Доброчинно-меценатська діяльність поміщиків України другої половини ХІХ-початку ХХ ст. в зарубіжній історіографії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Доброчинно-меценатська діяльність поміщиків України другої половини ХІХ-початку ХХ ст. в зарубіжній історіографії

Молчанова М.В.

Характерною рисою сьогодення є великий інтерес до історії, культури, духовних витоків нашого народу. Доброчинність та меценатство є соціально-культурними явищами, що викликані не тільки економічними надприбутками, але й соціально-культурними потребами епохи, особливо в період соціально-економічних, національних та культурних зрушень.

У цьому аспекті привертає увагу доброчинна та меценатська діяльність українських дворян у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст., що сприяла розвитку українських земель у складі Російської імперії. У радянські часи дворянство вважалося винятково експлуататором селян, що не міг робити нічого корисного, загальнолюдського, морального. Цей стан радянськими дослідниками вивчався тільки сукупно із селянством. На сьогодні істориками України, діаспори та зарубіжжя створено значний науковий доробок діяльності поміщиків, що вимагає історіографічного аналізу. Без ґрунтовного аналізу праць неможливе подальше вивчення доброчинної та меценатської діяльності великих землевласників України в пореформений період, а також створення узагальнюючих досліджень з історії дворянського стану. Необхідно осмислити існуючі концептуальні засади та сформувати нові підходи до аналізу суспільно-політичних подій і явищ.

Дотепер історія поміщицької благодійної діяльності в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. як комплексний аспект наукових пошуків залишається серед малодосліджених проблем вітчизняної історії. Питанню доброчинності та меценатства поміщиків приділена значна увага в комплексному дослідженні соціально-економічного життя поміщиків в 1861-1917 рр. Н.Р. Темірової; досить вагомим дослідженням є монографія Ю.І. Гузенка, в якій на ґрунтовній джерелознавчій базі досліджується еволюція громадських благодійних організацій Півдня України [1]. У спільній монографії російських авторів В.Г. Афанасьєва та А.Р. Соколова «Благотворительность в России: историографические аспекты проблемы» проаналізовані основні публікації з історії системи державного і суспільного піклування, доброчинної діяльності і благодійних установ Російської імперії. чимало дослідників сучасності досліджують різноманітні аспекти доброчинної та меценатської діяльності окремих осіб, родин, верств населення в медичній, освітянській та інших галузях [2].

Метою даного дослідження є з'ясування рівня висвітлення проблеми доброчинно-меценатської діяльності поміщиків України в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. в зарубіжній науковій літературі.

Головними для даного дослідження є джерела історіографічні, які поділяються на декілька груп. До першої належать опубліковані наукові праці істориків української діаспори, зокрема це роботи Д. Дорошенка, Н. Полонської-Василенко, О. Оглоблина, О. Субтельного, З. Когута, Є. Моргуна [3]. Цікавим джерелом є «Енциклопедія українознавства» - фундаментальна праця з україністики, створена під егідою Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка у Європі за редакцією В.Кубійовича [4]. До другої групи джерел можна віднести роботи зарубіжних авторів. По-перше, це доробок дослідників близького зарубіжжя, зокрема, російських: А. Соколова, С. Пушкарьова, Я. Щапова, Г. Ульянової, Б. Миронова [5]. По-друге, це праці істориків далекого зарубіжжя А. Лінденмейер, У.К. Джордана, Б.К. Медісон, Д.Л. Ренсела, Д. Бовуа [6].

Діаспорну історіографію доброчинно-меценатської діяльності поміщиків у пореформений період доцільно розглянути за хронологічним принципом.

Представники старшого покоління істориків в українській діаспорі Д. Дорошенко, Н. Полонська-Василенко дають досить короткі записки відносно доброчинної діяльності поміщиків у пореформений період [7]. Висвітлюючи український національний рух в другій половині ХІХ ст., Д. Дорошенко у монографії «Нарис історії України» відзначає, що «багаті українські поміщики Тарновський і Галаган дали Кулішеві кошти для заснування української друкарні й організації видавничого руху», які, як відомо, були досить великими землевласниками та відомими меценатами [8,290]. Г. Галаган, відомий як засновник колегії Павла Галагана у Києві, який пожертвував значну кількість коштів на організацію цього закладу.

В. Тарновський - відомий поміщик Чернігівської губернії, власник маєтку «Качанівка», в якому приймав та надавав можливість працювати багатьом митцям української культури другої половини ХІХ ст. Його образ покладений в основу образу поміщика Арновського в російськомовній повісті Т.Г. Шевченка «Музикант».

Відома дослідниця української історії Н. Полонська-Василенко, аналізуючи розвиток України в другій половині ХІХ ст., відзначає тих самих В. Тарновського та Г. Галагана [9,311]. Але, на відміну від Д. Дорошенка, Н. Полонська-Василенко дещо розширює факти здійснення доброчинної діяльності поміщиками України та подає відомості про підтримку національного руху на Правобережній Україні благодійниками з Наддніпрянської України: «Значну суму - 9000 гульденів - дала Є. Милорадович, нар. Скоропадська, на придбання друкарні для Товариства ім. Шевченка. Були й інші жертводавці з Наддніпрянської України: О. Кониський у своєму заповіті відписав Товариству Шевченка своє майно; допомагали - Є. Чикаленко, В. Семиренко» [9,331].

Сучасні історики діаспори О. Оглоблин, О. Субтельний, З. Когут звертаються до проблем доброчинності та меценатства українського поміщицтва [10]. Деякі відомості про доброчинну діяльність українських землевласників містяться у книзі О. Субтельного «Україна: історія» у розділі про український національний рух. Як зазначає автор, фундаторами заснованого у Петербурзі у 1861 р. українського часопису «Основа» були «два багатих українця - Василь Тарнавський і Григорій Галаган» [11,248-249]. Очевидно, і Н. Полонська-Василенко, і О. Субтельний факти надання коштів Г. Галаганом та В. Тарновським для заснування типографії у Петербурзі взяли саме у Д. Дорошенка.

Інформація відносно українських дворянських родів міститься у роботі українсько-канадського історика О. Оглоблина «Люди старої України», метою якої є аналіз суспільно-політичних процесів ХУШ - XIX ст. через їхнє віддзеркалення у біографічних нарисах діячів Гетьманщини [12]. Його робота була безпосередньою відповіддю на працю О. Лазаревського «Люди старої Малоросії». Автор висвітлює життєвий шлях, діяльність, політичні ідеї та думки, широкі дружні та родинні взаємини лівобережного дворянства на прикладі таких родин як Капністи, Полетики, Ханенки, Уманські, Дивовичі [12].

Відомий канадський дослідник української історії З. Когут розглядає історію українського дворянства з точки зору його трансформації у російське суспільство [13]. У його роботі «Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини 1760-1830 рр.» простежено етапи еволюції української шляхти в російське дворянство та виділено дві групи українського дворянства: прихильників асиміляції в імперські структури і нобілітет - «асиміляторів» (Безбородькі, Завадовські) та «традиціоналістів», що виступали за збереження національних традиції (Капністи, Чепа) [13]. На жаль, відомостей про здійснювану цими родинами доброчинну та меценатську діяльність автор не подає.

Розвідка Е. Моргуна «Українські діячі в земствах» присвячена вивченню внеску українського дворянства у земську справу та у справу розвитку благодійних товариств. Він писав з цього приводу так: «:... Почуття українського дворянства природне, неминуче явище, що виникало з голосу крові - з походження від української старшини, від українського козацтва, з оточення національною стихією, з історичних традицій» [14]. На переконання Е. Моргуна, характерною рисою більшості нащадків української козацької старшини, що знайшло своє відображення у суспільно-політичній позиції земства, слід визнати майже постійну опозицію до царського уряду.

Англомовне видання «Енциклопедії українознавства» містить біографічні нариси найвідоміших дворянських родів України, а також відомості про здійснювану ними доброчинну та меценатську діяльність [15]. Зокрема, це родини Ханенків, Терещенків, Галаганів, Тарновських, Чикаленко [16].

У родині Ханенків відомим меценатом та добродійником був Богдан Іванович Ханенко, що займався колекціонуванням українських антикварних речей, був патроном мистецтв, почесним членом Санкт-Петербурзької Академії мистецтв» [17]. Ханенко провадив на власні кошти археологічні розкопки, переважно на території Київщини. Разом із дружиною Варварою, донькою Миколи Терещенка, видав збірник «Древности Поднепровья» (1899-1907 рр.) [17]. Як зазначають автори Енциклопедії українознавства, родина Терещенків провадила різноманітну благодійну діяльність, її члени були відомими покровителями мистецтв. Микола Терещенко фінансував Київський та Глухівський художні музеї, його син Іван підтримував Київську школу мистецтв. Колекції Миколи Терещенка стали основою музею українського та російського мистецтв у Києві [18].

В Енциклопедії показана постать відомого покровителя української культури Григорія Галагана, який був особисто знайомий з діячами українського національного руху, членами Київської громади Т. Шевченком, М. Максимовичем, П. Кулішем, В. Антоновичем. У своєму маєтку в Сокиринцях Г. Галаган відкрив та субсидіював перші селянські заощадження та Асоціацію займів в Україні. Григорій Галаган був ініціатором створення початкових шкіл у Прилуцькому повіті, а в 1874 р. на його кошти була відкрита Прилуцька гімназія. Коштом Г. Галагана в пам'ять про його сина Павла в Києві в 1871 р. було відкрито колегію Павла Галагана [19]. Відомий меценат Василь Тарновський був засновником музею в Чернігові, присвяченого козацькій історії [20].

Євген Чикаленко, видатний громадський діяч, підтримував різноманітні культурні проекти. Зокрема, він фінансував видання «Російсько-українського словника» М.Комарова, забезпечував виплату гонорарів для українських літературних діячів, що друкувалися в журналі «Київська старіна», заснував Фонд Данила Мордовця у Львові для допомоги українським авторам, фінансував щомісячне видання Революційної української партії «Селянин» у Львові, вклав 25 тис. руб. в Академічний будинок у Львові, для підтримки українського національного руху фінансував щоденні українські газети «Громадська думка» та «Рада» [21].

Отже, діаспорна історіографія приділила незначну увагу доброчинній діяльності великих землевласників України другої половини ХіХ - початку ХХ ст. Найповніша інформація подається в англомовній «Енциклопедії українознавства».

Історіографічна база близького зарубіжжя представлена в основному роботами російських дослідників 90-х рр. ХХ - початку ХХІ ст. Серед них А. Соколов, С. Пушкарьов, Я. Щапов, Г. Ульянова, Б. Миронов [5].

Монографія А.Р. Соколова «Благотворительность в России, как механизм взаимодействия общества и государства (начало XVIII - конец XIX вв.)» є дослідженням формування і функціонування одного з найважливіших позанеполітичних механізмів взаємодії суспільства і держави [22]. У праці простежується складний, що зайняв навряд чи не ціле століття, процес перетворення давньохристиянського жебраколюбства на світську доброчинність нового часу - процес, у ході якого додатковий акт церковного богослужіння трансформується в елемент соціальної творчості, соціально відповідальної поведінки економічно найуспішніших шарів суспільства, за допомогою якого суспільство, в особі цього шару, вступає в діалог з державою, підтримуючи деякі його устремління або заявляючи своїми доброчинними проектами про наявність нових, ще не врахованих державою суспільних потреб, переваг і прагнень. Дія цього механізму досліджена на всіх етапах становлення і розвитку російської доброчинності. Еволюцію законодавства і державної практики з ухвалення і реалізації добродійних пожертвувань автор розглядає в нерозривному зв'язку як з виникненням і розвитком доброчинних інститутів, так і з розвитком безпосередньо російського суспільства, зростанням і ускладненням його потреб і коливаннями суспільно-політичних настроїв.

У ґрунтовній роботі російської дослідниці Н. Ульянової на основі численних джерельних матеріалів показано роль доброчинності в контексті формування громадянського суспільства подано відомості про розвиток доброчинності в різних регіонах Російської імперії в ХІХ - на початку ХХ ст.., зокрема України, на основі порівняльного аналізу зроблено спробу виявити регіональні особливості доброчинної діяльності. Авторка зазначає, що в другій половині ХІХ ст., порівняно з першою половиною ХІХ ст., значно зменшується роль дворянства в доброчинності та навпаки, посилюється внесок купецтва, що займає в цей час стабільну громадянську позицію [23].

У публікації Я.М. Щапова аналізуються різноманітні аспекти доброчинно-меценатської діяльності поміщиків, зокрема виділяються причини активізації такої діяльності в дореволюційний період [24].

Одним з вагомих досліджень з історії доброчинності в російській історіографії стала монографія Б.М. Миронова, в якій на ґрунтовних статистичних джерелах подано аналіз соціальної історії Росії, розглянуто розвиток соціальних станів, зокрема дворянства. Автор доводить, що дворянство як соціальний стан не був замкнутим та усталеним, а постійно поповнювався представниками інших верств населення, зокрема духовенства, селянства та військових низьких чинів, що, напевно, впливало на громадянську позицію дворян та спонукало до допомоги іншим, менш забезпеченим та захищеним станам [25]. Б.Миронов характеризує також систему дворянської опіки.

Певний інтерес для дослідження доброчинно-меценатської діяльності поміщиків України становить монографія С. Пушкарьова [26]. Автором розкрито період підготовки реформи 1861 р., активну громадську та благодійну діяльність Г. Галагана, який помітно виділявся своєю принциповістю, послідовністю і невичерпним бажанням прислужитися інтересам держави і народу [26].

Таким чином, розглянувши російську історіографію доброчинно-меценатської діяльності, можна зазначити, що в основному своєму масиві дані роботи досліджують проблеми доброчинності на землях, що знаходяться в межах Російської Федерації саме зараз, чи розглядають явище доброчинності усіх прошарків населення взагалі, не зосереджуючи уваги на окремій верстві.

Доктор Прінстонського університету Адель Лінденмейер у монографії «Бедность не порок: благотворительность, общество и сословия в Российской империи» досліджує проблему розвитку доброчинності в Російській імперії в 1682-1914 рр. [27]. Окремі розділи присвячено проблемам бідності та жебрацтва, а також системі державного та громадського піклування в 1861-1914 рр. Автор порівнює систему церковних закладів піклування з подібними протестантськими в США та Великій Британії [27]. А. Лінденмейер на прикладі боротьби з бідністю та жебрацтвом аналізує такі поняття як «ніщелюбство», «філантропія», подає численні приклади державної, громадської та приватної доброчинності. Так, наприклад, якщо в 1855 р. в Російській імперії існувало 40 приватних товариств та 73 доброчинні інституції, то в 1880 р. - 348 товариств та 225 інституцій [27]. До такого швидкого зростання доброчинних установ, на думку автора, приводить політика «великих реформ» Олександра ІІ. Автором подано відомості щодо спеціалізованих періодичних видань, що виходили в столиці та провінції, на сторінках яких висвітлювалися проблеми бідності, питання становлення та функціонування мережі піклувальних закладів, нові форми доброчинності. Це такі видання, як «Дух християнства» («Spirit of a Christian»), Філантропічний громадський журнал (Philanthropic Society's Journal), «Вісник доброчинності» (Vestnik blagotvoritel'nosty), «Потреба та допомога» («Need and Aid»), що являють собою цінне джерело з історії доброчинної діяльності в Російській імперії в другій половині ХІХ ст. [27]

Історія доброчинності в дореволюційній Росії стала предметом досліджень сучасних зарубіжних вчених. У статті Г.Н.Ульянової подано аналіз робіт американських науковців (У.К.Джордана, Б.К.Медісон, Д.Л.Ренсела і ін.) 80-90 рр. XX ст., присвячених проблемі доброчинності [28]. Автор відзначає глибоке опрацювання представниками американської гуманітарної науки деяких аспектів історії російської доброчинності, згрупованих по трьох напрямках: історія окремих доброчинних закладів, в яких брали участь дворяни-поміщики; соціально-психологічні особливості практики доброчинності (зокрема відзначається особлива роль поміщицтва та активізація приватної доброчинності в пореформений період); роль жінок у філантропічній діяльності, серед яких були і представниці дворянського стану.

До проблеми дворянства ХІХ - початку ХХ ст. в Російській імперії звертається французький дослідник Даніель Бовуа, який вже понад років займається українською історією [29]. Д. Бовуа - доктор історії, закордонний член-кореспондент Польської академії наук, почесний доктор Вроцлавського університету, професор історії слов'ян Сорбонни у Парижі і керівник Центру історії слов'ян у цьому ж університеті, очолює Французьку асоціацію для розвитку українознавчих інститутів. Як історик Східної Європи Д. Бовуа відомий трьома великими монографіями, в яких вивчає територію Правобережної України, а також частково Білорусі і Литви протягом XIX ст. («Російська влада і польська шляхта в Україні. 1793-1830», «Шляхтич, кріпак і ревізор», «Битва^ за землю в Україні: 1863-1914: Поляки в соціо-етнічних конфліктах»). Йдеться про цикл робіт, названих самим автором «малою українською трилогією», своєрідною історичною відповіддю на романізовану і далеку від правди міфічну трилогію Генріха Сенкевича. Вагомими історичними доказами він намагався спростувати погляди суспільства на польсько-українські відносини і встановити відношення російського чинника до цього питання. Остання книга з цієї трилогії «Битва за землю в Україні: 1863-1914: Поляки в соціо-етнічних конфліктах» стосується українсько-російсько-польських відносин після польського повстання 1863 р. та реформ Олександра ІІ. Автором була проаналізована велика кількість архівних документів з історії Правобережної України. Д. Бовуа зазначає, що майже вся земля Правобережної України належала «3 тис. власників великих польських маєтків» [29]. На основі статистичного матеріалу, автор книги доводить, що джерелами прибутків великих польських землевласників на Правобережжі, на відміну від Лівобережжя, були «виробництво зерна з млинарством і винокурінням, буряківництво з виробництвом цукру, лісо- вирубка з торгівлею лісом» [29]. Згодом з розвитком залізничної мережі польська шляхта вкладала значні кошти у будівництво залізниць.

Д. Бовуа торкається також у своїй книзі і соціокультурного аспекту життя польських поміщиків в Україні. Зокрема, автор подає відомості про здійснення благодійної діяльності великими землевласниками. Але з цього приводу потрібно відзначити декілька моментів. По-перше, дослідник доводить, що доброчинність у колі заможних поляків сприймалась виключно як «гарант доброго сумління багатьох» та часто перетворювалась на показуху [29]. «Так, граф Владислав Браницький вважав за потрібне відповісти на нападки «Киевлянина», де його звинувачували в тому, що кошти, надані під час війни 1878 р. для Червоного Хреста, він використовував виключно для своїх працівників-поляків. У газеті «Край» Браницький пише, що три створені ним госпіталі для поранених служили і простому людові» [29]. По-друге, польські магнати частіше здійснювали благодійні діяння виключно в інтересах своєї національності. Польські поміщики Браницькі, Потоцькі, Бобровські, Радзівіли, Чарторийські та ін. здійснювали різноманітні види доброчинної та меценатської діяльності. У своїх власних маєтках вони створювали лікарні для працівників, організовували виховання та освіту для дітей слуг, утримували власним коштом медичних сестер та повитух, допомагали жертвам пожеж. Родина Браницьких створила банк для надання позик селянам. У 1838 р. Олександрою Браницькою-Енгельгардт було створено «фонд з капіталом в 1 млн. руб. асигнаціями, що мав допомогти 100 тис. кріпаків з 226 сіл, що входили до білоцерківського маєтку. Перший внесок (285 700 руб.) був зроблений у 1863 р. до державного банку в Києві, а 20 червня 1875 р. Міністерство фінансів затвердило його як початковий капітал селянського банку, відкритого аж 1 січня 1880 року. Значна перевага цього банку, писала газета (яка, до речі, часто долучала свій голос до антисемітських виступів, щедро цитуючи Дрюмона), в тому, що він витягає селян з рук жидів. Щоправда, коли банк опублікував свої підрахунки, його філантропічність виглядала не безспірною. Внески приймали з дрібним процентом: 5% на строковий вклад і 2% на поточний рахунок, зате позики надавали під 12%» [29]. Браницькі опікувалися також і вихованням власних управлінських кадрів, яких Д. Бовуа у своїй книзі називає «офіціалістами». У 1882 р. утримувана ними за спеціальним привілеєм школа прийняла 47 стипендіатів родини, причому 30 з них мешкали в пансіоні, спорудженому також коштом Браницьких [29].

Великі землевласники здійснювали доброчинну діяльність і за межами власних маєтків. Зокрема, виділялися кошти на створення Наукового товариства у Варшаві, на публікацію досліджень Олександра Яблоновського про українські старожитності [29]. Польські поміщики займалися меценатством. Наприклад, Олександр Браницький на Галичині «створив бібліотеку, був піонером фотографії, підтримував мистецтво садівництва й ботаніки, фінансував дослідження в Єгипті, Сирії, Алжирі...» [29]. Потрібно відзначити, що автор називає цю діяльність показовим актом, але незважаючи на це, благодійні акції набирали суспільного значення.

Отже, огляд діаспорної та зарубіжної історіографії дозволяє зробити наступні висновки. Проблема доброчинно-меценатської діяльності українських поміщиків не становила предмет окремого дослідження істориків діаспори. У більшості з робіт проблема доброчинності розглядається крізь призму українського національного руху, в інших - в етапах становлення дворянства як суспільної верстви, у багатьох взагалі проблема меценатства не висвітлюється. Зарубіжна історіографія представлена роботами російських авторів та дослідників далекого зарубіжжя. Ґрунтовний матеріал з історії доброчинності в Росії в пореформенний період міститься в монографії А. Лінденмейер, але зазначена праця не висвітлює окремо доброчинну діяльність поміщицтва в Російській імперії та її регіонах. Робота Д. Бовуа з кола представлених робіт найповніше характеризує філантропічну діяльність поміщиків України.

У перспективі опрацьований історіографічний матеріал потребує подальшої розробки недосліджених тем та маловідомих сюжетів проблеми. Зокрема, це дослідження доброчинності поміщиків в окремих регіонах, внесок поміщиків у розвиток освіти та медицини в другій половині ХІХ - початку ХХ ст., вплив доброчинної діяльності на розвиток національного руху в українських землях.

Література

історіографія дворянин меценатський доброчинний

1. Темірова Н.Р. Поміщики України в 1861-1917 рр.: соціально-економічна еволюція. - Донецьк: ДонНУ, 2003. - 319 с.; Гузенко Ю.І. Становлення і діяльність громадських благодійних об'єднань на Півдні України в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. (на матеріалах Херсонської губернії). - Миколаїв: Іліон, 2006 - 231с.

2. Афанасьев В.Г., Соколов А.Р. Благотворительность в России: историографические аспекты проблемы. - СПб, 1998; Гавлин МЛ. Меценатство в России: Науч.-аналит. обзор / РАН; Институт научной информации по общественным наукам / В.М. Шевырин (отв.ред.) - М., 1994. - 50с.

3. Ткаченко Т.В. Громадська та благодійна діяльність Г.П.Галагана: Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.01 [Електронний ресурс] / НАН України. Ін-т історії України. - К., 2003. - 20 с.

4. Хобта Л.Ю. Благодійність і меценатство в Україні та Росії за часів Російської імперії // Пробл. історії України XIX - початку XX ст. - К., 2006. - Вип. 11. - С. 288-297.

5. Суровцева І.Ю. Меценатство в Україні другої половини ХІХ - початку ХХ ст.: Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.01 / Донецький національний ун-т - Донецьк, 2006. - 19 с.

6. Дорошенко Д. Нарис історії України. - Т.2. - К.: Либідь, 1992; Полонська- Василенко Н. Історія України. У 2-х тт. - Вид. 3. - Т. 2. - К.: Либідь, 1995.

7. Оглоблн О. Люди Старої України. - Острог - Нью-Йорк, 2000. // http://litopys.org.ua/ index.html; Субтельний О. Україна: історія. - К.: Либідь, 1993.

8. Соколов А.Р. Благотворительность в России, как механизм взаимодействия общества и государства (начало XVIII - конец XIX вв.). - СПб, 2007.

9. Щапов Я.Н. Благотворительность в дореволюционной России: национальный опыт и вклад в цивилизацию / Россия в XX в.: историки спорят. - М., 1994.

10. Ульянова Г.Н. Благотворительность в Российской империи XIX - начало ХХ века - Москва: Наука, 2005.

11. Пушкарев С. Россия 1801-1917: власть и общество. - М.: Посев 2001.

12. Миронов Б.Н. Социальная история России периода империи (ХІХ - начало ХХ в.).

13. Генезис личности, демократической семьи, гражданского общества и правового государства. - С.-Петербург: Изд-во «Дмитрий Буланин», 1999. - Т.2. - 566 с.

14. БовуаД. Битва за землю в Україні: 1863-1914: Поляки в соціо-етнічних конфліктах. -К., 1998. // http://litopys.org.ua/beauvois/bov01.htm

15. Дорошенко Д. Нарис історії України. - Т.2. - К.: Либідь, 1992.

16. Полонська-Василенко Н. Історія України. У 2-х тт. - Вид. 3. - Т. 2. - К.: Либідь, 1995.

17. Дорошенко Д. Нарис історії України. - Т.2. - К.: Либідь, 1992.

18. Полонська-Василенко Н. Історія України. У 2-х тт. - Вид. 3. - Т. 2. - К.: Либідь, 1995.

19. Оглоблін О. Люди Старої України. - Острог - Нью-Йорк, 2000. // http:// litopys.org.ua/index.html; Субтельний О. Україна: історія. - К.: Либідь, 1993.

20. Когут З. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини 1760-1830. - К., 1996. //http://litopys.org.ua/index.html

21. Субтельний О. Україна: історія. - К.: Либідь, 1993.

22. Оглоблін О. Люди Старої України. - Острог - Нью-Йорк, 2000. // http:// litopys.org.ua/index.html

23. Когут З. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини 1760-1830. - К., 1996. //http://litopys.org.ua/index.html

24. Пушкарев С. Россия 1801-1917: власть и общество. - М.: Посев, 2001.

25. Ульянова Г.Н. Новейшая американская историография российской благотворительности // Отечественная история.-1995.- № 1.- С.108-118.

26. Бовуа Д. Битва за землю в Україні: 1863-1914: Поляки в соціо-етнічних конфліктах. - К., 1998. // http://litopys.org.ua/beauvois/bov01.htm

Размещено на Allbest.ru