Роль хорватських національно-політичних сил у процесі виникнення та становлення Королівства Сербів, Хорватів і Словенців (1918-1921 pp.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Роль хорватських національно-політичних сил у процесі виникнення та становлення Королівства Сербів, Хорватів і Словенців (1918-1921 pp.)

Іванченко О.Г.

Завершення Першої світової війни на початку листопада 1918 р. стало переломним моментом в історії хорватських земель. Розпад Австро-Угорської монархії, до складу якої останні входили з 1867 p., дав можливість хорватам самостійно вирішувати майбутнє існування. Але в середовищі хорватських національно-політичних сил не було єдиного рішення цієї проблеми. Існувало декілька варіантів подальшого розвитку хорватських земель.

Ще у 1915 р. частина хорватських політиків емігрувала до Італії і утворила Югослов'янський комітет, до складу якого увійшли А. Трумбич (голова), Ф. Супіло, М. Стоядинович та інші політичні лідери з Хорватії, Далмації, Словенії, Боснії і Герцеговини. Головну мету діяльності комітету висловив один з його членів Ф. Супіло. При переговорах із сербським дипломатом Ф. Супіло представив його увазі декларацію, в якій пропонувалось утворити федерацію з п'яти автономних рівноправних одиниць (Сербії, Триєдиного королівства Хорватії, Славонії і Далмації, Словенії, Боснії і Герцеговини, Чорногорії) [7, с. 231-232]. Проте Італія не підтримувала таку ідею, бо за таємним Лондонським договором 1915 р. вона мала отримати Істрію і частину Далмації, а тому комітет змушений був продовжувати свою діяльність вже в Лондоні. Цікаво, що сербський уряд на чолі з Н. Пашичем спочатку взагалі не сприймав Югослов'янський комітет як представника південнослов'янських народів монархії, адже Сербська держава сама претендувала на цю роль. Переговори почалися лише після поразки сербської армії та відступу уряду Сербії на о. Корфу [7, с. 161]. Сербське керівництво з 1903 р. активніше взялось втілювати в життя ідею створення «Великої Сербії» складовою якої мали стати всі південнослов'янські землі, де проживали серби. У 1917 р. в розмові з головним редактором лондонської газети «Тайме» В. Стідом сербський прем'єр-міністр Н. Пашич ясно дав зрозуміти, що саме Сербська держава є запорукою визволення південних слов'ян від Австро-Угорщини та об'єднання їх у єдине державне утворення під керівництвом Сербії [4, с. 233-234].

З іншого боку, частина хорватських політиків бачила хорватські землі центром об'єднання тих південнослов'янських територій, що перебували раніше під владою монархії Габсбургів. Тому в березні 1918 р. в Загребі відбулась зустріч депутатів - представників поміркованої частини хорватської Чистої партії права (Чиста партія права виникла в 1895 p., а розкололась на радикалів і поміркованих у 1908 p.), частини Хорвато-Сербської коаліції (утворилась у 1905 р. з хорватських та сербських партій для відстоювання власних інтересів у органах влади двоїстої монархії), деяких представників Соціал-Демократичної Партії Хорватії і Славонії (СДПХСл), а також депутатів частини партій Словенії та Боснії і Герцеговини. На зустрічі було прийнято Загребську резолюцію, в пунктах якої говорилось про потребу народної єдності, незалежності і утворення на демократичних засадах Держави Словенців, Хорватів і Сербів [7, с. 831. Підсумком цієї діяльності стало утворення в жовтні 1918 р. у Загребі Народного Віча Словенців, Хорватів і Сербів як представницького органу усіх південнослов'янських земель колишньої монархії. Ініціаторами заснування Віча стали депутати-члени партій, які організували зустріч в Загребі в березні 1918 р. У програмі організації визначалась головна мета її діяльності - об'єднання всіх хорватів, словенців і сербів в єдину народну незалежну державу [7, с. 236-237]. Поступово до членів Народного Віча приєдналась і та частина Хорвато-Сербської коаліції, що мала раніше політичні зв'язки з монархією Габсбургів, результатом чого стало оприлюднення 29 жовтня 1918 р. заяви про розрив усіх державно-правових відносин з монархією (хорвато-австрійської угоди 1527 р. та хорвато- угорського договору 1868 р.) та утворення народної Держави Словенців, Хорватів і Сербів (Держава СХС), де центральним органом влади стало Народне Віче [8, с. 34-35].

Але новостворена держава відразу ж зіштовхнулась із внутрішніми і зовнішніми проблемами: постійні виступи населення з вимогами покращення економічної ситуації, формування органів влади, вирішення питань господарського характеру, формування війська, ліквідація загрози з боку Італії (за таємним Лондонським договором 1915 р. Італія мала отримати Істрію, частину Далмації, частину Крайнії натомість вступивши у війну на боці Антанти), яка вже на початку листопада 1918 р. вступила на територію Далмації, небажання європейських країн підтримати ідею об'єднання південних слов'ян. Вирішення цих нагальних питань, що загрожували існуванню нової держави, змусило керівництво Держави CXC взяти участь в конференції, що відбулась 6-9 листопада в Женеві. Крім представників Народного Віча (А. Корошец) учасниками конференції були діячі Королівства Сербія (Н. Пашич) і Югослов'янського комітету (А. Трумбич). На цьому зібранні постало питання щодо формування нової держави, у складі якої були б Держава СХС, Сербія і Чорногорія. Проте нездатність політиків йти на компроміс, абсолютна протилежність у поглядах на майбутній політичний устрій держави призвели до ануляції рішень конференції [3, с. 47]. Неспроможність представників Народного Віча Держави CXC вирішити назрілі проблеми, особливо що стосувалися територіальної цілісності проголошеної держави, стабільного функціонування представницьких органів підконтрольних Державі CXC територій все більше штовхало їх на перегляд своїх відносин із Сербією.

Третім варіантом існування хорватських земель в післявоєнному світі було створення самостійної Хорватської держави в межах етнічних хорватських територій. Представниками цих переконань були депутати двох національних хорватських партій. Tак, Хорватська народна селянська партія (виникла у 1904-1905 pp. і відстоювала ідеї самостійного господарського, політичного і культурного розвитку нації) на чолі зі Степаном Радічем прагнула існування насамперед «народної єдності» як запоруки незалежного прогресивного функціонування Хорватської держави з республіканською формою правління [10, с. 86]. Іншою прихильницею самостійності була Чиста партія права (утворилась 1895 р. з радикального крила Партії права і очолювалась Й. Франком, аз 1915 р.-А. Павелічем), члени якої виступали також проти утворення об'єднаної югослов'янської держави і спільно з партією С. Радіча становили так звану "державотворчу опозицію" [2, с. 444-445]. Але обидві сили мали в даний період незначний вплив на перебіг подій в органах влади хорватських земель і не змогли змінити ситуації, що призвела до підписання в грудні 1918 р. одного з найважливіших документів в історії хорватської державності.

Існування трьох різних варіантів подальшої долі хорватських земель робило неможливим компроміс між хорватськими політиками. Однак постійна небезпека зовнішнього втручання (Італія активно готувалась до окупації Далмації), внутрішня нестабільність примушувала їх шукати вирішення проблеми. В цьому випадку Сербська держава з твердою королівською владою та діючим урядом в період нестабільності все більше здавалась членам керівного Народного Віча найкращим варіантом подальшого розвитку. До цього додався лист головнокомандувача сербських військ Душана Сімовича членам Віча, де говорилось, що Сербії на основі договору про мир з Австро-Угорщиною належить частина Славонії, вся Боснія і Герцеговина та Далмація і Сербія в жодному разі не відмовиться від цих територій, а депутати Віча мають зробити вибір: або вступити з нею в нове державне утворення, або сформувати нову державу вже без зазначених територій [7, с. 250].

Вкінці-кінців представники Народного Віча більшістю голосів висловились за об'єднання із Сербською державою і тому вже вкінці листопада було вирішено направити до Белграда делегацію для переговорів щодо майбутнього союзу та його внутрішнього державного облаштування, визначення форми правління та функцій короля [7, с. 254]. Перед зустріччю з престолонаступником Олександром між двома членами делегації - А. Павелічем та С. Прибичевичем відбулась суперечка щодо питань, які потрібно обговорити з принцом-регентом: Анте вважав необхідним порушити проблеми кордонів, автономних прав та формування центральної влади, а для Світозара головним було якнайшвидше узаконити об'єднання, а всі інші питання вирішувати потім [7, с. 256-257]. І хоча все вирішилось компромісом, ця подія є яскравим прикладом політичних непорозумінь, діаметрально протилежних поглядів, невизначеності і роз'єднаності в середовищі хорватських національно-політичних сил.

1 грудня 1918 р. в Белграді регент Олександр Карагеоргієвич прийняв делегацію Народного Віча в особі А. Павеліча і С. Прибичевича і оголосив про утворення Королівства Сербів, Хорватів і Словенців (Королівство СХС) [7, с. 259-260]. Тлумачення цієї події стало предметом нових непорозумінь і протиріч, адже сербська сторона розуміла першогрудневий акт як нагороду за перемогу у війні, як процес втілення в життя ідеї «Великої Сербії», а хорвати і словенці переконані були, що утворення нової держави є заслугою всіх південнослов'янських народів, серед яких жоден не має особливих заслуг, тобто мова йшла про абсолютно нове державне утворення, а не відновлення чи розширення чогось старого (в даному випадку-Королівства Сербія). А так як серби і хорвати були найбільш чисельними народами у новій державі, до того ж проживали суміжно, то згодом хорвато-сербські відносини і хорватське національне питання стали найважливішими і найважчими югослов'янськими етнічними проблемами. Крім того нова держава об'єднала території з різним рівнем економічного, культурного і політичного розвитку, з різним віросповіданням та історичними традиціями. Так, до Королівства CXC увійшли Сербія, Чорногорія, Хорватія і Далмація, Словенія, Боснія і Герцеговина, причому серби і чорногорці були православними і мали тривалі історичні зв'язки з Російською імперією, хорвати і словенці - католиками, які орієнтувались на Західну Європу, а боснійці - мусульманами з підтримкою ісламських держав. До цих важких заплутаних справ додався ще й той факт, що представники другого за величиною етносу в державі (у Королівстві CXC сербів було майже 5 млн. чол., хорватів-майже 3 млн., боснійців-1,5 млн. чол.., словенців-трохи більше 1 млн., чорногорців- майже 200 тис. чол.) виступали проти зайняття більшості посад сербами, які відкидали місцеву систему управління, що існувала тут довгі роки. Крім того, питома вага хорватських земель в економіці Королівства CXC була дуже високою. Існування в хорватів великих помість, зосередження більшої частини земель в руках магнатів, багатих селян, чиновників сприяло розвитку торгівельного господарства, розвитку тривалих економічних зв'язків із сусідніми державами [9, с. 174]. Саме тому хорватські політики переконані були, що нове керівництво змушене рахуватись з думкою хорватів.

У створенні Королівства CXC був важливий позитивний момент для хорватів - вперше за кілька століть хорватські етнічні території опинились в одній державі. Проблеми виникли, коли постало питання про визначення кордонів нової держави. Спірний кордон з Австрією знаходився в області Каринтія, де більшість населення хоча й була словенським, але на референдумі висловилась за приєднання до Австрії. На кордоні з Угорщиною нова слов'янська держава отримала область Бачку. Найбільш проблемним виявився кордон з Італією, адже остання давно претендувала на частину хорватських і словенських територій. За Рапальським мирним договором 1920 р. між Королівством CXC та Італією Трієст, Істрія, Задар та ще кілька островів переходили під владу останньої, а Рієка оголошувалась самостійною державою [7, с. 276-277]. Врегулювання кордонів таким чином засвідчило насамперед політичну слабкість нової держави, а також продемонструвало винятково важливу роль у післявоєнному світі сильних європейських держав.

Втрата хорватами вікового досвіду європейської державності з її конституційним укладом через входження до Королівства сприяла активізації хорватських національних політичних партій. Так, Чиста партія права Й. Франка (він помер у 1911 p., але назва збереглась) хоча й оголосила про саморозпуск у 19І8 р. після розриву зв'язків хорватської влади з Австро-Угорською монархією, на початку 1919 р. відновила діяльність і виступила зі зверненням до хорватського народу, де протестувала проти створення Королівства та встановлення влади сербського короля без погодження з хорватським народом. Також у документі визначалась головна мета партії - об'єднання всіх хорватських земель у республіканську державу в союзі вільних суверенних держав Словенців, Хорватів і Сербів [7, с. 264-265]. Вже влітку 1919 р. партія разом з Прогресивною демократичною партією, політичною організацією з Осієку та представниками мусульманства утворила Народний клуб, згодом перейменований в Хорватське співтовариство, що входило в уряд С. Протича (головував з грудня 1918 р. до серпня 1919 р.) як представник хорватських інтересів, але значного впливу на політику уряду не мала.

Інша опозиційна сила-партія С. Радіча із запровадженням загального виборчого права після завершення війни стала найбільш чисельною партією хорватських земель і продовжувала провадити ідею утворення Хорватської Селянської Республіки в межах конфедерації на визнаній міжнародною спільнотою території, а Белград не може сприяти впровадженню демократичних і соціальних реформ, потрібних хорватському селянству, бо сербська династія і влада живе мілітаризмом і великосербством [1, с. 152].

Утворення нової держави призвело не лише до активізації вже існуючих політичних сил, а й до формування нових партій. Tак, 1 квітня 1919 р. в Загребі була скликана конференція лівих соціалістів, які відійшли від соціал-демократів. Тут було прийнято резолюцію, у якій зазначалось, що відчувається потреба встановлення такої політичної системи, де б влада належала робітникам. Учасники конференції-ліві соціалісти Хорватії - увійшли в утворену у квітні 1919 року Соціалістичну робітничу партію Югославії (комуністи), яка відразу ж після свого об'єднання залучились підтримкою народу, насамперед завдяки зрозумілій програмі дій, що передбачала передачу влади широким народним силам, і організації страйків та агітації серед робітничих громад, а це дозволило комуністам стати другою за величиною партією Хорватії [5, с. 49].

Ось в таких умовах кожна з хорватських політичних партій йшла на вибори до Установчої скупщини, що мала вирішити всі питання щодо державного устрою держави. Результати виборів були дещо несподіваними, адже якщо ще 4 роки тому селянська партія С. Радіча мала в Парламенті всього три місця, то тепер вона отримала аж 50 і це засвідчило не лише величезну підтримку партії хорватським населенням, але й актуальність порушуваних нею проблем і способів їх вирішення. Комуністична партія виборола 58 місць, що теж було неочікуваним з огляду на невеликий період її існування. Хорватське співтовариство отримало 11 місць, Католицька хорватська народна партія - 3 місця, Хорватська партія права-теж 3, а від Далмації пройшов також позапартійний А. Трумбич, колись-лідер хорвато-сербської коаліції та голова Югослов'янського комітету (1915-1918 pp.). Проте більшість місць отримали сербські радикальна і демократична партії і це наперед визначило всі рішення нового уряду (очолив Н. Пашич), головним завданням якого було створення основного закону держави. У прийнятті конституції участі не брали комуністи (через побоювання страйків і мітингів сербська влада оголосила комуністичну партію поза законом у 1920 р.) та члени Хорватської республіканської селянської партії (ХРСП-так почала називатись з 1919 р. партія С. Радіча), які вирішили бойкотувати засідання скупщини. Ane це не завадило процесу і 28 червня 1921 р. Королівство CXC отримало Відовданську конституцію, що закріплювала монархічний устрій держави на чолі з династією Карагеоргієвичів, де законодавча влада здійснювалася королем і однопалатною Народною Скупщиною, яка обиралась на 4 роки пропорційною виборчою системою; виконавча-теж належала королю, якому допомагали міністри; судова-знаходилась у компетенції суддів, які виносили рішення, що виконувались за згодою короля [6, с. 58].

Прийняття основного закону визначило подальший розвиток хорватських національно-політичних рухів в умовах перебування у складі централізованої держави, де серби вважалися керівним народом. Дійсно, непорозуміння між двома націями стали основою політичних дебатів відразу після прийняття конституції. Раніше більшість хорватів підкорялась власному національному адміністративному апарату, мала свій парламент та впливових політичних лідерів, зберігала зв'язки з традиціями Габсбурзької монархії, цивілізованішої ніж Сербія. Змагаючись з двоїстою монархією століттями, хорвати відстоювали ту ступінь незалежності, яку мали, тому тепер не збирались капітулювати перед Белградом. Серби ж вважали себе визволителями всіх південних слов'ян від іноземного панування і Габсбурзької, і Османської імперій ця ідея стала однією з головних в їх національних переконаннях. Вони також розуміли розміри своїх втрат у світовій війні і прагнули хоча б частково їх компенсувати, а сильна національна ідея про Велику Сербію, а ще більше православна віра були міцним об'єднавчим фундаментом всього сербського народу. Такі глибокі розбіжності в поглядах, а особливо сербський централізм не давали жодної можливості внесення пропозицій щодо покращення ситуації. У таких умовах ХРСП (представляла право хорватського народу на самовизначення, на самостійну Хорватську республіку) спільно з Хорватським співтовариством (була противницею унітаризму, централізму, неповаги до народних інтересів) і Хорватською партією права (виступала за утворення незалежної Хорватської держави) утворили у травні 1921 р. (саме тоді партії спільно виступили проти права Народної Скупщини приймати рішення замість хорватів) нову політичну організацію-Хорватський блок-як вираження спільності інтересів хорватських політичних партій в боротьбі проти унітарно - нейтралістського облаштування держави. Головою блоку став С. Радіч, який згодом видав Меморандум, де підкреслювались багатовікові зв'язки хорватських земель з цивілізованою Європою та наголошувалась потреба відстоювання суверенності хорватських земель або визнання хорватської держави в межах об'єднання Сербів, Хорватів і Словенців [7, с. 284]. Отже, Хорватський блок став на чолі хорватського національного руху за відстоювання власних прав.

Таким чином, після завершення Першої світової війни перед хорватськими національними діячами постали нагальні проблеми подальшого існування в умовах розпаду двоїстої монархії, пошук нових сильних союзників, вирішення етнічних непорозумінь насамперед із сербами на хорватських землях, які активізувались для втілення в життя ідеї про «Велику Сербію». Нетривале існування Держави CXC та входження її до складу Королівства CXC засвідчило, що у боротьбі двох концепцій розвитку південних слов'ян загалом і хорватського народу зокрема (хорватського федералізму і сербського централізму) переможцем буде той, хто має сильних зовнішніх союзників.

Ідея ж утворення незалежної Хорватської держави не мала популярності серед населення в тогочасних умовах. Загострення політичних протиріч хорватських і сербських партій на цьому ґрунті показало готовність перших відстоювати свої погляди і протистояти гегемонії останніх. Прийняття Відовданської конституції не лише не зменшило напругу у стосунках двох народів, а навпаки спонукало хорватські національні рухи відстоювати ті права, які вони здобували протягом століть.

хорватський національний політичний війна

Список використаних джерел

1. Boban В. Stjepan Radic u lirvatskoj politici 20. stoljeca // Hrvatska politika її 20. stolecu. - Zagreb.: Matica lirvatska, 2006. - S. 145-159

2. Boban Lj.Macek і politika Hrvatske seljacke stranke. - Zagreb.: Liber. - Knj.2.-1974.-479 s.

3. Grade P. Zivot і snirt .Tugoslavije. - Zagreb.: Ceres, 1996. - 456 s.

4. Єлавіч Б. Історія Балкан. XX століття. - K.: Свенас, 2004. - 600 с.

5. История Югославии. - М.: Из-во Акад. Наук СССР. - Т.2. - 1963, 430 с.

6. Конституции буржуазных стран. - M-JI. - 1936, 664 с.

7. Matkovic Н. Hrvatska politika и prvome svjetskom ratii // Hrvatska politika и 20. stolecu. - Zagreb.: Matica lirvatska, 2006. - S.69-93

8. Peric I. Teznje Hrvata da biidu svoji na svome tijekom 19. і 20. stoljeca // Vjesnik Hrvatske akademije znanosti і umjetnosti.- Zagreb - 1993, № 2, S. 26--49

9. Siniovic-Bobetko Z. Agrarna refonna і kolonizacija иHrvatskoj.-Zagreb.: Hrvatski institut za povijest - Knj. I - 1997, 448 s.

10. Culinovic F. Razvitakjugoslavenskog federalizma.- Zagreb.: Skoiska knji- ga,1952.-168 s.

Размещено на Allbest.ru