Західноукраїнські землі наприкінці ХУІІІ ст. – у першій половині ХІХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Західноукраїнські землі наприкінці ХУІІІ ст. - у першій половині ХІХ ст.

галичина західноукраїнський національний відродження

1833-1837 рр. - діяльність «Руської трійці».

1848-1849 рр. - національно-визвольний рух на українських землях під час революції в Австрійській імперії.

1848 р. - скасування кріпосництва в Галичині.

Протягом перших десятиліть панування Австрія трактувала Галичину передусім як джерело для поповнення державної казни та резервуар гарматного м'яса для армії. Предметом найпершої турботи австрійського уряду в Галичині було наведення порядку і соціальної дисципліни. Марія-Тереза та її син Йосиф ІІ (після смерті свого батька спочатку правив як регент разом з матір'ю, а після її смерті у 1780 р. і до своєї кончини у 1790 р. - як одноосібний правитель) провадили «модну» тоді серед європейських монархів політику Просвітництва, що була сумішшю гуманістичних побуджень з суто прагматичними розрахунками. Вона мала на меті покращити матеріальне становище жителів імперії, дати їм освіту, урівняти їх (на скільки це можливо) у правах, щоб зробити свідомими громадянами та надійними платниками податків. Галичина зразу ж після приєднання до Австрії стала одним з головних об'єктів реформаторської політики. Реформи охопили головним чином три сфери суспільного життя: сільське господарство, церкву й освіту.

У 1779 р. патент (імператорський наказ) вимагав від поміщиків поводити себе з селянами «по-людськи». Йосиф ІІ патентами 1781-1782 рр. проголосив звільнення селян від особистої залежності від поміщиків і чітко визначив розмір панщини (до 30 днів на рік). Були проголошені й інші зміни, що сильно обмежували права шляхти: заборонено збільшення поміщицьких землеволодінь за рахунок «прирізки» селянських земель, суд над селянами мав здійснювати не пан, а спеціально призначений державний чиновник тощо.

Реформаторська політика у Галичині в основному зосередилась на ослабленні позицій польської шляхти. Іншою мішенню для атаки стало процвітаюче по селах лихварство. Ці зміни стосувалися насамперед євреїв, що проживали по селах. Йосиф ІІ намагався заохотити їх брати землю і займатися сільським господарством.

Водночас Йосиф ІІ проголосив про зрівняння прав євреїв з іншими підданими імперії. Цісарські декрети 1774-1776 рр. заборонили місцевій верхівці римо-католицької церкви перетягувати греко-католиків на латинський обряд та вживати термін «уніат», що мав образливий підтекст. Толерантним патентом 1781 р. Йосиф ІІ зрівняв права католицької, протестантських (кальвіністської і лютеранської) та греко-католицької церков. Віруючим цих віросповідань в однаковій мірі відкривалась дорога до університетів, державної служби, дозволено продавати і купувати землю тощо. Церква була підпорядкована державі, а священики отримали статус державних службовців.

Час правління Марії-Терези та Йосифа ІІ характеризується як період активного втручання держави в освітні справи. Ліквідація ордену єзуїтів у 1773 р. - акція, яку Марія-Тереза провела водночас з іншими європейськими монархами, - поклала кінець майже сторічному домінуванню цього ордену в університетах і гімназіях. У Львові того ж року було закрито єзуїтську академію, а на її місці 1784 р. відкрито Львівський університет. При ньому з 1787 по 1809 р. діяв Руський інститут, де на філософському і богословському факультетах навчалися русини. У 1774 р. при церкві Святої Варвари у Відні було засновано греко-католицьку семінарію для навчання руського духовенства.

Для студентів з Галичини, Буковини була створена греко-католицька семінарія у Львові. У 1777 р. Марія-Тереза видала наказ про загальну освіту, згідно з яким для потреб навчання широких мас населення вводилося п'ять типів шкіл. На найнижчому рівні - рівні початкової школи - навчання для дітей мало проводитися рідною мовою. Елементами австрійської політики було також заохочування методів агрокультури, підтримки ремесла і торгівлі, запровадження нової системи управління містами тощо.

Польська націоналістична пропаганда у ХІХ ст. звинувачувала Йосифа ІІ в особливому ставленні до русинів. З іншого боку, ще за життя, а особливо після його смерті, противники реформ зневажливо називали Йосифа ІІ «єврейським татком», або «єврейським імператором».

У результаті австрійських реформ греко-католицька церква перетворилася на лідера національного руху галицьких і підкарпатських русинів у ХІХ ст. Ці реформи прищепили духовенству нову етику, що полягала у моральному обов'язку поширювати світську освіту серед віруючих, дбати про поширення передових методів господарювання, відкривати читальні й кооперативи - одним словом, етику служіння народові. Відкриття нових навчальних закладів дозволило розширити інтелектуальні обрії духовенства й відкрити шлях для західного впливу.

Буковина до 1848 р. не перетинала українського національного відродження. Більшість буковинського населення була православною, тому для місцевого духовенства був закритий шлях до греко-католицьких семінарій у Відні. Воно навчалося у місцевих семінаріях, спочатку у Сучаві (з 1786 р.), а пізніше (з 1789 р.) - у Чернівцях.

Одна з головних відмінностей між східним і латинським обрядом полягала у тому, що греко-католицьким священикам дозволялось одружуватися. Як правило, вини наслідували батьків, переймаючи професію священників. Тому священицький стан мав подібний до шляхетського чи дворянського. Ця обставина мала дуже важливе значення для тяглості традицій і стабільного розвитку руської еліти. Греко-католицьке духовенство утримувало тісні зв'язки з простим народом. За часів Речі Посполитої церква втратила заможніші верстви і по суті перетворилася на «селянську» церкву.

У цілому реформи Марії-Терези ьа Йосифа ІІ відкривали добрі можливості для культурного відродження русинів. Проблема полягала в тому, що самі русини виявилися не зовсім готовими використати ці нововведення. Але у часовому вимірі вплив реформаторської діяльності австрійської імператриці та її сина не обмежився декількома десятиліттями кінця ХУІІІ ст.

Перша хвиля національного відродження на західноукраїнських землях

Йосифінські реформи звели нанівець наступники трону - Леопольд ІІ (1790-1792) і Франц (1792-1835). Леопольд ІІ за своє коротке правління відновив панщину. Селянські повинності зросли майже вдвічі, набувши тих розмірів, що були за старої Польщі. Відповіддю на зростання соціального гноблення стали селянські виступи. Вони розпочинались з відмови селян виконувати повинності, а закінчувалися сутичками з адміністрацією маєтків та втручанням військ. Найбільші селянські заворушення мали місце у Жовківському (1802), Тернопільському (1803, 1838), Самбірському (1819, 1833), Чортківському (1809, 1838) та ін. округах. На початку ХІХ ст. у Карпатах і на Підкарпатті продовжували діяти опришки.

Мало що залишилось від освітніх реформ. Після того, як у 1805 р. початкові школи були переведені під опіку римо-католицької церкви, обмежувалося навчання церковнослов'янською мовою. У 1812 р. скасовано обов'язковість освіти, що різко зменшило кількість сільських дітей у школах.

Єдиною можливою розв'язкою проблеми Галичини було віддати її управління місцевій еліті взамін за її лояльність до трону. Такою елітою в краї була польська, оскільки русько-українська обмежувалася лише духовенством. Але галицькі українці мали ще усвідомити, що є їхньою батьківщиною. Зрозуміло, малописьменні селяни, які народжувалися і помирали в одному й тому самому селі та протягом усього свого життя рідко коли мандрували за межі своєї округи, не могли знати, якою мовою розмовляють і які пісні співають на Лівобережжі чи Слобожанщині. Вирішити питання про національну ідентичність місцевого населення могла тільки інтелігенція.

Спиняло русинів від польської асиміляції їхнє віросповідання. Але й воно не могло дати однозначної відповіді на питання про національну ідентичність місцевого населення. Отже, існувало декілька відповідей на питання про своє національне «я». Вони не були чисто теоретичними, за кожною з них у 1810-1840-х роках стояло окреме національно-політичне угруповання. Велика частина сполонізованої української шляхти вважала себе «русинами за походженням, поляками за національністю». Інша група незасимільованої місцевої інтелігенції, переважно - верхівка греко-католицької церкви, уникала однозначної відповіді, вдовольняючись окресленням «русини». Ще одну групу становили люди, молодші за віком і нижчі за соціальним статусом. Вони вважали русинів не окремою нацією, а частиною українського (малоросійського) народу, більшість якого проживала в Російській імперії. Нарешті, було декілька осіб, що заявляли про свою приналежність до російської нації, яка проживала на великій території від Карпат до Камчатки.

Боротьба між малоросійською (українською), польською, німецькою (австрійською) й російською орієнтаціями була однією з головних тем в історії галицько-українського відродження ХІХ ст.

Центром першої хвилі відродження став Перемишль. Тут під покровительством перемишльського єпископа Михайла Левицького зібрався гурт патріотично настроєних греко-католицьких священиків: Іван Могильницький, Йосип Левицький, Йосип Лозинський, Іван Лаврінський, Іван Снігурський та ін. Майже всі вони у той чи інший спосіб були пов'язані з віденським інтелектуальним середовищем. Тому у науковій літературі його ще називають віденсько-перемишльським гуртком українських вчених. Перемишльські патріоти розпочали кампанію за впровадження руської мови в систему початкової освіти і розширення мережі парафіяльних шкіл.

У 1816 р. Михайло Левицький був призначений митрополитом Галичини і перебрався до Львова. Його місце перемишльського єпископа у 1818 р. перебрав Іван Снігурський, що був ініціатором утворення Товариства священників. Саме за нього освітня діяльність перемишльського гуртка набрала найбільшого розмаху. До 1832 р. під його покровительством відкрилось бл. 400 шкіл. У 1817-1821 рр. Товариство видало декілька підручників. Автором більшості з них був головний ідеолог і рушійна сила Товариства Іван Могильницький.

Діячі цього гуртка погоджувалися у тому, що русини становлять окрему націю серед слов'янських народів і що їхня мова не тотожна ані польській, ані російській, ані суміші першої і другої. Літературна ж українська мова повинна бути сумішшю місцевої говірки з церковнослов'янською мовою.

Переломною подією в історії українського національного відродження стала поява Маркіяна Шашкевича. Він володів справжнім літературним талантом і єдиний серед семінаристів міг передавати свої поетичні почуття чистою народною мовою. Його поетичний талант доповнювався організаторськими здібностями Якова Головацького та науковою діяльністю Івана Вагилевича - двох його товаришів по навчанню у львівській семінарії. Семінаристи звали їх напівжартома «Руською трійцею». Від започатковується власне українська орієнтація в національному відродженні у Галичині.

Шашкевич, Вагилевич і Головацький об'єднали навколо себе бл. 20 молодих людей, майже виключно семінаристів та молодих священників (лише двоє мали світську професію). Час виникнення цього гуртка точно невідомий; правдоподібно, це був 1832 р. «Руська трійця» з'явилася після польського повстання 1830-1831 рр. Це був час діяльності численних конспіративних організацій, створених поляками. «Руська трійця» входила у ці конспірації, а Маркіян Шашкевич навіть хотів пристати до польських повстанців.

Бажання триматися за свою мову зміцнилося у галицьких будителів під впливом нових інтелектуальних течій зі Сходу і Заходу. У 1820-1830-х рр. у Галичині з'являються збірки видання з Наддніпрянської України, перші рукописні копії «Енеїди» Котляревського. Загальне захоплення романтиків народною творчістю вилилося у Галичині у появі фольклорних збірок (у 1833 р. вийшла збірка «Пісень польських і руських люду галицького» Вацлава Залеського, у 1835 р. вийшла збірка «Руське весілля» Йосипа Лозинського та ін.).

У 1837 р., користуючись з м'якості цензури в Угорщині та за допомогою своїх сербських знайомих, Яків Головацький видав у Будапешті збірку «Русалка Дністрова». Збірка не відзначалася високим літературним рівнем. Більшість вміщених у ній матеріалів, як писав Іван Франко, характеризувалася «незначним змістом» та «неясними думками». Однак це не заважало Франкові назвати «Русалку Дністрову» «явищем наскрізь революційним». Її революційність полягала у розриві зі старою традицією літератури церковнослов'янською мовою. Ця збірка ввела народну мову галицьких русинів у літературу і довела, що між їхньою мовою і мовою українців з Російської імперії немає ніяких суттєвих відмінностей, а отже, галичани і наддніпрянці становлять один і той самий народ. Тому її поява стала віхою у розвитку українського національного руху в Галичині. Тираж альманаху було конфісковано, по Галичині й Україні розійшлося лише 200 примірників.

Справжнім подарунком долі для молодого українського руху стала невдача польських конспіраторів підняти повстання проти Австрії 1846 р. Організатори повстання розраховували на підтримку галицьких селян, обіцяючи їм звільнення від панських повинностей. Однак селяни повернули свою зброю проти повстанців. Для галицьких будителів найголовнішим було те, що місцеве українське селянство виявило спокій та законопослушність. Нову тактику розвитку національного руху запропонував у своїй статті «Становище русинів у Галичині» (1846) Яків Головацький, у якій автор критикував політику поляків.

Відень ладен був використовувати національне відродження русинів як засіб поборення революційного польського впливу. Виразником цієї нової лінії став призначений у 1847 р. новим галицьким намісником граф Франц Стадіон. У березні 1848 р. він дав згоду на видання журналу «Галицька пчола» та ін. Але у Австрійській імперії розпочалася революція. У Галичині 16 квітня 1848 р. була скасована панщина. З проголошення політичних свобод першими скористалися поляки, які створили у Львові свій політичний орган - Центральну Раду Народову - та приступили до формування Національної гвардії. 2 травня 1848 р. у Львові була створена перша українська політична організація - Головна Руська Рада. Очолювали її спочатку перемишльський єпископ Григорій Яхимович, а згодом - священик отець Михайло Куземський. У першому її маніфесті проголошувалось, що галицькі русини є частиною великого українського народу, який мав славне минуле і власну державу. Шукаючи натхнення у славному історичному минулому, Головна Руська Рада відновила герб галицько-волинських князів (золотий лев на голубому тлі) і прийняла синьо-жовтий прапор як національний стяг українського народу. Масову підтримку здобула вимога ГРР поділити Галичину на українську і польську частини (провінції) з окремими адміністраціями. Іншим досягненням національного руху стало створення мережі повітових рад, формування загонів національної самооборони, проведення з'їзду українських інтелігентів («Собор руських учених» 19 жовтня 1848 р.), відкриття у Львівському університеті кафедри української мови та літератури (її очолив Яків Головацький) та наукового товариства «Галицько-Руська Матиця», заснування газети «Зоря Галицька» (1848-1852).

Культура

ЛІТЕРАТУРА. На Закарпаттi серед лiтературно-громадських дiячiв (так званих будителiв), якi протестували проти мадяризацiї українського населення, підкреслювали його етнiчну i культурну єднисть з усiм українським народом, виступали за навчання в школах рiдною мовою, виділявся письменник i педагог Олександр Васильович Духнович (1803-1865). Хоча вiн подiляв реакцiйнi погляди москвофiлiв, у своїх поетичних творах Духнович висловлював любов до рiдного краю, оспiвував його красу, спiвчував гнобленому феодалами люду Закарпаття, заявляв про єдність закарпатцiв з усiма українцями (вiршi «Я русин бил, есмь i буду», «Пiснь простонародна» та iн.).

Повне завершення становлення новоукраїнської лiтератури, утвердження в нiй реалiзму й народностi, остаточне лiтературне оформлення української нацiональної мови завершилося у творчостi великого нацiонального поета Тараса Григоровича Шевченка.

З появою глибоко народних за змiстом і високохудожнiх за формою творiв Шевченка українська лiтература посiла чiльне мiсце серед iнших слов'янських лiтератур i вийшла на свiтову арену. Маючи тепер такого поета, як Шевченко, - писав М. Чернишевський, - малоруська лiтература не потребує будь-чиєї прихильностi.

Друкарство

Для розвитку всiєї культури й особливо лiтератури велике значення має друкарство. Проте в Українi на початку ХIХ ст. було всього близько 20 друкарень, до того ж погано обладнаних та устаткованих. Серед друкареньУкраїни найширшу видавничу дiяльнiсть розгортали друкарнi Харкiвського (з 1805 р.) та Київського (з 1835 р.) університетiв.

Вiд початку ХIХ ст. в Українi розпочала розвиватися журналiстика - з'явилися газети, журнали, альманахи, збiрники. Основним центром цiєї дiяльностi став Харкiв, де в унiверситетi й навколо нього зосереджувалося значне число учених, письменникiв, iнтелiгенцiї. 4 травня 1812 р. вийшла перша в Схiднiй Укранi газета «Харьковский еженедельник» (виходила до липня 1812 р.). У 1817 р. розпочалося видання щотижневої лiтературної газети «Харьковские известия», засновано журналістом А. Вербицьким (видавалася до 1824 р.). Наприкiнцi 30-х рокiв у губернських мiстах України, як i всiєї Росiї, стали виходити офiцiйнi газети «Губернские ведомости». У 1816 р. у Харковi виходив перший в Українi сатирично-гумористичний журнал «Харьковский демократ». У 1816-1819 рр. у Харковi ж видавався журнал «Украинский вестник», а в 1824-1825 рр. - «Украинский журнал».

Протягом 30-40-х рокiв побачили свiт також кiлька альманахiв i збiрникiв: «Украинский альманах» (у Харковi, 1831 р.), двi книги альманаху «Утренняя звезла» (у Харковi, 1833 р.), альманах «Ластівка» Є. Гребiнки (у Петербурзi, 1841 р.), альманах «Снiп» О. Корсуна (у Харковi, 1841 р.), чотири випуски альманаху «Молодик» І. Бецького (3- в Харковi, 1 - у Петербурзi, 1843-1844 рр.), «Южный русский сборник» А. Метлинського (у Харковi, 1848 р.), три випуски лiтературно-iсторичного збiрника «Киевлянин» М. Максимовича (у Києвi, 1840-1841, 1850 рр.).

Слабо була розвинута перiодична преса в захiдноукраїнських землях. У цей час там були виданi деякi альманахи, зокрема «Вiнок русинам на обжинки» (у Львовi, 1846-1847 рр.). У 1848 р. у Львовi почала виходити українська газета «Зоря Галицька», як орган Головної Руської Ради (до 1851 р.).

Театр і музика

В одному рiчищi з художньою лiтературою розвивалося в Українi мистецтво.

Із початку ХIХ ст., поряд з домашніми аматорськими театрами в помiщицьких маєтках (театр помiщика Д. Трощинського в с. Кибинцях на Полтавщинi, Г. Тарновського в с. Качанiвцi на Чернiгiвщинi та iн.), де акторами виступали переважно крiпаки та аматори з помiщицьких родин, i мандрiвними вертепними театрами, у великих мiстах стали виникати постiйнi професiональнi театральнi трупи й почали будуватися театральнi примiшення. Професiональні театри були створенi в Києвi (1805), Полтавi (1810), Харковi (1812), Одесi (1804), Катеринославi (1847), Чернiговi (1853). Одним iз перших на Українi постiйне примiщення театру на 740 мiсць було збудовано в 1806 р. в Києвi, потiм - у Харкові, Полтавi, Львовi, Одесi та iнших мiстах.

Театральнi трупи на Лiвобережжi переважно були росiйськими, на Правобережжi - росiйськими й польськими, а Галичинi - нiмецькими й польськими. Ставили вони різні п'єси - водевiлi, оперети, драми, трагедiї - росiйських та iноземних авторiв - Гоголя («Ревiзор», «Одруження» та iн.), Фонвiзiна («Недоросток»), Шекспiра («Отелло», «Гамлет»), Шiллера («Розбiйники») та iн.

У 1819 р. на сценi полтавського театру за участю М. Щепкiна були поставленi п'єси «Наталка Полтавка» i «Москаль-чарiвник» I. Котляревського. Це стало початком українського нацiонального професiонального театру. Великою популярнiстю користувалися п'єси Г. Квiтки-Основ'яненка. Крiм Щепкiна, що почав свою акторську дiяльнiсть в Українi у трупi І. Штейна, визначним артистом був К. Соленик (1811-1851). Для розвитку реалiстичного театру в Українi велике значення мали гастролi видатних росiйських акторiв (трагiка П. Мочалова, комiка А. Мартинова та iн.).

На основi i пiд безпосереднiм впливом народних мелодiй i народної творчостi взагалi розвивалося в Українi музичне мистецтво. Саме на основi народних мелодiй були складенi на початку ХIХ ст. першi симфонiчнi твори («Українська симфонiя» й «Симфонiя сольмiнор» (з «Козачком») невiдомих авторiв) i пiснi-романси, якi набули великої популярностi («Вiють вітри», «Сонце низенько» та iн.)

Великий росiйський композитор М. Глинка, живучи 1838 р. в маєтку Г. Тарновського в с. Качанiвцi на Чернiгiвщинi на основi народних мелодiй на слова поета В. Забiли написав пiснi «Гуде вiтер вельми в полі» i «Не щебечи, соловейку». Вiн також почав писати симфонiю «Тарас Бульба». Багато записали текстiв, обробили й опублiкували мелодiй українських народних пiсень композитори О. Аляб'єв i М. Маркевич.

Видатним оперним спiваком i композитором став Семен Степанович Гулак-Артемовський (1813-1873), походженням з мiстечка Городищi (тепер мiсто Черкаської обл.). Коли Гулак-Атемовський навчався в Київськiй духовнiй семiнарiї, його спiв почув М. Глинка i забрав до Петербурга (1838 р.), де й керував його навчанням. Пiсля продовжения навчання в Італiї i блискучого дебюту у Флорентiйському оперному театрi Гулак-Артемовський багато рокiв працював солiстом в оперних театрах Петербурга (1842-1864) i Москви (1864-1865). Як композитор, Гулак-Артемовський написав вокально-хореографiчний дивертисмент «Українське весiлля» (1851), музику до водевiля «Нiч напередоднi Iванового дня» (1852), пiснi «Стоїть явiр над водою» (з присвятою Т. Шевченковi), «Спать менi не хочеться» (1853). В 1862 р. Гулак-Артемовський створив першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм».

Образотворче мистецтво, архiтектура

Як i iншi галузi культури, образотворче мистецтво в Українi розвивалося в тiснiй взаємодії й взаємозв'язках з передовим мистецтвом росiйського народу. Багато росiйських художникiв (В. Тропiнiн, М. Iванов, О. Кунавін, М. Сажин, В. Штернберг та iн) працювали в Українi або у своїй творчостi широко використовували українську тематику, вносячи в українське образотворче мистецтво новi, передовi прийоми зображення дiйсностi. У той же час чимало вихiдцiв з України (художники-живописці Д. Левицький, В. Боровиковський, А. Мокрицький, І. Сошенко, скульптор І. Мартос та iн.) працювали в Росії i плiч-о-плiч з художниками-росiянами розвивали там образотворче мистеитво. Багато українських живописцiв, графiкiв, скульпторiв, архiтекторiв навчалися й дiставали мистецьку освiту в петербурзькiй Академiї мистецтв та iнших росiйських художнiх навчальних закладах.

В образотворчому мистецтві художники дедалi бiльше вiдходили вiд академiчного класицизму з його мiфологiчними, античними та бiблiйними сюжетами й переходили до зображення реальної дiйсностi - життя поміщицьких маєткiв, села, мiста, створення образiв поміщикiв, селян, чиновників, купцiв, офiцерiв тощо. Все демократичнiшими реалiстичнiшими ставали портретний i пейзажний живопис, картини на iсторичнi сюжети та теми з навколишнього життя.

Велике значення для розвитку українського реалiстичного живопису, зокрема портретного, мала творчiсть Василя Андрiйовича Тропiнна (1776-1857), уродженця Новгородської губернiї. Будучи крiпаком графа І. Моркова, вiн був вивезений паном у маєток-село Кукавку на Подiллi, де протягом майже двадцяти рокiв був дворовим художником, маляром, кухарем, а то й панським лакеєм.

У вільний вiд прислужування пановi час Тропiнiн займався малюванням. Вiн створив реалiстичнi портрети подiльських селян-крiпакiв - «дiвчина з Подiлля», портрет селянина-крiпака з Подiлля, портрет Устима Кармалюка, портрети «Українець», «Хлопчик з сопiлкою» та iн. Крiм того, Тропiнiн написав ескiз картини. «Весiлля в Кукавцi», композиції побутових сцен з життя Подiльських селян, а також пейзажi Кукавки та iнших подільських сiл.

Цiкавi живописнi твори, в яких любовно змальовувалася природа України, залишив художник, iнiцiатор визволення Шевченка i його друг Iван Максимович Сощенко (1807-1876). Це - картини «Хлопчики-рибалки», «Продаж сiна на березi Днiпра», «Пейзаж» або «Бiля рiчки».

Значний слiд у розвитку українського образотворчого мистецтва залишила творчiсть вiдомого живописця й графiка Василя Iвановича Штернберга (1818-1845), що був одним з найближчих друзiв Т. Шевченка. У багатьох творах Штернберга реалiстично зображенi чудесна природа України, українськi пейзажi, побут українських селян. Такими є картини: «Водяний млин на Українi», «Качанiвка», «Вiтряки в степу», «Ярмарок в Ічнi», «Переправа через Днiпро пiд Києвом» та iн.

Велике мiсце в українському живопису й графiцi займає Т. Шевченко. У своїх численних картинах i гравюрах рiзних жанрiв - портретному, побутовому, iсторичному, пейзажному - він реалiстично змалював широку панораму тодiшньої дiйсностi - тяжке життя покрiпаченого селянства, солдатiв-рекрутiв, эмучених i знедолених жiнок i дiтей, блудних синiв, бiдних казахських дiтей-байгушiв та iн., створив серiю прекрасно написаних портретiв, вiдобразив чудесну природу України, високохудожньо вiдтворив ряд сторiнок з iсторичного минулого. Не можна перелiчити всього, створеното Шевченком, як художником. Це i автопортрети, i портрети М. Щепкiна, К. Брюллова, Ф. Толстого та iн., i «Катерина», i серiя офортiв «Живописна Україна», до якої ввiйшли шiсть офортiв: «У Києвi», «Видубицький монастир у Києвi», «Судня рада», «Старости», «Казка», «Дари в Чигринi 1649 року». Це також малюнки, зробленi Шевченком за завданням Київської комiсiї для розгляду давнiх актiв iз пам'яток старовини: сепiї «Кам'янi хрести в Суботовi», «Чигиринський дiвочий монастир», акварелi «Мотрин монастир», «Богдановi руїни в Суботовi», «Чигирин з Суботiвського шляху» та iн. Перебуваючи в засланнi, Шевченко зробив ряд зарисовок тамошнiх мiсць i в рядi картин вiдобразив тяжке життя казахського народу. У серiї малюнкiв «Притча про блудного сина», «Програвся в карти», «У шинку», «У хлiвi», «На кладовищi», «Серед розбiйникiв», «У в'язницi» Шевченко гнiвно викриває всю жорстокiсть самодержавно-крiпосницького режиму, його бездушнiсть, жахливiсть становища солдатiв-рекрутiв, трагедiю блудних синiв. Особливо високу майстернiсть виявив Шевченко в граверному мистецтвi, за що Академiя мистецтв у 1860 р. надала йому звання академiка гравюри.

У першiй половинi ХIХ ст. в скульптурi й архiтектурi переважав росiйський класицизм (російський ампiр), що прийшов на змiну стилю барокко. Серед скульпторiв того часу одним iз найвидатнiших був виходець з України, родом з мiстечка Iчнi, Іван Петрович Мартос (1754-1835), що працював у петербурзькiй Академiї мистецтв професором (з 1794) і ректором (з 1814). Кращими творiннями Мартоса є пам'ятник Мiнiну й Пожарському на Краснiй площi в Москвi (1818), пам'ятник Рiшельє в Одесi (1823-1828), а також деякi пам'ятники-надгробки, зокрема фельдмаршалу П. Румянцеву 3 адунайському в Києво-Печерськiй лаврi (1804-1805).

До кращих зразкiв монументальної скульптури належить трiумфальна колона Слави, побудована в 1805-1811 рр. на круглiй площi в Полтавi за проектом вiдомого росiйського архiтектора Тома де Томона з участю російських скульпторiв Ф. Щедрiна і М. Якимова на честь столiття перемоги Петра І над шведськими вiйськами в Полтавськiй битвi.

У Києвi за проектами вiдомого академiка архiтектури В. Береттi були спорудженi будинок унiверситету (1842) i будинок iнституту шляхетних дiвчат (1843), що є кращими зразками архiтектури росiйського класицизму.

У 1811 р. в Катеринославi росiйський архiтектор В. Стасов збудував «Присутственi мiсця». Наприкiнцi ХУIII - у першій половинi ХIХ ст. в Українi почали виникати пейзажнi парки. У мiстi Уманi на Київщинi (тепер Черкаської обл.), у маєтку колишнього польського магната Ф. Потоцького в 1796-1805 рр. і 1836-1859 рр. був збудований прекрасний парк «Софiївка». У перший перiод його будiвництвом керували бельгiйський iнженер Л. Метцель і садiвник-крiпак Заремба, а потiм уманський архiтектор Макутiн. Розташований у руслi рiчки Кам'янки, цей парк площею 177 га мав багато чудових штучних споруд, збудованих руками крiпакiв, - водойм, водоспадiв, шлюзiв, гротiв, каскадiв, фонтанiв, альтанок, скульптур.

На Київщинi ж, в околицях мiста Бiлої Церкви в долинi рiчки Рось на площi близько 180 га розкинувся парк, першим садiвником якого i керiвником будiвництва був Моффо.

У 1834 р. на Чернiгiвщинi почав створюватися Тростянецький дендропарк, що став чудесним куточком природи.

Размещено на Allbest.ru