Остарбайтери в системі сільського господарства Третього рейху

Размещено на http://www.allbest.ru/

Остарбайтери в системі сільського господарства Третього рейху

Чернявський В.В.

Аграрне питання в політичній програмі НСДАП завжди займало ключове положення, а розв'язання земельної проблеми вважалось першочерговим для втілення в життя амбітних нацистських планів, що неодноразово підтверджували і слова самого А.Гітлера, який тільки-но став рейхсканцлером, публічно заявив у вересні 1933 року: "крах німецького селянства стане крахом всього німецького народу". За відносно короткий відрізок часу фашистам вдалося створити в аграрному секторі економіки, за програмою міністра сільського господарства та продовольства Вальтера Дарре, динамічну та високоефективну господарську модель, яка виправдала себе протягом Другої світової війни. Німці не мали суттєвих проблем з продуктами харчування аж до 1943 року. На фоні загальної нестачі робочих кадрів і німецьке село стало активним споживачем іноземної робочої сили, переважно з окупованих східних територій, оскільки призови молоді до вермахту негативно впливали не тільки на промисловість, а і на сільське господарство, що ставило Німеччину на межу гуманітарної катастрофи.

Роль та місце остарбайтерів в системі сільського господарства Третього рейху є важливою складовою для розуміння феномену примусової праці цивільного населення в роки Другої світової війни, оскільки дана проблема викриває цілий ряд протиріч в системі іноземної праці Третього рейху та безпосередньо в середовищі, яке споживало примусову працю.

З усієї маси примусових працівників Третього рейху остарбайтерів виділяє той факт, що їхня праця застосовувалась масово в аграрному секторі економіки. Окрім радянських громадян, в німецькому селі експлуатувались польські цивільні працівники та французькі військовополонені. Цивільні працівники з Франції, Бельгії, Голландії, Люксембургу та інших країн Європи майже не залучались до роботи в системі німецького сільського господарства. нсдап рейх остарбайтер аграрний

Аграрні реформи В. Дарре 1933 року з одного боку створили ринок збуту для сільськогосподарської продукції, на якому встановлювались високі ціни, та відмінили кредитні борги, чим фактично повернули феодальні порядки. Німецьких селян знову прив'язали до землі, всі фермерські господарства площею від 1,25 гектара, що могли забезпечити нормальне існування селянській родині, передавались у приватну власність з правом наслідування. Земля переходила у спадок від батька до сина або до старшого родича чоловічої статі. При цьому землю заборонялось здавати в оренду, продавати чи дарувати, так само заборонялось і відчуження землі за борги селянина, оскільки юридично земля належала державі.

Протягом першої половини 1930-х років відбувалась фашизація сільського господарства, яке повністю контролювалося державою. Держава сама встановлювала кількість та види необхідної продукції та контролювала внутрішній ринок. Внаслідок реформування аграрного сектору економіки основними виробниками сільськогосподарської продукції стали німецькі селянські сім'ї, які дуже рідко використовували найману працю, оскільки після реформ, в Німеччині залишилось відносно небагато безземельних селян. Існуючий на той час німецький сільський пролетаріат практично повністю завіювався в великих юнкерських господарствах, яких було особливо багато на схід від Ельби. В. Дарре не наважився на тотальну секуляризацію юнкерських землеволодінь.

Дана господарська модель забезпечила стрімкий ріст виробничих потужностей аграрного сектору економіки, але вона не розраховувалась на роботу в умовах тривалого збройного конфлікту та чисельних мобілізацій сільської молоді до армії. Оскільки німецька селянська родина як виробнича одиниця практично ніяк не могла замінити чоловіків, призваних до армії, нестача робочих рук стала відчутна в німецькому селі ще в перші воєнні роки. Компенсувати дефіцит робочої сили в аграрному секторі економіки за рахунок іноземців було неможливим, оскільки дрібні німецькі фермерські господарства дуже часто не мали коштів для виплати достатньо високих заробітних плат найманим працівникам. Через що вихідці з Європи відмовлялися працювати у бауерських господарствах. Хоча ще в 1939 році в німецькому селі працювали 4 тисячі голландців, але здебільшого на великих землевласників. Усього в 1939 році в Німеччині працювали 84 тисячі голландців. Певною мірою, ситуацію на селі поліпшило залучення до виробництва 250 тисяч польських та 1,6 млн. французьких військовополонених. Окрім того, в період посівної кампанії та жнив активно залучалась праця німецьких гімназистів і школярів, навіть молодших класів. Проте ці заходи не вирішили проблеми і станом на травень 1941 року аграрний сектор економіки рейху відчував гостру нестачу 500 тисяч працівників.

Внаслідок провалу бліцкригу німецьке керівництво рейху вже не мало змоги провести заплановану демобілізацію 50 дивізій, а це близько 300 тис чоловік. Окрім цього, війна з СРСР станом на 12 грудня обійшлась рейху в 772078 чоловік, а контрнаступ радянських військ під Москвою додав до цієї суми ще 300 тис солдатів та офіцерів. У такій складній ситуації нова мобілізація до вермахту стала питанням часу, якщо брати до уваги той факт, що для війни з СРСР фашисти ще на весні 1941 року вилучили близько 2 млн. чоловік, з яких лише 679 осіб представники промислових спеціальностей. Отже, вже тоді весь тягар мобілізації ліг на плечі німецького села.

Кампанія по набору робочої сили з окупованих східних територій для економіки рейху розпочалась ще взимку 1941 року й одним із пріоритетних напрямів її застосування мало стати саме сільське господарство. Так, з доповіді В. Мансфельда міністеріальдиректора "Промислової групи по використанню робочої сили", яка з листопада 1941 по лютий 1942 року займалась організацією доставки іноземної робочої сили в рейх, станом на 19 лютого 1942 року для аграрного сектора економіки Німеччини з окупованих східних територій доставили близько 350 тисяч робітників, що на 50 тис. перевищує кількість осіб, завербованих для промисловості.. Через побоювання фашистів стосовно негативного впливу комуністичної ідеології, яку мали принести з собою вихідці з СРСР, німецьке село не отримало одразу робочу силу зі сходу.

Саме тому 20 лютого 1942 року рейхсфюрер Г. Гімлер видав наказ, за яким трудова взаємодія "вільних російських робітників" заборонялась. На той час фашисти ще планували використовувати працю радянських громадян ізольовано на будівництві доріг та на віддалених від населених пунктах підприємствах. Вищезгаданий наказ діяв до 9 квітня 1942 року, коли політичним елітам рейху стало зрозуміло, що без масового використання східних робітників Німеччині загрожує економічний колапс, лише тоді Г. Гімлер вніс корективи до свого наказу і дозволив контакти німців зі східними працівниками. Саме цим юридичним актом розпочинається масове використання праці радянських громадян у сільському господарстві рейху. Починаючи з квітня 1942 року, кожний громадянин Німеччини мав право подати заявку в "Біржу праці" на право використовувати у своєму господарстві працю східних робітників. При цьому в заяві обґрунтувались обставини, що робили залучення робочої сили зі сходу необхідним. Як правило, основною причиною в заявах вказувався призов на фронт чоловіка чи синів або нестача робочих рук в період жнив, весняних та осінніх польових робіт. Вже безпосередньо в розподільчих таборах остарбайтерів розбивали на так звані робочі групи (Arbeitskomando) чисельністю від 15 до 1000 чоловік, які і "продавались" підприємствам та приватним особам. Групами східні працівники направлялись лише на великі сільськогосподарські підприємств, у той час як дрібні фермерські господарства могли дозволити собі у кращому випадку до трьох працівників. З остарбайтерами ніколи не підписувались контракти, що постійно укладалися з державою, яка за відповідну плату надавала право використовувати працю східних працівників.

У науковій літературі склалася хибна думка про те, що ціна на сільськогосподарських робітників чітко фіксувались у розмірі 25 марок за робітницю та 35 за робітника. Остарбайтерів дуже часто залучали до сезонних робіт: посівної кампанії та збору врожаю, де їхня праця була необхідною протягом 1-2 місяців, після чого вони знову поверталися в розподільчий табір, де їх знову "продавали". Звідси і різні ціни на сільськогосподарських робітників, що коливались від 5 до 35 марок залежно від терміну оренди. Так, наприклад, колишня остарбайтера В.П. Галата тричі перепродавалась на біржі праці у першого свого господаря Г.Коха село Кзель недалеко від міста Бург вона пропрацювала лише 1 місяць в період збору картоплі [12,арк.1-2].

Праця остарбайтерів активно використовувалась в німецькому селі у господарствах двох типів. До першого типу належать великі сільськогосподарські підприємства, що діяли в старих юнкерських землеволодіннях, які продовжували відігравати важливу роль в економічному житті Німеччини. До другого типу відносились дрібні бауерські ферми. Умови життя та праці східних робітників змінювались залежно від господарства, незважаючи на ту обставину, що юридично держава вимагала і від приватних осіб, щоб ті видавали харчування відповідно до обумовлених законодавством норм і заробітної платні у розмірі 50% мінімального окладу. Хоча на практиці даних норм практично ніколи не дотримувались.

Життя та праця остарбайтерів у великих сільськогосподарських підприємствах організовувались практично за таким же принципом, що і в промисловості. На території значних земельних господарств, які використовували примусову працю іноземців, існували робочі табори, під які облаштовували амбари, хліви та інші господарські споруди. Як інструмент примусу діяла і табірна охорона. Наприклад, земельне господарство в с. Грос неподалік від Берліну. На землевласника працювало 60 іноземних працівників, з них 50 поляків та 10 українців. Уся іноземна робоча сила проживала у спеціальному таборі, що належав поміщику. Праця та умови утримання іноземців організовувались на зразок німецьких заводів та фабрик. Робочий день тривав з 8.00 до 20.00, робітники виконували всю можливу роботу по господарству. Поміщик мав і власну охорону, яка займалась безпекою табору, здійснювала тілесні покарання у випадку непокори чи поганої праці з боку робітників. Колишня робітниця цього табору Н.П. Леоненко згадувала, що під час виконання робіт з ними завжди знаходився наглядач з батогом або дерев'яним кийком. Харчування також організовувалось практично так само як і на промислових підприємствах. Харчі остарбайтери отримували тричі на добу: вранці та ввечері чай, о 12.00 видавали обід, який складався з вареної брукви чи горохового супу, інколи давали нечищену варену картоплю. Всі пересування остарбайтерів обмежувались табором та місцями праці [13,арк.1-2]. Великі земельні господарства, що використовували працю східних робітників, різнилися як за розмірами, так і за кількістю працівників, залучених до виробництва, так само відрізнялись їхні умови утримання та норми харчування. Так, у селі Кітоков, що за 22 кілометри від Бранденбургу, діяло велике земельне господарство поміщика Гегнера, на якого одразу працювало 250 іноземних робітників, які жили, по суті, в табірних умовах. Слід зазначити, що норми харчування в даному господарстві встановлювались відносно високі. Так, кожен працівник отримував на тиждень відро картоплі, 400 гр. маргарину та 350 гр. варення. Дуже часто на подібних господарствах робочу силу зі сходу залучали тільки під час сезонних робіт. Наприклад, колишня остарбайтер О.Я. Калінько у вересні 1943 потрапила до великого земельного господарства в околицях міста Бург на сезонний збір картоплі. У такому випадку остарбайтери потрапляли у важку ситуацію, оскільки господар прагнув у найкоротші строки вижати максимум зі східних працівників, при цьому в першу чергу гроші економились саме на утриманні примусових працівників. Так, за спогадами О.Я. Калінько, їх поселили в напівзруйнованому будинку, в якому день та ніч співали цвіркуни, спати доводилось утрьох на дерев'яному ліжку, на якому замість ковдри та матрацу лише насипали соломи. Окрім того, в таборі постійно відчувався голод. Хліба, який одразу ж з'їдався, на день видавали лише 300 гр., і до обіду ходили голодні. О 12.00 годині видавався обід, в основному суп з брукви. 14 жовтня групу східних працівників знову направили в розподільчий табір. У даному господарстві вони пропрацювали менше трьох тижнів. Окрім того, слід зазначити, що деякі великі земельні господарства мали і власні підприємства харчової промисловості, які орієнтувались на власну сировину і теж виступали активними споживачами східної робочої сили. Так, восени 1943 року групу працівниць чисельністю 82 особи прямо з розподільчого табору забрали на цукровий завод містечка Фрітберг, що на околиці Франкфурта на Майне. Працювали вони на розвантаженні цукрового буряку та вугілля, виконували і інші "чорні" роботи. Очевидиця цих подій М.Д. Кошеленко згадувала: "На цьому заводі ми не помирали з голоду, тому що ще була запаси з дому та й годували тут нас відносно нормально, а головне, під рукою завжди був буряк, все-таки не голод". Усіх працівниць повернули на розподільчі пункти в листопаді в зв'язку з закінченням сезону збору та заготівлі цукрового буряку [21]. Фактично становище працівників таких підприємств не можна прирівнювати до загальної ситуації з іноземною робочою силою в німецькій промисловості.

Починаючи з квітня 1942 року, основними споживачами робочої сили зі сходу в німецькому селі стали не великі землевласники, а маленькі бауерські ферми, господарство яких відчувало найбільшу скруту від нестачі робочих рук внаслідок призовів чоловічого населення до вермахту. Якщо на території великих земельних господарств існувала можливість організації виробничого процесу на табірних засадах, то у випадку з дрібними фермами подібна політика не являлась раціональною. Але фашистська влада намагалася звести до мінімуму вірогідність контактів людей зі сходу з місцевим населенням. Внаслідок чого при наданні сільськогосподарських працівників пріоритет віддавався тим сім'ям, в яких були сильні та здорові чоловіки, здатні взяти роль контролю та примусу по відношенню до остарбайтерів. Окрім того, сім'я, отримуючи східного працівника, мала бути політично благонадійною та чистою в расовому відношенні. Від господарів вимагалось мінімізувати контакти східних працівників з іншими німцями найманими робітниками чи сусідами. У німецькому селі пересування остарбайтерів обмежувалось сільською округою.

Умови життя та праці радянських громадян, що працювали на багерів, по суті, залежали від випадку, тобто від сім'ї, яка викупала працівника. Серед еліти НСДАП в 1942-1943 роках існувала думка про занадто добре поводження зі східними працівниками. Що в принципі підтверджується численними листами остарбайтерів, відправлених на Батьківщину з Німеччини. Ось, наприклад, текст листа остарбайтера А.Плескача до батьків: "Повідомляю вам, що я живий та здоровий, чого бажаю і вам. Я живу в одної господині в селі Бундесгаузен. Спочатку мене призначили на цукрову фабрику, але інспектор забрав мене в це село. Життя моє, можна сказати, хороше. Тільки додому хочеться. Їм я разом з господарями. Сплю в кімнаті на другому поверсі. Тут зберігаються усі мої речі. В моїй кімнаті добре прибрано. Сім'я господарів бабуся та дитина. Сам господар на війні. Одного разу приїжджав у відпустку на один тиждень. Виконую я сільську роботу, в неділю працюю до 12 годин дня" [10,арк.1]. Подібна картина і в листі іншого остарбайтера, що також працював на бауерів: "Здраствуйте, мамо, тато братики: Коля, Толя, Боря та сестричка Віра. Повідомляю вам, що дістався я благополучно й знаходжусь зараз в Німеччині, за 200 км від кордону з Францією. Приїхали сюди 10.9.43. Працюю в одної господині, село маленьке 40 дворів. За мене ви не переживайте, якщо живий буду, то побачимось. Господиня дала мені кімнату, ліжко, постіль, ковдру та інше. Їм 5 разів на день те саме, що і господиня. Але роботи багато. Моя господиня заможна: має 11 корів, 2 коняки та 3 свині. Сім'я хазяйки це чоловік, але він на війні, сестра та дитина. Разом зі мною працює француз"[11,арк.1].

Цілком можливо, що значний процент східних працівників потрапив в подібне "м'яке" середовище, в якому остарбайтери, замінивши мобілізованих на війну чоловіків, не розглядались як другорядні люди та об'єкт експлуатації. Окрім цього, не слід забувати, що аналізуючи матеріали фільтраційних справ, спогадів та листів остарбайтерів можна чітко виділити три типи відгуків східних працівників по відношенню до їхніх господарів-німців: вдячно-позитивний, нейтральний та відверто ворожий. Але не слід забувати, що в німецькому селі існував ряд факторів, характерних практично для всіх фермерських господарств. Наприклад, тривалість робочого дня, якщо на промислових підприємствах робочі години чітко встановлювались керівництвом заводу чи фабрики і в основному не перевищували 12 годин, то для сільськогосподарських працівників тривалість робочого дня ніяк не нормувалась і в жнива він міг сягати 20 и більше годин. Окрім того, сільськогосподарські робітники отримували відносно маленькі заробітні плати, оскільки дрібні фермерські господарства просто не мали змоги платити східному робітнику 50% від мінімальної заробітної плати. Розрахунок вівся в основному натурально харчами та одягом, якщо господар і платив гроші, то не більше 25-35 марок на місяць. Наприклад, колишня остарбайтер Івкова Марія Пилипівна, вивезена 28 травня 1942 р. до рейху з с. Пересадівка Жовтневого району Миколаївської області, згадувала: "Працювала на чорній роботі в господарстві і на полі по 16-17 годин на день. Платили 10 марок на місяць. Одяг і взуття не видавали" [17,арк.4]. Інша примусова працівниця

Н.А. Авраменко, що працювала на фермі в околицях Нюрнбергу, згадує про такий же за тривалістю робочий день з 5.00 до 22.00 при цьому заробітну плату видавали одягом [8]. Специфічні умови складались і на відносно великих фермах, що видно і зі спогадів колишньої примусової працівниці О.Ф. Алексєєнко, в господарстві, в якому вона працювала було ще 3 іноземні робітники: "Працювала на тяжких польових роботах, на які господарі возили нас на візку разом з двома своїми малолітніми дітьми. Робочий день тривав 12 годин на добу. З початку платили 6 марок, пізніше почали платити 32 марки на місяць. Жили ми в окремій кімнаті, де господарі облаштували нари, кожному виділили по матрацу та ковдрі. Якщо хтось із нас заходив до їхньої хати, то господарі разом зі своїми дітьми починали сварити нас та виганяли на вулицю" [18,арк.2-5]. У цьому випадку ми взагалі маємо справу з випадком матеріального стимулювання остарбайтерів з боку бауерів, а платня у 32 марки на місяць для радянських громадян вважалась цілком нормальною і на німецьких заводах та фабриках. Соціальне становище східних працівників у німецькому селі також не можна назвати однозначним. Офіційна німецька пропаганда намагалась створити в місцевого населення образ радянської людини як примітивного знаряддя праці. Подібне ставлення до радянських громадян проявляли и деякі німецькі землевласники. Так, за спогадами колишнього остарбайтера Є.О. Воронцової, її разом з групою у складі 4 робітниць та 29 робітників (всі вони вивезені з м. Новий Буг Миколаївської області) викупив "німецький поміщик", у якого вона пропрацювала один місяць. Після чого їхній господар обміняв 4 робітниці та сімох робітників на діжку пива [14,арк.1-3]. Юридично подібні дії можна тлумачити як здачу робочої сили в суборенду. Німецька влада забороняла подібну практику, що дуже часто ігнорувалось як в сільському господарстві, так і в промисловості.

Але все ж таки основна маса німецьких фермерів ставилась до остарбайтерів набагато гуманніше, навіть не беручи до уваги особисті якості господарів. Справа в тім, що в умовах сільської місцевості ймовірність утечі примусового працівника значно вища, ніж з трудового табору. По суті, бауер не володів таким інструментом контролю та примусу, як власник заводу чи фабрики. Тому всі дії, що провокували втечу примусового працівника вважалися просто невигідними. Окрім того, німецька влада направляла всіх остарбайтерів-утікачів до концентраційних або штрафних таборів, не повертаючи господарям сплачені кошти.

Розглядаючи даний аспект проблеми, слід акцентувати увагу на одній обставині, яка сьогодні зовсім не висвітлена у вітчизняній історичній літературі. Німецька влада дозволяла східним працівникам змінювати господаря у випадку поганого поводження з ними. Подібні операції здійснювались через регіональний розподільчий табір, який фактично їх перепродавав у нове господарство. Так, наприклад, В.П. Галата зазнавала постійних знущань з боку своєї третьої господарки, яка морила голодом, змушувала працювати з 4.30 до 20.00 та постійно била своїх працівників, через що вона і наважилась утекти з с. Шора, де вона проживала до розподільчого табору та просити нового господаря. Ось як вона описує ті події: "Вранці я сіла на потяг в Магдебург, потім мала пересісти на потяг до Бурга, а звідти дістатися на розподільчий пункт. Господиня довідалась про це і почала мене кликати, але було вже пізно. Вона зателефонувала на станцію Магдебургу, щоб мене заарештували. Коли я виходила в Бурзі, мене зупинила поліція, я не мали при собі ніяких документів. Моя спина була вся в наривах від застуди. І тут я в перше відчула, що значить гумова нагайка. Від першого удару втратила свідомість. Два тижні провела в лікарні, після чого мене направили на військовий завод. В м. Магдебурзі нас було 7 тисяч дівчат. Голодовка там не закінчувалась, 30-40 чоловік виносили мертвими щодня. Трохи згодом моя колишня хазяйка почала вимагати мене назад, оскільки заплатила за мене на рік уперед. Мене повернули, і я пропрацювала в неї аж до звільнення" [12,арк.1-2]. В.П. Галата не дісталась до розподільчого пункту тільки через те, що її господиня заздалегідь знала про її наміри і оголосила її в розшук. Вражає та обставина, що сама "втікачка" легко вийшла за межі села, придбала квиток на потяг та доїхала аж до м. Бург. Внаслідок того виникає цілком слушне запитання, а чи справді пересування сільськогосподарських остарбайтерів обмежувались селом та його округою. Оскільки не знаючи місцевості, подібну подорож здійснити важко, якщо брати до уваги іншомовне середовище. Щасливіший фінал мала історія іншого остарбайтера А.І. Кабакової, яка потрапила до господаря Якова Шульца (с. Асхій поблизу м. Бессаверд), у господарстві якого вона працювала. Господар її часто бив, тому вона втекла до м. Бесавердо, де звернулась до німецької установи, яку сама називала "конторою распределения" (можливо, саме розподільчий табір). Вона пояснила причину своєї втечі та попросила відправити її до іншого господаря, на що отримала згоду" [19,арк.10].

Німеччина під час війни забезпечувала себе сільськогосподарською продукцією лише на 83 %, решту вона отримувала з окупованих територій. У 1944 році значна частина примусових працівників не потрапила до Німеччини, а лишилась на території країн, окупованих частинами вермахту. В Польщі та Чехословаччині східних працівників "продавали" через розподільчі табори та біржі праці етнічним німцям та місцевому населенню, здебільшого зайнятому в сільському господарстві. Цікавим є той факт, що за межами рейху за сільськогосподарськими остарбайтерами також зберігалось право на зміну господаря, що яскраво підтверджують спогади В. Гернер, яку в березні 1944 року евакуювали німецькі війська до Польщі. За її свідченнями, спочатку вони потрапили до заможного поміщика, який мав власний табір. Через два місяці в таборі розпочався мор, тоді вона разом з матір'ю і вирішили змінити господаря. Ось так вона описує своє становище в новому господарстві: "Господарство було невеликим: 9 корів, 2 коняки, 16 свиней, гуси, кури та 35 гектарів землі. Ми отримували 80 фенегів щомісяця, 1 кг картоплі та 200 гр. хлібу на день, два рази їли в нього. Проте картоплю давав дуже рідко"[15,арк.1-2].

З вищесказаного можна зробити висновок, що становище остарбайтерів у сільському господарстві в жодному разі не можна прирівнювати до ситуації, що склалася в німецькій промисловості, зважаючи тільки на особисті якості господарів.

Оскільки умови життя та праці у великих земельних господарствах кардинально відрізнялися від маленьких ферм як за організацією праці, так і за ставленням господарів до іноземної робочої сили. Бауерські господарства, в свою чергу, також не мали однозначної позиції по відношенню до східних працівників, ставлення до яких залежало від розмірів та заможності господарства й особистих рис господаря. На практиці основна маса вимог по поводженню з примусовими працівниками ігнорувалась простими німецькими селянами.

Ми в жодному разі не намагаємося ідеалізувати становище радянських громадян в системі німецького сільського господарства, а просто намагаємось акцентувати увагу на ряді аспектів даної проблеми, що доводять її неоднозначність і потребують подальшого переосмислення.

Джерела та література

1. Гальчак С.Д. "Східні робітники" з Поділля у Третьому рейху: депортація, нацистська каторга, опір поневолювачам. Вінниця, 2003. 344 с.

2. Кнадько Г.Д. Белорусские остарбайтери. Историко-аналитические исследования. Минск: НАРБ, 2001.336с.

3. Кравченко А., Батурин С. Українські невільники Третього рейху (минуле і сучасність). Львів: Кальварія, 2005. 268с.

4. Мельніков Д., ЧорнаЛ. "Імперія смерті". М., Видавництво політичної літератури, 1987.

5. Полян П. Жертвы двух диктатур. Остарбайтеры и военнопленные в Третьем Рейхе. М.: 1996. 442 с.

6. Фишер В. Европа: эканомика, общество и государство 1914-1980. М: Владос, 1999. 368 с.

7. Белорусские остарбайтеры. Угон населения Белоруссии на пртнудительній труд в Германию К-1 НАРБ Минск. 1996, 303с.

8. Нюрнбергский процес: Сборник материалов в 8-ми т. Т.4. М.: Юрид. лит., 1990. 692 с.

9. Принудительный труд белорусского населения в Австрии. ГрацМинск: Sonderband 2003. 332 с.

10. Державний архів Миколаєвської області. Ф.Р.2871. Оп.1. Спр.1489.

Размещено на Allbest.ru