Інверсія соціальних аномалій та норм життя сільських мешканців України у 50-80-і роки ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інверсія соціальних аномалій та норм життя сільських мешканців України у 50-80-і роки ХХ ст.

Корольова Г.І.

Історія радянського села у 50-80-х роках ХХ ст. - це шлях безперервних експериментів, які проводилися з метою пошуку реальних резервів для підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва, для поліпшення життя селян, який часто призводив до провалів і ще більшого занурення сільських мешканців до безперспективного майбутнього. За цей період аграрних перетворень так і не були знайдені та запропоновані заходи, які б ефективно вирішували долі селян. Одним із засобів підвищення продуктивності сільського господарства радянській уряд вважав розвиток соціалістичного змагання.

Науковці радянського періоду звикли ототожнювати масове соціалістичне змагання, що виникло ще у роки індустріалізації наприкінці 30-х років ХХ ст., лише з такими поняттями, як героїзм, трудова наснага, рекорди. Серед них слід зазначити комплексні дослідження щодо стану сільського господарства України за радянських часів. Це колективні праці "История советского крестьянства" у 5-ти томах та "История Украинской ССР" у 10-ти томах [1-2]. Безпосередньо етапи, розмах та підсумки соціалістичного змагання розкриті в праці "История социалистического соревнования в СССР" під редакцією Г.П. Алексєєва [3]. Однак, як і в інших дослідженнях радянського періоду, в них представлений офіційний погляд влади щодо позитивного впливу соціалістичного змагання на економіку взагалі та на процес формування нового типу людини, яка живе і працює відповідно до "Кодекса будівника комунізму". Аналогічну точку зору на комуністичний рух представив й Дмитренко Т.А., що дослідив питання "масової активності" та "творчої ініціативи" радянського народу щодо змагання на стадії "розвитого соціалістичного суспільства" [4]. Деякі праці написані передовиками сільськогосподарського виробництва, в яких показані конкретні приклади та роль трудівників села в процесі удосконалення форм управління виробництвом [5]. Однією з останніх робіт радянської доби в України з зазначеної тематики є дослідження Сиволоба Ю.В. Оцінки змагальних відносин розглядаються вже під кутом необхідності врахування матеріальної зацікавленості робітників, відсутність якої перетворив змагальний рух в формальність [6]. У період незалежності України пишномовні екскурси у минуле соціалістичного змагання вже канули в лету.

Проте ця сторінка історії проходила у жорстокий та навіть драматичний час. На наш погляд, драматизм виявився в іронії історії, коли героїчне у наступному перетворювалося багато в чому на фарс. На початку ХХІ ст. історичні реалії показують, що майбутнє села пов'язано з ринковою економікою. Актуальним залишається питання, наскільки ідеологічні стереотипи, нав'язані радянською пропагандою, масове залучення селян до соціалістичного змагання вплинули на формування стандартів та норм життя сільских мешканців на сучасному етапі.

Метою нашого дослідження є критичний аналіз масового соціалістичного змагання серед колгоспного селянства країни, виявлення наслідків практики радянської дійсності щодо втілення у життя ідеї змагання як суспільного явища у період 50-х років ХХ ст. й до розпаду радянського ладу в Україні; з'ясування умов, завдяки яким теоретичні постулати, закладені у концепцію соціалістичного змагання, стали тією іржею, що роз'їдала традиційну селянську ментальність, виникнення соціальних аномалій та стандартів життя селян. Такий підхід є небезпідставним, проте далеко не повним. соціалістичний змагання селянство радянський

В основі теоретичної концепції змагання лежали загальні положення про змагання взагалі та його історично обмежену форму - конкуренцію, котру К. Маркс та Ф. Енгельс розглядали як явище об'єктивне, що виникало в ході кооперації праці й сприяло зростанню продуктивності окремих осіб [7,313]. Проте конкуренція - не промислове, а торгове змагання, мета якого не продукт, а прибуток, і тому воно являло собою історично обмежену, а не вічну форму змагання, адекватну лише соціалістичному суспільству [8,156-157].

Теоретичні основи саме про соціалістичне змагання заклав В.І. Ленін у статтях "Чергові завдання Радянської влади" та "Як організувати змагання?". Передумови його розвитку він вбачав у переході до ліквідації ринку, запровадженні зрівняльного розподілу, примусовому об'єднанні населення у споживчо-виробничі комуни та здійсненням загальної трудової повинності тощо. Передбачалася "організація змагання між комунами для неухильного підвищення дисципліни, продуктивності праці, переходу до вищої техніки, ...для поступового вирівнювання всіх заробітних плат". Вперше були сформульовані принципи організації змагання: демократичний централізм, гласність, порівнянність результатів та можливість практичного повторення досвіду. В.І.Ленін підкреслював, що соціалізм "вперше створює можливість застосувати змагання дійсно широко..., а його "організація повинна зайняти визначне місце серед завдань Радянської влади" [9,142].

Вищезазначена ленінська концепція соціалізму виявилася утопічною моделлю, що передбачала зверхність адміністративно-командних методів над економічними та зрівняльний розподіл. Проте з кінця 20-х років ХХ ст. в теорії й практиці радянського будівництва так звана морально-етична концепція соціалістичного змагання стала панівною. Проіснувала вона без істотних змін упродовж всього радянського періоду, суттєво не змінюючись ні в період хрущовської "відлиги", ні в епоху брежнєвського застою.

У повоєнний період в умовах гострого дефіциту продуктів харчування радянському уряду необхідно було підняти сільськогосподарське виробництво, для чого терміново відбудувати колгоспи. Виконання цих планів мало не тільки економічне, а й величезне політичне значення. Без масового трудового героїзму при мінімальному матеріальному заохоченні колгоспників неможливо було реалізувати п'ятирічні плани. Адже велетенські плани радянського керівництва України вимагали й велетенських коштів, яких взяти було ніде, крім як у населення.

Не випадково у партійних документах змагання ототожнювалося винятково із самопожертвуванням, добровільним підвищенням норм, відпрацюванням святкових днів тощо. Зазначене політичним керівництвом країни подавалося як складові принципів комуністичного ставлення до праці: "Революційні перетворення дійсності, зміни соціального характеру праці викликали до життя таке нове суспільне явище, як соціалістичне змагання - відносини трудового суперництва і товариської взаємодопомоги, породжені історичною творчістю мас і науково організовані Комуністичною партією" [2,248].

За умов командно-адміністративних методів керівництва організація масового змагання значила прийняття всіма колгоспами, радгоспами та їх робітниками соціалістичних зобов'язань, які зводилися до їх документального оформлення. Є зобов'язання - є й змагання, і навпаки: тобто не змагання породжувало зобов'язання, а зобов'язання - змагання. Адже облік учасників змагання почали вести саме за кількістю прийнятих соцзобов'язань. За масовість змагання треба було звітувати, тому темпи "залучення" до організованого масового змагання були нечуваними.

Прикладів масового змагання в Україні у 50-і роки ХХ ст. було чимало. Ініціатором руху за комплексну механізацію сільськогосподарського виробництва став колектив тракторної бригади Героя Соціалістичного Труда А.В. Гіталова з колгоспу ім. XX з'їзду КПРС Кіровоградської області. Послідовники ініціативи запровадили 12,5 тис. агрегатів з комплексної обробки технічних культур на площі близько 1,3 млн. га [2,249].

Так звану "народну ініціативу" щодо розгортання соціалістичного змагання радянський уряд України використовував для збільшення середньорічного відпрацювання трудоднів: у 1950 році - 251 трудодень,

1953 році - 295 і 342 у 1958 році. Особливо цей процес розвернувся після прийняття постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 6 березня 1956 року "Про Статут сільськогосподарської артілі і подальший розвиток ініціативи колгоспників в організації колгоспного виробництва й управлінні справами артілі". Загальна кількість нарахованих трудоднів за роки п'ятої п'ятирічки (1951-1955 рр.) збільшилася в 1,3 рази: з 8286 у 1950 році до 10 850 у 1955 році [3,244]. В той же час виріс відсоток колгоспників, які не відпрацьовували мінімуму трудоднів або взагалі не брали участі у колгоспному виробництві (Табл. 1).

Аналізуючи статистичні дані щодо середньорічної виробки трудоднів працездатними колгоспниками можна стверджувати, що в Україні, порівняно з загальносоюзними показниками, вона була найменша: 191 трудодень проти 251 в СРСР у 1950 році та 319 трудоднів проти 342 по Союзу у 1958 році, тобто навантаження на колгоспників зросло у 1,6 рази. Зменшилася кількість колгоспників, які не виробляли обов'язкового мінімуму трудоднів у 2 рази, відповідно 27,5 % у 1950 році та 15,0 % у 1956 році. Чисельність же працездатних колгоспників, які не виробили жодного трудодня за період з 1950 по 1958 роки зменшилась з 3,9 % до 2,8 %. Таким чином, підвищені зобов'язання селян у змаганнях переростали у державні планові показники, які неодмінно збільшувалися. За даними бюджетних обстежень, працездатний колгоспник витрачав на роботу в суспільному господарстві у 1952 році 65 % часу, у 1958 році - 62 %, а в особистому підсобному господарстві - відповідно 23 % і 26 %. Це свідчило про збільшення уваги колгоспників до особистого підсобного господарства, яке їх годувало та підтримувало віковічне почуття хазяїна на землі.

Таблиця 1. Середньорічна виробка трудоднів працездатними колгоспниками, які приймали участь у суспільному господарстві колгоспів

Складено за: Криводед В.В. КПСС и колхозное крестьянство в 1945-1959 гг. Ростов н/Д., 1984. - С. 62.

Протягом 50-60-х років керівні органи стали більше приділяти уваги гласності щодо розповсюдження досвіду передовиків змагання. Хід і підсумки виконання соціалістичних зобов'язань, святкування днів бригади, ферми, ланки у колгоспах, тваринника та механізатора в районах широко висвітлювалися в пресі. До пропаганди залучали кіно, радіо, центральні, республіканські, обласні і районні газети, колгоспні багатотиражки, видавали спеціальні бюлетені, листівки, "блискавки" тощо. Переможцям вручалися Почесні грамоти і прапори ЦК КПУ, Президії Верховної Ради і Ради Міністрів. Кращим організаторам змагань серед колгоспників присуджувалися почесні звання "Кращий бригадир колгоспу", "Кращий тваринник колгоспу", "Кращий ланковий колгоспу", їхні імена заносилися на Дошки пошани та у Книги пошани [2,241-242].

Широкого поширення набуло змагання сільських трудівників між областями та республіками Радянського Союзу. Так, у лютому 1954 році Київська область змагалася з Московською, Вінницька - з Липецькою, Сумська - з Курською; хлібороби і буряківники Новоселіцького району Чернівецької області змагалися з колгоспниками Ліпканського району Молдавської РСР [2,243].

Для поширення досвіду новаторів були організовані республіканські, обласні, крайові і районні сільськогосподарські виставки. Найпрестижнішою була Всесоюзна сільськогосподарська виставка, яку відкрили 1 серпня 1954 року у Москві. Керівництво України за право участі у виставці організувало соціалістичне змагання серед колгоспів, радгоспів і машинно-тракторних станцій (МТС). Взагалі на виставці у 1954 році був представлений кожен восьмий район і кожен десятий колгосп України, її учасниками стали понад 53 тис. передовиків сільського господарства України [2,246].

Своєчасним підсумком змагання було святкування нагородження Української РСР другим орденом Леніна за успіхи у розвитку сільського господарства. Орденом Леніна були також нагороджені 15 областей країни, звання Героя Соціалістичної Праці присвоєно 233 передовикам землеробства і тваринництва. Другої золотої медалі Героя Соціалістичної Праці були удостоєні керівники і передовики сільськогосподарського виробництва: голови колгоспів С.Е. Бешуля, Д.В. Бойко, Г.Е. Буркацька, П.Ф. Вєдута, Ф.І. Дубковецький, В.Т. Літвіненко, Г.С. Могільченко, М.А. Посмітний, П.К. Романенко; бригадири механізаторів П.Н. Ангеліна, А.У. Гиталов; комбайнери Г.І. Байда і М.А. Брага; ланкові колгоспів Е.В. Блажевський, М.А. Бринцева, С.Д. Віптак, О.К. Діптан, Е.А. Долінюк, А.М. Ладані, Т.Ф. Марцин, М.А. Марцун; доярка М.Х. Савченко. Наприкінці 50-х років орденами і медалями були нагороджені 44 тис. трудівників сільського господарства, партійних, радянських і комсомольських працівників [2,253].

Проте фактичне ігнорування необхідності структурної реорганізації сільського господарства та термінового залучення матеріальних стимулів, безпосередньо прив'язаних до якісних та кількісних показників праці позбавляли чимало дійсно цінних починань очікуваного ефекту. Навпаки, після XXI з'їзду КПРС та Пленуму ЦК КПРС (грудень 1959 р.) почало широко пропагуватися економічно необґрунтоване завдання - у короткий термін наздогнати США з виробництва м'яса та інших продуктів тваринництва на душу населення. Колгоспи, райони, області країни повинні були брати нереальні зобов'язання у соціалістичному змаганні. Для "досягнення" таких показників використовувалися приписки, скупка тваринницької продукції у сусідніх областях, державних магазинах та колгоспників. Ці збочення завдавали як економічний, так і моральний збиток господарству.

На рубежі 50-60-х років ХХ ст. змагальний волюнтаризм вступив у новий етап - на порядок денний було поставлене питання про перехід радянського суспільства до розгорнутого будівництва комунізму. Ініціатива передових робітників щодо виникнення "руху за комуністичну працю" (жовтень 1958 р.) була спрямована на поступовий розвиток зародків комуністичної праці, таких як поєднання боротьби за високі виробничі показники з вихованням нової людини, за підвищення її культурного рівня, за поєднання праці і побуту, розширення участі трудівників в управлінні виробництвом та трудової взаємодопомоги.

Таким чином, хоча поява руху за комуністичну працю була пов'язана з спрощеним уявленням про перехід до комунізму, виявом згубного забігання наперед без урахування існуючих реалій, все ж основною причиною його виникнення була науково-технічна революція, яка зумовила необхідність піднесення професійного і загальнокультурного рівня трудящих взагалі та колгоспників у тому числі.

В умовах форсованого переходу до "будівництва комунізму" ініціатива робітників отримала широку ідеологічну підтримку. Тим більше, що навіть натяків на особистий матеріальний інтерес учасників руху й не передбачалося: адже рух - комуністичний. Радянські партократи за підтримкою профспілок штучно форсували зростання лав учасників руху, включаючи до них й тих, хто інколи не міг упоратись навіть з плановими завданнями, а іноді порушував дисципліну. Невдовзі за звання колективів комуністичної праці в Україні боролися понад 10 тис. ланок, бригад, колгоспів, радгоспів і ремонтно-тракторних станцій (РТС). На XXI з'їзді КПРС (1959 р.) керівництво України рапортувало, що звання колективу комуністичної праці завоювали вже 1245 підприємств. У подальшому зростання руху стало ще маштабнішим: якщо у 1960 році у ньому брали участь один з п'ятдесяти працівників, то вже на початку 80-х років - кожний другий, тобто частка учасників серед тих, хто змагався, піднялася з 2,6 % до 60 %. Адже рух став основною формою соціалістичного змагання в країні [2,253].

Таким чином, різке збільшення кількості тих, хто змагався породило на рубежі 50-60-х років нову якість змагання - формалізм. Насамперед це був результат загального розвитку економіки та цілеспрямованої ідеологічної роботи. Відверті перекручування та їх наслідки негативно вплинули на престиж "руху за комуністичну працю", але найголовніше - на довіру колгоспників до влади, морально дезорганізовували українських селян.

Наприкінці 1959 року виник новий почин: ткаля Вишневолоцького бавовняного комбінату В.І. Гаганова добровільно перейшла у відстаючу бригаду і через рік вивела її до числа передових. Цей досвід був підхоплений і колгоспниками України, де 9 тис. керівників колгоспно-радгоспного підприємств стали її послідовниками [3,246]. Проте вже у середині 60-х років гаганівський рух закономірно зійшов нанівець. Адже вияв високої свідомості В.І. Гаганової та її послідовників не був підкріплений матеріальною та соціальною зацікавленістю у переході на відстаючі дільниці, а головне - такою системою організації економіки, за умов якої особистість керівника не відіграла б вирішальної ролі у здобутках колективу, системою, що робила б неякісну роботу просто невигідною для всіх членів колективу. Радянське керівництво республіки вважало, що достатньо лише поставити всюди "кмітливих" керівників і справа піде. Проте головна причина знаходилася у системі функціонування соціалістичної економіки. Треба було змінювати систему, а на практиці продовжували змінювати керівників.

Держава сповна використала ентузіазм народу, однак протягом 50-80-х років ХХ ст. спостерігалося поступове згасання змагання, яке чергувалося з окремими сплесками та спробами її штучної реанімації. Трудове суперництво ентузіастів, які працювали в ім'я перемоги ідей соціалізму, породили у верхніх ешелонах влади ілюзію - якщо "охопити" змаганням всіх, то результати будуть пропорційні кількості тих, хто змагався. Треба тільки їх "виховати", "надихнути" та "запалити".

Протягом 70-х років ХХ ст. за інерцією рух ще продовжував видавати нові ініціативи. Це й зустрічне планування, і "робітнича естафета" суміжників, і комплексні системи управління якістю продукції, і що- кінський метод тощо... До цих ініціатив можна віднести й пропозицію працівників ферм Київської області, які закликали достроково виконати план 10-ї п'ятирічки. За підсумками змагання серед тваринників керівництво країни рапортувало, що за 3 роки зобов'язання було збільшено на 25,3 % виробництво молока, м'яса - на 21,7 %, яєць - на 48,5 %. У 1978 році Київська область вийшла з продажу молока на рубіж 1980 р. та на рік випередила план здачі м'яса і яєць. З метою підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва у Дніпропетровській області реалізувалася комплексна система управління якістю продукції, завдяки чому господарства за здачу сильної і цінної пшениці одержати додатково 7,5 млн. рублів [3,287].

Отже, протягом 70-х років рух за соціалістичне змагання ще показував позитивні зрушення в економіці країни, але його неспроможність виявлялася все більше. Відбиваючи існуючи реалії, морально-етична концепція змагання орієнтувалася тільки на першу частину основного принципу соціалізму "від кожного за здібностями", адже друга "кожному за потребами" просто не могла бути реалізована. На передній план виходили виховна робота, підвищення свідомості, а не організація соціально справедливого розподілу за кількістю і якістю праці на змагальній основі. Тим самим змагання ніби виводилося за межі господарського механізму, виробничих відносин, перетворюючись на "безкоштовний" додаток до виробничого процесу. А якщо це так, то й ставлення до заохочення за підсумками змагання було відповідне. Фонди матеріального стимулювання заздалегідь розподілялися на дві нерівні частини: за результатами основної господарської діяльності та за результатами змагання. На останню виділялись мізерні суми: 6-7 % від загального фонду матеріального заохочення, а якщо рахувати від фонду заробітної плати у цілому, то це був мізерний відсоток. Саме тому премії переможцям змагання нараховувалися у жалюгідних розмірах, нерідко у межах 3-5 руб. Виплата премій виплачувалася незалежно від реальних підсумків роботи колгоспників. По суті, у концепцію змагання було закладено не змагальний, а зрівняльний розподіл, що призвело до серйозних негативних наслідків, появи формалізму [10,254].

Справжній занепад соціалістичне змагання зазнало у 80-і роки ХХ ст. За умов наростання застійних явищ у соціально-економічній та духовній сферах, зниження темпів росту виробництва, посилення ознак соціальної корозії відбувався неминучий спад змагальної активності українського колгоспного селянства. Протиріччя між словом і ділом ставало все більш наявним. Проте на папері його ряди продовжували "невпинно зростати". Критикувати змагальний рух було не в дусі застійного часу, навіть поміркована критика сприймалась як замах на основи соціалізму. Волюнтаристичний морально-етичний підхід до змагання продовжував нараховувати у кабінетах бюрократів перелік мертвонароджених "починів", які не мали практично ніякого реального змісту. Всі вони, на думку чиновників, мали засвідчувати "ініціативу", "підтримку", "розгортання" тощо. При цьому лунали правильні, але такі ж, як ці почини, безликі, позбавлені змісту слова й заклики. Ось приклад з виступу Л.І. Брежнєва на Пленумі ЦК КПРС 27 листопада 1978 року: "Нам потрібні ділові, такі, що дійсно йдуть з гущі мас, ініціативи, здатні запалити, надихнути мільйони людей. Одна з них - працювати без відстаючих" [11,17].

На початку 80-х років ХХ ст. темпи економічного зростання України впали до рівня, який фактично означав економічну стагнацію. Народне господарство опинилося у передкризовому стані. Це та сама реальність, яка довела на практиці повну практичну неспроможність концепції організації соціалістичного змагання, її нездатність забезпечити потрібний рівень активізації людського фактору. Тобто ставало дедалі ясніше: морально-етична концепція змагання, сталінська по суті, вичерпала себе практично повністю. Одночасно на паперові невпинно продовжували зростати ряди учасників змагання: до середини 80-х років ХХ ст. вони нараховували 99 % від кількості працюючих в Україні.

Кризу соціалістичного змагання керівники Радянського Союзу стали признавати лише у період так званої "перебудови": "Іноді починає здаватися, що у сферу змагання запущено якийсь "паперовий двигун", який здатен крутитись незалежно від того, чи є учасники змагання, чи їх немає" [22].

Виникає закономірне запитання: чому все ж таки морально-етична концепція "працювала" такий довгий період? Чи могло ударництво, створене пропагандою ідеологічний стереотип стати не фікцією, а реальністю? Насправді, активність, рекорди, видатні досягнення існували у праці селянства, але не завдяки, а всупереч концепції змагання. Ті, для кого турбота про землю була основним спонукальним мотивом діяльності, завжди працювали з високою віддачею. Саме вони були гордістю українського суспільства. Але змагання як таке, що передбачало стимулювання праці на порівняльній основі, фактично залишало поза сферою свого впливу більшість селян. Скільки б не проводилася цілеспрямована ідеологічна робота комуністичної партії, вона не відповідала соціально-економічним інтересам учасників змагання. Наслідками цієї політики було збільшення випадків інверсії соціальних аномалій та норм.

Таким чином, можна стверджувати, що на основі теоретичних положень К. Маркса, Ф. Енгельса та В. Леніна щодо ролі соціалістичного змагання в економічному розвитку країни радянський уряд кілька десятиліть намагався організувати відносини трудового суперництва у трудових колективах. Адже аналіз концепції соціалістичного змагання дозволяє стверджувати, що змагання у період 50-80-х років ХХ ст. розвивалось не завдяки, а всупереч морально-етичній концепції його організації, ґрунтуючись не на інтересі, а на ентузіазмі окремих високосвідомих колгоспників. Народжуючись у певній ідеологічній сфері, такий ентузіазм меншості не мав належного економічного підґрунтя. Тому він не тільки реально не поширювався на маси, а й поступово перетворювався на ідеологічне кліше. Вже у період 70-80-х років ХХ ст. у масовій свідомості змагання асоціювалися здебільшого з формалізмом, штучними передовиками, дутими рекордами, що збільшувало динаміку інверсії соціальних аномалій та норм життя сільських мешканців України.

Проведене дослідження показує, що подальше вивчення цієї проблеми потребує загального висвітлення питання щодо загальних причин виникнення соціальних патологій у мешканців сільської місцевості; слід також визначити та проаналізувати вплив соціально-економічних процесів радянської дійсності на соціальні аномалії в життєдіяльності селян у контексті історії України 50-80-х років ХХ ст.

Література

1. История советского крестьянства: в 5-и томах. - М.: Наука, 1986. - Т. 4-5.

2. История Украинской ССР в 10-и томах. - К.: Наукова думка. - Т. 9-10.

3. История социалистического соревнования в СССР/ Ред. Г.П. Алексеев. - М.: Профиздат, 1980. - 319 с.

4. Дмитренко Т.А. Соцсоревнование в развитом социалистическом обществе // Вопросы истории. - 1976. - № 1. - С. 3-18.

5. Ігнатенко М.В. П'ятисотенниці. - К., 1975; Клочков О.О. Успіхи сільських комуністів. Сімферополь, 1975; Стрельцов В. У поході за високі врожаї. - К., 1975; Грицай О.А., Трухачов В.А., Нищик І.Ф. Здобутки хліборобів. - К., 1976.

6. Сиволоба Ю.В. Масове трудове змагання: ідеали і реальність // Укр. іст. журн. - 1990. - № 3. - С. 14-25.

7. Маркс К. Капітал // Маркс К, Енгельс Ф. Твори. - Т.23.

8. Маркс К. Злиденність філософії // Там же. - Т.4.

9. Ленін В.І. Чергові завдання Радянської влади // Повне зібр. творів. - Т.36.

10. КПРС в резолюціях... - Т.4.

11. Горбачов М.С. Жовтень і перебудова: революція продовжується. - К., 1987.

Размещено на Allbest.ru