Войцех Кетшинський (1838–1918): біоісторіографічний нарис

Важливою складовою історичних студій у м. Львові в кін. ХІХ поч. ХХ ст. була медієвістика. Дослідження з історії Середньовіччя у Львівському університеті розпочалися ще у 1784 р. з наукової та педагогічної діяльності відомих німецьких істориків Г. Уліха (1743-1794 рр.), Й. Вінівітера (1806-1827 рр.), Й. Маусса (1778-1856 рр.) та Л.Е. Ценмарка (1753-1814 рр.) [1,90-92]. Подальші дослідження з історії середніх віків у Львівському університеті пов'язані з історичними школами Ф.К. Ліске (1838-1891 рр.) та М.С. Грушевського (1866-1934 рр.). В цей час у навчальних закладах і наукових установах Львова працювало чимало знаних медієвістів, які стали гордістю української та польської історичних наук. Почесне місце серед них займав відомий знавець історії Польщі періоду раннього Середньовіччя, директор Народового Закладу Оссолінських (пол. Zaklad Narodowy im. Ossolinskich) у Львові Войцех Кетшинський (1838-1918) [2,376-377].

Життєвий і творчий шлях В. Кетшинського, його науковий доробок неодноразово аналізували польські та українські історики. Найґрунтовніші розвідки та спогади йому присвятили Я. Ясінський, А. Вакар, В. Хойнацький, К. Тимяницький, Х. Барич та ін. Зважаючи на плідну творчу спадщину В. Кетшинського, різновекторність його наукових зацікавлень, а також відсутність спеціального дослідження присвяченого медієвістичним студіям ученого, в даній статті здійснена спроба комплексно висвітлити його життєвий і творчий шлях.

Войцех Кетшинський (Wojriech Ketrzynskl) пізно відкрив своє польське коріння, але всім життям, діяльністю і небувалим патріотизмом заслужив подяку польського суспільства. Повсюдно говорять про нього, що «повернув Мазури Польщі, а Польщу Мазурам» [3; 4]. Войцех Кетшинський (Адальберт фон Вінклер) народився 11 липня 1838 року в польському містечку Лецу (Lecu), (тепер Гіжицьку, пол. Glzyck) [5,84-86]. Після смерті батька, що працював у німецькій жандармерії, в 1849-1853 роках перебував в м. Потсдамі, в школі для сиріт колишніх військових, де готувався до професії офіцера. Однак її не закінчив, бо перейшов на навчання до м. Леца (Lec), де в два роки (1853-1855) закінчив п'ятилітній курс прогімназії, а потім гімназію в м. Растенбургу (Rastenburg), теперішньому м. Кетшині (Ketrzyn) [6,8-9]. У 1859 р. вступив на філософський факультет Університету Альбрехта в Кенігсбергу, (пол. Uniwersytet Albertyna w Krolewcu, нім. Albertus-Universitat) тепер Російський державний університет ім. І. Канта [7,19].

У 1856 році одержав лист від сестри, з якого дізнався про своє польське походження і давнє родове прізвище KetrzynskL Це повідомлення змінило все його життя воно стало стимулом до пошуків родинного коріння та дослідженнь з історії краю [8,117-119]. Професор Ян Тшинадловский (J. Trzynadlowskj) в праці «Національна Установа ім. Оссолінських у 1817-1967» пояснює походження прізвища Войцеха Кетшинського так: «в поселенні Кетшин (Ketrzyn) у XVI і XVII столітті проживала сім'я Кетшинських (Ketrzynskkh). Зустрічалося там також багато переселенців німців. Деякі з них до своїх прізвищ дописували другі, утворені від назви місцевості свого проживання. Так саме зробили, між іншим, фон Вінклери (von Wxnkler), рід котрих, вимер зрештою, вже в XVIII столітті. Але подібно поводилися й поляки. Брат дідуся Войцеха Кетшинського кілька разів біля родової назви Кетшинський (Ketrzynsk)) використав прізвище Вінклер (Wmkler). Ідентично зробив і дідусь. Його численна сім'я перебувала в політичних умов, в яких частково була згерманізована» [9,91-103]. Завдяки історичним пошукам Адальберт фон Вінклер (Adalbert von Wmkler) дізнався більше про минуле власного роду, який був від століть польським і дворянським. У 1861 році він провів зміну імені і прізвища на Wojdech Ketrzynsk розпочинаючи тим самим «роботу над виковуванням в собі золотої польської вени, заточеної в твердому німецькому грануванні» як пізніше зазначав вчений Оссолінеуму, професор Станіслав Лемпіцький [7,20].

В. Кетшинський був не тільки істориком, але також й поетом. Писав вірші, які віддзеркалювали те, найважливіше, що відбувалося в його житті. Писав їх деякий час по-німецьки, оскільки знання рідної мови ще не були настільки глибоким. У збірнику поезій під заголовком «Aus dem Lederbuch ernes Germanisierten» («З певного пісенника онімечування») уклав твори, які описували перелом, який наступив в його житті після отримання пам'ятного листа від сестри [10]. Збірник, опублікований в 1886 році у Львові, був майже у всьому накладі викуплений і знищений австрійською поліцією. Коли у 1939 році, відбулося чергове його перевидання, вже після смерті автора, весь наклад було знищено указом німецької окупаційної адміністрації [11].

У складних політичних обставинах, в яких перебувало польське населення в ХІХ поч. ХХст., пов'язаних з трьома поділами Польщі та посиленням германізації В. Кетшинський включився в активну патріотичну діяльність. У 1963 р. за дорученням повстанського комісаріату Східної Пруссії здійснив таємну поїздку у Вільнюс, до відомого литовського політичного діяча Якова Гейштора (J. G! eysztor) [12,147-148].

Пізніше, був заарештований в містечку Яроти (Jaroty) та засуджений в Берліні «за зраду держави, в образі прагнення до відключення від Пруссії частини її території», ув'язнений в сьогоднішніх «Високих Воротах» в м. Ольштині [13, 14-15]. В ув'язненні зробив переклад на латинську мову власної докторської дисертації, а також перевів на німецьку мову «Пісню про землю нашу» Вікентія Пола (W. Pol) [14,80-83]. Після виходу на свободу у 1965 р., В. Кетшинський повернувся до Університету Альбрехта в Кенігсбергу (пол. Krolewca, рос. Калінінград), де захистив докторську роботу пов'язану з правлінням Болеслава І Хороброго (пол. Boleslaw I Chrobry; *967 |17 червня 1025) польський князь (992-1025) і король 1025). Тема докторської дисертації «De bello a Boleslao Magno cum Henrico rege Germarnae gesto a 1002-1005» [15,209-211]. В цей час він цікавився середньовічними польсько-німецькими взаєминами, історією Тевтонського Ордену і історією прабатьківщини слов'ян. Перебуваючи в Північній Польщі та опрацьовуючи джерела в університетській бібліотеці, зібрав важливі дані з історичної топоніміки, які виклав в монографії «Місцеві польські назви Західної Пруссії, Східної і Помор'я разом з їх німецькими прізвиськами» (пол. «Nazwy miejscowe polskie Prus Zachodnich, Wschodrnch і Pomorza wraz z ich przezwiskami niemieckimi»), котра вийшла друком у Львові в 1879 р. і доводила онімечування дуже багатьох первинно польських назв місцевості згаданих регіонів і повернула їх давнє, справжнє звучання [16,126-127; 17,83-88]. Мечислав Галуда підкреслював, що «колись та робота відіграла істотну наукову і політичну роль, але після кількадесяти років, після закінчення другої всесвітньої війни і зміні перебігу кордонів Польщі, набрала додаткового, особливого значення. І багато разів виявлялася єдиним джерелом нинішньої, автентичної географічної ономастики областей і місцевості на повернених прапольських Опівнічних Землях» [18,13-15].

Роботи Войцеха Кетшинського були присвяченими питанням польської національності і польським назвам місцевості Західної і Східної Пруссії, а також Помор'я. Працюючи в архівах та бібліотек вчений склав списки згерманізованих, давніх польських родів та опублікував понад двісті праць: монографій і статей, з яких, найважливіші стосуються історії і етнографії Помор'я і Мазур, тевтонського питання, а також поширення слов'ян на територіях Східної Європи [19].

В. Кетшинський, як науковець шукав роботу в різних місцях, оскільки прусська влада відмовляли йому в працевлаштуванні на територіях, де проживали поляки. Спочатку, працюючи як гувернер, в 1868 р. знайшов працевлаштування на посаді бібліотекаря в містечку Корнік (Kornik) під Познанню [20]. У тому ж, 1868 р. опублікував в «Познанській Газеті» («Dziennik Poznanskij») статтю «Про Мазури» («О Mazurach») в котрій підкреслював слов'янський фактор у заселенні земель Помор'я, полемізуючи з тогочасною німецькою історіографією, котра відстоювала германський чинник у заселенні цих територій [21]. У 1869 р. намагався отримати посаду викладача в Ягеллонському Університеті м. Кракова, однак безуспішно, оскільки його праці спричинили негативну реакцію в австрійських академічних і політичних колах [22,285-287]. Протягом декількох років В. Кетшинський займався приватними уроками і упорядкуванням різноманітних збірок на історичну тематику. У 1871-1873 роках проводив дослідження цінних архівних матеріалів на польському Помор'ю.

Пізніше, вони стали основою джерельної бази його монографії «Про польське населення в Пруссах, колись тевтонських» («О ludnosci polskiej w Prusiech niegdys krzyzackich»), яку опублікував в 1882 році [23]. У ній вчений висував ряд гіпотез про прабатьківщину слов'ян, доводив даними історичних топоніміки та ономастики локалізацію їх місцеперебувань в Східній та Центральній Європі [24,22-23]. Як палеограф, провів докази фальсифікацій, здійснених Тевтонським орденом в документах, на які опиралися представники «германського фактору» у історіографії раннього Середньовіччя, котрі відстоювали думку про те, що слов'янські племена шляхом розселення осіли на території, де спочатку проживали давні германці [25,172-174]. Також, характерною для німецької історіографії була думка про «германський фактор» у становленні чеської та польської державностей [26]. Вчений підкреслював, що ці території будучи автохтонними слов'янськими, були пізніше заселені німецькими колоністами [27].

Варто також додати, що у тогочасній польській історичній науці домінували три основних центри: краківська школа (основними напрямками досліджень котрої були: середньовічна історія Польщі, історія Католицької Церкви, аграрна і політична історії, основними представниками її були: Валеріан Калінка (1826-1886), Юзеф Шуйський (1835-1883), Михайло Бобжіньський (1849-1935) та Станіслав Смолька (1854-1924), котрі орієнтувались на середньовічну шляхетську ідеологію, католицький світогляд та правлячий дім Габсбургів); варшавська школа (основними представниками були: Тадеуш Корзон (1839-1918) та Владислав Смоленський (1851-1926), котрі досліджували соціально-економічний розвиток Речі Посполитої, формування прошарку міщанства, культурну історію та орієнтувалися на правлячий дім Романових) та львівська школа, яку представляли Ф.К. Ліске (1838-1891), та Т. Войцієховський, котрі зосереджували свої історичні дослідження на середньовічній історії Польщі, регіональній історії, історії слов'ян та проблемах унії з Литвою [28,65-66].

Представники львівської історичної школи були у меншій мірі пов'язані з правлячими династіями Габсбургів та Романових, стояли на патріотичних позиціях та перебували під впливом позитивізму [29,529-533]. У 1886 р. місцеві історики утворили у м. Львові Історичне товариство та почали видавати науковий журнал «Kwartalnik Historyczny» (Історичний Квартальник), котрі сприяли підготовці кадрів істориків, організації досліджень, публікації джерел та розвитку історичної науки взагалі [30; 31; 32]. Саме ці фактори, а також своєрідне політичне і культурне середовище Сх. Галичини та м. Львова, сприяли переїзду сюди В. Кетшинського.

Цей переїзд став вирішальним для наукової кар'єри вченого. Тут, від 1873 року він почав працювати як науковий секретар Інституту ім. Оссолінських, тепер, це Львівська національна наукова бібліотека імені В. Стефаника НАН України [33,115-121]. Вже в 1874 році В. Кетшинський отримав посаду хранителя фондів тієї ж установи, а від 1 листопада 1876 року став його директором. Протягом 42-х років він керував Національною Установою ім. Оссолінських, перетворивши її на науково-дослідницький інститут, значно збагатив матеріальне наповнення її бібліотечних фондів, модернізував застарілу структуру бібліотеки та всіляко сприяв його утвердженню як важливого наукового центру Галичини [34].

Войцех Кетшинський був також чудовим публіцистом, змальовуючи в багатьох репортажах історію і тодішню ситуацію на Мазурах. Найбільш важливі його публіцистичні статті «Нариси Східної Пруссії» (пол. «Szkice Prus Wschodnich») були продовженням надрукованої в 1872 р. монографії «Про Мазури» в яких розкрив себе як талановитий етнограф, показуючи глибокий зв'язок мазурського населення з польською культурою і мовою, а також викривав асиміляторську політику Пруссії, щодо поширення німецької мови на території Помор'я [35; 36,47-58].

Професор Станіслав Лемпіцький в книжці «Спогади Оссолінські» так характеризує його постать та роботу в Оссолінеумі: «То було найбільше святилище: бюро і майстерня Войцеха Кетшинського, директора Установи. Там провадив більшу частину дня, там сидів з книжкою в своєму глибокому, клейонковому кріслі, там годинами писав при пульпіті свої історичні роботи, завжди зосереджений, присівши легко на малому, оббитому клейонкою фотелі. До того світу входили несміло, навшпиньки. Не тільки з побоювання перед начальником, скільки з поваги до великого вченого і геніальної людини. Досі я бачу його високу, величну, до пізніх старощів випростану постать, коротку сиву борідку і гострозорі очі, з-під золотих окулярів. Зазвичай в чорному одязі, з однією рукою в кишені. Мав в собі на перший погляд щось піднесеного, хоч піднесеним анітрохи не був. Прийшовши вранці до бібліотеки, здійснював вид традиційної інспекції, яка полягала тільки в переході по кабінетах та установах і заговоренні декількох слів до того чи іншого з чиновників. Належав бо Кетшинський до цих людей, які не поводяться фамільярно з другими і не згинають шиї перед вищими. (…) До кінця життя залишився такий. Не змінив свого поділу годин. Працював науково ранками в бібліотеці, приймаючи одночасно відвідувачів і влагоджуючи службову діяльність. Переважно збирав тоді матеріали, перегортав книжки, читав. Після раннього обіду здійснював сакраментальну прогулянку по місту, завжди цими самими вулицями: ішов вул. Личаківською під кладовище, а продефілювавши під його стінами, повертався вул. Зеленою до Оссолінеуму. Потім писав при своєму пульпіті, вже в досконалій тиші» [7,22].

Варто додати, що Войцех Кетшинський співпрацював з Оскаром Колбергом (О. Kolberg) відомим польським етнографом та фольклористом, якому передав збірку мазурських пісень, а також з Генріхом Сенкевичем, який пишучи «Потоп», користувався його дослідженнями з історії Польщі [37]. Опрацював також перше видання наукових праць Національної Установи ім. Оссолінських (1894 р.), а також написав тритомний «Каталог рукописів бібліотеки Національної Установи ім. Оссолінських» (1881-1890), яка полегшила вченим доступ до багатьох джерел з історії та культури Сх. Європи, що зберігалися в Оссолінеумі. Внаслідок його особистих клопотань перед австрійською владою Національна Установа отримала право на випуск шкільних підручників [38,340-342].

Помер 15 січня 1918 року у Львові та похований на Личаківському кладовищі. У 1946 році на знак вшанування пам'ять великого вченого і громадського діяча, польська влада надала мазурському місту Растенборк (пол. Rastenbork) назву Кетшин (пол. Ketrzyn) [39,160-161].

Отже, головними напрямками історичних досліджень Войцеха Кетшинського були: етнічна історія слов'янських племен, релігійне і суспільно-політичне життя Помор'я та Польської держави ІХ-ХІст., а також аналіз джерельної бази періоду правління династії П'ястів та Тевтонського ордену. Цінністю праць В. Кетшинського є те, що практично всі вони збудовані на ґрунтовному архівному матеріалі, подекуди документи подаються повністю і мовою оригіналу, дослідження відзначаються точністю і зберігають своє наукове значення. Пізніші історики-славісти, торкаючись цих проблем, лише поглибили їх, в багатьох питаннях продовжуючи напрямки, започатковані В. Кетшинським. Варто, також відзначити його організаторську працю в науці, на посадах директора Національної установи ім. Оссолінських у Львові і численні дослідження над окремими невідомими до того аспектами медієвістики та славістики.

кетшинський польський слов'янський творчий

Размещено на Allbest.ru