Керівництво Радянської України у процесі утворення СРСР (1922-1923 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Керівництво Радянської України у процесі утворення СРСР (1922-1923 рр.)

Фролов М.О.

На початку XXI ст. прагнення до демократичних взірців облаштування українського суспільно-політичного життя наштовхується на нерозвинутість політичної культури, інерцію методів управління, механізмів прийняття владних рішень на різних рівнях, що декларативно тяжіють до демократичних, але насправді є продовженням засад радянської тоталітарної системи. Вагома частина цих та інших проблем сягають корінням радянського ладу. У даній статті пропонується проаналізувати одну з важливих сторінок комплексу проблем становлення радянської політичної системи утворення СРСР та місця у цьому процесі керівництва радянської України.

11 серпня 1922 р. оргбюро ЦК РКП(б) створило комісію для підготовки до пленуму ЦК більшовицької партії питання про відносини РСФРР з іншими незалежними радянськими республіками. Конфлікти між керівними органами УСРР і РСФРР у першій половині 1922 р., позиція в них керівництва радянської України на чолі з Раковським і Фрунзе, наслідки роботи узгоджувальної комісії ЦК РКП(б) на чолі з Фрунзе в травні 1922 р., які об'єктивно були на користь партійно-державного керівництва УСРР, усе це багато в чому сприяло визріванню переконаності керівної «трійки» членів політбюро ЦК РКП(б) та їхніх прихильників у ЦК РКП(б) у необхідності радикального реформування відносин між учасниками «договірної федерації» радянських республік. Рішучості в здійсненні своїх намірів членам «трійки» додали ще дві суттєві обставини: загострення хвороби визнаного лідера більшовицької партії В.І. Леніна наприкінці травня 1922 р. та фактичне його виключення з активної політичної діяльності й завершення влітку 1922 р. перемогою Червоної армії РСФРР воєнних дій на всій території колишньої Російської імперії. Про атмосферу, у якій працювала ця комісія ЦК РКП(б), С.В. Кульчицький пише: «Сталін усунув від роботи представників республік і фактично відсторонив від головування свого найближчого соратника по оргбюро ЦК Куйбишева. Він власноручно підготував проект рішення ЦК РКП(б) під назвою «Про відносини РСФРР з незалежними республіками». Ним передбачалося входження республік у Російську Федерацію на правах автономних утворень» [1,285].

Основні події та колізії, пов'язані з роботою комісії ЦК РКП(б), утвореної оргбюро ЦК 11 серпня 1922 р., досить детально дослідила наприкінці 50-х рр. минулого століття С.І. Якубовська. Її робота з цього питання звертає на себе увагу не тільки ґрунтовною фактологічною базою, сформованою в основному на фондах центральних партійних і державних архівів Москви, але й досить ліберальним для радянських часів трактуванням перебігу подій. У цій роботі всебічно критикується як проект утворення СРСР Сталіна, так і позиції керівників радянської України Раковського і Мануїльського. Якщо Раковського по інерції зі сталінських часів С. І. Якубовська характеризувала як прибічника ідеї конфедералізму і схильного до сепаратизму діяча, то Мануїльського звинувачувала у великодержавному шовінізмі й недооцінюванні необхідності вирішення більшовиками національного питання в радянських республіках. Факти, наведені в роботі С.І. Якубовської, продовжують викликати інтерес сучасних дослідників компартійно-радянської еліти УСРР, РСФРР і національних республік 20-х рр. минулого століття, але вони потребують іншої методологічної бази для їхньої оцінки та визначення причинно-наслідкових зв'язків [2,143-199].

В Україні сталінський проект утворення СРСР зустріли в керівному прошарку КП(б)У досить критично. Він викликав гострі публічні заперечення Х.Г. Раковського, Г.І. Петровського, М.О. Скрипника, М.В. Фрунзе, В.П. Затонського, Г.Ф. Гринька, головного редактора урядової газети «Вісті ВУЦВК» В.М. Еллана-Блакитного та інших впливових представників компартійно-радянської еліти України. Вони не бажали об'єднання з РСФРР на умовах автономії, а лише виступали за вдосконалення відносин між УСРР і РСФРР та їхнє конституційне, правове оформлення [3]. Проте перший секретар ЦК КП(б)У Д.З. Мануїльський, зваблений Сталіним партійною посадою члена ЦК РКП(б), був іншої думки, яка мало чим відрізнялась від позиції Сталіна та Зинов'єва. Треба зважати й на те, що позиція Д.З. Мануїльського знаходила широку підтримку не тільки серед частини членів ЦК КП(б)У, але й серед значної кількості партійно-радянських керівників у Харкові та на місцях, які не розуміли й не хотіли розуміти засад радянської державності УСРР. Російські історики В.В. Журавльов і А.П. Ненароков вважають, що свою позицію з питання національно-державного будівництва Мануїльський виклав Леніну під час їхньої зустрічі 1 вересня 1922 р. в Горках [4]. Формулюючи свої погляди на підходи та заходи створення єдиної федерації радянських республік, а фактично унітарної держави СРСР, Мануїльський 4 вересня 1922 р. писав Сталіну: «Утворення на окраїнах самостійних республік зі своїми ЦВК і Раднаркомом відповідало певному етапу нашої революції, який було б неточно називати «національним» етапом, але в період якого пролетарській диктатурі довелось розв'язувати національне питання. Це була неминуча поступка національній стихії, якій революція надала руху і яка, спираючись на невдоволення селянської маси, могла перетворитися в найсерйознішу «Вандею». Зміна економічної політики внесла заспокоєння в село, вибивши ґрунт з-під ніг політичних сепаратистів, які намагалися використати економіку для своїх цілей. Український мужик «національним» питанням не цікавиться і більше брати участь в бандах політичного характеру не хоче. Треба тільки, я вважаю, провести реалізацію цього заходу таким чином, щоб ініціатива виходила від національних з'їздів Рад, здобувши своє законодавче затвердження на Всеросійському з'їзді в грудні» [5,193-194].

Іншої думки щодо сталінських підходів до створення СРСР мав Раковський. У своєму листі від 28 вересня 1922 р. він у першу чергу звертає увагу на те, що у проекті Сталіна існує велика кількість протиріч і незрозумілих місць. Насамперед, Раковський вбачав ці протиріччя в компетенції та функціях так званих об'єднаних і необ'єднаних наркоматів УСРР і РСФРР. Особливе його зацікавлення викликали наркомати закордонних справ РСФРР і радянських «незалежних» республік. Раковський вважав, що ліквідація наркоматів закордонних справ радянських республік, і безпосередньо в УСРР, є одним із перших кроків ліквідації формальної незалежності цих радянських республік. Тут він принципово розходився зі Сталіним і Чичеріним [6,209].

Текст листа Х.Г. Раковського до Й.В. Сталіна від 28 вересня 1922 р. свідчить, що голова Раднаркому УСРР досить точно визначив головну мету проекту Сталіна ліквідація «незалежних» радянських республік і створення унітарної, централізованої держави.

Цікаво, що проект Сталіна Раковський критикував і з точки зору погіршення умов економічного розвитку радянських республік, і з точки зору подальших перспектив розвитку комуністичної революції в Європі.

Відсутність сформульованої позиції ЦК КП(б)У у вересні 1922 р. стосовно проекту Сталіна щодо засад утворення СРСР викликає подив уважного дослідника. Особливо в умовах, коли свою позицію конкретно висловили ЦК компартій Азербайджану, Вірменії, Грузії, Білоруської СРР (відомо, що ЦК компартій Вірменії та Азербайджану підтримали проект сталінської «автономізації», ЦК компартії Грузії рішуче сказав «ні» планам свого земляка, а ЦК компартії Білорусії забажало врегулювання відносини між наркоматами БСРР і РСФРР за аналогією з наркоматами УСРР і РСФРР. Крім того, комуністичні керівники Білорусії несподівано для ЦК РКП(б) і Сталіна поставили питання щодо повернення до складу БСРР території Вітебської та Гомельської губерній [7].

Існує думка, що «трійка» московських вождів, знаючи про заперечення Раковського, Фрунзе, Скрипника, Петровського, Затонського та інших впливових членів ЦК КП(б)У проти проекту створення СРСР на засадах сталінської «автономізації», не рекомендували першому секретарю ЦК КП(б)У Мануїльському збирати пленум ЦК КП(б)У для офіційного висловлення та формулювання позиції компартійно-радянської еліти України з цього питання. Крім того, «трійці» й особисто Сталіну було добре відомо, що Раковський і Мануїльський стояли на діаметрально протилежний позиції стосовно проекту Сталіна і результатів роботи комісії оргбюро ЦК РКП(б), яка вирішила підтримати проект сталінської «автономізації» формально «незалежних» радянських республік.

С.В. Кульчицький висловлює думку, що Х.Г. Раковський і Г.І. Петровський спеціально затягували й офіційне формулювання керівництвом УСРР свого ставлення до проекту Сталіна, і роботу комісії оргбюро ЦК РКП(б) ще тому, що мали надію на особисте втручання хворого В.І. Леніна в процес утворення СРСР. «Можливо, що про хід справи Леніна повідомив

Раковський, який мав аудієнцію в Горках ще 25 серпня. Можливо й те, що Раковський узгодив свою тактику відвертого затягування роботи комісії оргбюро з Леніним, повернення якого в кремлівський кабінет очікувалося залежно від вердикту лікарів наприкінці вересня або на початку жовтня. В усякому разі, коли Куйбишев надіслав до Харкова телеграму з повідомленням про те, що засідання комісії оргбюро призначається на 23 вересня, Раковський і Петровський звернулися з проханням перенести його на 15 жовтня. Прохання було немотивованим, і його, звичайно, відхилили», пише С.В. Кульчицький [1,286; 8,189-190].

Компартійно-радянській еліті України восени 1922 р. не вдалося зупинити реалізацію намірів керівництва РКП(б) і РСФРР щодо утворення єдиної комуністичної держави. Цьому сприяв не тільки глибокий розкол усередині керівництва КП(б)У й УСРР з питання ставлення до сталінського проекту «автономізації», але й партійна готовність слідувати за московськими вождями більшовизму. Ця остання тенденція конкретно визначалась на засіданні політбюро ЦК КП(б)У 3 жовтня 1922 р., яке розглядало новий, перероблений Й.В. Сталіним проект утворення СРСР після ленінської критики та натиску на «трійку» партійно-державного керівництва УСРР, БСРР і Грузії. Відомо, що Сталін намагався захищатись від ленінської критики. Але розуміючи, що ЦК РКП(б) підтримає позицію Леніна, Сталін переробив резолюцію комісії оргбюро ЦК партії з урахуванням зауважень вождя. Новий проект за підписами Сталіна, Орджонікідзе, Мяснікова та Молотова був відправлений усім членам і кандидатам у члени ЦК РКП(б). Наближався пленум ЦК РКП(б), тому Сталін і його прихильники намагалися здобути підтримку всього складу Центрального комітету [9,558-559].

На розсуд політбюро ЦК КП(б)У, скликаного 3 жовтня 1922 р., тобто напередодні пленуму ЦК, який відбувся в Москві 6 жовтня, був представлений проект нової резолюції комісії оргбюро ЦК РКП(б). Зміст цього документу добре відомий історикам.

16-17 жовтня 1922 р. пленум ЦК КП(б)У підтримав рішення пленуму ЦК РКП(б) щодо створення федеративного союзу радянських республік. Було взято до відома, що голова Раднаркому УСРР Х.Г. Раковський і голова ВУЦВК Г.І. Петровський були включені до конституційної комісії, яка мала підготувати документи для проведення І Всесоюзного з'їзду рад 30 грудня 1922 р. Головою комісії став Сталін, а до її складу, окрім Раковського та Петровського, увійшли: Калінін, Каменєв, П'ятаков, Чичерін і представники радянських республік. Як бачимо, і в цій комісії, як і в комісії оргбюро ЦК РКП(б), яка працювала з 11 серпня 1922 р., Раковський і Петровський мали більше опонентів, ніж однодумців. Тому Раковський вирішив на цьому пленумі ЦК КП(б)У заручитись підтримкою партійно-державного керівництва УСРР у майбутніх баталіях на всесоюзному рівні [10].

Про те, що компартійно-радянська еліта України восени 1922 р. намагалась зберегти формальну незалежність УСРР, свідчили два рішення політбюро ЦК КП(б)У, які були затверджені 11 та 23 жовтня, тобто вже після того як 6 жовтня відбувся пленум ЦК РКП(б).

11 жовтня 1922 р. політбюро ЦК КП(б)У заслухало інформацію Г.І. Петровського і М.В. Фрунзе про затверджені рішення пленуму ЦК РКП(б) щодо утворення СРСР. Політбюро ЦК КП(б)У доручило Петровському і Фрунзе зробити повідомлення про рішення пленуму ЦК РКП(б) на засіданні комуністичної фракції ВУЦВК, а також вирішило докласти максимум зусиль для популяризації рішень пленуму ЦК РКП(б) у центральній республіканській і місцевій пресі [11,арк.75].

23 жовтня 1922 р. політбюро ЦК КП(б)У обговорило питання про агітацію серед трудящих мас за утворення СРСР. Затверджене з цього питання рішення свідчило, що керівництво КП(б)У восени 1922 р., ще мало надію зберегти формальну незалежність УСРР. У цьому рішенні політбюро ЦК КП(б)У говорилося (мовою оригіналу): «Послать губкомам директиву: поднять агитацию за союзное объединение Советских республик, указывая на выгодность для Украины более тесной связи с РСФСР, причем разъяснять губкомам, что объединение республик отнюдь не является ликвидацией их самостоятельности» [12,153].

Але не всі члени політбюро ЦК і Центрального комітету КП(б)У свої виступи в пресі витримували в дусі рішень від 11 та 23 жовтня 1922 р. Перший секретар ЦК Мануїльський, який все більше відчував підтримку своїх зусиль із боку Сталіна і Зинов'єва, продовжував публічно висловлювати погляди на створення СРСР, сформульовані в уже цитованому листі до Й.В. Сталіна від 4 вересня 1922 р. У статті, опублікованій у московській газеті «Известия» 17 листопада, Мануїльський писав, що відносини радянських республік повинні бути радикально переглянуті: «Новий період має бути періодом автономізації республік.» [13, с.18]. Фактично Д.З. Мануїльський не відмовлявся від своєї позиції щодо утворення СРСР навіть після рішень пленуму ЦК РКП(б) від 6 жовтня

1922 р. Це сприяло його зростаючій ізоляції всередині верхівки КП(б)У восени 1922 р. взимку 1923 р. Його підтримував тільки другий секретар ЦК КП(б)У Д.З. Лебедь. Г.І. Петровський співпрацював з Х.Г. Раковським у серпні-вересні 1922 р. в комісії оргбюро ЦК РКП(б), де послідовно підтримував його зусилля, спрямовані на збереження формальної незалежності УСРР і реалізації рішень комісії ЦК партії на чолі з М.В. Фрунзе, розроблених у травні того ж року [14,73].

Протягом 1922 р. М.О. Скрипник гостро критикував позицію Д.З. Мануїльського з питання створення СРСР. Але він не входив тоді до складу членів і кандидатів у члени політбюро ЦК КП(б) і мав досить обмежені можливості для доведення своєї позиції до керівництва ЦК РКП(б). Досить послідовно відстоював позицію ЦК КП(б)У у відносинах між УСРР і РСФРР протягом 1922 р. М.В. Фрунзе, який тоді ще не розійшовся з Х.Г. Раковським на підставі належності до різних елітарних угруповань у керівництві РКП(б).

30 листопада політбюро ЦК РКП(б) заслухало доповідь Сталіна і затвердило «Основні пункти Конституції СРСР». Того дня цей документ разом із протоколами комісії ЦК РКП(б) був направлений у ЦК компартій Закавказзя, України, Білорусії для винесення на обговорення з'їздами рад національних республік [13,20-21].

8 грудня політбюро ЦК КП(б)У затвердило постанову про склад делегації УСРР на першому з'їзді Рад СРСР. Було вирішено, що республіку на цьому історичному з'їзді буде представляти повний склад членів ВУЦВК [15,арк.103в]. 14 грудня політбюро ЦК додатково затвердило перелік «центральних працівників», які були відряджені на І з'їзд Рад СРСР до Москви. До цього переліку було включено 53 більшовицьких діячів України, а фактично всіх тих, кого можна безпомилково назвати політичною елітою УСРР 1922-1923 рр.

11 грудня 1922 р. відбувся пленум ЦК КП(б)У, що розглянув питання щодо об'єднання в Союз Радянських Соціалістичних Республік.

Заслухавши й обговоривши доповідь М.В. Фрунзе, пленум ЦК схвалив для проголошення на VH Всеукраїнському з'їзді рад вироблену комісією ЦК КП(б)У загальну декларацію щодо утворення СРСР із внесеними комісією доповненнями. У цих доповненнях указувалося: декрети і постанови СРСР видаються мовами союзних республік; уповноважені в складі Раднаркому УСРР діють згідно з положенням, розробленим і затвердженим ЦВК СРСР; суміщення посад у Раднаркомі СРСР і в Раднаркомі РСФРР вважається недоцільним [16,117].

Головними дійовими особами на VH Всеукраїнському з'їзді рад, що відбувся у Харкові 10-14 грудня 1922 р., були М.В. Фрунзе, Г.І. Петровський, М.О. Скрипник, Е.Й. Квірінг, В.П. Затонський, М.М. Полоз та інші діячі ЦК КП(б)У. Вони підтримали ідею союзу радянських «незалежних» республік, сподіваючись, що це буде справді спілка суверенних держав [17]. Із доповіддю на VH Всеукраїнському з'їзді рад щодо союзного об'єднання радянських республік виступив заступник голови Раднаркому УСРР М.В. Фрунзе. Після обговорення доповіді з'їзд ухвалив Декларацію щодо утворення СРСР і проект основ Конституції СРСР (13 грудня 1922 р. утворення СРСР знайшло підтримку на І Закавказькому з'їзді рад, 18 грудня на W Білоруському з'їзді рад, 23 грудня на Х Всеросійському з'їзді Рад). Насправді VH Всеукраїнський з'їзд рад оформив те, що було опрацьовано та підготовлено раніше компартійно-радянськими елітами УСРР, БСРР, Закавказзя і вождями більшовизму в Москві. Думка народу України фактично й юридично не враховувалася при прийнятті рішення щодо включення України до складу СРСР. Але компартійно-радянська еліта УСРР ще намагалась закріпити обсяг своєї досить великої влади в республіці. Декларація VH Всеукраїнського з'їзду рад проголосила: «Союз Соціалістичних Радянських республік має забезпечити: 1) найтіснішу єдність політики радянських республік у галузях міжнародній і господарській; 2) достатній, сумісний з інтересами загальносоюзного цілого простір виявлення їхньої господарської ініціативи; 3) самостійність розвитку національно-культурного будівництва» [18,374]. Після цього в декларації наводився перелік основних статей, що, на думку VH Всеукраїнського з'їзду рад, мали бути включені до Конституції СРСР. Усі ці статті в основному співпадали зі статтями Союзного договору, підготовленого комісією ЦК РКП(б) і підкомісією Г.В. Чичеріна. Але були й відмінності. У постанові VH Всеукраїнського з'їзду рад говорилось, що у складі Раднаркому СРСР посади голови Раднаркому та союзних наркомів не повинні бути об'єктом сумісництва з відповідними посадами в окремих національних республіках. На думку компартійно-радянської еліти України цей захід повинен був запобігти фактичному об'єднанню керівних органів СРСР і РСФРР [18,385].

30 грудня 1922 р. у Великому театрі в Москві відбувся І з'їзд рад СРСР, що затвердив головні засади утворення нової федеративної держави. У роботі з'їзду взяли участь 2215 делегатів, із яких 1673 мали вирішальний голос, а 541 дорадчий голос; 364 делегати були представниками УСРР [19]. Серед представників радянської України була фактично вся компартійно-радянська еліта республіки початку 20-х рр.: Х.Г. Раковський, М.В. Фрунзе, Д.З. Мануїльський, Г.І. Петровський, В.Я. Чубар, М.Ф. Владимирський, В.П. Затонський, А.В. Іванов, О.Г. Шліхтер, Г.І. Котовський, М.М. Полоз, М.О. Скрипник, В.М. ЕлланБлакитний, М.К. Вєтошкін, Ф.Я. Кон і багато інших.

Суттєве загострення відносин між компартійно-радянськими елітами УСРР і РСФРР у першій половині 1923 р. було, у першу чергу, пов'язане з розбіжностями в підходах до конституційних засад новоутвореного СРСР. Та обставина, що верхівка КП(б)У розробила і сформулювала своє бачення конституційних засад СРСР, що забезпечувало досить великий обсяг і значний рівень владних повноважень партійно-державного керівництва УСРР, дуже турбувала і дратувала Зинов'єва, Каменєва і особливо Сталіна як головного «фахівця» з питань національно-державного будівництва за відсутністю тяжко хворого Леніна. Персональна позиція Раковського, який був не тільки головою Раднаркому УСРР і членом політбюро ЦК КП(б)У, але й авторитетним і впливовим членом ЦК РКП(б), відомим діячем міжнародного соціал-демократичного руху, викликала в «трійки» московських вождів політбюро ЦК РКП(б) реальну підозру в намірах подальшої політики та стійку особисту ненависть. Проблема нейтралізації «самостійності» компартійно-радянської еліти України в 1923 р. стала для Г.О. Зинов'єва, Л.Б. Каменєва і Й.В. Сталіна нагальною потребою, що вимагала здійснення цілого комплексу заходів з радикального розколу верхівки КП(б)У та політичної ізоляції Раковського в політбюро і ЦК КП(б)У. У 1923 р. Л.Д. Троцький на відміну від «трійки» демонстрував своє розуміння вимог і пропозицій партійно-радянського керівництва УСРР щодо питань формулювання змісту та форм конституційних засад СРСР, але, залишившись в однині в політбюро ЦК РКП(б) без підтримки В.І. Леніна і не маючи реальної більшості прихильників у ЦК РКП(б), активної допомоги Раковському й «українцям» надати не міг.

З початку 1923 р. компартійно-радянська еліта України активно включилась у формування конституційних засад СРСР. 19 січня 1923 р. політбюро розглянуло питання про включення представників УСРР до складу комісії з розроблення проектів про загальносоюзні вищі органи, бюджетної комісії, комісій з розроблення проекту положення про Верховний суд, а також про державний прапор і державний герб СРСР. Згідно з постановою політбюро ЦК КП(б)У від 19 січня 1923 р. було вирішено, що УСРР делегує для роботи в комісії ЦВК Союзу з розроблення положень про Раднарком (уряд), Раду Праці й Оборони і Наркомати СРСР Х.Г. Раковського. До комісії ЦВК Союзу з бюджету був затверджений Г.Ф. Гринько, а до комісії з вироблення положення про Верховний Суд М.О. Скрипник. Г.І. Петровський був висунутий у комісію ЦВК Союзу, яка розглядала проекти прапора і герба СРСР. Тоді ж окремим пунктом своєї постанови політбюро ЦК КП(б)У доручило М.В. Фрунзе вжити заходів з вироблення проекту відносин об'єднаних наркоматів СРСР і УСРР. Це питання особливо турбувало верхівку КП(б)У в зв'язку з активним втручанням Раднаркому та наркоматів РСФРР у господарські справи радянської України [20,арк.8].

8 і 17 лютого 1923 р. політбюро ЦК КП(б)У знову розглядало питання про підготовку проектів рішень про відносини Раднаркому й наркоматів СРСР і союзних республік, накреслило додаткові заходи щодо організації цієї роботи. Тоді Раковський і Фрунзе вирішили виступити із заявою від ЦК КП(б)У щодо цього питання на пленумі ЦК РКП(б), який відбувся 23-24 лютого 1923 р., і тому вони заручились підтримкою політбюро ЦК КП(б)У. 17 лютого 1923 р. на засіданні політбюро ЦК Компартії України особлива увага приверталася відпрацюванню положення про порядок і ступінь підпорядкованості уповноважених наркоматів СРСР при Раднаркомі УСРР у межах їхньої компетенції. Політбюро ЦК КП(б)

У вважало за необхідне передбачити в бюджетних розділах Конституції СРСР положення про надання національним республікам права встановлювати додаткові податки і збори в певних обсягах з метою розширення їхніх можливостей у вирішенні соціальних і господарських питань. Ці податки пропонувалося запроваджувати у разі згоди з боку відповідних органів і наркоматів СРСР впродовж установленого строку. Також політбюро ЦК КП(б)У розробило пропозицію про необхідність створення другої палати ЦВК СРСР на основі рівного представництва національних республік, які утворили СРСР. Політбюро ЦК КП(б)У, особливо Х.Г. Раковський і М.В. Фрунзе, вважало, що створення другої палати ЦВК Палати Національностей стане гарантією рівноправності союзних республік [21,арк.23].

У лютому 1923 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР утворили конституційну комісію для участі в розробленні основних засад будівництва СРСР.

Лютневі напрацювання верхівки КП(б)У і конституційної комісії Раднаркому УСРР трохи пізніше, у травні-червні 1923 р., трансформувалися в український проект Конституції СРСР. Вимоги Раковського та інших представників компартійно-радянської еліти до московських керівників РКП(б) розглянути та врахувати основні положення українського проекту Конституції СРСР вплинули не тільки на весь перебіг подій, пов'язаних із формуванням й оформленням конституційних засад СРСР у 1923-1924 рр., але й на терміновий перехід до партійно-державної політики коренізації, яка отримала в УСРР назву українізації.

Аналіз виступів Х.Г. Раковського, Г.Ф. Гринька, М.О. Скрипника на пленарній частині ХІІ з'їзду РКП(б), їхніх виступів і слів М.В.Фрунзе, М.М. Полоза на секції з'їзду з національного питання свідчить, що представники верхівки КП(б)У, крім Е.Й. Квірінга, продовжували відстоювати позицію, сформульовану на Vn Всеукраїнській конференції КП(б)У. Уже на ХІІ з'їзді РКП(б) стало зрозумілим, що декілька головних моментів позиції керівництва УСРР знайшли своє втілення в позиції верхівки РКП(б): необхідність переходу до політики коренізації з метою зміцнення комуністичної влади в національних республіках; визначення небезпеки великодержавного шовінізму в діяльності партійно-державного апарату РСФРР і союзних республік; визнання необхідності у другій палаті національностей у структурі ЦВК, яка б репрезентувала через своїх представників усі союзні республіки.

Рішуче представники компартійно-радянської еліти України виступили на з'їзді проти диктату союзних наркоматів і наркоматів РСФРР щодо владних структур союзних республік і конкретно стосовно керівництва УСРР. Х.Г. Раковський запропонував забрати у союзних наркоматів і наркоматів РСФРР 9/10 їхніх прав стосовно урядових структур союзних республік і передати їх урядам і наркоматам цих республік [22,582]. Особливу підтримку з боку представників інших радянських республік здобула пропозиція М.В. Фрунзе про включення до проекту резолюції положення про рішуче відокремлення уряду і наркоматів РСФРР від аналогічних союзних структур [22,503-504,581-582]. Сталін і його прихильники в керівному загалі партії ззовні погодилися з цим на ХІІ з'їзді РКП(б), але пізніше в СРСР конкретна практика вирішення цього питання пішла тим шляхом, проти якого виступали в 1923 р. «українці» [23,180].

Серед інших пропозицій представників української делегації на ХІІ з'їзді РКП(б) треба, на наш погляд, виділити такі: 1. Пропозиція

М.О. Скрипника про проведення широкомасштабної політики українізації не тільки безпосередньо в УСРР, але й у всіх місцях компактного проживання українців у межах СРСР. У першу чергу, Скрипник вів мову про 7 млн українців, які проживали на території РСФРР [22,570-571];

Той же Скрипник виступив проти русифікаторської місії Червоної армії. Він запропонував змінити зміст політично-виховної роботи в армії з метою забезпечення мовно-культурних потреб армійської молоді, яка формувалася з робітників і селян [22,571].

До остаточного тексту резолюції ХІІ з'їзду РКП(б) була включена й пропозиція Г.Ф. Гринька, з якою він виступив під час роботи секції з'їзду з національного питання стосовно того, що місцева мова в союзних республіках повинна стати мовою навчання не тільки в загальноосвітніх школах, але й у місцевих партійних школах. Гринько, як і Скрипник, виступав за те, щоб всі партійно-радянські працівники в союзних республіках добре володіли місцевою мовою. Пропозиція Г.Ф. Гринька була включена до остаточної редакції резолюції ХІІ з'їзду РКП(б) з національного питання [23,173-174].

Аналізуючи події ХІІ з'їзду РКП(б) треба ще раз підкреслити, що ні Х.Г. Раковський, ні М.В.Фрунзе, ні будь-хто інший з української делегації ніколи не виступав проти утворення СРСР. Ніхто з представників компартійно-радянської еліти України, включаючи Раковського, не мав тоді сепаратистських або «самостійницьких» намірів щодо подальшого існування УСРР. На наш погляд, можна погодитися з висновком В.Ю. Мельниченка, що Х.Г. Раковський «виступав не проти ленінської постановки питання про утворення Союзу РСР, а проти сталінської практики відносин РСФРР та інших братніх республік. Голова Раднаркому України не з чужих слів, а з особистого досвіду знав про великодержавні настрої в практиці окремих наркоматів, непоодинокі випадки перевищення ними своїх повноважень, добре бачив прояви централістсько-бюрократичної тенденції. Він слушно вважав, що ці явища треба викорінювати в зародку і тим самим покласти край спробам обмеження незалежності республік та їхніх національних інтересів» [24,31]. За це ж виступали і М.В. Фрунзе, і М.О. Скрипник, й інші керівники КП(б)У й УСРР. Але Сталін уже на ХІІ з'їзді перевів дискусію з Раковським в особисту площину, маючи за мету відділити позицію Християна Георгійовича від позиції інших представників компартійно-радянської еліти України. Особливо зачепила Сталіна висловлена Раковським на пленарному засіданні з'їзду думка: «Товариші, я заявляю, що союзне будівництво пішло неправильним шляхом. Як відомо, це думка не лише моя це думка Володимира Ілліча. Я ще у вересні (1922 р. М.Ф.) сигналізував у спеціальній доповідній записці ЦК про помилку, що готувалася.» [22,582].

На наш погляд, можна виділити чотири головні особливості в позиції компартійно-радянської еліти України в травні-липні 1923 р.

По-перше, керівництво УСРР і верхівка КП(б)У відпрацювали в травнП923 р. свій, «український» варіант договору про створення Союзу РСР. Його ж за назвою «Проект Конституції СРСР» розглянули на своєму об'єднаному засіданні члени президії ВУЦВК і Раднаркому УСРР

22 травня 1923 р. На цьому засіданні «основні пункти проекту були розглянуті, а ті, що залишилися нерозглянутими, доручалося членам союзної Конституційної комісії захищати в Москві на їхній розсуд» [25,116].

По-друге, Х.Г. Раковський був переконаний, що особисто він і підготовлений керівництвом УСРР «Проект Конституції СРСР» віддзеркалюють точку зору з національного питання В.І. Леніна. Від Л.Д. Троцького він знав, що в лютому на початку березня 1923 р. В.І. Ленін готувався до рішучого наступу проти Г.О. Зинов'єва, Л.Б. Каменєва і Й.В. Сталіна з метою усунення останнього з посади генерального секретаря ЦК РКП(б). Помилки Сталіна з національного питання особливо цікавили Леніна. Хвороба вождя, яка завадила йому взяти участь у роботі ХІІ з'їзду партії, врятувала становище Сталіна, але Х.Г. Раковський був переконаний, що разом із Д.Л. Троцьким і його прихильниками він зможе відстояти «українську платформу» в конституційному процесі [26,215-220]. Майбутня поразка й усунення з України були несподіваними не тільки для Раковського, але й для Троцького.

По-третє, український «Проект Конституції СРСР» з'явився в результаті колективної творчості партійно-державної верхівки УСРР у травні 1923 р. Безумовно, центром, у якому відпрацьовувались основні положення українського «Проекту», був Раднарком УСРР, а головною діючою особою в процесі відпрацювання став Х.Г. Раковський. Але Е.Й. Квірінг лицемірно перебільшував на червневому пленумі ЦК КП(б) У 1923 р., коли говорив, і записав це ж до проекту резолюції пленуму, що Х.Г. Раковський не узгодив український «Проект Конституції СРСР» із політбюро ЦК КП(б)У і самостійно направив його на розгляд до Москви. Члени політбюро ЦК КП(б)У все добре знали. 4 травня 1923 р. була створена комісія у складі В.П. Затонського, Е.Й. Квірінга, Х.Г. Раковського і М.В. Фрунзе «для практичного втілення в життя рішень ХІІ з'їзду РКП(б) з національного питання» [27,арк.47]. 11 травня 1923 р. на засіданні політбюро ЦК КП(б)У був затверджений протокол комісій Раднаркому із союзного законодавства з рядом змін, спрямованих на розширення й зміцнення прав УСРР як незалежної республіки у складі федерації. Тоді ж, 11 травня 1923 р., політбюро ЦК КП(б)У доручило Раковському розробити й внести на засідання політбюро загальну директиву з питання про права окремих союзних республік в умовах утворення СРСР щодо регулювання діяльності різних господарчих об'єднань і трестів як державної, так і приватної форми власності [28,арк.50]. Увечері того ждня Раднарком УСРР розглянув увесь комплекс вищезазначених питань. їхнє обговорення завершилось рішенням про «необхідність урахування інтересів національних республік при розробленні положень про відносини союзних органів з республіканськими» [25,115-116].

Добре знаючи, що аналогічні настрої мали місце і серед керівництва інших союзних республік, компартійно-радянська еліта України сподівалася, що її позиція буде врахована другою конституційною комісією ЦВК РСРС і комісією ЦК РКП(б).

Четверта особливість позиції верхівки КП(б)У в травні-липні 1923 р. полягала в тому, що український «Проект Конституції СРСР» не суперечив резолюції ХІІ з'їзду РКП(б) з національного питання. І саме рішеннями ХІІ з'їзду РКП(б) намагався аргументувати необхідність урахування положень українського «Проекту Конституції СРСР» Раковський під час полеміки зі Сталіним 12 червня 1923 р. на W нараді ЦК РКП(б) з відповідальними працівниками національних республік і областей [29,388]. Але Сталін на це сказав, що ХІІ з'їзд РКП(б) поправки Раковського до резолюції з національного питання відхилив, і додав засуджуючим тоном: «Я бачу, що деякі т.т. з українців за період від І з'їзду партії і до теперішньої наради зазнали деяку еволюцію від федералізму до конфедералізму. Ну, а я за федерацію, тобто проти конфедерації, тобто проти пропозицій Раковського і Скрипника» [29,388]. Інакше кажучи, «трійка» досить довільно трактували на свою користь будь-які рішення.

Останні конституційні «бої» представників компартійно-радянської еліти України мали місце 8-16 червня 1923 р. під час роботи розширеної конституційної комісії ЦВК СРСР. Відчувалося ставлення до Х.Г. Раковського як до опозиційно налаштованого діяча. М.В. Фрунзе вже не дуже приховував своїх розбіжностей із головою Раднаркому УСРР. Коли на першому засіданні конституційної комісії ЦВК СРСР 8 червня 1923 р. виникла суперечка між Х.Г. Раковським і М.І.Калініним з приводу того, чи можна Декларацію та Договір про утворення СРСР називати Конституцією СРСР, то М.В. Фрунзе і Д.З. Мануїльський виступили проти Раковського. Він наполягав, що Декларацію та Договір не можна вважати за Конституцію СРСР і взагалі виступав проти поняття «Конституція». Фрунзе і Калінін говорили: якщо окремі радянські держави об'єднуються в єдину союзну, то вона повинна мати свою Конституцію. Раковський вбачав у цьому можливість втрати державної самостійності УСРР [19,31-32]. У конституційній комісії Х.Г. Раковський і М.О. Скрипник опинились у безперспективній меншості з більшості питань.

Після того як розширена конституційна комісія 8-16 червня 1923 р. розробила основні засади будівництва СРСР, це питання ще раз було обговорено і затверджено на пленумі ЦК РКП(б). До початку липня 1923 р. розробка конституції СРСР в основному була завершена. 6 липня 1923 р. друга сесія ЦВК СРСР першого скликання схвалила постанову, у якій підкреслювалось: «Основний закон (Конституцію) Союзу Радянських Соціалістичних Республік ухвалити і терміново надати чинності» [30,394].

Після цього конституційний процес знайшов своє логічне завершення на ІІ з'їзді Рад СРСР. Постановою від 31 січня 1924 р. з'їзд ухвалив основний закон (Конституцію) Союзу РСР першу Конституцію союзної держави. А напередодні цієї події Vm Всеукраїнський з'їзд Рад розглянув питання про Конституцію СРСР і 19 січня 1924 р. одностайно ратифікував її [31,255].

Усунення Х.Г. Раковського з України значно зменшило напругу в стосунках між компартійно-радянською елітою республіки та союзним і партійним центром у Москві. Верхівка РКП(б) і безпосередньо «трійка» вождів Зинов'єв, Каменєв, Сталін, висунувши на ключові посади в УСРР лояльних до себе більшовицьких діячів, намагалась у 1923-1924 рр. налагодити конструктивну співпрацю з головою Раднаркому радянської України В.Я. Чубарем, першим секретарем ЦК КП(б)У Е.Й. Квірінгом, головою ВУЦВК Г.І. Петровським та іншими керівниками бунтівної республіки. Для «трійки» було важливим не відштовхнути українських керівників у бік Троцького і Раковського в умовах відкритої боротьби за владу в СРСР і РКП(б). Тому в 1923-1924 рр. був короткий період у відносинах між Москвою та Харковом, коли до пропозицій керівництва УСРР уважно прислуховувались.

Зміцненню взаємопорозуміння між верхівкою КП(б)У і «трійкою» вождів московського політбюро ЦК РКП(б) сприяв факт повернення до складу політбюро ЦК КП(б)У 1 червня 1923 р. Д.З. Мануїльського.

Розгляд комплексу подій, пов'язаних з позицією та поведінкою компартійно-радянської еліти УСРР в 1922-1925 рр., тобто в період утворення СРСР, дозволяє дійти низки висновків.

Керівництво КП(б)У, включаючи Х.Г. Раковського, М.В. Фрунзе, М.О. Скрипника, не планувало і не намагалося ніколи досягти реальної незалежності УСРР у 1919-1923 рр. Сталінські звинувачення Раковського і Скрипника в конфедералістських намірах мали політичний, а не реальний зміст. Тобто ці звинувачення були безпідставними.

Х.Г. Раковський і компартійно-радянська еліта України боролась у 1922-1925 рр. за збереження та збільшення своїх обсягів влади та владних повноважень у межах існування УСРР у складі СРСР. Об'єктивно ця боротьба вступала в протиріччя з централізаторськими прагненнями та конкретною діяльністю московських вождів більшовизму в союзнодержавному будівництві. Усунення Раковського з України влітку 1923 р., таким чином, мало як об'єктивні, так і суб'єктивні причини. Керівній «трійці» політбюро ЦК РКП(б) вдалось у 1923 р. ^розколоти верхівку КП(б)У і звабити більшість ЦК КП(б)У на чолі з Е.Й. Квірінгом новими партійними та державними посадами в обмін на лояльність до антитроцькістської частини більшовицької еліти й керівництва СРСР.

Представники компартійно-радянської еліти України в 1922-1924 рр., тобто під час утворення СРСР, своєю діяльністю та поведінкою довели, що ідеологія більшовизму і статутні засади існування РКП(б) були для них більш вагомими поняттями, ніж державні інтереси України та її народу. Парадокс був у тому, що сформована до 1922 р. політична еліта республіки не мала намірів перетворення формальної незалежності УСРР у реальну державну незалежність.

Політична еліта УСРР не використала в 1922-1923 рр. жодної демократичної форми з'ясування волі та позиції українського народу щодо входження республіки до складу СРСР. Усе вирішила невелика група більшовицьких діячів у Харкові та Москві. Вони були переконані, що краще за народ знають його волю, хоча мали стійку підозру, що не всі українці згодні з їхньою точкою зору. Ця підозра в 1920-1930-х рр. постійно трансформувалась у масові репресії, пошуки «націоналістів», «націоналухильників», «зрадників та іноземних шпигунів». Більшовицька диктатура в Україні стала в цей період головним чинником загальнонаціональної трагедії українців. Входження УСРР до складу СРСР цю диктатуру тільки зміцнило.

Література

держава комуністичний республіка радянський

1. Кульчицький С.В. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928). К., 1996.

2. Якубовская С.И. Строительство союзного советского социалистического государства. 1922-1925 гг. М., 1960.

3. Ложкін В., Цехмістро Н. Як ми об'єднувалися в Союз. Позиція керівних діячів України у питанні створення СРСР // Освіта. 1991. 1 листопада.

4. В.И. Ленин: «Вместе и наравне.». Страницы истории: образование СССР. Беседа с В.В. Журавлевым и А.П. Ненароковым // Правда. 1988. 8 июля.

5. Письмо Д.З. Мануильского И.В. Сталину. 4 сентября 1922 года // Известия ЦК КПСС. 1989. № 9.

6. Замечания тов. Раковского по проекту резолюции о взаимоотношениях РСФСР с независимыми республиками. 28 сентября 1922 г. // Известия ЦК КПСС. 1989. № 9.

7. Выписка из протокола № 7 заседания Пленума ЦК Азербайджанской компартии (б). 11 сентября 1922 г. // Известия ЦК КПСС. 1989. № 9; Выписка из протокола заседания ЦК КП Грузии. 15 сентября 1922 г. Резолюция ЦК

8. КПГ // Известия ЦК КПСС. 1989. № 9; Выписка из протокола № 2 заседания Пленума Центрального Бюро Компартии Белоруссии. 16 сентября 1922 г. // Известия ЦК КПСС. 1989. № 9; Телеграмма секретаря ЦК Компартии Армении С.Л. Лукашина в Закавказский краевой комитет РКП(б) // Известия ЦК КПСС. 1989. № 9.

9. Волковинський В.М., Кульчицький С. В. Християн Раковський. Політичний портрет. К.: Політвидав України, 1990.

10. Ленин В.И. Полное собрание сочинений. Издание 5-е.Т. 45.

11. Мельниченко В. Чи був Раковський конфедералістом? // Літературна Україна. 1989. 23 березня.

12. Протокол № 81 заседания Политбюро ЦК КП(б)У от 11 октября 1922 г. п. 2. Информация тт. Петровского и Фрунзе по вопросу о взаимоотношениях между РСФСР и независимыми республиками, обсуждавшемуся в пленуме ЦК РКП // ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. Спр. 30.

13. Якубовская С.И. Строительство союзного советского социалистического государства. 1922-1925 гг. М., 1960.

14. Цит. за: Пентковская В.В. Роль В.И. Ленина в образовании СССР // Вопросы истории. 1956. № 3.

15. Діброва С.С., Панчук М.І. Вогонь і попіл // Про минуле заради майбутнього. К., 1989.

16. Протокол № 98 заседания Политбюро ЦК КП(б)У от 8 декабря 1922 г. п.9. Об украинской делегации на общесоюзный съезд Советов // ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. Спр. 30.

17. Бабій Б.М. Українська радянська держава в період відбудови народного господарства (1921-1925 рр.). К., 1961.

18. Ложкін В., Цехмістро Н. Як ми об'єднувалися в Союз. Позиція керівних діячів України у питанні створення СРСР // Освіта. 1991. 1 листопада.

19. История Советской Конституции. Сборник документов. 1917-1957 гг. М., 1957.

20. Якубовская С.И. Развитие СССР как союзного государства 1922-1936 гг. М., 1972.

21. Протокол № 105 заседания политбюро ЦК КП(б)У от 19 января 1923 г. п. 15, 16. О комиссиях ЦИКа Союза // ЦДАГО України. Ф.1. Оп. 6. Спр. 40.

22. Протокол № 113 заседания политбюро ЦК КП(б)У от 17 февраля

23. г. п. 2. Тезисы по национальному вопросу // ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. Спр. 40.

24. Двенадцатый съезд РКП(б). 17-25 апреля 1923 года: Стенографический отчет. М., 1968.

25. ХІІ съезд РКП(б). Стенограмма заседания секции съезда по национальному вопросу 25 апреля 1923 г. // Известия ЦК КПСС. 1991. № 3 (314).

26. Мельниченко В.Ю. ХІІ з'їзд РКП(б): Раковський проти Сталіна // Український історичний журнал. 1989. № 12.

27. Салига Л.П. Боротьба Х.Г. Раковського за розширення прав України під час конституційного оформлення СРСР (травень-липень 1923 р.) // Український історичний журнал. 1992. № 1.

28. Троцкий Л. Моя жизнь. Опыт автобиографии: В 2 т. М., 1990. Т. 2.

29. Протокол № 3 заседания политбюро и ЦКК ЦК КП(б)У от 4 мая 1923 г. п. 14. О практических мероприятиях по проведению решений съезда по нац. вопросу (докл. Лебедь) // ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. Спр. 40.

30. Протокол № 5 заседания политбюро ЦК КП(б)У от 11 мая 1923 г. -п. 4. Директивы Комиссии по союзному законодательству (докл. Рейхель и Квиринг) // ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. Спр. 40.

31. Ответ И.В. Сталина на выступления в прениях на W совещании ЦК РКП(б) с ответственными работниками национальных республик и областей. 12 июня 1923 г. // Образование СССР. Сборник документов. 1917-1924 / Под ред. Э.Б. Генкиной. М.; Л., 1949.

32. Постановление 2-й сессии Центрального исполнительного комитета СССР о Конституции СССР. 6 июля 1923 г. // Образование СССР. Сборник документов. 1917-1924 / Под ред. Э.Б. Генкиной. М.; Л., 1949.

33. Історія держави і права Української РСР (1917-1960). К., 1961.

Размещено на Allbest.ru