, петигорьци, черькасове, булкарове, боснове, серьбове, дальматове, илмеричикове, карьваци, стирове и иние народи» [48,63]. Руси ж, під якими розумілися пращури українців, свій родовід мали за «Літописом руським», на який посилається автор, «от Щека, Кия, Хорева и от сестри их Либеди. Потомкове их на Киеве били Оскарда а Дир». Уже в цій праці простежується тенденція виділити козарів в окрему гілку руського народу. Так, автор вважав, що київський князь Святослав: «оберьнулсе на козари, которий теж народ бил руский, и добил под ними замок, названий Белие Вежи» [48, 63]. Русь же як держава включала, за Боболинським, значну територію: «И еще за доброго здоровя сыны был поделил: Веславовы старшому дал Новгород, Заславовы Полоцк, Святополковы Туров, Ияроморовы Ростов, але кгды Весеслав умер, Иаромир взял Новьгород, а Борис Ростов, Гліб Муровьск, С(вя)тослав Полісе, Всеволдові Володымер, Мечслав Тверкал, Зеславль Смоленск, Судыслав Пленсков, Посвист Волин» [48, 63].

Однією з головних тем стосовно давньоруського періоду є хрещення Русі. Автором в літописі не оминалася інформація про язичницький період, коли говорилося «о давних богах руских и московских»: «Рус за Б(о)га міла Дида, Лада, Купала, Леля и Полеля, Рус власне хвалила, якоже рочние показуют. В том блуде и балвофальстве долго народ тот пребивал пребивал, аж (до) Володимера, кнежати иновладцы всей земли Руское. Которий крест с(вя)тий принял с Костяньтинополя». Далі йшло уточнення: «А русь верою хрестияньскую принела за Володимера, кнежати киевского и всей Руси иновладци, року 990» [48,68]. Відзначався і внесок княгині Ольги як попередниці свого онука в проникненні християнства на Русь: «А иж Олга наперед, а потом онук еи Володимер окрестившыся, віру християньскую принял, кгрунтовне вся Руская земля до визнання правдиваго Б(о)га пришла» [48,63]. Мав місце переказ про можливі альтернативи вибору віри князем Володимиром: «Был намовен Володимер от татар, абы віру их принял. Не схотил, жидовской теж не схотіл, также и латинской не схотіл, але греческую віру принял» [48,63].

Велике значення автор надає татарським набігам на землі України: «Едика, цар татарский, шкоди починил около Киева и Киев место спалил, которий от того часу до першое першое можъности и мурованя манастиров и церквей прийти не может. Замку однак киевского татаре не взяли, хот моцю добивали, але добиток увес и луду велми много побрали» [48,65]. В іншому місті літописець відзначав: «Менди Курей, цар орди перекопское, злочестивий взял приступом Киев, у церквах побрал начине золотое и сребенъное. На тот час бил в Киеве один попович багатир, которий, стоечи на валу меском, из лука в кошу татарском убил царика. Где татаре, обачивши так силно- го багатира, з мещани киевскими учинили трактати таким способом, аби видали того, которий на вале з луку до коша стрелил, обецуючи кияном отьступит от места. И так мещане киевские межи собою урядили, оного поповича видали, скоро так силно мужа позбили. Того ж часу межи людьми тая примовка примовка ест: «Кияне ледаякия жиди». И пусто стоял Киев до часов наших» [48, 68]. У вище наведених сюжетах центральна роль відведена Києву і це є одним із проявів історичної пам'яті про колишнє столичне місто Русі.

Іншим історичним сюжетом є розвиток подій по вісі Литва Русь, який закінчується Люблінською унією 1569 року «скончиласе грунтовне уния албо зедночене Великого князъства Литовского с Короною Полскою. Волин, Подляше и Киевское воеводъство до Корони вечними часи прилучено» [48, 68].

В літописі спостерігається збереження традиція прославлення князів, які трималися православ'я: «Року 1563... Волоша присегла и обвезалася Дмитру Вишневецъкому, же его за п(а)на міла взят, бы едно міл притегнут до них с козаками до Волох. В том им до Яс прибил погромълений. А иж ся княз Дмитр Вишъневецкий для хорого здоровя на возе ехал, не мог пред веръховими уехат, в копици сена скрити хотел. Которого волошин, што по сено приехал, видал, там же бил пойман, з Янем Пясецъким, подолянинем, цесарови турецькому до Царигорода послал послал. Которий там на гаку обудвох завесит казал над одъного морскою. Пясецъкий латно сконал, бо упатъ зараз на гак груд (?), а головою на дол оберънул и так скоро крову залилса, але княз Вишневецъкий за ребро увязел и так очима се оберънул к горе. Прето бив жив до третего дня, аж его туръки з луков ростреляли, гди проклинал их Махомета» [48,67-68], «зимою Шулъжинци татаре винели и все едно недели к(с)онъже Михал Ко- рибут Вишневецъкий, староста овруцький, з Самоелем Корецъким Томъшу, господаря волоского, наголову войско его збил и Ясы, сто- лечное место, опановал. Там же у Ясях князя Вишневецкого отруто по Рожестве Х(ристо)вом. По нем Корецкого збито. Был то ксонъже щасливий в бою, похован у Вишневцу в церкви мурованой [48, 70]». В цих двох фрагментах яскраво виступає антимусульманська направленість тогочасного літописання.

Козацькі походи на Крим розглядаються в такому ж ключі: «Войско Запорозское ходили (з) Ишин Кирием до Криму; хотели его на царстве посадити, але татаре од своих гано (?) из кгалкою били Вой- ска Запорозского от татар и без води згинуло до трох тисячей на кучу у розних (?) полях и Дорошенка забито» [48, 72].

Московія, як тиранія, також сприймалася вороже, а походи проти Московської держави правими: «Острянин место московьское Волуцьки из замьком взял», «Путивьль место и замок Гриц зо с козаками взял» [48, 73], «Москви виехало на герец немало» [48, 68], «москвы сорок тысячей» [48, 65], «Року 1584-г(о) Иван Василиевич, тыран, цар московский, умер» [48, 68].

Знайшли відображення на сторінках літопису і козацькі повстання «1596... року Косинский воевал и под Пятькою побито его. Таборьщина першая на Солоници за Лубнями била за Наливайка» [48,72]. «Третяя таборщина за Олихьвера под Переясловлем» [48,73], а також деталі козацької історії як, наприклад, «на козаки бил випис през п(а)на Адама Киселя, подкоморог(о) черниговского» [49], тобто складання реєстру, в який багато хто не потрапив.

Львівський літопис, автор якого Михайло Гунашевський, вийшов з середовища покозачених шляхтичів близького до генерального писаря, а потім гетьмана Івана Виговського. Переставши бути в козацькому середовищі військовим підписком, він прийняв свяще- ницький сан і був протопопом у Києві та Перемишлі [50].

Славиницький [51], чернече ім'я Єпіфаній (кін. XVI поч. XVII ст. 1675) народився на Поділлі або на Волині, навчався у Київської братській школі та, ймовірно, за кордоном. Був викладачем Київської братської школи, професором Києво-Могилянського колегіуму, в останньому читав курси латинської, грецької та старослов'янської мов. За дорученням митрополита Київського С. Косова 1649 року виїхав до Москви, де згодом (1653) організував першу Греко-латинсь- ку школу. Автор понад 150 оригінальних і перекладних праць з питань розвитку освіти і науки, а також з етичної і теологічної проблематики. 1663 року перевидав у Москві Острозьку Біблію, до якої написав передмову. Йому належить також авторство «Громадянства звичаїв дитячих» («Громадянство звичаїв добрих»). Найважливішими з праць є «Лексикон латинський» та «Лексикон словено-латинський» (у співавторстві з А. Корецьким-Сатановським) [52,493]. Найстаріший список «Лексикону латинського» датується 1642 роком, він був найбільшим словником (27 000 позицій), який називають «скарбниця церковно-слов'янської та української лексики XVII ст.» [53].

Син судді земського київського Юрій Стефанович Немирич [54] (1612 1659) вступив до Раківської академії, студіював у Лейденському, Амстердамському, Паризькому, Базельському, Падуанському університетах, здійснив освітню подорож до Англії. Під враженням від перебування в Голландії та Швейцарії стає послідовним прихильником республіканської форми правління і федеративного устрою держави як союзу республік, що здатний забезпечити громадянські свободи і релігійну толерантність. Відомий як автор трактату «Роздуми про війну з московитами» (написаний і виданий у Парижі 1632 р.), в якому виступає рішучим противником самодержавно-монархічного ладу, тиранії і деспотизму, поборником громадянських свобод. Після повернення на батьківщину (1634). З 1640 року був київський підкоморій, в 1648 році полковник «посполитого рушеня» київської і волинської шляхти проти козаків. Виступав посередником шведського короля Карла Густава у переговорах з козацьким гетьманом. В 1657 році перейшов на бік Б. Хмельницького, підтримував гетьмана І.Виговського. Пориваючи з соцініанством, прийняв православ'я. Розробляв проект Гадяцького договору, де він обстоював необхідність утворення нової держави на основі конфедерації Польщі, Литви і України; до цієї конфедерації остання мала ввійти на правах самобутньої держави (під назвою «Велике князівство Руське»), зі своїми верховним трибуналом і судочинством, вищими урядовцями, гетьманом і канцлером, державною скарбницею, грошовою одиницею, військом, адміністративно-територіальним поділом [55]. Цю позицію Немирич обстоював і в «Маніфесті до володарів Європи» (1658), в якому, випереджаючи думки, викладені пізніше П. Орликом, роз'яснював європейським політикам необхідність денонсації козацькою державою Переяславських угод [56].

Джерела та література

1. Bohomolec F. Zycie Orzechowskiego. Sanok, 1855; Brandowski A. De Stanislai Охіі Orichovii Annalibus Polonicis. Commentatio historico-philologica.

2. Berolini, 1860; Сумцов M.Ф. Станислав Ориховский // KC. 1888. T. 23; Lichtensztul J. Poglady filosoficzno-prawne St. Orzechowskiego. Warszawa, 1930; Barycz H. Studia wloskie Stanislawa Orzechowskiego // Studia z dziejow kultury polskiej. Warszawa, 1949;

3. Наливайко Д.C. Оріховський як украинський латиномовний письменник Відродження // Українська література XVI-XVIII ст. та інші слов'янські літератури. К., 1984;

4. Литвинов В.Д. Историософские взгляды Станислава Ориховского // Человек и история в средневековой философской мысли русского, украинского и белорусского народов. К., 1987; Його ж. Проблеми государства в трудах Станислава Ориховского // Отечественная общественная мысль эпохи средневековья (Историко-философский очерк). К., 1988;

5. Литвинов В. Ренесансний гуманізм в Україні. Ідеї гуманізму епохи Відродження в українській філософії ХV початку ХVІІ століття. К., 2000.

6. Філософія. Відродження на Україні. К., 1990.

7. Історія філософії на Україні: У 2-х тт. К., 1987. Т. 1.

8. Orichovius St. Kronici polskie: Od zgonu Zygmunta 1-go. Warszawa, 1805. 172 s.;

9. Нічик В.М., Литвинов В.Д., Стратій Я.М. Гуманістичні та реформаційні ідеї на Україні VI початок ХVІІ ст.) К., 1991.

10. Оріховський С. Напучення польському королевы Сигызмунду Августу // Українські гуманісти епохи Відродження. К., 1995. Ч. 1-2.

11. Дячок О.О. Запорізьке козацтво в «Хроніці Європейської Сарматії» А. Гваньїні // Історія запорізького козацтва: сучасний стан і проблеми вивчення. Дніпропетровськ, 1990.

12. Дзира Я. Татаро-турецькі напади на Украшу ХІІІ XVI ст. за хроніками Бєльських та Стрийковського // Український історико-географічний збірник. К., 1971. Вип. 8.

13. Шафонский А.Ф. Черниговского наместничества топографическое описание. К., 1851. С. 30; Фрагмент, з літопису Яна Бінвільського // Писемність Київської Русі і становлення української літератури.

14. Пясецкий П. Смутное время и Московско-Польская войнв. От появления первого самозванца из Польши в 1604 году до Деулинского перемирия 1618 года. Спб., 1897.

15. Меховський М. Трактат о двух Сарматиях. М., 1936.

16. Герберштейн С. Записки о Московии // Россия XVI в. в воспоминаниях иностранцев. Смоленск, 2003.

Размещено на Allbest.ru