Губернські селянські з’їзди (1917 - початок 1918 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Губернські селянські з'їзди (1917 - початок 1918 рр.)

Скальський В.В.

Кожна людина має свою ідентичність емоційний психологічний зв'язок з оточуючим світом. Ідентичність дає відповідь на запитання «хто я?». Релігійне, соціальне, національне, гендерне, генераційне самоусвідомлення особистості є різновидами ідентичності і вибудовуються в певну ієрархію. Для українських (в етнографічному, а не політичному розумінні) селян питання національної приналежності актуалізувалося під час Української революції 1917 року. Проте, селянство саме не шукало цієї ідентичності. Воно цілком було задоволене існуючим самоусвідомленням, де національним почуттям місця не було. Головною проблемою для них був «голод на землю». Проте, національна інтелігенція запропонувала селянам прилучитися до певної національної групи «стати» «українцями». Боротьба за національну свідомість селян розгорнулася між українським та російським революційними проектами. Найбільш яскраво вона відобразилася на губернських селянських з'їздах, оскільки Всеукраїнський селянський з'їзд досить добре контролювався Центральною Радою і про впливи росіян на ньому можна говорити з великими умовностями, а повітові з'їзди мали надзвичайно високий рівень випадковостей та дріб'язковості.

Вперше Центральна Рада згадується в постановах Полтавського губернського селянського з'їзду (16 17 квітня 1917 р.). Учасники з'їзду надіслали їй, поряд з «революційною армією, Петроградським совітом робочих і солдатських депутатів, Временним правительством» «привіт» [1, 3 4]. Аналогічну телеграму надіслав Обласний селянський з'їзд Херсонської, Таврійської та Катеринославської губерній (23 25 квітня 1917 р.).

Перший селянський з'їзд Харківської губернії 3 6 травня 1917 року визнав «необхідність організації в Києві української краєвої ради селянських депутатів для спільної праці з радами робітничих і солдатських депутатів» [2,4]. Таким чином, з'їзд, а отже і харківське селянство розуміли необхідність певного органу на чолі національного життя, хоча й бачили його як класовий орган. Тобто, поняття «центральної влади» не було тотожним поняттю «класовий орган», а розширювалось за рахунок інших суспільних верств. Ймовірно, допускалась можливість участі у владі нетрудових класів, проте, їх політична вага мала би бути мінімальною. Частково цю ідею перетворення Центральної Ради на класову, а не загальнонаціональну організацію - використали більшовики, коли вели агітацію за переобрання Центральної Ради Всеукраїнським з'їздом Рад.

Другий селянський з'їзд Чернігівської губернії 10 12 червня 1917 року визначив Українську Центральну Раду як «єдиного виразника волі українського народу» [3, 408 412] і підтримав її домагання перед Тимчасовим Урядом. Аналогічно охарактеризував УЦР Селянський з'їзд Полтавської губернії. Селянський з'їзд Катеринославської губернії (13 15 серпня 1917 р.) прийняв спеціальну постанову щодо відношення до УЦР, яка визнавалася «за вищий краєвий революційний орган, керуючий Україною» [3,651]. Другий селянський з'їзд Волинської губернії (7 10 жовтня 1917 р.) вважав Українську Центральну Раду «найвищим революційним, щиро народнім Правительством України» [3, 831]. Такі постанови показують загальну серед селян тенденцію бачити в Центральній Раді українську національну владу.

Після ІІ Універсалу Центральна Рада отримала перспективу перетворення на «єдиний вищий орган революційної демократії України, який буде представляти інтереси всієї людності» [3, 164], що й було здійснено з входженням до неї представників національних меншин. До того часу Центральна Рада належала лише до українського національного політичного простору, залишаючи поза сферою своєї діяльності значний прошарок неукраїнців (а втім, це не було дискримінацією, адже і поляки, і євреї, і ряд інших національних груп створювали власні революційні органи). Тепер Центральна Рада стала представником всього населення українських територій, а не лише українців. В такому, більш демократичному вигляді, вона позитивно сприймалась селянами. Третій селянський з'їзд Харківської губернії (30 31 липня 1917 р.) визнав Центральну Раду «поповнену представниками неукраїнських народів» [4, 2]. Таке «визнання» було дуже важливим для Центральної Ради, адже надавало додаткових підстав вимагати від Тимчасового Уряду виконання зобов'язань останнього відповідно до ІІ Універсалу.

Після Жовтневого перевороту/революції в Петрограді постала проблема розуміння, що є загальнодержавною владою і який статус має більшовицький Раднарком головний керівний орган на всій території колишньої Російської імперії чи локальний уряд Російської території у складі більш широкої Російської федерації. П'ятий селянський з'їзд Харківської губернії (7 грудня 1917 р.) визнав Раду Народних Комісарів «найбільшою владою лише Великоросійської республіки» [5,3] та привітав оголошення Української Народної Республіки [6, 235]. Харківські селяни встали на сторону УЦР в її конфлікті з Радою Народних Комісарів, що вже переріс в українсько-більшовицьку війну. Для них Раднарком був законним, але закордонним урядом. Це є показником глибини української свідомості селян Харківської губернії, адже звернення з актуальних проблем до загальноросійських органів (до Верховного Головнокомандуючого російської армії чи Тимчасового Уряду абощо) варто розцінювати як прояв свідомісної орієнтації на Росію.

Наближеним до проблеми сприйняття Центральної Ради селянськими з'їздами було питання про їх бачення майбутнього політичного устрою Російської держави. Україна, як правило, розглядалась в якості складової частини Росії і майже не уявлялась поза її межами.

Губернські селянські з'їзди практично одностайно виступали за встановлення демократичної федеративної республіки. Республіканський лад розглядався як найкраща форма правління, оскільки «при монархії, хай навіть і конституційній, тобто обмеженій, можна завжди очікувати, що інтереси трудового народу будуть протиставлені інтересам царя з його оточенням» [7, 42 44]. Таким чином, українські селяни мали яскраво республіканський настрій. В уяві селянина республіка була антиподом царизму і через це діставала схвалення.

Всі губернські селянські з'їзди визнавали вартим уваги питання федеративного переоблаштування колишньої Російської імперії. Ідеї федералізму та національного самовизначення були серед найпопулярніших революційних гасел. «Кожен нарід, що тепер жиє в межах Російської держави повинен мати шир. автономію» [8, 7 10] - ці слова з постанови І селянського з'їзду Волинської губернії є концентрованим виразом думки українських селян щодо національної свободи. Відповідно до таких федералістичних настроїв селянські з'їзди розглядали проблему української автономії.

Один за одним селянські з'їзди Полтавської (16 17 квітня 1917 р.), Обласний Херсонської, Таврійської та Катеринославської (23 квітня 1917 р.), Київської (27 28 квітня 1917 р.), Харківської (3 6 травня 1917 р.) та Волинської (21 24 травня 1917 р.) губерній приймають постанови про необхідність «заведення національно-територіальної Автономії України з забезпеченням прав національних меншинств» [1,3 4], а також «щоби Временне правительство привселюдно признало право українського народу на національно-територіальну автономію» [1,3 4]. Аргументація «для повного розвитку сил українського народу» [1,3 4]. При цьому кидається у вічі надзвичайна подібність, а то й ідентичність цих постанов. Ймовірно, їхнє прийняття було кероване з Центральної Ради як акти надзвичайної ваги для національного самоствердження українців та посилення політичних позицій самої Центральної Ради (в тому числі для тиску на Тимчасовий Уряд), а тому не могло бути залишеним на самоплин. Центральна Рада, згенерувавши ідею автономії України, запропонувала її українському суспільству. Центральна Рада здобула таким чином довіру і підтримку найчисельнішого українського прошарку селянства. Такий патронат Центральної Ради над постановами про автономію України не можна розглядати як нав'язування українцям («малоросам», «югоросам») певного, начебто неорганічного для них, шляху розвитку. По-перше, автономія дійсно відповідала потребам збереження та розвитку українців як окремого етносу та нації. По-друге, через свою специфіку (низька освіченість; зосередженість на фізичній, а не інтелектуальній праці) селянство не могло сформулювати цієї ідеї (хоча інтуїтивно відчувало прагнення до неї). В розвиток теми про автономію України селянські з'їзди приймали резолюції щодо українізації школи, церкви та державних установ.

Тимчасовий Уряд для українських селян був «визнаною владою» [1, 3 4]. Проте, на відміну від ставлення до Центральної Ради, це визнання є обумовленим, тобто ставиться в залежність від певних умов. По-перше, він повинен якнайшвидше скликати Всеросійські Установчі Збори [7, 42 44]. По-друге, Тимчасовий Уряд матиме підтримку «до тої міри, поки правительство буде обороняти інтереси трудового народу» [1, 3 4]. По-третє, «правительство має бути відповідальним перед народом, об'єднаним в ради селянських, робітничих і солдатських депутатів» [9, 5 6]. Задоволення Тимчасовим Урядом революційних потреб українців було тим критерієм, який визначав рівень довіри до нього з боку селянства. Оскільки Тимчасовий Уряд не дав селянам землю (передача у відання Земельних Комітетів лише частини земель), активно протидіяв автономізації України, не припинив війни, то українське селянство не особливо переймалось його падінням наприкінці жовтня 1917 року. Селянські з'їзди або співчували більшовикам (але водночас не поширюючи їх влади на свою територію) або засуджували їх дії, звинувачуючи в узурпації влади, недемократичності тощо. Але жоден український селянський з'їзд не виступив на захист Тимчасового Уряду, залишаючи змогу вирішувати конфлікт між ним та більшовиками самим росіянам. Отже, селяни-українці почувалися цілком сепарованими від росіян, розуміли їх як «Інших». А більшовицький переворот/революцію сприймали як внутрішньо-російську справу, яка не стосується України.

З поваленням царизму стали виникати Ради селянських депутатів. В уяві українських селян вони поставали як «керівники революційного народу» [7, 42 44], «класове представництво селянства» [9, 5 6], наділялися функціями «контроля временного правительства» [1, 3 4], «контроль над діяльністю місцевої власти і догляд за тим, щоб ця власть не відступала від завойованих революцією начал, а щоб навпаки, якомога найжвавіше боролась зо всякими противореволюційними виступами» [3,832]. Петроградські та Московські Ради мали ореол борців за свободу. Паралельно з Радами існували Всеросійський Крестьянський Союз та Селянська Спілка, яка розповсюджувала свою діяльність на українських селян. Розуміння цих організацій було аналогічним. Щоправда, останні мали більш виражений партійний характер. Крестьянський Союз перебував під контролем російських есерів, а Селянська Спілка тісно співпрацювала з Українською партією соціалістів-революціонерів.

На губернських селянських з'їздах поставало питання про підпорядкованість селянських організацій. Основна розбіжність полягала у виборі проросійської чи української орієнтації. При аналізі постанов з'їздів помітна тенденція до посилення українських позицій і відповідного послаблення російських впливів. Для ілюстрації можна навести приклад Чернігівської губернії. І селянський з'їзд (7 9 квітня 1917 р.) ухвалив «визнати необхідним об'єднання всього трудового сільського населення під прапором Всеросійського Крестьянського Союзу» [10, 1 2]. ІІ з'їзд (10 12 червня 1917 р.), «приєднуючись до постанови Всеукраїнського селянського з'їзду відносно організації Українського селянства, входить до складу Всеукраїнської Селянської Спілки» [3,411]. ІІІ з'їзд (28 29 вересня 1917 р.) визнав «необхідним, щоб і селянство Чернігівщини організовувалось тільки по одному пляну Української Селянської Спілки виробленому на 1-му Всеукраїнському Селянському З'їзді, маючи свій організаційний центр у Всеукраїнській Раді Селянських Депутатів» [11, 2 3]. Аналогічні процеси відбувалися в Катеринославській губернії.

Селяни Київської губернії визначились вже на першому своєму з'їзді (27 28 квітня 1917 р.): «з'їзд вважає потрібним організацію в Києві Української Краєвої Ради Селянських Депутатів для спільної роботи з Радами Робітничих і Солдатських Депутатів» [3, 262]. З помітною домішкою міжфракційного протистояння в УПСР відбувався цей процес у Полтавській губернії.

Питання про організаційну підпорядкованість селян було надзвичайно важливим в революційній боротьбі, адже йшлося про те, хто матиме багатомільйонну підтримку українських селян і зможе використовувати їх для реалізації своїх політичних цілей. Воно визначало приналежність селян певної губернії до конкретного (українського чи російського) політичного простору. Це був вибір між українським та російським проектами. Надання переваги Селянській Спілці перед Крестьянським Союзом означало визнання приналежності до України. Селяни українських губерній такий вибір зробили, хоча він був достатньо складним, неоднозначним, обумовленим багатьма сторонніми чинниками (зокрема, зовнішнім тиском).

Логіка революційного розвитку в Росії передбачала її політичне завершення скликанням Всеросійських Установчих Зборів, які мали б встановити політичний устрій в державі. Для українських селян Установчі Збори були тим революційним утворенням, що має «великі завдання» [4,2]: «остаточне рішення земельного питання буде встановлене на Установчих Зборах» [9, 5 6]. Саме це цікавило селян в Установчих Зборах. І заради землі селяни були готові до набуття політичного досвіду. Вони прагнули брати участь у виборах. На підтвердження цієї думки можна навести одну з постанов ІІІ селянського з'їзду Харківської губернії (30 31 липня 1917 р.): «вжити найенергійніших заходів і проявити активну діяльність по виборах до волосного і повітового земств» [12, 2].

Формування списку кандидатів до Установчих Зборів та питання про блокування з політичними партіями були основними для обговорення на передвиборчих селянських з'їздах, що відбувалися протягом липня листопада 1917 року. Однозначним союзником Селянської Спілки виступала Українська партія соціалістів-революціонерів. Жодна губернія не відмовилась від такого блоку. Проте виникало інше питання: чи утворювати блок з іншими партіями, які претендували на селянські голоси? Претендентами на цю роль були російські есери та УСДРП. При цьому до блокування з росіянами була схильна частина УПСР, а саме «ліва» («лівобережна», «інтернаціональна») фракція, яка мала вплив в лівобережних губерніях. Проте до спілки між українськими та російськими селянськими організаціями дійшло лише в Херсонській та Харківській губерніях.

В Полтавській, Чернігівській та Таврійській губернії селянським брендом користувались два списки. Їх особливістю була присутність в обох представників УПСР. В одному випадку вони блокувались із Селянською Спілкою, в іншому із російськими есерами. Таке поєднання в одній постанові двох виборчих списків ілюструє глибину усвідомлення селянами Чернігівської губернії своєї відмінності від росіян. Як бачимо з консолідаційного прагнення, рівень національної свідомості не вражає. У такому випадку «об'єднання» лише закріплюватиме низьке (або, навіть, відсутнє) самоусвідомлення себе як українців.

На противагу, потуги окремих діячів до сепарації українського списку сприятимуть зростанню національної свідомості, примусить чернігівських селян, які досі не думали «про свою національність у тих поняттях, що інтелігенція» [13, 92], а розуміли себе «православними», «селянами», «тутешніми», «руськими», визначатись із національною приналежність роблячи вибір між українськими та російськими есерами, які в соціальному плані обіцяють одне й те ж. селянський з'їзд політичний українство

В Полтаві в справу формування списків кандидатів втручались представники Центральних Комітетів УПСР та Селянської Спілки, оскільки губернський комітет УПСР відкидав «пропозицію блоку з Селянською Спілкою як з окремою стороною» [14, 2], прагнучи лише міжпартійного блоку. Селянський з'їзд Полтавської губернії 10 11 вересня 1917 року ухвалив рішення «вступити в соглашення лише з Українською партією соціалістів-революціонерів» [15, 6 7), створив губернську Виборчу Комісію Селянської Спілки і частково визначив список кандидатів. Залишалось лише розташувати їх в певному порядку в згоді з губернським комітетом УПСР. Проте, останній запропонував включити до списку представників російської партії есерів та викреслити з нього кількох членів Селянської Спілки, на що остання не погодилась. Для розв'язання конфлікту 10 11 жовтня 1917 року було скликано засідання Ради селянських депутатів Полтавської губернії. На його початку губернські комітети УПСР та ПСР оголосили заяви з проханням допустити їх представників на засідання Ради. Коли воно було відхилене, деякі есери, що одночасно були селянськими депутатами, покинули засідання. Після доповіді Виборчої Комісії Рада вирішує поновити переговори з Губернським Комітетом УПСР, висунувши декілька вимог, серед яких: не укладати виборчого блоку з російськими есерами, не включати їх до списку, закріплення за Селянською Спілкою двох перших місць у списку та відмова губернського комітету УПСР від претензій до кандидатів Спілки [15, 6 7]. Губернський комітет УпСр висунув зустрічний ультиматум зі своїм проектом списку. Рада селянських депутатів відкинула його і ухвалила свій. Тоді представник губернського комітету УПСР А. Заливчий закликав членів УПСР зняти свої кандидатури зі списку Селянської Спілки і покинути засідання. Рада вирішує ініціювати губернський з'їзд УПСР, а свій список виставити під назвою «Список Селянської Спілки і Українських соціалістів-революціонерів» [15, 6 7]. Губернський комітет УПСР виставив окремий список у блоці з російськими есерами. Таким чином, полтавські селяни виявились доволі відстороненими від прийняття рішень. За них це робила політична еліта. Воля селянства, висловлена на губернському з'їзді 10 11 вересня 1917 року однією стороною (губернським комітетом УПСР) оспорювалась, а іншою (ЦК УПСР, ЦК Селянської Спілки та губернською Радою селянських депутатів) використовувалась задля досягнення власних політичних цілей.

В Київській, Катеринославській та Подільській губерніях був утворений спільний список Селянської Спілки, УПСР та УСДРП. На Волині під час виборів до Всеросійських Установчих Зборів до селянського списку увійшли тільки Селянська Спілка та УПСР.

Крім питомо українських губерній, селянські списки (якщо такими вважати і списки УПСР) були виставлені у Петрограді (блок

УСДРП, УПСР та Об'єднаної єврейської соціалістичної робітничої партії), Саратовському (список Союзу селян-українців, біженців-українців та есерів-татар), Бесарабському (Український соціалістичний блок), Воронізькому (УПСР та російські ліві есери), Пензенському (блок українців, поляків, литовців та мусульман), Смоленському (блок українців, поляків, литовців та латишів), Кубано-Чорноморському, Терсько-Дагестанському та Приамурському виборчих округах, а також на всіх фронтах [16, 253].

Українські селяни мали певний пієтет щодо Всеросійських Установчих Зборів. Будучи консерваторами та законослухняними, селянство очікувало від них вирішення актуальних проблем селянського життя. Прагнучи втамувати свій «голод на землю», жителі українського села віддавали перевагу законним і мирним методам та очікували рішення Установчих Зборів. Проте, затягування виборчого процесу, проблеми зі скликанням, а, згодом, і розгін обраних депутатів, політично недосвідчені селяни сприймали як небажання влади розв'язувати наболіле аграрне питання. Викликане цим роздратування легко спрямовувалось проти основних противників земельного перерозподілу великих землевласників і ставало підґрунтям для радикалізації селянського руху та поширення недовіри до будь-якої влади. До того ж Українська Центральна Рада поступово ставала тією інституцією, на яку селяни все частіше покладали вирішення своїх сподівань. Українці відвертались від Всеросійських Установчих Зборів і спрямовували свої революційні очікування на Українську Центральну Раду. Селяни все більше звертали увагу на внутрішньо-українські, а не загальноросійські справи. Цьому сприяло декілька факторів. Центральна Рада ініціювала і розпочала підготовку до Українських Установчих Зборів.

Скликання Всеросійських та Українських Установчих Зборів сприяло самовизначенню селян. Будучи свідками політичної боротьби, вони усвідомлювали свою приналежність до певних суспільних груп. І якщо відчуття прилученості до релігійної, соціальної чи територіальної громади не були новими, то національна приналежність щойно зароджувалась. До структури селянської самосвідомості додавався ще один компонент національний. Селянин ставав українцем. Але не тому що він українізувався, тобто міняв свою національність (наприклад, з російської чи польської), а через усвідомлення (іноді випадкове, іноді провоковане ззовні) свого національного «я». Під час передвиборчих з'їздів і при голосуванні селяни ставали перед вибором: яких есерів українських чи російських підтримати? Про інші партії практично не йшлося. Про надану перевагу яскраво говорить 75% голосів, отриманих на виборах до Всеросійських Установчих Зборів українськими партіями.

Губернські селянські з'їзди найбільше часу та уваги приділяли питанню про землю. І, водночас, були практично одностайними з цього приводу - земля повинна бути соціалізована: «земля, вода, повітря та скарби надр землі є і повинно бути надбанням всього народу» [7, 42 44]. Така позиція повністю співпадала з програмою есерів. Визначити первинність впливу чи то есери вплинули на селян своєю агітацією, чи то під тиском селян соціалісти-революціонери приймали відповідні програмні засади практично неможливо. Схоже, тут мали місце взаємовпливи. Селяни мали прагнення до громадського землеволодіння. Цю ідею сформувала та обґрунтувала партія есерів, що в свою чергу посприяло масовому та більш усвідомленому поширенню концепції соціалізації землі.

Хронологічно прослідковується поступова радикалізація селянських очікувань та вимог щодо землі. Перший селянський з'їзд Чернігівської губернії (7 9 квітня 1917 р.) постановив: «При розгляді земельного питання на Установчих Зборах є бажаним ухвалення таких рішень.» [10, 1 2]. В даному випадку важливим є не сам зміст «бажаних» пропозицій, а доволі спокійна, толерантна і коректна форма звертання. Приблизно в серпні 1917 року постанови губернських селянських з'їздів стають більш вимогливими. Селянський з'їзд Херсонської губернії (14 17 серпня 1917 р.) поставив вимогу «негайно здійснити наступні заходи» [17, 4]. А після більшовицького перевороту в Петрограді, проголошення ІІІ Універсалом земельної реформи в Україні губернські селянські з'їзди переходять до самостійного вирішення земельного питання. Так, V селянський з'їзд Харківської губернії (7 грудня 1917 р.) ухвалив постанову такого змісту: «Віднині вся земля, до закріплення завоювань революції Установчими Зборами, переходить у відання і розпорядження волосних, повітових та губернських земельних комітетів» [18, 3]. Селянський з'їзд Подільської губернії (11 14 лютого 1918 р.) прийняв рішення, що сільські земельні комісії «розділяють по між безземельними та малоземельними селянами ту площу землі, яка буде творити земельний фонд даного села» [19, арк. 10]. Тобто, подільські селяни розпочали проводити земельну реформу, не очікуючи рішень Установчих Зборів чи інших державних органів. Щоправда, локальні земельні реформи все ж зверталися до авторитету Українських Установчих Зборів, про скликання яких знову заговорили після відступу більшовиків і які повинні були виробити земельний закон в «остаточній формі» [19, арк. 12].

Земельне питання не сприяло піднесенню національної свідомості у селян. Радше навпаки, консервувало архаїчну селянську свідомість, яка за свідченнями Британського департаменту політичної розвідки складалася з компонентів «я - православний», «я - селянин», «я розмовляю тутейшою мовою» [20, 263]. Акцентування земельного питання сприяло закріпленню відчуття приналежності до селянства, а не української нації. Можна стверджувати, що селяни більшості національностей, принаймні християнських, Російської імперії прагнули в найзагальніших рисах одного й того ж землі й волі. Відмінності були в деталях. При цьому такі деталі не носили яскраво національних ознак, а залежали від особливостей дореволюційного землеволодіння в конкретних місцевостях.

Література та джерела

1. Вісник Полтавського губернського громадського комітету. - №8 9. квітня 1917 р.

2. Южный край. - №14017. 6 травня 1917 р.

3. Український національно-визвольний рух. Березень листопад 1917 р.: Док. і матеріали / Упоряд.: В. Верстюк (керівник) та ін. К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2003.

4. Земля и воля. - №109. 3 серпня 1917 р.

5. Земля и воля. - №203. 9 грудня 1917 р.

6. Гамрецький Ю.М., Тимченко Ж.П., Щусь О.Й. в праці «Ради України в 1917 році» (К, 1974) констатували «V Харківський губернський з'їзд Рад селянських депутатів (6 7 грудня) визнав владу Народних Комісарів», не вказавши при цьому ареалу визнання влади РНК «тільки Великоросійської республіки». Такі, не об'єктивні з сучасної точки зору дослідницькі дії були зумовлені необхідністю ілюстрації «керівної ролі більшовицької партії» та «переможної ходи Жовтневої революції на Україні» в рамках пануючої тоді радянської ідеології.

7. Победа Советской власти на Херсонщине (1917 1920 гг.). Сборник документов и материалов / Ред. коллегия: Н.А. Даниленко (ответственный редактор), М.И. Давыдов, Г.А. Голубев. Херсон: Херсонское областное издательство «Наддніпрянська правда», 1957.

8. Громадянин. - №3 4. 4 липня 1917 р..

9. Южный край. - №14020. 9 травня 1917 р.

10. Известия. Черниговского губернского исполнительного комитета. - №2. 16 квітня 1917 р.

11. Народне слово. - №3. 7 жовтня 1917 р.

12. Земля и воля. - №108. 2 серпня 1917 р. С. 2.

13. Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856-1886). К.: Критика, 2006.

14. Вісник Полтавського губернського громадського комітету. - №117. 13 вересня 1917 р.

15. Селянська Спілка. - №7 8. 26 вересня 1917 р.

16. Протасов Л.Г. Всероссийское Учредительное собрание: история рождения и гибели. М.: «Российская политическая енциклопедия» (РОС-СПЭН), 1997. 368 с.

17. Вестник одесского земства. - №21. 19 серпня 1917 р.

18. Земля и воля. Харків. - №203. 9 грудня 1917 р.

19. Центральний державний архів вищих органів влади, і управління. України. - Ф. 628. - Оп. 1. - Спр. 18.

20. Грицак Я. Українська революція, 1914 1923: нові інтерпретації // Україна модерна. Ч. 2 3. Львів, 1999.

Размещено на Allbest.ru