Воєнні реформи Російської імперії другої половини ХІХ століття в радянській історіографії

Размещено на http://www.allbest.ru/

воєнний історія флот реформування

Воєнні реформи Російської імперії другої половини ХІХ століття в радянській історіографії

ШаравараТ.О.

Як самостійна галузь історичної науки воєнна історія сформувалась у ХІХ столітті. Саме в той час була прийнята програма воєнно-історичних досліджень 1863-1864 років за авторством Д.А.Мілютіна, М.І. Богдановича, Н.Н.Обручева, згідно якої наукові дослідження мали розвиватися у двох напрямах: історії воєнного мистецтва та історії війн. Що ж до флоту, то було прийнято рішення окремо вивчати історію флоту та розвиток воєнно-морського мистецтва [1,18]. Радянські історики продовжили дослідження воєнних реформ ХІХ століття та залишили по собі значний науковий спадок, що на сьогодні потребує переосмислення та критичного аналізу через його певну заідеологізованість. Вони намагалися вивчити не лише бойовий досвід попередників, рівень їхньої воєнної організації, а й виокремити для себе інформацію, котра б сприяла розумінню мотивів, способів управління збройними силами. З огляду на те, що радянські дослідники сформували власну концепцію бачення місця та значення проведених воєнних реформ у другої половині ХІХ століття, здійснили вплив на формування світогляду кількох поколінь, як військових так і цивільних осіб, актуальним буде вивчити їхні праці, проаналізувати висновки та вказати на причини, що вплинули саме на таку позицію вчених. Ставимо за мету не лише дати оцінку методологічному підґрунтю наукових праць радянських істориків, а й простежити наявність концептуальної спадковості поглядів на проблему, яка могла мати місце між істориками ХІХ століття та радянськими вченими, проаналізувати їхній внесок та рівень глибини вивчення означеної проблеми.

Враховуючи значну кількість досліджень з історії воєнних реформ ХІХ століття, виданих за радянських часів їх умовно можна поділити на три групи:

- спеціальні дослідження присвячені реформуванню армії та флоту загалом так і дослідження, що аналізують реформування окремих структурних частин;

- праці, що побіжно торкаються проблем реформування військ, переважно крізь призму певної досліджуваної авторами проблеми;

- роботи присвячені вивченню ролі персоналій у проведенні реформ.

У радянські часи, вивчення проблеми реформування військ та флоту Російської імперії за період другої половини ХІХ століття відбувалося в декілька етапів:

1 етап: від початку 1930-х до кінця 1940-х років, протягом якого відбулося утвердження марксистсько-ленінської ідеології, воєнно-ідеологічних структур, на зразок Воєнно-наукового управління при Генштабі РККА, що остаточно визначили точку зору відповідно до якої, історики мали оцінювати сутність трансформаційних подій кінця ХІХ століття стосовно воєнних реформ проведених в Російській імперії.

2 етап: тривав від початку та до кінця 1950-х років. Відповідно до відзначення ювілейних дат історики здійснили перші серйозні спроби комплексного вивчення реформ, оприлюднили спеціальні праці з означеної проблеми.

3 етап: від 1960-тих років до кінця 1970-тих років. Період характеризується активним проведенням дисертаційних досліджень, зумовлених ювілейними датами; відходом від ідеї гострої критики самодержавства, поглибленням досліджуваних проблем.

4 етап: тривав від початку й до кінця 1980-тих років і характеризувався значним спадом інтересу вчених до проблеми реформування армії та флоту, активізацією вивчення історії воєн ХІХ та початку ХХ століття, в контексті якого, побіжно приділялася увага, переважно вже, наслідкам реформ.

За радянських часів історіографічні розвідки з воєнних реформ ХІХ століття були не численними. Найпомітніший вплив у воєнну історіографію зробив Л.Г. Бескровний [2], обґрунтувавши основні етапи розвитку воєнно-історичної науки Росії, вивчивши внесок представників провідних наукових шкіл у розробку питань воєнної історії в цілому, та історії окремих родів військ. Проте вчений-історіограф змушений був констатувати, що саме «Засновники марксизму розробили істинно наукову методологію історичних досліджень» [2,175].

Сутність оцінок та висновків стосовно праць воєнних істориків кінця ХІХ століття, радянські історіографи вмістили у праці «Очерки советской военной историографии» зазначивши, що радянська історична наука має «ще замало досліджень, що викривають буржуазних фальсифікаторів воєнної історії» [3]. Проте об'єктивність оцінок вміщених в історіографічних працях можна піддати сумніву. Варто лише проаналізувати чинники, що вплинули на позицію вчених.

Необхідно зазначити, що саме протягом 1932-1933-х років за рішенням ЦК ВКП (б) у воєнних академіях було уведено до навчання обов'язковий курс «Вчення марксизму-ленінізму про війну та армію», що на всі подальші роки визначило ідеологічні та методологічні основи трактування проблем воєнної історії минулого [4]. Разом з тим, нові радянські концептуальні основи трактування питань воєнної історії часів Російської імперії, швидко знайшли відображення в усіх підручниках інших ВУЗів, звичайних середніх шкіл, замкнувши коло з гори до низу, не залишаючи радянським дослідникам можливості, під принципово іншим, відмінним від марксистсько-ленінського, кутом зору трактувати події минулого. Насамкінець, у 1930-х роках при Генштабі РККА було створено Воєнно-наукове управління, що зосереджувало в руках науково-дослідну роботу в армії та флоті, контролювало видавництво воєнно-історичних матеріалів, документів тощо [5,89]. За таких обставин, перебуваючи під пильним контролем партії та її ідеологічних, у тому числі й воєнно-ідеологічних структур, історики змушені були оцінювати події періоду воєнних реформ ХІХ століття крізь призму наукових цінностей радянської ідеології.

Протягом 1930-1940-х років радянська історична наука не дала спеціальних праць стосовно реформування армії та флоту Російської імперії ІІ половини ХІХ століття, проте ряд робіт, автори яких лише побічно зачіпали питання реформ, заслуговують на увагу і серед них праці Г.Четверухіна [6], С.Макарова [7], Н.Павловича [8]. Г.Четверухін подав систематизований опис розвитку морської артилерії напередодні та на початку реформ обґрунтувавши не просто їхню необхідність саме в цій сфері, а й значимість оновленої артилерії, як складової суцільної та сильної армії. С.Макаров зосереджуючи увагу на розвитку броненосного флоту вмотивував необхідність системного переходу флоту на нові види зброї. Професор Н.Б.Павлович також відстоював позицію, згідно якої перспективи розвитку морських сил не могло бути без широкого впровадження броньованих бойових човнів.

Перші серйозні спроби комплексно вивчити реформи імперської армії означеної епохи, радянські історики зробили на початку 1950-х років, оскільки наближались ювілейні дати. З огляду на те, що реформи збройних сил Російської імперії були тривалими у часі, протягом 1950-1970-х років історики відзначали ювілейні дати реформ і це дало їм можливість заглибитись у проблеми, охарактеризувати їхню актуальність тощо.

П.А. Зайончковський дослідив проблематику воєнних реформ 18601870-х років Російської імперії, став автором низки вагомих історичних досліджень [9,54]. Учений позитивно оцінив проведення воєнно-окружної реформи порівнюючи боєздатність армії напередодні реформи та після її проведення. Він об'єктивно оцінив нову систему організації та управління військами зауваживши, що успішному розвитку маневреності заважали лише «старі феодальні принципи комплектування військ» [9,135]. Із точки зору необхідності збереження рис феодально-кріпосницької організації суду, було оцінено автором проведення воєнно-судової реформи [9,135]. Негативно вчений оцінив і процес переозброєння армії, досить упереджено вказуючи на те, що це було неможливо зробити саме в умовах царизму [9,180]. Загалом же вчений констатував, що «основне питання реорганізації російських збройних сил, не було вирішене реформами 1860-х років» [9,257], всі реформи за сутністю були надбудовою над еволюціонуючою у бік буржуазної монархії державою [9,358]. Прикро констатувати, що такий серйозний дослідник змушений був підвести висновки своєї багатогранної, ґрунтовної праці під висновки В.Леніна: «.действительным двигателем истории есть революционная борьба классов; реформы побочный результат этой борьбы» [10,54].

Окремої уваги заслуговують нечисленні праці істориків стосовно висвітлення участі в реформах окремих провідних діячів, представників воєнних сил, офіцерів різних рівнів. Роль особи в історії завжди привертала увагу вчених. Досліджувані проблеми діяльності окремих персоналій ХІХ століття продовжили вивчати у радянські часи. Логічно припустити, що тенденція вивчення персоналій періоду реформ була притаманна радянським історикам у період із 1940-х по 1950-ті роки, пояснюється воєнним та післявоєнним часом, поглибленим інтересом до особи керівника, вивченням ролі полководців тощо.

Праця С. Дмітрієва «Генерал Драгомиров» ґрунтується на основі вивчення публіцистичних творів генерала [11]. Вивчаючи його діяльність Дмітрієв вказав на не розуміння Драгоміровим значення нової техніки, процесів переоснащення армії тощо. Така оцінка є дещо категоричною, оскільки роль Драгомірова в реформуванні армії є цілком відомою і його участь у цих процесах неможна оцінити однозначно негативно. Реформуванню флоту була присвячена праця дослідників А. Лурьє та Марініна [12]. Крізь призму діяльності видатного інженера, адмірала Г.Бутакова, автори висвітлили процеси реформування російського флоту, внутрішню політику імперії щодо цього. Проаналізувавши значний масив архівного матеріалу довели, що «наприкінці 1870-х років Росія так і не мала повноцінного флоту» [12,157]. До неподоланих проблем флоту після його реформування, вони цілком обґрунтовано віднесли: не системність реформ; замалу кількість маневрених бойових човнів, що дійсно могли гарантувати безпеку; безконтрольність та непродуманість їхнього будівництва; деградацію чиновницького апарату та офіцерського складу армії [12,156-157].

Протягом 1960-1970-х років радянські науковці поглибили вивчення проблем реформування флоту. Історична наука збагатилася низкою дисертаційних досліджень. Показовою з цього приводу є праця І.А.Козлова «Русский военно-морской флот в период капитализма». Автор вдало обґрунтував теорію щодо передачі спадковості бойового досвіду між поколіннями та необхідності вивчення способів ведення війн попередниками, процесів реформування флоту тощо. Незважаючи на необхідний, з ідеологічної точки зору, набір цитат, на кшталт: «только советская историческая наука смогла дать правильные исторические оценки.» [13,10] дослідженню не бракує глибини розуміння проблеми.

Реформи ополчення в Росії за період 1890-х років вивчив Б.Ф. Ливчак. Дане дослідження характеризується високим рівнем вмотивованості висновків. Учений проаналізував перетворення народного ополчення в органічну, стабільну частину воєнної системи країни, довів, що в результаті реформи ополчення в організаційному та мобілізаційному відношенні наблизилось до кадрової армії. До недоліків, що стосувались ополчення в пореформений період, учений відніс: незабезпеченість зброєю та амуніцією, погану дисципліну, поганий рівень підготовки. Б.Ф.Ливчак є одним із небагатьох дослідників котрий зумів і в перших своїх працях [14], і в подальших дослідженнях [15] уникати надмірної заідеологізованості. Внесок вченого у вивчення реформ ополчення є вагомим і дослідження не втратило актуальності на сьогодні. Заслуговує на увагу і дисертація В. Мавродіна [16], який вивчив процес переозброєння російської армії, та зокрема піхоти, новими видами гвинтівок. В. Мавродін не оминув увагою й діяльність прогресивного воєнного діяча реформ Д.Мілютіна, дав оцінку рівню розвитку промисловості, на котру припало неабияке навантаження щодо відповідності запитам воєнної інфраструктури. Рівень відставання у нових видах зброї, недосконалість реформ автор бачить крізь призму порівняння Росії з іншими капіталістичними державами цього періоду.

Особливої уваги заслуговує комплексне дослідження проведених реформ російської армії та флоту за авторством Л.Г. Бескровного [17].

Праця в якій ретельно вивчено організацію, склад, комплектування військ, забезпечення їх зброєю, видатки, процеси реорганізації та управління флотом є чи не єдиним ґрунтовним дослідженням, фактичний матеріал якого, вигідно вирізняє його з поміж інших. Л. Бескровний зумів обґрунтувати думку про те, що економічною основою реформи було саме капіталістичне виробництво засобів ведення війни та бою. Учений зауважив, що «переход от рекрутской системы к воинской повинности не изменил расстановки социальных категорий в армии. Рядовой состав комплектовался крестьянами и рабочими, а командный дворянами, что является анахронизмом, который препятствовал воинскую повинность сделать всеобщей» [17,295].

Продовжив досліджувати процеси трансформації російської армії від кінця ХІХ до початку ХХ століття П.А.Зайончковський. Він зауважив, що за період контрреформ втручання правлячих кіл у справи воєнного відомства посилилось. Середній вік представників командного складу наприкінці 1880-х років зростав, навіть всупереч постановам, які визначали вікові межі і, тим самим, унеможливлював здатність вищого офіцерського командного складу активно діяти в умовах війни. Дослідник акцентує увагу на недостатньому фінансуванні армії, на не доукомплектуванні її новими видами зброї. Автор констатує, що протягом 20 років реформування «вооружение армии достигло не многого» [18,350].

Дослідник А.Г. Кавтарадзе [19], професійний військовий, вивчив реформу Генерального штабу, котра готувалася починаючи з 1890-х років і завершилась лише на початку ХХ століття. Він позитивно оцінив наслідки реформи для штабу з точки зору організації взаємодії його відділів, спрощення процедури прийняття рішень тощо. Протягом 1980-х років воєнні реформи практично перестали вивчати. Як правило, історики зверталися переважно до їхніх наслідків у контексті вивчення воєн ХІХ початку ХХ століть [20;21].

Підводячи підсумки вище викладеному, необхідно відмітити, що протягом 1930-х років історики, котрі досліджували воєнні реформи Російської імперії були обмежені партійними догмами, змушені були чітко слідувати марксистсько-ленінській методології, подекуди наукові висновки підводити під позицію партійного керівництва країни, зокрема В.Леніна, Й.Сталіна. Дослідженням 1940-х 1950-х 1960-х років притаманна була надмірна заідеологізованість, значна критика самодержавного ладу Російської імперії, суцільне заперечення методологічних підходів попередників. Лише окремим дослідникам вдалося об'єктивно висвітлювали події, не апелюючи повсякчас до класиків марксизму-ленінізму. Радянські історики 1970-х 1980-х років, переважно намагалися уникати гострої критики самодержавства, так притаманної їхнім попередникам. Радянські вчені зробили спробу об'єднати вивчення реформи армії та флоту, за рідкісним виключенням вивчали їх окремо. Це помітно вирізняло їх від істориків ХІХ століття, які чітко слідували воєнно-історичній програмі досліджень Д. Мілютіна [1]. Радянська історична наука так і не дала комплексної праці, яка б висвітлювала повністю порядок реформування усіх бойових частин, складових армії та флоту, від початку реформ до їх завершення. Необхідно зауважити, що за радянський період історики так і не дійшли згоди, стосовно точної періодизації воєнних реформ. Вони намагалися втиснути хронологічні рамки воєнних реформ у загальні рамки буржуазних реформ в цілому, і окреслити їх періодом 1860-1870-х років, що не є науково обґрунтованим, оскільки реформи окремих частин сухопутних сил почалися в1850-х роках, а реформи керівного складу тривали до 1903 року включно.

Література

1. Отчет Председателя Морского ученого комитета контр-адмирала Зеленого на 1864 год // Морской сборник. 1865. № 7.

2. БескровныйЛ.Г. Очерки военной историографии России / Л.Г. Бескровный. М.: Изд-во Академии наук СССР, 1962.

3. Очерки советской военной историографии. М.: Воениздат, 1974. 142 с.

4. Леонов Л., Гришин П., Сандлер А. Марксистско-ленинское учение о войне / Л.Леонов, П.Гришин, А.Сандлер. М.,1932.

5. Ростунов И. Советская военная историография в межвоенный период /И. Ростунов //Военно-исторический журнал, 1967. № 11.

6. Четверухин Г.Н. История развития корабельной и береговой артиллерии / Г.Н. Четверухин. М., Л., 1942.

7. Макаров С.О. Рассуждения по вопросам морской тактики / С.О. Макаров. М., 1943. 78 с.

8. Павлович Н.Б. Развитие броненосного флота и взгляды на его тактику / Н.Б.Павлович // Морской сборник. 1959. № 11.

9. Зайончковский П.А. Военные реформы 1860-1870-годов в России/ П.А. Зайончковский. М.: Издательство Московского университета, 1952. 360 с.

10. Ленин В.И. Собрание сочинений. Т 11.

11. Дмитриєв С. Генерал Драгомиров / С.Дмитриев // Исторический журнал. 1943. № 5.

12. Лурье А., Маринин А. Адмирал Г.И. Бутаков / А. Лурье, А.Маринин. М.: Воениздат, 1954. 186 с.

13. Козлов И.А. Русский военно-морской флот в период капитализма (вторая половина ХІХначало ХХ вв.):Автореф. дис. докт. ист. наук. Ленинград, 1967? 27 с.

14. ЛивчакБ.Ф. Государственное ополчение по Уставу о воинской повинности 1874 г. и законодательству 80-90 гг / Б.Ф.Ливчак // Сборник учених трудов Свердловского юридического института. Вып..,1964.

15. Ливчак Б.Ф. История ополчения в вооруженных силах России ХІХ в.: Автореф. дис. докт. ист. наук. М.,1966 36 с.

16. Мавродин В.В. Перевооружение русской армии и флота стрелковым оружием перед крымской войной и в начале военных реформ (1830-1867 гг.): Автореф. дис...канд. ист. наук. Ленинград, 1973. 21 с.

17. Бескровный Л.Г. Русская армия и флот в ХІХ веке. Военно-экономический потенциал России / Л.Г.Бескровный. М.: Наука, 1973. 612 с.

18. Зайончковский П.А. Самодержавие и русская армия на рубеже ХІХ-ХХ столетий. 1881-1903 /П.А.Зайончковский. М.: Мысль, 1973 380 с.

19. Кавтарадзе А.Г. Из истории русского Генерального штаба /А.Г. Кавторадзе // Военно-исторический журнал. 1971. № 12.

20. Золотарев В.А. Россия и Турция. Война 1877-1878 гг. /В.А.Золотарев. М.: Воениздат, 1983 .

21. Мещеряков Г.П. Русская военная мысль в ХІХ веке /Г.П. Мещеряков. М., 1983.

Размещено на Allbest.ru