Депортація населення Миколаївської області на примусові роботи до Румунії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Депортація населення Миколаївської області на примусові роботи до Румунії

Чернявський В.В.

Важливою складовою для розуміння характеру та динаміки масових депортацій населення півдня України на примусові роботи до Німеччини є діяльність румунських окупаційних військ та цивільної адміністрації на території «Трансністрії». Формально румунські війська, згідно з угодою від 30 серпня 1941 року, підписаної з німецьким командуванням в Бендерах, здійснювали тимчасову адміністрацію та економічну експлуатацію території між Південним Бугом та Дністром за німецьким мандатом. Румунське керівництво вважало «Трансністрію» своєю військовою здобиччю, яка мала ввійти до складу Румунії після закінчення війни. Іон Антонеску на одному з засідань румунського уряду 26 лютого 1942 року заявив: «Я не схильний випускати з рук те, що придбав. «Трансністрія» стане румунською територією, ми зробимо її румунською». Саме тому румунське керівництво намагалося проводити на території «Трансністрії» незалежну політику [1,112].

Офіційна радянська історіографія практично не висвітлює характер румунської окупаційної політики, так само в ній ігнорувалася й експлуатація румунськими окупаційними військами як економічних, так і трудових ресурсів окупованих територій. Таке ставлення до даної проблеми сформоване радянською ідеологією. Оскільки Румунія після війни стала країною - членом «Варшавського договору», злодіяння румунських військ під час Другої світової війни замовчувалися і не підлягали широкому розголошенню, архівні матеріали були недоступні широкому колу дослідників. Ця обставина робить дану проблему ще актуальнішою, оскільки її об'єктивне розкриття можливе лише в умовах, які склалися в незалежній Україні.

Після окупації Миколаївщини її територію розділили німецькі та румунські війська. Північно-західні райони області відійшли до «Трансністрії» - це землі сучасних районів Миколаївщини: Врадіївського, Кривоозерського, Очаківського, Березанського, Доманівського та Веселинівського, с. Варварівка. З них утворили два повіти: Очаківський та Голштинський. Румунська окупаційна влада до останніх місяців окупації прагнула зберегти трудові ресурси окупованих районів від вивозу до Німеччини. Про це свідчать і статистичні дані: з районів, які відійшли до Румунії, було вивезено на примусові роботи до Німеччини значно меншелюдей. Наприклад, за весь період окупації німці депортували до Рейху з території Очаківського району всього 212 осіб, з Березанського - 23 чоловіки [7,арк.1], у той час лише з одного Березнегуватського району на примусові роботи було депортовано 1756 осіб [7,арк.1], що в декілька разів перевищує кількість депортованих по всіх районах, зайнятих румунами. Румунський уряд офіційно видав указ, який забороняв німецькій стороні вивіз робочої сили з «Трансністрії».

Румунські окупанти зберегли стару колгоспну систему, замінивши лише назви колгоспів на румунські. Через колгоспи окупанти і здійснювали експлуатацію місцевого населення. Губернатура «Трансністрії» ще 28 жовтня 1941 року видала наказ, за яким по всіх префектурах «Трансністрії» повинна була пройти заміна радянських паспортів на румунські. А вже 28 листопада виданий наказ № 2039 Очаківського префекта полковника В. Горські, за яким переведення населення префектури на румунські паспорти повинно було пройти за три дні, а всі особи без румунських віз автоматично вважалися партизанами [3,арк.40].

Формально всі радянські громадяни, що потрапили до румунської зони окупації, були переведені в румунське підданство і юридично німці не могли переміщувати населення «Трансністрії». Таку політику можна пояснити тим, що румуни прагнули зберегти людські ресурси окупованих ними територій від німецьких військ і цілком можливо, що кабінет міністрів Іона Антонеску знав, що німці рано чи пізно почнуть депортувати робочу силу з окупованих територій до рейху.

Після утворення взимку 1942 року «Імперського бюро праці» під керівництвом Ф. Заукеля на окупованих «східних територіях» німецько- фашистські окупанти почали здійснювати примусові набори робочої сили для німецької економіки через біржі праці. На території «Трансністрії» аналогічні акції були неможливі, оскільки румуни не створювали бірж праці за німецьким зразком, а на власний розсуд використовували трудові ресурси окупованих ними територій. Внаслідок цього протягом 1942 й початку 1943 років практично не було випадків масових депортацій населення «Трансністр»ї на примусові роботи до Німеччини. Окрім того, на території «Трансністрії» з 11 квітня 1942 року діяло розпорядження, за яким заборонялася видача віз на виїзд до Німеччини кваліфікованій робочій силі. Це підтверджують архівні документи. Так, наприклад, мешканець міста Миколаєва В.І Цуканов, 1898 року народження, у зв'язку з тим, що німці проводили в 1943 році примусову мобілізацію на роботи до Німеччини, втік в с. Варварівку, оскільки на румунській території німецької влади не було і з юридичної точки зору німецька адміністрація не могла призивати населення з румунської зони окупації [4,арк.161,159,202].

Румунська окупаційна влада нещадно експлуатувала трудові ресурси окупованих територій. Як правило, всі втікачі, які рятувалися від німецького рабства в румунській окупаційній зоні, в примусовому порядку потрапляли до комун. Румунська жандармерія проводила регулярні облави по виявленню втікачів. Під одну з таких облав потрапила мешканка Миколаєва Є.Ф. Цунова, яку після арешту направили в комуну Читата- Албінського району, в с. Андріївку, що неподалік від с. Варварівки, де вона працювала в сільському господарстві [4,арк.161,159,202]. Практично всі миколаївські втікачі потрапляли до цієї комуни, що підтверджують численні матеріали Миколаївського державного архіву. В основному випадки виїзду з «Трансністрії» на роботу до Німеччини носять добровільний характер. Зафіксовано видачу 1338 робочих віз до рейху [1,123], що, безперечно, характеризує ставлення румун до даної проблеми. Проте з кожним новим призовом німецької молоді до вермахту, потреби в робочій силі ставали гострішими. Намагаючись виконати план з набору робочої сили, німецькі окупанти хотіли перекрити нестачу робочих рук за рахунок масової мобілізації цивільного населення з румунської зони окупації, вдаючись до прямого тиску на румун, яких змушували йти на поступки. Так, наприклад, у вересні 1943 року німецькі та румунські війська оточили хутір Покровський Очаківського району і вивезли до Німеччини практично всіх мешканців працездатного віку [10,арк.10]. Але цей випадок - виняток із загальної тенденції. Румуни прагнули не допускати німецького втручання, а Іон Антонеску разом зі своєю адміністрацією мав достатньо заслуг перед фашистською Німеччиною, щоб розраховувати на її лояльне ставлення. Ситуація докорінно змінюється січня 1944 року, коли у зв'язку з наступом радянських військ ліквідується цивільна влада в «Трансністрії», румунські війська фактично підпорядковуються гітлерівським, які з початку 1944 року організовують масовий вивіз робочої сили з територій, зайнятих румунськими військами. Румуни особливо активно допомагали фашистам під час евакуації. Так, на початку березня 1944 року румунські війська проводили евакуацію села Олександрівка Миколаївського району. Серед ночі вони заходили в будинки, виганяли з них людей, після чого вишикували в колону і гнали пішки до с. Широка Балка, де заганяли у вантажні вагони [2,101]. Проте під час евакуації до Німеччини багато мешканців міста Миколаєва втікали до румун, щоб уникнути депортації. Так, наприклад, В.Д. Абіяк у 1943 році підлягала вивезенню до Німеччини, але втекла і переховувалась у родичів за адресою: вулиця Одеська № 81, де вона знаходилася протягом п'яти місяців, доки на неї не донесли в гестапо. У березні 1944 року В.Д. Абіяк втекла до Варварівського району, де попала під облаву біля с. Богданівка [5,арк.103-105,71,44,15,93,59,12-13,89,75-76,55,134,109].

У грудні-березні 1944 року німці не могли вивезти до Німеччини заплановану кількість людей, оскільки наближення фронту відрізало сполучення і у фашистів просто не вистачало вагонів, щоб перевезти таку кількість людей. Частину мешканців Миколаївщини направили на примусові роботи до Румунії. Сама ж румунська армія теж перевозила до Румунії мешканців області, в основному працівників комун. Наприклад, багато працівників комуни с. Андріївки вивезли разом з відступаючою румунською армією та людьми, які в період окупації працювали в румунських установах, їх евакуйовували як частину персоналу. У лютому 1944 року по 245 румунському шпиталю видано наказ доктора Труденеску, за яким усі фахівці, набрані з місцевого населення, також підлягали евакуації. У це число потрапила мешканка Миколаєва Суінова Фатима Кирилівна, яка разом з 245 шпиталем була евакуйована до міста Галац (Румунія) [4,арк.161,159,202]. До Румунії евакуйовували осіб, які мали хоч якесь відношення до військових частин, розквартированих на території Миколаївщини. Є.І. Абрамова працювала офіціанткою в румунській офіцерській їдальні, що знаходилася в будівлі за адресою: вул. Спаський спуск, 20 з 1943 по 1944 рік. У березні 1944 року вона була евакуйована разом з їдальнею до румунського міста Проште, де працювала ще 1,5 місяці, а після ліквідації їдальні працювала чорноробом у приватному господарстві до липня 1945 року [11,арк.5-6].

Основна маса примусових працівників депортована німцями у лютому-березні 1944 року. Населення області вивозилося до Румунії двома шляхами: або через Одеський морський порт на баржах, або пішими етапами через територію Бесарабії та Придністров'я. У березні 1944 року до Румунії було переміщено переважну більшість працівників суднобудівних підприємств міста та Миколаївського морського порту. березня 1944 року німецькі та румунські війська оточили приміщення заводу імені 61 комунара, вигнали його персонал на подвір'я та вишикували. Потім усю колону під охороною автоматників і собак повели в концтабір «Шталаг-364» (Темвод), при цьому німці не дали робітникам можливості попередити родичів. Наступного дня працівників заводу перевезли на вантажівках до міста Одеси, де вони 25 днів працювали в таборі на Слободі-Романівці. 27 березня частину табірних працівників пошикували в колону та направили в морський порт, де людей посадили на баржі, які прямували до румунського порту Галац [5,арк.103-105,71,44,15,93,59,12-13,89,75-76,55,134,109].

За аналогічною схемою до Румунії вивозились і працівники заводу ім. А. Марті. 17 березня 1944 року німецькі війська оточили торгівельний порт Миколаєва. Усіх працівників, які не встигли втекти або сховатись, зігнали до причалу та посадили на катери, які переправили їх до Одеси, звідки пізніше відправили до Румунії [6,арк.59,7,16,107,64]. Тих, хто чинив опір, вбивали на місці або заганяли силою. Така ж доля спіткала й робітників судноремонтного заводу, що знаходився на території порту. Ще 7 березня 25 чоловік вивезли під контролем керівництва підприємства, а саме - директора заводу німецького капітана Радлоу та начальника майстерень Огурцова Олега Васильовича [12,арк.59,7,16,107,64]. Але весь робочий склад вивезти не вдалося, тому цю акцію німці повторили 17 березня, коли приміщення заводу оточили німецькі війська, а річкою о 5 ранку підійшли моторні баржі, на які і зганяли робітників підприємства. За одну добу їх доставили до Одеси, а 5 квітня евакуювали до Румунії в місто Галац. Фашистська влада позиціювала облави на суднобудівних заводах, в морському порту та на судноремонтному заводі як командирування робочої сили на роботу до Одеси, проте чітко простежуються наміри фашистів, оскільки практично всі працівники миколаївських підприємств, вивезені до Одеси в березні 1944 року, працювали в румунських портах та на підприємствах, пов'язаних із суднобудівною галуззю. Знала про наміри фашистів і місця експлуатації миколаївських працівників і радянська влада. Тому разом з частинами Червоної армії, які входили на територію Румунії, йшли і директори миколаївських підприємств, які одразу вербували вивезених миколаївців. Так, наприклад, 28 серпня 1944 року радянські війська звільнили табір примусових працівників біля містечка Мочино, разом з червоноармійцями приїхав і директор заводу імені 61 комунара Гущин, який забрав до Миколаєва всіх колишніх працівників заводу [5,арк.103-105,71,44,15,93,59,12-13,89,75-76,55,134,109].

Німецький морський транспорт виходив з Одеського порту та прямував вздовж узбережжя (очевидці кажуть, що протягом усього переїзду вони бачили землю) до гирла Дунаю, потім вгору по течії до одного з річкових портів. Інколи пунктом призначення були й чорноморські портові міста. Морським шляхом населення Миколаївщини вивозили до таких румунських міст як Галац, Констанца, Рені, Мочино, Турномогурель та Браїлов. Умови транспортування були дуже важкі, вся подорож тривала від 2 до 7 днів, залежно від погодних умов. Люди на баржах не були захищені від снігу, дощу та холоду. Інженер конструкторського бюро заводу імені 61 комунара І.І. Владінець так описує подорож до Румунії: «27 березня баржі разом з німецьким конвоєм вирушили за маршрутом, який нам не розголошувався. У дорозі розпочався сильний шторм, пішов дощ зі снігом, а вночі вдарили заморозки. Оскільки транспорт не був обладнаний навіть елементарним навісом, багато хто не витримав переїзду і помер ще по дорозі до Румунії». Примусових працівників в дорозі не годували, але перед відправкою розподіляли між ними харчі: в середньому хліба - від 500 грамів до 1 кілограму на особу та по ящику консервів на 10 чоловік.

Навесні 1944 року німці мобілізували весь можливий водний транспорт для перевезення робочої сили з півдня України до Румунії. В морських перевезеннях був задіяний річковий транспорт. Так, наприклад, німці активно використовували миколаївський пароплав «Стенька Разин», який 30 березня 1944 року перевіз з Одеси до Румунії 80 чоловік [5,арк.103-105,71,44,15,93,59,12-13,89,75-76,55,134,109]. Одним «морським етапом» німці перевозили з Одеси до Румунії на баржах, як правило, до 500 чоловік [6,арк.59,7,16,107,64].

Найжорстокішими заходами німецьких окупантів по набору робочої сили за весь період окупації були піші етапи в березні 1944 року, визваними тим, що німці просто не мали достатньої кількості транспортних засобів, щоб вивезти заплановану кількість людей. Чимало таких піших етапів були спрямовані до Румунії. Наприклад, в такий етап потрапили робітники судноремонтних заводів, які пересиділи вдома облаву 14 березня. Так, наприклад, П.А. Шуліко намагався пересидіти облаву на заводі А. Марті у себе вдома. Німці направили солдатів до нього додому та забрали за втечу його разом з сином. Їх гнали пішим етапом з Миколаєва в Бесарабію, звідти - в Румунію. Цим етапом керував німець Кульман. У дорозі харчувалися лише тим, що добували у місцевих мешканців та сухарями, взятими з дому [5,арк.103-105,71,44,15,93,59,12-13,89,75-76,55,134,109].

У деяких випадках конвої транспортували на кінних підводах. Так, 11 березня 1944 року такий конвой рушив з с. Варварівка до Тирасполя, а вже до Бендер та Галацу конвой рухався пішки [5,арк.103-13,89,75-76,55,134,109]. На території Тирасполя знаходився транзитний пункт, куди стікалися примусові працівники зі всього півдня України. Дуже часто німці відправляли піші етапи до Румунії безпосередньо з Одеси, оскільки окупанти в період евакуації відчували гостру нестачу транспортних засобів. Мешканку м. Миколаєва І.Є. Холопкову, яка в березні 1944 року потрапила під облаву, разом з групою миколаївців направили на вантажівках до Одеси, в одеському таборі вони перебували лише добу. Після чого їх пошикували в колону та направили пішим етапом до румунського міста Болград. У дорозі людей нічим не годували, і лише в Одесі видали по буханці хліба на кожні 5-6 чоловік. Конвой суворо охоронявся німецькими солдатами. І.Є. Холопкова згадує про те, що в місті Болград вона працювала три тижні на кухні, в якій харчувалися російські робітники, які йшли з Миколаївщини [6,арк.59,7,16,107,64]. Цей факт дає можливість стверджувати, що м. Болград стало транзитним вузлом на зразок Тирасполя. Варто зазначити, що не всі піші етапи доходили до Румунії, деякі з них зупинялися на території Бесарабії. 8 березня 1944 року німецькі війська зігнали населення с. Нова Одеса та направили їх пішим етапом до Румунії через Одесу, проте етап дійшов лише до м.

Ізмаїла, етаповані були передані в розпорядження управляючого виноградниками с. Дмитрівки, де вони і працювали до звільнення Червоною армією [9,арк.4].

На території Румунії була створена ціла інфраструктура за німецьким зразком, яка займалася прийомом, розподілом та експлуатацією примусових працівників. Була і біржа праці, аналогічна німецькій, - такі заклади діяли в м. Браїлов та м. Констанца. У Браїлові біржа праці працювала прямо на ринковій площі. «Свіжу» робочу силу виганяли на площу вранці, і румунські фермери та промисловці відбирали собі робітників, як правило, групами по 10-15 чоловік [6,арк.59,7,16,107,64]. Німці отримували від румун гроші за право експлуатації радянських робітників.

Умовно всіх радянських робітників, що були депортовані на примусові роботи до Румунії, можна поділити на три групи. Перша - робітники, які працювали в румунських портах та на суднобудівних підприємствах, що тимчасово підпорядковувалися німцям. Ця група знаходилася в найтяжчих умовах життя та праці, оскільки трудові табори, які німці створювали в Румунії, нічим не відрізнялись від тих, що були в Німеччині. Друга група - робітники, які працювали на приватних румунських підприємствах, і третя - робітники, які були задіяні в домашньому господарстві або в малому приватному виробництві.

Примусова праця радянських громадян, вивезених в основному з півдня України, активно використовувалася на тих підприємствах, які були підпорядковані повністю або частково німецьким військам. У 1944 році практично всі порти та судноремонтні підприємства, які знаходилися на Чорноморському узбережжі та на Дунаї, контролювалися німецькою військовою адміністрацією. На такі підприємства і потрапила основна маса працівників, депортованих до Румунії з Миколаївщини. На підприємствах створювалися робочі табори, в яких розміщували примусових працівників. Наприклад, табір у м. Галац знаходився на території порту. Одноповерхова будівля з цементною підлогою, в середині якої були обладнані грубі дерев'яні нари, а навколо будинку зведена висока бетонна стіна, за якою постійно чергувала охорона. Табір у порту міста Браїлов взагалі розташовувався у великій кімнаті (40 квадратних метрів), в якій облаштовувалися дерев'яні нари. Кімната не мала навіть вікон і, звісно, не опалювалась, в ній проживало одразу біля 80 чоловік [5,арк.103-105,71,44,15,93,59,12-76,55,134,109]. А на суднобудівному заводі м. Браїлова табір розмістили прямо на стапелях у напівзбудованому пароплаві [5,арк.103-13,89,75-76,55,134,109]. Біля містечка Мочино 13 травня 1944 року німці поселили в наметах на березі Дунаю групу миколаївських працівників, і лише через два тижні почали підвозити на баржах будівельні матеріали та устаткування, розпочалося будівництво судноремонтної фабрики [5,арк.103-105,71,44,15,93,59,12-13,89,75-76,55,134,109]. А сам табір, обнесений колючим дротом, протягом усього свого існування був наметовим містечком, яке суворо охороняли німецькі та румунські солдати [5,арк.103-105,71,44,15,93,59,12-13,89,75-76,55,134,109].

Усі трудові табори в Румунії облаштовувались у короткі терміни в зв'язку з відступом із СРСР німецько-румунських військ та наближенням Червоної армії, тому вони не мали найнеобхіднішого для утримання людей. Персонал таборів та їх охорона в основному комплектувалися з евакуйованих в Румунію німецьких та румунських солдатів і колабораціоністів, які втекли разом з окупантами. Останні могли займати важливі пости в робітничих таборах. Так, наприклад, директор майстерень Миколаївського судноремонтного заводу Олег Васильович Огурцов, - один із керівників угону до Румунії робітників підприємства, - 7 березня 1944 року був призначений начальником російського табору в м. Галац. Разом з ним виїхали дружина та дочка, які не працювали і жили на утриманні батька [6,арк.59,7,16,107,64].

Умови життя та праці в робітничих таборах були нелюдськими, радянські робітники виконували тяжку некваліфіковану роботу, проте в деяких випадках робочі працювали за фахом. Так само як і в Німеччині фашисти намагалися максимально обмежити контакти робітників з цивільним населенням. Примусові працівники носили спеціальні знаки, подібні за змістом до нашивки «OST», яку носили остарбайтери в Німеччині. Чорна пов'язка на руці та порядковий номер, які чітко фіксували статус особи, їх втрата каралися побиттям або позбавленням харчування на три і більше днів [6,арк.59,7,16,107,64]. Так само каралися розмови з цивільним населенням. Тривалість робочого дня, характер роботи та харчування залежали від місця роботи. Миколаївець П.П. Ісаєв працював у порту міста Галац, яким керувала німецька адміністрація. Його робочий день не нормувався, тривав від зорі до зорі, він виконував найтяжчу некваліфіковану роботу, харчувався лише раз на добу супом з гороху, одягом та взуттям ніхто не забезпечував, робітники в таборі зазнавали постійних знущань з боку охорони - за непокору били нагайкою, а на території табору в підвалі була катівня, з якої живим не виходив ніхто [5,арк.103-105,71,44,15,93,59,12-13,89,75-76,55,134,109]. У таборах робочий день тривав не більше 12 годин, згодом він був скорочений до 9-ти годин (тривалість робочого дня по Румунії), але незважаючи на це, важка праця та відсутність нормального харчування виснажували людей. У середньому норма хліба на робітника в день складала 250-300 грамів. На сніданок давали чай або каву, на обід - суп з гороху або баланду, на вечерю - несолодкий чай (інколи робітників годували сушеною лободою). Звісно, такий раціон викликав постійне відчуття голоду та поступово виснажував людей. Н.П. Ніколаєв працював у порту м. Констанца. У своїх спогадах він зазначає, що табірний режим разом із знущаннями охорони був настільки нестерпним, що його товариш кинувся у море і потонув [5,арк.103-105,71,44,15,93,59,12-13,89,75-76,55,134,109].

У таборі поблизу міста Мочино в середині травня 1944 року постійні недоїдання спровокували мор, що змусило німецьке керівництво збільшити щодобові харчові норми, а саме - додати в раціон робітників 300 грамів меду або 250 грамів цукру та ящик консервів на кожні десять чоловік, а до цього норма на добу складала 500 грамів хлібу та суп із сушеної капусти [5,арк.103-105,71,44,15,93,59,12-13,89,75-76,55,134,109].

Значно кращим було життя тих мешканців робітничих таборів, які зуміли влаштуватися при різних табірних установах. Мешканка м. Миколаєва В.К. Краснова працювала на кухні для російських робітників в порту міста Галац. Робочий день починався о 5.30 і тривав до 18.30 з перервою на обід 2 години. На кухні зовсім не було німців, тому працювати було легко, ніхто не знущався, їм навіть видавався спецодяг - халат та фартух [6,арк.59,7,16,107,64].

Важким було становище тих робітників, які працювали в сільському господарстві. Ф.І. Глушко, вивезений із заводу 61 комунара до Румунії, працював і жив у господаря разом з кількома радянськими громадянами поблизу міста Констанца. Їх робочий день тривав 15 годин, працювали виключно за харчі, постійно голодували, але придбати продукти харчування господарі не дозволяли. Звичайним явищем було знущання та приниження з боку господаря та його родини [5,арк.103-13,89,75-76,55,134,109]. Тумка Віра Іванівна працювала у господаря в селі Баба-Тана, поблизу міста Мазель, за харчі по 18-20 годин на добу, працювала разом з групою російських робітників під наглядом німецьких солдатів [6,арк.59,7,16,107,64].

Жахливі умови праці радянських примусових працівників спонукали їх до протидії румунсько-німецькому режиму. Найпоширенішою формою вираження непокори були відмови від праці та невихід на роботу, проте така поведінка лише викликала репресивні заходи з боку німців. Як інструмент примусу німці використовували арешти та ув'язнення в карцер, фізичні покарання, позбавлення харчів, переведення до концтаборів, в деяких особливих випадках справа доходила до показового розстрілу або відправки до Німеччини. Щоб уникнути покарань, примусові працівники вдавалися до втечі. Так, наприклад, мешканець м. Очаків Л.С. Абрубінський, 1925 року народження, евакуйований до Румунії 25 березня 1944 року, працював 5 місяців у трудовому таборі м. Ясси. Втік з нього у серпні 1944 року, але був заарештований жандармерією і посаджений у карцер на тиждень, протягом якого не отримував ні харчів, ні води. Потім його направили працювати поваром у 24 румунську піхотну дивізію, і лише в березні 1945 року він був звільнений Червоною армією [8,арк.3].

Зовсім інша доля була у тих, хто потрапив до малих приватних підприємств, ресторанів, фабрик тощо. Так, наприклад, Н.І. Григор'єва була вивезена до Румунії в місто Бузеу, де працювала в чайному ресторані та жила разом з господинею Аігел Алдам. Її робочий день тривав 10-12 годин в залежності від того, як працював ресторан, харчувалася дуже добре і не було ніяких знущань з боку господарів [5,арк.103-105,71,44,15,93,59,12-76,55,134,109]. Інша мешканка Миколаєва, - М.А. Спіра, - згадує працю в Румунії досить тепло. Працювала та жила вона в м. Бухаресті, вільно пересувалась та не зазнавала жодних утисків з боку румунської влади.

Радянські робітники в Румунії отримували платню, розмір якої залежав від місця праці та роботодавця. Мешканці робітничих таборів в м. Галац, Браїлі та Констанца в середньому отримували платню щодобово, один робочий день коштував від 8 до 10 лей, що давало місячний заробіток від 250 до 300 лей. Частина робітників, які працювали в порту м. Галац, отримували платню в радянських карбованцях (280 карбованців на тиждень). Варто зауважити, що оплата праці в трудових таборах мала чисто символічне значення, адже 300 лей на місяць були далеко за межами прожиткового мінімуму, а зарплата примусових працівників - найнижча по всій Румунії, на неї неможливо було прохарчуватися, а зароблені гроші примусові працівники не мали можливості витратити, оскільки їм забороняли залишати місце праці. Ті робітники, які працювали в сільському господарстві, взагалі не отримували ніякої платні і працювали за їжу. Зовсім по - іншому оплачувалася праця у приватних господарів. Так, М.А. Спіра працювала в Бухаресті у різних господарів, але менше ніж 100 лей на добу не заробляла. Д.П. Раєв до депортації працював на заводі імені А. Марті слюсарем, в м. Браїлу працював на приватному судноремонтному заводі. Господар заводу виплачував йому щомісячну платню 1400-1500 лей [6,арк.59,7,16,107,64]. Практично всі кваліфіковані працівники, що не потрапили до робітничих таборів, знаходили роботу за фахом з пристойною платнею, навіть ті, кого евакуювали у складі штатів румунських військових частин. Так, наприклад, Ф.К. Суінова, яка була евакуйована як фахівець у складі 245 шпиталю, після його демобілізації знайшла роботу в Бухаресті у приватного лікаря Доцеску, працювала асистентом і отримувала за свою працю 3-4 тисячі лей щомісяця [4,арк.161,159,202]. Таким чином, оплата роботи примусових працівників коливалась від дармової рабської праці до цілком пристойних зарплат.

Умови життя та праці примусових працівників в Румунії практично нічим не відрізнялися від умов перебування примусових працівників у Німеччині. Вивіз та експлуатація населення півдня України здійснювалися німецькими військами. Румунська армія, виконуючи допоміжну функцію, повністю підпорядковувалася німецькому командуванню. Примусова праця радянських громадян - пріоритет виключно німецький, оскільки в 1944 році, до приходу Червоної армії, всіма румунськими підприємствами, що мали стратегічне значення, керувало німецьке командування. Німцям вдалося створити в Румунії цілу систему з прийому, розподілу та експлуатації примусових робітників, схожу на ту, що функціонувала у Третьому рейху і проіснувала на румунській землі три місяці - до серпня 1944 року.

Практично всі особи, які були переміщені в лютому-березні 1944 року з Миколаївської області до Румунії, одразу після звільнення Червоною армією повернулися додому, а сама процедура фільтрації для них суттєво спрощувалася. Таке особливе ставлення радянської влади можна пояснити тим, що німці вивезли до Румунії практично всіх працівників суднобудівних заводів міста та торгівельного порту, які працювали в період окупації, а відновлення їхньої роботи за умов наступу частин Червоної армії - стратегічне завдання. Досить важко підрахувати загальну кількість осіб, вивезених до Румунії, зважаючи на робочі штати суднобудівних заводів та ймовірну кількість перевезень на баржах, можна вивести приблизну цифру - від 4 до 6 тисяч осіб, в основному кваліфікованих працівників.

Масовий вивіз населення Миколаївської області на примусові роботи до Румунії мав місце в лютому-березні 1944 року і здійснювався за рахунок піших та морських етапів. Експлуатацією займалися німецькі війська при румунських підприємствах, а крім того вони продавали робочу силу місцевому населенню. Умови життя та праці в румунських трудових таборах були нелюдськими, відсутність нормального харчування та непосильна праця поступово виснажували примусових працівників. Ця категорія населення не має статусу «остарбайтерів», проте їхнє становище нічим не відрізнялося від становища примусових працівників у Німеччині. Радянська влада, прагнучи якнайшвидше відновити виробництво на суднобудівних заводах м. Миколаєва, у найкоротші терміни повернула значну частину депортованих до Румунії примусових працівників на старі робочі місця, через що їм і вдалося уникнути репресій з боку радянського тоталітарного режиму.

румунський окупаційний депортація німеччина

Джерела та література

1. Гальчак С.Д. «Східні робітники» з Поділля у Третьому рейху: депортація, нацистська каторга, опір поневолювачам. - Вінниця, 2003. - 344 с.

2. Пам'ять заради майбутнього. - К.: УСВЖН.- 2003.Державний архів Миколаївської області. - Ф.Р.1028. - Оп.1 - Спр.46.

3. Там само. - Ф.Р.1894. - Оп.1 - Спр.21.

4. Там само. - Спр.19.

5. Там само. - Спр.20.

6. Там само. - Оп.2 - Спр.2.

7. Там само. - Ф.Р.5859. - Оп.1 - Спр.26.

8. Там само. - Спр.123.

9. Там само. - Спр.8905.

10. Там само. - Спр.82.

Размещено на Allbest.ru