Русифікаторська політика російського царизму в сфері освіти в кінці XVIII - середині XIX ст. (на прикладі єврейських громад Правобережної України)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Русифікаторська політика російського царизму в сфері освіти в кінці XVIII середині XIX ст. (на прикладі єврейських громад Правобережної України)

царизм русифікація освіта єврей

Поліщук Ю.М.

В умовах розбудови Української держави та оформлення її європейського вибору з особливою гостротою постає питання вирішення міжнаціональних питань і забезпечення національним меншинам необхідних умов розвитку. Українською владою вже чимало зроблено на цьому шляху, але для того, щоб остаточно вирішити дану проблему, потрібно досконало знати історію і традиції тих народів, що проживають на нашій землі. Однією з найактуальніших є проблема вивчення історії освіти, політики державних органів щодо неї в XIX столітті, оскільки саме освіта формує духовні засади народу, його національну свідомість. Потрібно відмітити, що проблеми освіти етносів, які населяли і населяють Україну піднімалися багатьма російськими й українськими дослідниками. Так, в дореволюційні часи до них зверталися І. Барсов, М. Мукалов, С. Рождественський, Л. Брамсон та ін.[ 1 ;2;3;4]. Досліджувалися ці проблеми й у наступні часи[5,с.6]. Проте в цих працях більше уваги зверталося на загальні тенденції розвитку освіти і мало висвітлювалася політика російського царизму щодо освіти різних етнічних спільнот імперії, перетворені її в дієвий механізм русифікаторської політики. Особливо це стосується єврейського населення Правобережної України, яке в XIX столітті мало свою, національну по формі та духові систему освіти, яка стояла на захисті національної ідентичності євреїв краю. Це спонукало автора звернутися до цієї проблеми.

Значна кількість єврейського населення зумовила його помітну роль у житті Правобережної України та сприяла тому, що в краї уже в кінці XVIII століття існувала розгалужена система єврейських навчальних закладів. Потрібно відмітити, що вона склалася ще в середні віки і базувалася на багатовіковій традиції. Єврейська освіта «починалася змалечку і тривала до смерті і вдома і в синагозі, була формуванням відчуття приналежності до народу (єврейського: автор) і вже потім передачею знання»[7,с.243]. Тому євреї, виховуючи своїх дітей, передусім дбали про їхню релігійну освіту, яка полягала у запам'ятовуванні молитов, читанні катехізису, вивченні великої кількості єврейських богословських текстів.

Аналіз архівних документів свідчить, що на початку XIX століття на Правобережній У країні функціонувало 407 єврейських шкіл. По губерніях краю вони розподілялися наступним чином: в Подільській губернії їх нараховувалося 177, Київській 117 і Волинській 53[8,арк.7-30;9,арк.1-37].

Зрозуміло що в цих навчальних закладах не було місця возвеличенню російського імператора, російської імперії й вони були повністю поза впливом і, навіть, контролем російської адміністрації. Це не влаштовувало С.-Петербург, який на початку XIX ст. звернув увагу на проблеми єврейської освіти. Одним із перших кроків російського царизму стало створення, згідно з указом від 9 листопада 1802 p., «Єврейського комітету» на чолі з Сперанським, до складу якого, крім високопоставлених чиновників, увійшли відомі єврейські громадські діячі. Комітет розглянув проект реформи єврейської освіти, який розробив Г. Державін[10,с.138]. Результатом цієї роботи стало прийняття першого в імперії, великого законодавчого акту стосовно євреїв «Положення про облаштування євреїв», яке побачило світ 9 грудня 1804 р. Воно гарантувало недоторканість «іудейських установ», декларувало право євреїв навчати своїх дітей, без будь-яких обмежень, «в усіх російських народних училищах, гімназіях та університетах, а також у Санкт-Петербурзькій Академії мистецтв» й одержувати університетські ступені. Водночас, передбачалося, що, якщо євреї не бажають віддавати дітей до російських навчальних закладів, то можуть створювати, за власні кошти, свої школи. У той же час в «Положенні» підкреслювалася обов'язковість вивчення в цих школах мови корінного населення місцевості, де мешкали євреї (російської, польської, німецької). Щоб розвіяти побоювання євреїв щодо того, що світська освіта відірве їхніх дітей від віри батьків, у 2 пункті «Положення» єврейським дітям, які навчалися в державних навчальних закладах, декларувалося право не вивчати теми, що суперечили їхнім релігійним переконанням[ 11,с.730-734].

Для вирішення освітніх справ «іновірців», у тому числі й євреїв, у 1810 р. було створене Головне управління духовних справ різних віросповідань, що проіснувало до 1817 p., коли воно увійшло в структуру Міністерства народної освіти, а в 1832 р. Міністерства внутрішніх справ, на правах департаменту. З 1848 р. при ньому працювала особлива Рабинська комісія, що повинна була розглядати всі справи, що стосувалися «правил і обрядів єврейської віри». У 1856 р. в департаменті була введена посада «ученого єврея», який повинен був здійснювати нагляд за єврейськими навчальними закладами[12,с.96,580]. Проте реалізувати надані євреям права, особливо щодо навчання в державних середніх і вищих навчальних закладах, вони практично не могли. Єврейська молодь тоді майже не знала російської мови, а рабини й хасиди були проти світської освіти, боячись її відходу від синагоги. Значною перешкодою євреям на шляху до російських навчальних закладів були й царські укази про обмеження їхнього перебування у столичних і внутрішніх містах Російської імперії. Як результат, освіта єврейської молоді фактично продовжувала мати суто релігійно-національний напрямок. Це спонукало С.-Петербург до нових кроків по її реформуванню. У 1817 р. уряд затвердив постанову про відкриття в Польщі початкових казенних єврейських училищ[13,с.110]. У 1822 р. в Умані Київської губернії була відкрита єврейська школа з викладанням загальноосвітніх предметів[14,с.78]. Наступною спробою посилення державного регулювання єврейської освіти стало чергове «Положення про євреїв», затверджене Миколою І у 1835 р. Як і в першому документі (1804 p.), у ньому євреям гарантувався вільний доступ до російських навчальних закладів, у тому числі до університетів та академій. При цьому студенти-євреї, з дозволу міністра освіти, могли зараховуватися до них за державний кошт. Євреям, що здобули вищу освіту й отримали звання кандидата, магістра, художника, дозволялося надавати особисте почесне громадянство, а тим, хто здобув звання доктора потомствене[15,с.138]. Потрібно відмітити, що в «Положенні» дещо по іншому були викладені гарантії євреям, що їхні діти «не будуть відриватися від релігії батьків». Так, у 106 параграфі зазначалося, що євреї, при віддачі дітей до «християнських навчальних закладів», зобов'язанні повідомляти про свою віру і тоді їх не будуть змушувати «змінювати віру» та дозволять не відвідувати уроки Закону Божого[16,с.321].

Згідно з новим «Положенням» за євреями зберігалося право мати та створювати власні навчальні заклади. Зокрема, в ньому підкреслювало, що «в усякому місті чи селищі, де кількість єврейських будинків не перевищує 30-ти, дозволяється мати одну «молитовну школу», а де число будинків не перевищує 80-ти понад одну «молитовну школу» та одну синагогу»[16,с.323]. Проте як процес їхнього створення, так і функціонування підлягали жорсткішому контролю з боку держави. Так, в 114 параграфі відзначалося, що «відкривати єврейські училища можна лише з дозволу училищного керівництва, при розгляді засобів, що забезпечать їхнє утримання».

В «Положенні» також підкреслювалося, що порядок викладання в цих навчальних закладах, призначення вчителів і нагляд за їхньою діяльністю здійснювався згідно діючих Статутів. У ньому знову наголошувалося, що в усіх єврейських школах повинна обов'язково вивчатися російська мова, а навчання проводитися лише за дозволеними владою підручниками[16,с.316-327].

Проте введення цього «Положення» мало що дало владним структурам, і єврейські навчальні заклади продовжували стояти практично поза їхнім контролем і впливом. Це викликало незадоволення російського самодержавства, яке хотіло ліквідувати «фанатизм» євреїв, їхню осібність, відчуженість від загальної маси населення імперії, підпорядкувати їх загальному управлінню. З цією метою С.-Петербург затвердив низку правових актів. Серед них варто виділити «Правила про цензуру єврейських книг і про єврейські типографії», «Положення про збір євреями добровільних пожертвувань для будівництва синагог і молитовних книг», «Надання місцевим губернським начальникам права знищувати заборонені єврейські книги» та ін.[17,№9649;18,№ 10437,№10751].

Поряд з цим влада почала поширювати думки про те, що євреї шкідливі своїм невіглаством і фанатизмом, тому їх потрібно підштовхнути на шлях освіти. Ініціатором таких дій став міністр народної освіти О.С. Уваров. Саме за його сприяння в грудні 1840 р. був створений Комітет для визначення напрямків і шляхів докорінного благоустрою євреїв[10,с.81]. Його діяльність досить швидко дала свої результати. Влітку 1842 р. світ побачив документ під промовистою назвою «Про запровадження нагляду Міністерства народної освіти над усіма єврейськими навчальними закладами». У ньому зазначалося, що згідно Рескрипту від 19 серпня 1827 р.

«Про посилення контролю за всіма навчальними закладами», необхідно запровадити жорсткий контроль за єврейськими навчальними закладами, а також створити спеціальну, Височайше затверджену «Комісію для освіти євреїв Росії»[ 19,№15771]. Перед якою було поставлене важке завдання «узгодити імперські інтереси, щодо руйнування традиційної релігійної освіти, з тривогою єврейського населення за збереження самобутньої системи єврейської освіти та виховання». На нашу думку, її створювали для того, щоб надати роботі в царині єврейської освіти легітимності, видимості її підтримки євреями. Комісія була створена в кінці 1842 р. і до її складу ввійшли відомі представники єврейського населення імперії рабини Мендель Любавицький, Іцхак Воложинський, директор одеського єврейського училища Базиліус Штерн, бердичівський банкір Ізраїль Гальперін та ін.[20,с. 149]. Матеріали, які розробили комітет і комісія, зайняли центральне місце в «Основах освітньої справи євреїв», затверджених у 1844 р. З їхньою допомогою царизм прагнув відвернути єврейську молодь від навчання у приватних єврейських школах та у меламедів, перевести єврейську освіту на загальноросійські засади.

Головною частиною нової єврейської освітньої політики став, затверджений у листопаді 1844 р. імператором Миколою І, Указ «Про заснування особливих училищ для освіти єврейського юнацтва». У ньому фактично була визнана низька ефективність усіх попередніх урядових заходів щодо залучення єврейської молоді до навчання у державних навчальних закладах і запропонована низка нових кроків. Так, поряд із збереженням за євреями права навчатися в державних навчальних закладах, у ньому передбачалося створення особливих єврейських училищ двох типів: І-розрядні (початкові, на рівні парафіяльних училищ) і ІІ-розрядні (прирівнювалися до повітових училищ). Для підготовки вчителів і рабинів планувалося створити Рабинські училища, що прирівнювалися до гімназій. Вчителями Закону Божого в них могли бути лише євреї, а викладання світських предметів могли здійснювати і християни. На учнів цих навчальних закладів поширювалися усі пільги, що дарувалися єврейським дітям, які навчалися в традиційних державних школах, та деякі нові[21,с.765].

Змінювалася й система приватної освіти. На приватні кошти планувалося створювати училища другого і третього розрядів, у яких мали навчатися як хлопці, так і дівчата. Усі єврейські навчальні заклади, в тому числі й приватні та меламеди, підлягали контролю з боку Міністерства народної освіти.

Вивчення російського законодавства показує, що положення названого вище указу, згодом були конкретизовані низкою нових урядових розпоряджень. Серед них варто виділити «Тимчасові правила про підпорядкування єврейських учбових закладів і домашніх вчителів нагляду Міністерства народної освіти», «Положення про державні єврейські училища», «Положення про єврейські приватні навчальні заклади і домашніх вчителів»[22,C.295J. Аналіз цих документів свідчить, що вони були направлені на те, щоб відірвати єврейську молодь від батьківських традицій і реорганізувати єврейську освіту на загальноросійських засадах. Зробити це планувалося поступово. Першим кроком на цьому шляху було зменшення різниці між єврейською традиційною школою (хедером) і державною через запровадження в останній вивчення, поряд із загальноосвітніми предметами, єврейських. Так, спочатку, із 24 годин щотижневого навчання в державному єврейському училище 1-го розряду, на вивчення останніх відводилося 13,5 годин, а на загальноосвітні 10,5 годин[23,с.103]. В подальшому передбачалося зменшити релігійний вплив на учнів через перерозподіл навчального часу на користь світських наук.

Паралельно з відкриттям єврейських державних училищ, планувалося закривати приватні школи.

Усі єврейські навчальні заклади, в тому числі й релігійні, мали підпорядковуватися губернським, повітовим комісіям, які очолювали директори училищ.

Основну мету усіх цих дій дещо пізніше висловив один із волинських губернських діячів О.Олейниченко. Зокрема, в статті «Народна освіта у Волинській губернії», опублікованій у «Памятній книжці Волинської губернії на 1899 р.>>, він писав: «У Південно-Західному краї школи Міністерства народної освіти, крім загального релігійно-морального виховання народу, покликані ще служити злиттю в одну російську народність усіх різних віросповідних і племінних елементів краю... Особливо це актуально для прикордонної Волинської губернії, де інословне та іновірне населення становить більше 23%>>[24,с.59].

Практична реалізація положень Указу від 13 листопада 1844 p., направлених на створення державної системи єврейської освіти, на Правобережній Україні розпочалася досить швидко. Це яскраво видно на прикладі Волинської губернії. Тут уже до 22 грудні 1844 р. губернська дирекція училищ підготувала відомість про кількість єврейського населення на території Волині та направила її керівництву Київського навчального округу[25,арк.4]. Це робилося для обґрунтування необхідної кількості єврейських училищ. Крім того, тут була створена губернська єврейська училищна комісія, яка розпочала свою роботу вже навесні 1845 р. Згодом у Луцьку, Н.-Волинському, Острозі, Рівному були створені повітові єврейські училищні комісії, що поширювали свою роботу як на свої, так і на сусідні повіти. Вони повинні були контролювати як процес створення та функціонування єврейських училищ, так і традиційні єврейські навчальні заклади (хедери, бет-мідраші, талмуд-тори). До їхнього складу, крім чиновників державних органів, входили представники єврейської громадськості, як правило заможні купці[26,арк.48].

До весни 1846 р. повітові комісії склали список з 18 міст і містечок де, на їхню думку, потрібно було відкрити 15 першорозрядних і 3 другорозрядних єврейських училищ[27,арк.19]. Проте проаналізувавши їх дирекція училищ Волинської губернії запропонувала попечителю Київського учбового округу в першу чергу відкрити єврейські училища в Дубно, Кременці, Острозі, Рівному та Старокостянтинові, а згодом в Луцьку, Ковелі та Корці[28,арк. 19,55]. Одним з перших у Київському учбовому окрузі казенне єврейське училище першого розряду було відкрите в Житомирі. Це сталося в січні 1850 р.[29,арк. 17--18].

Схожі процеси відбувалися й на Київщині та Поділлі. Проте реальна розбудова нової системи єврейської освіти вимагала значної кількості спеціально підготовлених людей. Тому імператор Микола І «для підготовки вчителів єврейського закону і рабинів» 17 жовтня 1844 р. підписав указ про створення рабинських училищ, які, за навчальною програмою, прирівнювалися до гімназій[30,арк.1-16].

До Указу додавалася пояснювальна записка, яка не афішувалася. У ній були викладені завдання, що ставилися перед цими навчальними закладами. Зокрема, там підкреслювалося, що у рабинських училищах мали вивчати єврейські предмети в обсязі необхідному для їхнього викладання в єврейських училищах 1-го та ІІ-го розрядів. В записці також підкреслювалося, що «ніхто не зможе стати учителем єврейських предметів, вибраним рабином, якщо не навчався в такому училищі»[31,с.259].

Одночасно Міністерство народної освіти розробило та затвердило «Положення про рабинські училища», які планувалося відкрити в Житомирі та Вільно. Згідно з ним до училищ приймалися єврейські хлопчики всіх станів, які мали необхідний рівень знань із загальноосвітніх і «єврейських» предметів. Вихованці училища ділилися на дві категорії: стипендіати і напівстипендіати (одержували від держави грошову допомогу для навчання); «вільноприходящі» (навчалися за свій кошт). При виборі стипендіатів, при рівних успіхах у навчанні, перевага надавалася сиротам, учням із бідних сімей, а також дітям учителів. Державні стипендіати по закінченні училищ повинні були відпрацювати вчителем 10 років, а напівстипендіати 6 років. Виняток робився лише для тих, хто призначався рабином або не міг працювати за станом здоров'я.

Навчання в училищі ділилося на три періоди. Спочатку всі учні вивчали так званий «загальний курс», який відповідав чотирьом «вищим» класам гімназії і тривав 4 роки. В цей час вони вивчали, як «загальні предмети» (російську і німецьку мови, словесність, арифметику, алгебру, геометрію, географію, статистику, загальну і російську історію, чистописання, креслення, малювання), так і «єврейські предмети». Викладання, за винятком «єврейських предметів» і німецької мови, велося російською мовою.

По закінченні «загального курсу» відбувався, з урахуванням побажань учнів, розподіл на відділення учительське та рабинське. Навчання на першому тривало один рік. За цей час учні одержували практичні навички викладання предметів. У кінці навчання вони, в присутності своїх товаришів і під контролем учителів та інспектора, проходили «педагогічну практику».

Навчання на рабинському відділенні тривало два роки. Учні вивчали лише «єврейські предмети». Особлива увага приділялася вивченню і практичному засвоєнню давньоєврейської мови.

Для тих, хто закінчив єврейське училище 1-го розряду, або здобув освіту в домашніх умовах, тобто ще не мав належного рівня знань, щоб вступити до рабинського училища, планувалося відкрити підготовчі класи. Навчання в них прирівнювалося до «3-х нижчих класів гімназії» та тривало три роки. Учні цих класів стипендій не одержували.

Царизм прагнув повністю контролювати як навчальний, так і виховний процес у цих навчальних закладах. Для цього в «Положенні про рабинське училище» відмічалося, що його директор і старший наглядач повинні були призначатись із християн і лише контроль за викладанням «єврейських предметів» покладався на інспектора-єврея[30,арк.1-16].

Враховуючи те, що в губерніях Правобережної У країни була зосереджена значна кількість євреїв, С.-Петербург вирішив одне з таких училищ відкрити тут, а саме в Житомирі. Це було зафіксовано в царському указі від 19 листопада 1847 р. Процес його реалізації був тривалим. Спочатку тут відкрили два класи, в яких навчалося 23 учні. Поступово почала працювати й решта класів.

Потрібно відмітити, що С.-Петербург переклав на плечі єврейського населення імперії питання фінансового забезпечення реформи єврейської освіти. Особливо яскраво це проявилося у матеріальному забезпеченні Житомирського рабинського училища. За височайшим розпорядженням його здійснювали міські думи міст Правобережної України, де єврейське населення було значним. Гроші вони виділяли із свічного збору, який платили лише євреї, що мешкали в цих міст. Так, у 1873 р. до бюджету училища від Житомирської міської думи надійшло 2948 руб., Н.-Волинської 3245 руб., Лубенської 1166 руб., Ковельської 621 руб., Кам'янецької 903 руб., Ольгопільської 360 руб., Уманської 162 руб., Кременецької 200 руб., Летичівської 308 руб., Черкаської 180 руб., Балтської 624,5 руб.[32,арк. 16-18].

«Казеннокоштні» учні рабинського училища також утримувалися на кошти свічного збору єврейського населення міст Волинської, Київської і Подільської губерній. У 1873 р. на це із Новоград-Волинського надійшло 800 руб., Хмільника 98, Ольгополя 400, Черкас 1035, Кам'янця 1033, Брацлава 700, В.-Волинського 288, Овруча 402, Гайсина 510, Луцька 221, Умані 162, Летичева 174 руб.[32,арк.20-23].

Для залучення єврейської молоді до училища імператор 1 травня 1850 р. звільнив його учнів, на час навчання, від рекрутської повинності, а з 1856 р. вони одержали право вступати до університетів здавши іспити з латинської та французької мов[33,арк.4].

Прийом до Житомирського рабинського училища здійснювався з 8 по 31 серпня на конкурсній основі. Охочі навчатись у ньому екзаменувались із знань єврейських предметів, російської, німецької мов, арифметики, історії, географії.

Викладацький склад Житомирського рабинського училища був досить кваліфікований. Його директорами в різний час працювали вихованці Харківського університету В. Я. Ковалевський, Віденського університету К. А. Павловський та ін. У 1859 р. на цю посаду призначили статського радника Я. К. Ціммермана, уродженця Волині, одного з перших випускників Київського університету єврея. З 1846 р. він працював професором кафедри енциклопедії і законодавства Ніжинського ліцею. З перших днів існування училища викладачем математики працював випускник Київського університету Г.І. Скальський. З 1850 р. російську мову та літературу в училищі викладав вихованець Санкт-Петербурзького педагогічного інституту В. С. Ляпідевський. З 1861 р. та до закриття закладу вчителем математики й фізики тут працював випускник Віденського університету О. Шумський і т.д. Серед викладачів «єврейських предметів» треба виділити А. Б. Готлобера, X. Ц. Лернера, Л. Д. Цфейфеля, М.М. Сухоставера, Г. М. Сегала та ін.

В кінці 1861 р. при Житомирському рабинському училищі для єврейської молоді відкрили суботню школу. Проте школа проіснувала не довго.

2 липня 1862 p., за розпорядженням начальника Київського навчального округу, вона була закрита[34,арк.15].

Такий викладацький склад, їхня подвижницька діяльність, пільги які надав царський уряд учням і випускникам училища, а також бажання батьків дати своїм дітям освіту в стінах єврейського навчального закладу сприяли зростанню популярності Житомирського рабинського училища, збільшенню кількості учнів у ньому. Якщо в 1848/49 навчальному році в училищі навчалося 60 учнів, в 1863/64 році 248, то в 1872/73 p. уже 390[32,арк.5].

Всього ж за 26 років його існування (1847-1873 рр.) в його стінах здобули освіту 5869 єврейських юнаків. Вони роз'їхалися по всій «смузі осілості» й у першу чергу по губерніях Правобережної України і багато зробили для залучення єврейської молоді до російської культури, до російської мови. Деякі з них стали вченими, діячами культури, збагативши російську культуру, науку і фактично назавжди порвавши з традиційним єврейським середовищем. Серед них М. Бакет (випускник С.-Петербурзького університету, відомий фізіолог, письменник, громадський діяч), Л. Кацнельсон (закінчив С.-Пе-тербурзьку медико-хірургічну академію, один із перших серед євреїв військовий лікар, письменник), М. Кулішер (випускник С.-Петербурзького університету, відомий етнограф, історик, юрист), М. Моргуліс (закінчив Київський університет, відомий юрист, громадський діяч) та ін.[20,с. 151].

Вивчення документів, що зберігаються у фондах архівів У країни, свідчить, що царська адміністрація тримала Житомирське рабинське училище під «невсипущим» контролем. Зокрема, його регулярно «інспектували» чиновники з Києва, губернських установ, інспектори казенних училищ та ін..[35,арк.40;36,арк.2-9]. В переважній більшості вони відмічали, що «педагогічний колектив на належному рівні проводить навчання та виховання учнів, вихованці добре забезпечені одягом, продовольством, медичним обслуговуванням».

Потрібно відмітити, що широка громадськість ставилася як до самого рабинського училища, так і до його випускників неоднозначно. Так, більшість імперсько налаштованих чиновників і значна частина російської інтелігенції вважали їх розсадниками «єврейського мракобісся», просякнутим «духом єврейської винятковості». У той же час, значна частина єврейських громад Правобережної України також негативно ставилася до цього навчального закладу, а до його випускників недовірливо. Це пояснюється тим, що вони розглядали їх відступниками від вікових єврейських традицій, «урядовими агентами», які хочуть їх знищити, а народ русифікувати.

Як Sn там не було, рабинське училище в основному виконувало ту роль, що йому відводили в С.-Петербурзі. В краї з'явилася значна кількість людей, які могли впроваджувати в життя реформу єврейської освіти і не тільки. Адже, як відмічав відомий єврейський громадський діяч Л. Біншток: «Кожен вихованець рабинських училищ говорить і пише, навіть у домашньому колі, російською мовою, пишається величчю Росії, цікавиться її долею, отже, кожен вихованець рабинського училища душею і характером цілком громадянин-росіянин»[37,с.36].

Проте значно важче було швидко створити казенні єврейські училища. Це яскраво видно на прикладі Волинської губернії де в 1855 p., тобто через 10 років дії царського Указу, з 18 запланованих функціонувало лише 8 казенних єврейських училищ[38,арк.52-56]. Як правило це були невеликі навчальні заклади в яких 3-4 вчителі навчали 20-30 учнів російської мови, «єврейських предметів», «загальних предметів», чистописання. Основну масу учнів становили діти міщан, купців.

Державні органи намагалися популяризувати казенні єврейські навчальні заклади, залучати до них єврейських дітей. Для цього вони намагалися створити кращі, порівняно з хедерами, побутові умови, надавали пільги вчителям. На це, зокрема, вказує звіт про казенні єврейські училища Волинської губернії чиновника Київського навчального округу, в якому підкреслювалося: «Стан єврейських училищ задовільний, коштів, які відпускаються на їхнє утримання, достатньо для найму зручних приміщень у будинках теплих, сухих. Вчителі єврейських училищ краще забезпечені порівняно з учителями християнських училищ. Методи викладання всіх предметів учителями вдало пристосовані до занять з єврейськими дітьми»[39,арк.26-27]. У 1861 р. євреїв-учителів казенних училищ було звільнено від сплати податків і відбуття інших повинностей. Наступного року з ініціативи попечителя Київського навчального округу М.І.Пирогова наглядачів-християн у них замінили євреями. Проте училища не набули популярності у єврейському середовищі. Підтвердженням цього можуть бути дані про єврейські казенні училища в Подільській губернії. Так, у 1858 р. у вінницькому училищі навчалося 13 дітей, а в брацлавському лише 6. He кращою була ситуація й в інших губерніях Правобережжя.

Офіційна влада досить швидко знайшла пояснення цій ситуації. На думку чиновника Київського учбового округу причина такої незначної кількості учнів у цих навчальних закладах, порівняно з загальною кількістю єврейського населення в цих населених пунктах, полягала у великій кількості меламедів, які займалися приватним навчанням. В довідці генерал-губернатору він вказував і вихід із ситуації. А саме заборонити меламедам, які не мали відповідних посвідчень, займатися викладацькою діяльністю та штрафувати їх. Уже, напевно для реагування відповідних органів, цей чиновник додав до свого послання список меламедів м. Вінниці та перелік батьків, чиїх дітей вони навчали[40,арк.4].

На нашу думку ситуація, що склалася в середині XIX ст. та й в наступні роки, пояснювалася зовсім іншим. Зокрема, єврейські общини ставилися до казенних училищ, як до антинаціонального явища. Батьки не хотіли посилати до них своїх дітей, навіть коли їм доводилося сплачувати за це штрафи. Інші наймали будь-кого для відвідування училища замість своїх дітей. Сучасник подій, відомий єврейський дослідник П. Марек відмічав, що «в єврейські училища ніхто добровільно дітей не посилав, шкільна повинність прирівнювалася до рекрутської>>[23,с.80].

Такому ставленню пересічних євреїв до цих навчальних закладів багато в чому сприяла позиція цадиків, які дуже негативно ставилися до казенних єврейських училищ і виступали проти них. Це яскраво видно з рапорту Волинського губернатора до Київського генерал-губернатора від 31 жовтня 1861 р. У ньому, зокрема, відмічалося, що цадики Іцик Шапіро (мешкав у містечку Несухотки Ковельського), Іцхок Міхелькович (містечко Березна), Леві-Іцхок Кацелейбом (містечко Степак Рівненського), Гери Лейб (містечко Олика Лубенського) повітів, Абрам Іцель (місто Острог), а також Абрам Тверський (мешкав у Турійську), які мали дуже великий авторитет серед євреїв, свої проповіді спрямовують проти казенних єврейських училищ і «будь-якого освітнього класу євреїв>>[41,арк.49-54].

Паралельно зі створенням казенних училищ колоніальна адміністрація прагнула підпорядкувати собі й традиційні єврейські навчальна заклади. В 1844 р. уряд видав тимчасові правила про ієшиботи де вони визнавалися «вищими навчальними закладами для молодих людей, які бажають набути глибоких знань Талмуду та джерел єврейських релігійних законів або підготуватися до рабинського звання». Відповідальною особою цього навчального закладу визнавався «вчений рабин», який відповідав не лише за навчально-виховний процес, фінансово-господарське забезпечення, а й здійснював «нагляд за моральністю учнів і всіма особами, які були причетними до закладу»[42,с.735-736]. В іншому документі утримувачам хедерів і меламедам було наказано повідомляти у владні освітні органи про місцезнаходження школи, подавати списки учнів, свідчення батьків про те, що вони задоволенні навчанням свої дітей, довідку місцевої влади про їхню благонадійність. Після подачі цих документів, меламед вносив певну суму (від 50 коп. до 1 руб.) й отримував дозвіл на викладання, терміном на один рік. Наступного року його потрібно було поновлювати. У випадку порушення термінів звітування, або викриті у вчинені неблагонадійних вчинків утримувачі хедерів і меламеди не отримували дозвіл на навчальну діяльність[43,арк.9]. У той же час влада посилила контроль за традиційними єврейськими навчальними закладами. 31851р. Міністерство освіти стало вимагати введення вивчення російської мови в ієшиботах. Для цього її керівник мав підписати угоду з наглядачем місцевого казенного училища про кількість щонедільних уроків російської мови та про оплату за навчання. В кінці 1852 р. Міністерство народної освіти затвердило єдину навчальну програму викладання єврейських предметів для казенних училищ, хедерів і талмуд-тор. За найменше порушення встановлених правил їх суворо карали. Так, у 1852 р. більшість меламедів м. Могилів-Подільського Подільської губернії були оштрафовані, а частині з них (Біблеру, Райзбергу, Мар'ясіму, Ткачуку) взагалі було заборонено навчати дітей[44,арк.23;45,с.125].

He дивлячись на усі зусилля С.-Петербургу, в середині XIX ст. головними навчальними закладами для єврейських дітей продовжували залишатися традиційні єврейські заклади, хоча їхня офіційна кількість, за час реформуванна єврейської освіти, дещо зменшилася. На це вказали результати перевірок стану єврейської освіти на Правобережній Україні, які провели чиновники в її губерніях. Зібрані чиновниками на території Волинської губернії дані дозволяють скласти таблицю яка яскраво ілюструє наслідки освітньої політики царизму в краї[26,арк.43].

*Кількість учнів у бет-мідрашах у 1848 р. встановити не вдалося.

** Без врахування учнів бет-мідрашів.

Таблиця свідчить, що під тиском російської адміністрації кількість офіційно зареєстрованих єврейських традиційних навчальних закладів в середині XIX ст. скоротилася на Волині більш ніж в 2 рази і навчалося в них майже 18 тис. осіб. Все ж, вони залишалися основою системи освіти єврейської молоді, адже в 10 казенних єврейських училищах в цей час навчалося лише трохи більше 200 учнів[46,арк.47-48]. He кращою була ситуація й в інших губерніях Правобережної України. В 50-х рр.

XlX ст. на території Київського учбового округу (входили усі губернії Правобережної України, а також Полтавська та Чернігівська губернії) діяло ЗО першорозрядних єврейських училищ[45,с.126; 47,с.134].

Потрібно відмітити, що офіційна кількість традиційних єврейських навчальних закладів на Правобережжі не була стабільною й зустрічалися випадки, коли вона змінювалася навіть протягом кількох місяців. Так, в м. Дубно Волинської губернії в червні 1854 р. не було жодної талмудтори,[26,арк.48] а в листопаді цього ж року їх уже нараховувалося 2 і в них навчалося 17 хлопчиків. Проте в звіті повітової єврейської училищної комісії за кінець 1854 р. знову ж таки не згадується про талмуд-тору в місті[26,арк.22]. Таку ситуацію можна пояснити тим, що частина талмудтор діяла неофіційно і тому не потрапляла на облік повітових єврейських училищних комісій. На це, зокрема, вказує секретний рапорт смотрителя Дубненського казенного єврейського училища 1 -го розряду від 24 серпня У ньому, зокрема, вказувалося, що смотритель «розкрив повний склад Дубненської єврейської талмуд-тори, від якої Дубненський казенний рабин Брік різними вивертами зміг відводити очі начальства протягом кількох років. У талмуд-торі більше 60 хлопчиків виховуються у надзвичайно фанатичному дусі». Смотритель запропонував закрити талмуд-тору, оскільки вона завдає «відчутної шкоди справі освіти євреїв»[48,арк.39].

Схожа ситуація склалася й в інших губерніях Правобережної У країни.

Наведений вище матеріал свідчить, що російське самодержавство, прагнучи русифікувати національні меншини імперії, активно використовував для цього освітню політику. Це яскраво проявилося на прикладі єврейських громад Правобережної України, де С.-Петербург намагався ліквідувати традиційну єврейську освіту, замінивши її державними навчальними закладами, головним завданням, яких мала стати русифікація єврейської молоді. Проте ця політика не дала бажаних результатів. З одного боку самодержавству не вдалося встановити повний контроль за традиційними єврейськими навчальними закладами й перетворити на підготовчі школи для казенних єврейських училищ. Як результат їх почали заганяти в підпілля, що повністю виводило хедери, талмуд-тори з під контролю влади. З іншого боку казенні училища, які ледве животіли, не лише не набули авторитету серед єврейського населення, а й фактично дискредитували в його очах державну систему навчання. Це розуміли й у С.-Петербургу. Черговий імпульс реорганізації єврейської освіти дав новий імператор Олександр І (1855 1888 pp. В його основі лежало прагнення ліквідувати недовіру євреїв до державної освіти, а приватним єврейським навчальним закладам залишити лише релігійну складову. Таким чином, державні навчальні заклади повинні були надавати світську освіту, а приватні релігійну. При цьому, до навчання в державних навчальних закладах влада всіляко заохочувала єврейську молодь, а діяльність приватних шкіл повинна була жорстко регламентуватися та контролюватися місцевими органами влади, аж до повної їхньої ліквідації.

Список використаних джерел

1. Барсов И. Народные школы в Юго-Западном крае, очерк их учреждения, устройства и современное состояние. С.-Пб., 1864.

2. Мукалов Н. Народная школа в Юго-Западном крае. Историко-статистический очерк. К., 1892.

3. Рождественский С.В. Очерки по истории системы народного просвещения в России в XVIII XIX веках. С.-Пб., 1912.

4. Брамсон JI.М. К истории начального образования евреев в России. С.Пб., 1896.

5. Ступарик Б. Національна школа: витоки, становлення. К., 1998.

6. Сірополко С. Історія освіти в Україні. К., 2001.

7. Феллер М. Єврейська освітня традиція і єврейська освіта в Україні // Євреї в Україні: історія, культура, традиція: Збірник наукових праць. K., 1997. С. 238 249.

8. Центральний державний історичний архів України в м. Києві (далі ЦДІАУК). Ф. 442. Оп. 1. Спр. 1632.

9. Там само. Спр. 1691.

10. Гессен Ю. История еврейского народа в России. М., 1993 Иерусалим, 5753.

11. Полное собрание законов Российской империи (далі ПСЗРИ). Вып. 1. Т. XXVIII. СПб., 1822.

12. Еврейская энциклопедия. Свод знаний о еврействе и его культуре в прошлом и настоящем. В 16-ти тт. С.-Петербург, 1908 1913. Т. 6.

13. Там само. Т. 9.

14. Нариси з історії та культури євреїв України. К., 2005. 440 с.

15. Забелин А. Военно-статистическое обозрение Волынской губернии. Ч.К, 1887. 365 с.

16. ПСЗРИ. Вып. II. Т. X. СПб., 1836.

17. Там само. Т. XI. СПб., 1836.

18. Там само. Т. XII. СПб., 1837.

19. Там само. Т. XVII. СПб., 1842.

20. Лутай М.Є. До історії Житомирського рабинського училища // Діяльність бібліотек по збереженню культурної спадщини і відродження духовності народу. Житомир, 1996. С, 149 151.

21. ПСЗРИ. Вып. II. Т. XIX. СПб., 1845.

22. Исторический обзор деятельности Министерства народного просвещения. 1802 1902. Сост. С. В. Рождественский. С-Пб., 1902.

23. Марек П. Очерки по истории просвещения евреев в России. Два воспоминания. М., 1909.

24. Олейниченко О. Народное образование Волынской губернии // Памятная книжка Волынской губернии на 1899 г. Житомир, 1899. С. 54-71.

25. ЦДІАУК. Ф. 707. Оп. 87. Спр. 1016.

26. Державний архів Житомирської області (далі ДАЖО). Ф.71. On. І. Спр. 1161.

27. ЦДІАУК. Ф. 707. Оп. 87. Спр. 1076.

28. Там само. Спр. 2756.

29. ДАЖО. Ф. 393. Оп. 1. Спр. 5.

30. ДАЖО. Ф. 396. Оп. 1. Спр. 1.

31. Еврейская энциклопедия. Свод знаний о еврействе и его культуре в прошлом и настоящем. В 16-ти тт. СПб., 1908 1913. Т. 13.

32. ДАЖО. Ф. 354. On. I. Спр. 18.

33. Там само. Ф. 396. On. 1. Спр. 34.

34. Там само. Спр. 30.

35. ЦДІАУК. Ф. 707. Оп. 18. Спр. 143.

36. ДАЖО. Ф. 396. Оп. 2. Спр. 15.

37. Биншток Л. Вопрос об еврейских училищах // Еврейский вопрос. С.Пб., 1866.

38. ДАЖО. Ф. 71. On. 1. Спр. 1306.

39. Там само. Ф. 396. Оп. 2. Спр. 373.

40. Державний архів Хмельницької області (далі ДАХмО). Ф. 228. Оп. Спр. 3140.

41. ЦДІАУК. Ф. 1423. Оп. 1. Спр. 6.

42. Еврейская энциклопедия. Свод знаний о еврействе и его культуре в прошлом и настоящем. В 16-ти тт. СПб., 1908 1913. Т. 8.

43. ЦДІАУК. Ф. 442. Оп. 82. Спр. 648.

44. ДАХмО. Ф. 228. On. 1. Спр. 2462.

45. Слободянюк П.Я. Єврейські общини Правобережної України. Хмельницький, 2005. 314 с.

46. ДАЖО. Ф. 71. Оп. 1. Спр. 1435.

47. Хонигсман Я.С., Найман А.Я. Евреи Украины. (Краткий очерк истории). Часть I.-К, 1992.156 с.

48. ДАЖО. Ф. 71. On. 1. Спр. 1502.

Размещено на Allbest.ru