Військово-патріотичне виховання в українських збройних формуваннях в умовах боротьби за українську державність (березень 1917 - листопад 1920 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія оборони України

УДК 355:940.5

20.02.22 - військова історія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

ВІЙСЬКОВО-ПАТРІОТИЧНЕ ВИХОВАННЯ В УКРАЇНСЬКИХ ЗБРОЙНИХ ФОРМУВАННЯХ В УМОВАХ БОРОТЬБИ ЗА УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВНІСТЬ (березень 1917 - листопад 1920 рр.).

ДАЦЕНКО Олександр Миколайович

Київ-2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії Військового гуманітарного інституту Національної академії оборони України.

Науковий керівник - Голуб Володимир Йосипович, д.і.н., професор, професор кафедри історії (Військовий гуманітарний інститут Національної академії оборони України).

Офіційні опоненти - Кузьминець Олександр Васильович д.і.н., професор, начальник кафедри історії держави і права (Національна академія внутрішніх справ України)

- Трусов Євген Володимирович к.і.н., доцент, начальник кафедри військової педагогіки і культури (Військовий гуманітарний інститут Національної академії оборони України).

Провідна установа - Інститут історії України НАН України, м. Київ.

Захист відбудеться “ 20 ” 11 _ 2002 року о 1400 годині на засіданні Спеціалізованої вченої ради К 26.709.04 Національної академії оборони України (03049, м. Київ, Повітрофлотський пр-кт, 28; тел. 248-10-79 (5-33).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національної академії оборони України (03049, м. Київ, Повітрофлотський пр-кт, 28)

Автореферат розісланий “ 19 ” _____10______ 2002 року.

Вчений секретар Спеціалізованої вченої ради В.В. Корнієнко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Соціально-політичний розвиток Радянського Союзу на кінець ХХ століття спричинив виникнення в країні економічної кризи. Прагнучи поліпшити ситуацію, політичне керівництво СРСР розпочало проведення курсу реформ в усіх сферах суспільного життя. Однак, в ході їх проведення ряд колишніх союзних республік, у тому числі й Україна, стали на шлях самостійного розвитку і проголосили свою незалежність. В умовах економічних складностей, загострення суспільно-політичних протиріч, зміни моральних цінностей перед українським народом постало питання збереження національного суверенітету власної держави. Зважаючи ж на віковий досвід українського народу, який є фактично досвідом його героїчної боротьби за свою свободу та незалежність, перед керівництвом країни першочерговим завданням стало збереження державної цілісності України, непорушності її кордонів. Таким чином, одним із важливих питань державотворчого розвитку України стало вирішення завдань забезпечення обороноздатності країни, створення повноцінних та надійних Збройних Сил України, налагодження якісного та ефективного процесу військово-патріотичного виховання особового складу.

Подібність ситуації та розвитку подій в Україні як на початку, так і під кінець ХХ ст., закономірно викликали інтерес до подій національно-визвольної боротьби українського народу протягом 1917-1920 років. З'явились дослідження й спроби аналізу намагань державних діячів минулого вирішити питання відродження національних Збройних Сил, вишколу особового складу, формування нової концепції виховання воїна-патріота, захисника Вітчизни. Прагнучи відстояти свою незалежність Україна фактично протягом всього періоду національно-визвольної боротьби була змушена вести збройну боротьбу проти ворогів ідеї відновлення української державності. Зважаючи на скрутні обставини державотворчого розвитку України початку ХХ століття, основним фактором підвищення боєздатності військ стало ідейне виховання армії, формування у військовослужбовців почуття відповідальності за безпеку своєї Батьківщини.

Незважаючи на значну активізацію досліджень української військової історії, на даний час ще не відображено цілісної картини подій 1917-1920 років в Україні. Проблема військово-патріотичного виховання особового складу, тісно пов'язуючись з проблемою військового будівництва, відродженням національних військових традицій, місцем та ролі армії у системі багатопартійного суспільства, залишається малодослідженою. Внаслідок чого тема дисертаційного дослідження є актуальною і потребує ґрунтовної розробки.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до плану та програм науково-дослідної роботи з історії Збройних Сил України, що здійснюється кафедрами Історії Військового гуманітарного інституту та історії війн і воєнного мистецтва Національної академії оборони України.

Об'єктом дослідження виступають збройні формування Української Центральної Ради (березень 1917 - квітень 1918 рр.), Гетьманату П.Скоропадського (квітень - грудень 1918 р.) та Директорії УНР (грудень 1918 - листопад 1920 рр.).

Предметом дослідження є військово-патріотичне виховання військовослужбовців українських збройних формувань періоду визвольної боротьби 1917-1920 років.

Метою дослідження є відтворення цілісної картини становлення та розвитку державної концепції військово-патріотичного виховання особового складу українських збройних формувань в умовах відновлення та захисту Української державності в Наддніпрянській Україні.

Відповідно до мети дослідження постають завдання:

проаналізувати історіографію та джерельну базу з проблеми дослідження;

визначити ступінь готовності на початку ХХ ст. основних суспільно-політичних верств українського суспільства до збройної боротьби за відродження української державності;

дослідити процес становлення і розвитку державної системи військово-патріотичного виховання, діяльність провідних державних і військових структур по організації та проведенню ідейно-політичної та культурно-освітньої роботи серед громадян та військовослужбовців;

визначити й розглянути засоби військово-патріотичного виховання особового складу українських військових підрозділів, форм і методів їх вишколу;

висвітлити процес становлення та розвитку системи військової освіти для підготовки національних командних кадрів;

на основі проведеного дослідження опрацювати і подати теоретичні та практичні пропозиції.

Територіальні межі дослідження обіймають етнічні українські терени, що були підпорядковані Російській імперії, і на яких протягом 1917-1920 рр. протікали державотворчі процеси, що формували громадську думку місцевого населення, відбувалось єднання всіх національних сил навколо головного символу української державності, столиці українських земель - м. Києва.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період визвольної боротьби українського народу, який в українській історіографії визначається 1917 - 1920 рр.*. Вони дають змогу простежити процес виникнення та становлення національних вишкільної та виховної систем військово-патріотичного виховання як серед цивільного населення, самочинних військових формувань та регулярних українських підрозділів. Водночас автор вважав доцільним звернути увагу на події кінця ХІХ - початку ХХ ст., тому що в цей час відбувався процес формування громадянської свідомості більшості учасників революційних подій.

Методологічною основою дослідження є принципи науковості, об'єктивності й історизму. Вирішенню поставлених завдань сприяло використання порівняльно-історичного та проблемно-хронологічного методів дослідження.

Наукова новизна дисертації полягає в постановці та розробці актуальної теми, яка не отримала всебічного та об'єктивного висвітлення в історичній літературі. В дисертації на основі архівних документів, опублікованих наукових праць проведено комплексний аналіз стану, форм і методів ідейно-виховної роботи як в українських військових формуваннях так і серед місцевого населення.

Вперше здійснено дослідження процесу становлення та розвитку системи військової освіти, висвітлені її позитивні і негативні сторони, обґрунтовано значення військової освіти для підготовки досвідчених і відданих державницькій ідеї офіцерських кадрів.

На основі аналізу використаних архівних та опублікованих матеріалів сформульовано ряд принципових наукових висновків про те, що досвід становлення та утвердження державницької ідеї протягом 1917-1920 років, безумовно, накреслив основні концептуальні напрямки становлення і розвитку національної системи військово-патріотичного виховання особового складу українських збройних формувань. Саме тому він заслуговує на своє подальше вивчення та використання при відпрацюванні і впровадженні в життя державної концепції військово-патріотичного виховання громадян України.

Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що досвід попередників щодо створення державної концепції військово-патріотичного виховання може бути використаний в ході реалізації програми реформування Збройних Сил України на сучасному етапі, при створенні єдиної концепції та державної програми військово-патріотичного виховання громадян України.

Результати дослідження, фактичний матеріал, окремі положення і висновки можуть бути використані при формуванні сучасної законодавчої бази з питань військової політики, діяльності громадських та політичних організацій у справі військово-патріотичного виховання громадян України, при написанні узагальнюючих наукових історичних праць, підручників, розробки навчальних і методичних матеріалів з воєнної історії України для курсантів та слухачів вищих військових навчальних закладів Міністерства Оборони.

Особистий внесок здобувача. Автор вперше здійснив дослідження стану військово-патріотичного виховання в українських збройних формуваннях Наддніпрянської України і обґрунтував його вплив на державотворчі процеси та військове будівництво в часи відновлення української державності 1917-1920 рр. В результаті узагальнення досвіду діяльності діячів Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР у сфері військово-патріотичного виховання визначено рекомендації щодо його використання при відпрацюванні державної програми військово-патріотичного виховання громадян України на сучасному етапі.

Апробація результатів дослідження. Головні положення дисертаційної роботи викладено у 4 публікаціях автора, в науково-дослідній роботі: “Військова освіта в Україні: історія і сучасність”, виконаному в співавторстві навчальному посібнику, збірнику матеріалів всеукраїнської науково-практичної конференції “Українознавство в системі вищої освіти”.

Основні висновки апробовані на кафедрах історії Військового гуманітарного інституту Національної академії оборони України, історії війн і воєнного мистецтва Національної академії оборони України, в ході проведення занять з гуманітарної підготовки, інформаційно-пропагандистського забезпечення і культурно-виховної та просвітницької роботи з особовим складом ряду військових підрозділів ЗС України, при проведенні заходів військово-патріотичного виховання і пропаганди військової служби серед допризовників.

Структура дисертації відповідає меті й завданню дослідження. В її основу покладено принципи періодизації та хронологічно-проблемного викладу. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків.

Обсяг - дисертації 192 сторінки, включаючи список використаних джерел та додатки. Список використаних джерел містить 240 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено предмет, об'єкт, мету і завдання дослідження, його хронологічні рамки, методологічну основу, з'ясовано наукову новизну та практичне значення дисертації.

У першому розділі “Історіографія та джерельна база дослідження” розглянуто стан наукової розробки проблеми дисертаційного дослідження. Відзначено, що дослідження становлення системи військово-патріотичного виховання серед особового складу українських збройних формувань 1917 - 1920 рр. до теперішнього часу не було об'єктом дослідження вітчизняних істориків. Розглядаючи проблеми військово-патріотичного виховання особового складу, дослідники висвітлювали ці питання лише частково, в контексті дослідження військової або державотворчої тематики.

При розгляді історіографії проблеми джерельна база дослідження автором поділена на такі групи: зарубіжна історіографія; праці радянських авторів; праці сучасних українських істориків.

Серед загального масиву історичної літератури, яка висвітлює питання розбудови української державності та військового будівництва, одним з найпотужніших є пласт історичної літератури, виданої за кордоном.

Проблематиці українського суспільно-політичного життя, становлення державності та українського військового руху в умовах національно-визвольної боротьби присвячені ряд праць безпосередніх учасників подій, серед яких цінними джерелами для нас виступають спогади та праці перших осіб українського державотворчого руху того часу (М.Грушевського, В.Винниченка, Д.Дорошенка, П.Скоропадського та інших).

Більшість авторів, висвітлюючи хід та розвиток загальнополітичних подій, залишають поза своєю увагою питання організації та діяльності військових формувань. Певним винятком є праці Д.Дорошенка, в яких автор окрім загального огляду подає й окремі конкретні оцінки та наводить факти про розвиток війська УНР. Однак, це не зменшує цінність документальних свідчень названих авторів для нашого дослідження. На думку дисертанта, питання військово-патріотичного виховання неможливо об'єктивно висвітлити без урахування і соціально-політичних процесів, які відбувалися на той час в Україні.

Цікавими для дослідників можуть стати праці провідників українського військового руху, старших офіцерів української армії, які обіймаючи провідні посади були причетні до розробки системи вишколу та закладання основ військово-патріотичного виховання у військах (С.Петлюри, М.Капустянського, Є.Коновальця, О.Удовиченка, В.Сальського, В.Євтимовича). Висвітлюючи хід бойових дій, автори подають важливу інформацію про особовий склад та загальний стан національних військових частин, діяльність командного складу та умови, в яких велася збройна боротьба. В їхніх працях відображаються еволюція поглядів на проблему підготовки висококваліфікованих командирів українських військових формувань, прагнення закласти підвалини національної системи підготовки військових кадрів.

Підводячи підсумок огляду української закордонної історіографії, потрібно відзначити, що незважаючи на досить широке представлення в історичній літературі, вона не спромоглась виробити комплексної системи досліджень процесу створення та розвитку повнокровної системи військово-патріотичного виховання періоду відродження української державності 1917-1920 років, а обмежилась лише висвітленням окремих її аспектів.

Аналізуючи радянську історіографію, потрібно відмітити, що протягом всього часу існування СРСР вона здебільшого ігнорувала події національно-визвольної боротьби в Україні 1917-1920 рр.

Серед великої кількості колективних праць та монографій, присвячених революційним подіям та громадянській війні в Україні, практично відсутні роботи, які б об'єктивно висвітлювали діяльність Центральної Ради, Гетьманату та Директорії. Військові підрозділи українських національних державних утворень якщо і згадуються, то лише в якості супротивника Червоної армії, прибічників інтервентів та бандитських формувань. З огляду на вище сказане, матеріали досліджень радянських істориків використовувались автором головно як довідковий матеріал для з'ясування загальної картини подій та збройної і політичної боротьби тих часів.

Умовно радянську історіографію можна розділити на два періоди: перший - з моменту проголошення радянської влади в Україні до середини 50-х років; другий - з пом'якшенням тоталітарного режиму до часу розпаду СРСР.

В часи першого періоду закладаються два різних підходи до оцінки подій, що відбулися в старій російській армії протягом 1917-1918 років. Зусилля радянських дослідників революційних подій були спрямовані на вивчення революції та громадянської війни у загальноросійському контексті. Паралельно з літературою мемуарного характеру зўявились окремі статті та монографії, зокрема, Р.Ейдмана, В.Мелікова, С.Рабіновича, І.Кулика. Однак, ці праці здебільшого мали вузьку направленість і присвячувались дослідженню діяльності більшовицьких організацій.

У другому періоді, який, розпочавшись наприкінці 50-х - початку 60-х років, позначився певною “політичною відлигою”, побачили світ праці, в яких автори висвітлили форми та методи агітаційної роботи, головним чином більшовицької партії, в царській армії та на флоті і показали прагнення вояків різних національностей створити національні військові формування (П.Голуб, К.Гусєв, В.Комин, Н.Рубан, С.Муратов). Серед виданих в Україні в післявоєнні роки військово-історичних досліджень заслуговують на увагу сучасних істориків статті й монографії А.Буравченкова, В.Петрова, О.Щуся.

Проте, незважаючи на зменшення цензурних утисків щодо висвітлення історичних подій 1917-1920 рр. маємо зазначити, що питання військово-патріотичного виховання розглядалися в світлі комуністичної ідеології та потреби проведення військово-патріотичного виховання всієї радянської спільноти. Зокрема це стосується робіт В.Лебедєва, В.Бірюковского, І.Клименко, І.Юнака.

Таким чином, можемо зробити висновок, що питання створення та розвитку Армії УНР радянська історіографія не досліджувала. Тому до проголошення Україною незалежності у 1991 році не існувало жодної узагальнюючої праці з проблематики державотворчих процесів в Україні і, зокрема, військово-патріотичного виховання українського народу на ідеї української державності.

Напередодні й після здобуття Україною незалежності дещо пожвавилась робота, пов'язана з висвітленням військового минулого українського народу. Перевидаються праці зарубіжних дослідників, виходить з друку великий масив нових публікацій. На увагу дослідників заслуговує двотомна монографія В.Ф. Солдатенка “Українська революція: концепція та історіографія”, у якій автор на основі праць ідеологів українського руху, керівних документів політичних партій та організацій, матеріалів засобів масової інформації подає власну оцінку революційних подій в Україні.

Сучасні дисертаційні дослідження, висвітлюючи окремі періоди українського державотворення, також розглядають і деякі аспекти військово-патріотичного виховання українського народу, виховання у його представників почуття національної свідомості та державотворчих прагнень. Так у працях Г.Гаврилюка, В.Голубко, Л.Гарчевої, В.Задунайського, Л.Зінкевич, Р.Зінкевич, розглядається діяльність українських державотворчих сил по створенню національних військових формувань - на той час головного осередку військово-патріотичного виховання українського народу. Акцентуючи увагу на діяльності політичних сил та перших осіб української державності автори висвітлюють процес еволюції їх поглядів на проблему розбудови національної регулярної армії.

Особливе місце серед дисертаційних досліджень, що розглядають питання військової організації національних Збройних Сил, посідають дисертаційні роботи О.Каляєва, Л.Кривизюка, В. Футулуйчука. Вони цінні для нас насамперед тим, що дають можливість порівняти форми та методи військово-патріотичного виховання в різних українських арміях того часу, армії УНР та УГА та їх дієвість підчас перебування УГА на Наддніпрянщині.

У процесі проведення дослідження автором були опрацьовані матеріали фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України). Зокрема фонди, що відображають військову політику українських урядових організацій та політичних сил та доповнюють картину державотворчого процесу та військового будівництва в Україні 1917-1920 рр.: Ф. 1063. - Ради Народних Міністрів УНР; Ф. 1065. - Ради Міністрів Української Держави; Ф. 1074. - Накази військової офіції Української держави; Ф. 1075. - Військове Міністерство Української Народної Республіки; Ф. 1076. - Генеральне Секретерство по справам військовим; Ф. 1077. - Головне управління Української Держави; Ф. 1078. - Головне управління Генерального Штабу УНР; Ф. 1113. - Міністерства преси і пропаганди; Ф. 2250. - Інформаційне бюро армії УНР 1917-1918 рр.; Ф. 4100. - Всеукраїнська Рада військових депутатів. Архівні матеріали державних органів України складаються з резолюцій, протоколів, виписок з протоколів затверджених військовими комітетами, наказів військового керівництва, листів громадян до військового керівництва, проектів розбудови військово-навчальних закладів тощо.

Аналіз джерельної бази та опублікованих праць свідчать про те, що проблема військово-патріотичного виховання висвітлена не повністю і потребує подальшого вивчення. Саме цим керувався автор вибираючи предмет і мету дослідження.

У другому розділі “Фактори впливу національно-визвольної боротьби на формування українського війська” проводиться дослідження стану українського суспільства напередодні революційних подій 1917 року.

Виходячи із наявності різних прошарків українського суспільства і, відповідно їх різного ставлення до проблеми українського державотворення, у дослідженні були розглянуті головні суспільно-політичні процеси та рухи, які відбувались в Україні. Проаналізовано революційний потенціал тогочасного українського суспільства.

У даному розділі автор визначає і розглядає ряд факторів, які, сприяли формуванню національної свідомості українців, впливали на процес консолідації українського суспільства, поширення в ньому державотворчих прагнень, виникнення бажання і розуміння потреби стати в обороні української державності: соціально-політичний, рівень освіти та культури населення, економічний, релігійний.

Підводячи підсумок готовності українського суспільства сприйняти ідею відновлення української державності та розуміння потреби її збройного захисту, робиться висновок, що найбільш підготовленими для цього було лише два прошарки тогочасного українського суспільства - військовослужбовці та інтелігенція. Саме вони стали тією основною рушійною силою, що призвела до виникнення та проголошення новітніх державних утворень України - Центральної Ради, Гетьманату П.Скоропадського та Директорії. Однак, небажання політичних провідників державотворчого процесу іти на співпрацю та компроміси з іншими верствами українського суспільства, політичними опонентами, забезпечення виконання їх бажань та потреб призвело до створення ситуації протистояння та розколу суспільства.

З поміж визначених нами факторів впливу на процес становлення та розвитку ідеологічних переконань, національної самосвідомості і державотворчих тенденцій серед українців, на особливу вагу, на думку автора, заслуговують соціально-політичний та економічний. Саме вони створювали навколо більшості громадян України відповідну соціальну атмосферу, врегульовували норми та правила поведінки, дій, напряму та опосередковано сприяли формуванню та вихованню у представників українського народу військово-патріотичних почуттів, державотворчих прагнень.

У третьому розділі “Становлення та розвиток державної системи військово-патріотичного виховання” розглядаються події, що настали після краху російської імперії. Визначається тогочасний настрій громадян України, їх готовність виступити в обороні національних інтересів. Проаналізовано вплив факту проголошення, утвердження та державотворчої діяльності національних державних органів України: Української Центральної Ради, Гетьманату П.Скоропадського та Директорії. Визначено основні погляди та напрямки за якими проводилась діяльність державних органів, політичні пріоритети державотворчих сил, роль та місце армії в суспільстві.

Як позитивний момент, маємо відмітити що, знайшовши певну підтримку у найбільш національно свідомих своїх громадян, Центральна Рада, Гетьманат та Директорія проводили активну діяльність з проведення українізації, національного освідомлення народних мас. Проте, вважаючи свої погляди єдино вірними, політичні сили тогочасної України не знаходили в собі сили волі приймати компромісні рішення задля досягнення головної мети - утвердження та розвитку української державності. Витративши сили на внутрішнє протистояння Вони не змогли, головним чином через брак часу на державотворчий розвиток, відпрацювати і втілити в життя комплексну систему військово-патріотичного виховання, сконсолідувати українське суспільство в єдиний державницький організм спроможний відстояти свою свободу та незалежність.

У розділі проаналізовано державницьку діяльність по відпрацюванню та використанню у військово-патріотичному вихованні особового складу українських військових підрозділів системи військових відзнак та нагород, військової уніформи. Визначено роль засобів масової інформації у виховній роботі з військовослужбовцями, формуванні у їх середовищі державотворчих тенденцій.

Встановлено, що зважаючи на перебіг історичних подій в Україні, її перебування під гнітом інших націй, більшість національних військових відзнак, напрацьованих в короткі періоди української державності, лишилась у вигляді проектів, ескізів та малюнків. Повною мірою це можна віднести і до періоду національно-визвольної боротьби українського народу 1917-1920 рр. Швидкий перебіг тогочасних подій не дав змоги запровадити в Україні власну, повноцінну, систему відзнак, їх було “дуже мало, невідповідно до численних славних воєнних чинів і жертв вояків”.

Проаналізувавши питання впровадження військової форми в українських військових підрозділах, періоду національно-визвольної боротьби українського народу 1917-1920 рр., робиться висновок, що у кожен період революційних подій військовій формі, залежно від ставлення до армії взагалі, приділялась певна увага так:

-у період Центральної Ради (березень 1917 р. - квітень 1918 р.) в зв'язку з пануванням антимілітарних поглядів значних зміни у військовій формі зроблено не було. Однак, як позитивний момент, що відігравав роль збудника військово-патріотичних почуттів, потрібно відмітити, що при зміні відношення до питання розбудови армії було зроблено дуже важливий, і маючий виховне значення, крок - започатковано створення нової військової форми української армії.

-у період Гетьманату П.Скоропадського (квітень - грудень 1918 р.) проведено ґрунтовну роботу по створенню власної військової форми з урахуванням національної атрибутики.

-у період Директорії (грудень 1918 р. - листопад 1920 р.) систематизовано ранги Української армії, знайдено українські відповідники до військових звань. Використано елементи військової форми для заохочення до добросовісної служби та відзнаки за заслуги.

Загалом у період боротьби за державність України, національна військова форма пройшла шлях від жовто-блакитних пов'язок на рукаві до цілком завершених зразків, що враховували давні традиції українського військового костюму, зокрема козацького.

Великий внесок у процес становлення молодої української держави на початку ХХ ст., формування національної свідомості, виховання патріотичних почуттів у громадян України зробили національні засоби масової інформації. Сучасний історичний досвід переконливо доводить, що періодичні видання є дійсно впливовою суспільною силою, яка, інформуючи людей про різні соціально-економічні та політичні події, активно впливає на формування політичної свідомості та світогляду громадян, виховання у них патріотичних почуттів.

Поява звернень українців до бойових побратимів на сторінках військових газет, засвідчила змістовну перебудову загальноросійської військової преси. Військова періодика того часу, посідаючи чільне місце у інформаційному просторі, несла певне пропагандистсько-виховне навантаження і була спрямована на виконання функцій політичного агітатора. Зокрема дана думка підтверджується кількістю тогочасних військових видань і великою увагою до них з боку політичних угруповань. Так, тільки на Західному фронті видавалось чотири щоденні газети, ще п'ять так званих “політичних” газет, які з'являлись 2-4 рази на тиждень. Проте незважаючи на те, що у більшості газет домінувала соціалістична спрямованість, на їх шпальтах вже можна прослідкувати політичне протистояння, яке було обумовлене розколом і протиріччям у середовищі політичних сил України.

У четвертому розділі “Військово-патріотичне виховання вояків українських військових формувань” розглядається діяльність українських державних утворень по створенню національних військових підрозділів, становлення державної системи військового вишколу та виховання військовослужбовців.

У розділі показано, що процес становлення патріотичних елементів вишкільної та виховної системи тісно переплітався з усім комплексом національного державотворення та військового будівництва. Висвітлено вплив на процес формування українського війська передумов історичного характеру, військових традицій, бойового та волелюбного духу українців, які зберігшись в народній пам'яті з часів Київської Русі, українського козацтва, сприяли зростанню патріотичних почуттів та державотворчих поглядів. Однак патріотичний порив українців був загальмований антимілітарно налаштованими колами Центральної Ради. Свідченням цього виступають всеукраїнські військові з'їзди, на яких лідерам Центральної Ради вдалось закріпити антимілітарний курс державного розвитку України. Однак, враховуючи популярність ідеї створення окремих українізованих частин, Центральна Рада була змушена погодитися на утворення спеціального органу - Українського Генерального Військового Комітету на чолі з С.Петлюрою, що взяв на себе функцію організатора процесу формування українізованих частин та опікуна військово-навчальних закладів у рамках поки що єдиної російської армії.

Розглядаючи період військового будівництва часів Центральної Ради, можемо відзначити, що його особливістю стала еволюція поглядів на місце і роль армії в суспільстві, від повного заперечення потреби регулярної армії до усвідомлення її необхідності. Разом із зміною поглядів державних діячів зазнавала змін і військово-вишкільна та виховна робота у військових підрозділах.

Наступним, якісно новим етапом становлення та розбудови українських збройних сил стала діяльність гетьмана П.Скоропадського, який прийшов до керівництва країною внаслідок державного перевороту 29 квітня 1918 р. Першим кроком гетьмана стало укріплення військовими фахівцями вищих командних армійських структур - військового міністерства та Генерального штабу. Військове міністерство заходилося енергійно працювати над розробленням програм і статутів. Передбачалось заснування Військової академії, Військової політехніки, залізничної та зв'язкової старшинських шкіл, відкриття п'яти військових шкіл. Однак проводячи розгляд проведення виховної роботи серед українців-військовослужбовців національних військових підрозділів, маємо відмітити, що вона перебувала під впливом, залучених до процесу військового будівництва, проросійсько налаштованих офіцерів-росіян, які будучи краще фахово підготовленими витіснили з військових підрозділів менш досвідчених однак патріотично налаштованих українців.

Директорія, яка прийшла до влади в Україні у грудні 1918 р., також вживала заходи щодо підготовки та виховання військовослужбовців у дусі патріотизму та самопосвяти. Головною особливістю даного державотворчого періоду, в справі військово-патріотичного виховання, можна вважати запровадження державної структури, інституту державних інспекторів, які мали стежити за політичним настроєм військовослужбовців, налагоджувати і керувати просвітницькою і культурно-освітньою працею у військових частинах, піклуватись про розвиток національної свідомості серед військовослужбовців.

Аналізуючи справу вирішення питання підготовки командних кадрів в період Директорії, можна прийти до висновку, що поступово робився перехід від намагання створити бажану за масштабами систему військових навчальних закладів, до спроб впровадити систему навчальних закладів відповідно до реальних можливостей. Позитивним в діях командування і уряду в цілому було те, що, не маючи змоги навчати у власній військовій академії, розроблялись заходи по наданню можливості офіцерам отримати вищу військову освіту за кордоном. Як негатив відмітимо періодичне використання слабо підготовлених, у військовому відношенні, юнаків українських військових шкіл у якості простих солдат.

Короткочасне перебування Директорії УНР у Києві (грудень 1918 р. - лютий 1919 р.) і певна стабілізація ситуації в країні дали можливість продовжити практичну роботу зі створення системи військово-патріотичного виховання в Україні. Однак поразки армії УНР на фронті взимку 1919 р. втрата столиці та в подальшому відхід на територію Польщі не дали змоги реалізувати задумані плани.

В цілому характеризуючи процес становлення та розвитку державної концепції військово-патріотичного виховання українців, протягом всього періоду національно-визвольної боротьби, потрібно відмітити, що наріжним каменем усієї виховної роботи у військах було виховання національного патріотизму, піднесення національної свідомості громадян України, закладання в її основу державницької ідеї.

У висновках узагальнюються результати проведеного дослідження, основні з яких виносяться на захист:

- Тривале перебування Наддніпрянської України в складі Російської імперії негативно позначилось на її соціальному розвитку. Деформоване українське суспільство підійшло до періоду національно-визвольної боротьби 1917-1920 років без чіткого усвідомлення потреби національного державного будівництва. В наслідок чого лиш з розвитком національних рухів в російській імперії, спричинених Першою світовою війною, у більшості громадян України розпочався процес формування нового, національного, державотворчого світогляду;

- Протягом 1917-1920 років національно-визвольна боротьба українського народу пройшла три періоди державотворення, які в українській історіографії отримали назви: Українська Центральна Рада, Гетьманат П.Скоропадського, Директорія УНР.

В період Центральної Ради можна визначити два періоди державного будівництва які і визначили становлення і розвиток різних концептуальних підходів до вирішення задач військово-патріотичного виховання громадян України.

В час першого періоду (березень-жовтень 1917 р.), внаслідок антимілітарних уподобань провідників національно-визвольного руху, простежується відсутність чіткої та планомірної діяльності державних організацій по відпрацюванню й впровадженню в життя державної програми військово-патріотичного виховання.

Протягом другого (листопад 1917 р. - квітень 1918 р.) - простежується діяльність державних діячів по сприянню потребі оборони України від її захоплення більшовиками, відпрацьовується питання організації власної військової сили, спочатку “народної міліції” а згодом регулярної армії.

Період Гетьманату П.Скоропадського, в справі розбудови національної системи військово-патріотичного виховання, характеризується насамперед теоретичним відпрацюванням всіх питань військового будівництва. Відбувається спроба повернення до історичного підґрунтя військового будівництва українських збройних сил, відновлення, на державному рівні, напіввійськового соціального прошарку українського суспільства - козацтва. Формування особового складу армії на основі заможних представників українського села.

В період Директорії процес становлення та розвитку державної системи військово-патріотичного виховання характеризується потребою ведення збройної боротьби з декількома противниками. Внаслідок виникнення загрози існуванню України як незалежної держави, формується нова концепція військово-патріотичного виховання на основі державницької ідеї.

- З розвитком національно-визвольного руху в Україні, активізацією процесу формування національних військових частин розпочався процес становлення та розвитку національної системи військової освіти. Головною її особливістю було те, що вона, через відсутність єдності в поглядах на майбутній державотворчий розвиток України, не одразу набула чітко визначених рис.

Пройшовши шлях від відкриття окремих відділів, при російських військових навчальних закладах та українізації імперських військових шкіл, до відкриття нових військових навчальних закладів “від найнижчих до найвищих”, у тому числі й академії Генерального штабу, національна система військової освіти цікава для нас тим, що започаткувала процес виховання майбутніх командирів у дусі патріотизму та відданості Українській державі.

На основі проведеного дослідження автором були зроблені наступні теоретичні та практичні пропозиції:

1.Державна концепція військово-патріотичного виховання громадян України має формуватись на підґрунті забезпечення національних інтересів держави, більшості її громадян, а не на основі поглядів окремих особистостей чи політичних сил;

2.В основу державної концепції військово-патріотичного виховання має бути покладено довгострокову загальнодержавну програму захисту України як незалежної держави, яка при зміні політичної влади в країні, військового керівництва в Збройних Силах, залишалася б незмінною;

3.Заходи військово-патріотичного виховання мають проводитись лише на основі загальнодержавних інтересів і при недопущенні будь-якого впливу на них з боку політичних сил. Ніякі політичні сили, навіть перебуваючи при владі, не повинні використовувати армію для досягнення власних інтересів;

4.З огляду на проживання в Україні представників різних національностей, державна програма має базуватись на основі історичних традицій національної більшості, однак при врахуванні історичних традицій національних меншин, і по можливості, їх інтересів;

5.Беручи до уваги наявність у Збройних Силах України (як і в суспільстві в цілому) громадян різних віросповідань жодна з релігійних громад не повинна займати у військовому середовищі домінуючого положення. З метою вирішення даного питання має бути сформовано державний орган контролю та захисту прав і інтересів як віруючих, так і невіруючих військовослужбовців Збройних Сил України;

6.З огляду на існування в Україні певної відмінності у сприйнятті представниками різних регіонів ідеї української державності, одним з об'єднуючих факторів має виступити визнання українським суспільством однієї загальнодержавної мови та введення її в діловодство всіх державних структур. Проте важливо, реально оцінюючи мовну ситуацію в Україні, поширювати використання державної мови, як об'єднуючої складової українського суспільства, без адміністративного тиску і утиску прав іншомовних громадян України. Держава має створити ситуацію, коли громадяни України самі були б зацікавлені у вивченні та використанні державної мови;

7.Для успішного проведення заходів військово-патріотичного виховання і контролю їх ефективності доцільно було б сформувати аполітичний державний орган, який в ході своєї діяльності враховував би погляди та настрої українського суспільства;

8.Заходи військово-патріотичного виховання мають бути планомірними та постійними, пронизувати усі сфери суспільного життя, спроможними протистояти інформаційним впливам антидержавних сил, інших країн, міждержавних об'єднань;

9.З огляду на потребу переходу Збройних Сил України на професійну основу, держава має проводити політику стимулювання військових фахівців продовжувати військову службу. Це може здійснюватись шляхом надання військовослужбовцям та членам їх сімей ряду соціальних пільг та гарантій.

10.Аналіз ставлення сучасної молоді до військової служби свідчить, що вона є для них непривабливою і безперспективною. Внаслідок чого комплектування військових підрозділів інколи проводиться особовим складом з низькими морально-діловими якостями. Для зміни ситуації слід підняти престиж військової служби шляхом створення у військовому підрозділі атмосфери визнання досягнень та заслуг кожного військовослужбовця. Бажано надати особовому складу право відмічати у своєму середовищі кращих військовослужбовців введенням відповідних відзнак на уніформу, розвивати і запроваджувати в військових підрозділах нові традиції і ритуали. На загальнодержавному рівні надавати військовослужбовцям строкової служби пільги на безкоштовне медичне забезпечення в лікувальних закладах будь-якої форми власності, подальше навчання в вищих навчальних закладах України, підвищити грошове забезпечення, за рахунок призовників небажаючих проходити військову службу (введенням відповідного податку). Для тих хто не проходив служби у збройних силах, ввести ряд обмежень на зайняття посад у державних установах, органах влади.

11.З огляду на потребу витворення та запровадження в українських збройних силах нових військових традицій, і проведення на їх основі заходів військово-патріотичного виховання, бажано звернутись до героїчного минулого українських військових формувань різних історичних періодів української державності. Підтримуючи думку, що: “Військо є носієм і оборонцем певної ідеї, за яку віддає життя своє. Основою кожної воєнної ідеології, є певна традиція, а традиції раптово не творяться”, автор пропонує при формуванні нових військових підрозділів, перейменуванні існуючих, використовуючи й досвід інших країн*, давати назви військових частин, історія та традиції яких мають глибоке національне коріння в Україні.

12.При нагороджені військовослужбовців України державними відзнаками, присвоєнні відповідних звань, держава має піклуватись про забезпечення і підтримку соціального статусу їх власників, що, на нашу думку, сприятиме зростанню авторитету як нагород, присвоєних звань, так і самої держави.

державний військовий патріотичний виховання

Список опублікованих праць за темою дисертації

1.Даценко О.М. До питання про здобутки та прорахунки українських національних сил протягом 1914-1918 рр. // Збірник наукових праць ВГІ НАОУ. - К., 2001. - №2 (21). - С. 12-20.

2.Даценко О.М. До питання про розвиток військової освіти в часи Української Революції (1917-1920 рр.). // Збірник наукових праць ВГІ НАОУ. - К., 2001. - №3 (22). - С. 16-22.

3.Даценко О.М. До питання про роль української мови у патріотичному вихованні українського народу // Українознавство в системі вищої освіти. Збірник наукових праць ВГІ НАОУ. - К., 2001. - С. 148-158.

4.Даценко О.М. До питання про військові відзнаки Української Народної Республіки // Воєнна історія. - 2002. - №1. - С. 140-146.

5.Даценко О.М. Військово-патріотичне виховання в період відродження української державності 1917- 1920 років (історіографічний аспект) // Збірник наукових праць ВГІ НАОУ. - К., 2002. - №5 (30). - С. 19-26.

6.Павленко О.П., Карпенко М.Ф., Даценко О.М. Військова освіта в Україні (1917-1921 рр.). Навч. посібник. - К.: КВГІ НАОУ, 2001. - 60 с.

АНОТАЦІЇ

ДАЦЕНКО О.М. Військово-патріотичне виховання в українських збройних формуваннях в умовах боротьби за українську державність (березень 1917 - листопад 1920 рр.). - рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 20.02.22 - військова історія. Національна академія оборони України, Київ, 2002.

В дисертації розглядається стан українського суспільства напередодні Української Революції 1917 року, становлення системи військово-патріотичного виховання в Україні на різних етапах її діяльності. Основну увагу приділено роботі вищих державних і військових структур по відновленню патріотичних та державотворчих почуттів у громадян України, налагодженню формування національних військових кадрів та їх ідейно-патріотичного виховання, створення національної системи військової освіти. В контексті військового будівництва це сприяло утвердженню суверенітету Української держави.

Історичний досвід військового вишколу та національно-патріотичного виховання в період визвольних змагань сприяв продовженню національно-визвольної боротьби українського народу, а також є актуальним у сучасних умовах реформування Збройних Сил України.

Ключові слова: “військово-патріотичне виховання”, “національне освідомлення”, “національне виховання”, “національно-патріотичне виховання”, “українізація”.

ДАЦЕНКО О.М. Военно-патриотичное воспитание в украинских вооруженных формированиях в условиях борьбы за украинскую государственность (март 1917 - ноябрь 1920 гг.). - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 20.02.22 - военная история.

Национальная академия обороны Украины, Киев, 2002.

Диссертация посвящена рассмотрению общей картины становления и развития государственной концепции военно-патриотического воспитания личного состава украинских вооруженных формирований в период национально-освободительной борьбы украинского народа 1917-1920 гг.

Содержание диссертации раскрыто в четырех разделах.

В первом разделе анализируется состояние разработки проблемы, рассматривается историография и исторические источники по исследуемой проблеме. Отмечается, что военно-историческая наука проделала существенную работу по изучению и анализу событий, связанных с восстановлением государственной независимости Украины, создания национальных Вооруженных сил. Вместе с тем, они не дают в достаточной мере целостного представления о деятельности украинских органов государственной власти, политических деятелей и общественных организаций в вопросах создания и развития государственной концепции военно-патриотического воспитания военнослужащих украинских вооруженных формирований. В этой связи и возникла необходимость их специального и комплексного научного исследования.

Во втором разделе сделан анализ украинского общества перед революционными событиями 1917 года, определены факторы влиявшие на формирование общественного мнения украинцев, социально-политическую ситуацию в стране. Дана оценка революционному потенциалу граждан Украины, их желания вести борьбу за государственную независимость. Определено, что, несмотря на активно развивающиеся революционные события, наиболее подготовленными и готовыми к революционной борьбе за государственную независимость Украины были украинская интеллигенция и солдаты-украинцы русской армии.

В третьем разделе рассматриваются события, произошедшие после распада российской империи. Определены основные политические приоритеты, за какими рассматривались и определялись роль и место армии в обществе. Проанализирована связь между отсутствием у политического руководства государства четкой и ясной программы действий, планов государственного строительства и невозможностью создать, на основе этого, государственной концепции военно-патриотического воспитания.

Также, в разделе рассмотрена работа государственных органов по созданию и использованию в воспитательных целях национальной наградной системы, военной униформы. Проанализировано влияние и значение средств массовой информации в воспитательной работе с гражданским населением и военнослужащими.

В четвертом разделе показано отношение государственных деятелей Украины к вопросам военного строительства. Рассмотрена ошибочная позиция руководства Центральной Рады, которое, придерживаясь мнения о том что, национальная армия Украине не нужна, пошло путем национального просвещения военнослужащих-украинцев и формирования в их среде антивоенных взглядов. Внедряя в революционную армейскую среду демократические принципы, она недооценивала роль офицеров в армейской среде, что, безусловно, негативно влияло на боеспособность украинских воинских частей.

Рассмотрено также деятельность органов государственной власти периоду Гетьманату П.Скоропадского, Директории УНР по решению данного вопроса. Проанализировано деятельность командования украинских вооруженных сил по созданию и развитию национальной системы военного образования. Изучены вопросы обучения и воспитания будущих командиров украинской армии.

В выводах проведен анализ исследуемого материала, разработаны теоретические и практические рекомендации по созданию новой концепции военно-патриотического воспитания на современном этапе реформирования украинских вооруженных сил.

Ключевые слова: “военно-патриотическое воспитание”, “национальное воспитание”, “национально-патриотическое воспитание”, “украинизация”.

Dacenko О.N. Military-patriotic education in the Ukrainian armed formations in conditions of the struggle for the Ukrainian statehood (March 1917 - November 1920). - Manuscript.

Thesis for Ph. D. history, specialty 20.02.22 - military history.

National Defence Academy of Ukraine, Kiev, 2002.

The thesis focuses on the condition of Ukrainian society on the eve of the Revolution in 1917, formation of military-patriotic education system on the various stages of its activity. The principle attention is given to the activity of the state and military structures aimed at the recovery of patriotic feelings of the Ukrainian citizens, formation of national military personnel and its patriotic education, shaping of military education system. In the context of military development it facilitated the sovereignty of the Ukrainian state. The historical experience of military training and national patriotic education during the liberation struggle is actual in the modern conditions of reforming of the Armed Forces of Ukraine.

The key words: "military-patriotic education", "national consciousness", "national education", "national-patriotic education", "ukrainization".

Размещено на Allbest.ru