Освітня політика німецької окупаційної влади в Луганської області (1942–1943 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Освітня політика німецької окупаційної влади в Луганської області (1942-1943 рр.)

Стрімкий процес оновлення суспільства після розпаду СРСР, можливості, які відкрилися у наш час перед дослідниками, дозволяють на базі залучення раніше недоступних джерел та застосування нових методологічних підходів критично переосмислити історичний досвід. Друга світова війна впродовж десятиліть була і є одним з головних об'єктів наукових пошуків істориків усього світу. На сьогоднішній день існує значна кількість різних, іноді діаметрально протилежних підходів щодо трактування певних моментів цієї найтрагічнішої події XX ст. Дискусії з концептуальних проблем Другої світової війни продовжуються, і це ще раз засвідчує актуальність дослідження окремих її складових, у тому числі запровадження та функціонування нацистського режиму на окупованих територіях.

У розвитку суспільства надзвичайно важливу роль відіграє система освіти, яка закладає основи формування особистості людини, її світогляду, системи моральних і духовних цінностей. Крім того, освіта і кваліфікація звичайно ведуть до більш високої продуктивності праці і таким чином впливають на матеріальні умови існування людини. Отже, освіта органічно пов'язана з соціальними відносинами, політикою та ідеологією.

Гостра ідеологічна боротьба, що розгорнулася в той час між фашистською і радянською тоталітарними системами, особливо яскраво виявилася в царині освіти. Розвиток цієї системи в умовах війни, і зокрема окупації, набув регіональних особливостей і відмінностей залежно від значення того чи іншого регіону для воюючих сторін. Надзвичайно важливу роль під час війни відігравали заклади освіти Донбасу, який мав виняткове стратегічне значення для СРСР і фашистської Німеччини як регіон України з величезним індустріальним потенціалом, де в екстремальних умовах війни у стислі строки було життєво необхідно відбудувати народногосподарські об'єкти і налагодити їх роботу, а це неможливо було здійснити без системи підготовки спеціалістів різного рівня. Отже, вивчення освітніх процесів у Донбасі в умовах окупації сприятиме визначенню основоположних принципів політики та ідеології фашистської Німеччини, що може започаткувати нові концептуальні підходи і до вивчення історії Великої Вітчизняної війни в цілому.

Дана проблематика вже певну розробку серед вітчизняних вчених. Зокрема цінною роботою для дослідження освітньої політики німців в окупованому Донбасі є монографія донецьких дослідників П. Доброва та М. Бистрої, в якій автори подають ретельний аналіз стану освіти означеного регіону в роки Великої Вітчизняної війни[1]. Значний внесок у розробку питань перебудови роботи закладів освіти в умовах війни, їх евакуації і розгортання діяльності після визволення території республіки був зроблений М.В. Ковалем[2]і М.С. Гриценком[3]. У 1960-ті роки з'являються перші розвідки, що торкаються окремих аспектів розвитку загальноосвітньої школи, культури саме в Донбасі[4]. Освітній процес на регіональному рівні досліджувався в працях Г.П. Ляшенко[5]. Крім того, в цей час публікуються розвідки з історії окремих навчальних закладів регіону[6]. Окремі аспекти задекларованої проблеми досліджуються в працях А. Фоміна[7], І. Тарнавського[8].

Метою статті є дослідження соціокультурної політики німецької окупаційної влади на Донбасі в сфері освіти. Показати ідеологічні засади такої політики.

Німецька окупаційна політика у сфері культури ґрунтувалася не стільки на ставленні творців третього рейху до соціальних проблем, скільки на їхніх поглядах у національному питанні. Традиційна точка зору полягала в тому, щоб після перемоги над більшовизмом встановити союз із відродженою Росією для спільного протистояння капіталістичному світові. Росія у такому випадку залишалась «єдиною і неподільною імперією, хоч і союзною Німеччині». 16 липня 1941 р. запропонував культурну політику щодо України: «В Україні ми могли виступити з обіцянками в області культури, які б мали пробудити історичну самосвідомість українців, мали б відкрити університет у Києві і т.д.» [9, с, 76]. Так на шпальтах газети Ворошиловградської міської управи «Нове життя» було вказано, що найважливішим культурно-політичним завданням німецького керівництва є візування населення та зорієнтувати його на Європу. За для цієї мети було запроваджено курси перекваліфікації вчителів, видано 2 підручника для початкових класів «під кутом німецько-української співпраці». Визначалось, що до друку готуються ще 2 підручники для вищих класів української народної школи [10, арк. 2].

На українських теренах у перші місяці окупації німецька влада намагалася показати себе «покровителькою» національної української культури. У ряді міст відновили роботу театри, музеї, бібліотеки, наукові установи, почали виходити газети. Зокрема, в Луганську (на той час Ворошиловграді - прим, автора) було відкрито в серпні 1942 р. театр «Кабаре» в приміщені колишнього кінотеатру ім. Сталіна на зразок закордонних театрів [10, арк. З]. В той же час у місті відкрився новий Український драматичний театр ім. Т.Г. Шевченка в приміщені театру юного глядача [10, арк. 1]. 10 вересня 1942 р. відбулась прем'єра-відкриття театру постановою драми Тобилевича на 5 дій «Безталанна». Ціни на квитки коливались від 5 до 20 карбованців [10, арк. 10]. У міському саду 11 серпня 1942 р. почав працювати цирк. У двох відділеннях показували французьку боротьбу, акробатику та музичну ексцентрику [10, арк. 1]. Культурні установи відкривались не лише по Луганську. Діяв театр в м. Алчевськ який лише за листопад 1942 р. приніс міський управі 25512 крб. прибутку [11, арк. 111]. У міському театрі м. Красний Луч діяла українська трупа під керівництвом режисера А Іваненка. Крім того там працювали балетна та музична трупи [10, арк. 113].

У часи німецько-фашистської окупації агресор здійснював не лише знищення. Національна військова та цивільна адміністрація проводили політику, яка була спрямована на ефективне перетворення України в найбагатшу і найціннішу колонію рейху, а її народу - в джерело дешевих і водночас висококваліфікованих трудових ресурсів. Згідно з розпорядженням про шкільну освіту у військовій зоні окупації від 8 грудня 1941 р. до навчання допускаються «початкові класи народних шкіл, також сільськогосподарські та лісогосподарські школи; для осіб жіночої статі - курси фахової підготовки по домашньому господарству, ручній праці, охороні здоров'я та гігієні [12, с. 178].

He дозволялися: вищі учбові заклади (університети, технічні вузи), вищі школи (гімназії, ліцеї та рівноцінні загальноосвітні заклади), середні школи (семінарії, загальноосвітні середні школи), професійні заклади (загальні школи з спеціальними планами навчання по певним професіям)» [13, С. 341]. 18 листопада 1941 р. А. Розенберг направив Е. Koxy документ, в якому звертав увагу на необхідність дозволити обмежену професійну освіту в спеціальних школах, які повинні були готувати учнів для роботи в сільському господарстві та ремісничих майстернях. Ці вказівки стали фактичною санкцією для дуже обмеженого часткового відновлення нижчої ланки професійної освіти на окупованих територіях України і, зокрема в рейхскомісаріаті. Припускаючи можливість фахового навчання української молоді, окупанти виходили виключно з інтересів забезпечення більш-менш стабільного відтворення кваліфікованої робочої сили для власних потреб в Україні [14, с. 179].

Зрештою, навесні 1942 р. навчальний процес був відновлений. Новій владі потрібні були фахівці, насамперед у таких сферах, як медицина, сільське господарство, потрібні були і перекладачі. 19 листопада 1941 р. було видано документ, де наголошувалося на необхідності поступового витіснення російської мови із сфери побутового спілкування в У країні. Згідно з директивою від 15 січня 1942 р. «Про використання мов на Україні» офіційною мовою в установах німецьких окупантів вважалася німецька, а офіційною мовою української допоміжної адміністрації - українська [15, с. 11].

У серпні 1942 р. у Ворошиловграді було закінчено реєстрацію працівників освіти та мистецтва. Всього зареєстрували 835 осіб. Була проведена підготовка до відкриття 4-х річних початкових шкіл. Навчання проголошувалось обов'язковим і безоплатним для молоді віком від 7 до 11 років. Tакож було проведено перепис майбутніх учнів для того щоб визначитись з кількістю та розташуванням шкіл [10, арк. 4].

У вихованні та освіті підростаючого покоління початкова освіта становить фундамент для подальшого оволодіння знаннями. Характерні тенденції її розвитку спостерігалися у Ворошиловградській області, де робота шкіл розпочалася відразу після встановлення окупаційної влади. Так, у Алчевському районі на кінець жовтня 1942 р. діяло 43 початкові школи, з яких 34 в районі та 9 безпосередньо у місті [10, арк. 43], у Новоайдарському районі на той же час працювало 34 школи, де навчалося 2,5 тис. дітей віком від 7 до 11 років та викладало 95 вчителів [10, арк. 53].

У Попаснянському районі в листопаді 1942 р. нараховувалось 37 шкіл, у яких вчилося 7 тис. дітей [10, арк. 75]. На кінець листопада того ж року у Ворошиловграді діяло наприкінці жовтня близько 20 початкових шкіл (одна з яких - російська, в ній навчалося лише 50 учнів, інші - українські), що нараховували 130 класів, де навчалося 4,9 тис. учнів [16, арк. 14]. В цілому ж стан освіти у Ворошиловградській області характеризують такі дані: до окупації на її території діяло 1200 шкіл, під час неї - лише 265 початкових шкіл та досить незначна кількість навчальних закладів інших видів. Про складний стан освіти в роки нацистської окупації також говорять цифри, наведені у додатках.

З цифр, наведених у ньому, видно, що кількість як самих шкіл, так і учнів, порівняно з довоєнним періодом, значно зменшилась. Навіть якщо врахувати скорочення населення області внаслідок евакуації, репресій окупаційного режиму, високої смертності населення, і, звичайно, скорочення самого терміну освіти до чотирьох років зрозуміло, що така система освіти не могла задовольнити потреб суспільства.

Суттєвість змін у політиці окупантів доводить і факт запровадження обов'язковості початкової освіти. При аналізі функціонування освітньої системи не слід забувати, що відвідуваність шкіл постійно залишалася досить низькою (складала лише 60%, а часом і значно менше). Для того, щоб залучити дітей до школи з 1942/1943 навчального року діяло обов'язкове початкове навчання з семирічного віку. Згідно наказу Ворошиловградської міської управи від 9 жовтня 1942 р. батьки, які не пускали своїх дітей до школи без поважних причин, каралися штрафом від 100 до 5000 крб. [10, арк. 34]. Подібні накази видавалися і районними управами. Так, в Алчевську на порушників накладався штраф у 100 крб., Міловому - до 500 крб. [18, арк. 2-3]. Ane навіть вживані заходи не дуже впливали на відвідуваність шкільних занять. До основних причин невідвідування учнями занять керівництво навчальними закладами відносило: відсутність взуття та одягу; учні-сироти, яким потрібно було працювати або доглядати інших дітей вдома; нерідко це був догляд молодших сестер та братів, бо вся сім'я працювала; тиф та карантини хвороб; хвороби батьків; важкі побутові та матеріальні умови життя [19, с. 156]. Часто учні шкіл думали не про навчання, а як вижити [20, арк. 120]. Крім того, вони не бажали ходити на заняття через часте залучення до сільськогосподарських, військових робіт. До того ж, навчаючись у школі, дитина автоматично потрапляла на облік біржі праці і у будь-який момент могла опинитися у вагоні, що прямував до рейху.

Отже, протягом 1941-1944 років німецько-фашистські загарбники відкрили на Луганщині цілу мережу навчальних закладів. Ініціатива у створенні подібних навчальних закладів належала значною мірою місцевій українській адміністрації. Німецька окупаційна адміністрація здійснювала повний контроль та жорстоку ідеологічну цензуру за змістом навчання і педагогічними кадрами. Одночасно з організацією мережі середніх шкіл була відкрита велика кількість училищ, технікумів, різноманітних вузькофахових курсів.

Загалом, заходи німецької окупаційної влади щодо створення мережі навчальних закладів хоч і були проведені, однак не принесли нацистам бажаних результатів. Вони були вкрай непослідовними та носили обмежений характер. В подальшому задекларована проблематика потребує більш ретельного аналізу, зокрема, у питаннях соціального забезпечення педагогічного складу працівників та характеру навчального процесу.

фашистський освітній окупаційний влада

Размещено на Allbest.ru