Культурно-цивілізаційна концепція історії як альтернатива ідеї єдності історичного процесу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Культурно-цивілізаційна концепція історії як альтернатива ідеї єдності історичного процесу

Виконав

Мельник А.І.

Характеризуючи сучасну філософію історії, неможливо дати однозначну оцінку пізнавальній ситуації в цій галузі філософського знання. Ця неможливість пов'язана з тим, що галузь філософії історії на сучасному етапі існування характеризується декількома різноспрямованими, а найчастіше і взаємовиключними пізнавальними тенденціями, і, як наслідок, відсутністю загальновизнаної типології предмета досліджень, що включає все різноманіття варіантів філософії історії. Сучасне мислення розвивається в рамках класичних, модерністських і постмодерністських уявлень про історію.

У філософії історії за довгі роки її існування склалися свої традиції. Одна з них розглядає історію людства як єдиний процес, що протікає в єдиному часі, що представляє собою послідовну зміну фаз (етапів) від нижчих до вищого. Інша традиція бачить всесвітню історію в її просторовому прояві, у цілісності її системного буття у формі культури і цивілізації. Для зручності подальшого їхнього вивчення назвемо першу традицію стадійною, другу - цивілізаційною. Варто додати при цьому, що є і такі підходи до всесвітньої історії, які не можна назвати традиційними, наприклад, екзистенціальний підхід.

Філософсько-теоретичні засади цивілізаційної парадигми бачення історії є предметом дослідницької уваги таких сучасних вітчизняних вчених, як В. Андрущенко, М. Михальченко, П. Кравченко, В. Ткаченко, Ю. Яковець та ін. філософія історія данилевський

Отже, метою статті є аналіз теоретико-методологічних засад цивілізаційної парадигми бачення історії.

Як відомо, в основі стадійного бачення всесвітньої історії лежить ідея про її розвиток від нижчих форм до вищих, так само як і ідея про те, що кожна наступна стадія випливає з попередньої й утворює її продовження, але у видозміненій формі. Стадії всесвітньої історії в такому випадку є ступенями руху людства до якогось підсумку, що бачиться як завершення всіх попередніх зусиль у суспільстві. Передумовою такого бачення історії є уявлення про час, у якому розвертається історія, як про стрілу, поле якої походить з минулого через сьогодення в майбутнє односпрямоване та не-зворотне. Крім того, таке тлумачення подій припускає визнання єдності народів, подібність їх доль. Але тому що в історії діють і конкретні люди, не менш істотно вказати на цінність людського життя, визнати за людиною право на здійснення її надій і віру в можливість успішного результату її зусиль. От чому в рамках цього підходу панує, як правило, детермінізм, і усілякі фактори називаються в якості основних: природні умови (клімат, географічний регіон і т.д.), народонаселення, розвиток продуктивних сил, розвиток науки і її впровадження в усі сфери життя, розвиток техніки тощо. Стадійне бачення всесвітньої історії неминуче припускає ідею прогресу людства. Це у свою чергу впливає на світовідчуття людей, вносить у нього оптимістичне начало.

Серед прихильників цивілізаційної парадигми найбільш поширеними є концепти циклів соціальних організмів, тобто циклічні теорії. Серед найвідоміших: М. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнбі, О. Тоффлер тощо [1- 5]. М. Данилевський, наприклад, поняття про типи організацій, прийняті в ботаніці та зоології, взамін принципу лінійного групування явищ поширив на історію. Типологію людської історії він будував за категоріями культурної діяльності, а в концепції культурно-історичних циклів розглянув історіософію циклічного розвитку та занепаду цивілізацій [6,133].

Також циклічною є модель О. Шпенглера, який зазначав, що кожна локальна цивілізація, які він порівнює з організмом, переживає циклічні періоди дитинства, юності, зрілості, старості [1,189]. А. Тойнбі в форматі циклічної парадигми відійшов від аналогії між суспільством та організмом і розвивав розуміння ролі соціокультурного фактора. На відміну від О. Шпенглера, він вважав, що наукові методи природничих наук не є адекватними для аналізу історичного процесу. Ідея циклічності у творчості А. Тойнбі фактично представлена через аналіз зародження, розквіту та загибелі світових цивілізацій. На його думку, проживання світовими цивілізаціями основних етапів їх життєвого циклу (виникнення, розвиток, злам, деградація і розпад) регулюються за моделлю “виклик-відповідь”. Тобто кожен етап розвитку цивілізації є адекватною відповіддю на виклик навколишнього середовища - природного для перших, батьківських цивілізацій, природного і соціального для наступних [4,45].

Цивілізаційне бачення історії базується, як правило, на культурному підґрунті. За загальним визнанням, перший шлях в цьому напрямку проклав російський публіцист, соціолог і натураліст М. Я. Данилевський. По ньому уже пізніше пішли у своїх дослідженнях такі відомі філософи і мислителі, як О. Шпенглер, А. Тойнбі, П. Сорокін та ін. Коротко ідеї М. Данилевського зводяться до наступного. Критерієм періодизації історії повинен бути культурно-історичний тип розвитку самобутньої цивілізації. Культурно-історичний тип являє собою єдність релігії, культури, політики, суспільно-економічного ладу. За М. Данилевським, культурно-історичні типи представлені таким чином: а) єгипетський; б) китайський; в) асірійсько-вавілоно-фінікійський, халдейський; г) індійський; д) іранський; є) єврейський; ж) грецький; з) римський; і) но- восеміотичний чи аравійський; к) германо-романський чи європейський. Сюди ж можна віднести і два американських типи - мексиканський і перуанський, які загиблі насильницькою смертю і які не встигли здійснити свого розвитку. Тільки народи цих цивілізацій минулого є справжніми діячами історії, вважав М. Данилевський, тому що кожний з них самостійно розвивав ті начала, які полягали в його духовній природі і зовнішніх умовах життя.

З десяти названих типів варто виділити ті, плоди діяльності яких передавалися іншим типам. Тому що жоден культурно-історичний тип не обдарований привілеєм нескінченного прогресу і кожен народ «зживається». Результати цих п'яти чи шести цивілізацій, до того ж обдарованих християнством, повинні були перевершити зовсім відокремлені цивілізації (китайську й індійську). У цьому М. Данилевський бачив саме просте пояснення західного прогресу і східного застою. Сам розвиток культурно-історичних типів, за М. Данилевським, можна порівняти з багаторічними рослинами, у яких період росту буває дуже тривалим, але період цвітіння і плодоносіння відносно короткий і виливає раз і назавжди їхню життєву силу. Уся історія доводить, стверджує Данилевський, що цивілізації не передаються від одного культурно-історичного типу до іншого, але з цього не випливає, що вони не впливають один на одного. Найпростіший спосіб впливу - це колонізація. Інша форма поширення цивілізації - це щеплення. Але ані перше, ані друге, вважає Данилевський, не приносить користі нікому. І, нарешті, є ще один спосіб - це вільне відношення народів одного культурно-історичного типу до результатів діяльності іншого, коли перший зберігає свою самобутність, але використовує досвід другого - це кращий шлях [5,18].

В класифікаціях М. Данилевського вражає одна особливість. Будучи представником великої світової цивілізації - слов'янської, яка завжди протистояла германо-романській, він не включає її в основні типи. Це значний методологічний прорахунок дослідника, який «працює» на тих західних філософів та ідеологів, які вважають, що слов'янська цивілізація не грала великої самостійної ролі у світовій історії і не бачать її конструктивної ролі в майбутньому.

Цікавим є й сьогодні дещо спірні міркування М. Данилевського про загальнолюдську цивілізацію. Він вважає, що її просто немає, тому що якби вона існувала, то вона неминуче знищила б самобутні культурно- історичні типи. А тим часом завдання людства полягає у прояві в різні часи і різних племенах всіх тих сторін, усіх тих особливостей, напрямків, що потенційно належать ідеї людства як різноманітної єдності цивілізацій. У цих міркуваннях можна почути попередження М. Данилевського про неприпустимість нівелювання культур різних народів, установлення повної їхньої однаковості, - це могло б привести до загибелі культурно- історичних типів, а значить і самих їх носіїв - народів, що є надзвичайно актуальним сьогодні для України у зв'язку з тенденціями глобалізації.

Ці ідеї одержали подальший розвиток і поглиблення в працях німецького філософа й історика О. Шпенглера, що здійснив помітний вплив на філософію ХХ ст. О. Шпенглер виступив із критикою панлогізму, одноаспектного історизму, тобто лінійної спрямованості історії, її цілей, прогресу і т. ін. Він висунув ідею про безліч рівноцінних за рівнем досягнутої зрілості культур; їх вісім: єгипетська, індійська, вавілонська, китайська, «аполонівська» (греко-римська), «магічна» (візантійсько-арабська), «фаустівська» (західноєвропейська) і культура майя. Очікується, як він вважав, поява російсько-сибірської культури. Як бачимо О. Шпенглер був більш ґрунтовним дослідником, ніж М. Данилевський. Культура, писав О. Шпенглер, відрізняє одну епоху від іншої, вона виражається в єдності стилю форм мислення, відбитого у формах економічного, політичного, духовного, релігійного, художнього життя. Для О. Шпенглера важливі не зв'язок і наступність культур, а їхній розвиток як цілісних утворень. Він виділяє культурно-історичні фази: міфосимволічну, ранню культуру, метафізико-релігійну високу культуру і пізню, окостенілу культуру, що переродилася в цивілізацію. Тут має місце циклічний розвиток, і він триває, за О. Шпенглером, у середньому біля тисячоріччя (1200 років). Всі історичні культури проходять ці стадії одночасно. Кожна цивілізація, де б вона ні існувала, характеризується тими самими ознаками. Але вона є симптом і вираження відмирання цілого культурного світу як організму. У тлумаченні О. Шпенглера, цивілізація - це неминуча доля культури. Саме культура, як морфологічний організм, який проходить стадії народження, розквіту та поступового занепаду, становить парафеномен існуючих цивілізацій Сходу і Заходу [1,13].

Іншим прикладом можуть послужити роботи відомого австрійського соціолога Людвіга Гумпловича [7]. Він відстоював концепцію історичного плюралізму і, тим самим, частково, циклізму. Загальний висновок Л. Гумпловича полягає в тому, що немає ніякого прогресу в рамках людства і не може бути нічого істотно нового в сфері його розумового життя. Історії людства як єдиного цілого в реальності немає. Тому філософія історії, що завжди претендує на створення цілісного уявлення про історію людства, не має ніякого права на існування. Досить однієї лише соціології. Під соціологією, до речі, Л. Гумплович розумів не стільки цю науку в звичному зараз для нас змісті, скільки соціальну філософію.

Освальд Шпенглер у своїх історіософських шуканнях був далеко незнаний на теренах Росії і в той же час у нього були колеги-дослідники в Росії. Незалежно від нього й водночас з ним ідею історичного плюралізму розвивав російський мовознавець і філософ Н. Трубецькой [8,81-82]. Він заложив основу дуже своєрідному напрямкові філолофсько-історичної думки в середовищі російської післяреволюційної еміграції, за яким закріпилася назва євразійства.

У загальному підході євразійців до історії людства це - типова плюрально-циклічна концепція. Характерно, принаймні для деяких її представників, різко негативне відношення до західноєвропейського світу. Найбільш яскраво воно проявилося саме в роботі Н. Трубецького. Цей мислитель категорично виступає проти погляду на західноєвропейську культуру як на найвищу з усіх нині існуючих, як на загальнолюдську, до якої повинні долучитися всі інші народи, усе людство. З погляду

Н. Трубецького, усі культури і народи рівноцінні. Зовсім неможливо, на думку Н. Трубецького, повне прилучення одного народу до культури іншого без антропологічного змішання обох народів. Тому ніякий народ, що антропологічно не змішався з романо-германцями, не може цілком європеїзуватися, тобто цілком прилучитися до романо-германської культури. Але, як вважає Н. Трубецькой, європеїзація не тільки неможлива без втрати народом свого споконвічного антропологічного типу, але і не потрібна, тому що шкідлива. «...Наслідки європеїзації настільки важкі і жахливі, - стверджує він, - що європеїзацію доводиться вважати не благом, а злом» [8,82]. Звідси випливає головний висновок: «...Якщо європейська цивілізація ніяк не вища всякої іншої, якщо повне прилучення до чужої культури неможливо і якщо прагнення до повної європеїзації обіцяє всім не романо-германським народам саму жалюгідну і трагічну долю, то, мабуть, що з європеїзацією цим народам потрібно боротися зо всіх сил» [8,98]. Варто звернутися до цих тез, розглядаючи сучасну історію

України та інших держав, що прагнуть наблизитися до Європи, навіть ціною втрати частини суверенітету.

У той же час втрата частини суверенітету державами на користь міжнародних організацій сьогодні стала звичною практикою для усіх країн світу. Абсолютного суверенітету, абсолютної замкненості цивілізацій, культур вже не існувало в ХІХ-ХХ ст. Нас тут цікавлять інші аспекти поглядів Н. Трубецького. Всупереч М. Данилевському він визначає са- моцінність слов'янської цивілізації і в деякій частині співзвучний ідеям О. Шпенглера щодо «російсько-сибірської» культури. У всякому разі Н. Трубецькій поважав свій народ і його культуру, історичну місію свого народу як носія специфічних цивілізаційних цінностей.

У наступних його працях на перший план виходить інше історичне ціле, що він іменує Євразією. Саме це утворення і знаходиться в центрі всіх побудов прихильників розглянутого ідейного напрямку, що відрізняє них від М. Данилевського і його прямих послідовників, які західній Європі протиставляють як особливе, але другорядне історичне утворення - Росію, маючи на увазі області, населені росіянами, українцями і білорусам, або ще ширше, увесь слов'янський світ. Євразійці фактично теж виділяли в якості особливого історичного утворення територію Росії, якою вона стала до початку XX в., але, з одного боку, не всю цю територію, тому що виключалася Польща, Фінляндія, Прибалтика, з іншого, не тільки цю територію, тому що включалася Тува і Зовнішня Монголія. Але головне, вони виходили з того, що особливе цілісне історичне поліетнічне утворення склалося на цій території задовго до того, як велика її частина виявилася під владою Росії. Не Росія створила Євразію, вона лише заволоділа нею. Тобто Євразія виступала як повноцінна багатоетнічна цивілізація.

«За назвою Євразії, - писав Г. Вернадський у роботі «Накреслення російської історії» - тут мається на увазі не сукупність Європи й Азії, - але саме Серединний Материк як особливий географічний і історичний світ. Цей світ повинен бути відокремлений як від Європи, так і від Азії» [9,11]. Тому що Євразія сама по собі представляє особливе ціле, то звідси випливає необхідністю і неминучість її політичної єдності. Першими всю її об'єднали монголи. Потім це завдання вирішила Росія. Таким чином, євразійство було не чим іншим, як теоретично обґрунтуванням єдності і неподільності Росії, незалежно від характеру існуючої в ній політичної влади. Інший його найважливіший момент - протиставлення Росії Заходові і заклик до боротьби проти впливу останнього [9,12].

Як і М. Данилевський, О. Шпенглер найменше виходив з недоліків історичного дослідження. У першого спонукальним мотивом було прагнення обґрунтувати самобутність розвитку Росії, яка тільки виходить у між цивілізаційний діалог. А О. Шпенглер же насамперед прагнув дати відповідь на запитання, що відбувається із західноєвропейським світом узагалі, західноєвропейською культурою насамперед. Це питання в особливо гострій формі постало перед інтелігенцією Західної Європи тоді, коли вибухнула Перша світова війна, коли великі досягнення західноєвропейської науки і техніки були поставлені на службу небувалому в історії людства масовому винищуванню людей і плодів їхніх рук.

І відповідь, що дав О. Шпенглер, полягає у тому, що кожна культура з неминучістю приречена на загибель. Така загибель осягла єгипетську, античну й іншу древню культури. Тепер настала черга західної культури, що гине в результаті загальної технізації світу, що губить усе творче і живе.

Якщо говорити про концепцію О. Шпенглера в цілому, то її автор, не додавши нічого принципово нового, просто довів усі думки своїх попередників до крайньої межі, що граничить з абсурдом: абсолютна замкнутість і непроникність культур, ніяких зв'язків і взаємного впливу і т.п. У цьому відношенні він є самим найпослідовнішим прихильником плюрально-циклічного розуміння історії.

Класик плюрально-циклічного підходу - Арнольд Джозеф Тойнбі -основний свій філолофсько-історичний труд «Дослідження історії» (A Study of History) видавав протягом 28 років, і складався він з 12 томів. Російською мовою мається скорочений виклад перших семи томів у книзі за назвою «Постижение истории» [2]. Автор виділяє безліч зовсім самостійних і рівноцінних (еквівалентних) соціальних одиниць, що він називає цивілізаціями, або суспільствами. Протягом усієї роботи він виводить різну кількість різних по типу цивілізацій, залучає різні класифікації, далеко не завжди обґрунтовано сортуючи них по невизначених ознаках. В остаточному підсумку, у навчальній літературі найчастіше приводиться первісний варіант: 7 (або 8) існуючих зараз і ще 13 розвинених, існуючих раніше. Крім них виділяються сателітні, що не розвилися і припинені, число яких теж у кожному наступному томі різне. У 1972 році вийшло в світ однотомне видання «Збагнення історії», підготовлене автором у співробітництві з Джейн Каплан. Картина цивілізацій знову перетерпіла зміни. Таким чином, незалежних цивілізацій стало 14 або 15. У список сателітних цивілізацій були додатково включені мероїтська і кочова. Тим самим число їх зросло до 17, а всього розвинених цивілізацій стало 31 або 32. Склад недорозвинених цивілізацій залишився колишнім - 6 [10]. Він відкидає формулу, відповідно до якої історія поділяється на періоди - древня, середньовічна, нова, визнаючи її лише як конвенціональну, але у принципі неправильну. Історія, затверджує А. Тойнбі, є життям цивілізацій, прив'язаних до географічних умов, що додають кожної цивілізації її неповторний вигляд. Цивілізації А. Тойнбі живуть своїм життям, їм властива внутрішня динаміка, яка проявляється в послідовному проходженні основних (загальних для всіх цивілізацій) фаз, а саме «виникнення» і «росту», «надламу», «занепаду» і «розкладання». Якщо виникнення і ріст цивілізації викликані енергією «життєвого пориву», то занепад її обумовлюється виснаженням життєвих сил. Енергія «життєвого пориву» є реакцією людей на виклик історії, тобто на зовнішні обставини, що жорстко жадають від них рішучих і нестандартних дій. Виклик спонукає до росту, дії. Відповіддю на виклик суспільство вирішує задачу, що встала перед ним, чим приводить себе в більш високе становище. Якщо люди виявляються нездатними дати адекватну відповідь, цивілізація вступає у фазу надламу, і потім наступає її занепад.

Категорія «виклик-і-відповідь» відіграє важливу роль у історичної концепції А. Тойнбі. Ця категорія як би підкреслює, що цивілізація існує завдяки постійним зусиллям людини. Умови, при яких зароджуються цивілізації, були аж ніяк не легкими; природа як би приготувала людині чергу постійних іспитів. Розвиваючи ці посилки, А. Тойнбі неминуче приходить до конкретизації суб'єктів цивілізації, а саме, він виділяє як найбільше діяльну частину суспільства творчу меншість, еліту, яка і бере на себе відповідальність за подальшу долю цивілізації, приймаючи виклик, кинутий історією. У неможливості дати успішну відповідь на виклик укладена сутність катастрофи соціального надламу, що перериває процес росту, породжуючи розпад. А. Тойнбі формулює загальне правило: виклик, на який дається успішна відповідь, породжує новий виклик, на який знову дається успішна відповідь, і так само, до надламу; але виклик, на який дається безуспішна відповідь, породжує іншу спробу, настільки ж безуспішну і так само, аж до повного знищення цивілізації. У цій формулі в узагальненому виді виражена циклічність буття цивілізації.

Але повернемося до творчої меншості. Це група людей, відзначених даруваннями і заслугами. З часом вони втрачають ці якості і перетворюються в замкнену касту, заклопотану лише своїм збереженням. Це неминуче породжує розкол у дусі, що супроводжується боротьбою за владу, коли еліті, яка втратила ініціативу протистоїть внутрішній пролетаріат. А. Тойнбі уточнює: пролетар - це скоріше стан душі, чим щось, обумовлене чисто зовнішніми обставинами. Щирою ознакою пролетаря є не бідність і не низьке походження, а постійне почуття незадоволеності, що підігрівається відсутністю законно успадкованого місця в суспільстві і відторгненням від своєї громади. Ці люди не здатні до самостійної праці, але вони завжди готові до збурювання, вимагаючи задоволення їхніх інтересів, прагнень, тобто маргінали.

А. Тойнбі бачив ознаки кризи в західній цивілізації, а оскільки її значеннєвим стрижнем, як він вважав, є християнство, то вихід з кризи він вбачав у єднанні духу усіх людей планети, інакше кажучи, в перебуванні точок дотику світових релігій (ідея, поділювана російським філософом-містиком В. Соловйовим). Це значить, що А. Тойнбі допускав можливість всесвітньої історії, «надцивілізаційної» історії, на відміну від М. Данилевського; був близький до осмислення історії як глобальної цивілізації.

Прихильником циклічної концепції розвитку культури і суспільства був також відомий спочатку росіянин, а потім американський соціолог Пітірім Олександрович Сорокін [11]. У своїх роботах він підкреслював, насамперед, значення соціокультурного фактора в людській історії. П. Сорокін дав своєрідне заперечення стадійного бачення історії, підкресливши разом з тим визначальну роль культури у її базових системах. Таких, на його думку, три: ідеаціональна, ідеалістична і чуттєва. Перша з них - заснована на принципі надчуттєвого і надсвідомого Бога як єдиної реальності і цінності. Наприкінці XII ст. відбувається захід ідеаціональ- ної культури. Але це не відхід її в чистому виді. Принцип надчуттєвого тепер сполучається з чуттєвим змістом об'єктивної реальності. Загальне формулювання нового типу культури таке: об'єктивна реальність надчуттєва і частково почуттєва. Культурна система цього типу може бути названа ідеалістичною. Приблизно з XVI ст. домінуючим стає новий тип культури - чуттєвий. Він базується на принципі: об'єктивна дійсність і її зміст осягаються почуттям. Цей принцип і лежить в основі сучасної культури, додаючи їй переважно світський і утилітарний характер. П. Сорокін вважав, що усяка велика культура є не просто конгломерат різноманітних явищ, що співіснують, але ніяк один з одним не пов'язані, а є єдністю індивідуальності, усі складові частини якої пронизані одним основним принципом і виражають одну головну цінність.

Напроти, А. Тойнбі вважав, що всі цивілізації не тільки існують цілком самостійно, але і зовсім самостійно проходять ті самі стадії: виникнення, росту, надламу і розпаду. Однак до цього додається, що між цивілізаціями існують зв'язки і взаємні впливи, причому не тільки в просторі. Одні цивілізації можуть виступати в ролі «батьківських», інші бути «синовніми». Але тим самим А. Тойнбі підриває свою тезу про еквівалентність всіх цивілізацій. Адже «синовні» цивілізації явно не можуть вважатися за такі, що розпочали усе з початку. Вони неминуче повинні були засвоїти щось з досягнень попередніх їм «батьківських» цивілізацій. У іншому випадку поняття «батьківських» і «синовніх» цивілізацій позбавляється всякого змісту [6,189].

Широко відомі сьогодні роботи відомого політолога Сэмюэла Хантінгтона [12,35]. Автор виділяє в сучасному світі 7 - 8 великих цивілізацій: західна, конфуціанська, японська, ісламська, індуїстська, православно-слов'янська, латиноамериканська і, можливо, африканська. Крім них існують дрібні цивілізації, наприклад, культура англомовних жителів островів Карибського басейну. Саме між великими цивілізаціями, а не між націями-державами, проходить лінія розламу. І найзначніші конфлікти майбутнього розгорнуться уздовж неї.

У роботах С. Хантінгтона важливою є теза про існування розколотих цивілізацій, до якої він відносить і українську. Він вважає, що розколоті цивілізації породжують конфлікти, є нестабільними. У цій тезі є раціональне зерно. Але він усе ж таки переоцінює момент зіткнення цивілізацій і конфліктогенність розколотих цивілізацій. Зіткнення цивілізацій є тільки однією стороною історичного процесу. Іншою його стороною є взаємодія цивілізацій, яка набрала великого розмаху в умовах глобалізації світу [13,296-299]. Слід відзначити, що останнім часом сучасна геополітика все більше спирається на цивілізаційний підхід. Для України такий підхід набуває важливого значення. Справа в тім, що для будь-якої держави. А тим більш такої молодої як наша

Таким чином, суть концепцій Г. Ріккерта, М. Данилевського, О. Шпенглера, А. Тойнбі, Л. Гумпловича тощо складається в частковому запереченні єдності людства і людської історії, у роздробленні людства на зовсім унікальні, несхожі один на одного одиниці, які самостійно розвиваються, а тим самим і в розкладанні історії людства на безліч зовсім незалежних один від одного потоків. Така позиція не співвідноситься з сьогоднішніми глобальними процесами, які доводять єдність людства. Але з`ясування різних поглядів на історію, різних класифікацій історичного процесу має не тільки пізнавальне, але й педагогічне, виховне значення. Від того, яку класифікацію дослідник, педагог, вихователь застосує у своїй роботі, залежить пізнавальний, навчальний і виховний ефект.

Література

1. Шпенглер О. Закат Европы. Очерк морфологии мировой истории. - М., 1993.

2. Тойнби Дж. Постижение истории. - М., 2001.

3. Тойнби А. Дж. Цивилизация перед судом истории. - М., 2002.

4. Тоффлер Э. Третья волна. - М.: Изд-во АСТ, 1999. - 784 с.

5. Данилевский Н.Я. Россия и Европа. - М., 1991.

6. Мартинов А. Ю. Історична соціологія (циклічна парадигма). Монографія. - К.: Рада, 2004. - 288 с.

7. Западно-европейская социологияXIX- начала XXвеков. - М.: Политиздат, 1996.

8. Трубецкой Н.С. Европа и человечество // Н. С. Трубецкой. История. Культура. Язык. - М., 1995.

9. Вернадский Г.В. Начертание русской истории. - СПб., 2000.

10. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. - М.,1992.

11. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций? / С. Хантингтон // Полис. - 1994, - № 1. - С.34-40.

12. Михальченко М. Україна як нова історична реальність: запасний гравець Європи. - Дрогобич-Київ: «Відродження», 2004. - 488 с.

Размещено на Allbest.ru