Радянська національна політика як передумова сучасної етнічної ситуації в Криму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Радянська національна політика як передумова сучасної етнічної ситуації в Криму

Білецька Ю.О.

Щоб зрозуміти й проаналізувати етнічну ситуацію в Криму, для початку необхідно ознайомитись з радянським підходом до етнічних питань, який не тільки у свій час був популярним, але й дотепер зберігає вплив на сучасне кримське суспільство. Актуальність теми даної статті обумовлена необхідністю вивчення історичних умов і політичних засобів на підставі яких склалася сучасна етнічна ситуація на Кримському півострові.

Радянська політика в галузі національного питання успішно досліджувалася такими західними соціологами та істориками як: Д. Абрамсон, Дж. Азраель, Е. Каррер д'Анкосс, Р. Карклінс, Т. Шанін. У радянській (пострадянській) науковвй традиції цьому питанню приділялося набагато менше уваги. Найбільший внесок в її вивчення вніс російський етнограф В. Тішков.

Об'єктом даного дослідження є національно-етнічна ситуація в Радянському Союзі та після його розпаду. Предмет дослідження - політика радянського уряду в галузі національно-етнічних питань, а також результати цієї політики.

Метою даного дослідження є визначення головних характеристик національної політики в Радянському Союзі, які зумовили сучасну етнічну ситуацію в Криму. Для досягнення цієї мети будуть реалізовані наступні завдання дослідження: охарактеризувати історичні умови формування радянської національної політики; виявити основні етапи проведення національної політики; описати категоріальний апарат радянської національної політики і показати співвідношення радянської і західної термінологій з національного питання; виявити методику конструювання націй у Радянському Союзі; проаналізувати інструменти реалізації радянської національної політики.

Починаючи аналізувати радянську політику в галузі «національного питання», на перший погляд може здатися, що вона містить в собі непримиренну суперечність: з одного боку її метою було створення «радянської людини» в умовах пролетарського інтернаціоналізму, з іншого боку, радянська влада надавала право на самовизначення націй. Тобто, одночасно проводилася політика інтернаціоналізації та об'єднання навколо ідеї створення «радянського народу», і відбувалися процеси самовизначення (по суті створення) націй. Однак, якщо ми більш детально розглянемо історичні умови, ми зрозуміємо логіку дій радянських лідерів. Коли в Росії в 1917 р. була повалена монархічна влада, в різних частинах колишньої Російської імперії прокотилася хвиля національного відродження. Була проголошена незалежність України (УHP і ЗУHP), республік Закавказзя (Грузії, Азербайджану, Вірменії, Абхазії) і країн Балтії (Литви, Латвії та Естонії). Ідея автономії стала також популярною серед татар і башкир. На той момент білогвардійці не враховували важливості цих рухів, і їх метою було збереження «єдиної і неподільної Росії». Тому вони були змушені боротися на два фронти: і з більшовиками, і з націоналістами. Більшовики, у свою чергу, врахували цю ситуацію і стали використовувати національні рухи в своїх інтересах. В умовах громадянської війни, кращим способом створити нову країну в рамках соціалістичної ідеї був пошук союзників серед ворогів (націоналістів) свого супротивника (білих). Більшовики чітко усвідомлювали, що для руйнування Російської імперії важливо підтримати самовизначення народів, пригноблених цією імперією. Цим пояснюється основна причина того, чому більшовики підтримували націоналістичні рухи. Завданням більшовиків була організація необхідних умов для соціально-культурної революції та її подальше здійснення. Ці чинники зумовили політику Леніна в національному питанні, основними принципами якої були:

1) рівність і суверенітет народів Російської імперії;

2) право народів на самовизначення аж до відокремлення;

3) скасування всіх привілеїв за національною або релігійною ознакою;

4) культурний розвиток національних меншин.

Перераховані вище завдання не були кінцевою метою радянської національної політики, а, скоріше, служили інструментом для створення централізованої держави з єдиним «радянським народом».

Втілюючи в життя доктрину в галузі національних питань, радянському уряду насамперед треба було вирішити проблему: кому надавати право на самовизначення, а кому ні. На той момент налічувалося понад сто етнічних груп (Тішков вказує на існування 146 мов, які були зареєстровані в ході першого організованого перепису населення в Росії в 1897 р.). Отже, вирішуючи це питання, радянські лідери, перш за все, зафіксували імена всіх етнічних груп, що існували на території Радянського Союзу. У радянський політичний дискурс був запроваджений термін «національність», під яким малась на увазі приналежність людини до певної етнічної групи. Слід відзначити різницю між радянським терміном «національність» і західним - «nationality». Часто ці поняття вважають синонімічними і використовують їх як англо-український (або англо-російський) варіант одного і того ж терміну, що, на думку автора, є помилковим підходом. У західній теорії під терміном «nationality» розуміється приналежність людини до конкретної держави, що є одним з аспектів поняття «citizenship». Таким чином, в російській мові «nationality» відповідає терміну «гражданство», а в українській - поняттю «громадянство». У свою чергу російськомовний термін «национальность» не пов'язаний безпосередньо з громадянською ідентичністю людини (так, наприклад, людина може бути громадянином України, але росіянином за національністю).

Під «національністю» в радянському (так і в постоадянському) дискурсі мається на увазі етнічна ідентичність людини, тобто її належність до певної етнічної групи. Згідно з радянським розумінням, цей термін має примордіальну основу (початкову, дану від природи). Це означає, що «національні» ознаки передаються до людини від її батьків, тобто вони розташовуються на рівні генів, або, як кажуть «у крові».

У той же час, переклад терміна «національність» західним терміном «ethnicity» не буде повністю відображати його сутність, так як у західній теорії термін «ethnicity» був розроблений для позначення етнічних меншин, які не були асимільовані з основним населенням і становили потенційну проблему для влади.

Після офіційної фіксації імен етнічних груп і громадян, які належать до цих груп, (Тішков вказує на 190 різні національні ідентичності, які були зафіксовані в результаті перепису 1926 р.) радянська влада вирішила, кому буде гарантоване право політичного самовизначення на певній території. У результаті, до 1944 р. Сталіним була створена «штучна ієрархія так званих націй»: 15 союзних республік, 20 автономних республік, 8 автономних областей та 10 автономних округів (загалом 53 національно-державних утворення). Радянські технологи в галузі «національного питання» використовували перепис і систему внутрішніх паспортів, щоб зафіксувати точне число й імена етнічних груп, а також приналежність людини до певної національно-державної одиниці. Етнічні групи, які стали засновниками союзних республік (крім росіян) стали називатися «титульними націями». Етнічні групи в рамках своєї державності були названі «корінними народами». У 1923 р. на XII з'їзді РКП(б) було прийняте рішення про проведення політики «коренізації», метою якої було залучення представників титульних націй Республік СРСР і національних меншин на всі рівні місцевих органів влади. Ця політика сприяла популяризації мов «корінних народів» на їх територіальних одиницях (Республіках, областях, округах). Визначення статусу «титульної нації» призвело до того, що територія та державність почали сприйматися як виключна власність народу, який дав назву цієї держави.

Прагнучи категорізувати політику в галузі національного питання, радянське керівництво запровадило різні терміни, що позначають статус етнічної групи в радянському суспільстві: «нація», «народність», «народ». Сталін у своїй праці «Марксизм і національне питання» пише, що нація це стійка спільність людей, що історично склалася, виникла на базі спільності мови, території, економічного життя і психічного складу, який проявляється в спільності культури. При цьому само собою зрозуміло, що нація, як і будь-яке історичне явище, підлягає закону зміни, має свою історію, початок і кінець. Сталін підкреслює, що жодна із зазначених ознак, взята окремо, недостатня для визначення нації. Більше того: достатньо відсутності хоча б однієї з цих ознак, щоб нація перестала бути нацією. Як бачимо, Сталін вважав націю історичною категорією, яка є самостійною і постійною.

Термін «народність» був докладно розглянутий радянським антропологом Ю.Бромлєєм. За його словами, це щось середнє між плем'ям і сучасною нацією. «Народність» використовується для позначення етнічних спільнот, які пережили той період, коли родові громади розпалися, а нації ще не сформувалися. Щодо поняття «народ», Бромлей вказує, що цей термін має самий широкий зміст і використовується для позначення, як сучасних людей, так і тих, хто зник з історією; народів, які проживають територіально компактно і тих, які розкидані по різних регіонах; цей термін також використовується для позначення не тільки етнічних громад, але і трудящих мас або просто великого натовпу людей.

Радянська національна політика, яку можна назвати політикою етногенезу, будувалася на основі дефініцій, які перераховані вище («національність», «громадянство», «нація», «народ», «народність», «титульна нація», «корінна нація»), У 1926 р. було зафіксовано 190 різних етнічних груп, однак до 1944 року тільки 53 з них отримали свої територіально - політичні одиниці. Виникає логічне запитання: що сталося з іншими етнічними групами? Відповідь на це питання криється в особливостях національної політики того часу, коли відбувалося фактичне створення націй шляхом трьох основних методик: «консолідації», «інтеграції» та «асиміляції». Термін «консолідація» може застосовуватися до процесів злиття кількох етносів (як правило, споріднених за походженням, і близьких по мові і культурі) у більш великі етнічні спільноти, які мають уже новий етнонім. Асиміляція означає процес, коли невелика етнічна група, в результаті взаємодії з більш численною і економічно розвиненою групою, приймає її мову і культуру, і фактично зливається з нею.

Радянський уряд заявляв, що в результаті політики «консолідації» та «інтеграції» відбудеться створення нової ідентичності - «радянський народ». У Великій Радянській Енциклопедії термін «радянський народ» визначається як нова історична, соціальна та інтернаціональна спільнота людей, що має єдину територію, економіку, соціалістичну за змістом культуру, союзну загальнонародну державу і спільну мету - побудову комунізму. Мовою міжнаціонального спілкування в CPCP була російська мова. Як бачимо, визначення «радянський народ» містить основні положення сталінського підходу до поняття «нація».

Національна політика радянської держави була реалізована за допомогою низки засобів, таких як: перепис населення, запровадження системи внутрішніх паспортів, депортація і переселення, а також тотальна русифікація. Переписи були важливим інструментом у справі державного будівництва в СРСР, оскільки вони давали уряду необхідні етнографічні відомості, а також сприяли переходу від імперського до радянського суспільства. А Мікоян стверджував, що, використовуючи перепис населення, Радянський Союз створював і організовував нові нації. Для підтвердження цієї ідеї, амеріканский дослідник Б. Сілвер вказував на відсутність можливості не належати до жодної з перерахованих національностей (не мати національності) або ж належати до більш ніж однієї групи. Говорячи про роль перепису населення в державній політиці, американські вчені Д. Арель і Д. Кертцер посилаються на Андерсона, який вважав перепис найбільш ефективним політичним інструментом для закріплення влади в тоталітарній державі. Вони також стверджують, що перепис є важливим політичним засобом, за допомогою якого, держава може статистично зобразити систему колективної ідентичності. Основні переписи населення в Радянському Союзі були проведені в 1926, 1937, 1939, 1959, 1970, 1979, і 1989 роках. Яскравим прикладом використання перепису як інструменту етногенезу є той факт, що кримські татари були відсутні в переліку національностей в переписах 1959, 1970 і 1979 років. Замість цього, була зафіксована лише одна загальна категорія «татари», до якої відносили татар усіх підгруп які проживають на території Радянського Союзу. Фактично, це означає, що протягом двадцяти років в офіційному дискурсі Радянського Союзу була відсутня така етнічна група як «кримські татари».

Для інституціоналізації національної політики, радянською владою була запроваджена система внутрішніх паспортів. 27 грудня 1932 р. ЦВК СРСР і PHK видали Указ «Про встановлення єдиної паспортної системи по Союзу PCP та обов'язкової прописки паспортів», відповідно до якого, паспорт громадянина Союзу Радянських Соціалістичних Республік є основним документом, що засвідчує особистість радянського громадянина. У другому, третьому і четвертому пунктах даного указу говориться, що паспорти виготовляються за єдиним для всього СРСР зразком російською мовою та мовою відповідної союзної республіки, автономної республіки, автономної області, автономного округу. У паспорт вносяться такі відомості про особу громадянина як: прізвище, ім'я, по батькові; число, місяць, рік народження; місце народження; національність. У паспортах громадян робляться записи про реєстрацію та розірвання шлюбу, про відношення до військової служби, про прописку і виписку.

Вже з визначення «паспорта», даного в цьому указі, видно, що головною метою його введення було закріплення ідентичності «радянського громадянина». Запровадивши єдину паспортну систему, радянські етно-технологи інституційно закріпили існування категорії «радянський народ». Використання мови Союзної Республіки (автономних республік, областей і округів) закріплювало ідентифікацію власника паспорта з відповідною територіальною одиницею. Так звана «п'ята графа» паспорта встановлювала і офіційно закріплювала найбільш важливий пункт радянської національної політики - «національність». Згідно з третім пунктом Постанови Ради Міністрів СРСР (27 серпня 1974, N 677) запис про національність у паспорті проводиться відповідно до національності батьків. Якщо батьки належать до різних національностей, то при першій видачі паспорта національність записується за національністю батька чи матері в залежності від бажання одержувача паспорта. Надалі запис про національність зміні не підлягає.

Завдяки закріпленню категорії «національність», як приморді- альної характеристики людини, для радянського керівництва стало можливим контролювати кількість етнічних груп у Радянському Союзі. «Національність» стала основним інструментом конструювання «ієрархії націй» Радянського Союзу. «П'ята графа» відігравала значну роль в житті радянських громадян. Отримання освіти, працевлаштування та соціальна активність багато в чому зумовлювалась тим, представником якої національності є людина. Права та привілеї отримували, перш за все, «старші брати»: у центрі - це представники основних східнослов'янських народів (росіяни, українці, білоруси), в республіках - представники титульних національностей, тобто тих, хто дав назву республіці, і від імені яких ніби і була проголошена ця державність. Найбільш складна ситуація була у так званих «покараних народів» (євреї, німці, кримські татари, поляки, корейці та інші). Паспорт, в якому була особлива відмітка депортованого, якомога краще нагадував про кримськотатарську, інгушську, чеченську етнічну приналежність!

Паспорти також використовувалися для контролю місця проживання громадян за допомогою «прописки». Офіційно, прописка була запроваджена через статистичні причини: оскільки в плановій економіці Радянського Союзу, розподіл товарів і послуг був централізованим, необхідно було контролювати загальний розподіл населення. Наприклад, прописка була необхідна, для отримання освіти, медичної допомоги або ж працевлаштування. Tаким чином, ми можемо зробити висновок, що введення єдиної паспортної системи в Радянському Союзі було ефективним інструментом закріплення багаторівневої ідентичності:

1) ідентичність радянського громадянина,

2) ідентичність з «малою батьківщиною» - союзною республікою,

3) етнічна ідентичність.

Крім того, паспортна система сприяла контролю місцезнаходжень громадян і запобігала небажаним для радянського уряду міграціям населення. Це було головним фактором, чому кримські татари не могли вільно повернутися до Криму після депортації. Система прописки зберігає свою значимість і зараз на території Криму. Нинішнім репатріантам дуже складно влаштуватися в кримському суспільстві не маючи відповідної прописки, тому багато хто з них позбавлений як політичних, так і деяких соціальних прав.

Іншим інструментом для здійснення радянської національної політики були масові депортації і переселення. Радянський Союз був побудований не відповідно до історичних і територіальних традицій, а скоріше навпаки, територіальні підрозділи створювалися за рішенням лідерів партії, і відповідно до цього вже відбувався подальший перерозподіл населення. За роки радянської влади понад п'ятдесят етнічних груп пережили труднощі депортацій та переселень. Деякі з них були депортовані в довоєнний період, з міркувань військової безпеки (корейці, німці). Протягом 1943-1944 pp.. за звинуваченням у масовому співробітництві з окупантами були депортовані кримські татари, чеченці, інгуші, калмики та інші. Депортація супроводжувалася зміною кордонів або ліквідацією національно-територіальних одиниць депортованих народів (наприклад, автономний статус Криму був ліквідований після депортації кримських татар). Депортації 40-х pp. XX століття були поворотним моментом в історії Кримського півострова. Результатом депортацій було кардинальні зміни етнічного складу Криму (виселення німців, кримських татар, вірмен, греків, болгар і заселення росіянами й українцями). Крім того, депортація мала ключове значення для формування етнічної ідентичності кримських татар. Сприйняття депортації як загального лиха, як злочину проти всього кримськотатарського народу, часто вороже ставлення з боку інших націй у спецпоселеннях, дискримінація за національною ознакою у післядепортаційні роки сприяли згуртуванню і зміцненню етнічних кордонів кримських татар.

Потужним інструментом радянської національної політики була русифікація, яка розпочалася ще за часів Сталіна. Е. Kappep д'Анкосс вказує, що Сталін поставив росіян у привілейоване становище і фактично, підпорядкував їм інші етнічні групи. Після проведення шкільної реформи у 1958 р. російська мова страла розповсюдженою мовою шкільного навчання. Після революції 1917 року, арабська в'язь була замінена спочатку латинським алфавітом, а у 1939-1940 рр. радянська влада прийняла рішення про переведення тюркських мов (татарська, казахська, узбецька, туркменська, таджицька, киргизька, азербайджанська, башкирська) на використання кирилиці. Причина ціх кроків полягала в бажанні радянської влади обмежити зовнішній вплив на ці народи. Адже різка зміна писемності означала повну втрату зв'язку з письмовою спадщиною цих народів, а також з культурно близькими націями за межами Радянського Союзу. Головною метою було виховати нові покоління на виключно радянських ідеях. Перехід кримськотатарської мови на основу кирилиці означав втрату письмової спадщини кримськотатарського народу дорадянського періоду, а також зменшення турецького впливу.

Одним з факторів успішної русифікації було переселення росіян у всі (особливо неслов'янські) регіони Радянського Союзу. У результаті такої політики, росіяни стали етнічною більшістю в багатьох регіонах Середньої Азії. Промислові регіони (наприклад, Донбас в Україні) були створені на основі працівників з різних куточків Радянського Союзу, тому єдиним варіантом спілкування було використання російської мови, яка зберігає цей статус «мови міжнаціонального спілкування» і до цього часу. Сучасна етнічна і мовна ситуація в Криму є яскравим прикладом результатів цієї політики. Після депортації німців, кримських татар, вірмен, греків, необхідно було заповнити вивільнені ніші в суспільстві, тому радянський уряд увів проводив активну політику з переселення росіян і українців на територію Криму. В результаті активного переселення росіяни склали абсолютну більшість населення Криму. Українці, що мешкають у Криму, фактично втратили свою ідентичність в процесі асиміляції (навіть не дивлячись на те, що вони були титульною нацією). Кримськотатарська культура також зазнала значних змін в результаті активної русифікації. У кримськотатарську мову була введена величезна кількість російських слів. Турецькі дослідники А. Айдингюн і І. Айдингюн зробили висновок, що кримськотатарська культура стала гібридною (як з російською, так і узбецькою). Гібридизація в першу чергу стосується таких елементів культури як їжа, музика, мова, а також такі традиції як святкування днів народження та Нового року.

На підставі вищесказаного, можемо зробити висновок про те, що радянська доктрина, з одного боку, мала примордіальну основу (це було підтверджено шляхом введення категорії національність, яка визначалася у відповідності з етнічним походженням батьків, фіксувалася в «п'ятій графі» радянського паспорта і не могла бути змінена протягом життя). З іншого боку, радянські лідери штучно створювали етно-національну ситуацію, здійснюючи національну політику, описану в даній статті. За радянських часів були фактично сформовані етнічні групи та нації, а також закладена основа для міжнаціональних відносин і конфліктів, які мають місце у сучасному пострадянському просторі. Депортації та переселення зумовили сучасний етнічний склад населення. Для кримських татар депортація відіграла роль потужного фактору в формуванні етнічних кордонів групи. Серед слов'янської спільноти у наслідок депортації були сформовані негативні стереотипи кримських татар.

Головний компонент радянської політики «національність», у її при- мордіальному розумінні, зберігає своє значення та вагу і в сьогоденні.

Незважаючи на те, що в українському паспорті відсутня «п'ята графа», етнічна ідентичність є однією з першорядних у системі ідентичностей кримчан. історичний національний політика

Ідентифікація з категорією «радянський народ» свого часу мала сильні позиції і виконувала функцію так званої «суперідентичності» (ідентичності найвищого порядку). Не зважаючи на те, що Крим за часів Радянського Союзу здебільшого був звичайною областю, його мешканці завжди сприймали півострів як особливий регіон (місце відпочинку партійної еліти, «всесоюзна здравниця», важливий геополітичний пункт), тому регіональна ідентичність відігравала також значну роль. У той же час, ідентифікація з УРСР була дуже слабою у кримчан (українці в Криму майже втратили свою етнічну ідентичність, а культура стала гібридною). Після розпаду Радянського Союзу фактично збереглася система ідентичностей, яка була сформована за радянських часів: головну роль у системі ідентичностей зберегла етнічна ідентичність у сполученні з регіональною. Слід зауважити, що попри зникнення такої країни як Радянський Союз, «радянська ідентичність» все одно зберігає свої позиції серед старшого покоління. Громадянська ж ідентичність (ідентичність із Україною) досить слабка, навіть серед тих, хто вважає себе українцями за етнічним походженням. Причина полягає у тому, що радянська національна політика в Криму була досить успішною. Отже, аналізуючи сучасну етнічну ситуацію в Криму, завжди слід враховувати особливості цієї політики та її наслідки.

Список використаних джерел

1. Tislikov V. Etlmicity, Nationality and Conflict in and after the Soviet Union. - The MindAflanie. Oslo, 1997. - 352 p.

2. Carriere d'Encausse, H. Detemiinants and Parameters of Soviet Nationality Policy. / Azrael, J. Soviet Nationalities' Policies and Practices. - NY: Praeger, 1978. - pp. 39-59.

3. Shanin T. Soviet Theories of Etlmicity: The Case of a Missing Term. // New Left Review. - 1986. - 1(158). - P.118-122.

4. Karklins R. Etlmic Relations in the USSR: The Perspective from Below. - Boston and London: Allen & Unwin, 1986. - 256 p.

5. Сталин И.В. Марксизм и национально-колониальный вопрос. Сборник избранных статей и речей. - М., 1938. - 296 с.

6. Bromley. Т., Kozlov V. The Theory of Etlmos and Etlmic Process in Soviet Social Sciences. // Comparative Studies in Science and Society. - 1989. - 31(3). - P. 425-438.

7. Советский народ / Большая Советская Энциклопедия.

8. Микоян А. Национальный вопрос и национальная культура в Северо-Кавказском крае (итоги и перспективы): К предстоящему съезду горских народов. - Ростов-на- Дону, 1926.

9. Silver, Brian D. The Etlmic and Language Dimensions in Russian and Soviet Censuses //Ralph S. Clem, Ed., Research Guide to the Russian and Soviet Censuses. Ithaca: Cornell Univ. Press, 1986. - P. 70-97.

10. Kertzer D.I., Arel D. Censuses, Identity formation and Straggle for political power// Kertzer,D.I., Arel,D. ed. Census and Identity: The PoliticsofRacejEtlmicity, and Language in National Censuses. - Cambridge University Press, 2002. - P. 1-42.

11. Положение о паспортной системе в СССР (с изменениями и дополнениями, внесенными Постановлением Совмина СССР от 28.01.1983 N 98 - СП СССР, 1983, N 6, ст. 28).

12. Aydmgiin I., AydmgtinA. Crimean Tatars Return to Home: Identity and Cultural Revival // Journal of Etlmic and Migration Studies. - January 2007. - №33 (I) - P. 113- 128.

Размещено на Allbest.ru